Гострі грані круглого стола

Продовжуємо публікувати твори провідного ідеолога сучасного націоналізму Василя Іванишина, котрі не ввійшли до видання вибраних творів.

 

Василь ІВАНИШИН

 

Гострі грані круглого стола

(Кілька думок з приводу „круглого столу”
”Відкрита політика – відповідальна влада”. Ратуша, 8.02.07)

 

Цей захід, як можна було зрозуміти зі слів ініціаторів, мав зблизити позиції представників виконавчої влади і депутатів міської ради щодо змісту, характеру та оцінки результатів їхньої діяльності. Зокрема, мовилось про виконання мером і депутатами своїх передвиборних обіцянок громаді. Тема, отже, була закроєна широко, і це давало можливість висвітлити наболілі проблеми міста.

Спочатку все йшло добре: представник об’єднання виборців Львівщини порадувала присутніх тим, що в Дрогобичі проводиться більше пленарних засідань міськради, ніж в інших райцентрах, і що уступаємо ми тут тільки Львову.

На жаль, це був, як виявилося, єдиний позитивний момент. Після цього почалося обговорення. Ішло воно переважно за принципом „сам такий” і „від такого чую” – аж до копіювання дискусії Паніковського і Шури Балаганова із „Золотого теляти” І.Ільфа та Є.Петрова щодо поділу щойно вкрадених грошей і, звичайно ж, із використанням знаменитого „А ти хто такий?!” Чубилися переважно мер і депутати. Кожна спроба внести якийсь конструктив у цю гризню закінчувалася черговим сплеском негативних емоцій.

Не буду переказувати шановним читачам, про що саме йшлося, бо, по-перше, не збираюся бензином правди гасити вогонь ворожнечі; по-друге, насправді там ішлося про те, щоб утвердити себе – шляхом приниження іншого. Зрештою, наші читачі легко домислять собі цю картину словесного мордобою, бо за останні десять місяців і міський голова зі своєю командою, і депутати з партіями взаємно постаралися, щоб мешканці Дрогобича добре знали всі їхні недоліки та гріхи.

Куди важливіше інше: чому цілком нормальні, розумні і, безсумнівно, знаючі люди, зібравшись разом, здатні тільки сваритися і поливати один одного брудом? Що за цим стоїть – людські характери, національні властивості, політичні закономірності?

Перше слід відкинути відразу: і мер, і депутати – нормальні люди в ненормальній ситуації, тому не слід ні демонізувати, ні ангелізувати їх, бо це, по-перше, не відповідає дійсності, по-друге, нічого не пояснює.

Ніяких деструктивних рис як вроджених національних якостей немає в них і як в українцях. Історія давня і недавня переконують, що гризня, отаманщина, розбрат – це те, що переживає кожен народ, який щойно вирвався з рабства зовнішньої окупації, але ще не об’єднаний спільною ідеєю-метою, концепцією і програмою національного державотворення.

А от що справді спричиняє гризню між своїми – фактично політичними однодумцями (у нашій міській раді представлені виключно національно-патріотичні партії), – так це а) політичні закономірності, які діють в Україні; б) цілковите неусвідомлення цих нищівних закономірностей внутрішньої окупації; в) надзвичайно поверхове уявлення про політику як теорію, практику і мистецтво державної діяльності.

У цьому легко переконатися, поговоривши з нашими депутатами про мера. Вони не люблять М.Гука, але буквально обожнюють посаду міського голови і приписують їй всемогутність.

І як пояснити їм, що мер – це не монарх, який діє на власний розсуд, і ніякий не менеджер, бо життя міста не зводиться до бізнесу. Найближча аналогія (хоч усяке порівняння „кульгає”, тим більше, що обов’язки мера набагато ширші) – це зіставлення обов’язків міського голови з обов’язками виконроба („прораба”), діяльність якого оцінюють за точність і якість реалізації проекту. Де він? Який проект обрала громада із двох десятків пропонованих кандидатами на посаду міського голови? Який план-проект чи зміни в ньому запропонували наші партії? Який проект розвитку міста уточнили, доповнили і затвердили до виконання депутати міської ради? Чи ініціюють керівники міста, депутати або наші партії випрацювання такого проекту, його публічне обговорення громадою і референдум для його схвалення – раз уже цього не було зроблено на виборах?

Тому всі наші мери не підлягають критиці – їхня діяльність не може бути оцінена за внеском у реалізацію такого плану-проекту, бо його немає і не передбачається. Оцінюємо ми своїх керівників за іншою методою: не завалилося місто – уже добре; вдалося мерові щось зробити, збудувати тощо – молодець, честь, слава і вдячність йому (бо міг і не робити цього, але ж зробив!)…

Бюрократично-кримінальна неоколонія, якою є Держава Україна, не може мати політики: вона створена для грабежу народу і живе виключно у відповідності до інтересів та апетитів колоніальної влади, котра служить не народові, а чужим монополіям і власним інтересам.

Більше того, ніякого самоврядування в нас насправді немає: є місцеві адміністрації неоколонії, двоєдине завдання яких – не допускати до соціальних вибухів і не заважати збагаченню „верхів”. Наше „самоврядування” комплектується цими „верхами”, живе за їхніми хижацькими законами, ділить крихти з їхнього столу і служить не громаді, а якраз цим „верхам”, яким дуже потрібні стабільність, порядок і спокій у суспільстві, щоб у комфортних умовах безкарно грабувати Україну. А повоювати один з одним українці завжди можуть на виборах: за чергового „спасителя” від он тих, поганих; за єдинорятівну партію чи блок, які так відрізняються від інших, як чорт сірий від чорта чорного; за демократію, яка передбачає не владу народу, а владу над народом; за мову; за пенсії, за повернення заощаджень; за визнання ОУН-УПА – за що завгодно, аби тільки не за своє право господаря на українській землі, не за державність нації, не за українську національну державу та українське національне народовладдя. І нічого дурити себе: безідейне місцеве самоврядування, як і безідейна центральна влада, не працюють ні на громаду, ні на українську націю, ні на Україну.

