ГІБРИДНИЙ ХАРАКТЕР РОСІЙСЬКО-УКРАЇНСЬКОЇ ВІЙНИ 2014-2017 РОКІВ ТА ПОШУК ЕФЕКТИВНИХ ЗАСОБІВ ПРОТИДІЇ

Автор: . 28 Кві 2017 в 22:09

Олександер Ситник

(доктор історичних наук, керівник Науково – дослідницького центру ім. Д.Донцовам в м. Мелітополь)

 

ГІБРИДНИЙ ХАРАКТЕР РОСІЙСЬКО-УКРАЇНСЬКОЇ ВІЙНИ 2014-2017 РОКІВ ТА ПОШУК ЕФЕКТИВНИХ ЗАСОБІВ ПРОТИДІЇ

 

 

Загальновідомо, що війна російсько-українська 2014-2017 років має гібридний, інформаційно-диверсійний характер. При цьому, слід враховувати, що військова стратегія включає наступні види воєн: малі війни, звичайні війни, регіональні війни тощо. Але всі ці різновиди стосуються явищ, коли збройні сили одного боку протистоять збройним силам другої сторони. У таких війнах використовуються біологічні, ядерні, хімічні та різні нетрадиційні типи зброї, але, як правило, у класичних військових зіткненнях застосовують стандартну зброю або, як називають її на Заході – «летальне озброєння», що в першу чергу призначене для знищення військових сил ворога. Існує також термін «симетрична війна», явище, що означає війну збройних сил, що ведуть агресивну політику з різними потенційними противниками, які згодом стають реальними. Наочний приклад – афганська війна, яку вів Радянський Союз [1].

Розглядаючи поняття «гібридна війна», можна прийти до висновку, що це різновид війни, об’єднуючої великий діапазон впливів, вироблений противником із застосуванням як військових, так і іррегулярних формувань, в яких також беруть участь цивільні компоненти. У працях військових експертів зустрічається близький до даного термін «війна керованого хаосу».

Широке поширення сьогодні також одержує термін «гібридні загрози», який визначає загрози, які виходять від противника, здатного в один і той же час застосовувати традиційні та нетрадиційні інструменти, необхідні для досягнення мети.

Традиційне розуміння, що таке класична війна, сформовано в нашому громадянській свідомості вихованням і освітою, завжди мали патріотичну та історичну спрямованість. Ми уявляємо війну як процес протиборства двох сторін, що перебувають із різних сторонів фронту. Ворог вторгається на нашу землю, ми відвойовуємо її назад і продовжуємо жити далі.

Проте в даний час з’являються та реалізуються нові види війни як збройного протистояння країн. Що означає гібридна війна? Це протистояння, що виникло як наслідок технологічного розвитку, технічного зростання рівня оборонних інструментів, наступальних озброєнь, іншими словами – технологій протиборства. При цьому значно змінюються самі цілі для ураження. Ними виступають вже не позбавлення життя солдатів і руйнування матеріальних об’єктів. Тут найважливішими цілями є вплив на масову свідомість суспільства, експертні судження осіб, відповідальних за прийняття важливих державних рішень, включаючи конгресменів, міністрів, депутатів, президентів, коли відбувається навіювання їм певних теорій, прищеплення ціннісних позицій, які мотивують вчиняти певні дії. Таке протиборство теж є державним.

Що ж значить гібридна війна? Це означає, що також виникає збройне протистояння, просто в якості зброї, крім традиційного, виступають ще й спеціальні технології, інформаційні, технічні та глобальні мережеві пристрої. М. Гай стверджує, що термін «гібридна війна» – це просто позначення сукупності досить старих методів і засобів ведення звичайної війни [2]. А. Єрмолаєв зауважив, що термін «гібридна війна» був запропонований в кінці ХХ століття в США для визначення конфлікту, в якому поєднуються стандартні повномасштабні військові дії, локальні дії нерегулярних збройних формувань та інформаційні кампанії. Широкої популярності термін набув з початком збройного конфлікту в Україні, саме так світове експертне співтовариство охарактеризувало дії Росії проти нашої держави. З тих пір феномен «гібридної війни» вже став предметом вивчення не тільки журналістської, а й наукового співтовариства. Саме з таких позицій його розглядають співробітники Інституту стратегічних досліджень «Нова Україна» в матеріалі, який агентство пропонує увазі своїх читачів. Особливо цікаво, що в даній публікації автори розглядають вплив явища «гібридної війни» на суспільство в цілому і те, наскільки цей феномен змінює соціальні відносини [3].

