ФРАНКО – ПУЛЮЙ: ДВА ТИТАНИ У МОВНО-САКРАЛЬНІЙ БИТВІ (ДО ПОЛЕМІКИ ПРО ПЕРЕКЛАД БІБЛІЇ 1903 РОКУ)

Автор: . 01 Вер 2017 в 22:03

                                                           Ірина ФАРІОН

 

 

  

ФРАНКО – ПУЛЮЙ: ДВА ТИТАНИ У МОВНО-САКРАЛЬНІЙ БИТВІ

(ДО ПОЛЕМІКИ ПРО ПЕРЕКЛАД БІБЛІЇ 1903 РОКУ)

 

 

 

В одночассі зійшлися два Івани – надпотужні інтелектуали, суспільно-політичні діячі та духові провідники української нації Іван Пулюй (1845–1918) та Іван Франко (1856–1916). Зійшлися, напрацювалися, розсварилися – та не минули. Горіли свободою своєї української землі так, що болісно обпікали тим полум’ям навіть один одного. Мета нашої розвідки з’ясувати причину та градус конфлікту межи Франком–Пулюєм, що виникла на ґрунті епохального перекладу Біблії 1903 року Куліша–Пулюя–Нечуя-Левицького як сакрального символу української самостійности й самобутности.

Серед завдань – розкрити  підложжя світоглядів та мотивації суджень обох велетів, що яскраво виявилися в мовно-сакральній битві. Обоє науковці й перекладачі. Обоє поліглоти. Обоє свою, рідну, українську, любили, як життя. Багатьма чужими – польською, німецькою, чеською, французькою та ін. – спілкувалися зі світом. Свою трактували як визволення власного народу, його душу й  духову опору, його державу й самостійність. Обоє за основну функцію мови мали її націєтвірний та державотвірний, а не комунікативний  характер. То звідки ж пристрасний конфлікт? Який урок із цієї словесної битви титанів вилучимо для себе, нинішніх?

До першопричини сакрально-словесної війни. Переклад Біблій національними мовами – справа політична. Потім все решта. Найкраще це висловлено 4 березня 1863 року в анонімному листі від «благонамеренных малороссов» до начальника Третього відділення власної й. і. в. В. А. Долгорукова про можливі політичні наслідки та шкоду, яку може завдати державі переклад Біблії українською мовою «сепаратистами-хохломанами» (що, звісно, спровокувало 18 липня 1863 року так званий Валуєвський циркуляр): «Мы считаем излишним доказывать, что перевод Слова Божия на жаргон малорусский есть затея политическая [], [] все мы, благонамеренные малороссы, вполне понимающіе нужды и желанія народа и затеи наших хохломанов-сепаратистов, умоляем Ваше Сіятельство употребить все, чем только Вы можете располагать, чтобы защитить нашу святыню (ідеться про переклад Біблії – І. Ф.) от поруганія, а отечество от распаденія и опасного раскола». Починався цей лист-донос «благонамеренных малороссов» знаменитою фразою – невимушеним мимовільним і найкращим визначенням націєтвірної, а не комунікативної  функції мови: «Из праха Шевченка выродилась целая шайка самых рьяных сепаратистов и ненавистников Россіи» [13, 58–59].

У Галичині у другій половині ХIХ ст., поглинутій москвофільськими клерикалими греко-католицького відламу, було подібне. Про це свідчить реакція святоюрської консисторії на «Молитовник» українською мовою Івана Пулюя 1869 року. Представник святоюрського клиру, москвофіл о. М. Малиновський, представив митрополитові Сембратовичу «Молитовник» Івана Пулюя «яко отрую, загубу для руського народу», через що «тая рукопис по праву каноническому призначена зостала до оуничтоженія» [4, 2]. «Отруйність» полягала в кількох причинах: 1) у використанні так званої «оукраинщини и кулишôвки» (себто української мови й  фонетичного принципу правопису), яка є «науковою немочію и диватствами»; 2) у перенесенні політичної «оукраинщини и кулишôвки» на поле церковне як розриву з літературною традицією; 3) у намаганні прищепити вірним звичай «по оукраински молитися»; 4) у використанні нехарактерних лексем чи їхніх фонетико-графічних форм, як от Исус (замість Иисусъ), щоденний (замість насущный) та ін. [4, 8–12].

