Ґарибальді

Текст надрукований у виданні: Український націоналізм: історія та ідеї : Науковий збірник.  –  Дрогобич: НІЦ ім. Д.Донцова, 2014 – Вип. 2.

 

Остап Грицай

 

Ґарибальді

 

 

1.

Його життєпис читається иноді, мов казка, йото подвиги межують гостро зі сфе­рою неймовірного, в його долі є елементи найвищого тріюмфу й найглибшої трагіки. З цього погляду казенна історія не знає його майже зовсім, а якщо і знає, то дуже багато промовчує, фальсифікує або просто-таки нівечить. Бойовий фронт його життя саме звертався завжди з чудною самозрозумілістю, з парсифальською вірністю, з незрушимою стійністю магнітної голки проти деспотії й тиранії, а цього офіційна істо­рія не дарує нікому, й Ґарибальді – ні. В її довоєнних підручниках, особливо ж австрій­ських, Ґарибальді – це трохи не ватажок бандитів на зразок леґендарного Ринальда Ринальдині, або менш леґендарного, папського захисника Ґаспароне, ворохобника най­гіршого сорту, а поза тим окаянного – безбожника. Поставиш йото обік такої достойної по­стати, як преславний фатер Радецький, – то от тільки хрестися. Але і в істориків, у та­ких, які не мали ^:ніяких причин ненавидіти його за Комо й Варезе, за Марсель і Неа­поль, а головно – за його боротьбу за Рим, не так-то легко дочитаєтесь безпристрасних судів про дідугана з Капрери. Та обставина, що Ґарибальді незадовго перед своєю смертю прийняв участь у німецько-французькій війні 1870-71 р. не на боці німців, а французів (хоч стільки розчарувань зазнав він від них!), не була без впливу на осуд деяких, навіть дуже ліберальних істориків Німеччини. Інші знову, обмірковуючн його роль в історії визволення Італії, називають старого мадзінівським демагогом і все, що вже там дасться сказати про прогріхи республіканської партії, пишуть – хоч і не­слушно – теж і на його рахунок. А ще інші добачають в ньому передусім противника великого Кавура, а далі, в відповідній віддалі, ворога королівських генералів типу Чияльдині та Лямармара, не можуть йому забути ні Антромонте, ні Ментани, величають п’ємонтську династію і її вірних слуг у міністерському кабінеті; і так Ґарибальді – знову непокірний ворохобник без відповідного респекту для найвищих достойників держави, що народжується. Але щоб там усякого роду вчені й не мали закинути йому, Ґарибальді своїм життям і своїми подвигами, своєю інтимною духовністю й чисто людськими рисами не тільки одна з найкращих постатей у ряді героїв визвольної боротьби Італії (1848—1860), але й один із найцікавіших характерів в історії передостаннього сторіччя.

До речі, це передостаннє, XIX століття, якось дивно згоджується своєю первіс­ною духовістю з характером італійського героя. Справа, між иншим, в одній із його численних напрямних, яка не тільки в літературі й мистецтві того сторіччя назива­ється течією романтизму. Саме того року вшановують французи столітні роко­вини романтичної епохи свого письменства, поминають Віктора Гюго з неменшою по­шаною, ніж добродія Шатобріяна і Ламартина, Альфреда Віньї і Проспера Мериме, Ґотьє і Мюссе, а навіть романтиків історіографії, як А. Тьєра. І, може, тому саме сьогодні Андре Моруа розповів европейській публіці з такою люблячою увагою ще раз життя найбільшого генія романтичної епохи – лорда Байрона. І саме у зв’язку з тими ро­мантичними ремінісценціями французи стверджують нині помітну живучість напо­леонівського культу. Але якщо Наполеон і Байрон  є предметами дуже живучого роман­тичного культу саме тому, що їх життя – це одна велика романтика, то й Ґарибальді з тієї самої рації заслуговував би на такий культ, як гідний син романтичної доби і спадкоємець її духовости, хоч і не в літературі, а таки у твердій дійсности життя. Ось німецькі романтики, кілька разів треба їм було навести для прикладу якийсь зразок романтичної поезії, романтичного настрою й малюнку, бо не знали вони нічого кращого над зворушливу пісеньку Міньйони з «Вільгельма Майстера»:

