Грабович як міфотворець

Продовжуємо публікувати матеріали з нової мнографії Петра Іванишина “Агон, або Перипетії одного захисту”. 

 

Петро Іванишин

 

Грабович як міфотворець[1]

 

Як і кожний політичний міфотворець, Григорій Грабович старанно при­хо­вує власну ідеологічну тенденцію. Навпаки, він апелює до наукової об`єктивності, відкидаючи “традиційні” полярні інтерпретації Кобзаря: націоналістичну (Шев­ченко як “національ­ний пророк”) і марксистсько-радянсьу (Шевченко як “рево­люціонер” і “соціал-демократ”) (145). Однак, маючи сумний досвід “обгрунтуван­ня” американським дослідником власної “новаторської” методологічної бази, впро­­довж метакритичної екзегези звертатимемося до герменевтичного методу пе­ре­вірки істинності припущень дослідника.

Як зазначає Умберто Еко, цей метод походить ще від святого Августина і по­­лягає в тому, що “кожну інтерпретацію певного фрагмента тексту можна прий­ня­ти, якщо вона знаходить підтвердження в іншому фрагменті, і треба її від­кинути, якщо інший фрагмент суперечить їй”[2]. Цей принцип доречно застосову­ва­ти щодо будь-яких витлумачень художньої спадщини Тараса Шевченка, зокре­ма його поезії, розгля­даючи цю спадщину як макротекст (особливо в тих випад­ках, коли дослідники ілюструють власні припущення цитатами Кобзаря). Ос­кільки “неоміфоло­гізм” ототожнює літературну творчість із міфом, значить міфіч­ні атрибути повин­ні проявлятися у кожному художньому творі письменника.

Розглянемо основні структурні елементи Грабовичевого міфу: дуалізм, ан­тираціоналізм, антиісторизм, тотальне заперечення “суспільноі структури” і ут­вер­дження “ідеальної спільноти”, фемінізм, богоборство, антиреволюцій­ність і ан­­тидержавність, зрештою, універсалізм (космополітизм) у “Кобзарі”.

Тезою про “дуалізм” Г.Грабович започатковує міфологізацію Т.Шевченка. Ідеться про, мовляв, внутрішню розірваність Шевченка, його поділеність на дві “різні особистості” (25-26). Перша особистість – “пристосована” – “репре­зенто­ва­на російською прозою, “Щоденником”, листами”. Саме ця “раціональна” особисть “навіть гнівно протестуючи проти несправедливості соціального усторою (лише? – П.І.), проти невимовної туги кріпацтва (тільки?? – П.І.).., все-таки усвідомлює себе часткою імперської реальності (??? – П.І.) і так чи інакше послуговується циві­лізованими, прогресивними цінностями даного суспільства (курсив наш – П.І.)” (26).

Друга особистість – “непристосована” – представлена в основному поезією (26). Цій особистості притаманне виключно “емоційне сприйняття навколишньої дійсності, яка внаслідок цього цілком або майже цілком поляризується на са­кральну й профанну, священну й житейську” (27). “Непристосована” “емоційна” особистість “відмовляється приймати правду й мудрість цього світу” (27), вона “не керується канонами “реалізму” (27) і активізує “колективну підсвідомість” (28) .На відміну від першої осо­бистості, яка резонує з імперським “космо­по­літичним середови­щем”, друга ре­зонує з “українським світом” (28). Так об­грун­товується поява “колек­тивного, міфологічного пласту… поезії” Шевченка (28), ос­нова її “симво­лічного коду” (28).

У психології окреслена Грабовичем психічна “розірваність” називається ши­­зофренією. Шевченко як шизофренік – це справді неабияке “відкриття” аме­риканського вченого. Іншим “відкриттям” є те, що Шевченко, мовляв, “послу­говувався” “цивілізованими, прогресивними цінностями” “космополітичного се­редовища” царської Росії. Жаль, шановний професор не наводить бодай наймен­шого доказу такого “послуговування” і тому ми дозволимо собі йому не повірити. Та й якось важко уявити собі Шевченка, який катує кріпаків, винищує кавказь­кі, сибірські, середньоазіатські та інші народи, холуйствує при дворі тощо. А саме такими “прогресивними цінностями” відзначалась шовіністична імперська Мо­сковщина. Тільки царські блюдолизи ХІХ ст. і Грабович (разом із російськими шовіністами) у ХХ ст. визначили окреслені явища як “цінності”.

Насправді Шевченкова творча особистість характеризується ди­во­вижною ці­лісністю. Власне, романтичну цілісність його творчості (а саме ро­ман­тизмом, а не “міфологічністю” значною мірою зумовлена і характерна для Шев­­ченка екс­пресивність, і поляризація дійсності та ін. моменти) відзначало чи­мало літера­ту­ро­знавців, серед яких П.Фи­липович, М.Зеров, Д.Чижевський, М.На­єнко[3]. Хоча, звичайно, має рацію Євген Маланюк, коли пише, що не можна генія “убгати в шух­ляду якогось “ізму”[4].

Фе­номен російськомовної прози у Т.Шевченка має зовсім іншу природу, ніж у, скажімо, М.Гоголя. І цей феномен набагато краще від Грабовича пояснює, наприклад, академік Сергій Єфремов: “…в ге­не­зі російських повістей Шевченка, в пояс­неннях, чому він писав їх, не звертано досі уваги саме на… психічний стан Шевченка на другому засланні. Безпро­світ­на неволя, одноманітне животіння вби­ли були в ньому до самого себе віру.., зага­си­ли іскру натхнення. (…) …російські оті повісті й були для нього лиш сурогатом, скажу так, творчості, кватиркою, через яку він випускав хоч трохи того задушливого повітря, що згрудилось біля поета й нагнітом важким лежало на його духовій істоті. Тому то він так легко прохолов до своїх російських творів і, по невдалих спробах примостити їх до котрогось із тодішніх журналів, не подбав про те навіть, щоб позбирати їх од численних довірених”[5].

Безглудздість і необгрунованість “роздвоєння” Кобзаря на “пристосо­вану” і “непри­стосовану” особистості помічає навіть О.Забужко, критикуючи концепції К.Чуковського і Г.Грабовича характеризуючи Шев­ченка як першого цілісного на­ці­онального інтелігента: “На індивідуальному рівні таке роздвоєння – що дається взанки негайно, тільки-но індивід покидає замкнений етнокультурний мікрокосм патріархального селе… й інтегрується в соціальні структури неіма­нентного йому “зовнішнього” світу.., – виступає як драма екзистенційного вибору… Власне в горнилі цієї драми відбувалося становлення нашої національ­ної інтелігенції в ХІХ столітті, як у підросійській, так і в галицькій… Україні, – відбувалося за моделлю, вперше заданою (і здійсненою!) Шевченком: тільки його можемо з повної підставою вважати першим національним інтелігентом, отже таким, що виразно усвідомлює репрезентативність своєї діяльности щодо окремої і самодостаньої національної спільності”[6].

