ІДЕЙНО-ТЕОРЕТИЧНА СПАДЩИНА СТЕПАНА БАНДЕРИ

Текст надрукований у виданні: Український націоналізм: історія та ідеї : Науковий збірник.  –  Дрогобич: НІЦ ім. Д.Донцова, 2014 – Вип. 2.

 

Михайло САВЧИН,

м. Дрогобич

 

ІДЕЙНО-ТЕОРЕТИЧНА СПАДЩИНА СТЕПАНА БАНДЕРИ

 

 

В українському національно-визвольному русі, зокрема ХХ століття, однією з найяскравіших постатей є особа Степана Бандери, а його соратників і послідовників називали й називають бандерівцями. Про нього і його роль у національно-визвольній боротьбі складено чимало пісень, які створені українською громадськістю, а не професійними поетами. Наведемо окремі уривки з них.

Степану Бандері складемо подяку

За його труди…

Хай живе Бандера, провідник народу,

А з ним Україна – вільна і свята.

***

Бандера шлях до волі нам покаже…

з його наказу йдемо на пробій.

І розіб’єм,  розгромим кодло враже,

запалимо визвольний буревій.

Гей, рідний брате Заходу і Сходу,

до нас єднайсь, в ударний моноліт.

Ми Україні виборем свободу,

повалимо ми загарбницький світ.

Тобі на славу, Україно-Мати,

ми знищим ката, волю принесем!

***

Нумо до зброї, військо Бандери!

Хай розмовляють куля і порох,

бийся хоробро, доки живий.

Згине навіки наш недруг і ворог,

З нами Бандера – Петлюра новий.

***

Вийшла хмара, вийшла чорна,

На Вкраїні стала.

Україна під Москвою тяжко застогнала,

Плачуть-тужать у кайданах України діти,

Бо москаль й ЦеКа червоне не дають нам жити.

То-податки, то-поставки, то різні культзбори

Взяли всю з хліва худобу ще й хлібець з комори,

А ви хлопці – українці в тугу не впадайте

Та до бою за Вкраїну все приготовляйте.

Виженемо з України, покажем на двері –

Вже збира могутнє військо наш Степан Бандера.

Ми з своєї України всю жеброту проженем,

А на своїй Україні всі щасливо заживем.

 

Наведемо звернення тих українців, які були вивезені поза межі рідної землі:

Сьогодні ми, а завтра ви – в нас доля всіх одна.

і гірку чашу мук – терпінь ми вип’єм аж до дна.

Згадайте лиш як по лісах, нас їла мошкара,

і тих друзів, що забрали тиф, голод і цинга.

Згадайте як наші брати вмирали в чужині,

як хоронили ми їх там, у вічній мерзлоті.

Тюмень, Кузбас, Тайшет, Усть Кут, Норильськ і Магадан –

зложив кості у тій землі товариш наш не один.

Не забувайте наш етап у люті морози,

голод, холод на чужині, нашу нужду й сльози.

Східний Сибір і Колима, шахти і рудники,

а там робили і жили знедолені раби.

Не забудемо сталінські бараки й табори,

і як із нас знущалися еНКаВеДистські кати.

І знаємо, проклятий кат пощади нам не дав,

визвольної війни синів до банди прирівняв.

Та прийде час, минеться враз неволя і тюрма.

І усміхнеться ще й до нас кохання і життя [10, с. 21, 38, 66, 235, 348, 350,  359].

Закономірно виникає запитання: які чинники сприяли формуванню Степана Бандери не тільки як організатора, але й ідеолога національно-визвольного руху? Про це свідчать видання його праць під назвою «Перспективи української революції» [1].

До цього треба додати чимало документів, які написані при безпосередній участі Степана Бандери.

Передусім вирішальну роль у формуванні національної самосвідомості відіграла його сім’я. Батько, Андрій Бандера, брав активну участь у національно-визвольних змаганнях 1918 – 1920 рр., будучи капеланом УГА, а до цього – священиком у с. Старий Угринів Калуського повіту. В домі батьків, – за свідченням Степана Бандери, – завжди панувала атмосфера українського патріотизму та живих національно-культурних, політичних і суспільних зацікавлень, була велика бібліотека, часто з’їжджалися активні учасники українського національного життя Галичини. Про роль родини, передусім батька Андрія, переконливо свідчить протокол допиту в управлінні НКДБ УРСР від 12 червня 1941 р.

• Запитання: Хто ж тоді Ви по своїх поглядах і які у Вас політичні переконання?
• Відповідь: Я є українським націоналістом. Моїм політичним переконанням являється боротьба за Самостійну Соборну Україну, як саму правильну, на мій погляд, систему державного управління для українців.
• Запитання: Таким чином, Ви теж являєтесь членом антирадянської націоналістичної організації – ОУН?
• Відповідь: Ні, офіційним членом ОУН я не являюся із релігійно- церковних мотивів, як людина, що по свойому сану священика повинна погоджуватися з принципом – «кожна влада від Бога». Але як український націоналіст, розумію, що Самостійну Українську державу можна побудувати шляхом збройної боротьби українських націоналістів з Радянською владою. Тому – то я зі всіма настановами ОУН згоден.

Я являюся симпатиком Організації Українських Націоналістів, цілком розділяю дії її членів, сам же ніякої участі в ОУН не приймав, хоча мені відомо і про практичну діяльність ОУН як у західних областях, так і за кордоном» [14, с. 126–136, 141–145].

Наведемо уривки з протоколу засідання Військового трибуналу Київського особливого Військового округу у складі Головуючого військового юриста 3 рангу т. Яковенка, членів військюристів т.т. Колб і Туревського.

• Головуючий підсудному: Чи визнає себе винуватим і чи бажає давати суду покази.
• Підсудний у відповідь заявив : Винним себе вважаю частково, тобто в тому, що я поділяю світогляд Організації Українських Націоналістів.

8 липня, військовий трибунал у справі Андрія Бандери виніс вирок. У констатуючій частині вироку зазначено, що «будучи переконаним українським націоналістом, активно допомагаючи оунівському підпіллю у проведенні контрреволюційної роботи (? – М.С.), спрямованої проти СРСР, у своєму будинку переховував націоналістів, надавав свою квартиру для підпільних антирадянських зборищ членів ОУН і в такий спосіб сприяв ОУН проводити ворожу роботу, спрямовану проти Радянського Союзу.

Виходячи з вище наведеного, керуючись ст.ст. 296 297 КПК УРСР і ст. 54-2 КК та ст. 45 КК УРСР: Бандеру Андрія Михайловича засудити до найвищої міри покарання – розстрілу, без конфіскації майна за відсутністю такого. Вирок може бути оскаржений у Військову колегію Верховного суду СРСР через ВТ КВО протягом п’яти днів з дня вручення копії вироку засудженому [14, с. 146–148], тобто до 13 липня 1941 р. Однак, постановою Наркома ВС УРСР і прокурора УРСР Бандера А.М. був розстріляний 10 липня 1941р.[14, с. 148].

Очевидно, тому світогляд батька, його практичні дії відіграли визначальну роль у вихованні національної свідомості дітей. Брат Степана, Олександр, народився у с. Старий Угринів 1911 р., закінчив Стрийську гімназію і агрономічний факультет Львівської політехніки в Дублянах, був членом ОУН. За завданням організації був скерований до Риму для студіювання журналістики і суспільних наук. Там захистив докторську дисертацію, працював у місцевій організації ОУН. Після проголошення Акту 30 червня 1941р. Олександр повернувся до Львова і займався робітничими справами. На початку 1942 р. він знову виїхав до Італії, де гестапо заарештувало його і 22 липня 1942 р. вивезло в концтабір Освенцім. Там гітлерівці, зокрема офіцер Гробнер, натравивши польських шовіністів Юзефа Краля, Болека і Сташека Подкульських з м. Перемишль, які виконували допоміжні функції, побили його майже до смерті, а відтак його було спалено у газовій камері [12, с. 28–29].

