Хорватська тема в українській націоналістичній пресі 1930-х – поч. 1940-х років

Олег Баган

 

Хорватська тема в українській націоналістичній

пресі 1930-х – поч. 1940-х років

  (Виступ на міжнародній конференції «Україна і Хорватія: історичні паралелі» (Дрогобич – Трускавець, 1 – 3 червня 2017 р.)

 

Вперше в дискурсі новонароджуваного українського націоналістичного руху ХХ ст. хорватська тема з’являється у 1913 р. на 2-му Студентському з’їзді у Львові у знаменитому виступі Дмитра Донцова (1883-1973) “Сучасне положення нації і наші завдання”. Того ж року цей виступ, який включав у себе ідеологічну, націософську і геополітичну проблематику, був виданий окремою брошурою (Львів, 1913) і став, по-суті, першим цілісним маніфестом українського вольового націоналізму. Тоді Д. Донцов поставив в один ряд хорватський націоналістичний рух з революцією 1905 р. в Росії, Балканськими війнами, падінням Туреччини як імперії на трьох континентах як подіями, що “були ніби першими підземними товчками того великого землетрусу, що невдовзі захитає ще не один status quo і переверне догори ногами згнилу будову сучасної Европи, оперту на поневоленні молодих, що рвуться до нового життя, націй” [1, с. 90]. Він мав на увазі кардинальну геополітичну перебудову насамперед Середньо-Східної Европи, тобто простору між Альпами і Чорним морем, між Балтикою і Балканами,  в епіцентрі якого виявлялася майбутня незалежна українська держава, яку ще тільки треба було здобути, а нова стабілізація цього простору на основі постання нових національних держав поневолених народів (естонців, фінів, латвійців, литвинів, поляків, чехів, словаків, хорватів, словенців, угорців) мала убезпечити Середньо-Східну Европу від агресивних і деструктивних імперіалізмів Росії, Туреччини, Австрії і Німеччини. Це була генеральна геополітична доктрина українського вольового націоналізму, структурованого у 1929 р. в ОУН, в міжвоєнну добу. Вона означала конструктивну співдію з усіма національно-визвольними рухами в цьому просторі і з усіма малими державами, які відмовилися від імперіалістичних планів у своїй зовнішній політиці. Такими, що не відмовилися від імперіалістичних планів, були Польща, Румунія і Юґославія, в межах якої національно-визвольний рух хорватів був особливо значущим з огляду на те, що чітко і виразно протиставляв мікроімперіалізмові сербів концепцію національної держави. Окрім того, очевидно, хорватський національний окциденталізм і католицизм були цивілізаційно-культурною антитезою до Pax Ortodoxa, тобто Православного світу, який втілювала собою і проповідувала Російська імперія – ця найбільша загроза для українського національного руху.

Як не дивно, але ця прониклива думка Д. Донцова не була почута в українському націоналістичному русі сповна: увага до хорватської теми була неспівмірно малою у 1920-і рр., коли, власне, український вольовий націоналізм розвивався прискореним темпом. Крім спорадичних повідомлень про Хорватію чи її культурне життя ми не зустрічаємо в націоналістичній пресі якихось більших і сутнісних матеріалів. Пояснити це можна тим, що Хорватія залишалася для України країною традиційно малознаною, там не було значної української діяспори, серед української інтелігенції не було фахівців із хорватської теми. Зміна настала у середині 1930-х рр., можливо, під впливом теракту у Марселі 1934 р., коли хорватськими націоналістами був убитий король Юґославії Александр Карагеоргієвич. Це спонукало українських націоналістів звертати більше уваги на Хорватію.