Kennst Du das land, wo Zitronen bl?hn?…

Пісеньку, сюжетом якої була не так туга за рідним краєм, як радше романтична туга за Італією, тою «країною краси». Ну а місце народження Ґарибальді – це ж той самий край туги Міньйони, а саме – одна із його найчарівніших затишків – Ніца, ця симфонія з блакиті і проміння виключно погідного неба, цитринових і оранжевих гаїв та оманливих краєвидів моря. Правда, тоді, 4 липня 1807, коли Джузепе, як друга дитина моряка і купця Доменіко Ґ. та його дружини Рози, прийшов на світ, Ніца належала до Франції, поки її по сімох роках не прилучили до Сардинії, щоб у 1800 р. віддати разом із Сабавдією назад під владу Франції. Але малий Ґарибальді відчуває тут протягом свого блаженного дитинства все-таки все щастя життя між рід­ними в рідній країні, а коли згодом, уже після перемоги над деспотами Італії, дипло­матичний рахунок Кавура погоджується на прилучення Ніцци й Сабавдії до Франції, то це в очах Ґарибальді гріх, якого він пробачити не може. Його батько, що дуже запопад­ливо піклувався своєю ріднею, мав торговельний корабель «Santa Reparata» і вів торговлю різними товарами, плаваючи Середземним, Адрійським та Чорним морями. Мати була відома своєю надзвичайною красою, а попри те, взірцевою праведністю свого життя. Це, мабуть, їй завдячує Ґарибальді ту виняткову шляхетність своєї вдачі, в силу якої він, діставши в руки найбільш злочинного зі своїх ворогів, великодушно про­щав йому і дарував волю, роздаровував з правила все своє майно, і ще в старості зберіг уповні ту дитячу святість почування, що веліла опісля Ґ. Брандесові порівняти його з Арієлевою душею Шеллі. І це на материне бажання мав молодий Ґарибальді після закінчення навчання вибрати собі для життя професію священика, лікаря або адвоката, як таку, що «дає людині змогу якнайбільше прислужитися вбогим і неміч­ним». Але що ж – наш Джузепе замолоду непоправний і жагучий романтик. Йому найбільш припала до вподоби плавання по морю. Дванадцятирічним він вирішив потайки поплисти з трьома товаришами аж ген, у Ґеную, та, на щастя, батько дізнався вчасно про небезпечний замисел і Джузепе мусив тепер добре пильнувати хати. Але з його шкільної науки не виходило все-таки нічого мудрого, а проте він уже як молодий хлопець дивує своє оточення хистом до їзди верхи –  заздалегідь видержуючи порівняння зі сліпучою зручністю ґавчо зі степів Пампас, плаванням, руханкою та во­лодінням зброєю. Тим-то й не подивуємо, що врешті-решт і розумний батько не тягнув більше такого вогнистого вітрогона до школи, а дозволив готуватися до професії моряка, першим завершенням чого була поїздка юнака – тоді 16-літнього – кораб­лем «Constanze» під проводом капітана Пезана до Одеси. Вона не була без небез­пек, корабель довго не вертався, тому, коли він урешті вернувся, батьки прохали Джузепе покинути професію моряка. Але як двадцятидволітній Кавур почуває з усією ясністю, що йому треба буде колись стати на чолі держави як керманичеві, так мо­лоденький Ґарибальді добачає у професії моряка щось, що має вести йото далі й далі шляхом таємничої долі. Згодом він відбуває пропам’ятну подорож до Риму, яка справляє на нього величезне враження й, може, вперше стає для нього щодо любови до рідного краю тим переживанням, яке в силі опісля, в житті, вести людину сяйвом якоїсь божої Stella Maris. Після того як наш юнак здобув постійне місце на службі торговельного підприємства Джованні, він незабаром стає капітаном корабля, що плавав здебільшого до Леванту, відбуває так цілу низку подорожей, які ведуть його аж до берегів Малої Азії, Сирії та Єгипту, пізнає добре Грецію і Царгород, проводить кілька небезпечних боїв з піратами, гуляє далекими морями вільний і радісний, мов Байронів Корсар або Християн, живе якийсь час у Царгороді як учитель дітей вдови Тимоні, а зрештою завжди між двома безкраями:

Безкраєм овиду і безкраєм моря.

– Моя душа бажала свободи, – каже він про це сорок років пізніше до щирої приятельки, письменниці Ельціс Мелени. Бо всі ті люди початку XIX ст., навіть і втом­лені, і зневірені, як Чайльд Ґарольд і Дон Жуан, Рене і Ролла, були роман­тиками любови до свободи, всі вони готові були кожної хвилі рушати походом на боєвища за волю поневолених народів, усі вони могли повторити за Беранже, що воля – це одиноке справжнє божество, якщо в них була вдача героя і душа поета. Але в Італії тодішньої епохи той романтичний нахил до свободи не був лише висловом поетич­ного захоплення. Німецькі поети, саме прославляючи за прикладом Ґете Італію як край краси й поезії, здебільшого забували при тім (або з огляду на цензуру мусіли забу­вати) сказати, що та прекрасна Італія стогнала з давніх-давен у путах чужих завойовннків, і що вона востаннє, відпочивши дещо під наполеонівським режимом, опи­нилася (наслідком рішення дипломатів на Віденському конгресі) під чужинецькою вла­дою Габсбурґів і Бурбонів, тиранія яких доводила поневолений народ до розпуки. Правда, підпільні революційні організації, зокрема ж карбонарські, намагалися ки­дати вогонь революційних пожеж у кожен закуток країни. Таємні клуби мадзіністів готували скрізь ґрунт під велике повстання мас, а поети, письменники, вчені та взагалі духовні працівники Італії сяють своїми іменами донині як її най­кращі, найдіяльніші і найжертовніші патріоти. Ось саме цього року минуло сто років від визволення шляхетного графа Сильвіо Пелліко зі страшної темряви австрій­ських казематів у славетнім Шпільберґу, де він, колишній редактор опозиційного ме­діоланського* «Conciliatore», просидів із наказу Метерніха десять преважких років, так незабутньо описаних ним у книзі «Le тіе prigіопі». Великий драматург Віторіо Альфієрі, антично суворий республіканець, нав­мисно вчиться як п’ємонтський уродженець  чистої, тосканської мови своїх земляків, щоб твори його розуміли всі. Уґо Фосколо доказує своїм «Ultime lettere di Jacоpo Ortis», що його герой навіть як верте-рівський десперат не забував ні на хвилю про недолю рідного краю. Драматург Джо­ванні Нікеліні запалював аудиторію вогняними словами про колишню славу, а геніяльний Леопарді завдячує саме своїй зворушливій любови до рідного краю те, що між великими представниками песимізму в поезії XIX ст. він етично стоїть найвище, а сяйво сотворених ним красот – пречисте. З другого ж боку, були це подвиги першо­рядного значення, коли в епоху найболючішого пригноблення народу Вінченцо Джоберті писав свою книгу «Про моральний і громадський примат італійців», де ставив свій народ на перше місце між усіма іншими, історик Чезаре Бальбо – своє повне віри «Сподівання Італії», і писали свої твори Массимо Д’Адзеліо і Ф. Ґверацці. І таке воно знаменне, що майже всі оті славні письменники грають визначну політичну роль на провідних становищах: у П’ємонті і Тоскані, в Римі та скрізь, де йде боротьба. А разом з ними,  в гострій опозиції до ідеології інших таборів, у жарі любови й ненависти, з однобічністю упертого доктринера, але з всеохоплюючим поглядом революціонера з божої ласки — Джузепе Мадзіні, все в утечі перед погонею, все на розстаях між Італією, Францією, Ґенуєю і Марселем, Женевою і Лондоном, а при тім і між тим кер­манич наймогутнішої революційної організації – «Giovane Italia» (Молода Італія).