Брат Василь ( 1915–21.07.1942р.) після закінчення Стрийської гімназії здобув     агрономічну  освіту   у   Львівській            політехніці та філософську спеціальність у Львівському університеті. Під час навчання брав активну участь у політичному житті, був ув’язнений в концтаборі Береза Картузька. Після розпаду Польщі повернувся до Львова, а у жовтні 1939 р. разом з Степаном перебрався до Кракова. Після проголошення Акту 30 червня 1941 р. працював в обласному відділі пропаганди ОУН у Станіславові (Івано-Франківську). 15 вересня 1941р. був заарештований, сидів у в’язницях Стрия, Львова, Кракова. 20 липня 1942 р. перевели до концтабору Авшвіц, де помер від отруєння [12, с. 29–32].

Брат Богдан (1919р.н.) також навчався у Стрийській і Холмській гімназіях. З початку війни в червні 1941р. повернувся в рідні краї. На чолі однієї з похідних груп ОУН вирушив у східні терени України  і за твердженням деяких дослідників був розстріляний гестапівцями [12, с. 34–39].

Сестри Марта і Оксана були заарештовані разом з батьком в 1941 р.,  без слідства і суду відправлені до Сибіру. Пізніше повідомили їх про засудження «як ворогів народу» на довічне проживання поза межами України. По дорозі через застуду Марта захворіла на бронхіальну астму і хронічну легеневу недостатність. Померла у Красноярському краї у 1982 р.

Оксана проживала в Красноярському краї до 1989 р. В цьому ж році вона приїхала до сестри Володимири, яка проживала в Долинському районі. Тяжка доля випала і сестрі Володимирі, яка також була на засланні в Красноярському краї і під час хрущовської відлиги повернулась на Україну [12, с. 39].

Як вже зазначалося вище, формування  світогляду Степана Бандери здійснювалось насамперед в родині. Одночасно навчаючись в Стрийській гімназії, він був членом 5 пластового куреня ім. князя Ярослава Осмомисла, а відтак був у 2 курені старших пластунів «Загін червона калина». Після закінчення гімназії деякий час  перебував у батьківському домі, займаючись господарством і культурно-освітньої працею в рідному селі ( працював у читальні «Просвіти», провадив театрально-аматорський гурток і хор, заснував руханкове товариство «Луг» і належав до основників кооперативи). При цьому провадив організаційно-вишкільну роботу підпільної УВО в довколишніх селах. У 1928 р. він став членом УВО, одночасно групи української націоналістичної молоді, яка була тісно зв’язана з УВО. У 1929 р. виконував доручення загально-організаційні в Калуському повіті. Одночасно виконував різні функції у відділі пропаганди ( поширення підпільних видань, доставка їх з-за кордону). У 1939 р. став керівником референтури пропаганди Краєвої Екзекутиви ОУН. У 1932–1933 рр. виконував обов’язки заступника крайового провідника ОУН, а в другій половині 1933 р. призначений керівником ОУН краю і крайовим комендантом УВО, що дало змогу зустрічатися з Є Коновальцем.  Готуючись до активної участі у визвольному русі, Степан Бандера усвідомлював неминучі переслідування окупаційної влади і випробування під час ув’язнення, про що свідчить його співмешканець по навчанню в Політехніці Роман Роденський:

«Пригадую, як він кілька разів в моїй присутності бив себе по плечах військовим ременем із залізною пряжкою, приговорюючи сам до себе: «Якщо не поправишся, будеш знову битий, Степане!» Він вкладав  свої пальці між двері й одвірок (рама дверей) і затискав їх до крові, припікав свої руки до скла нафтової лампи і кричав до себе: «Признайся, Степане» і тут же давав відповідь: «Ні, не признаюся». Також витривалість характеру перевіряв, запихаючи під нігті голки. Одного разу бачив я, як він зібрав на долівці розбиту лупу і примусив себе з’їсти, приказуючи : «Їж, Степане, – заохочував він себе, – бо і таку юшку може ще доведеться і тобі колись їсти». Такі вчинки здавались мені несамовитими, але пізніше я зрозумів, що так наказував йому закон українського революціонера, якого «ані просьби, ані грозьби, ні тортури, ані смерть не дозволять зраджувати». Це була людина великої посвяти для великої майбутності, зі сталевою силою Духа, великою витривалістю і непохитним характером» [12, с. 16].

А ось як характеризували Степана Бандеру вороги української нації. Польський обвинувачувач на суді з неприхованим подивом говорив: «Бандера, цей просто дітвак-молодик, який має заледве 23 роки життя, тримає у своїх руках Крайового коменданта ОУН, владу над життям і смертю багатьох людей. Вірити не хочеться, що цей дрібний, малий хлопчик з тим дрібненьким личком, може нести на своїх немічних плечах тягар такої відповідальності!» [12, с. 16].

Дивлячись на фізичну постать Степана Бандери, польський прокурор не міг вірити в його сили, але полковник Є. Коновалець, призначаючи Бандеру Крайовим Провідником ОУН і Крайовим Комендантом УВО,       вірив, що він може стати моїм наслідником [12, с. 16–17].

Таке просування Степана Бандери  у керівних структурах ОУН Краю не було випадковим. Це було зумовлено високими організаторськими здібностями, знаннями ідеології націоналізму завдяки вивченню праць М.Міхновського, Д. Донцова, періодичних видань УВО і ОУН.

У 1933 р. Бандера мав декілька зустрічей з Є. Коновальцем у Данцінгу та Берліні, під час яких обговорювалась тактика революційно-визвольної боротьби на Західній Україні. За свідченням самого ідеолога неоціненне значення у його становленні як революціонера, політика, ідеолога мали дискусійні розмови з Провідником ОУН під час участь особистих зустрічах та на  конференціях ОУН.

Делегати Краю, зокрема С.Бандера та І.Габрусевич, переоцінювали значення терористичних, бойових акцій, виступали проти контактів із представниками легальних політичних партій, розглядаючи це  як відхід від революційної принциповості.

Підсумовуючи дискусії на конференціях, Є. Коновалець доводив, що ОУН – це політична організація підпільного та масового руху. Акції бойові допускаються тільки як оборонні заходи перед поліційним терором. Крайова Екзекутива мусить зрозуміти, що ОУН – це організація суто політична. ОУН – політичний партнер для наших справжніх або сподіваних союзників, власне тому вона є масовою підпільною організацією…Є.Коновалець переконував своїх молодих співреволюціонерів, що націоналістична ідеологія не може вважатися чимось уже завершеним та абсолютним у тому розумінні, що всяка політична робота має замикатись у колі самовдосконалення членських кадрів. Не можна плутати політику з вихованням. Визвольна боротьба багатогранна і кожен чесний українець може знайти в ній своє місце. Жити в переконанні, що підпільно-революційна боротьба вичерпує всі можливості боротьби за державність, –дуже небезпечна ілюзія… Сама приналежність до ОУН аж ніяк ще не дає права знецінювати працю інших українців тільки тому, що їх зараховують до так званого «табору опортуністів». Не можна забувати, що успіхи праці цих «опортуністів» великою мірою уможливлюють працю підпілля. Вже сама підготовка і проведення політичних судових процесів проти членів ОУН без співпраці з «опортуністами» були б неможливі. Ізоляція індивідуальна чи групова закінчує існування кожного політичного руху. Далі Є. Коновалець  констатував, що саме завдяки українським послам польського сейму до Ліги Націй та 27 країн було надіслано меморандуми про порушення Польщею прав українців, про голодомор в УРСР, і ці факти набули міжнародного розголосу [3, с. 476–479].

За свідченням Бандери, Є.Коновалець вислуховував опонентів і робив висновки. Його фраза «Переконайте мене» свідчила про те, що він, слухаючи якусь пропозицію, хотів бачити результат, який міг би його переконати, а не вислуховувати самі балачки. Таку ж рису ми бачимо і дискусійних працях С.Бандери. Згодом у листі до А.Мельника С.Бандера пише про уміння Є. Коновальця підтримувати будь-яку корисну думку співрозмовників, не давити своїм авторитетом, аргументами доводити помилковість співрозмовника. «Провідник, зазначає С.Бандера, – допускає до обговорення всіх справ, до висказування всяких думок. Він також хоче все зробити, щоб у кожній справі знайти кращий шлях. Не боїться щирої безпосередньої критики, не ховається за стіну свого авторитету… Навпаки, потурає чужим починанням, як тільки вони доцільні. Полковник Коновалець умів по-мистецьки оперувати формальними і нериторичними елементами, творчо, а не шабльоново революціонер, а не невільник власних і чужих формул. Політик, а не штивний чоловік, чи малий грач…, провідник, а не бюрократ, ані «ясновельможний», ані «найясніший», ані «самодержавець». То був Вождь» [5, с. 61–62].