Перший крок у цьому напрямку зробив львівський молодіжний націоналістичний журнал “Дажбог”, який виходив у Львові протягом 1932 – 1935 рр. спочатку за редакцією Богдана Кравціва (1904 – 1974) – одного із чільних представників націоналістичного руху, один час навіть Крайового Провідника ОУН в Західній Україні, активного літературного критика, чільного поета нової генерації; згодом журнал редагували Євген-Юлій Пеленський і Богдан-Ігор Антонич. Автор, який сховався за нерозкритим нами криптонімом Т-о, написав невеличку статтю “Націоналістичний рух серед хорватського студентства” (1935, ч. 8). Це було повідомлення про загребський часопис “Alma Mater”, який взяв тверду лінію на бойовитість і наступальність національного руху. Т-о писав: “Донедавна ще хорватські націоналісти співпрацювали з марксистами, думаючи, що вони все ж таки хорвати. Але червоні хорвати, роблячи свою юдину роботу, підгризали підвалини хорватського націоналізму. Націоналісти зрозуміли скоро, що передовсім треба покінчити із своїм домашнім ІІІ-ім Інтернаціоналом. Так, упевнившися гірким досвідом, що “з людьми без усякої чести і моралі не може бути ніякої співпраці” (“Alma Mater”, ч. 3), почали непримирливу боротьбу з марксистами…

Розмежування й кристалізація хорватських націоналістів пішли скорою ходою. Перед ведуть студенти-націоналісти, що відсунули зовсім у тінь інтернаціоналістів. Правда, сьогодні вже далеко легша боротьба із шкідливими ідеями, бо тепер і сліпий бачить, як виглядає “комуністичний рай” у практиці…

… “Хитання, опортунізм і компроміс уже в своєму зародку антинаціональні”, – голосить  “Alma Mater” з (16.V. ц. р.), – “і хто хворіє або захворів на ці рани – рани нашого громадського життя, той не має права ані моральної легітимації називатися націоналістом”… Хорватським націоналістом уже досить тьмяних програм або безкорисних панських “тактичних потягнень” і “дипломатичних балачок”, що нічого доброго не принесли й не можуть принести (там же). Рівна лінія, консеквентність і щирість у ділах і прямуваннях – оце напрямкі молодих патріотів” [2, с. 13].

Закінчувалася стаття оптимістичною думкою: “З приємністю треба треба ствердити, що хорватська студентська молодь дедалі, то з більшою симпатією ставиться до нас – українців. Вислови її симпатії і щирої прихильности пробиваються й із сторінок їхнього часопису “Alma Mater” [2, с. 13].

Як бачимо, українські націоналісти вітали безкомпромісність, войовничість та ідейну принциповість, які утвердилися в хорватському націоналізмі.

Тут висловимо припущення, що за криптонімом Т-о міг виступати Василь Вітошинський – представник ОУН в Хорватії, публіцист, який цікавився темами художньої літератури і релігії, керував “Просвітою” в Хорватії, був засновником Української студентської громади, у 1943 р. організував “Український легіон” у складі Армії Незалежної Держави Хорватія; розстріляний сербськими комуністами у 1945 р.

У цьому ж номері “Дажбога” той же Т-о опублікував вісім поезій у прозі молодого хорватського поета Юрая Павічича у власному перекладі і з короткою передмовою “Рани молодої Хорватії”. У ній є такі слова: “У цих поезіях немає місця любовним ідеалам; після в’язничних днів рука його в’яне писати пісні про кохання. Він – лиш про свою Батьківщину, про той вічно жевріючий огник на високій скелі, що його бурі-вітри” намагаються тушити, рознести (“Автобіографічна заввага”). Пише про неї не тому, як заявив у розмові, що відчуває потребу, але тому, що до цього його змушують діла: писання ж його – “це вислід довгих роздумувань по в’язничних камерах, це вимога сповнити свій обов’язок супроти свого народу. Голос крови хорватського народу велить йому пригадати в своїм писанні про давню славу хорватів, заявляючи, що сьогодні “тяжко своєму без свого” – цебто важко народові без своєї держави” [3, с. 8].