Справді, як дуже Ґарибальді мусив запалати вогнем найcвятішого захоплення, спрагою боротьби за рідний край, коли незабаром дізнається від одного земляка про всі оті змагання патріотів до його визволення! Він був тринадцятилітнім хлопцем тоді, коли на безталанній Сицилії, а далі в Неаполю, шість років після дипломатичного злочину над народами, якому веселе ім’я «Віденський Конгрес», прийшло (під впли­вом революції в Іспанії) до ворохобні, веденій лейтенантом Мореллі і генералом Пепе проти чужинецького деспота, бурбонського Фердинанда І. А майже безпосередньо та в тіснім зв’язку з нею (1821) до перших ворохобних починів у Сардинії, в Турині й Александрії, ще тоді, коли П’ємонт тільки починав ставати леґендарним заборолом волі Італії, розбуджений до боротьби міністрами Бальбо і Санта Роза та офіцерами Анзальді, Пальмою і Реґісом. Одначе всі оті перші почини завершилися нещасливо, про­відники мусіли йти то на смерть, то на вигнання, але це не зламало революційної сили в народі. Десять років опісля, в Модені (1830), заново спалахнув вогонь ворохобні, захоплюючи собою цим разом, в основному, папську Романію, землі якої так само, як і гноблена Австрійцями Ломбардо-Венеція, Парма й Тоскана, на рівні з бурбонським Неаполем і Сицилією, потопали у тьмі неволі. Тоді то, в 1831 р. Ґарибальді знайом­иться з Мадзіні особисто в Марселі і стає його однодумцем щодо ідеї визволення, хоч і не присягає сліпо на мадзінівському республіканському євангелії. Та на базікання в цих молодих революціонерів нема часу, творчий розмах їх вогнистих душ рве їх до визвольного чину.

Це напередодні їх наступу на Сабавдію.

2.

Той наступ, зорганізований головним чином заходами Мадзіні, мав на меті зревольтувати населення Сабавдії, а звідси втягнути в вир ворохобні щойно жорстоко приборканий П’ємонт. Стратегічний план передбачав захоплення твердині Джуліяно, після чого мала повстати вся провінція. Вихідною точкою операцій армії ін­сургентів було Женевське озеро, де Мадзіні зібрав свої ватаги, віддавши провід над ними генералові Раморино, відомому зі своєї участи в повстанні ляхів, а ще більше зі своїх невдач десятьма роками пізніше (1848), в боротьбі Італії з Радецьким. Ґа­рібальді ж мав між тим оперувати на власну руку, а саме приєднати для визвольної справи генуезьких матросів і з ними (та зі здобутими кораблями) поспішити на поміч повстанцям. Але похід ватаг Раморино, розпочатий 1.II.1834 р., не вдався зовсім уже тому, що швайцарський уряд утруднював на кожному кроці рухи повстанців, та тому, що провід Раморино залишав багато до бажання, а вкінці й тому, що між повстанцями було тоді чимало молодих ляхів, які тут так само, як 1849 р. під час боротьби Ґарі­бальді за Рим, своїм нерозумом, своєю полохливістю та взагалі нездарністю тільки шкодили визвольній справі. Так той мадзінівський пуч у Сабавдії закінчився загаль­ною розтіччю інсургентів, та й сам Ґарібальді не зазнав кращих успіхів у своїх за­мірах щодо ґенуезької залоги матросів, бо хтось із тих, що їх він приєднав до діла, ввесь план заговору зрадив, касарня Сарцано аж їжилася від багнетів королівського війська, тому і Ґарибальді не залишалося нічого иншого, як тікати. Він подався спершу до Ніци, а звідси, не почуваючи себе безпечним перед нагінкою п’ємонтських зборів, перейшов через граничну ріку Вар до Франції. Його ціллю була тепер Мар­сель, але поки Ґарибальді дістався туди, він кількома наворотами мало не потрапив до рук французької жандармерії, зраджуючи себе на кожному кроці наївно щирими розповідями про себе (своєю дитячою довірою до людей, підступности і хитрої злоби яких та чудово проста душа не вміла збагнути ніколи). Під час тієї втечі й дізнався Ґарибальді, що він разом з іншими учасниками сабавдської револьти засуджений на смерть, тому тільки аж тепер став дещо обережніший, мандруючи далі під іменем Йосифа Пане. Врешті, після тритижневої мандрівки пішки, наш утікач опинився в Марселі; служив на кораблях, на яких їздив знову в торговельних справах, між іншим аж ген до Тунісу, поки велика пошесть холери в Марселі не змусила його поступити до шпиталю доглядачем хворих.

Так його праведна мати могла все-таки втішатися думкою, що її химерний син, коли вже не зміг стати ні лікарем, ні адвокатам, ні священиком, то принаймні як милосердний самаритянин намагався служити людям у кожній країні, сповнений найжертовнішої самопосвяти для страждальців.

Бо в цього ворохобника й пірата, в цього орла й леопарда, було золоте серце дитини.