Виразна емоційність Шевченка м`яко переростає у ствердження тотального “ірраціоналізму” поета, його “антираціоналізму”. Заперечуючи очевидні апеля­ції Т.Шевченка доАрхімеда і Галілея, інших вчених мужів (ті ж Коллар, Шафарик, Ганка та ін.), зрештою, надінтерпретуючи промовисте очікування ліричним ге­роєм “апостола правди і науки” (“І день іде, і ніч іде…”), Грабович, апологізуючи влас­ну тезу про “міфологічне мислення” поета, пише: “Шевченко прагнув не науки чи навчання і, звичайно, не розуму чи раціоналізму, а істинного знання й мудрості, які приходять з тотальним і повним просвітництвом “золотого віку” (165). При цьому Архімед і Галілей “характеризуються не як учені.., а як “святиє пре­до­течі”(165).

З іншого боку, очевидним є потужний ірраціональний пласт в поезії Коб­заря, однак експлікувати його доречніше, мабуть, виходячи із романтичного, а не “міфологічного” світогляду поета: “…на думку романтиків розум – лише одна зі здат­ностей людського духу, та й то не найвища, неповна, недостатня для пізнання дійсності”[7]. Звідси ж особлива увага до інтуїтивного пізнання. Хоча і раціоналіс­тичний, й ірраціоналістичний типи творчості (чи аполонійське і діонісійське нача­ла, висловлюючись у термінології Фрадріха Ніцше) обидва ппритаманні поезії Шевченка. Посилене акцентування на котромусь з них, на нашу думку, швидше збіднює, ніж збагачує  інтерпретацію.

Дуже дивним (якщо не враховувати логіки “неоміфологізму”) видається впер­те (див. стор.: 36-37, 42-49, 51-52, 55-61, 142) заперечення Грабовичем “істо­ріо­софічнос­ті” поезії Т.Шевченка чи наяв­ності в ній “історичних поглядів” (36): “Про поетові “історичні погляди” чи про “історіософію” не можна говорити саме тому, що всі різноманітні деталі, сцени, постаті, посилання тощо… насправді становлять складові частини коду, символічної системи, котра послідовно й ра­дикально визначає функціонування кожного згаданого елемента” (36). Більше того, “ментальна настроєність поета на майбутнє, певність у виробленні власного цілісного уявлення про нього засвідчує не раціональну чи історичну, а міфо­ло­гічну думку”, оскільки в основі історичного світогляду Шевченка лежить “симво­лічна система, код” (58).

Навіть для людини побіжно ознайомленій із поезією Т.Шевченка, написа­ною на істо­рич­ну тематику (“Тарасова ніч”, “Гайдамаки”, “Невольник”, “Думи мої”, “Роз­рита могила”, “Сон”, “Великий льох”, “Неофіти”, “Єретик” та ін.), оче­видною буде не лише при­сутність авторських історичних поглядів, а й виразна тенденція до активного і глибокого осмислення минулого – власне історіософії. Оскільки “першим завданням поетове”, як зазначає Євген Маланюк, було “зв`яза­ти розірвані в “малоросійській” дійсності доби української історії”[8].

Говорячи про “медитації чи роздуми про історію” в поезії Шевченка (42), про поетове “трактування історії” (44), про “зображення минулого” згідно з “уя­вою та вищим розумінням поета” (44), про “створення… нового ставлення до ми­ну­лого”(55), зрештою, про “переосмислення” цього ми­нулого Шевченком (55), аме­­ри­канський дослідник висловлюється саме про “історичні погляди” та “істо­ріо­­­софію” Кобзаря і водночас заперечує власний абсурдний засновок. Бо як створити художній твір-медитацію чи роздум про минуле, по-новому трактуючи це минуле, без “історичних поглядів” та “історіософії”?

Не виправдовує утвердження цього антиісторизму й апеляція гарвард­сь­кого професора до “сим­­во­­лічного коду”, який начебто лежить в основі “міфо­логічної” (а не історичної) “думки” поета, що й пояснює брак “збалансованого, ба­г­­а­тогранного аналізу” в його історичних віршах (55). Оминаючи той загально­ві­домий факт, що художній твір це не історіографічне дослідження і тому в прин­ципі не може бути по-науковому “заблансованим” і “багатогранним”, зосе­ре­ди­мося на іншому. І “символічний код”, і специфіка історичного аналізу в поезіях Т.Шевченка експлікується знову-таки нечерез “міфологічну думку” (чи мислення) поета, а через особливості романтичного моделювання художньої дійсності: “…втра­чаючи на штироті малюнку.., романтична поема та романтична поезія взагалі значно перевещує інші напрямки “глибиною”змісту. Бо для романтика все має подвійне значення, всякі події (а найбільше історичні, життя природи та життя народу) мають значення символічне (виділення наші – П.І.)”[9].

В основі Грабовичевого міфу і водночас “в серці поетової міфо­ло­гічної дум­ки” лежить “опозиція ідеальної спільності й суспільної структури” (98). Дослід­ник використовує поняття вперше сформульовані англійським етнологом Вік­то­ром Тернером у 1969 р. (98). В.Тернер розглядає суспільство як “рухливу систему, що включає й суспільну структуру й ідеальну спільність як окремо, так і в різних пропорціях” (99). Власне, “ідеальні спільності” (comunitas) – це антиструктури, які перебувають у протистоянні до “сусіпльних структур” – нормованого та інсти­ту­ціоналізованого су­спіль­ства[10].

Як зразки безструктурних comunitas англійський вчений видяляє три типи соціального стану: 1) лімінальний (“пороговий”) – стан перебування між різними соціальними статусами (н.: студентська молодь), 2) мар­гінальний – групи, що перебувають “на узбіччі” соціальних структур (н.: зло­чин­ці, пенсіонери, армія) і 3) пригнічений – групи, що перебувають під гнітом усього соціуму (н.: кастові чи етнічні домішки, соціальні низи)[11].

На нашу думку, представлена В.Тернером концепція суспільної моделі аж ніяк не є вершинним досягненням етнології чи соціології і тому ви­магає грунтов­нішої інтерпретації, ніж та, яку їй дають Г.Грабович чи інші сучасні дослідники. Але проблема в іншому. Саме виходячи з цієї концепції, американ­ський “інже­нер”-міфолог “вичакловує” чимало справді міфічних елементів Шевченкової пое­зії.

Передусім ідеться про антидержавну настанову поета. Ця на­станова ви­пливає з того, що в поезії Шевченка, мовляв, будь-яка “суспільна стру­к­тура та іє­рархія, по суті, постає царством зла” (108). (Влада стає “найзагальнішою при­к­метою” “суспільної стрктури” (125).) При цьому поетом на­віть не об­говорюється можливість “позитивного  ієрархічного суспільства” (175). Більше того, “бачення майбутнього” у Кобзаря  “передбачає очищення суспіль­ства від сус­­пільних стру­ктур та ієрархій… як від чогось абсолютно ли­хого й анти­гу­манного” (173). На­ведені при цьому приклади – “Сон”, “Кавказ”, “Єретик”, “І Ар­хімед, і Галілей…” тощо – свідчать про абсолютно інше.

