Ідеологічна сутність неолібералізму: основи націософського трактування

Петро Іванишин

 Ідеологічна сутність неолібералізму:

основи націософського трактування

І. Вступ: складність трактування неолібералізму.

У сучасному інформаційному потоці, де з калейдоскопічною швидкістю змінюються події, персони, оцінки, тексти, виклики, образи, для кожної мислячої людини важливо усталити фундаментальні поняття, котрі допомагають розуміти реальність. У сфері політичної дійсності однією із найнасущніших пізнавальних потреб є витлумачення провідних ідеологічних структур як систем ідей. До цього спонукає кожна притомна політична теорія, котра знає, що “без ідеологічних дебатів політика мертва” і що “політична свідомість породжується як наслідок світогляду”[1].

У цьому сенсі перед нами постають дві проблеми. По-перше, витлумачити сутність такої новітньої, всепроникної і для багатьох вельми привабливої форми лібералістичного світогляду та водночас відповідної йому політичної практики, як неолібералізм. Витлумачити, враховуючи ідейну складність, суперечливість та дефінітивну строкатість цього політичного поняття. Не випадково саме повоєнний лібералізм вважають панівною політико-ідеологічною системою глобального масштабу, своєрідною “метаідеологією”, що постала внаслідок “всесвітньої ліберальної революції” (Ф.Фукуяма) і проникла чи, радше, підкорила, трансформувала під своє лекало більшість інших ідеологій[2]. По-друге, здійснити це трактування, базуючись на методології, що пройшла перевірку часом, має надійний і переконливий теоретичний базис (тезаурус) і є ефективною в сенсі інтерпретації масштабних та різнорівневих світоглядних і культурних систем.

Першу проблему доречно актуалізувати за допомогою низки цитат, що прямо стосуються неоліберального світогляду. Ось як тлумачив лібералістичну традицію (вихідну для неолібералізму) один із ключових ідеологів неолібералізму, засновник Австрійської школи економіки австро-американський філософ єврейського походження Людвіґ фон Мізес. Він окреслював цю раціональну політичну доктрину як таку, що спрямована виключно на підвищення “зовнішнього, матеріального добробуту” і не переймається “внутрішніми духовними та метафізичними потребами”, діє в інтересах блага для всіх, а не окремих класів, виступає за свободу, мир і рівність людей перед Богом чи перед законом, узаконює природну нерівність лише за багатством і прибутком. Л. фон Мізес наголошував на моральності приватної власності та капіталістичного устрою, котрі служать етичній суспільній меті – “збереженню соціального порядку”. Цінною формою політичної структури може бути лише ліберальна держава, захисниця “власності, свободи та миру”, а формою врядування – демократія. Оскільки ліберальні принципи повинні діяти й у державі, й у світі, то ліберальна думка є “космополітичною” а сам ліберал – “громадянин світу – космополіт”. Мета лібералів виключно шляхетна: “зменшити страждання, збільшити щастя”[3].

Активно розвивав такого типу інтерпретаційну позицію учень Мізеса австро-британський економіст й ідеолог Фрідріх фон Гаєк. Він виводив неолібералістичну концепцію від англійських віґів, а тому базовану на повазі до традиції та релігії, на номократичності – “спонтанному порядку в соціальних справах”. Ця ідеологія спирається також на каталаксію, тобто на “спонтанний ринковий порядок”, заснований на “взаємності або взаємовигоді” і який не терпить зовнішнього (наприклад, державного) втручання. На основі лібералізму зʼявляється “велике” або “відкрите суспільство”, що само собою, спонтанно започатковує суспільство “світове”, але “без бажання політичної влади”. Саме в такому суспільстві пануватимуть мир, справедливість та свобода[4].

Ще один чільний ідеолог неолібералізму і теж єврейський емігрант із Австрії британський філософ Карл Поппер у післямові до російського видання (1992) своєї знаменитої праці “Відкрите суспільство та його вороги” (1937-1945) пропонував цілу глобальну “програму” для “гуманістичної” партії: 1) зміцнення свободи й усвідомлення відповідальності, що з неї витікає; 2) встановлення миру в цілому світі; 3) боротьба з бідністю; 4) боротьба з демографічним вибухом; 5) навчання ненасильству[5].