Сам термін «гібрид» означає певний знову вироблений продукт, що виникає, як підсумок схрещування різних видів даного продукту. Таким чином, гібридна війна може не мати очевидні риси збройного конфлікту, але все ж являє собою не що інше, як війну.

На думку В. Горбуліна, слід враховувати певну «спадковість» радянських практик. Деякі дослідники відносять витоки російських практик «гібридних воєн» до 20-х років XX століття (методи «активної розвідки»). Однак, на нашу думку, доцільніше звернути увагу на фінальні етапи радянсько-американського протистояння під час «холодної війни». Тоді у відповідь на анонсовану США програму Стратегічної оборонної ініціативи (СОІ) М. Горбачов 12 жовтня 1986 року, під час прес-конференції в Рейк’явіку, заявив: «Відповідь на СОІ буде. Асиметрична, але буде. При цьому нам не доведеться жертвувати значним». У січні 2013 р. в Москві відбулися загальні збори Академії військових наук, на яких виступив начальник ГШ ЗС РФ генерал В. Герасімов. Це був своєрідний підсумок тривалої роботи військових аналітиків та фахівців-генштабістів, які певний час концептуалізували зазначену проблему і шукали механізми її вирішення. Саме доповідь генерала Герасімова – своєрідна «точка неповернення» у маніфестації російських поглядів на сучасну війну. В ній було вказано на те, як має розгортатися сучасний воєнно-політичний конфлікт, які елементи в ньому мають бути задіяні та на яких етапах. У доповіді наголошено на зростанні ролі невійськових методів тиску на противника, передусім через політичний, економічний і гуманітарний елементи. Інформаційне ж протиборство взагалі визначалося як наскрізна діяльність на всіх етапах конфлікту: його зародження, супроводу і в постконфліктний період. Звертається увага й на «асиметричні заходи», до яких було зараховано діяльність підрозділів спеціального призначення, розбудову внутрішньої опозиції, а також невпинне зростання інформаційного впливу на об’єкт нападу. Багато з того, про що говорив у своєму виступі генерал Герасімов (це, зокрема, важливість невійськових методів тиску, інформаційне протиборство тощо), вже використовувалося спочатку в Криму, а потім і на сході України. Тож можна констатувати, що проти України ведеться повноцінна війна: «гібридна» за формою, «асиметрична» за змістом. Україно-російська «гібридна війна»: практика застосування нового концепту Загалом правильний висновок начальника генштабу генерала Герасімова стосовно воєн нового типу, а саме що в таких війнах військові сили використовуються лише на завершальних етапах – за умов правильно побудованої компанії, справдився у Криму, однак не підтвердився на Донбасі [4].

Війна як суспільно-політичне явище має нескінченний характер. Разом із розвитком і технологізацією основних сфер життєдіяльності суспільства у світі війна прогресує та модернізується залежно від потреб і реалій геополітичної сучасності. З урахуванням цього факту в збройних конфліктах сьогодення водночас із «військовим фронтом» активно використовується «інформаційний фронт», що суттєво відображається на думках, переконаннях і діях населення як країн-учасників конфлікту, так і всього світу. Успішність застосування «інформаційного фронту» зумовлена використанням різноманітних технологій маніпуляції свідомістю суспільства [5, c. 5].

«Гібридні війни» – феномен ХХІ століття. Але в історії російсько-українських відносин окремі їх прийоми використовувалися й раніше. В 1917–1921 рр. багато з цих прийомів у боротьбі з Україною вже застосовувала більшовицька Росія. Це була відповідь колишньої імперської метрополії на спробу українців відстояти свою незалежність, проголошену у січні 1918 р. Центральною Радою. Україна не бажала більшовицької диктатури, знищення демократичних свобод, «червоного терору» і повернення під контроль Росії, тепер вже більшовицької. У відповідь, в Україну з Росії пішли регулярні війська під червоним прапором комуністичної революції і фальшивим гаслом «допомоги братньому народу в боротьбі зі світовою буржуазією». Їм всіляко допомагала місцева «п’ята колона» з більшовиків та інших проросійських елементів, які були особливо активними у південних і східних регіонах України. Тоді Україна на багато десятиліть втратила незалежність [6, c. 146].