Хіба за таких суспільно-політичних обставин дві інтелектуально надсильні особистості з різних частин України – Іван Пулюй та Пантелеймон Куліш – не могли не зустрітися й узятися до спільного перекладу Біблії українською мовою, аби явити світові та й самим українцям їхній сепаратизм? Максима «усупереч» ще ніколи так не надихала й ніколи не давала такого блискучого висліду в інтелектуальній подвижницькій праці: «Перекладаючи сьвяте Письмо, я ніколи не оглядався на Архієреїв, нї на православних, нї на католицьких. […] Ваші Архієреї держать ключі розуміння під полою, і самі не ввіходять до царства небесного і людей туди не пускають. Дозволять вони тоді сьв[яте] Письмо на украінській мові, як будуть мусіли дозволити, а буде се тоді, коли ніхто не питатиме іх, як і всюди по сьвіті не питають» [8, 191].

Прелюдією до цієї праці були видані у Львові, у додатках часопису «Правда», 1869 року Кулішеві переклади окремих  біблійних текстів: «П’ять книг Мусієвих» та «Іов. Переспів» під псевдонімом Ратай. Ці частини перекладу, як  і окремі рукописи Нового Заповіту, отримали негативний відгук від відомого словенського мовознавця-славіста Ф. Міклошича як «парафраз», а не переклад [7, 298–299], що спонукало П. Куліша звернутися по співпрацю до знавця давніх мов, зокрема старогрецької, молодого богослова І. Пулюя. Як вислід,  у Відні вже у співавторстві з І. Пулюєм вийшли окремо «Євангелия» «по св. Матфеєві», «по св. Маркові», «по св. Луці» і «по св. Іоанові» 1871 року; «Святе Письмо Нового Завіту» 1880 року (перевид. 1887 і 1893 рр.). Вже по смерти П. Куліша світ побачив повний текст українськомовної Біблії від П. Куліша, І. Пулюя, І. Нечуя-Левицького наприкінці 1903 року.

Підсумовуючи спільну роботу над перекладом, І. Пулюй ділиться основними намірами: «Ми старались зробити якнайвірнїйшу фотографію первовзору і дбали пильно, щоб характер нашоі мови не затратився» [8, 247]. 30 грудня 1903 року Пулюй повідомив знаменну новину Ганні Барвінок: «…Сьв[яте] Письмо Старого Завіту надруковане!» [8, 252].

Іван Франко в полеміці. Кирило Студинський був перший, хто  звернув увагу на Франкову критику Кулішевого (і Пулюєвого) перекладу Біблії, хоч, звісно, Франко був не самотній у цій критиці. Крім, зрозуміло, що москвофільської греко-католицької духовної консисторії, негативно висловлювалися про мову перекладу галицькі діячі та письменники Великої України, зокрема Іван Рудченко. Їхні завваги стосувалися надмірного вживання церковнослов’янської лексики та способів передавати біблійні імена, наприклад, Іоан, а не Иван, Матфей, а не Матвій, Руф, а не Рухва та ін. [11, ХХХI]. Натомість К. Студинський спостеріг три не зовсім справедливі атаки на Кулішів переклад від Івана Франка, і то всі по смерти письменника: 1898 року (у розвідці «Із переписки П. Куліша з Галичанами 1870–71 р.», ЗНТШ, т. 26, с. 15), 1905 року у своїй знаменитій праці «Поема про сотворенє світа», Новий Громадський Голос, 1905 р., що вийшла окремим відбитком усього 200 чи 500 примірників [11, 37]) і в «Нарисі історії української літератури до 1890 р.» 1910 року [11, LХХVI– LХХVIII], де мислитель зупиняється на аналізі творчості П. Куліша, не минаючи його         наївних, безглуздих і шкідливих політичних заяв про потребу українсько-польського порозуміння «на ґрунті буцімто польської культурности» й потреби покинути «своє козаколюбство і гайдамацтво» («Крашанка русинам і полякам на Великдень 1882 р.»). І. Франко абсолютно слушно зазначає, що «з політичного і національного погляду брошура була зовсім неясна і непродумана і свідчила тільки про повний брак знайомости галицьких польсько-руських відносин…»  [15, 99–100]. Не без того, ця політична сервілістська позиція Куліша вплинула на Франкову оцінку його перекладу Біблії.