Такі радше панегіричні, ніж аналітичні самокреслення власної позиції доповнюються і збоку значної частини політологічних праць. Типовим прикладом може бути Девід Меннінґ, котрий в ідилічний спосіб описував (1976 р.) новітнє ліберальне суспільство як “урівноважене” і “плюралістичне”, людська воля, в якому “спрямована дорогою розуму, підтримує порядок, необхідний для стабільності і виживання”, де панують індивідуалізм, ринковий механізм і представницьке урядування, де утверджують ідеали автономної особистості, поступу і свободи. При цьому англійський політолог не забував про основне – “встановлення всесвітнього порядку”[6]. В українській постколоніальній публіцистиці та науці схожу наївно-оспівувальну космополітичну позицію можна віднайти в ідеологічних текстах М.Поповича, М.Мариновича, К.Бондаренка, Я.Грицака та ін.

Інші автори тримаються стриманішого дискурсу, поділяючи, очевидно, якоюсь мірою думку американсього філософа Майкла Сендела, що “ідеал суспільства, яким керують нейтральні принципи, – це фальшива обіцянка лібералізму”[7]. Наприклад, сучасний англійський дослідник Деніел Стедмен-Джоунз говорить про неолібералізм як космополітичну, “засновану на принципах індивідуальної свободи й обмеження повноважень держави ідеологію вільного ринку, котра звʼязала  людську свободу з діями раціонального й націленого на свою вигоду індивіда у сфері ринкової конкуренції”[8]. Як бачимо, йдеться про звичайну прагматичну доктрину міщансько-крамарського (буржуазного) типу, без зайвих людинолюбних ілюзій та прагнень. Ще критичніше висловлюються інші західні автори, котрі, як-от Кристіан Лаваль, розглядають неолібералізм як “особливо радикальну й догматичну форму класичного економічного лібералізму”. Причому форму вельми егоїстичну, агресивну й нетолерантну. “Неоліберальна політична програма, – твердить цей відомий французький філософ та соціолог, – прагне зробити так, щоб усунути ті соціальні, культурні й інституційні барʼєри, що здійснюють спротив розповсюдженню торгівельних відносин і посиленню влади власників в суспільстві і на підприємствах”[9].

Деструктивну суть цієї “влади власників” – повоєнного неолібералізму, а в тодішній термінології – “демократії”, вдумливо осмислювали й представники українського націоналізму, фактично, випереджаючи свій час. Наприклад, це можна простежити у працях видатного політичного філософа Дмитра Донцова “За яку революцію?” (1957), “Хрестом і мечем” (1967), “Демонократи Заходу, Москва і наші прогресисти проти націоналізму” (1971) та ін. Помічаючи “змаг різних імперіалізмів” у повоєнному світі, а також ідейну “громадянську війну” всередині самої Європи, український мислитель застерігає не лише супроти комунізму, а й проти сатанинських проектів навʼязуваної всім народам світу “прогресивної” інтернаціоналістичної демократії, кінцевими плодами якої виступає поневолення людини і нації, “світ рабства і тиранії”. Звідси й полемічний термін – “демонократія”. Лібералістичний атеїзм і матеріалізм перетворюють гасла Французької революції – свобода, рівність, братерство – на “цинізм, дурисвітство й облуду”. Тому, застерігає філософ, майбутня українська держава, котра постане після перемоги національної революції, повинна звільнитися від ілюзій (“ярма”) різних “тоталітаризмів” – “совєтського, націонал-комуністичного чи «демократичного»”[10].

Схоже й учень Д.Донцова чільний поет-вісниківець, глибокий герменевт і культуролог Євген Маланюк в есе “Єдинонеділимство” (1964), осмислюючи феномен імперіалізму, вказував, що це ідейне явище “не можна підміняти чи заперечувати”, що йому “треба придивлятися і, коли він маскується тими чи іншими «кратіями» (з демократією включно), – демаскувати”[11]. Під “демократією” українській автор передусім розумів не форму правління, а саме панівний на Заході суспільно-політичний світогляд – ідеологію неолібералізму.