Резонансні світові події останніх років, зокрема революційні зміни влади та збройні конфлікти в країнах Північної Африки, Близького Сходу та колишнього СРСР, свідчать про появу нових форм і методів, до яких вдаються провідні держави, намагаючись досягти своїх зовнішньополітичних цілей і владнати міждержавні розбіжності. На заміну класичним військовим агресіям, коли застосовуються збройні сили, приходять так звані гібридні війни. Вони мають прихований характер та спостерігаються, переважно, у політичній, економічній, інформаційній і спеціальній сферах. Військо для вирішення окремих завдань залучається в невеликій кількості. Суттю такого підходу є зміщення центру зусиль з фізичного знищення противника в рамках масштабної війни до вживання засобів «м’якої сили» проти країни-противника з метою дезінтеграції та зміни її керівництва, включення до сфери свого впливу.

Причини та особливості гібридних війн. Характерними особливостями гібридних війн є:

– агресія без офіційного оголошення війни;

– приховування країною-агресором своєї участі в конфлікті;

– широке використання нерегулярних збройних формувань (у т.ч. під прикриттям мирного населення);

– нехтування агресором міжнародними нормами ведення бойових дій та чинними угодами і досягненими домовленостями;

– взаємні заходи політичного та економічного тиску (за формального збереження зв’язків між двома країнами);

– широка пропаганда та контрпропаганда із застосуванням «брудних» інформаційних технологій;

– протистояння у кібернетичному просторі.

Оскільки Росія розв’язалавійськову агресію проти України, то необхідно зайвий раз звернутися до зазначеної тематики й узагальнити вже зроблені висновки та надані оцінки, врахувавши при цьому нові чинники у розвитку обстановки, спрогнозувати дії Російської Федерації щодо нашої держави та країн демократичного вибору колишнього СРСР.

У зв’язку з цим доцільно розпочати з причин виникнення самої концепції гібридних війн та пояснити, чому саме вона активно використовується різними країнами для досягнення своїх цілей.

Головною з таких причин є наявність нових потужних видів зброї (у т.ч. масового знищення), що робить класичні війни вкрай небезпечними, як для самого агресора, так і для всього світу. Адже це призведе до масових жертв серед мирного населення, з’являться масштабні потоки біженців, руйнуватимуться транспортні та промислові інфраструктури (включно з критично-небезпечними ядерними та хімічними об’єктами), розірвуться існуючі торгівельно-економічні зв’язки тощо.

Не менш важливим чинником є також бажання агресора применшити свою роль у розв’язанні конфліктів задля уникнення санкцій з боку інших країн та міжнародних організацій, а також для недопущення втрати свого авторитету та позицій на світовій арені.

Ще однією причиною відмови від масштабного застосування військової сили є намагання країн-агресорів встановити свій контроль над об’єктами агресії (у т.ч. інтегрувати їх до своїх політичних, економічних та безпекових систем) без надмірних для них збитків, що можуть зашкодити нападникам у реалізації власних геополітичних та економічних інтересів.

У той же час ведення гібридної війни потребує наявності або створення певних обов’язкових передумов внутрішнього та зовнішнього характеру. Насамперед, країна-агресор повинна мати сильну та дієву владу, спроможну, незважаючи на існуючі проблеми, згуртувати громадськість довкола єдиної національної ідеї. Це – по-перше.

По-друге, для успішного застосування методів гібридної війни у агресора має бути перевага над противником у військовій, економічній та інформаційній сферах, що надаватиме йому необхідні важелі тиску (впливу) на об’єкт агресії, виснажуватиме цей об’єкт морально-психологічно та економічно.

По-третє, успіх у гібридній війні з об’єктом агресії можливий лише за умов слабкості його влади, міжнародної ізоляції, розколу у суспільстві, деградації економіки, а також зниження дієздатності та деморалізації силових структур.