Перші Франкові критичні висловлювання 1898 року стосувалися засадничих і загальномовних проблем. Мислитель у зверхній формі заперечував Кулішеву думку про переклад Святого Письма як «найважнішої справи» серед усіх видавничих задумів, зокрема в Галичині, а відтак піддав загальній критиці мову перекладу, що не має жодної користи хоча б через те, «що галицькі дяки і псалтирники далеко легше розуміють церковний текст св. письма, ніж той його переклад» [11, LХХVI]. Відтак Франко у критично-саркастичному запалі приписав Кулішеві невисловлену ним думку про приреченість свого ж перекладу: «а хоч би мойого перекладу розійшлося лише десять примірників, то все таки він своє зробить» [цит. за 9, 172]. І. Пулюй 1905 року спростував Франкову запальну вигадку й зазначив, що він «ніколи і ніде не читав такої «фрази», але знаю, що Куліш часто мовляв: «Дарма, що заборонено сьв. Письмо в Росії; воно знайде собі дорогу», або «воно зробить своє діло», а се вже що инше, як «здогади» Франка» [9, 172–173].

Набагато розлогіше й аргументованіше І. Франко висловився у власній неординарній науково-популярній розвідці про неавтентичність Мойсеєвої «Книги буття» «Поемі про сотворенє світа», яку написав під впливом недавно перед тим віднайденої на семи глиняних дощечках вавилонської поеми «Енума еліш». Основний зміст брошури – лексико-поняттєвий порівняльний аналіз перших двох глав «Книги буття» та поеми «Енума еліш». Франко апелює до відомого Кулішевого перекладу Біблії як джерела спотвореної чи неточної інформації через неправильне тлумачення понять та лексем – звідси неправильний переклад. Франко вважає, що переклад Біблії має бути або популярний, себто «мовою своєю зрозумілий для широкої маси народу», або ж науковий, «щоб докладно передавав зміст і значення первовзору» [14, 73–74]. На думку І. Франка, Кулішеві ні того, ні того не вдалося зробити через незнання первісних мов Святого Письма: гебрейської, грецької, латинської, а також і через погане володіння німецькою та французькою мовами, якими є відповідні наукові переклади. Відтак Франко вже традиційно дорікає Кулішеві використанням церковнослов’янізмів рече, глаголе, воїство, гласи, печалі [14, 75].