Про те, що Є. Коновалець мав неабиякий вплив на Степана Бандеру, говорить ще такий факт. 25 травня 1958 р. Бандера виголосив промову над могилою полковника Коновальця в Роттердамі, де визнав колишнього керівника ОУН своїм вчителем і натхненником, людиною, яка втілювала ідею незалежності нашої держави. Зокрема він зазначив: «Він навчив нас, як треба служити великій ідеї цілим життям. Визнаючи свої національні ідеали,…та відкидаючи все незгідне з ними, що накидає нам ворог,… український народ мусить вести за це боротьбу за всяких обставин, а не тільки у пригожій ситуації…Змагання за волю і правду,…за Батьківщину мусить бути головним змістом життя поневоленого народу, а не тільки засобом, дорогою до кращого життя в майбутньому, поскільки є вигляди на недалеке осягнення цієї мети. Україна, з уваги на своє геополітичне розташування, може тільки власними силами, власним змаганням здобути і втримати свою незалежність. При цьому вона виконуватиме важливу місію ширшого значення і для інших народів, здійснюючи та захищаючи універсальне гасло: «воля народам, воля людині» [1, с. 628–629].

Большевицька Москва добре оцінила незаступимість полковника Коновальця, як Провідника українських національно-визвольних змагань, українського націоналістичного руху. Убиваючи Провідника, ворог сподівався не тільки обезглавити цей рух, але цілком знищити його. Та знищити Організацію Українських Націоналістів, спинити її боротьбу не вдалося…

Коли ми стоїмо над могилою Того, хто був у нашому спільному змаганні Перший, Найбільший, Єдиний… І кожний з нас добре завершить вшанування його пам’яті, коли до молитви за вічне щастя його душі додасть обітницю над його могилою: йти його слідами, все життя працювати щиро для добра України і боротися до загину за її волю» [1, с. 631].

Є. Коновалець звертав увагу своїх соратників і спадкоємців на необхідність подальшої розробки, удосконалення теоретичних проблем боротьби за незалежність України та  її розвиток. «Ми навіть досі, – писав він, – не з’ясували собі як слід, як повинна б національна революція в нас виглядати, який повинен би бути її зміст, її методи та її остаточні завдання. Національна революція то, на мою думку, поняття ширше, ніж саботажі, терористичні акти, навіть масові відрухи чи навіть повстання. Все те – тільки засоби, яких ми не повинні відпекуватися зразу і їх виключати з нашої програми, але рівночасно мусимо собі точно здавати справу, що все те, навіть разом узяте ще не вичерпує поняття національної революції, як руху, який повинен в основі зробити переворот, і то не тільки фактичний, але й психологічний у нашому народі. Національна революція не повинна ставити собі за виключне завдання вибороти для українського народу державність, яка б на другий день провалилась, але вона повинна вже на стадії своєї підготовки застосувати психічну структуру українського громадянства, щоб воно було здібне взяти участь у підготовці тої революції. Націоналістичний рух мусить далі всю ту необхідну, на мою думку, систему, як думає він після проведення революції забезпечити українську державність перед небезпеками і як взагалі та держава повинна б виглядати» [3, с. 682].

Цей заповіт став центральним у всі наступні роки життя і боротьби. Вже у грудні 1940 р. провід під керівництвом С.Бандери видає «Маніфест ОУН», у якому містяться ряд нових положень. Зокрема в ньому говорилося: «Ми, українці, підносимо прапор нашої боротьби за свободу народів та людини… несемо новий лад Східній Європі й підмосковній Азії… Кличемо усіх українців – де вони не жили б – ставати у бойові  лави Фронту Української Національної Революції… Творимо в Україні один спільний фронт боротьби всіх селян, робітників і трудової інтелігенції проти московсько-більшовицького гніту і визиску. За свою владу, за землю, за людське життя…боремося: проти крайнього пониження людини в її праці та в її хаті…, за право визнавати одверто свої переконання…, за свободу всіх віросповідань…, за повну свободу совісті…, за право працюючих виявляти одверто свої політичні переконання словом і друком, відбувати свобідно прилюдні збори та творити свої політичні, громадські та професійні організації…» [11, с. 21–23].

У цьому документі  вперше ОУН вийшла поза межі чисто українських інтересів, в основу дій покладено боротьбу за гідність і свободу людини, за право визнавати свої політичні переконання, за свободу віросповідань і совісті, творити свої політичні, громадські та професійні організації, тобто зроблено значний крок від ідеології тоталітаризму, монократизму до створення спільного фронту боротьби проти поневолювачів незалежно від соціального стану, поглядів переконань та етнічності в ім’я  завоювання незалежності України  і державності інших поневолених народів на їхніх етнічних землях

У квітні 1941 року відбувся Другий великий збір, який прийняв нову програму і поставив перед організацією ряд конкретних завдань. Враховуючи вклад Степана Бандери у розбудову ОУН-Р, розробку документів, збір затвердив ухвалу лютневої 1941 року наради, обрав його головою ОУН. Пам’ятаючи  вказівку  Є. Коновальця, що програма ОУН повинна визначати, якою буде незалежна Україна, у програмному документі було записано, що в розбудові української держави будуть втілюватися такі засади господарського і суспільного життя, у 1943 р. на ІІІ Надзвичайному Великому зборі ОУН, а відтак у 1950 р. були уточнені і розширені програмні завдання, в яких передбачалося:

– рівність всіх українців у правах і обов’язках супроти нації й     держави;

– поділ на рівні заняття та відповідно до цього виробничі і     професійні організації, побудовані на засаді продукційного солідаризму;

• державна власність важкого промислу і транспорту, вільна торгівля нижчих ступенів;
• обмежене приватне, кооперативне і спілкове право власності на господарювання землею і верстатами для тих, які на них працюють;
• інтенсивна розбудова всіх галузей народного господарства, щоб воно стало основою могутності української держави;
• законна участь робітників у кермі і зисках підприємств, – за кращу працю – краща платня;
• забезпечення законом належної платні за працю;
• забезпечення платних відпусток;
• загальне і повне забезпечення на старість та у випадках каліцтва і нездібності до праці;
• організація шкільництва на основі загального безплатного образування для всієї української молоді і особливе виховання здібної дітвори;
• свобода сумління і релігійних культів не противних моральній силі нації й інтересам української держави;
• знищення всіх привілеїв, поділів і різниць на класи та всіх інших пережитків і пересудів;
• загальна, обов’язкова, безплатна лікарська допомога;
• допомога багатодітним родинам.

У документах збору підкреслювалося також, що ОУН  бореться як проти московсько-більшовицького державного капіталізму, так і проти повороту ліберально-капіталістичного устрою.

Наведене вище свідчить, що під керівництвом С. Бандери збагатило концепцію національної революції низкою фундаментальних, теоретичних програмних і політичних положень.

Відчуваючи неминучість воєнного конфлікту між Німеччиною і СРСР,  провід ОУН  схвалив підготовлений С. Бандерою документ «Боротьба й діяльність ОУН  під час війни», який доводився до членів похідних груп, що формувалися та місцевих організацій. У цьому документі також знаходимо відповіді на ряд проблемних запитань. Зокрема вказувалося, що якщо фронт в боротьбі третіх держав  із Москвою буде пересуватися через українські землі, тоді військова окупація  України подібними чужими військами неминуча. «Наше завдання в такій ситуації не допустити, щоб Україна була тільки тереном розгри чужих сил…, а вслід за тим об’єктом чужого володіння. Навпаки, власною боротьбою, будуванням власної держави власними силами та за власною ініціативою здобути собі ролю підмета і партнера, учасника війни та співтворця нового ладу на руїнах Московської імперії [11, с. 51].