А далі? Невже не лишалося йому тепер нічого іншого, тільки животіти злиден­ним життям проскрибованого емігранта і мандрівника, ховаючись від світу й від во­рожих людей у потаємних криївках таємних змов і гуртів? О, ні, таким захованим павуком революційної роботи той леопард з оранжевих гаїв Італії в силу своєї природи і свого єства не зміг бути ніяк. Мадзіні наче вродився до сходин, дискусій, зборів та конспірування в підпільних закамарках, де в рембрандтівському півсвітлі, в тиші змовної півночі зарисовуються гостро й таємно профілі облич тих, що тут придумують смерть катам Італії, й самі кожної хвилини на смерть готові. А байронівський пірат Ґарибальді тужить за боротьбою героїв на вільних просторах, десь між морем і сте­пами, між землею і небом, громадою леопардів віч-на-віч з громадою леопардів. Але він завжди і всюди – леопард волі і світла, ніколи не леопард царської деспотії. Корси­канський пірат Бонапарт теж так безсонно тужив, мусив тужити за якимись всесвітами, за величезними просторами, що роздзвонювали відгуками збройних ударів, від яких валився світ на заході і сході, на далекій півночі і на сонячному півдні. Але той корсиканський пірат зодягнувся вкінці в царський пурпур, мов орієнтальний деспот, і став хижим леопардом тиранії. В серці ж сина тої мадонни, сеньйори Рози, мріє не­впинно жаром якогось незбагненого Lux Aeterna туга – боротися за волю. Боротися не на те, щоб ставити скрізь орієнтальні престоли неволі й кидати їм під ноги збещещену трикольору революції, а на те, щоб визволяти. Який далекий і широкий цей людський світ, його найдальші окраї близькі серцю Ґарибальді, мов його Ломбардія й Венеція, його Тоскана й Сицилія, коли там, нехай і за сімома морями, якийсь поневолений народ повстав боротися за волю. І є з цього погляду в постаті та житті Ґарибальді щось із невмирущої поезії мандрівного лицаря Середньовіччя і щось із невимовної трагіки Дон-Кіхота. Він одночасно, мов войовник, закутий від стіп до голови в залізну зброю, і мов небесний янгол, якому присуджено двитати світ з пекла темряви.

Як сказано, Ґарибальді – гідний син романтичної епохи ХІХ в.

От він тоді, в Марселі, після того як пошесть вигасла і вже не стало тих, яким треба було служити, зважується знову на далеку-предалеку мандрівку, за океан, у новий світ, до Південної Америки. Більше, ніж дванадцять років (до 1847 р.), живе він тут як останній кондотьєр Італії, як хоробрий лицар свободи, що хоч на чужій землі бореться разом із поневоленими за волю: спершу на службі республіки Ріо Ґранде де Суль проти бразилійського цісарства, а опісля з республікою Монтевідео проти ославленого своєю жорстокістю тирана з Буенос-Айреса, Мануеля Ортес де Розас. Роки тої його кондотьєрської служби в Америці, що завершилась блискучою перемогою республіканців у бою на полях Сан-Антоніо, повні пригод, гідних пера Мерієта, Купера, Джека Лондона, або пісень Волта Вітмана. Морські бої, де Ґарибальді зі своєю ватагою на одному кораблі бачить себе раптом оточеним ворожим флотом, але не тратить при тім ні охоти до бою, ні притомности, ні енергії проводу в метушні, де на одного з його людей припадає п’ятнадцять противників. Плавання серед розбурханих морських бурунів, де корабель на очах Ґарибальді розтрощує буря на тріски. Нічний наступ на ворожу станицю, де Ґарибальді сам один алярмує ціле місто. Полон у смертельного ворога, який катує Ґарибальді страшними муками, щоб видобути від нього імена його союзників, а після – той самий ворог в руках Ґарибальді помилуваний ним і відпущений (губернатор Мілану). Або солодка романтика кохання Ґарибальді з донькою американського степу, Анітою, яка стає його вірною й геройською дружиною, й гине опісля в Італії, під час відвороту Ґарибальді з-під переможеного Риму. І та його романтична лицарськість, якою він дивує і найзавзятішого противника: «Це наша раса, його треба пощадити», – любить він казати про хороброго ворога, а часто й найбільшого дикуна роззброює. І безкорисність, що доходить до крайности: по шістьох роках служби в Ріо Ґранде він мусить учителювати по домах, щоб заробити на хліб, (бо тепер і на будуче не приймає від ніякого уряду платні або почесних дарів, або якоїсь винагороди за свої воєнні подвиги), і так само в Монтевідео, де не приймає почесного подарунку з рук генерала Ривери.

Але всі оті казкові подвиги Ґарибальді за океаном добувають в наших очах властивого значення щойно тоді, коли зважимо, що для нього були вони тільки підготовкою до тої ролі, яку мав він відіграти з новим почином визвольної боротьби в Італії. В житті геніяльної людини навіть розстайні й розбіжні позірно лінії творять кінець-кінців своєрідну єдність, в якій наперекір усім скептикам і песимістам хотілося б добачати щось на зразок тої провидющої мудрости, яку Ляйбніц назвав колись harmonia praestabilis. Бо хоч це ніби дуже розстайна лінія в житті Ґарибальді, ота мандрівка за океан та зв’язана з нею служба в південноамериканських республіках, то все те, що в’язалось із нею з погляду на становище Ґарибальді, як італійського патріота й революціонера, мало у своїх висновках першорядне значення для його майбутнього. Це ж, організовуючи в Америці вперше свої бойові гурти, свої легіони, тих левів хоробрости в червоних сорочках із зеленими вилогами, що мали незабаром здобути під його проводом славу на весь світ, Ґарибальді організував собі властиво своїх жовнірів до боротьби за рідний край. Американські боєвища були йому і його хлопцям тільки, сказати б, місцем бойових вправ у боротьбі з тим ворогом, далеко уважнішим ворогом, що сидів не в преріях Аргентини, а в Ломбардії і Венеції, в провінціях Емілії, на Сицилії, в Неаполю і творив армію чужинецького, стільки ж жорстокого, що й могутнього деспота. Добровольці Ґарибальді в Америці – це були майже самі італійці, що прибували до нього з найрізноманітніших середовищ нового світу. І те перше, чого він їх як ватажок учив, – це була відвага боротися проти дужчих сил ворога тоді, коли той ворог був хоч би й удесятеро численніший і своїми засобами сильніший. Колись-то Ґарибальді, починаючи свою службу в Ріо Ґранде, проголосив війну Бразилії, маючи під своєю командою всього 16 людей! Але тих шістнадцять стало під його проводом жахом для цілих лав ворога, і належати до їх гурта вважалося почестю. Бо це разом із своїм ватажком були люди, які наважувалися на кожну небезпеку всі і цілком, а при тім обмірковували й передбачали заздалегідь усе, що яким-небудь способом могло скріпити шанси кінцевої перемоги. Хотілося б просто сказати, що наш романтик Ґарибальді у збройній боротьбі, в особистій хоробрости борця, шукав того, чого літературні романтики шукали в мистецькій красі, а саме – абсолюту. Абсолюту хоробрости, абсолюту геройської посвяти в визвольній розправі з ворогом. І як кожний абсолют для свого визнавця, так і та хоробрість, і та посвята за рідний край висунута тут, так би мовити, на вершини здорового містицизму серця, була для Ґарибальді, як для справжнього романця й земляка Данте, Франциско з Ассизі й Саванароли (мимо його вольнодумности й ненависти до римського папства й попівства) нерушимою, єдиноспасаючою догмою: Una Sancta.