У будь-якому випадку країна-агресор має бути готовою до відсічі з боку об’єкта агресії, а також до того, що останній матиме підтримку інших країн та міжнародних організацій (у т.ч. в плані надання політичної, економічної, інформаційної та військової допомоги і запровадження санкцій проти агресора) [7]. Остання теза  нині для України є особливо актуальною. Особливо з огляду на нагальність пошуку ефективних засобів протидіїагресії РФ комплексними заходами.

Світові процеси глобалізації вплинули не лише зміни в науково-технічній галузі, а й на геополітичну площину в цілому. Останні роки стали переломними як для України, так і для всієї системи міжнародних відносин. Світова безпека, яка після розпаду Радянського Союзу була побудована на засадах співробітництва поступово трансформується до структури безпеки конфронтаційного типу. Неправомірна анексія Криму Російською Федерацією та збройний конфлікт на Донбасі поставили під сумнів систему міжнародної безпеки та нівелювали значну кількість міжнародних договорів, а зокрема «Будапештський Меморандум про гарантії безпеки у зв’язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї 1994 р.» Усталена схема «силового балансу» з можливим супротивником із застосуванням воєнної сили в умовах ХХІ ст. себе не виправдовує, на відміну від нових методів збройних конфліктів, які кожного року впроваджуються в нестабільних регіонах [8].

Починаючи з другої половини 1990-х років, елементи та технології концепції гібридних війн застосовувались Росією у Придністров’ї, Абхазії, Південній Осетії та Нагірному Карабасі, а також США, НАТО і ЄС – у Косові, Іраку, Лівії та Сирії. З початку ХХІ ст. аналогічний сценарій активно використовується Російською Федерацією також і щодо України (у рамках встановлення російського контролю над пострадянським простором під гаслом побудови «російського світу»).

Є. Марчук вказав на те, що сьогодні Україна воює на Донбасі не з розрізненими бандугрупуваннями місцевих бойовиків чи з козаками, а з регулярними, структурованими, добре підготовленими і жорстко керованими військовими підрозділами, реальними командирами яких є офіцери та генерали російських ЗС. При цьому, Росія офіційно не визнає себе країною агресором і не визнає, що її регулярні війська знаходяться на території України [9].Головна ж мета РФ щодо України полягає в тому, щоб послабити та децентралізувати нашу державу, привести до влади проросійське, підконтрольне Росії керівництво, зірвати її європейський курс, повернувши Україну під контроль Російської Федерації. При цьому,стратегія та тактика дій Москви проти України включає послідовні кроки з реалізації розглянутих вище підходів.

Перший етап. На першому (підготовчому) етапі– з початку 2000-х років до середини 2013 року, такі дії включали:

У період другого президентського терміну Л. Кучми– посилення російського впливу на керівництво України та проведення через нього вигідних для Росії рішень. Наслідком цього стала відмова української влади від курсу на вступ до НАТО та ЄС (у 2003 році після так званого «кольчужного скандалу»), а також «визначення» спадкоємцем Л. Кучми ставленика Росії В. Януковича. Однак через помаранчеву революцію Росія не досягла бажаного.

За президентства В. Ющенка– проведення масштабних заходів щодо дискредитації ідей помаранчевої революції, а також керівництва України та його європейського та євроатлантичного курсу; дестабілізація обстановки в Україні та поглиблення розколу в українському суспільстві на прихильників Заходу і Росії; підрив української економіки скороченням торгівельно-економічних зв’язків з Російською Федерацією та використанням енергетичного чинника в якості інструменту тиску на Україну (у т.ч. у рамках т.зв. газових війн). Це створило передумови для перемоги В. Януковича на президентських виборах та для «розвертання» вектору руху нашої держави із Заходу на Схід.

Під час правління режиму В. Януковича– закріплення досягнень Російської Федерації в Україні та остаточна її переорієнтація на Росію у спосіб: підкупу та корупціоналізації представників української влади (у т.ч. на вищому рівні); впровадження агентів російського впливу у керівництво України; послаблення та деморалізація українських силових структур, насамперед в Криму (керівниками майже всіх силових відомств України за часів В. Януковича були громадяни Росії); посилення російської присутності в українській економіці; поширення у нашій державі ідей приєднання до російських інтеграційних ініціатив в обмін на кредити та економічні преференції; розгортання масштабних проросійських рухів в Україні та її окремих регіонах (у першу чергу на Кримському півострові та у східних і південних областях).