У цих творах очевидною є антицарська концепція Т.Шевченка (цар як символ окупації: і національної, і соціальної, і духовної), котра поєднується із викриттям та засудженням національного поневолення, що при­зводить і до  мо­ральної деградації. Власне про це йдеться навіть в такій начеб­то “поза­на­ціо­на­льній” поезії “І Архімед, і Галіллей”:

А люде виростуть. Умруть

Ще незачатиє царята…

А на оновленій землі

Врага не буде, супостата,

А буде син, і буде мати,

І будуть люде на землі.

(ІІ, 289)

Якщо прийняти вкрай спрощене, просто примітивне, витлумачення поняття “суспільна структура” Грабовичем і вважати, що Шевченко був проти будь-якої “суспільної структури”, “ієрархії”, “влади” то незрозумілими виявляться багато речей. Наприклад, чому поет очі­кував “Вашінгтона // З новим і праведним законом” (“Юродивий”; ІІ, 230). Чи Вашінгтон, на думку Грабовича, не є пред­ставником “зла” – “влади” “суспільної структури” з її “за­конами, пра­вилами й апаратом насильства”(174)? Зрештою, як то­ді експлікувати фун­даментальну фор­мулу національної держави, даної у “По­сла­нії”: “В своїй хаті своя й правда, // І сила, і воля” (І, 250)?

Ще Іван Франко вказував на те, що Шевченко поставив “великі болючі по­літичні та суспільно-політичні питання про нашу національну самостійність, про можність добитися нам повного права в своїй хаті і повної національної єд­ності”[12]. А Є.Маланюк, відзначаючи певну духовну еволюцію Кобзаря, пише: “Так соціально-кріпацька, сказати б, “класова” свідомість Шевченка, зумовлена його походженням, переісточується, в міру духового його росту, в свідомість вищу і ширшу, в свідомість національно-державну”[13].

Тому не лише недоречним і невиправданим, а й, зрештою, шкідливим ви­да­ється  нама­гання Грабовича подати Шевченка як якогось позанаціонального ан­ти­­традиціоналіста. До абсурду доходить. Дослідник доводить, що у Шевченка “структурована система козацтва в процесі його історії показана як водночас не­розумна і деструктивна” (135) (як характерний приклад – Богдан Хмельницький). А перед тим сам же ж вказує на цілий ряд пози­тив­них образів козацьких ватажків, “показаних досить прихильно” (131), але пред­ставників ко­заць­кої “суспільної структури”: По­лу­боток, Дорошенко, Чечель, Гор­дієнко, Го­ло­ватий тощо (131). Пи­тається: навіщо така самосуперечлива уніфікація керівників козацтва? Така самосуперечливість і плутанина – характерні приклади “наукового” дискурсу Гра­бовича.

З іншого боку, до “суспільної структури”  у поета начебто належить і укра­їнське “селянське середовище”, особливо “селянська сім`я” (125). Сім`я, мовляв, “нерідко стає знаряддям насильства, а батьки – безжальними виконавцями суспільного осуду” (“Катерина”, “Тополя”, “Мар`яна-черниця” та ін.) (125). Таке “спо­сте­реження” неабияк надихнуло американського “інженера” на грандіозне мі­фо­тво­рення. Виявляється: “саме по собі суспільство є не нейтральною орга­ніза­цією.., а величезною несправедливістю” (127) – раз, суспільство “негуманне через свою структурованість” (127) – два, правда, це суспільство “можна гуманізувати, тільки надавши його життю моральних законів” (127) – три. При цьому “гно­бителями” (чи не основними) на Україні виявляється є та “більшість, що сповідує стандартні цінності” (126). Тобто Шевченко не так нападає на окупантів (царів, панів, холуїв, псевдохристиян тощо) як на матерів, і батьків, і, загалі, всіх українців, які сповідують українські, тобто “стандартні”, цінності.

Цікаво було б знати, на якій підставі ототожнюються імперсько-окупацій­на російська та підневільна українсько-селянська системи як рівноцінні “гнобитель­ські” “суспільні структури”? Чому Грабович вважає українські цінності чимось проти­лежним до “моральних законів”? Які є докази цього? Де це стверджу­єть­ся Шевченком? Якщо Шевченко так “викривав” “несправедливих” і “негуманних” українців, то з позиції яких вартостей він це робив? Де докази відчуження поета від українських цінностей і утвердження якихось “позаукраїнських”?

Це саме на основі життя тих “гнобителів”-селян Кобзар створить унікаль­ний у світовій літературі (за своєю формально-змістовою досконалістю) образ самодо­статнього на­ціонального буття – “Садок вишневий коло хати”. Це тим “не­гу­манним” “безжальним виконавцям” присвячує своє “Посланіє”, водночас даю­чи визначення поняття “нація”, – “І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Украйні, і не в Украйні моє дружнеє посланіє”. І чомусь саме за те не­до­ско­нале укра­їнське суспільство, за ту “величезну несправедливість” глибоко усві­домлює і відчуває влас­ну відповідальність, яка стала законом для громадської діяльності кожного справжнього українця:

Та неоднаково мені,

Як Україну злії люде

Присплять, лукаві, і в огні

Її, окраденую, збудять…

Ох, не однаково мені.

(“Мені однаково, чи буду…”; ІІ, 8)

Грабович не обгрунтовує своїх тверджень, які руйнують численними до­слід­никами доведену істину про Шевченка як про поета питомо національного, творчість якого “наскрізь національна, українська”[14]. Цілком в дусі міфотвор­чості американський професор просто нагнітає, сто­рінка за сторінкою, різні ан­тинаукові елементи, щоб підтверти хоча б кількісно (оскільки якісно це зробити в принципі не можливо) власні безглузді тези.

На думку Грабовича, “зміст Шевченкової поезії свідчить про її прямі зв`яз­ки з ідеальною спільністю” (100), що дивним чином зумовлює “популізм і на­віть анархізм” (183) поета. Залишимо цю категоричну і маловиправдану оцінку на сум­лінні дослідника і постараємося з`ясувати, чому у Шевченка ексклюзивно “від­­роджується тільки ідеальна спільність (видялення наше – П.І.), а не су­спільна структура” (114). Однак чіткого пояснення, що таке “ідеальна спільність” в досліджуваному поетичному дискурсі і чому саме її, а не ту ж обожнювану ро­мантиками національну державу, “відроджує” Кобзар у Грабовича знайти годі. По­няття “антиструктури” (comuni­tas) передворюється у гарвардського “інже­нера”, слідом за поняттям “міф”, на тер­мі­нологічний фантом, якій гносеологічній ін­терпретації не підлягає.

