Гротескова Малоросія Квітки-Основ’яненка і народження нової України
Олег Баган
Гротескова Малоросія Квітки-Основ’яненка
і народження нової України
(Передмова до книги: Григорій Квітка-Основ’яненко. Пан Халявський. Тернопіль: Крила, 2025)
Кожна духово здорова нація прощається із своїм минулим і відкриває нову добу з реготом. Спочатку українська нація щиро розсміялася «Енеїдою» Івана Котляревського (1798), а завершився той сміх гротесковим романом Григорія Квітки-Основ’яненка «Пан Халявський» (1840). За цей 40-річний період відбувся глибинний процес видозміни ментальних та світоглядних основ українства й народження нової нації, коли цілковито завмерла почуттєвість козацької суспільної верстви й на її химерних почуваннях і візіях почала розвиватися психологія бездержавного народу, здавалося, назавжди затертого в Історії силою зовнішніх ворогів та геополітичних обставин, але такого, що відчув вже свою історичну мету.
Переживши бурі ХVІІ-го сторіччя, український народ увійшов у нове ХVІІІ-те століття майже неготовим до історичних випробувань. Його нова войовнича аристократія, яка прийшла тоді на заміну звироднілій князівсько-боярській верстві, – козацька шляхта – впала в анархію і хаос почувань. Українська Церква втопилася у фантомі «Вселенського Православ’я» і «Нової Візантії» й була поглинута стрімкими процесами московізації. Українські міста, які так раптово вибуяли впродовж XV – XVI ст., так і не виробили своєї ідеології й були приречені на поступову денаціоналізацію в умовах чужих держав – Московії і Речі Посполитої. Доля ж решти української народної маси залежала від життєвої енергетики й історичних кроків цих трьох вищих станів. Відтак кожне нове десятиліття XVIII-го віку ставало черговим етапом деградації нації – моральної, інтелектуальної, культурної. Тяжким знаком цього темного сторіччя стає візія виживання, замість так потрібної візії самоствердження.
Розпалені шовінізмом, Московія і Річ Посполита схрестилися в геополітичній борні на просторі Східної Європи і всю свою лють вилили на факт існування української нації. Ця лють падала на Україну потоками несамовитого терору, нещадних заборон, всеохопного нищення всього, що дихало українською самобутністю. Найбільшою перемогою цих хижаків стало витискання української мови з культурного простору, майже цілковита нівеляція її до простонародного рівня. Тоді сталося щось страшне: майже весь народ увірував, що його мова «не існує», що сам він є лише погноєм для інших держав і народів і не має ніякого історичного призначення.
Близько 1750-го року становий хребет нації був зламаний остаточно: вона втратила головний інстинкт історичного розвитку – інстинкт опору. Драматична Коліївщина–Гайдамаччина 1768-1769 рр. були вже тільки кривавими конвульсіями, в яких провідники змагань цілком не бачили й не усвідомлювали правдивих національних інтересів. Паралельно, приблизно від цього ж 1750-го року, почався процес морального звиродніння нації: занепаду лицарсько-героїчних та мілітарних ідеалів, втрати духу елементарної соціальної дисципліни та єрархії, повне занурення у твань пристосуванства, холуйства й безпринципності. Смерть зависла над таким народом на довгі сто років.
***
Григорій Квітка-Основ’яненко (1778 – 1843) народився і жив саме в цю добу українського занепаду. Він був нащадком козацького роду, який колись воював за Хмельниччини й освоював простори рідної, ще натоді необжитої, Слобожанщини, але поступово перетворився на поріддя типової малоросійщини. Квітки, як і переважна більшість козацької старшини, увірували в «єдність руського народу», тобто в цілковиту етнічну й духову злитість українців і московитів, у «спасенність Православної Церкви», яка «рятує душі малоросів перед наступом клятого католицизму», радо прийняли російське дворянство з усіма його привілеями й вірно служили російській монархії. Вони тішилися з тієї стабільності, яку гарантувала Російська імперія, насолоджувалися ситістю, яку давали привілеї, гордилися величчю, яку справляла імперія своїми безмежними кордонами, переможними війнами, гігантськими проєктами в багатьох сферах. Їм здавалося, що «блаженний мир» настав назавжди, що православна цивілізація розвивається успішно, що велич єдиного руського народу «воссіяє» грандіозно. Цю віру й це бачення потвердила бурхлива доба наполеонівських війн (1799–1813), з яких Російська імперія вийшла ще більше успішною, міцною і помпезною.
Водночас у самому всеросійському суспільстві саме на межі ХVІІІ – ХІХ ст. започаткувалися глибинні процеси, які вже невдовзі почали змінювати долю імперії. Процеси ці називалися модернізацією. З одного боку, Російська держава мусила реагувати на глобальні тенденції розвитку світового господарства, торгівлі й технологій. І це викликало пожвавлення всіх сфер її соціального життя. З іншого боку, через розвиток преси, науки (університетів) та філософії Росія включилася в глобальний полілог ідей, якими задвигтіла Європа епохи Просвітництва й Романтизму. І це викликало зародження в російському світі нових настроїв, поривань та зацікавлень, модернізувало культуру Російської імперії, яка широкими подихами вбирала в себе віяння окциденталізму.
Григорій Квітка народився на Слобожанщині, в с. Основа, де й прожив все своє життя. Від кінця XVIII ст. цей, колись малозаселений, край України переживав свій період великого соціального піднесення: сюди десятками тисяч переселялися українці з інших країв, насамперед із Лівобережної Гетьманщини (тобто історичної Сіверщини й Полтавщини), тут виросло перше українське велике промислове місто – Харків, через Слобожанщину йшли торгівельні потоки з півночі, з центральних регіонів Московщини, на південь, до щойно відвойованого у турків і татарів Чорноморського узбережжя з його знаменитими портами. У цей час Слобожанщина поволі ставала для України таким собі новим «промисловим Заходом», її «Каліфорнією», якщо проводити аналогію із історією США. Сюди перетікала найактивніша людність, тут стрімко виростали нові міста – Суми, Охтирка, Чугуїв, Ізюм, а відчуття простору динамічного Дикого Поля будило настрої осадництва й експансії. Ось як писав сам Григорій Квітка про атмосферу Харкова, історію якого він спеціально досліджував:
«Та-а, місто Харків відмінний від багатьох губернських міст. Погляньте на нього хоча б одним оком, хоча б з усією увагою; чарівність! вулиці рівні, чисті, прямі, громадські будівлі прекрасні, приватні будинки гарні, милі, магазини переповнені всякими товарами, речами до переситу, вони безнастанно замінюються найновішими витребеньками, щойно такими, як в Петербурзі, їх відразу везуть до Харкова і тут вони продаються. Училища, театр, гостинний двір, різні мистецькі установи… чого тільки в ньому нема!