Після закритття “Дажбога” Б. Кравців почав видавати націоналістичний культурницький журнал “Обрії” (1936-1937), в якому рівно через рік з’явилася стаття того ж Т-о “Анте Старчевич – ідеолог хорватського націоналізму” (“Обрії”, 1936, №8). Це був лаконічний портрет фундатора хорватського націоналізму ХІХ ст. А. Старчевича (1823-1896), в якому виділимо такі оцінки: “Послідовність і витривалість у нього до крайности – це його ціха. Якщо раз щось вирішив, так тоді вже немає в нього відвороту , ні ніяких хитань. Непримиренний у всьому, що торкається хорватського імени та з ним зв’язаної чистоти хорватської думки…

З однаковою ненавистю ставить­ся він до Австрії й до Мадярщини, й до своїх доморослих ворогів з хорватського народу. Він – це непощадний ворог т. зв. славосербів, цебто рабських невільників, гнучкошиєнків – як їх звав безсмертний Коб­зар; це в нього «рід підліший від будь-якого іншого». Усією своєю істотою ненавидить безхребетних, безхарактерних політичних скаку­нів, угодовців, реальних політиків-опортуністів і т. д., бо вони, прикри­ваючись плащиком «хорватства», ведуть батьківщину в пропасть. То­го й він теж негативно ставиться до всяких угод, пертрактацій, компро­місів тощо. Усякі спроби заманутн його до парламенту в Відні, чи за­просини в Будапешт розбиваються завжди об невгнуте, тверде ні. Там йому нічого робити; його місце се­ред свого народу. «Між принципами немає погоджування, ні замирення» – з’ясовує своїм приятелям [4, с. 2].  Звернімо увагу, що український автор наголошує на непримиренности А. Старчевича до “славосербів” – своєрідної ідейно-ментальної аналогії до українських малоросів, прихильників національного і культурного об’єднання України з Росією. “Славосербізм” – це така ж хвороба бездержавности і меншовартости, як і українське малоросійство, він вів хорватський народ до майбутніх катастроф.

Додаємо коротку довідку про А. Старчевича. Народився у Житнику; гімназію закінчив у Загребі, потім семінарію у Сені, вивчав богослов’я у Пешті. Почесний доктор філософії Пештського університету. Вже в молодості захопився ідеєю хорватської незалежності, відмовився від священицької кар’єри на користь політики. У 1861 р. став депутатом хорватського Сабора. Того ж року разом із Еуґеном Кватерником, згодом – прихильником революційної боротьби за визволення Хорватії, організатором у 1876 р. першого політичного атентату в парламенті, представив на Саборі програму широкої автономії для Хорватії. Був одним із засновників Хорватської партії права, яка стала провідною суспільною силою в розвитку самостійницького руху хорватів. Невдовзі був ув’язнений на рік австрійською владою за “антидержавні заяви”. Згодом ще кілька разів обирався депутатом Сабору. Розвинув найпослідовнішу на тоді ідеологічну програму хорватської самостійності, пройняту принципами широкого демократизму. Відкрито критикував імперську політику Австрії і експансіонізм угорських шовіністів, поборював компромісну й угодовську політику керівних хорватських середовищ, в т. ч. Церкви. Сформував політичну теорію “Бог і хорвати”, за якою єдину владу на етнічних хорватських землях мають Бог і хорвати. Застерігав проти асиміляційного наступу сербів на Хорватію, за що його звинувачували у “сербофобії”. Хорвати традиційно називають його “батьком вітчизни”. Як публіцист і письменник писав скавським діалектом.

Вже через два номери Б. Кравців публікує в “Обріях” доволі велику як на масштаби журналу розвідку хорватського культурника і публіциста Младена Бошняка “Хорватська література” (“Обрії”, 1936, ч. 10-11, 13-14, 17-18, 21-22). У цій короткій студії автор зумів передати домінантні живі настрої хорватської літератури як літератури наскрізь окциденталістської за духом, піднесено релігійної, індивідуалістичної і свободолюбної. Ми передруковуємо цю розвідку повністю у нашому збірнику, тому не будемо її коментувати. Тут подамо тільки коротку довідку про М. Бошняка як про хорватського діяча – активного учасника хорватсько-українського культурного діялогу.