Ось декілька прикладів. “Ідеальна спільність” – “вільне, рівноправне су­спільство, позбавлене структурних ознак” (116) – у Грабовича (і начебто у Шев-чен­ка) витлумачується: як така, що “найкраще вітілюється в образі нації як спіль­ного дому” (102), як “могутня сила, що може призвести до кривавої роз­пра­ви”(102-103), як “псевдоісторичний, або, ще точніше, райський стан буття” (103), що характеризується “радикальним егалітаризмом” (109), як щось проти­леж­не “народним, селянським моральним уявленням” (116), її “храм” – це козацька могила, “священна гробниця” (130), а ще з нею часо пов`язані козаки як “втілення глибинної правди про колишнє ідеальне – вільне, рівне, гармонійне – існування України” (141) тощо.

По-перше, досі не описано в науці (починаючи від “Держави” Платона) “су­спільства, позбавленого струкутурних оз­нак”, тому така “дефініція” “антиструк­тури” ні емпірично, ні спекулятивно не об­грунтована. По-друге, не важ­ко по­мітити самосуперечність представлених оз­нак “ідеальної спільності”, водночас на­ціональної і антинародної, псевдоісторичної і пов`язаної із реальним козацьким минулим України, гармонійної і бунтарської тощо. Саме таке розмите поняття заміняє в інтерпретації Грабовича суспільний ідеал Кобзаря, який сам він ви­значив дуже просто: це Україна без окупантів:

Поховайте та вставайте,

Кайдани порвіте

І вражою злою кров`ю

Волю окропіте.

І мене в сем`ї великій,

В сем`ї вольній, новій,

Не забудьте пом`янути

Незлим тихим словом.

(“Як умру, то поховайте…”; І,268)

Однак Грабович старається уникати експлікації Шевченкової творчості із на­ціонального боку. Так, наприклад, обгрунтовуючи виразну “ідею маргіналь­ності” (100) у Кобзаря, американський дослідник наводить цілий каталог “маргі­наль­них” персонажів – байстрюків, неодружених матерів, сиріт, жебраків, бродяг, сліпих кобзарів, слуг, злочинців, засуджених, спокушених і згвалтованих дівчат, калік, навіть малих дітей і бідняків (100) – і при цьому зазначає: “Все це виїмково промовистий перелік знедолених і безсилих, представників загальнолюдського страждання (виділення наше – П.І.), ідеальної спільності у найчистішому ви­гляді” (101).

Дуже прикро, що за усіма цими постатями шановний професор так і не побачив представників українського страждання, а мабуть про це розходилося Шевченкові, митецьким кредо якого виражено в “Подражанії 11 псалму”:

Воскресну нині! Ради їх,

Людей закованих моїх,

Убогих, нищих… Возвеличу

Малих отих рабов німих!

Я на сторожі коло їх

Поставлю слово.

(ІІ, 237)

Чи схильний до відчитування “глибинних структур” дослідник із Гарварду і тут вбачатиме (примітивно-поверхово, антигерменевтично) лише безвідносний до національної ситуації переспів біблійного (чи навіть “загальнолюдського”) мо­тиву? І ще одне. Якщо усі перераховані маргінальні персонажі мають не націо­нальний, а “загальнолюдський” характер, то чому між них не знайшлося місця для ширшого представлення позитивних образів росіян (окрім декабристів)? Чи ро­сіяни, на думку Гра­бовича, не належать до “людської” спільноти? Чи, може, серед них не було бай­стрюків, сиріт, злочинців..?

Усі вищенаведені тлумачення в корені заперечують ту голослівну і абсо­лют­но неіманетну Шевченковій поезії тезу, до якої підводить Грабович, щодо, на­чебто, відсутності у ній про­грами будування власної національної держави.

На думку американського міфотворця: Шевченко не є “національним про­роком з ви­раженим національним, тобто націоналістичним, баченням відрод­женої укра­їн­ської держви” (154), наукове обгрунтування “національно-держав­ницької тра­ди­ції” у Кобзаря Д.Донцовим, С.Смаль-Стоцьким, О.Лотоцьким “при­зводить до серйозного спотворення й збіднення загального розуміння” змісту по­езії (155), “…твердження, ніби Шевченко вболівав за національну державу, ніби йому було властиве так зване державництво, – в корені помилкове” (155) (а як бути з формулою національної держави як “хати”?), “Стру­ктура і влада, “закон і по­рядок”, держава і гетьмани як її втілення постіно висві­тлювалися поетом як сили ворожі й чужі” (155) (а як бути з тими позитивно змальованими гетьманами, іде­алізованим образом Гетьманщини взагалі?), Шевченко “заперечує… морально-екзистенціальну цінність” “національної деражви” (156) (де? коли? чому?), Шев­ченко пропо­відує “золотий вік”, тобто “радикальний антидержавний популізм і навіть анархізм” (156) (де докази?), сама поезія Кобзаря “є зовсім не політичною” (158), увага поезії Шевченка “зосереджена не на політичних, соціалістичних чи на­ціоналістичних програмах, а на народній етиці та культурі, на болісній уні­каль­ності всього українського, на “сакральному смислі” минулого (виді­лен­ння наші – П.І.)” (158-159) (а як же бути із “універсальністю” поезії Шевченка, за­суд­женням народних “стандартних цінностей”, відсутністю в ній “історичних по­глядів” та “історіософії”?) тощо.

Як бачимо, концепція Грабовича не піддається логічному пізнанню. Вона просто розсипається на безліч самосуперечливих уламків. Найчастіше єдиними елементами, котрі сяк-так поєднують воєдину цю гримучу суміш письмових зна­ків стає: 1) необгрунтована ідея Шевченка як “міфотворця” і 2) зброшуровані у ти­по­графії сторінки книги.

Характерно, що постульовану Грабовичем пов`язаність поезії Шевченка із нативістичним рухом (причому нативізм тлумачиться за Р.Лінтоном, як “всяка свідома, організована спроба якоїсь частини суспільства відродити чи увічнити деякі вибрані аспекти власної культури” (157); цікаво, які “вибрані аспекти” ук­ра­їнської культури, на думку Грабовича, бажав відродити Т.Шевченко?) критикує навіть О.Забужко: “Ма­ємо тут спра­ву не просто з нативістичним існстинктом “сво­го” й “чужого”.., – а з цілком послідовною й конструктивною світоглядовою настановою на роз­ме­жу­вання: із зачатковою програмою розбудови національної культури як духов­но­го кореляту спільноти” (44).

Усі інші основні елементи Грабовичевого міфу так чи інакше пов`я­за­ні із опозицією чи конфліктом “суспільної структури” та “ідеальної спільності”. Це сто­сується і “опозиції” між реальним (чоловічим) та ідеальним (материн­ським) по­рядком у “Кобзарі” (92). Шевченко начебто моделює свій “ідеал спра­ведливого ладу” на “материнському праві” (92). При цьому “базова опозиція” “між чоло­вічим і жіночим світами” вирішується шляхом “виключення дорослої чо­ловічої постаті” (177), батька як втілення “принципів авторитарності й примусу” (177). Наприклад: “Як показують… ті вірші, в яких показана ідилічна картина України (серед них най­більш вражаюче у вірші “Садок вишневий коло хати…”), постать мужчини, батька відсутня” (177).