…Смішний цей Харків! Як він розпух, як він поширився, як прикрасився! Знадив до себе чужих торгових гостей, які обертають мільйонами, закорінив навчання вищих наук, сам прибрався, наче франт, шаркає по-європейськи, витанцьовує французькі кадрилі, гуляє собі переповненими базарами, зберігає ліпше з найліпшого, фліртує з дамами, не може наговоритися про пермудрощі, хвалиться своєю розгонистою славою, гордиться перед своїми братами, не дає нікому наступити собі на мізинець, поглядає лишень, чи й старші його брати капелюхи перед ним знімають…»[1] (в оригіналі текст російською мовою).
За офіційним переписом населення в Російській імперії, на Харківщині на початку ХІХ ст. проживало понад 2 млн. «малоросів» (тобто українців) і 440 тис. «великоросів» (росіян), відповідно, вони складали 80,62 і 17,69 відсотків від загальної кількості людності.[2]
На початок ХІХ ст. Слобожанщина була одним із найрозвинутіших країв Російської імперії, а місто Харків – його локомотивом. Соціальне піднесення йшло в ногу з інтелектуальним та культурним розвитком. В регіоні відчувалося віяння історичної Гетьманщини, яка пережила свій Furhor periode в ХVІІ ст. Певною мірою творчий дух старого Чернігова, який тоді частково заступив роль Києва, перенісся до Харкова. Реагуючи на це соціальне піднесення, російська влада відкрила тоді гімназії в самому Харкові, в Новгород-Сіверську, Чернігові, Полтаві та Ніжині, тобто в містах західної частини «слобожанського периметру», що уможливило постійний доплив освічених молодих людей до столиці Слобожанщини. Ще раніше, від початку XVІІІ ст., визначну роль в розвитку культури краю відіграли Чернігівський (1700) і Харківський (1722) колегіуми, підготувавши кілька поколінь нової духовної інтелігенції. Відтак у Харкові в 1805 році був відкритий перший на території підросійської України університет, ректором якого став знаменитий просвітній діяч Василь Каразин (1773–1842). Університет став не просто освітнім закладом, а передусім потужним інтелектуальним і культурним центром. Тут викладали відомі вчені з різних кутків імперії, а також з-за кордону. Це уможливило притік нових ідей, просвітництва й романтизму, в український культурний простір.
Безумовно, Харківський університет був заснований російською владою насамперед з метою посилення русифікаторської політики в Україні (цю роль він переважно й виконував упродовж ХІХ ст.), але на початках, коли за царювання Александра І в країні панувала атмосфера реформаторства, певної свободолюбності й культу знань, цей університет мимоволі дав поштовх і для українського національного відродження. В епіцентрі цього живодайного суспільно-культурного потоку й виявилася постать козацького нащадка, талановитого, дотепного й завзятого писаки Григорія Квітки, який прибрав собі горде літературне ім’я: «Основ’яненко» – за місцем свого родового проживання.
Натоді русифікація краю й усієї України загалом сягнула свого апогею. Великі роди козацької старшини, отримавши дворянські привілеї та неймовірні багатства у вигляді розлогих маєтностей і тисяч кріпосних душ, покірно прийняли російську ідентичність. Дрібніша козацька шляхта й прості козаки розпорошилися країною й були охоплені вихором соціальних змін, що несли національну байдужість, зустрічі з невідомим і матеріальні випробування. Сотні тисяч інтелігентних душ невпинно русифікувала Московська Православна Церква, яка після нещасливої Коліївщини–Гайдамаччини, коли на Правобережжі України були розгромлені структури Унійної Церкви та поділена Річ Посполита (остаточно в 1795 році), отримала потужний стимул від влади в своєму нищенні всіх можливих паростків українськості. Тож не можна навіть сказати, що українська національна свідомість жевріла. Вона безсило дотлівала. Єдиним грізним спалахом національного духового гніву стала анонімна «Історія Русов» (написана невідомо коли, де й ким), яка поширювалася в рукописах і обпалювала мозок занімілих малоросів своїми пристрасними візіями козацької героїки й національної самостійності. Проте її знали одиниці.
Євген Маланюк висловився про цей стан національної прострації так: «Поміж лівобережними «мочемордами» та правобережними «балагулами» точилося ціле духове життя тодішньої національної еліти країни. Поміж епігонами Котляревського – з одного боку і Тимком Падурою – з другого – містилися літературні прояви тої суспільної верстви»
Україна прийняла ідею Малоросії й малоросійської свідомості як фатум. Втрачені й сфальсифіковані історичні традиції не будили національних емоцій. Сенсом малоросійства була моральна відмова мати власну історію, відмова творити щось самобутнє перед спільним всеросійським світом. Це була поразка апріорі, це було пораженство в засаді (Є.Маланюк). Віра в перевагу руської єдності, православ’я й російської монархії покривала в цій свідомості все. Антизахідний, антикатолицький і антипольський ідеологічні міфи, які витворили перші українські церковні православні діячі-фанатики (Стефан Зизаній, Лаврентій Зизаній, Іван Вишенський, Йов Борецький, Ісайя Копинський, Захарія Копистенський, Єлисей Плетенецький та ін.) й Хмельниччина, доглибинно «виправдовували» ці три ідейні стовпи російського самодержавства. Тому сотні тисяч малоросів України щиро вірили, що вони стоять на боці Істини й Правди, що вони рятують духовні скарби «великої, майже Візантійської, православної цивілізації», що вони боронять «славну слов’янську культуру», що вони вірно служать «найпотрібнішій» у світі монархії.
Одним з таких переконаних малоросів був молодий Григорій Квітка.