Наслідком такої політики Москви стала відмова керівництва України від підписання Угоди про асоціацію з ЄС у листопаді 2013 року та переорієнтація на Росію і Митний союз, що спровокувало розгортання в Україні революції гідності.

Слід зазначити, що масштабне «зомбування» як російського суспільства, так і частини українського населення на основі ідей російського великодержавного шовінізму сформували передумови для реалізації наступних етапів гібридної війни проти України в плані анексії Криму та провокування збройного конфлікту на сході нашої держави (у рамках проекту створення т.зв. Новоросії).

Другий етап. На другому (активному) етапі– орієнтовно з початку листопада 2013 року, вживаються наступні заходи:

У період підготовки до захоплення Криму та подальшої дезінтеграції України – розгортання масштабної інформаційної кампанії з дискредитації революції гідності в Україні (як «фашистського заколоту») та нової влади нашої держави (як «військової хунти»), а також нав’язування ідеї щодо «необхідності захисту російськомовного населення на українській території»; організація в Криму та на Сході України т.зв. загонів самооборони з числа місцевих жителів та російських громадян, у т.ч. співробітників спецслужб, військовослужбовців сил спеціального призначення, членів козачих та інших напіввійськових формувань; створення угруповань військ, призначених для вторгнення до АР Крим та демонстрації сили поблизу кордонів України під виглядом проведення навчань та забезпечення безпеки Зимових олімпійських ігор у Сочі в січні-лютому 2014 року. При цьому свої активні дії в українському Криму Росія розпочала у найбільш сприятливий для неї момент, який характеризувався послабленням української влади через об’єктивну тимчасову відсутність президента, прем’єр-міністра та керівників силових відомств (які втекли до Росії), а також деморалізацією особового складу українських правоохоронних органів в умовах революційних подій у нашій державі[7].

На думку А. Парубія, одним із показників ведення гібридної війни в Україні є використання асиметричних бойових дій, які характеризуються істотною різницею у військовій силі та стратегіях і тактиках сторін-учасниць. З точки зору міжнародного права така стратегія полягає у тому, що Україна немає формальних підстав воювати з країною-агресором, яка неофіційно підтримує бойовиків та терористів. Так на території України діяла диверсифікована агентура спецслужб РФ. Водночас Росія постачає їх зброєю та новими найманцями, веде обстріли позицій Збройних сил України зі своєї території. У неоголошеній війні проти України Росія активно застосовує методи інформаційно-психологічної війни, прагнучи зруйнувати моральний стан військовослужбовців та цивільного населення нашої держави [10].

Під час анексії Криму –захоплення російськими спецслужбами (під виглядом «невідомих осіб») урядових будівель у Сімферополі та усунення від влади керівництва АРК; розгортання в Криму т.зв. загонів самооборони («зелених чоловічків»), які взяли під контроль владні структури Кримського півострова та ключові об’єкти його інфраструктури, блокували підрозділи силових структур України на території АР Крим; введення російських військ до Криму під виглядом військових навчань та під прикриттям відповідних статей Угоди про умови перебування Чорноморського флоту РФ на території України; «легалізація» факту окупації Криму шляхом проведення «референдуму» з питання статусу АР Крим, а також прийняття відповідних рішень парламентом та президентом Російської Федерації щодо включення Криму до Росії як суб’єкту РФ; остаточна ліквідація органів української влади в Криму, а також витіснення українських військ з території Кримського півострова. У такий спосіб Росія анексувала Крим та створила «підстави» для його інтеграції до складу Російської Федерації. У той же час російська анексія Криму не була визнана переважною більшістю країн та викликала негативну реакцію США, ЄС і їх партнерів, які ввели санкції проти Росії.