Виявлення цієї штучної “опозиції” в органіно-цілісному українському світі не підтверджують приклади. Так, скажімо, в елегії (а не ідилії!) “Садок вишневий коло хати…” сам початок спростовує “глибоке” спостереження “уважного” до­слід­ника : “Садок вишневий коло хати, // Хрущі над вишнями гудуть. // Плугатарі з плугами йдуть…” (ІІ, 11). Чи плугатарі, на думку Грабовича, це не мужчини і не батьки? І що робити із віршем “Мені однаково, чи буду…”, де натомість “від­сутньою” є постать матері: “І не пом`яне батько з сином, // Не скаже синові: – Мо­лись, // Молися, сину, за Вкраїну // Його замучили колись” (І, 8). З іншого боку, як бути із “авторитарністю і примусом” батька, коли взя­ти, скажімо,  такий уривок із “Катерини”: коло батька –

…стара мати

Сидить на ослоні,

За сльозами ледве-ледве

Вимовляє доні:

“Що весілля, доню моя?

А де ж твоя пара?

Де світилки з друженьками,

Старости, бояре?

В Московщині, доню моя!

Іди ж їх шукати,

Та не кажи добрим людям,

Що є в тебе мати.

Проклятий час-годинонька,

Що ти народилась!

Якби знала, до схід сонця

Була б утопила…”

(І, 33)

Саме від безмежно люблячої матері донька вперше вислуховує присуд, бать­ко лише підтвер­джує його. Батьки вистуають єдиним, недиференційованим уособленням правічної національної моралі, без якої не буде українського буття. Тим самим руйнується Грабовичів міф про два антагоністичні “порядки” в межах українського світу.

Міфічний елемент “богоборчості” Кобзаря (майже як у радянській критиці) американський дослідник постулює через виділення ще однієї бінарної опозиції. На цей раз Шевченко начебто послідовно протиставляє Бога Отця, як вершини влади у “суспільній структурі” (“вища влада і закон”, за яким “ідуть боги цього світу – царі, королі, аристократи, потім – їхні лакеї та клеврети”) (125), і Бога Сина – Христа, – який “покликаний діяти, коли цього не хоче Батько”, і який “втілює ідеальну спільність як мучеництво на найвищому рівні” (125). При цьому по­ет, мовляв, виступає проти Бога Отця і возвеличує Бога Сина (113).

Експлікувати “богоборство” Шевченка, як, зрештою, і більшість окреслених елементів Грабовичевого міфу є глибоко контроверсійними і тому їх доцільно роз­глядати ширше, грунтовніше і передусім окремо. Однак і тут є два моменти, без врахування яких витлумачення цих контрапунктів загрожує трансформу­ва­тися у надінтерпретацію.

По-перше, окреслена “опозиція” не підтверджується фактами. І було б дивно, якби підтвердилася, оскільки християнство, мусимо наголосити цю кате­хітичну істину спе­ці­ально для американських “ін­же­нерів”, це монотеїстична ре­лігія і Бог тут єдиний, просто існують три Його іпостасі: Бог Отець, Бог Син і Бог Дух Святий. Це прекрасно знав Шевченко і тому, коли він глорифікує чи, на­впаки, “критикує”, то не виділяє окремо якусь Божественну іпостась. Як, на­при­клад, це спостерігаємо у “Кавказі”, де поєднано обидва моменти:

Коли одпочити

Ляжеш, Боже, утомлений?

І нам даси жити!

Ми віруєм твоїй силі

І слову живому.

Встане правда! встане воля!

І тобі одному

Помоляться всі язики

Вовіки і віки.

(І, 246)

Кого тут критикується? Кого глорифікується? Христа? Бога Отця?

По-друге, мабуть, дцільно враховувати, що у випадку Шевченка ми маємо справу не із запеклим лібералом-нігілістом чи безбожником-марксистом. Шев­ченко – не атеїст. Микола Євшан доречно з цього приводу цитує слова самого по­ета після визволення з неволі: “Тепер і тільки тепер я увірував у слово: люблячи караю вас. Тепер тільки молюся і дякую йому за безконечну любов до мене за зіслану пробу. Вона очистила, ісцілила моє бідне, хворе серце. (…) Я тепер чую себе, коли не совершенним, то по крайній мірі бездоганним християнином (ви­ділення наше – П.І.)”[15].

З іншого бку, більшість “богоборчих” рядків Кобзаря варто інтерпретувати, прислухаючись до думки Юрія Бойка. Останній пише, що окреслені рядки “не можна ро­зуміти інакше, як крайньої межі заперечення церкви сучасної йому, московської, якої він не хотів і не міг прийняти ні в чому”[16] (у тому ж “Кавказі” чи у “Світе ясний! Світе тихий!..”). Врахування таких моментів гадаємо  допо­може майбут­нім дослідникам “богоборчості” Шевченка уникнути побудови таких примітивих конструктів, які спостерігаємо у міфологічному дискурсі Г.Гра­бовича.

Говорячи про “антиреволюційність” Шевченка, гарвардський професор виходить із “паралельного існування” у “Кобзарі” “двох протилежних поглядів на май­бутнє – активного… (нібито революційного) і всепрощенського, провіден­ці­ального…” (152). (При цьому в “активному” моменті чомусь акцентується увага на “карі й святій помсті” і абсолютно відкидається революційність (150).) Але зго­дом цей “дуалізм” американський “інженер”, мабуть, не звиклий до бага­тови­мірних кон­струк­цій, спрощує, редукуючи “два погляди” до одного, начебто ос­новного для Шевченка: “Як письменник, глибоко по`язаний з історією і куль­ту­рою свого народу, Шевченко цілком усвідомлював нереальність революційної аль­тернативи (видялення наше – П.І.)” (167). І при цьому дослідник поси­ла­єть­ся на поезію “Ой чого ти почорніло…”.

Але таке надінтерпретативне посилання позбавлене сенсу. Саме у названій поезії проти­став­ляються (і це вельми характерно для Шевченка) два типи людей. Перший тип – це борці – “славні запорожці”, від крові яких, пролитої “за вольною волю”, за “вашу волю”, і почорніло поле “круг містечка Берестечка”. І другий тип – це покірні –сучасники поета, котрі не усвідомлюють прямої залежності своєї свободи від ак­тивного спротиву і через те позбавлені майбутнього, “волі”: “Я знов буду зеле­ніти, // А ви вже ніколи // Не вернетеся на волю, // Будете орати // Мене стиха та орючи // Долю проклинати” (ІІ, 135). Тим самим актуалізується ідея саме “рево­люційної альтернативи”, котра, як бачимо, органічно випливає з “історії та куль­тури свого народу”.

Грабович солідаризується із Ю.Шерехом, який доводить, що в останні роки (і особливо в 1860-му) Шевченко “відкрито заперечує застосування сокири” (тоб­то заколоту і помсти) (151). А національний конфлікт, мовляв, вирішується у по­ета “шляхом класичної міфологічної медіації” в межах “пасивної революції”; тоб­то “ідеальна спільність буде встановлена самим Богом” (167).