У 1812 році в Харкові була заснована перша газета «Харьковский еженедельник»; у 1816 році почав виходити сатиричний журнал «Харьковский Демократ», провідним автором якого стає Г. Квітка. Тут він друкує свої гумористичні твори «Воззвание женщин», «Каламбур», «Эпитафии. Мне», «Двойные акростихи», «Песенка, или Полубыль» тощо, які відкривають в російській літературі струмінь специфічного українського теплого гумору, який згодом так тріумфально, аж до обріїв світового значення, розвине Микола Гоголь.
У 1816-у році засновано ще один журнал: «Украинский Вестник», який виходив до 1819-го року. Довкола цих часописів гуртуються талановиті інтелектуали-викладачі Харківського університету: Іван Рижський, Іван Кронеберґ, Євграф Філомафітський, Василь Маслович, Петро Гулак-Артемовський. Тож Харків, закономірно, стає одним із центрів поширення нових ідей в Російській імперії. Звідси йдуть потужні інтелектуальні інтенції, зокрема й літературні. Скажімо, випускник Харківського колегіуму Михайло Каченовський (1775–1842), літературний критик та історик, переїхавши до Москви, очолив як редактор прогресивний всеросійський журнал «Вестник Европы» (1805–1830), в якому почав систематично друкувати українських авторів, зокрема й Г. Квітку, але російською мовою, зрозуміло. Цей журнал став на певний час головною трибуною з поширення передових ідей та естетичних смаків в Росії, довкола нього зосередилося гроно цікавих і творчих авторів, через яких він створив свою плідну епоху культуротворення.
На сторінках «Украинского Вестника» Г. Квітка вперше виступив із творами повчально-філософського та критичного змісту: це були «Письма к издателям». Так розвинувся талант молодого автора до інтелектуальної та іронічно-моралізаторської прози в стилі англійських есеїстів XVIII ст. Пізніше вони, очевидно, послужили основою для написання знаменитих «Листів до любезних земляків» (Харків, 1839), які вже вийшли українською мовою й започаткували жанр есе в українській літературі.
Тут вартує відзначити спостереження сучасного дослідника Ігоря Лімборського про те, що прозова стилістика Г. Квітки визрівала із традиції англійського та французького просвітницького роману Генрі Філдинґа, Тобіяса Смолета й Дені Дідро.[3] Саме від них він запозичив увагу до реальних подій історії, прихильність до простонародних типів-персонажів, манеру проповідництва, сентиментальні настрої. Таким чином виявився цікавий перегук двох віддалених літератур і цілком відмінних за своєю історією та культурою націй: в умовах першої хвилі глобалізації, чим було європейське Просвітництво, подолані були бар’єри між державами й народами і в умовах деспотичної Російської імперії змогла розвиватися плідна ідейно-естетична течія, яка дала потужний поштовх до видозміни культурної парадигми в цій віддаленій і відмурованій цензурою від Європи євразійській країні. Адже саме Квітчині літературні новаторства в плані пошуку правди життя, його велика любов до простонароддя, здоровий раціоналізм та критицизм мислення, поєднані з міцним християнським світоглядом, послужили розвитку в російській літературі тенденції до реалізму, через що вона згодом навіть випередила інші європейські літератури (після літературного утвердження в 1830–1840-і рр. Миколи Гоголя, Алєксандра Ґерцена, Ніколая Нєкрасова, Дмитра Григоровича й особливо Федора Достоєвського). Очевидно, що Квітка вплинув на Миколу Гоголя багатьма імпульсами своєї творчості – тонким гумором, тоном душевності, увагою до низин життя, – а Гоголь заклав визначальні ідейно-естетичні основи для всієї наступної російської літератури з її могутніми духовними струменями, гострим критицизмом, тенденцією до поглибленого вивчення загадок людської душі й основ соціальних процесів.
Тож саме «Харківську літературну школу» (вживаємо це поняття умовно), центральною постаттю якої був Г. Квітка-Основ’яненко, можна вважати визначальною за впливами при становленні російської літератури ХІХ віку. У такий спосіб опосередковано англійський просвітницький реалізм відіграв свою роль в розвитку естетичних смаків на протилежному, східному, кінці європейського континенту. Якщо ми ще візьмемо до уваги творчість такого генія, як Чарльз Дикенс, який так визначально вплинув своїм християнізмом та душевним змалюванням простих людей на ключових російських письменників – Федора Достоєвського та Льва Толстого, – то глибше зрозуміємо цю «гру філософських систем».
Назвемо лише головні імена письменників, які формували цю «Харківську літературну школу», народилися в Гетьманщині або Слобожанщині, у Харкові розпочали свій творчий шлях і суттєво позначилися своєю творчістю на розвитку всеросійської літератури.
Василь Наріжний (1780, с. Уствиця біля Миргорода – 1825, Санкт-Петербург), який написав російською мовою чотири романи, тематично пов’язані з Малоросією-Україною: «Российский Жилблаз» (1814), «Аристон, или Перевоспитание» (1822), «Бурсак» (1824), «Два Ивана, или Страсть к тяжбам» (1825), «Гаркуша, малороссийский разбойник» (1825). Увів в літературу пригодницьку, низинну тематику, звернув увагу літератури на соціальну проблематику.
Орест Сомов (1893, м. Вовчанськ, Слобожанщина – 1833, Санкт-Петербурґ), автор поезій українофільського змісту та російськомовних повістей, які склали збірку «Малороссийские были и небылицы»: «Юродивый» (1827), «Русалка» (1829), «Сказки о кладах» (1830), «Недобрый глаз» (1830), «Купалов вечер» (1831), «Киевские ведьмы» (1833), «Гайдамаки» (1834) та ін. Цей письменник став одним з перших в Росії пропагаторів ідей романтизму та автором преромантичного стилю, мав велику популярність.
Іван Кульжинський (1803, м. Глухів – 1884, Ніжин), автор збірки «Малороссийская деревня» (1825–1827), яка мала оригінальне етнографічно-поетичне оформлення в дусі преромантизму.
Ця лінія літературного розвитку з України великою мірою визначила характер всеросійського літературного процесу тим, що прищепила йому увагу до малої людини, до побутових деталей, застосувала художні прийоми бурлеску в зображенні дійсності. Згодом на цій хвилі в російську літературу успішно увійшли Євген Гребінка, Дмитро Григорович і Григорій Данилевський – і закінчилася вона щойно літературною славою Антона Чехова й Володимира Короленка.