Младен Бошняк (1912, Загреб – 1978, Констанц, Швайцарія) – хорватський бібліограф, славіст, журналіст, етнограф. Закінчив географічний та історичний відділи Загребського університету, був редактором молодіжного журналу “Хрватска смотра”. У 1930-і рр. познайомився з українцями, що навчалися у Загребі. Почав популяризувати українську літературу в хорватській пресі. У 1937-1941 рр. працював у бібліотеці Загребського університету. У 1941-1945 рр. – аташе при Міністерстві іноземних справ Незалежної Держави Хорватія. З приходом комуністів засуджений до багаторічного ув’язнення. Звільнився у 1950 р., коли після розриву Й. Б. Тіто з Й. Сталіним атмосфера у Юґославії стала ліберальнішою. Тоді М. Бошняк продовжив свою різнобічну наукову творчість, займався етнографією (театральна справа, традиційна архітектура), антропогеографією, дослідженнями інкунабул, широко друкувався в наукових і культурних журналах. Вивчав першу друковану хорватську книгу требник “Misal” (1483), українські, російські, чеські і чорногорські стародруки. Видав першу англомовну працю про слов’янські стародруки “A study of Slavic incunabula” (1968), у якій є багато матеріалу про українські стародруки, зокрема про книги Ш. Фіоля. Був іноземним членом НТШ в Європі (філологічна секція). У 1972 р. був повторно засуджений за зв’язки з еміграцією, але уникнув ув’язнення через нелегальний переїзд закордон. Публікація “Хорватська література” (“Обрії”) – це єдина українськомовна публікація автора.

У №12 “Обріїв” за 1936 р. і № 15-16-ому були надруковані два твори знаменитого хорватського політичного діяча і письменника Міле Будака (1889-1945) “Чи віра?” і “Вовк-шкутигулько”. М. Будак був міністром культури у відновленій незалежній Хорватії у 1940-1944 рр., це одна із найяскравіших постатей хорватського націоналізму ХХ ст.

У 17-18-номері “Обріїв” були опубліковані Т-о “Спогади пана Врґоча” – короткий епізод про страшні події 1-ї Світової війни в Галичині і участь у них хорватського офіцера – учасника австро-угорської армії. Це цікавий і промовистий документальний матеріал до характеристики складних міжнаціональних стосунків у війську під час війни.

У з’єднаному 21-22 числі “Обріїв” за 1936 р. з’явилася невеличка, але захоплена стаття того ж Т-о “Харамбашич – співець хорватської волі”, в якій автор з великими захопленням представляв поета як жертовного патріота і борця ідейного за майбутню вільну Хорватію.

В наступному, спареному, 23-24-у числі “Обріїв” вийшла стаття Т-о “Вистава образів селян-малярів у Загребі”.

У 25-26 і 29-30-у номерах “Обріїв” за 1936 р. було надруковане оповідання хорватського письменника Дінко Шимуновича “Боюн (Оповідання древнього монаха)”,  що стало оригінальною культурною подією для Західної України.

    Дінко Шимунович (1873-1933) – хорватський письменник-модерніст. Особливо любив рустикально-патріархальну тематику – повісті “Темна долина” (1905) і “Моністо” (1914), в яких зображено життя глухого села в Далмації. Подібна тема є і у романі “Родина Вінчич” (1923). Автор роману про декадента-модерніста “Чужинець” (1911), роману “Алкер” – про формування сильної людини. Особливо поетичною вийшла його автобіографічна повість “Молоді дні” (1919).

Ініціативу “Обріїв” з популяризації хорватської літератури підхопив чернівецький націоналістичний журнал “Самостійна думка”, який виходив протягом 1931 – 1937 рр. за редакцією Сильвестра Никоровича, якому допомагав сам Олег Ольжич  –  чільний діяч ОУН, керівник її культурної референтури, поет-вісниківець. У 1936 р. «Обрії» опублікувли новелу Анте Дукича “Обітниця” (ч. 3-4-5, с. 134). Цей твір був повторно передрукований Б. Кравцівим у його новому журналі “Напередодні” (ч. 4 за 1937 р.), який виходив у Львові замість “Обріїв” у 1937 – 1938 рр. Однак тепер “Обітниці” передувала невеличка стаття В. Петровського “Анте Дукич. З нагоди 70-ліття”.