Тим-то і була така щаслива та поневолена Італія тодішньої епохи, що визвольна праця во благо їй була трохи не для всіх її діячів (попри партійні розбіжності й переконання) абсолютною догмою, якій спроневірятися було б блюзнірством, а посвята для якої преображає їх усіх якимось таємничим сяйвом апостолів визволення. Історики лають, напр., Мадзіні за його доктринерську запеклість, республіканську догму і диктаторську авторитетність, але ми перелічимо тільки величезну агітаційну працю цієї людини, його поклики і його промови, його конференції, розмови і сходини, всі труди того життя, присвяченого виключно справі рідного краю, а тоді й сувора авторитетність його буде нам не тільки зрозуміла, а здасться нам просто кінцевою ознакою такого активного духу. І це було щастя Італії, що на ґрунт, підготований до боротьби ідейно Мадзіні і його однодумцями, на землю, права якої заступав перед Европою такий геніальний державник, як Кавур, міг поступити як вождь народних мас у збройній боротьбі такий їх земляк, як Ґарибальді. Короля Віктора-Емануїла назвали прапором Італії, Кавура – її головою, а Ґарибальді – мечем. І це так. Він став і прославився ним навіть мимо того, що коли зі своїми добровольцями прибув на першу вістку про нові революційні рухи в Італії 1848 р. до рідного краю і вперше жертвував батькові Віктора-Емануїла, королеві Карлові-Альбертові, свої послуги як ватажок відділу добровольців, то король його пропозиції не приймає; королеві просто сором говорити з цим пів-піратом, пів-лацароном і пів-волоцюгою, а міністр Річі радить Ґарибальді вступити на службу до Венеції морським розбишакою. І так само розчарувала його з самого початку поведінка папи Пія ІХ – того славетного пана графа Мастай-Фереті, про якого Віктор Гюго виспівав такий чудовий шансон, який на прегарний лист ґарибальдійського легіону (ще з Монтевідео) не відповів нічого, хоч цей лист – то просто зворушлива пісня героїв рідної землі, що тужать за боротьбою визволення. І таким неоціненим з боку королівського уряду, двірської камарильї, міністерських урядів і кожного генерального штабу Італії лишився Ґарибальді для пишних кирей, фраків і золотистих мундирів до кінця визвольної війни і надовго потім, а після своєї диктатури на Сицилії гнаний вкінці королівськими рекрутами як бандит і ворохобник. Для його добровольців правительство не мало ніколи ні одягу, ні зброї, ні ніякої допомоги, а тих, що переходили до нього з королівської армії, спіймавши, розстрілювали як дезертирів. Такої долі зазнавали иноді і найбільш заслужені з ґарибальдійських офіцерів. Як декридитує комендант Мантуї ріттер фон Горжково Горжковскі: «Ein hergelaufener Raufbold, Abenteurer und Anf?hrer vom ?rgtsen Strassen-gesindel, namens Giuseppe Garibaldi».

Але хіба те все в силі відтягнути від раз наміченого діла його самого і його ефебів?

Ні.

Ґарибальді ні не зраджується, ні не гнівається, не отруює себе в гнилій самоті чорними думками про помсту, не йде між своїх хлопців лаяти короля, міністрів та бюрократів, а швиденько шукає змоги допомогти собі інакше, і невдовзі на найважливіших фронтах війни сполошений ворог гукає:

Ґарибальді йде!

 

3.

Італійське повстання 1848 р. – це між визвольними починами Італії з часу її поневолення габсбурзькими та бурбонськими деспотами важливий крок вперед, поширення революції назовні і всередині. Коли саме досі, себто, у 20 і 30 роках, доходило тут усе тільки до ворохобних розрухів у поодиноких середовищах, які щонайвище кінчалися здобуттям конституційного устрою для даної країни, то тепер, уже під впливом упадку монархії Людвіка-Філіпа у Франції, вже кривавих революційних рухів в Австро-Мадярщині й Німеччині, вже в силу могутнього розвитку революційно-визвольної думки в самій Італії, повстання починає набирати загальнонаціонального характеру. І коли найкращі патріоти Італії, не виключаючи спершу, як уже за­значено, й Ґарибальді, так одностайно домагалися від папи Пія IX, щоб він став на чолі народу як найвищий виразник його визвольних змагань, то це теж один зі зна­менних виявів загальнонаціонального характеру одушевленого повстання гнобленого народу. Правда, обожуваний спершу Пій IX швидко скинув маску революціонера на престолі Петра, і не тільки, що не став на чолі визвольної боротьби як Pontifex nationis, але ще й урочисто заперечував щось подібне у своїх енцикліках і ославлених алокуціях так, що листопадова революція в Римі 1848 р. примусила його вкінці поки­нути папську столицю і шукати захисту в Ґаеті, в державі ката Сицилії Фердинанда II (R? Romba). Але хтось інший, не менш авторитетний і для всього народу, і для Европи, мав стати на чолі Італії як виразник її змагань до визволення й об’єднання, – король Сардинії, володар П’ємонту Карло-Альберт, одинокий рідний династ в Італії. В 1831 р. він ще так мало відрізнявся своєю володарського системою від інших габсбурзьких та бурбонських домптерів Італії, що спробу ворохобні й опозицію лібералів придушував криміналом, шибеницями й розстрілами не менш енергійно, ніж якийсь габсбурзький кацик у Модені або Пармі, або хто-небудь із фельдмаршалів і оберегів у Мілані або в Венеції. Але тепер, після довгої й важкої боротьби з собою, цей король-деспот наважується стати королем-ворохобником, і після того, як Венеція й Мілан перші піднесли прапор революції (17 і 18.III.), проголошує війну Австрії.