Відтак стверджувалась, що держави , «які  ведуть боротьбу з Москвою і не ставляться вороже до України, трактуємо, як природного союзника… Основною передумовою того є визнання і пошанування з боку тих держав суверенності і соборності України та дійсно позитивне ставлення до української державності… Рівночасно з піднесенням збройного зриву проти Москви, розпочинаємо відбудову Української держави. На звільнених від московсько-більшовицької окупації частинах української землі, не ждучи на ніщо, ОУН проголошує відбудову Української держави. Якщо б на Україну прийшли війська тих держав, що вороже ставилися б до української держави, тоді наша визвольна боротьба увійшла б у новий період» [11, с. 52–53].

Важливо, що в документі висловлювалась готовність у державотворенні співпрацювати з іншими самостійницькими політичними силами. «ОУН перебере одразу повноту державної влади на  ЗУЗ, як одинока там організована сила. Одначе, якщо б на Осередніх та Східних українських землях постав скоріше інший самостійницький центр, який з успіхом організує визвольний зрив і побудову держави, опанує своєю владою більший простір України, та дійсно стоятиме на платформі повної суверенності і соборності України – тоді ОУН визнає його центральною владою України і йому підпорядкується державна влада, встановлена ОУН на опанованих нею теренах» [11, с. 55].

Заслуговує на увагу з ідейно-теоретичної й політичної точки зору меморандум канцелярії Гітлера, який підготувала група проводу ОУН на чолі з С.Бандерою 15 червня (і вручений 23 червня) 1941 р. У ньому висловлювалось переконання, що вирішення українського питання в ході війни повинно відповідати історичним і народним інтересам України і тільки воно принесе користь Німеччині, а несприятливе Україні вирішення, буде шкідливим для Рейху. Нагадувалося, що помилки Німеччини, яких вона припустилася у 1918 р., пошкодило не тільки Україні, але й Німеччині. Відтак у меморандумі сказано, що якщо навіть в Україні зустрічатимуть німецькі війська, як визволителів, то незабаром ця ситуація зміниться, якщо Німеччина прийде не задля відновлення української держави. Українці через історичні обставини ставляться з недовірою до всього чужого і найменший примус викличе протилежні наслідки. Меморандум застерігав, що Україною цікавляться не лише Німеччина і Росія, але й Англія. Це був натяк на те, що українці можуть вважати союзником не лише Німеччину, а її суперника, а також підкреслювалося, що українська держава має бути справді незалежна й суверенна, тому українське питання не може бути вирішене, як у випадку Словаччини чи Хорватії [6, с. 103–105].

З початком радянсько-німецької війни спеціальна похідна група на чолі з Я.Стецьком мала завдання якомога скоріше дістатися до першого важливого міста – Львова і проголосити відбудову Української держави, встановити владу, яка має зорганізувати державне життя в усіх ділянках та кермувати ним. «30 червня 1941р. у Львові було проголошено «Акт відновлення Української Держави» та декрет про призначення Я. Стецька головою уряду» [13, с. 76].

Пояснюючи причини таких дій, С.Бандера згодом писав: «З весною 1941 р., напередодні вибуху німецько-советської війни стали очевидними гітлерівські плани щодо України: підманути туманними кличами й обіцянками, запрягти до свого імперіалістичного воза, а потім зробити з України терен колонізації, господарської експлуатації і джерело невільничої робочої сили. Спершу на час війни, Берлін планував дати облуду і з одного боку, пообіцяти державність, а з другого – викручуватись воєнними обставинами, українською непідготовленістю і тому подібне…

Революційний провід ОУН зважився на такий шлях ставлення визвольної справи у зв’язку з німецько-большевицькою війною пляново, після всебічного обміркування. Було ясно, що гітлерівська Німеччина не думає позитивно ставитися до справи державної самостійності України, а з іншого боку, не схоче відразу викликати боротьбу українського народу проти себе. Невиразною політикою, тактикою обіцянок, що не зобов’язують, підтриманням настрою на державну самостійність України після закінчення чи то вирішення висліду війни з СРСР, гітлерівський режим плянував не допустити того, щоб прагнення українського народу до самостійності рішуче спрямувалося проти Німеччини…

Проголошення у Львові відновлення Української держави…, розгортання державного будівництва у всіх галузях – все це довершилось власною волею і власними силами українського народу, не зважаючи на бажання і ставлення німців, проти їх волі… Основна лінія облудно- підступної політики Гітлера супроти України була перекреслена» [1, с. 86–88].

Відповідаючи на звинувачення про приязні фрази в Акті щодо Німеччини, С.Бандера писав: «Війна Німеччини з іншими державами, доки вона не зачіпала України, вимагала від нас повної нейтральності…Коли ж Німеччина пішла війною проти Росії, нашого ворога, то Україна не могла прийняти неприхильно цей факт. Але тим ще не розв’язувалося питання взаємин між Україною і Німеччиною. Воно мусило залежати тільки від одного: як поставиться Німеччина до державної суверенності України, чи буде шанувати українську суверенність, українські інтереси, чи буде шукати в Україні союзника проти большевицької Росії – чи трактуватиме Україну, як воєнну здобич і об’єкт своїх цілей… Ми мусили стати і стали на позиції незалежної реалізації наших національних цілей, оборони наших прав та інтересів. А далі мусила сказати своє слово Німеччина» [1, с. 88–89].

І Німеччина сказала своє слово, вона змушена була розкрити свої антиукраїнські плани. В липні Берлін наказав заарештувати українських самостійницько налаштованих діячів, в тому числі і С.Бандеру і вимагав відкликати Акт про відновлення української держави і припинити будь-яку політичну діяльність. Не відмовлявся ніхто, тому декого показово розстріляли. Щоб схилити і Бандеру до співпраці, заарештували двох його рідних братів – Олександра і Василя, подальша доля яких висвітлена раніше. С. Бандера не піддавався на шантаж, тому німецька влада засудила його до четвертого у житті ув’язнення в концтаборі Заксенхаузен.

У час, коли Гітлер не прийняв Акту незалежності, ОУН-б дістала ще одного ворога і їй знову ж залишалося одне – ведення революції власними силами. «Гітлерівська відповідь – ліквідація розбудованого самостійного життя й початком масових арештів, поставила ОУН перед фактом ведення підпільної боротьби» [1, с. 90–91], – зазначав С.Бандера.

Так закінчився ще один плідний період ідейно-теоретичної та організаційно-політичної діяльності С.Бандери.

У післявоєнний період С.Бандера для належної підтримки революційно-визвольної боротьби в Краї велику увагу приділяв об’єднанню самостійницьких українських сил в еміграції. Він наголошував на відсутність узгодженої політичної лінії за кордоном, оскільки серед частини українських політиків там  брала верх боротьба за владу, за міністерські титули й портфелі, хоч вони були пусті через відірваність від визвольного руху на рідних землях. У багатьох працях він високо оцінює консолідуючий фактор в діяльності ОУН, УПА, УГВР.

УГВР  була створена 1944р. у лісницівці біля Сприні Самбірського району. До її складу ввійшли представники самостійницьких організацій. Виконавчі органи УГВР затвердили три важливі документи: Тимчасовий устрій УГВР, Політичну платформу і Декларацію. В них були чітко визначені мета і завдання – об’єднати і координувати дії всіх самостійницько-визвольних сил українського народу на всіх землях України та поза її межами для національно-визвольної боротьби українського народу…за створення української Самостійної Соборної Держави. Керувати всією національно-визвольною боротьбою українського народу аж до здобуття державної незалежності і створення органів незалежної державної влади в Україні. Для поточної роботи на Зборі УГВР головою був обраний Кирило Осьмак, секретарем – Микола Дужий, генеральним суддею – Ярослав Білецький і головою уряду Роман Шухевич.  На думку С.Бандери, важливим було те, що УГВР діяла на території України [15; 7; 8; 9].