Того ж року у ч. 2 журнал “Напередодні” подав новелу Джюро Віловича “Пташина й Ісусик”, яку переклав українською Антін Івахнюк, який довго проживав у Хорватії і був популяризатором хорватської культури в Україні.

У 1938 р. в числах 2 і 3-у журналу “Напередодні” була опублікована поема класика хорватської літератури Івана Мажуранича (1814-1890) “Смерть аги Ісмаїла Ченґича” у перекладі Корнила Заклинського. Цей твір вважається “серцевинним” у розвої хорватської літератури ХІХ ст., тому передруковуємо його у нашому збірнику, до того ж переклад К. Заклинського, здається, невідомий в українській науці.

Іван Мажуранич (1814-1890) – хорватський поет, лінгвіст, політолог та економіст; один з ідеологів ілліризму. Походив із регіону Хорватське Примор’є. Закінчив гімназію у Рієці, згодом студіював в угорському університеті м. Сомбатхеє, в Загребському університеті. Творчість розпочав у журналі Л. Ґая “Danica ilirska”  як публіцист, ідеолог ілліризму. Тут же надрукував свої перші вірші в дусі класицизму. Центральний твір – “Vekovi Ilirije”  (1838), в якому описано три епохи в історії Іллірії (уявної ПраХорватії) – прадавня епоха золотого миру, період героїчних змагань і тепер настає нова епоха відновлення єдності. Був автором (разом із Ужаревичем) “Німецько-Іллірського словника” (1842). Брав участь у перевиданні “Іллірського Матицею” дубровницьких класиків – поетів ХV – ХVІ ст., які писали переважно латинською мовою. Написав дві пісні, яких бракувало до знаменитої поеми І. Ґундулича “Осман”. Його кращим твором вважається поема “Смерть аги Ісмаїла Ченґича” (1846), яка ще за життя автора була перекладена багатьма мовами. Це художня оповідь про героїчну битву чорногорців з турками у 1840 р. У 1848 р. І. Мажуранич видав політичну брошуру “Хорвати мадярам”, в якій в дусі революційних та демократичних змін вимагав широкої свободи й автономії для Хорватії. Протягом 1858-1872 рр. був головою “Іллірської Матиці”, у 1873-1880 рр. займав посаду хорватського бана.

Націоналістична газета “Наступ” (підпорядковувалась ОУН-М), яка виходила в Ужгороді від 1939 р., теж зачепила хорватську тему. Тут в №19 за 1941 р. була надрукована невеличка стаття “Господарство Хорватії” без підпису автора, в якій окреслювалися позитивні зміни в країні, яка ще недавно в умовах королівської Юґославії зазнавала всебічних утисків. У №38 за 1941 р. газета опублікувала звернення “Українське Представництво в незалежній Державі Хорватія вітає Усташського Поглавника д-ра Анте Павелича”, з чого можемо зрозуміти, що ОУН ставилася дуже прихильно до новоствореного уряду усташів і до відновленої хорватської державності. На чолі українського представництва стояв В. Войтанівський,  який очолював ОУН (М) в Хорватії.

Майже одночасно  націоналістичний журнал “Пробоєм” (Прага, 1933 – 1943 рр. з перервами), який виходив за редакцією Степана Росохи (1908 – 1986), у № 10 за 1941 р. подав огляд окремого українського числа хорватського ілюстрованого журналу “Родина” (“Obitelj”). Автор вітав цю увагу хорватів до України, відзначав вступну статтю Йосипа Андрича про українське життя “Із тихих симпатій до українців”. Відзначав, що саме Гавриїл Костельник, уродженець Керестура (Бачванщина), відомий греко-католицький богослов прищепив Й. Андричу любов до України. У номері з більших матеріалів була вміщена стаття  А. Івахнюка “Крізь українську літературу”, студія Я. Гніздовського “Із українського мистецтва”, стаття Ілії Масиника “Українська держава від 1917 до 1921 р.”; був вміщений переклад Стефаникової новели “Шкода”, стаття М. Хлюза “Українська церква” з глибоким історичним аналізом релігійного життя на Україні та ін.