Повторюю: місцева влада, усвідомлює вона це чи ні, але служить не громаді, а чужинецькій (уже маємо третій підряд уряд без українців!) олігархічно-кримінальній окупаційній владі: утримує громаду на грані виживання, щоб уникнути бунтів проти внутрішньої окупації. Підтвердження? Будь ласка: за словами А.Гладун, робота депутатів на 80-90 % визначається зверненнями громадян, тобто йде управління і латання дірок у ручному режимі, а не реалізація якоїсь програми розвитку міста.

„Головне – економіка. Бо економіка – це гроші, а вони визначають усе!” Ця примітивно-ідіотська думка буквально витала над круглим столом і визначала хід полеміки. І ніхто не звертав уваги на розп’яття на стіні – таке недоречне в цій атмосфері безсилої злоби. І ніхто не задумався, а скільки мільйонів доларів кинув Христос, щоб стати Месією, щоб скупити апостолів, щоб утвердити своє вчення в серцях людей, зрештою, щоб змінити світ. Дивні віруючі, дивна їхня віра… Тоді відмахувалися від ідей та „високих матерій”, бо матеріальне видавалося важливішим, і тепер турбота про полагодження власних справ заступає спільне – громадське і національне. „Тоді повісили Христа, й тепер не втік би син Марії…”

Наша спільна біда в тому, що діяльність влади в Україні визначають не ідеї, не українська національна ідея, а виключно воля „грошових мішків”, до того ж чужинських. У жодній сфері суспільного життя в нас немає ідеї та ідеалу, а тому немає ні узаконеної мети, ні програми, ні завдань, ні, отже, об’єктивної оцінки діяльності тих, що відповідають за цю сферу.

У неоколонії народ, суспільство, громада є не суб’єктом державотворення, а об’єктом злодійського маніпулювання, грабежу і нищення. Неоколоніальна влада кровно зацікавлена в бідності населення (у неоколонії немає громадян – є безправне і поділене населення): голоси бідних дешевше купувати на виборах. І чим гірші справи в державі чи місті, тим яскравіше проступає неукраїнська суть нинішньої влади на всіх її рівнях – як гасло „Слава Сталіну” на облупленому фасаді школи № 8…

Зараз ніщо – ні ідея, ні мета, ні програма тощо – не об’єднує мера і депутатів, владу і громаду, партії та виборців. Усі залюбки співають „Боже, нам єдність подай”, але ніхто палець об палець не вдарить, щоб започаткувати процес консолідації довкола спільної справи. Чомусь…

Брак належної політичної свідомості, брак націоналізму в українському суспільстві  дозволяє усіляким пройдисвітам постійно дурити українців, що рай от-от настане: ось тільки приймуть Конституцію – і все буде гаразд. Були надії на реформи, ринок, демократію, соціал-демократію, на усунення Масола, Табачника, Кучми,  на месіанську роль Ющенка і Тимошенко, на Універсал, на політреформу… І що? „На цвинтарі розстріляних ілюзій уже немає місця для могил” (В.Симоненко).

Пригадуєте, як нас переконували (у тому числі й лідери національно-патріотичних сил), що перехід на пропорційну систему виборів спричинить відповідальність влади, що, своєю чергою ощасливить нас?  А що виявилося? І на прикладі Дрогобича ще раз переконуємось, що пропорційна система неприйнятна для формування місцевого самоврядування. І дарма деякі партійці рвуть на собі сорочку і смикають ковдру на себе: далекі їхні партії від усвідомлення головної політичної проблеми української нації, а сама партійність не компенсує відсутності ідеології, як інтерес не замінить ідеї, імітація діяльності – дієвості влади, а балачки про демократію – того факту, що ніякого впливу на своїх обранців громада не має.

А наші депутати сіють ще одну ілюзію: от усунемо М.Гука з посади мера – і Дрогобич перетвориться в рай. А наш мер, як видається, щиро вірить, що всі наші біди – від бунтівливих депутатів і непокірної „Галицької Зорі”… От і гризуться – ясна річ, виключно задля добра громади… А віз і нині там.

Звичайно, ніхто не зможе збудувати вимріяну Україну в окремо взятому місті. Ідеться про інше: випрацювати спільну програму протиставлення тим руйнівним процесам, які ініціює колоніальна влада в умовах внутрішньої окупації України, і зробити її часткою національно-визвольної боротьби української нації за своє всебічне відродження і державне самоутвердження – за створення української національної держави із всеохопною системою українського національного народовладдя. Тільки тоді можна буде говорити про українську політику – загальнодержавну і місцеву. Мріється, щоб наші місцеві політики скоріше усвідомили це. Бо поки що всі вони є акторами в чужій, ворожій грі.

…До якоїсь спільної думки щодо виконання мером та депутатами своїх передвиборних обіцянок учасники зібрання так і не дійшли: „круглий стіл” обидві зацікавлені сторони швидко перетворили в імпровізовану барикаду, звично обстрілюючи противника звинуваченнями, підозрами і навіть образами. Судячи з усього, обидві гілки дрогобицької влади – виконавчої та представницької – готові скоріше всохнути, ніж поєднатися для здійснення спільної мети.

Уявляю, яке задоволення отримав би будь-який ворог України, спостерігаючи за лютою гризнею українців під час цього „круглого столу”… То, може, досить?

 

12.02.2007