Чималу увагу в цей період С.Бандера звертав на теоретичне і політичне обґрунтування такої проблеми як поєднання національної революції українського народу з визвольною боротьбою поневолених московсько-більшовицькою імперією народів Європи та Азії. Чітко ця концепція була сформульована у Декларації Проводу ОУН після закінчення Другої світової війни (травень 1945 р.): «До фронту поневолених народів СРСР долучується новий фронт загрожених народів Середньої й Південної Європи. Перед тими народами на всю широчінь стоїть питання збройної революційної боротьби перед намаганнями Сталіна включити їх в склад СРСР. З об’єднання цих двох фронтів повстане бльок поневолених і загрожених народів, що внаслідок своїх революційних дій спричинить розвал союзної тюрми народів і створення вільного життя на руїнах сталінської тиранії» [11, с. 133–134].  У Декларації зазначалось: «АБН є об’єднання свободолюбивих народів для спільної боротьби з большевизмом. Його геополітичний обсяг – вся подбольшевицька Європа і Азія… Кожен з цих народів має свої окремі проблеми до вирішення і свої особливі цілі, але для всіх них АБН є головне одне: боротьба з большевизмом!  Цій боротьбі повинно бути підпорядковане все інше в АБН. На своєму прапорі, як основну мету своєї боротьби, АБН підносить гасло: Воля народам! Воля людині!» Схвалюючи організаційні заходи по створенню спільного фронту, С.Бандера писав: «Обмеження визвольної боротьби кожного народу його власними національними кордонами, ведення визвольних змагань кожного народу сепаратно, нескоординовано з боротьбою інших народів давало б лише вигідну позицію большевикам, уможливлювало в їх локалізувати окремі вогнища революції, використати їх відокремлення і перемагати одного противника за одним» [1, с. 52].

При цьому він наголошував, що «остаточна розправа, загальний революційний взрив народів прийде тоді, коли революційне зактивізування найширших мас …дійде до такого ступеня, що при ініціативному виступі…проти більшовицького режиму ті маси не будуть більше його покірним знаряддям, ані пасивними глядачами, а стануть на боці активної революції» [1, с. 54].

Наголошуючи, що домогтися незалежності України тільки революційним шляхом, С.Бандера підкреслював: «Українська національна революція, як одностайний процес, складається з трьох фаз. Перша і друга – це фази боротьби, третя – державного будівництва.

У першій фазі проходить процес затяжної, прогресуючої підпільної боротьби. В ній іде змагання, передусім, за душу народних мас, мобілізація й активізація їх по боці революції, проти большевизму; підриваються позиції большевицької системи і сили большевицького режиму, зростає організована сила революції…

Друга фаза, як продовження першої, – це фаза визволення. В ній завершується затяжна визвольна боротьба, всі сили зосереджуються у безпосередній відкритій боротьбі з большевицьким режимом і його силою, в остаточному загальному зриві народів.

Третя фаза – будування на місці знищеного СССР незалежних національних держав, забезпечення їхньої незалежності назовні, здійснення ідей і програми визвольної революції в державному і суспільному ладі, у змісті і побудові цілого життя» [1, с. 51].

На думку С.Бандери і його однодумців, повинна встановитися національна диктатура, витворена в ході національної революції, яка зможе забезпечити внутрішню силу української нації та найбільшу її відпорність назовні. На цьому етапі носієм національної диктатури повинна стати особа, яка безмежно віддана національній ідеї, володіє належними інтелектуальними і організаторськими рисами, твердою волею, має високий авторитет в суспільстві. Обґрунтовуючи таку форму державного усрою на етапі національного визволення, один з теоретиків ОУН В. Мартинець писав: «Одна особа є ліпша не зі згляду абстрактної…волі нації, а …з огляду на саму владу, на її виконання. «Де шість господинь, там нема що їсти» є польська пословиця; де шість вождів, – там анархія… Державний муж – це не поет, і це – не співець поневоленого народа… Він повинен забути, коли взяв владу, що перед тим був членом поневоленого народу і, щоб здобути йому свободу, витискав сльози в очах своїх людей і чужинців. Щоб задержати цю свободу, мусить також витискати сльози, але вже инші. Коли він бажає творити державу і бути державним мужем, треба взяти в руки бука. Зможе упоратися зі своїм народом, тоді й вороги не страшні будуть» [4, с. 293].

Отже, після відновлення державності настане перехідний період, «на чолі української держави буде стояти голова держави, що його висуне провідна верства української нації, який, покликуючи собі належний уряд, матиме за завдання підготовити перехід до останнього етапу державного устрою України.

На чолі упорядкованої української держави стоятиме одна особа, покликана представницьким органом, що складатиметься від поручників усіх верств нації, та всіх країв української держави та буде найвищим законодавчим тілом держави. Голова держави покличе виконавчу владу, що відповідатиме перед ним та найвищим законодавчим тілом» [4, с. 298]. У сучасному розумінні – це президентсько-парламентська республіка.

При цьому С.Бандера стверджував, що «монопартійно-тоталітарна система шкідлива для розвитку нації, завжди згубна для панівної політичної моно партії і її ідей. Як для цілої нації, так і для кожного здорового політичного руху найсприятливішим є такий лад, в якому панує справжня свобода, в якому ідеї, політичні програми й концепції вільно розвиваються й змагаються між собою, політичні організації вільно плекають, поширюють і ведуть свою діяльність. При цьому є свобідна конкуренція, порівняння, взаємний вплив, ріст і поширення того, що найкраще себе виправдує, зникання всього непридатного, менше вартісного, слабого чи віджилого. В такому ладі, в такій атмосфері свободи націоналістичний рух має більше шансів піддзеркалити душу українського народу й зробити йому найкращі послуги. А про те ж ідеться. В системі справжньої свободи суперництво між різними ідеологічними, суспільно-політичними течіями й організаціями розв’язується критеріями ідейно-морального порядку, а не примусом і насильством. Ми боремося за такий лад справжньої свободи і будемо його реалізувати. По овочах пізнається дерево, а чинники політичного життя – по ділах» [1, с. 125].

Противники ОУН, в тому числі і С.Бандери, намагаються стверджувати, що здійсненню національної революції може сприяти світова війна між західними країнами і СРСР. У документах ОУН, прийнятими під керівництвом С.Бандери, зокрема у «Декларації Проводу ОУН(б) після закінчення ІІ світової війни» говорилося: «З усього, що зараз діється на міжнародному терені, виходить, що багато політичних проблем залишилося ще нерозв’язаними в цій війні. Великі ідеї стали крамничним товаром на світових базарах…» [11, с. 125].

А у постановах конференції Проводу ОУН (червень 1946 р.) зазначалося, що повоєнний політичний уклад світу виразно оформився у два ворожі, непримиренні блоки держав: англо-саксонський і російсько-більшовицький. Вирішальну і керівну роль у першому блоці відіграють США, а в другому – російсько – більшовицький СРСР. Обидві велико-держави гуртують кругом себе ще ряд друго – і третьорядних держав, які більшою або меншою мірою зацікавлені в перемозі однієї з цих великодержав, а також намагаються приєднати на свій бік малі держави і народи та народи поневолені або загрожені противником.

Відтак у документі вказувалося на слабкі моменти обидвох блоків великодержав, які впливають на відтягування збройного конфлікту.

У англо – саксонському блоці:

– широкі маси виразно ще змучені шестирічною війною, яка тільки що закінчилася, і тому війни не хочуть;

– загал суспільності поки що не бачить безпосередньої загрози для його існування і згідний з мирним врегулюванням спірних питань;

– що неврегульовано питання колоніальних і залежних народів;

У російсько-більшовицькому блоці:

– у великому знищенні господарського потенціалу країни і потребі капітальної реконструкції;

– у технічній слабості взагалі, відсталості в ділянці воєнної промисловості і в галузі воєнних винаходів;

– у сильних соціальних антагонізмах і великій нужді широких працюючих мас;

– у сильних національно-політичних рухах із виразними сепаратистичними самостійницькими тенденціями.

Отже, наявний антагонізм може однаково довести як до швидкого збройного зудару, так ще дальшого дипломатичного затягування [11, с. 143, 145, 149].

Якими були орієнтири в цій ситуації ОУН до ймовірної війни між СРСР та Заходом, де бачили своє місце в цьому можливому конфлікті?