Застереження супроти цієї ідеології (“демолібералізму”) і проти насаджуваної нею форми влади – “космополітичної демократії” – активно висловлювали найбільш вдумливі політичні філософи та політологи доби Незалежності. Наприклад, Василь Іванишин у монографії “Українська ідея і перспективи націоналістичного руху” (2000) стверджував: “Ми чітко розрізняємо два поняття: нинішня космополітична демократія і реальне українське національне народоправство. Перше – це фіговий листок, який надійно прикриває антинародну, антиукраїнську суть законодавства, і, отже, політики нинішньої держави…”. І продовжував: “Ми категоричні противники тої космополітичної «демократії» американського зразка, яка повністю ігнорує інтереси української нації і в кінцевому рахунку має привести українців не до власної державності, а до резервації – як американських індійців чи австралійських аборигенів”[12].

Мабуть, наведених цитат достатньо, щоб переконатися в тому, що є обґрунтовані підстави для поглибленого тлумачення поняття “неолібералізм” як принаймні суперечливої, контроверсійної ідеологічної системи, що в особі своїх провідних ідеологів старанно намагається замаскувати справжні світоглядні імперативи та базові цінності.

---

[1] Жиро Т. Политология / Пер. с пол. Х.: Изд-во Гуманитарный центр, 2006. С.27, 420. (428 с.)

[2]Проценко О., Лісовий В. Від упорядників. Лібералізм: Антологія / Упоряд. О.Проценко, В.Лісовий. К.: Смолоскип, 2002. С.ІХ. (С.ІХ-Х.)

[3]Мізес Л. фон. Лібералізм у класичній традиції. Лібералізм: Антологія. С.3-19. (С.3-19.)

[4]Гаєк Ф.А. Принципи ліберального соціального порядку. Лібералізм: Антологія. С.19-22, 32.

[5]Поппер К.Р. Открытое общество и его враги. Т.1. Чары Платона; Т.2. Время лжепророков: Гегель, Маркс и другие оракулы. Пер. с англ. К.: Ника-Центр, 2005. К.: Ника-Центр, 2005. С.746-748. (800 с.)

[6]Меннінґ Д. Символічна форма лібералізму. Лібералізм: Антологія. С.52-60, (С.49-64.)

[7]Сендел М. Моральний субʼєкт: лібералізм і межі справедливості. Лібералізм: Антологія. С.263. (С.255-340.)

[8]Стедмен-Джоунз Д. Рождение неолиберальной политики: от Хайека  и Фридмена до Рейгана и Тэтчер / пер. с англ. А.А.Столярова; науч. ред. А.В.Куряев. Москва; Челябинск: Социум; Мысль, 2017. С.19. (522 с.)

[9]Лаваль К. Человек экономический. Эссе о происхождении неолиберализма / Пер. с фр. С.Рындина. М.:Новое литературное обозрение, 2010. С.358. (432 с.)

[10]Донцов Д. За яку революцію? Донцов Д. Вибрані твори: у 10 т. / Редкол.: О.Баган (відп. ред.) і ин.; літ. ред.. Я.Радевич-Винницький. Дрогобич: ВФ «Відродження», 2015. Т.9. Ідеологічна і культурна есеїстка (1948-1957 рр.) / Упоряд., передм., комент. О.Баган. С. 42, 44, 55. (С.28-68.)

[11]Маланюк Є. Єдинонеділимство. Маланюк Є. Книга спостережень. Проза. Торонто: Гомін України, 1966. Т.2. С.247. (С.247-255.)

[12]Іванишин В. Українська ідея і перспективи націоналістичного руху. Іванишин В. Українська ідея: вибрані твори / За ред. Петра Іванишина. Дрогобич: Посвіт, 2014. С.285-287. (С.275-345.)