Проте Франко не тільки критикує, а пропонує лексичний пошук у контексті окремих числових зачал, себто закінчених речень. Мислитель знаходить суперечності в логічній послідовності зачал «Книги Буття» винятково з огляду на неправильний Кулішів переклад, що, на думку письменника, призводить до смислових нісенітниць, і пропонує власне  трактування грецького та жидівського джерела. Відповідно до цього трактування, Господь перед створенням світу «застав уже щось готове», тоді як у Куліша читаємо, що «земля була пуста й пустошня», – слова зовсім неясні, бо не знати, чим ріжниться «пустий» від «пустошного». Одначе Франко сам також не може підібрати належного відповідника, що відповідав би жидівському тогу-ва-богу (бо цієї мови не знає) чи грецькому хаосові. Висловлює він також застереження до Кулішевих лексем безодня і ширяв, що стали предметом для інтелектуальних пошуків мислителя і своєї пропозиції перекладу: «Се знов загадка, якої на основі самої гебрейської мови годі пояснити і якої пояснення ми знов мусимо лишити собі на пізніше» [14, 81–87, 85]. Звинувачуючи Куліша в поняттєво-лексичній невідповідності, Франко водночас зауважує, «що ціла Книга Битія не могла бути написана одним чоловіком, але була склеєна з ріжних, первісно зовсім окремо списуваних оповідань, і то в такім часі, коли суперечності тих оповідань уже не відчитувалися виразно…» [14, 102].

Чи не пом’якшує це окремі невідповідності у Кулішевому перекладі, якщо їх взагалі за такі вважати? Як підтверджують подальші дослідження, І. Франко таки не мав рації у своїх лексико-поняттєвих інтерпретаціях та трактуванні «Книги Буття» як простої адаптації вавилонської космогонічної поеми «Енума еліш», проте маємо визнати його сміливість, «коли він наважився опублікувати в Галичині, де церква мала величезну силу, першу ґрунтовну працю в галузі біблійної герменевтики, яка базувалася на епохальних досягненнях археології і семітології» [1, 190].

У літературознавчій розвідці «Нарис історії української літератури до 1890 р.» Франко згадує Кулішів переклад Мойсеєвого «П’ятикнижжя», «який, одначе, визначався дуже неприємними мовними дивацтвами, що давали галицьким москвофілам сильне оружжя в руки проти українізму» [15, 100]. Це, звісно, не відповідає правді, а упереджений Франків випад, зі зловмисної подачі москвофілів, сповна спростував у своєму дослідженні К. Студинський. Проте гротескний поголос злорадно пішов Галичиною. Ідеться про саркастичну Франкову цитату начебто про чудернацькі зукраїнізовані імена в Куліша: «таких, як Мусій, замісто Мойсей, Оврам, замість Авраам і Сруль замість Ізраїль…» і вислів «Хай дуфає Сруль на пана!», хоч в оригіналі читаємо «…вповає на Господа благий Израіль» (у Пулюя «Вповай, Ізраїлю, на Господа»). Водночас К. Студинський зазначає, що «Франко забував, що імя Мусій було загально уживане на Україні, що одначе в перекладі Старого Завіту з р. 1903 прийнято всюди Мойсей (замість Мусій), Аврам (зам. Овраам)…», і, звісно, жодного разу Куліш не вживав імени Сруль замість Ізраїль [11, LХХVIII]. Проте спростовувати  не так легко, як оббрехати. Ось що про це писав сам Іван Пулюй: «…треба таки ставити в перекладі Біблії імена в тих формах, в яких вони вже надруковані в новому Завіті. Про те ми с Кулішем довго нараджувались і згодився він, щоб писати Мойсей, не Мусій, Авраам, не Оврам…»  [8, 229].

Як тут не згадати геніяльної Франкової цитати з передмови до «Поеми про сотворенє світу»: «Памятайте, мої други, ширіть скрізь і все Правду і ніщо більше, як Правду. Бо хоча Правда зразу всім гірка, так все-таки згодом вона скрізь бере верх й стає солодкою спасителькою людства» [14, 41].