Відповідь знаходимо у праці С.Бандери «Третя світова війна і визвольна боротьба». «Чи реальна вона, чи є підстави, щоб її сприймати як головну ставку визвольного змагання України в третій світовій війні? Ключ лежить у відповіді на засадниче питання: чи західні держави, зокрема США, при нашій поставі (створення УССД – М.С.) видвигнуть державної самостійності України як одну з цілей війни, так, щоб це їх зобов’язувало в дальшому і давало якісь гарантії?.. Ціла дотогочасна й сьогоднішня політика західних держав, зокрема США, не дає підстав і стійких аргументів для відповіді на поставлені питання позитивно… На Заході бачать тільки Росію… У політиці Америки і Англії ще ніяк не вміщається вимога, щоб у підборі концепції війни з СРСР узгляднювати визвольну боротьбу України та інших народів… Третя світова війна, так само як і попередні, сама не принесе Україні визволення й державної незалежності… Єдиний шлях, на якому можна здобути справжнє визволення й державну суверенність України – це українська національна революція, власна боротьба української нації проти московсько-більшовицького поневолення… Пригожа ситуація, прихильність й допомога сторонніх сил може при тому відігравати часом і дуже значну, але завжди тільки допоміжню, але не основну ролю» [1, с. 210–227].

Слід ще відзначити, що С.Бандера приділив належну увагу сутності ленінсько-сталінської більшовицької ідеології і практики, вказуючи на її тотожність  з гітлерівським націонал-соціалізмом.  «Щоб висвітлити хитрі і добре замасковані маневри більшовицької пропаганди, візьмемо, – пише С.Бандера, – незначний, на перший погляд, але істотний факт, що гітлеризм не називають його власним іменем – націонал-соціалізмом, тільки нацизмом. Так послідовно робить більшовицька пропаганда, не вживаючи назви націонал-соціалізм, тільки називає гітлеризм нацизмом або фашизмом. Одним з основних елементів гітлеризму – це національний соціалізм, як система внутрішнього ладу народу. Своїм духом і практикою в багатьох справах він ішов слідами більшовизму. Тоталітарна система, диктатура і свавілля державної бюрократії, повне знехтування людини, система безоглядного терору, такі засоби, як концентраційні табори, масове винищення непокірних елементів – усе це націонал-соціалізм живцем перебрав від большевизму.

В одного й другого така сама практика, якою один здійснював марксівський соціалізм-комунізм, а другий – національний соціалізм.

Гітлеризм виразно проголошував свій імперіалізм у формі расистської теорії. Більшовизм приховував свій московський імперіалізм під формою інтернаціоналізму, класової солідарності пролетаріату, світової комуністичної революції. Все протиставлення поміж ними, починаючи від ідеологічного, аж до воєнної розправи, за своєю суттю було конкурентною боротьбою двох подібних імперіалізмів за панування на тому самому просторі, а не боротьбою двох протилежних світоглядів, ідеологій, суспільно-політичних систем» [1, с. 161–163].

Характеризуючи становище в Україні, С. Бандера писав: «Так звана УССР – це експозитура московсько-більшовицького імперіалізму та його інструмент для поневолення і визиску України, що тримається лиш з допомогою безоглядного терору. Вона не стоїть на стороні добра народу, не захищає життєвих прав українського народу, а стоїть на послугах чужого московського імперіалізму та більшовицької партії. УССР не походить з волі України, навпаки, є протиставлення до неї та політичним утвором для її уярмлення» [1, с. 25].

Про все вище написане народ дав свою оцінку у віршах. Наводимо деякі з них:

            «Гімн поневолених народів Совєтського Союзу»

Союз принужденний республік убогих

скувала в ланцюги московськая Русь.

Хай згине, опертий на крові народній,

безправний, жорстокий Совєтський Союз.

—————————————————–

Роки ми прожили в сльозах і терпіннях,

а Ленін – злочинець у тюрми нас слав…

Його перевищив ще Сталін в злочинах:

всіх мудрих і смілих людей розстріляв.

***

            «Антибольшевицький інтернаціонал»

Мордує Сталін люд голодний,

свою сім’ю пролетарів,

як у вулкановій безодні,

клекоче там на нього гнів.

Усі Москву ненавидять,

усі Кремль там клянуть,

усі добре там знають,

на кого спину гнуть.

Москва не кличе вже – «Повстаньте»,

замовк московський «Комінтерн»,

там рух повстанський – люде, гляньте!-

проти Москви уже іде.

Чуєш, сурмою грає,

гнів людський нароста,

«Геть московськії зграї!

Смерть кремлівським катам!»

***

Сидить Сталін в комиші,

Гітлер у болоті –

Сталін грає на гармошці,

Гітлер ріже гопака,

дожилася Україна

по сто – грамно їдака!

***

Вислав Сталін свої діти на західні землі,

просвіщати всі народи, щоб не були темні…

Раз, два, три, чотири – лізуть до комори,

Старі скрині розбивають – шукають «бандьори».

 

Більшовицький режим занепокоєний впливом ідей С. Бандери серед українського суспільства, організовував низку терористичних актів проти нього. 15 жовтня 1959 р. життя і діяльність С. Бандери були обірвані терористичним актом, здійснений         за ініціативою і підготовкою найвищих посадових осіб московського більшовицького режиму, а не якоюсь екстремістською групою.

Вбивши С. Бандеру фізично, його ініціатори не змогли вбити його ідеї, його вплив на подальший суспільно-політичний розвиток в Україні. На прикладі його діяльності і ідей виховувалися і виховуються наступні покоління – дисиденти, «шістдесятники». Його справу продовжує ВО «Свобода», вплив якого зростає, про що свідчать останні вибори до Верховної Ради України.

Одночасно доводиться констатувати, що і в даний час після таких випробувань і втрат в Україні діє нащадок більшовизму, так звана Комуністична партія України. Нова редакція Програми обсягом 19 сторінок, головним завданням КПУ якої є відновлення «союзу братніх народів в єдиній соціалістичній союзній державі», тобто ліквідації незалежності України, що є ігноруванням 37 ст. Конституції, в якій зазначено: «Утворення і діяльність політичних партій та громадських організацій, програмні цілі або дії яких спрямовані на ліквідацію незалежності України…забороняються. Заборона діяльності їх здійснюється в судовому порядку». Оскільки реєстрація політичних і громадських організацій покладається на Міністерство юстиції, яке очолює О.Лавринович, то його обов’язком є слідкувати за дотриманням вимоги цієї статті і вживати відповідні практичні дії. Однак він в кінці 80-х рр. роз’їжджав, в т.ч. був у Дрогобичі, Бориславі, Стебнику, клявся про велику любов до неньки України, а відтак по суті став першою «тушкою», вступив у партію регіонів і таким чином не виконує ст. 37, а спільно з Д. Табачником реалізує антиукраїнську політику. У тій же Програмі КПУ вимагає надання статусу державної російській мові, заміни символіки України, тобто Тризубу, який вважався символом державності ще при князі Володимирі, на Серп і Молот, які серед української громадськості символізують «смерть і голод». Синьо-жовті фарби зустрічаються на прапорах козацьких полків, а відтак ці символи були затверджені Конституцією, яка була  прийнята Першим з’їздом  робітничих, селянських і солдатських депутатів (2500 учасників) у грудні 1917 р. Що стосується більшовицького червоного прапора, то він є символом моря крові закатованих «ворогів» більшовицької тиранії, згідно з вироками позасудових органів «трійок». У цьому ж документі стверджується, що «нав’язування українцям національної ідеї рівнозначний українському буржуазному націоналізму (? – М.С.),  що тотожне фашизму і призводить до встановлення фашистської диктатури.  Вище достатньо обґрунтовано, що націонал-соціалізм і ленінсько-сталінський більшовизм – два чоботи пара. Наміри комуністів будуть здійснені тоді, коли «на горі рак свисне».

Ідеї, які розробили С. Петлюра, Є. Коновалець, С. Бандера, що виражають корінні інтереси, прагнення української нації, надихатимуть  далі українське суспільство на подальший розвиток української державності, втілення в життя ідей, висунутих і розроблених  справді народними героями.

У програмі КПУ діячі національно-визвольного руху проти монархічної і більшовицької імперії називаються буржуазними націоналістами. Але їх справжнє соціальне походження не залишають каменя на камені від брехні комуністів – колабораціоністів.