Тут додамо, що огляд української націоналістичної преси в Хорватії зробила Олеся Дроздовська, яка описала часопис “Думка”, який виходив у 1936-1944 рр. [5, с. 215-223].

Повернемося трохи назад і згадаємо ґрунтовну студію Луки Луціва (1895-1984) (псевдонім Л. Граничка) “Авґуст Харамбашич і Тарас Шевченко” (Записки НТШ, 1937). Нагадаємо, що Л. Луців теж за світоглядом був націоналістом, від 1920-х рр. співпрацював із журналом Д. Донцова “Літературно-науковий вістник”, був чи не головним літературним оглядачем цього журналу поряд із самим Д. Донцовим. Стаття написана з великим пієтетом до А. Харамбашича як до визначного романтика і патріота, автор докладно аналізує переклади А. Харамбашича із Т.Шевченка (той був першим серйозним популяризатором творчості українського генія в Хорватії та й загалом серед південних слов’ян), доводить потужний ідейний та поетикальний вплив Т. Шевченка на самого хорватського класика. Через важливість цієї публікації, її етапність у розвитку хорватсько-українських культурних взаємин передруковуємо її у нашому збірнику.

Отже, проведений нами короткий аналіз західноукраїнської націоналістичної преси дає підстави зробити наступні висновки. Від середини 1930-х рр. саме націоналісти усвідомили потребу розгортання глибшого і ширшого хорватсько-українського діалогу, здійснили низку важливих публікацій як хорватської класики, так і політико-ідеологічних матеріалів, налагодили систематичність у цій справі. Це був, по-суті, стратегічний прорив в полікультурних діалогах України того часу, адже уваги до Хорватії і хорватської культури явно бракувало. Очевидно, тут вартує відзначити Богдана Кравціва як можливого ініціатора цих публікацій, який налагодив через представників ОУН в Хорватії їх регулярність.   Націоналістичні видання, які часто виходили нерегулярно, в скрутних фінансових умовах, яким бракувало кваліфікованих співробітників, все ж, розуміючи важливість хорватської теми для України, спромоглися на доволі яскраве її висвітлення. Симпатії українських націоналістів до руху Усташа та режиму А. Павелича були обумовлені конкретними реаліями того часу: в середовищі всіх правих, не тільки націоналістичних, рухів Середньо-Східної Європи наростали гостро-критичні настрої щодо ліберально-капіталістичної Європи, вони шукали їй кардинальної альтернативи – в традиційному християнстві, національній героїці, культі чести й сили, які й пропагувала Усташа. Хорватський радикальний, профашистський націоналізм був однією з успішних моделей такої ідейно-політичної антитези до наскрізь меркантильного, міщанського, фальшивого європейського лібералізму. Співпраця Усташі з нацистською Німеччиною, як і злочини самої Німеччини, тоді, у 1941 р., сприймалися ще, як “окремі неприємні фрагменти, які не псують загальної картини”. Що було потім, те було потім. Як відомо, ставлення українського націоналізму, особливо ОУН (Бандери), до нацистської Німеччини після 1941 р., після відверто імперських, тоталітаристських і шовіністичних дій гітлеризму, різко змінилося. У 1942 р. почалася відкрита українсько-німецька війна. І хорватський націоналізм не мав до неї, до її передумов і причин, ніякого стосунку.

 

1. Д. Донцов. Сучасне положення нації і наші завдання // Донцо Д. Твори. Т. 1. – Львів: Кальварія, 2001. – С. 90.
2. Т-о. Націоналістичний рух серед хорватського студентства // Дажбог. – 1935. – Ч. 8. – С. 13.
3. Т-о. Рани молодої Хорватії // Обрії. – 1935. – Ч. 8. – С. 8.
4. Т-о. Анте Старчевич – ідеолог хорватського націоналізму // Обрії. – 1936. – Ч. 8. – С. 2-3.
5. Дроздовська О. Українська преса націоналістичного спрямування у країнах Балканського регіону (кінець 30-х – початок 40-х рр. ХХ ст.) // Вісниківство: літературна історія та ідеї: Науковий збірник. – Дрогобич: Посвіт, 2012. – С. 215-223.