Протягом створення т.зв. «Новоросії» та розв’язання збройного конфлікту на сході України мали місце наступні чинники гібридної війни:дестабілізація східних та південних областей України шляхом організації масових антивладних («антимайданівських») акцій протесту, сутичок з правоохоронними органами та прихильниками єдності України, а також захоплення адміністративних будівель; реалізація «кримського» сценарію у Донецькій та Луганській областях, у т.ч. встановлення контролю над частиною їх територій, створення «загонів ополченців» з числа представників російських спецслужб, криміналізованих правоохоронних органів та місцевих проросійських сил; «легалізація» т.зв. Донецької та Луганської народних республік (ДНР і ЛНР) шляхом проведення відповідних «референдумів», а також «виборів» їх «органів влади»; надання Росією всебічної підтримки сепаратистам, у т.ч. щодо фінансування їх діяльності, підготовки бойовиків та постачання їм зброї, військової техніки і боєприпасів, а також введення російських військ на територію ДНР і ЛНР; здійснення Російською Федерацією політичного та економічного тиску на Україну, а також нарощування угруповання збройних сил РФ поблизу українського кордону; дискредитація військової операції України проти російсько-терористичних угруповань та дезінтеграція країни, намагання подати цю операцію як «каральну проти власного населення» [9]. Все це засвідчило досить значну підготовку РФ до комплексної агресії.

М. Гай зауважив, що Росія знає, що Україна – це не Афганістан, не Чечня, не Сирія. Легкою прогулянкою, з урахуванням, що вони скрізь програли, ця війна не буде. Але географічна близькість, однорідність бюрократії та бізнесу, корумпованість «еліти» грають свою роль [2]. В. Горбулінвважає, що Захід, зі свого боку, по суті – «вмиваючи руки», допустив агресію з боку РФ. Про це дедалі чіткіше говорять і західні аналітики, зокрема Пітер Дікінсон у своєму матеріалі для Atlantic Council. Він справедливо зазначає, що більшість західних ЗМІ відразу після російської агресії проти України несподівано «осліпли» стосовно того, хто агресор в українському конфлікті і як мають бути названі окупаційні війська, винаходячи натомість якісь нові слова та словосполучення, єдиний смисл яких — не назвати російську агресію такою[11].

Нинішня російсько-українська війна відноситься до такого типу збройних конфліктів, які називають «гібридними», «нелінійними», «неконвенційними». В ході воєн такого типу використовуються різноманітні способи боротьби з противником. У загальному вигляді характерні особливості гібридних воєн наступні: агресія без офіційного оголошення війни; приховування країною-агресором своєї участі в конфлікті; «інформаційна війна» – пропаганда та контрпропаганда з застосуванням «брудних» інформаційних технологій; широке використання «п’ятої колони» і нерегулярних збройних формувань (в т. ч. під прикриттям мирно- го населення); нехтування агресором міжнародними нормами ве- дення бойових дій, чинними угодами і новими домовленостями; заходи політичного та економічного тиску (за формального збереження дипломатичних зв’язків між двома країнами); протистояння у кібернетичному просторі тощо. Декілька слів про інформаційну війну РФ проти України. Як зазначалося вище, вона почалася відразу після проголошення незалежності України і набула особливо агресивних форм з часу анексії Криму. Власне, це була спроба дезінформувати не лише жителів України, але й російських громадян, світову спільноту в цілому [6, c. 143].

Більшість міжнародних військових експертів визнає, що існує загроза виникнення нових конфліктів на території Європи, а агресія Росії загрожує безпеці не тільки України, а й всієї Європи. В гібридній війні на власній території важко перемогти, оскільки в ній немає кордонів. Тому саме цей фактор вплинув на прорахунки української влади в проведенні антитерористичної операції. Українсько-російський кордон неможливо перекрити, якщо Україна не контролює інформаційний простір та повітря Сходу України. Водночас терористи продовжуватимуть здійснювати провокації на кордоні та захоплених територіях за інформаційної підтримки російських мас-медіа. Мережеві дії терористів на захопленій території в сукупності з підтримкою російських військ на кордоні постійно дозволятимуть продовжувати Росії постачання терористів, зброї та боєприпасів на українську територію. Тому до того часу, поки не буде підконтрольний інформаційний простір на Донбасі, Україна не зможе розраховувати на підтримку власного населення в конфліктному регіоні. Така ситуація сприятиме формуванню постійної соціальної бази терористів ЛНР і ДНР [12].