Але і тут факти суперечать дослідницькому лукавству, породженому полі­тико-ідеологічною тенденцією. По-перше, саме у поезіях 1860-го року спо­сте­рігаємо прямі, експліцитні революційні мотиви: у “Сві­те ясний! Світе ти­хий!…” (“Не добито! Стрепенися! // Та над нами просві­тися!, // Просвітися!.. Будем, брате, // З баграниць онучі драти, // Люльки з кадил закуряти, // Явленними піч топити…” (ІІ, 286)), у “І Архімед, і Галілей…” (“…Буде бите // Царями сіянеє жито! // А люде виростуть. Умруть // Ще неза­ча­тиє царята…” (ІІ, 289)), зрештою, у “Хоча лежачого й не бёють…” (“…А люде тихо // Без всякого лихого лиха // Царя до ката поведуть” (ІІ, 297)). Ми вже не говоримо про ті імпліцитні, підтек­стові (не надто приховані) апеляції до активного спро­тиву в “Молитві” та її ва­рванті (“Царів, кровавих шинкарів…”), у “І тут, і всюди – скрізь погано…” чи у “О люди! люди небораки!..”. І це свідчить аж ніяк не на користь теорії “пасивної революції” у Кобзаря.

З іншого боку, не є таким вже однозначним є момент “заперечення… соки­ри”, котрий спостерігаємо єдиний раз (і вже навіть через це, мабуть, не варто гене­ралізувати “антисокирність”, тобто “антиреволюційність” Шевченка) у візії “Бу­ва­ли войни й військовії свари…”: “…і без сокири // Аж зареве та загуде, // Козак безверхий упаде, // Розтрощить трон, порве порфіру, // Роздавить вашого кумира, // Людськії шашелі.” (ІІ, 304). На думку Євгена Маланюка у даному творі Шевченкові розходилось про власне протиставлення всеросійського, за­гально­імперського революційного руху і руху національно-визвольного, власне укра­їн­сь­­кого: “Це Шевченко виразно натякає саме на тих добролюбових і чер­нишев­сь­ких, що “всєроссійсько” закликали “К топору зовітє Русь” і чиїм това­ри­ством і “впли­вами” совєтські писарі нині компромітують Шевченка”[17]. А в “образі ста­рого дуба” “сконцентрована вся органічна і убійча для матеріалістичних смер­то­творців і смертопоклонників” ідеалістична філософія Шевченка[18].

Окрім цих основних, є й внші, менш важливі елементи, однак і вони дозво­ляють охарактеризувати сутність Грабовичевого міфу. Кілька прикладів.

Передусім ідеться про перманентне, безоглядне ототожнення лірич­ного ге­роя “Крбзаря” і автора (Шевченка), що, звичайно, є антинауковим. У літе­ра­туро­знавстві прийнято розрізняти адресанта (автора) та його персонажів. Таку по­мил­ку часто допускають дилетанти, коли, аналізуючи той чи інший вірш, іденти­фікують літературних персонажів, передусім ліричних героїв, і письменників. Які ці персонажіф створили. Те саме і у гарвардського професора, який заяв­ляє, що у вірші “Чернець” “тричі повторене “не вернеться” заперечується актом волі поета (не ліричного героя – П.І.): “А я, брате, таки буду сподіватись” (72). Або: у вірші “При­чинна” “поет просить Бога” (82). Чи: у ряді поезій “поет викликає духів мер­твих” (141). Так поступово стирається межа між уявним поетичним світом і ре­альним Шевченком. Логіка міфу, на жаль, сильніша від наукових норм.

Зазначена Грабовичем (та й не тільки ним) емоційність Шевченка є свід­ченням не стільки міфологічної “ірраціональності” скільки ліричності пое­тич­ного дис­кур­су Кобзаря. Як писав російський вчений Михайло Бахтін: “Лірика – це бачення і слухання себе зсередини емоційними очима і в емоційному голосі іншого: я чую себе в іншому, з іншим і для інших”[19]. Саме ця ліричність, а не здатність до “шаманства”, дозволяє помітити особливу пов`язаність ліричного ге­роя і автора: в ліриці “герою майже нема чого протиставити автору; автор наче пронизує його всього наскрізь, залишаючи йому, в найбільшій глибині його, лише потенційну можливість самостояння”[20]. Однак зловживати цією пов`язаністю (аж до повного їх ототож­нен­ня) ніяк не можна. Хоча ліричнй герой, як зазначає Бах­тін, є образом автора “особ­ливого типу, відмінний від інших образів твору” але, тим не менше, “це об­раз, і він має автора, який створив його”[21].

Якщо більшість вищенаведених міфічних тез Грабовича більш-менш при­­крита машкарою псевдонаукової софістики, то наступні безапеляційні тверджен­ня, котрі теж породжені якоюсь хворобливою антинаціональною тенденцією, можна оха­рак­теризувати як апофеоз безглуздості. Їхня невмотивованять стає зро­зумілою на­віть без зайвих коментарів.

Наприклад, Грабович чомусь вважає “квазімістичним” глибоку націо­наль­ність Кобзаря: “…традиційна концепція стверджує, що Шевченко національний або “народний” поет не просто тому, що його поезія містить величезну кількість народних тем, тропів, визначень і підтектсів, а й тому, що вона глибоко й точно співзвучна з почуттями і сподіваннями поетового народу” (66). Американський до­слідник категорично заперечею те, що “Шевченко свідомо й інтуїтивно го­ворить від імені народу” і що “його поезія за формою і змістом – це колек­тивний голос народу” (67). Цікаво, від чийого імені (якщо не від імені народу) пише поет наступні рядки? –

За що ж боролись ми з ляхами?

За що ж ми різались з ордами?

За що скородили списами

Московські ребра??

(“Чигирине, Чигирине…”; І, 171)

Наступне. Пейзажі і місцевості у Т.Шевченка – це, на думку Грабовича, пе­редусім символи, які “не означають певних фізичних реальностей”, бо пере­ду­сім “вказують на приналежність зображуваного світу до світу козаків” (73). Біль­ше того, “у Шевченковому міфі Україна зовсім не місце, територія чи країна, вона – стан буття… – форма ідеального існування” (77). Але чомусь поезія Шевченка переконує не в абстрактно-ідеальному, а в реальному, хоча й окупованому, існу­ванні України як “міс­ця, території і країни” з конкретними “фізичними реаль­ностями” і проблемами:

І виріс я на чужині,

І сивію в чужому краї:

То одинокому мені

Здається – кращого немає

Нічого в Бога, як Дніпро

Та наша славная країна…

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

І не в однім отім селі,

А скрізь на славній Україні

Людей у ярма запрягли

Пани лукаві… Гинуть! Гинуть!

У ярмах лицарські сини…

(“І виріс я на чужині…”; ІІ, 111)

І ще таке. За переконанням американського “інженера”-міфотворця, макси­ма “В своїй хаті своя й правда, // І сила, і воля” “спрямована… до дворян” і “ніяк не тотожна націоналізмові” (157). Достатньо глянути на назву твору, звідки взя­та цитата, – “І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє”, – щоб переконатися у тому, що адресатом Шев­ченка було не лише дворянство, а ціла нація чи, принаймні, увесь народ. Крім того, якщо врахувати, що зацитовані рядки є формулою національної держави, то зв`язок із націоналізмом теж стане очевидним: “Український визвольний рух… це багатогранний процес внутрішньо-духовного й політичного переродження нації… за власний зміст, самобутність і свобідний розвиток у всіх царинах життя, за національно-державну самостійність”[22] (С.Бандера).