Сам Г.Квітка як стиліст багатьма аспектами вплинув на творчість М. Гоголя. По-перше, він воскресив барокову літературну традицію химерної прози («Конотопська відьма» та ін.), яка відобразилася в творчості М.Гоголя. По-друге, він розвинув традицію шахрайського (пікаресного) роману XVI – XVII ст. (еспанський анонімний роман «Життя Ласарильйо із Тормеса» (1554), романи Матео Алемана «Ґусман із Альфараче» (1604), Вісенте Еспінеля «Маркос де Обреґон» (1618), Франсиско де Каведо-і-Вільєґаса «Історія життя пройдисвіта на ім’я Дон Паблос» (1625), Луїса Валеса де Ґевари «Кульгавий біс» (1641), Ганса фон Ґримельсгавзена «Симпліцій Симпліцисимус» (1669), Алена-Рене Лесажа «Жиль Блас» (1709) та ін.), який через літературу Просвітництва (Г.Філдинґ, Т.Смолет) промандрував до літератури реалізму й виразні ознаки якого помітні в «Мертвих душах» (1842) М.Гоголя, але естетично модифіковані й поглиблені. Елементи шахрайського роману є у двох Квітчиних п’єсах про Шельменка: «Шельменко – волостной писарь» (1831) і «Шельменко-денщик» (1840), в романі «Жизнь и похождения Петра Степанова сына Столбикова, помещика в трёх намесничествах» (1841). Ця традиція надавала художній літературі певної оповідної легкості, розважальності, але водночас змушувала заглядати в соціальні обрії, робила письмо злободенним.
І по-третє, Г. Квітка, використовуючи сатирично-критичну традицію просвітницької літератури, наповнив російську й українську (меншою мірою) літератури її інтенціями (п’єси «Приезжий из столицы», яка підказала Гоголеві тему «Ревізора», «Дворянские выборы», роман «Пан Халявский» та ін.). Він продемонстрував, яку наступальну силу може мати література соціально загострена, озброєна ущипливим, викривальним гумором, тонкою іронією і сатирою. Цю його інтенцію не розгледів до кінця тодішній провідний російський критик та «лідер думок» Вісаріон Бєлінський, який, проте, усвідомлював значення прози Г. Квітки (журнал «Московский наблюдатель», 1839, №1).
Сам М.Гоголь неохоче говорив про значення і вплив творчості названих вище українсько-російських авторів, очевидно, через прибраний офіціозний російський патріотизм. Однак неможливо не добачити, що та письмова манера, яку розвинула «Харківська школа», таки визначила естетичний контекст творчості цього генія. Численні мовно-стильові прийоми, характер нарації, манера «зачаровуватися» провінцією, співчутлива тональність в зображенні дійсності, яскраві сентиментальні образи – усе це перекочувало з її традиції в стиль Миколи Гоголя.
Творчість Г.Квітки російською мовою, розгорнута протягом 1820 – 1840-х років, мала широку програму. Він писав як драматург (п’єси, здебільшого комедії «Приезжий из столицы», «Дворянские выборы», «Турецкая шаль», «Шельменко – волостной писар», «Ясновидящая», «Вояжеры», «Мертве-шалун»), ціла серія оповідань і повістей («Ганнуся», «Скупой», «Ведьма», «Украинские дипломаты», «Панна сотниковна», «Ложные понятия», «Ярмарка», «Очки», «Званый вечер», «Закомые незнакомцы», «Фенюшка», «Добрый пан», «Герой очаковских времен», «Ботфорт», «Маргарита Прокофьевна», «Друзья», «Знахарь», «Бессрочный», «Вояжеры», «Умные дети», «Купянский самозванец» та ін.) охоплювала різноманітну проблематику суспільного й морального життя поколінь. Важливим здобутком автора стало те, що він умів по-особливому наповнювати передусім свою прозу щемливою душевністю, що він витворив цікавий образ оповідача – людини доброї, проникливої, пройнятої глибокими християнськими переконаннями.
Проте, друкуючись у столичних, всеросійських журналах («Вестник Европы», «Отечественные записки», «Современник», «Телескоп», «Молва») і видаючи свої книги в столиці, Г.Квітка залишався значною культурною фігурою передусім для своєї рідної провінції – Слобожанщини. Він був у рідному Харкові одним із видавців «Украинского Вестника», у 1820-і роки займав посаду повітового предводителя дворянства, у 1832–1840 рр. – посаду совісного судді, був попечителем першої харківської громадської бібліотеки, членом «Товариства наук» при Харківському університеті, членом-кореспондентом статистичного відділу ради Міністерства внутрішніх справ тощо. У такий спосіб культурна вага зберігалася за Україною.
Світоглядно обраний Квіткою російський патріотизм повів письменника й до непривабливих тенденцій творчості. Змальований ним образ України свого часу – це великою мірою підлакований, навіть дещо ідеалізований образ країни, яка нібито «благоденствує» під «захистом» могутньої Російської імперії. Через це в своїй літературній есеїстиці Дмитро Донцов критично називав прозові твори Квітки «ідиліями», позбавленими внутрішнього драматизму й водночас сповненими пишними, але штучними, декораціями. Квітка цілком не усвідомлював проблеми національного гноблення України, національного приниження українства. Відповідно, його твори не будять національної гідності, а це й є головним завданням кожної літератури.
І друге: особливою манерою Квітчиного письма була його легка розважальність, схильність до бурлеску й шаржуваня дійсності, що відповідало світоглядним настроям та культурним уявленням російського повітового дворянства як паразитарної верстви. Це те, що Микола Зеров називав «хутірсько-дворянською основою українського літературного життя», коли «українське простонародне слово в кінці XVIII і на початку ХІХ в. культивувалось» людьми з провінційним мисленням[4], коли «шутка и песня для приятного припровождения времени – вот все, чего мог искать писатель тогдашний в родном биту»[5]. Саме Григорій Квітка, слідом за І.Котляревським з його вульгарним і малоросійським за духом «Москалем-чарівником», став автором дуже негативної тенденції в письменстві, яку умовно можна назвати шельменківщиною. Уперше глибоко й критично про це сказав письменник Борис Антоненко-Давидович у статті «Воскресіння Шельменка», яка була написана з приводу гучного відзначення совєтською владою 150-річного ювілею Г.Квітки у 1928 р. і надрукована в журналі «Життя і революція» (1929, №2). Він пояснив образ Шельменка як невдалу карикатуру національного самоприниження українства. Зокрема писав так: «Шельменко-денщик» – це не тільки зовсім непридатна для нашого дня поганенька комедійна п’єса, ні, – це ціла концепція лакузи-хахла, це програма малоросіянства, що не обмежилась Квітчиною добою, а пройшла розгорнутими трикольоровими (тобто російсько-імперськими – О.Б.) прапорами в далекі наступні десятиліття, це – апофеоз тих прагнень, що спарували під двоголовим орлом малоросійську ідилію з темною російською реакційною ніччю.