М.Грушевський народився в Холмі у родині педагога-славіста, коріння якої знаходимо у давньому духовному роді на Київщині. Батько Є. Коновальця  працював народним вчителем у с. Зашкові Львівського повіту, а батько С.Бандери – священиком у селі і у вироку суду над ним відзначено, що конфіскувати в його обійсті нічого. Іншу картину побачимо щодо більшовицьких лідерів, зокрема Леніна.

У 70-х рр. минулого століття Маріетта Шагинян писала книжку про Леніна й отримала доступ до надзвичайних таємних архівів. Схоже на те, що охоронці тих паперів і самі не знали, які «перли» сховано за сімома замками. Коли письменниця докопалася до самісіньких глибин, то довго не могла прийти до тями. А відтак передала доповідну записку Л.І. Брежнєву. Той ознайомився з інформацією і передав її своїм наближеним. Суслов 3 дні лежав з підвищеним тиском і вимагав розстріляти Шагинян за наклеп. Однак, Брежнєв повівся обачніше. Він викликав письменницю до себе і в обмін за мовчання запропонував за книжку Ленінську премію та інші пільги. Згодом, М. Шагинян дістала названу премію за книжку «Чотири уроки у Леніна».

Протилежне соціальне походження виявляється з вождями більшовизму. Зазначимо, що мати Леніна,  Марія Олександрівна (дівоче прізвище Блан), була фрейліною при дворі Олександра ІІІ, народила від нього сина Олександра. Услід за ним народила ще одну дитину – дівчинку, до якої Олександр ІІІ не мав жодної причетності. Тримати при дворі фрейліну з двома байстрюками було вже непристойно. За допомогою поліційних нишпорків царської охранки було знайдено в Петербурзі чоловіка-гомосексуаліста Іллю Ульянова. Оскільки він уже був на гачку охранки, то йому легко накинули Марію Олександрівну в супружниці, а замість посагу ще й надали дворянський титул і «тепле» місце в провінції. Так молодята опинилися в Симбірську. Може і це все б забулося, якби не палка, ненаситна натура Марії Олександрівни. Вона і в Симбірську народила ще четверо дітей невідомо від кого. А в тім радянські історики навіть не дозволяли собі замислитися, чому дати народження перших двох дітей Ульянових передують даті весілля Іллі та Марії.

Коли сина Олександра заарештували за участь замаху на царя, Марія Олександрівна подалася до Петербурга, зустрілася з Олександром ІІІ і обоє відвідали Сашу у в’язниці. Цар пробачив свого «вбивцю», пообіцяв княжий титул так почесне місце у гвардії. Але Сашок виявився з характером і сказав усе, що думає про своїх народителів. Більше того, він пообіцяв оприлюднити брудні взаємин своїх тата-мами і при нагоді жбурнути бомбу у свого предка. Тому Сашу не випустили на волю, спровадили до божевільні, де він помер своєю смертю 1901 р. Отже, ніякої смертної кари не було, як про це писалося в радянській літературі.

Інтимний спосіб життя від Іллі Ульянова передався і «сину» Володі. З переписки Леніна із Зінов’євим можна довідатись про інтимні стосунки між Леніним, Зінов’євим і Троцьким. Наведемо тільки уривки з деяких «найпристойнішої» переписки Леніна І Зінов’єва.  1 липня 1917 р. Ленін пише Зінов’єву: «Григорий! Обстоятельства сложились так, что мне не- обходимо немедленно скрыться из Петрограда… Но как скучно быть одному… Присоединяйся ко мне, и мы проведем вдвоем чудные денечки вдали от всего…Я дам указание, чтобы там приготовили для двох человек…»

Згодом, Зінов’єв пише з Петрограда в Фінляндію Леніну: «Дорогой Вова! Ты не поверишь, как я скучаю тут без тебя, как мне не хватает тебя и наших с тобой ласк… Ты не поверишь, я не прикасался ни к кому с тех пор, как ты уехал.Ты можешь быть совершенно уверен в моем чувстве к тебе и верности».

З листа Леніна Зінов’єву під час перебування останнього кілька місяців на Північному Кавказі  і інформації про зустрічі Леніна з Троцьким: «Милый Гершеле! Ты совсем не должен обижаться на меня… То, что касается Лейбы (Троцкого – М.С.) и меня, то было лишь однократно и больше не повторится… Жду тебя, и мы помиримся в нашем чудесном гнездышке». «Твой всегда Вова».

Негайно Зінов’єв дає відповідь Леніну: «Это совсем не глупые подозрения на счет тебя и Лейбы. Кто же не видел, как ты кружил вокруг него в последнее время?.. Я не слепой и видел прекрасно, как загораються твои глаза, когда ты видишь мужчину с крупным оружием…И что ты готов забыть нашу любовь ради романчика с Лейбой. Конечно, он сейчас рядом с тобой и ему легко тебя соблазнить. Или ты его соблазнил».

У відповідь Ленін оправдується перед Григорієм: «Не обижайся на меня, Гершеле! Ты прав, я действительно не смог устоять. Лейба такой брутальный мужчина. Он просто обволаскивает меня своей лаской. А я так в ней нуждаюсь, особенно в такой напряженный политический момент… Мне очень трудно без ласки, а ты уехал негодник. Вот я и не устоял. Но ведь ты простишь мне эту маленькую слабость, Гершеле. Возвращайся, и ты увидиш, что я полон любви к тебе. Твоя маленькая Вова» [2, с. 431–432].

Але більшовицьких «вождів-збоченців» турбували  не тільки особисті інтимні стосунки. Вони не забували і про матеріальне збагачення.

Під час голодомору 1921 – 1922рр. ніби для порятунку населення з Києво-Печерської лаври було пограбовано: срібні позолочені царські врата з двох церков, 54 Євангелії у срібному та золотому оздобленні, осипані коштовностями, 20 напрестольних хрестів (один з них золотий – дарунок гетьмана І. Мазепи, вагою 7,5 кг), 18 ручних хрестів, деякі з чистого золота вагою по 2 фунта, прикрашені діамантами та іншими коштовними каміннями; більш 50-ти срібних та позолочених дарохранительниць високої роботи та вартості (одна з них вагою 13 кг, оздоблена діамантами, друга вагою 45 кг, визолочена); 10 митр, одна з них належала Петру Могилі, з чистого золота, вагою близько 2,5 кг, оздоблена діамантами, перлинами, смарагдами, сапфірами; риза ікони Успіння, шедевр ювелірного мистецтва, у якій було 2 кг золота та безліч коштовного каміння. Така гірка доля спіткала всі монастирі і церкви України [2, 431–432].

З 10 березня 1922 р. з України почали ще брати додатково хліб в формі так званих «голодних паїв», що практично дорівнювало 670 вагонам, які щомісяця відправлялися до російських голодуючих областей. Була  окремо «збіжжева позичка» для голодуючих. Україну зобов’язано прохарчувати ще 6 мільйонів росіян Поволжя. За вказівкою Леніна протягом 1921–1922 рр. в Україну було переселено з Поволжя, Уралу, Казахстану майже 439 тисяч російського населення.

А в цей час, 24 березня 1922 р. Оргбюро ЦК РКП(б) ухвалив документ про створення спеціального золотого фонду для лікування партійних працівників ЦК РКП за кордоном  за адресами Вісбаден, Карлсбад, Кіссінген, Тіроль. Для цієї мети асигновано 200 тис. золотих рублів.

Весною 1921р. під час його відпочинку в Горках Леніну привезли газету «Нью-Йорк Таймс», з якої наводимо уривок в його перекладі: «Целью «рабочих» лидеров большевистской России, видимо, является маниакальное желание стать вторыми Гарун – аль-Рашидами с той лиш разницей, что легендарный калиф держав свои сокровища в подводах принадлежащего ему двора в Багдаде, в то время, как большевики, напротив, предпочитают хранить свои богатства в банках Европы и Америки. Только за минувший год, как нам стало известно, на счет большевистских лидеров поступило:

От Троцкого – 11 миллионов долларов в один только банк США и 90 миллионов швейц. франков в Шверцарский банк.

От Зиновьева – 80 миллионов швейц. франков в Шверцарский банк.

От Урицкого – 85 миллионов швейц. франков в Шверцарский банк.

От Дзержинского – 80 миллионов швейц. франков.