Іншими квазінауковими елементами Грабовичевого міфу, що виходять за межі не лише літературознаства, а й здорового глузду, є наступні твер­джен­ня: ”де­сексуалізація стосунків” у поезії Шевченка як ознака міфу (178), особлива ува­га до інцесту (87-88), апелювання Шевченка лише до “верхів” (167), неможливість гармонії чоловіка і жінки (78), “нечистість” синів Гонти у “Гайдамаках” (85), “ви­криття” у “Посланій” “панів-шанувальників німецького ідеалізму” (134), пере­кру­чення Христового вчення козаками (136-137), козаки як демонічні “живі мерці” (139-140), “прищеплення” Кобзарем майбутнім поколінням фатальної “спадщини міфологічного мислення”, звідси – “блокування раціональних видів мислення” у майбутньому (185) тощо.

Усі ці безглуздості, пересмикування фактів, нехтування літературознавчими законами, тенденційні і вибіркові циту­вання, зрештою, пряма неправда потрібні Гра­бовичеві для утвердження цен­траль­ного, “ядерного” в термінології Ю.Лот­мана, елементу власного політич­но­го міфу. Ідеться про тезу, точніше, аксіому, під яку, зрештою, і творився образ “Шевченка-міфотворця”: Ко­бзар – універ­са­ліст-космополіт.

Згідно з уже згадуваним нами ідеологічно-пропагандивним “правилом ор­ке­стров­ки”, Грабович протягом усієї книги нагромаджує риторичні суд­ження (пе­реважно го­лослівні) щодо універсалістського характеру Шевченкової творчості. Наприклад: культурна “космополітична” традиція відбита у повістях Шевченка (37); хара­ктерні риси Кобзаревої прози – це її “раціональність, загальний історизм і поза­національне зацікавлення” (41); “маргінальні” образи у поезії Шевченка – це “пред­ставники загальнолюдських страждань” (101); опозиція “ідеальною спіль­­ності” і “суспільнох структури” “має не просто національний (Україна – Ро­сія), а універсальний характер” (111); кобзар – “найголовніший представник за­гальної людськості” (117); “ідеальна спільність” у Шевченка “набирає уні­версальних мас­штабів” (174); “ідеальна спільність майбутнього” – як “рівень нового люд­ського ладу, чистого і простого” – “означає… свободу, рівність і за­гальнолюдську мораль” (177) (усі виділення наші – П.І.) та ін.

Таке послідовне приписування “універсальності”, “позанаціональності”, “за­­гальнолюдськості”, “космополітизму”  та інших демоліберальних вартостей Кобзареві неминуче підводить до прочи­тання Т.Шев­ченка як універсаліста кос­мополітичного зразка, що й увиразню­єть­ся у на­ступних твердженнях. Мовляв, “незважаючи на силу власного зв`язку з народом, Шевченко просувається від нативістичної й етноцентричної настанови до універсальних істин” (168). Звідси, “міфічна мисль” Шевченка – “глибинна, по­за­часова й універсальна” (188). Тому Грабович ніяк не може позбутися мрії, що “Шевченко перестане бути іконою, пророком і стане “тільки” одним з великих поетів людства” (193).

Наведені цитати переконливо свідчать про те, що американських професор чомусь не розрізняє політичну універсальність і літературну анагогічність. Бе­зумовно творчість Шевченка – вершинне досягнення у людській культурі, але причина понаднаціонального значення цієї суто національної літератури полягає не в запереченні Шевченком національних вартостей і утвердженні натомість яки­хось мі­фічних “загальнолюдських”, а, мабуть, в тому, що розкриття смислу на­ціо­нального буття призводить і до розуміння тих “вічних, незмінних якостей.., які несе людству, світовій культурі певний твір на всі часи”[23]. Саме про це пише, знімаючи штучну суперечність між національним і людським, і Максим Риль­ський: Шевченко “народний поет тому, що висловлює всі найкращі думи, пори­вання й жадання свого народу, – отже, і всього людства”[24]. Саме такою є при­рода справжнього мистецтва, взагалі культури, яка, за Євгеном Маланюком, “завше ор­га­ніч­на, завше виростає з національної суті, підіймаючись потім до вселюдських висот”[25].

До таких висновків спонукають і ті нечислення спроби Грабовича обгрун­тувати універсалістську “безнаціональність” Шевченка. Візьмемо лише один найхарактерніший приклад. В “ос­тан­­ні роки після заслання”, мовляв, відбувся перехід поезії Шевченка “від зде­біль­шого етноцентричних до універсальних ви­мірів реальності” (159). Щоб погодитись із цим треба, по-перше, викинути (за відомим ідеологічним принципом – “тим гірше для факту”) з того періоду виразно “етноцентричні” твори (візьмемо роки 1857–1861):

“Юродивого” (“Не сотні вас, а міліони // Полян, дулебів і древлян // Гаврилич гнув во время оно” (ІІ, 230)), “Сон” (“На панщині пшеницю жала…”), “Я не нездужаю, нівроку…” (“…А щоб збудить // Хиренну волю, треба миром, // Громадою обух сталить, // Та добре вигострить сокиру, // Та й заходиться вже будить” (ІІ, 236)), “Марку Вовчку”, “Ой по горі роман цвіте…”, “Сестрі”, “Якби-то ти, Богдане п`яний…”, “Во Іудеї во дни они…” (“Ми серцем голі догола! // Раби з кокардою на лобі! // Лакеї в золотій оздобі… // Онуча, сміття з помела // Єго величества. Та й годі” (ІІ, 249)), “Осію. Главу ХІV” (“…Вкраїно! // Мій любий краю неповинний! // За що тебе Господь кара, // Карає тяжко?..” (ІІ, 268)), “По­дражаніє Сербському”, “Плач Ярославни”,”З передсвіта до вечора…”, “Над Дні­провою сагою…”, “Тече вода з-під явора…”Якось-то йдучи уночі…” (“– Якби то, – думаю, – якби // Не похилилися раби… (…) // Була б сестра! і був би брат! (ІІ, 303)), “Бували войни й військовії свари…”, “Чи не покинуть нам, небого…” тощо.

А по-друге, “не побачити” українського “етноцентричного” підтексту в на-ступних поезіях: “Неофіти”, “Подражаніє 11 псалму”, “Ісаія. Глава 35”, “Марія”, “Подражаніє Ієзекіїлю”, “Молитва”, “Колись-то ще, во время оно…”, “Тим не­ситим очам…”, “І Архімед, і Галілей…”, “Саул” та ін.