…Бо що таке – Шельменко? Шельменко – це, насамперед, вірний, але хитрий лакуза, що його хитрощі все ж таки припасовані на користь панові, це – посміховисько для «культурних» людей, це – вічний хахол. Шельменкіяда – це апологія вихолощеного малоросіянства, що його ідеал – унтерофіцерські нашивки. Що може бути гіршого на Україні за Шельменка…»[6].
Євген Маланюк так висловився про цей стан національно-культурної прострації й водночас пояснив ментальні причини постійної тенденції до примітивізації естетичного життя: «Поміж лівобережними «мочемордами» та правобережними «балагулами» точилося ціле духове життя тодішньої національної еліти країни. Поміж епігонами Котляревського – з одного боку і Тимком Падурою – з другого – містилися літературні прояви тої суспільної верстви»[7]. Культурне нидіння стало наслідком національного звиродніння.
Б.Антоненко-Давидович у своїй статті спробував оголити болючу проблему ментального та культурологічного змісту про вироблений в українстві глибокий психологічний комплекс меншовартості, постійне бажання самопародії, потяг до творення декоративно-примітивних, бурлескних образів, за якими українська людина ніби прагне сховатися від реалій, від відповідальності перед історією. Такі літературні образи й такий літературний стиль – це втеча малоросіян від відчутого (ще не усвідомленого!) факту національного приниження українства. Вони наче легітимізують малоросійство, виправдовують його «право» на національну зраду, національну пасивність. Загальною концепцією такого бачення є моделювання України як чогось малосуттєвого, мало важливого, порівняно з існуванням факту Російської імперії і російської культури. І нинішнє, наприклад, повсюдне в Україні виставляння в театрах примітивного водевілю «Сватання на Гочарівці» Г.Квітки-Основ’яненка – це вияв того ж ментального, дуже замаскованого, комплексу прихованого малоросійства.
***
У 1830-і рр., коли в Україні культурна ситуація змінилася й поволі започаткувався власне українськомовний літературний процес, Г. Квітка став його чільним учасником. Він не просто частково перейшов на українську мову письма, а й ідеологічно посприяв тому, аби виробити ідейно-естетичні засади для нової української літератури. І тут знову виявилися естетичні концепти англійського просвітницького реалізму й сентименталізму. Г. Квітка геніально зрозумів, що основою нової української літератури може бути тільки тема народності, проблематика пізнання основ життя народу, передусім селянства, яке становило головну верству українства. Через це ця бездержавна, соціально обділена (бо без своєї національної еліти), культурно розбита (бо фактично позбавлена якісної писемної традиції й науки, періодики) нація отримувала міцну основу для свого історичного існування й зростання, отримувала моральне виправдання своїх історичних поневірянь.
В дусі англійських письменників він включив у свою літературну програму потужний струмінь християнської духовності, моралізаторства, надавши йому своєрідного національного колориту. Хто-зна, чи це «малоросійське моралізаторство», особливе тепло душевності, християнське філософування не послужило літературним прикладом для ще одного великого малороса в російській літературі – Федора Достоєвського – нащадка в другому поколінні унійного священника Андрія Достоєвського, уродженця Поділля й одного з авторів знаменитого «Богогласника» (1790). Наразі в науці ніхто не задумувався над таким питанням, яке наче само напрошується.
І третє: Г.Квітка виявив неабияку увагу й ретельність до пізнання живої народної мови. Ці три постулати успішно реалізовані в серії його українськомовних повістей та оповідань 1830-х рр. – «Маруся», «Мертвецький Великдень», «Добре роби – добре буде», «От тобі і скарб», «Козир-дівка», «Сердешна Оксана», «Щира любов», «Божі діти», «Перекотиполе», «Пархімове снідання» та ін. – й стали підставою для розвитку української народницької літератури 1860-х років, ідеологом якої тоді виступав Пантелеймон Куліш, його великий учень і пошанувальник. Поза сумнівом, що саме Квітчина проза послужила моделлю для розвитку теорії літературного й культурного народництва.
У Москві в 1834-у і 1836-у роках двома томами виходять «Малороссийские повести» Г. Квітки-Основ’яненка, які складалися із названих вище українськомовних повістей та оповідань і які зробили в історії української культурно-національної самосвідомості своєрідний «коперніканський переворот», настільки емоційно сильно, виразно й ідеологічно та мовно переконаноявлено в них світові зрілість української літератури. Очевидно, від цього історичного моменту можна починати відлік повноцінного українського літературного процесу (перед тим літературні явища були лише фрагментами). Власне, відтоді до більшості тодішньої української інтелігенції прийшло усвідомлення того, що перед тим випадкові художні твори, етнографічні й фольклористичні публікації, історичні дослідження (наприклад, Дмитра Бантиш-Каменського, Михайла Максимовича чи Миколи Марковича) є окремими явищами одного великого духово-мистецького та інтелектуально-ідейного організму – національної культури. Феномен Квітчиної прози полягав у тому, що в ній нація устами талановитого й проникливого автора почала розмовляти сама з собою, саморефлексувати, самоосмислювати себе – свою душу, мовно-виражальні можливості, свою етнографію й побут. Відтепер народна мова, виведена на літературний рівень, почала творити собою єдиний суцільний простір етнічного саморозуміння.
На той час в російській культурі вже гриміла слава Гоголевих «Вечорів на хуторі поблизу Диканьки» (вийшли в 1832 р.). Тож Квітка прагнув ніби перенести це естетичне захоплення до справжньої України. І це йому вдалося: після появи «Малороссийських повестей» увага до кожної нової події друкованого українського слова лише зростала. Саме Квітка, тихий, самозадоволений, душевний шляхтич з-під Харкова, у своїй поетичній садибі, яка несла в собі атмосферу ситого й гойного поміщицького життя, спрямував процес невпинного розростання національної української літератури. Тієї літератури, яку він і не передбачав творити, ідеологом та стратегом якої він і не прагнув ставати.