Слід підсумувати, що сучасні війни та військово-політичні конфлікти мають значні відмінності від попередніх зразків. У той же час, слід відмітити, що протягом світової історії, особливо ХХ століття, досить багато війн мали ознаки гібридного та інформаційно-диверсійного характеру.

Також слід наголосити, що більшість воєн мають не лише збройний, військовий характер, доволі часто вони мають тісний зв’язок і з психологічним впливом на свідомість людей через агітацію, пропаганду та інші засоби впливу. Особливо це стосується сучасної гібридної війни, розв’язаної Кремлем проти України.

На цей час, активна протидія України наведеним заходам Російської Федерації, у т.ч. із застосуванням військової сили, не дала можливості в повній мірі реалізувати «кримський» сценарій на сході нашої держави. Фактично, гібридна війна Росії проти України перетворилася у збройний конфлікт між двома країнами з безпосереднім залученням військ обох сторін. При цьому, незважаючи на спроби російської сторони приховати участь своїх збройних сил у зазначеному конфлікті, даний факт був визнаний переважною більшістю світової спільноти, що призвело до посилення санкцій США та ЄС у відношенні Росії.

Для належної відсічі гібридним, інформаційно-диверсійним засобам війни, котру провадить проти України ворог, нам потрібно наступне:

  • при формуванні суспільної ідеології слід категорично позбутися пацифістських філософем;
  • нація повинна виховуватися на принципах національного героїзму, пріоритетності державних і національних інтересів;
  • треба відмовитися від ілюзійного бачення міжнародних стосунків і твердо застосовувати логіку геополітики, за якою Україна як держава, розташована в геостратегічній зоні, не може дозволити собі розслаблювати у військовому плані і вести оманливу пацифістську міжнародну політику, не реагувати на загрози з боку імперських сусідніх потуг, передусім Росії;
  • гібридні війни стали суттю ХХ ст., оскільки з розвитком цивілізаційних процесів і наступом ери глобалізму розширилися і стали різноманітними форми і види міжнаціональних, міждержавних протистоянь, стало можливим задіювати у війні з суперником відкриті і закриті методи нападу і диверсій і водночас шляхом інформаційної атаки робити відверту експансію видимістю «лише політичного втручання» у внутрішні справи країни-жертви, або видимістю «громадянського конфлікту в ній»;
  • російський імперіалізм має шовіністичне наповнення, і тому він особливо агресивний щодо націй, які в якомусь вимірі підважують «провідну роль», «місію» російської нації і держави; зрозуміло, що у цьому випадку українська нація і держава опиняються під головним ударом російського експансіонізму і шовінізму, оскільки несуть в собі основні виклики російській імперській ідентичності: вони «відбирають» у росіян історичну спадщину і культуру минулого (до XVIIІ століття), розбивають велику кількість російських великодержавницьких міфів, як от про «братські народи», «цивілізаційну роль» російської імперії, «виправданість» російського комунізму і т. ін., позбавляють імперію геополітичного розмаху, бо відрізають її від стратегічно важливого простору Причорномор’я, тому зовнішня політика України має бути максимально настороженою щодо російського імперіалізму і раціонально продуманою щодо його загроз;
  • нинішня російсько-українська війна не тільки підтверджує наші історіософські висновки, а й стимулює до кардинальніших змін у сфері національного самовиховання і внутрішньої української політики, а саме до якомога ширшого й глибшого використання в них філософських засад та ідей українського вольового націоналізму та беручи до уваги методику і форми боротьби, котрі використовує держава Ізраїль у протистоянні з терористичними організаціями.