Хотілося б сказати про Першу святу війну визвольної Італії. Дарма що вона в серпні 1849 р. закінчилася остаточною поразкою Карла Альберта, змусила його до абдикації і спричинила, може, й передчасну його смерть на чужині, в Опорто. Та обставина, що цей п’ємонтський династ прокламував себе після своїх перших перемог над австрій­цями королем Горішньої Італії (14.VI.1848), користуючись при тім, наперекір агітації Мадзіністів, згодою населення Ломбардиї й Венеції, зберегла все-таки своє пропам’ятне значення для розвитку визвольних змагань в Італії, вказала синові й наслідникові Карла-Альберта шлях у майбутнє, на якому той десятьма роками пізніше зміг довершити при допомозі Кавура і Франції діло визволення. Але імена й роль отих обох королів, Карла-Альберта та Віктора-Емануїла, це як-не-як тільки символічні виразники і прапори, конечні династичні засоби для народу, одушевленого для монар­хічної форми своєї будучої держави. Вони обидва не змогли б розбудити в широ­ких масах бойової волі, твердого хотіння помсти та обнови, а з цим і геройського за­хоплення стражданнями кривавої боротьби, коли б попри їх правильні армії не вів на ворога ватаги своїх добровольців Ґарибальді. Те, що правильна армія довершила під Ґойто і Монцамбано, Віллафранка і Пастренґо, а далі під Санта-Лючія і Мортарою, Кустоцою і Новарою, а 1859 р. – під Маджентою і Сольферіно – це все подвиги мілітарної стратегії, та й без огляду на те, чи вони скінчилися перемогою чи невда­чею, з допомогою чи без допомоги французів, певно, дуже цікаві для військового фахівця. А Ґарибальді і його добровольці – це романтична неправильність і вийняток, це епос і поезія, це втілена геройська легенда на полі визвольної боротьби. В таборі королів є династичний принцип, а в шатрах Ґарибальді – найглибша душа народу.

– Evviva I’Italia! Evviva Garibaldi! Ці два кличі пов’язані між собою так тісно, що вони в устах натхнених тратять свій окремішній зміст і стають самозрозумілими синонімами, так як Цезар став синонімом Риму, а Ганібал – синонімом Картагіни*.

Це кличі його добровольців і широких мас народу, які вірять у нього більше, ніж у королів і їх армії, у французів і їх допомогу, в Европу і в її симпатію. І чого б там Ґарибальді зі своїми хлопцями не довершив – усе тратить раптом тверезість холодної дійсности і преображається семикратною райдугою леґенди. Але це так тому, що та дійсність ватажкового подвигу скрізь надзвичайна. Вісток про них у мілітарних канцеляристів не знайдете тому, що вони, як і всі канцеляристи, ненавидять неправильність і вийняток, романтичну леґенду і найглибшу душу народу, всеодно, чи в неї обличчя Христа чи Данте, Мікеланджело чи Ґарибальді. З початку баталії Карла-Альберта Ґарибальді ледве добуває в провізоричної влади в Мілані сякого-такого одягу та зброї для своїх добровольців і зараз же спішить із ними до Ломбар­диї, а звідси під швейцарську границю, страшний для вигідного австрійця тим, чим жахав московський козак героїв Наполеона 1812 р.: несподіваними нападами на Берґамо, Комо, Арона, Луїно, Віджію, Сан Масо, Мурацоне – скрізь тут він являвся неждано і кожної хвилі, мов дух у казці про Аладина, і розгромлював або розганяв, або, принаймні, смертельно тривожив тисячі ворогів, сотками, або тільки десятками своїх. Під Луїно австрійців 1200, а в Ґарибальді – 400 хлопців, але вони перемагають. Під Віджією в генерала Аспре 5000, а в ватажка 100, а все ж із тою соткою він бореться хоробро понад чотири години. На Лаґо Маджйоре він захоплює австрійські парівці з відвагою, яка ще більше дивує, ніж його подвиги в Америці, бо тут проти нього як-не-як така знаменито вишколена й дисциплінована армія, як австрійська, а він же, сказати б, самоук у стратегії і командує самими самоуками. Але те, чого йому бракує, рекрутської школи і стратегічної граматики, те заступає в нього відвага, розмах, порив, а при тім погідний, тільки йому питомий спокій. І хоч без воєнної освіти, все ж у нього є інтуїція та інстинкт геніального вождя. Оборона Риму, обложеного армією  генерала Удино, насланого Францією в 1849 р. ніби для охорони щойно прокламованої там Мадзіні й товаришами республіки (9.II.), а властиво в поміч папі, що втік до Ґаети, – це стільки ж класичний зразок просто страшних своєю звагою подвигів армії Ґарибальді, як і доказ на те, яким стратегом він спромігся бути для Італії, якщо б своєю, іноді непростимою скромністю не грішив так, як це траплялося. Тут бо­ротьба гарибальдійців , першого дня 9 годин,  увінчалася враз такою перемогою, що Удино вже на другий день домагався перемир’я (маючи військо в 6 разів сильніше!), зробленого Мадзіні наперекір раді Ґарибальді, який впевняв членів тріумвірату (крім Мадзіні ще Армеліні, Сафі), що зможе французьку армію окружити в цілости, якщо його військо буде скріплене. Але впертий Мадзіні унеможливив тут плани Ґарибальді, очевидно на шкоду Римові й республіці, так само як опісля, коли відправив Ґаріибальді проти війська Фердинанда II під Палестрину й Велетрі, віддаючи при тім на­чальний провід не Ґарибальді, а генералові Розеллі, людині стільки ж зарозумілій, скільки і зовсім неспосібній. І в однім, і другім випадку передбачав Ґарибальді стра­тегічні можливості, в силу яких, як це признають навіть його противники, ви­звольна війна Італії могла скінчитися на десять років скоріше, і хто знає, чи в такім разі, окрім усієї Сицилії (разом із королівством Неаполю), не дістався би тоді в руки Ґарибальді і весь папський Рим. Але що ж, Ґарибальді вмів вести в Римі три- і чотирикратні наступи на віллі Памфілі й Корсіні, Васцело й Валентині, і розпалювати тут своїм словом бої, які треба причислити до найвеличніших, що в’яжеться з мину­лим Риму всіх часів (ще в 1906 р. німецька письменниця Рикарда Гух (Huch) ство­рила найкращий історичний німецький епос сучасности, змалювавши мистецькою ру­кою боротьбу Ґарибальді за Рим у творі: «Die Geschichten von Garibaldi»*, але він не вмів, чи по всій своїй природі не міг виступити з усією рішучістю там, де йшло про його власну особу. Віл не зумів висунути гідно свого «я» ні проти