Сам Григорій Квітка сумнівно, чи усвідомлював це. Він ставився до своїх літературних здобутків спокійно, виважено, з християнським відчуттям гармонії і життєвої міри й мав їх за певний вид інтелектуальної розваги. Письменник концептуально звернувся до українського народного слова лише тоді, коли почув на початку 1830-х років про випадки зневаги й насмішок над українською мовою з боку росіян. Йому заболіло серце від того, що чужинці не вважають його рідну мову достатньо багатою, експресивною, милозвучною для того, щоб передати складні й драматичні почуття (див. про це «Супліку до пана іздателя»).
Микола Зеров так визначив внесок Григорія Квітки в становлення нової української прози, його «батьківство»: «Це батьківство не самий лише образ. В ньому міститься недвозначна вказівка на сорокалітній, а, може, і півстолітній слід Квітки в українській художній прозі та популярній літературі. Квітка як законодавець гумористичного оповідання; Квітка як дидактичний автор, що дав зразок оповідання – ілюстрованої оповіді; Квітка як винахідник розповідної манери; нарешті, Квітка як поет жіночої душі та письменник-патріот з етнографічною аргументацією…»[8].
Квітка-Основ’яненко не тільки заклав основи нової української прози, виробив канони літературного мововжитку, а й витворив культурно-ментальний стереотип поведінки українського письменника. Тож український письменник, за моделлю Квітки, повинен бути морально-духовним наставником для читача, має розвивати душевність в національній культурі, бути організатором культурного середовища, має плекати прив’язаність до своєї малої Батьківщини, свого краю і його традицій, він має відчувати стратегію національно-культурних змагань і боронити пріоритети рідної літератури, рідного слова.
Протягом 1830-х рр. Г. Квітка утвердився як провідний український письменник, хоча й не покидав паралельно писати російською (малоросійська свідомість!). Здобута всеросійська літературна слава (регулярні публікації в головних російських літературних журналах, вихід його книг в Санкт-Петербурзі й Москві, захоплені відгуки літературної критики, факт читання Квітчиних повістей самим царем Александром І і його сім’єю тощо) цілком не вплинула на можливе вироблення письменникового снобізму, не спровокувала його на повний перехід в російську культуру й ідентичність. Будучи російськомовним автором, Квітка завжди давав відчути своїм читачам, що він – з Малоросії, що він представляє якусь умовну автономну традицію культурного малоросійства, і це відображалося часто й на мовному рівні через вживання українізмів, через загальний етнічний колорит письма. Це могло виражатися й на чисто тематичному рівні, коли письменник описував події на теренах України, передусім рідної Слобожанщини, а могло мати й історико-культурологічне спрямування, коли він писав спеціальні розвідки про минувшину України та специфіку її культури («Головатый (Материал до истории Малороссии)» (1839), «О слободских полках» (1838), «О Харькове и уездных городах Харьковской губернии» (1838), «Украинцы» (1841), «История театра в Харькове» (1841), «Предание о Гаркуше» (1842), «Основание Харькова» (1842), «1812 год в провинции» (1843), «Татарские набеги. Выдержки из памяти» (1844). Водночас слабне творча інтенція Г. Квітки до написання художніх творів морально-психологічного змісту, з якими він так успішно увійшов у російську літературу в 1820-і роки. Він наче усвідомлює, що його лінія в цій літературі надзвичайно успішно розвинута іншим геніальним українцем – Миколою Гоголем, – що вона сягнула таких естетичних глибин, в яких плідно нуртувати він вже не може. Тому письменник наче заспокоюється, дещо замикається від світу, майже не виїжджає з рідної Основи, зосередившись на написанні популярних нарисів.
У 1840-у році вийшов «Кобзар» Тараса Шевченка – і дотепер єдиний духово-культурний «русько-православний світ» розділився назавжди на малоросів і українців. Полум’яні слова Шевченка захоплювали кожну душу українця, який зберіг в собі хоч крихту людської та національної гідності, й кидали її в простір національних переживань. Шевченко і Квітка зналися, листувалися. Шевченко виконав навіть одну ілюстрацію до Квітчиного твору. Але насправді їх розділяла правдива психологічна прірва: прірва між пораженським малоросійством і новонародженим націоналізмом.
***
Вже після появи «Малороссийских повестей» Григорій Квітка береться писати свій перший роман «Пан Халявський». Чому він знову повертається до російської мови в темі, цілковито присвяченій Україні й українським проблемам? – залишається нерозгаданим питанням. Можливо тому, що ще не до кінця вірив у спроможності української мови для творення широкого епічного полотна? Можливо, вважав тему життя козацької шляхти впродовж кількох поколінь більше цікавою саме для всеросійського читача як більше культурно вихованого? Можливо, гадав, що гостро-сатиричний роман-шарж потребує власне вседержавного звучання як певний літературний скандал? Важко відповісти на ці питання.
Не одне покоління українських чительників шкодувало з того приводу, що, можливо, найліпший твір Квітки-Основ’яненка, твір, в якому так яскраво, гротесково, дотепно й викривально змальовано процес деградації козацької шляхти, написаний російською мовою. Очевидно, цей жаль і водночас захоплення Квітчиним стилем відчув блискучий український письменник ХХ ст. Борис Антоненко-Давидович, який зробив конгеніальний українськомовний переклад цього твору. Б. Антоненко-Давидович хотів ніби повернути українцям майже втрачену літературну перлину минулого, хотів реактуалізувати сатиричну проблематику осмислення національного загнивання потенційної української еліти. Як великий майстер слова, уродженець м. Ромни, що на Сумщині, тобто людина з одного мовного простору з Слобожанщиною, він зумів відобразити у своєму перекладі все багатство, діалектичні особливості, емоційні підтексти мовної стилістики Квітки.