От Ганецкого – 60 миллионов швейц. франков и 10 миллионов долларов США.

От Ленина – 75 миллионов швейц. франков…»

Ця ж газета в номері від 23 серпня 1921р. інформувала: «Банк «Кун, Лейба и КО», субсидировавший через свои немецкие филиалы переворот в России 1917 года, не остался внакладе от своих благодарных клиентов. Только за первове полугодие текущего года банк получил от Советов  золота на сумму 102 миллиона 290 тысяч долларов. Вожди революции продолжают увеличивать вклады на своих счетах в банках США. Так, счет Троцкого всего в двух американських банках за последнее время вырос до 80 миллионов долларов. Что касается самого Ленина, то он упорно продолжает хранить свои «сбережения» в Швейцарском банке, несмотря на более високий процент годовых на нашем свободном континенте» [2, с. 238–239].

У країні продовжував лютувати страшний голод, який охопив значні райони Поволжя і України. Понад 20 мільйонів людей, включаючи дітей, чекали голодної смерті. У цей час на території республіки налічувалось більше 1 мільйона круглих сиріт, які не мали притулку, голодували, вмирали. Але в той же час за кордон було продано 13,5 мільйона пудів українського зерна врожаю 1922 року, а ЦК КПУ призначив на 22 червня «день допомоги англійським шахтарям». А правителі Кремля ніякої допомоги не надавали, посилаючись на безгрошів’я. «У нас немає грошей», – стверджував Ленін.  А сучасні комуністи України стверджують, що хочуть повернути країну народові. Очевидно, маючи на увазі таку, яку створив Ленін, а відтак удосконалив Сталін. Як відомо, яблуко від яблуні далеко не падає. В одному з номерів республіканської газети, здається «України молодої», на зауваження П.Симоненку про те, що його матеріальне становище – 3-поверховий особняк під Києвом та 5 квартир  на двох з дружиною – іде в розріз із передбичорчими заявами КПУ відповів: «Моє матеріальне становище відповідає моїй заробітній платі та заробітній платі членів моєї сім’ї. І відповідає гаслам Комуністичної партії». Може хтось подумає, що високу зарплату він отримує за важку працю у вугільних шахтах чи іншій фізичній праці. Ні, зарплату він отримує, являючись депутатом Верховної Ради, проповідуючи гасла про відродження СРСР, колективізацію, надання російській мові статусу другої державної і т.п.

Сучасні комуністи закликають виконувати заповіти Леніна і його вірного наступника Сталіна. Більше того, вони висловлюють обурення поодинокими фактами демонтажу пам’ятників та інших символів більшовицького режиму. Але хай вони назвуть хоч одне місто в Німеччині чи Італії, в яких стоять пам’ятники Гітлеру чи Муссоліні. А за інформацією, яка надрукована в газеті «Експрес» (№19 від 19–20 лютого 2013р.), в Україні ще стоїть близько трьох тисяч монументів і пам’ятних знаків діячам окупаційного комуністичного режиму, з них понад 1300 – колишньому «вождю революції». Ще й сьогодні відновлюють зруйновані старі його пам’ятники. Але ж відомо, що саме за вказівкою Леніна з грудня 1917 р. до 1921 р. було здійснено три військові агресії проти українських державних інституцій. До цього слід додати, що в Україні так звана політика «воєнного комунізму», за якою в селян силою вилучали всі «залишки» продукції, реально проводилася на три роки довше, ніж в Росії, що було найголовнішою причиною голоду в 1921–1923 рр.

Справжня оцінка становища населення в Україні  в ті часи висловлена у таких словах:

 

А як Ленін умирав –                      Устань, Ленін, подивися.

Сталіну наказував,                         як в колгоспі розжилися:

щоб хліб на картки видавав,         хата – криво, клуня –боком,

сала не показував.                          ще й кобила з одним оком,

ні корови, ні свині,

тільки Сталін на стіні.

 

Але українці не повинні миритися з такою наругою над національною гідністю. І ліквідація символів тоталітарного більшовицького кривавого режиму – це війна не з пам’ятниками, а боротьба з фальсифікацією історії України, яку проводять державні службовці на чолі з Д. Табачником та комуністи. Без знання справжньої історії України і подолання спадщини ленінсько-сталінського кривавого режиму немає майбутнього України.

Враховуючи великий вплив ідей та практичної діяльності таких провідників як С. Петлюра, Є. Коновалець і С. Бандера на формування національної самосвідомості українців, за наказом найвищих посадовців  московського більшовицького режиму вони були вбиті. Ці терористичні акти  були здійснені не якимись екстримістськими фанатиками. Організатором цих актів був імперський московський державний  режим.  Але, убивши провідників українського національно-визвольного руху, вони не могли вбити їх ідею. І зараз дуже важливо, щоб з ідейною спадщиною та їх практичною діяльністю знайомилися молоді покоління, бо саме від них залежить, якою буде Україна в майбутньому. То хай ім’я і дії названих  провідників надихають український державотворчий процес. Хай славиться їх ім’я на віки вічні! Слава борцям за волю України та їх провідникам! Слава Україні!

 

ЛІТЕРАТУРА

1. Бандера С. Перспективи Української Революції: Репринтне вид. / Степан Бандера. – Дрогобич : Видавнича фірма “Відродження”, 1998. – 656 с.
2. Белебеха І. Україна і комунізм / Іван Белебеха. – Харків : Видання журналу «Березіль». – Кн. 1 : Україна на передодні комунізму. – 2000. – 502 с.
3. Євген Коновалець та його доба. – Мюнхен: Вид. фундації ім. Є.Коновальця, 1974. – 1018 с.
4. Конгрес Українських Націоналістів 1929 р.: Документи і матеріали / Упоряд. В. Муравський; НАН України. ЛНБ ім. В. Стефаника; Центр досліджень визвольного руху. – Львів, 2006. – 420 с.
5. Косик В. М. Розкол ОУН у світлі документів / Володимир Косик. – Київ: Українська видавнича спілка, 2002. – 32 с.
6. Косик В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні / Володимир Косик. – Париж-Нью-Йорк-Львів: Наукове т-во ім. Шевченка у Львові, 1993. – 670 с.
7. Літопис Української Повстанської Армії. Т. 8 : Українська Головна Визвольна Рада; документи, офіційні публікації, матеріали [ред.-кол. Євген Штендера, Петро Потічний]. – Книга перша : 1944–1945. – Торонто : Видавництво “Літопис УПА”, 1980. – 320 с.
8. Літопис Української Повстанської Армії. Том 9 : Українська Головна Визвольна Рада. Документи, офiцiйнi публiкацiї, матерiяли [ред.-кол. Євген Штендера, Петро Потічний]. Книга друга : 1946­–1948. – Торонто : Видавництво “Літопис УПА”, 1982. – 520 с.
9. Літопис Української Повстанської Армії. Том 10 : Українська Головна Визвольна Рада. Документи, офiцiйнi публiкацiї, матерiяли [ред.-кол. Євген Штендера, Петро Потічний]. Книга третя : 1949–1952. – Торонто : Видавництво “Літопис УПА”, 1984. – 424 с.
10. Літопис Української Повстанської Армії. Том 25 : Пісні УПА / Зібрав і зредагував Зеновій Лавришин. – Торонто-Львів, 1997. – 565 с.
11. ОУН в світлі постанов Великих Зборів, Конференцій та інших документів з боротьби 1929–1955. – [Б.м.] : Видання Закордонних частин ОУН, 1955. – 372 с.
12. Перепічка Є. Феномен Степана Бандерит / Євген Перепічка. Вид.2-е, доповнене. – Львів: «Сполом», 2008. – 736 с.
13. Проголошення Акту відновлення Української Держави 30 червня 1941 року. Збірник документів і матеріалів. Київ. – Українська Видавнича Спілка, 2006. – 100 с.
14. Степан Бандера у документах радянських органів державної безпеки (1939–1959). – Київ : ПП Сергійчук М. І., 2009. – Т. 1. – 680 с.

УГВР в світлі постанов Великого Збору та інших документів з діяльности 1944 –1951 рр. – [Б.м.] : Видання Закордонних частин ОУН, 1956. – 356 с.