Мадзіні, ні Ро­зеллі, ні Лямармари, лі Чіяльдині, хоч усі вони, зрештою (може за вийнятком одного Мадзіні), друго- і третьорядні індивідуальності, своєю анімозією до нього та своїми роз­порядками, спрямованими головно проти нього, шкодили насамперед не йому, а націо­нальній справі часто в її найважливіших стадіях. І так само звик він попри всю герой­ську незалежність свого духу підпорядкуватися волі згаданих королів, хоч хто знає, чи не могла Італія вже тоді, під проводом Ґарибальді, стати тим, чим вона сьогодні під про­водом Мусоліні, коли б Ґарибальді з самого початку захотів взяти кермо всієї бо­ротьби у свої руки, без ніякого огляду на генералів короля, а опершися виключно на свою безпримірну популярність в широких масах народу?

Але до того треба було йому володарських інстинктів, ренесансової жадоби пану­вання принаймні настільки, скільки її горіло колись у Кола ді Рієнці, а цим його доля не обдарувала. Про Мадзіні, напр., він навіть у своїх споминах, там, де обговорює саме хиби цього противника, говорить здержано. Про Кавура, про Наполеона III він зга­дує місцями з гнівом, але король (особливо ж Віктор-Емануель) для нього завжди його володар. Відношення, яке так і пригадує покору великого реформатора Франца з Асизі проти папи Інокентія III. Але щоб це зрозуміти, нам, може, годилося б тямити, що в духовности Ґарибальді попри героя й ватажка, пірата й леопарда волі, крився завжди чу­жий до світу і людей Парсифаль та поет, розмріяний лицар ідеалу і по-дитячому віруючий оптиміст.

І це, власне, той вірний своєму ідеалові і віруючий Парсифаль не в силі ніколи зневі­ритися настільки, щоб покинути думку боротись за вітчину, поки вона не ви­зволена остаточно. Ось після остаточного впадку Риму Ґарібальді зміг із вірними йому легіонерами відступити на територію республіки Сан Марино (як на нейтральну землю) походом, що його історики порівнюють слушно з колишнім подвигом Ксенофонта, про­водиря 10.000 греків після бою під Кунаксою. А заслужила б тут на окрему пісню геройська смерть дружини ватажка, Аніти, яка, як і завжди досі, так і при облозі Риму, не покидала свого чоловіка і в найтяжчих небезпеках, але тепер знесилена над­людськими трудами та вагітністю, загинула під час того відвороту, в Равенні. А з чим порівняти долю Ґарибальді після того, як він, примушений загальною поразкою Італії в 1848-49 р., відпускає останки своїх добровольців, і, прогнаний сардинським урядом із рідного краю, вигнанцем іде знову в мандри на чужину? Правда, інколи хотілося б сказати, що коли б у нього серафічний елемент вдачі не так часто детермінував його вчинків, то, може б, йому не треба було тулятися, прогнаним політичним злочинцем спершу в Тунісі і Танжері, а далі Ґібральтаром, в Англії, знову в Америці, в Нью-Йорку, робітником на фабриці мила, а кінець-кінцем ще раз як моряк-торговець на службі підприємців у Нікарагуа, Ґранаді, Панамі й на західно-індійських островах, поки не перебрав команду одного торговельного корабля в Ліма (Перу). Можливо, що саме якась людина з наполеонівським, ущерть деспотичним характером, намагалася б на його місці з усіх сил зробити свою справу справою всього народу, і на чолі цього останнього визвати до бою всіх своїх ворогів, отак, як зробив, зважився зробити На­полеон, покинувши самовільно присуджену йому на вигнання Ельбу. Але в Ґарибальді після кожного бою була туга за спокійним життям, чого висловом є в міжчасі його по­стійний осідок на дикому відлюдді сардинського острова Капрера (Саргега, 1854), де він живе аж до смерти (2.VI.1882.) з важкої хліборобської праці власних рук, захи­щаючи притім люблячою опікою звірята на тому острові, яких ловити й убивати не дозволяє нікому. Та проте вповні поглибитися в затишок химерної самоти на острові, що гідний своїм бурхливим овидом співу Байрона або Ламартіна, той герой двох світів не зміг ніколи. І якщо він не вмів чи не хотів у ніяку епоху свого життя надто побиватися за свою власну долю й особу, доходячи тут до просто дивацької безкорисности, то боротися за інших він не перестав ніколи. Три рази ще мав він покинути Капреру, покликаний воєнними сурмами до бою: два останні (1866 та 1870/71) тут для нас менше цікаві, проте участь Ґарібальді в кінцевій війні Італії за волю 1859/61 – це з усіх його подвигів найбільший.