«Пан Халявський» – це своєрідне українське відлуння раблезіянської традиції в світовій літературі, якщо під нею розуміти постійне бажання письменників зображати потворні, гротескові, гіперболізовано кумедні боки людського буття. Це мистецький погляд на життя знизу. У свій час Франсуа Рабле (1494–1553) написав безсмертний, ренесансний за духом, роман «Ґарґантюа і Пантаґрюель» (складався із 5-ти томів, які виходили впродовж 1533–1562 рр.) як концентрацію епікурейського світосприйняття, яке постійно двигтить у долі людства. Ця традиція започаткувалася ще в античній культурі й виявами її можемо вважати й Петроніїв роман «Сатирикон» (І ст.), й Апулеєві «Метаморфози» (ІІІ ст.), й «Декамерон» Бокачо, й пізнішу творчість Генрі Філдинґа (романи «Пригоди Джозефа Ендрюса» (1742), «Історія Тома Джонса, знайди» (1749), «Амелія» (1751) та ін.), Тобіяса Смолета (романи «Пригоди Родеріка Рендома» (1748), «Пригоди Переґрина Пікля» (1751), «Пригоди Фердинанда Фетома» (1753) та ін.). чи Д.Дідро (повісті «Черниця» (1760), «Жак-фаталіст і його Пан» (1773), «Небіж Рамо» (1779). Наприклад, саме від творчої манери Т.Смолета, який, до слова, був шотландцем за походженням, «інкультурованим» в англійську літературу, Г.Квітка міг запозичити гостру сатиричність, карикатурність у зображенні дійсності, саркастичний алегоризм оповіді, ірреальні перебільшення та гротескові образи. Із творчості Д.Дідро Г.Квітка міг глибше зрозуміти проблему людського блазенства, цинізму («Небіж Рамо») й спробувати по-новому осмислити її. Адже пан Халявський – це той же тип вічного суспільного паразита-блазня, в українському варіанті – простакуватого й наївного.
У період літературного реалізму ця традиція вибуяла в естетичну теорію натуралізму, отримавши наукове наповнення.
Ця раблезіянська традиція покликана була відкривати непривабливі сторони людського життя, вона давала літературі філософські можливості до переосмислення буття, можливості наголосити на абсурдності певних негативних тенденцій в житті суспільств, але робити це в гротескових формах, з гумором, інколи скабрезним. Франсуа Рабле у свій час не просто дав критику панівних звичаїв серед скорумпованої Церкви й вищих верств, а й висвітлив глибинні людські ментальні комплекси, забобони, хибні уявлення і фарисейства. У час Квітки такою абсурдністю було паразитарне, безцільне, бездуховне життя української денаціоналізованої шляхти під виглядом «російського дворянства», яке обернулося в тривалу суспільну трагікомедію. Власне, пророчою сатирою на це життя став його роман «Пан Халявський»: над всією Україною пролунав гомеричний регіт з того, в якій морально-інтелектуальній мізерії забарахталися люди, все-таки сотворіння Божі!
На думку Ігоря Лімборського, Квітка скористався також із літературної традиції рококо, яка культивувала настрої гри, фривольності, ідилічності[9]. Епізодично вона присутня в поетичній творчості його сучасників – Петра Гулака-Артемовського і Євгена Гребінки. Ця стильова манера однією зі своїх домінант вважала амурну тематику, коли описувалися різноманітні фліртування героїв, але обов’язково в пишно-декоративних, салонних тонах. Тобто їм бракувало життєвості. Така література прославляла гедоністичне життя з його неодмінним культом їжі, підносила повсякденне й замикалася на красивостях. Частково ці ознаки присутні в романі «Пан Халявський».
Ідеально настроєвість і стиль рококо в малярстві передають картини видатного французького художника Франсуа Буше (1703–1770), який прославив свою епоху вибухом художньої фривольності, грайливості, культом життєвої насолоди та м’якими формами зображення дійсності. Ідилічність – це мейнстрим цієї доби. Витворювання постійного ідеалізованого сприйняття реальності, життя в ілюзії, легкість і штучність декорацій – усе це пронизувало світовідчуття французької аристократії XVIII ст. Це світовідчуття перейшло у світ всеросійського «дворянства» як винятково паразитарної верстви. Але тут, на Сході Європи, воно ставало карикатурою. Як у Г.Квітки.
Роман «Пан Халявський» споріднений із естетичною концепцією Квітчиної повісті «Конотопська відьма». І тут, і там ми спостерігаємо зацікавлення добою XVIII ст. і відхід від реалізму, своєрідне художнє необароко. Автор створює концептуально сюрреалістичні сцени й способи зображення, часто вдаючись до гротеску, до гіперболізацій і бурлеску. Малюючи побутове життя роду Халявських, Квітка не стільки прагне передати дух епохи, як зобразити ницість бездуховного й безідейного животіння жалюгідних нащадків козацької шляхти, в якому головну мету має лише систематичне переїдання. Він ідеально розкриває історичний сенс знаменитої поетичної та націософської тези Тараса Шевченка: «Славних прадідів великих – правнуки погані…».
Про естетичну концепцію твору гарно висловився Ігор Лімборський: «Деякі обставини, окремі подробиці, викладені у творі, іноді видаються випадковими, не вкладаються в загальний розвиток сюжету. Проте детальні, етнографічно точні описи суспільних явищ, елементів побуту, інрер’єру, вечорниць, бурсацьких традицій допомагали відтінити стратегічну мету автора – через хронічку роду Халявських показати характерні риси і тенденції усієї епохи, яка відмовилася від ідеалів Просвітництва, побачивши у вихованні лише матеріально-тілесний бік. …автор свою позицію вибудовує, так би мовити, «від зворотнього». Його неприйняття «ідеалів» Халявського базується в романі не на відкритій авторській критиці, аяка б видавалася надмірно тенденційною і прямолінійною, а на «одкровеннях» самого героя, котрий поведінкою, власними міркуваннями, логічним наслідком свого існування (він так і не знайшов свого місця в житті, його обманює дружина, він розірвав усі стосунки із усіма родичами) відкриває себе як недалеку, егоїстичну, паразитичну особистість… Оповідач не тільки перебуває в центрі розгортання подій у творі, а й стає виразником власної негативної самохарактеристики…»[10]
Сам Квітка, очевидно, не усвідомлював глибини національної зради й національного звиродніння нащадків козацької шляхти, оскільки не мав виробленого національного світогляду, та й тодішні історичні джерела, рівень української наукової і публіцистичної думки не дозволяли робити якихось гострих націософських висновків, критикувати покоління національної еліти, яка масово й доглибинно русифікувалася й повсюдно плодила безбатченків. Сумнівно, чи Квітка читав «Історію Русов», принаймні у нього нема ніяких ремінісценцій до цього ідеологічного історіософського трактату, останнього спалаху національної гідності затухаючої козацької еліти. Проте інтуїтивно він, безперечно, відчував, що українські вищі верстви деградували. Мистецька інтуїція спонукала Квітку схопити цей історичний момент. Він відчував відразу до вегетативного існування т. зв. «дворянства», яке відмежовувалося і від правдивих християнських основ життя, і від культури. Примітивні розваги, баламутство, нажива і, головне, невситиме, гомеричне переїдання, якийсь язичницький гедонізм – це єдині критерії й принципи, якими керувалися мешканці безпросвітньої української провінції, «вічної Малоросії».