Більше того, із зазначеною “космополітичною” тенденцією полемізує і ряд висловлювань самого Грабовича. Наприклад: “…історичний феномен Шевчен­ка… грунтується на культурній готовності відповідної аудиторії та здатності пись­менника резонувати в лад з її колективним досвідом, емоціями та споді­ван­нями” (18); поезія Т.Шевченка “захоплює найсокровенніше осердя українсь­кого національного досвіду” (19); “…Шевченко має ознаки пророка, який часто говорить до свого народу від імені й глосом Бога” (182) (виділення наші – П.І.) тощо. Якось мало пов`язуються ці висловлювання із постульованим міфічним об­разом Кобзаря-універсаліста, “загальнолюда”. (Водночас на основі цього дореч­но виділити ще один основний метод “неоміфологізму” – еклектизм.)

Грабович стверджує, що “прочитання Шевченкового поетичного слова мож­на розділити на “світське” (аналітичне, наукове, історичне тощо) і “сектан­тсь­ке” (виділення наше – П.І.) (яке виключає ідеологічні, метафізичні, відкрито ір­раціональні та культові тлумачення)” (183). На жаль, робота американського про­фесора належить саме до “сектантських” надінтерпретацій.

Гарвардський дослідник тішиться, що “основне поняття міфічного мис­лен­ня, міфу як парадигми ніколи не заперечувалося в тому сенсі, що воно якось зни­жує прав­дивість, вагомість Шевченка, його слова” (191). Важко поділяти таку впевненість, оскільки само поняття “міф”, як ми вже зазначали, достаньою мірою не експліковане, науково не верифіковане. До того ж у своїх спекулятивних ви­клад­ках дослідник часто оперує терміном “міф”, розробленим зокрема в етнології К.Леві-строса, як феномену архаїчного, примітивного суспільства. А отото­жню­вати “Кобзар” із примітивним міфом – це явне приниження, “зниження правди­вості, вагомості Шевченка, його слова”.

Однак ще більше підстав для звинувачення у примітивізації дає розгор­нутий Грабовичем міф про Кобзаря, в якому його послідовно охарактеризовано як: “ши­зофреніка”, “шамана”, “ангархіста”, “популіста”, “антиреволюціонера”, “фе­мініста”, “богоборця” і, найголовніше, – “космополіта”.

Загалом, Грабовичева концепція “Шевченка як міфотворця” видається не прос­то дивною, а й самосуперчливою, якщо розглядати її як наукову розвідку. Однак все стає на свої місця, якщо врахуємо, що перед нами політичний міф, єди­ним справжнім призначенням якого є не інтерпретація, а фальсифікація Шев­ченка, представлення його в дусі демоліберальної ідеології як універса­ліста-космополіта.

Дивує інше. Як могла частина українських і неукраїнських вчених сприй­ня­ти цю явну ідеологічну фальшивку за нау­кову роботу? Більше того – активно гло­рифікувати її? Як-от М.Демкович-Добрянський: “Книжка Грабовича є оригі­наль­на, наукова, відкриває в Шевченка такі елементи його геніяльної індиві­дуаль­ності, на які шевченкознавці досі не звернули уваги” (205). Чи Дж.А.Барнстед: “Постать [Шевченка], яка постає із цього елегантного, вдумливого і широко­обгрунтованого дослідження є набагато більш складна й інтригуюча, ніж звичайні совєтські або еміграційні ікони” (205). Чому Р.Багрій-Пікулик вважає книгу аме­рикан­ського професора “цінним вкладом у шевченкознавство” (205), Л.Руд­ницький характеризує її як “перелом, що може оживити сучасне шевчен­ко­знав­ство і на­дати йому нові напрями на майбутні роки” (205), а Ю.Луцький вка­зує, що це “вагома книжка, яка може стати дороговказом в шевченкознавстві” (206).

Важко пояснити усі ці висловлювання лише некомпетенцією критиків. З іншого боку, робота гарвардського професора справді особлива: до нього так відверто фальсифікувати Шевченка відважувались лише радянські дослідники. Свою експлікацію і верифікацію місця Грабовичевої праці в сучасній культурі дамо пізніше (у шостому розділі).

 

2000-2001 рр.

[1] Уривок із монографії: Іванишин П. В. Вульгарний “неоміфологізм”: від інтерпретації до фальсифікації Т.Шевченка. – Дрогобич: ВФ „Відродження”, 2001. – С.64-88.

[2] Еко У. Надінтерпретація текстів // Еко У. Маятник Фуко… – С.663.

[3] Наєнко М.К. Романтичний епос: Ефект романтизму і українська література. – К.: ВЦ «Просвіта», 2000. – С.93.

[4] Маланюк Є. Ранній Шевченко // Маланюк Є. Книга спостережень. – К.:Атіка,1995. – С.32.

[5] Єфремов С. Спадщина кобзаря Дармограя // Шевченко Т. Повне зібрання творів: У 14 т. – Т.ХІІІ… – С.87-88.

[6] Забужко О.С. Шевченків міф України… – С.42.

[7] Чижевський Д.І. Історія української літератури (від початків до доби реалізму). – Тернопіль: МПП «Президент», за участю ТОВ «Феміна»,1994. – С.356.

[8] Маланюк Є. Три літа // Маланюк Є. Книга спостережень… – С.38.

[9] Чижевський Д.І. Історія української літератури… – С.412.

[10] Див.: Попович М. Міфологія в суспільній свідомості посткомуністичної України // Дух і Літера. – 1998. – № 3-4. – С.58.

[11] Там само.

[12] Франко І. На роковини Т.Шевченка // Шевченко Т. Повне зібрання творів: У 14 т. – Т.ХІІІ… – С.25.

[13] Маланюк Є. Три  літа… – С.38.

[14] Чижевський Д.І. Історія української літератури… – С.413.

[15] Євшан М. Тарас Шевченко // Євшан М. Критика; Літературознавство; Естетика. – К.: Основи, 1998. – С.104.

[16] Бойко Ю. Шевченко і релігія // Бойко Ю. Вибране: У 3 т. – Мюнхен, 1971. – Т.1. – С.104.

[17] Маланюк Є. До справжнього Шевченка // Маланюк Є. Книга спостережень… – С. 55-56.

[18] Там само. – С.56.

[19] Бахтин М.М. Пространственная форма героя // Бахтин М.М. Эстетика словесного творчества. – М.: Искусство, 1986. – С.157.

[20] Там само. – С.154..

[21] Бахтін М. Проблема тксту в лінгвістиці, філології та інших гуманітарних науках // Антологія світової літературно-критичної думки… – С.319.

[22] Бандера С. За правильне розуміння визвольно-революційного процесу // Бандера С. Перспективи Української Революції. – Дрогобич: ВФ «Відродження», 1998. – С.349-354.

[23] Краснова Л. До проблеми аналізу та інтерпретації художнього твору. – Дрогобич, 1997. – С.12.

[24] Рильський М. Поетика Шевченка // Шевченко Т. Повне зібрання творів: У 14 т. – Т.ХІІІ… – С.192.

[25] Маланюк Є. Репліка // Маланюк Є. Книга спостережень… – С.62.