Так, це вершина, перемога і тріумф. Вершина і в змаганнях самого короля Вік­тора-Емануеля, вершина дипломатичної творчості Кавура, і вершина, блискуча, чу­дова, хотілося б сказати, імператорська в романтичній долі Ґарибальді. Але ореол переможця, що сяє тут над головою короля, це ореол перемог, здобутих насамперед зусиллями його війська та армії тодішнього союзника Італії, цісаря Налолеона III. Як каже десь Бомарше, «воєнна слава королів, це слава їх полководців та жовнірів, при­несена в дарі їх Величеству». Ореол перемоги дипломатичного хисту Кавура ще дещо захмарений тим, що Наполеон III після італійської перемоги під Сольферіно від­ступає з поля боротьби, спонукує Італію до примирення в Віллафранка, наслідки якого тільки до половини відповідають сподіванням італійських патріотів, а далі доповню­ються анексією Ніци і Сабавдії Наполеоном. Правда, півтора року після Сольферіно і Вілляфранка, 5.XI.1860, Віктор-Емануель об’єднує під своїм берлом італійські про­вінції вже настільки, що незалежними від нього залишаються ще лише австрійська Венеція, республіка Сан Марино і папський Рим, а 17.III.1861 р. може Віктор-Ема­нуель прибрати врешті титул короля Італії. Але коли в усьому тому є багато кабінетної дипломатії, міністерських штук і хитрощів та ceterum censeo заздрих вели­ких держав, то в тому, чим Ґарибальді завершує боротьбу тої епохи, є непорочне ге­ройство, є величність боротьби за рідний край. Це саме його пропам’ятний похід на Сицилію і Неаполь, два найстрашніші заборола чужинецької неволі в тодішній Італії, похід, без тріюмфального наслідку якого, значить без здобуття Сицилії і Неаполю для Італії Віктора-Емануеля, остаточну перемогу уявити годі. В тюрмах Сицилії стогне в оковах 5970 патріотів. Увесь край пронизаний сіттю поліцайської шпіонажі таких міністрів-катів, як Маніскалько і Айосса. Повстання 4.IV.1860 р. здушене в потоках крови, ославлений Бурбон, король Фердинанд II, «цар бомба», велить засипати на­селення при найменшім відруху негодування безліччю бомб і гранатів. Але геній Іта­лії чуває і над тою нещасною країною. Він кличе туди найкращих синів вітчизни і ве­лить їх вести вождеві, ім’я якому Джузепе Ґарибальді, їх є спершу 1007, вони вперше вступають на сицилійську землю в місцевости Марселя, звідси і їх ім’я в книзі безсмертности: «Тисячка з Марселя». Старовинний світ прославив навіки триста героїв Леоніда під Термопілями, але проти них репрезентує ті тисячі ґарибальдійців з Марселя рівно величаво, рівно всежертвенно, рівно несмертельно геройського духа новітньости. Куди вони ступлять, народ спішить до них, вони поривають за собою маси як хвиля, як вихор, як сили небес, їх червоні сорочки – це мов символи того лютого пожару, що розпалюється з їх приходом над головами тиранів. O – camiscia rossa, camiscia santu! Ґарибальдівський абсолют хоробрости, ґарибальдівська віра в перемогу, ґарибальдівська звага на неймовірне – все те вибухає тут, мов лава Етни з кожного місця, з кожного погляду, з кожного кроку видимо й потрясаюче на весь світ, спо­віщаючи народам усіх земель вогнистими знаками:

Так борються герої.

Так визволяють поневолених.

Так веде провідник з божої ласки.

Під Каталафімі вони здобувають блискучу перемогу, хоч ворогів учетверо більше. Під Алкамо їх ледве 1000, а ворогів – 25.000, в Палермо 200 ґарибальдійців проганяє 4000 неаполітанського війська, хоч королівська артилерія вистрілює 2600 бомб усього на одну площу. А ті їх проповідники, той монах Джіян і Уґо Басі, та черниця, сестра Різо, що з висот одної барикади, хрест в одній, пістоль в другій руці, загріває студентів з Павії до бою!

За правду: Una Sancta.

Тоді Ґарибальді став всевладним диктатором здобутої Cицилії, і король Віктор-Емануель прийняв її з його руки, хотілося б сказати, з його ласки. Той самий король, що після того як Ґарибальді, бажаючи опісля завершити діло визволення, рушив зі своїми походом на Рим, щоб здобути і його для об’єднаної Італії, вислав на нього військо, яке в горах Аптромонте звело з ґарибальдійцями соромний братовбивчий бій, в якому Ґарибальді був тяжко ранений у ногу. А важко недужого велів Віктор-Емануель запроторити до в’язниці в Варініяно! І так само покарав король свого найкращого героя ще в 1867 р., коли Ґарибальді, наступивши ще раз на Рим, програв бій із папськими оборонцями, французами, під Ментаною. Ота тюрма – це може найглибший трагізм у житті переможця Сицилії. Правду писав Мадзіні у своєму листі до «міністрів короля»: «…Це вся Італія є з ним (Ґарибальді), вся Італія є зранена з ним і запро­торена. Ми жадаємо, мої панове, визволення Ґарибальді в ім’я Італії, в ім’я подяки, яку всі ми йому винні. Ми жадаємо, щоб його разом із ріднею випустили на волю, бо це його запроторення пригадує Европі історію Христофора Колумба».

 

[Розбудова нації. – 1930 р. – № 9-10].

* міланського – Ред.

* Карфагену – Ред.

* Дві частини: «Die Verteidigung Roms» (1906) та «Der Kampf um Rom» (1907) О.Г.