Письменник застосовує всю художню силу свого гумору й тонкий сарказм, малюючи порожнечу цього провінційного світу. Це не шляхта, а антишляхта, абсолютне заперечення будь-якої аристократичності духу. У їхньому життя нема нічого високого, жодного устремління до лицарських чеснот, до понять Звершень і Здобувань. Примітивність і задоволення – це єдине, що визначає сенс цього буття.
Інший видатний український письменник того часу – Микола Гоголь – у таких самих художніх тонах і з такою ж витонченою саркастичністю передав порожнечу й безсенсовість життя залишків звироднілої козацької шляхти в оповіданні «Старосвітські поміщики» (1835): їхнє життя – це тільки пустопорожнє перебування між сніданком – обідом – і вечерею. І все. На цьому «обрій» їхніх устремлінь закінчується. На думку Євгена Маланюка, Гоголь геніально зобразив безрух української провінції, її фатальне западання в небуття: «У «Старосвітських дідичах» Гоголя – не у фабулі й описах тієї новели, а, скорше, в її «кліматі», в тім світі, хоч ідилічнім, але й приземнім, тіснім і либонь задушливім – розкривається нам національна атмосфера України початку ХІХ ст.
Зіпхнуті до стану напівтваринного, занурені в тупім безладді, вже поза межами історії, десь поміж кухнею й спальнею – дотлівають останні рештки козацької й гетьманської еліти»[11].
Квітка, як прихильник реформаторського, просвітницького світогляду, людина із розчиненим національним мисленням, не усвідомлював прірви національного занепаду українства, не бачив гостроти внутрішнього конфлікту в Україні, він уповав тільки на поступову зміну адміністративно-інституційних обставин та на силу загальнокультурної й християнської просвіти, впливу переконань. Подаючи карикатурну картину животіння українського дворянства, він сподівався спонукати інших не йти таким шляхом, знайти в собі сили до життя піднесеного й творчого. Але мимовільно він подавав картину заперечення минулого, ганебного минулого тривалої деградації нації між 1750-им і 1840-им роками. І в цьому сенсі роман «Пан Халявський» ставав знаковим, етапним твором, який ставив межу між занепалою і відродженою Україною. Це був твір про Малоросію – продажну, сплячу, звироднілу, позаісторичну – і водночас це був твір прочування нової України.
Символічно, що «Пан Халявський» вийшов окремою книгою в 1840-у році, в тому ж році, коли з’явився «Кобзар» Тараса Шевченка. Один великий український письменник відштовхувався (і то назавжди!) від струхлявілої Малоросії, інший великий український письменник відкривав широко двері до нової України.
Роман «Пан Халявський» є найкращим твором української літератури, який в гротескових формах трактує химерний період українського западання в історії. Його має прочитати кожен свідомий українець, аби знати страшну долю свого народу, у свій час, на межі XVIII – ХІХ ст., приреченого на моральне й інтелектуальне нидіння. Цей твір має вивчатися в українських школах і університетах як зразок майстерного схоплення у мистецькій формі моментів ментального звиродніння поколінь. Цей твір має нині і завжди допомагати нам відштовхуватися від вічної Малоросії, яка мучить і роз’їдає українську душу, від національного приниження, саморуйнування, холуйства і зрадництва, які стали сумними знаками нашої історичної долі.
Завдяки чудовому перекладу Бориса Антоненка-Давидовича роман «Пан Халявський» повинен увійти в самосвідомість нації як зразок раблезіянського, бурлескного стилю, яким українська нація розреготалася, щоб назавжди висміяти й викинути зі своєї історії ницість і безсенсовість людської натури, назавжди зробити тільки шаржем ганебну Малоросію.
[1] Квітка-Основ’яненко Г. Основание Харькова // Квітка-Основ’яненко Г. Зібрання творів у семи томах. Т. VІ. К., 1981. С. 367–369.
[2] Історико-культурні обставини // Історія української літератури. Т. 3: Література ХІХ ст. (1800–1830). К.: Наукова думка, 2016. С. 115.
[3] Григорій Квітка-Основ’яненко // Історія української літератури у 12 томах. Т. 3: Література ХІХ століття (1800–1830). К.: Наукова думка, 2016. С. 615.
[4] Зеров М. Нове українське письменство: Історичний нарис. Мюнхен: Інститут літератури. 1960. С. 192–194.
[5] Там само. С. 195
[6] Антоненко-Давидович Б. Воскресіння Шельменка // Антоненко-Давидович Б. Нащадки прадідів. К.: Видавничий дім «Академія», 1998. С. 263, 264.
[7] Маланюк Е. Гоголь – Ґоґоль // Маланюк Е. Книга спостережень: Проза. Т. 1. Торонто: Гомін України, 1962. С. 198.
[8] Зеров М. Нове українське письменство: Історичний нарис. Мюнхен: Інститут літератури, 1960. С. 223.
[9]Лімборський І. Творчість Григорія Квітки-Основ’яненка: Генеза художньої свідомості, європейський контекст, поетика. Черкаси: Брама-Україна, 2007. С. 86.
[10] Григорій Квітка-Основ’яненко // Історія української літератури. Т.3: Література ХІХ ст. (1800 – 1830). К.: Наукова думка, 2016. С. 648–649.
[11] Маланюк Е. Гоголь – Ґоґоль // Маланюк Е. Книга спостережень: Проза. Т. 1. Торонто: Гомін України, 1962. С. 196.
Залишити відповідь