 

Джерела та література

  1. Що таке гібридна війна? Концепція і тактика гібридної війни : [Електронний ресурс] / Б. а. – Режим доступу : http://faqukr.ru/novini-ta-suspilstvo/145715-shho-take-gibridna-vijna-koncepcija-i-taktika.html.приемпесрпиук45.
  2. Гай М. Россия знает, что Украина это не Афганистан, не Чечня, не Сирия. Для реальной войны в Украине, РФ должна провести колоссальную подготовку и они это делают : [Електронний ресурс] / М. Гай. – Режим доступу :гибридной войны : [Електронний ресурс] / А. Ермолаев. – Режим доступу :http://ukranews.com/publication/1430-gybrydnye-proyavlenyya-gybrydnoy-voynyhttp://gazeta.dt.ua/internal/gibridna-viyna-yak-klyuchoviy-instrument-rosiyskoyi-geostrategiyi-revanshu-_.html.
  3. Ермолаев А. Гибридные проявления гибридной войны : [Електронний ресурс] / А. Ермолаев. – Режим доступу :http://ukranews.com/publication/1430-gybrydnye-proyavlenyya-gybrydnoy-voynyhttp://gazeta.dt.ua/internal/gibridna-viyna-yak-klyuchoviy-instrument-rosiyskoyi-geostrategiyi-revanshu-_.html.
  4. Горбулін В.  «Гібридна війна» як ключовий інструмент російської геостратегії реваншу : [Електронний ресурс] / В. Горбулін. – Режим доступу :http://gazeta.dt.ua/internal/gibridna-viyna-yak-klyuchoviy-instrument-rosiyskoyi-geostrategiyi-revanshu-_.html.
  5. Комарчук О. О. Історичні та психологічні передумови виникнення гібридних війн / О. О. Комарчук // Політикус. – Вип. 2. – 2016. – С. 5-9.
  6. Турченко Ф. Проект «Новоросія» і новітня російсько-українська війна / Ф. Турченко, Г. Турченко. – К.: Інсти- тут історії України НАН України, 2015. – 166 с.
  7. Методичні матеріали з воєнно-ідеологічної підготовки особового складу збройних сил України на 2015 навчальний рік : [Електронний ресурс] / Б. а. – Режим доступу : http://yandex.ua/clck/jsredir?from=yandex.ua%3Byandsearch%3Bweb%3B%3B&text=&etext=1254.qMPphL0wy24RJWE0ZtQSDbn4NXwA0byAeFeAx66_FN3XyHOaxRy_wwVrtRKOLi5z2UNaoU2pXFZ6OiYp1LC1SZd_fRMzRE2PW86CHC5-dWTWdygCY1fXDiyBP5pN41tyS9q3fbPOQI8BuZ2VbRp6ZA.8a95e3517360ae152300f4ac00539a7e21ae3ec6&uuid=&state=PEtFfuTeVD5kpHnK9lio9T6U0.
  8. Коцур В. В. «Гібридні» війни як феномен ХХІ ст. : [Електронний ресурс] / В. В. Коцур // Матеріали всеукраїнської наукової конференції «Гуманітарне та патріотичне виховання студентської молоді в умовах глобалізації та євроінтеграції» (19 листопада 2015 року). – К. : НУХТ, 2015. – Режим доступу :http://kozak.co.ua/index.php/about/2631-providnyi-ekspert-filip-.
  9. Марчук Е. Марчук: девять реалий о гибридной войне в Донбассе: [Електронний ресурс] / Е. Марчук. – Режим доступу :http://news.liga.net/news/politics/12867318-marchuk_devyat_realiy_o_gibridnoy_voyne_v_donbasse.htmhttp://gazeta.dt.ua/internal/gibridna-viyna-yak-klyuchoviy-instrument-rosiyskoyi-geostrategiyi-revanshu-_.html.
  10. Парубій А. Війна Росії проти України і світу : [Електронний ресурс] / А. Парубій // Українська Правда. – 2014. – 6 серпня 2014. – Режим доступу: http://www.pravda.com.ua/articles/2014/08/6/7034046/.
  11. Горбулін В. Хитромудра невизначеність нового світопорядку : [Електронний ресурс] / В. Горбулін. – Режим доступу : http://gazeta.dt.ua/internal/hitromudra-neviznachenist-novogo-svitoporyadku-_.html.
  12. Дацюк С. А. Стратегія перемоги України у війні з Росією : [Електронний ресурс] / С. А. Дацюк. – Режим доступу: http://blogs.pravda.com.ua/authors/datsuk/53a5542ba2a4a/.

 

 

Рубрики: Актуальні проблеми націоналізму