Іван Пулюй «в оборонї Кулїша». Саме до цієї Правди змагав і Пулюй: «… мусять всї патріотичні мужі Росїі [себто Руси – І. Ф.]  мати відвагу, високо держати сьвітильника правди, якого Гете назвав велико-потужним, а не тілько так, прижмуривши очі, мимоходом обминати його, в боязнї, щоб не попекти ся» [8, 339]. Тому дуже пристрасно, часом аж із пересадою захищав він від усіляких мимовільних і зумисних нападок свого Учителя та поважного Друга, співперекладача Біблії. Понад то, частка в перекладах Біблії І. Пулюя була неабияка, тому, звісно, закиди в бік Куліша прямо влучали і в нього: «Четверту частину старого Завіту переложив Левіцький. Псальми перекладаю я, а Новий Завіт переложив Куліш вкупі зо мною» [8, 231]. Маємо спогад і про творчу робітню над Старим Завітом: «Я робив і редакцію Кулїшевого перекладу Старого Завіту 1902-го року, бо покійний друг не вспів зредагувати його» [9, 171].

Пулюй мав завваги до окремих церковнослов’янізмів (як і І. Франко) рече, глаголе, гласи, які, на його думку, в новій редакції перекладу варто заступити питомою лексикою, бо «В 70-тьох роках робили ми тую невеличку уступку з уваги на релігійне почуттє нашого народа там, де Бог говорить, знаючи, що нарід і ті церковні слова розуміє, кажуть же люде: зарік ся, відрік ся, вректи, наречена, пророк, то зрозуміють і «рече» [9, 171]. Підсумувавши спільну роботу над перекладом, І. Пулюй окреслив основне завдання: «Ми старались зробити якнайвірнїйшу фотографію первовзору і дбали пильно, щоб характер нашоі мови не затратився» [8, 247].

Захищаючи П. Куліша від Франкових звинувачень щодо надмірного використання церковнослов’янізмів, І. Пулюй апелює до церковнослов’янської лексики  у творах Ю. Федьковича та Т. Шевченка, а відтак і самого Франка: «Франко, критикуючи «дяківщину», сам не може її спекатись, та «підпускає» хлопам слова: «зачало», «глава», «книга Битія», а замість слова небо, простір пропонує, як у московському і Кулішевому перекладі, – «твердь» [9, 171–172]. Найкраще підтвердження церковнослов’янізмів у мові самого І. Франка – це реєстр слів у праці «Лексика поетичних творів І. Франка»: 535 слів із 35.320 лексем та аналіз цієї лексики в дослідженні Миколи Лесюка як наслідку передусім невнормованости тодішньої лексичної системи української мови [2; 3, 727–733].

Людмила Ткач пояснює велику кількість уживання церковнослов’янізмів наприкінці ХIХ – початку ХХ століття дуже тісним ментальним зв’язком Західної України «з церковно-книжною традицією» і водночас  демонстративним   відмежуванням (чи «опозитивністю») від польської мови [12, 267–268, 272–273, 278–179]. Про спільні риси українського перекладу Біблії 1903 року та мови творів Івана Франка йдеться у новому дослідженні Т. Мороз: «Як і в текстах перекладів, так і в мові творів І. Франка використано й збагачено стильовий потенціал церковнослов’янізмів, які засвоїлися в староукраїнській книжній мові…» [6]. Себто Франкові звинувачення не мають під собою жодної підстави і, як слушно й гостро висловився І. Пулюй, є «горячковою критикоманією» [9, 179].

Основна полемічна відповідь Франкові на його закиди щодо мови біблійних видань Куліша поміщена у відомій науково-популярній розвідці І. Пулюя «Нові і перемінні зьвізди», зокрема, у додаткові «Кілька споминів про Куліша та його дружину Ганну Барвінок» (Відень, 1905 р.) [9]. Про це, зокрема, йдеться, у його листі від 2 червня 1905 року: «Відповідаю тепер Франкові на те, що він в «Громадському Голосї» про переклади Біблїі наляпав» [8, 365] та в листі до Павлика 16 червня 1905 року: «Приглянувшись близше цїлій його писанинї, я все більше прихиляюсь до думки, що в його душі, що до науки і що до етики, справдешнє тогу вабогу (євр. невидимо і неустроєно). Передусїм бракує йому до писання: пошана і любов до правди. Се буде в моїй книжочці не тілько сказано, але й – доказано» [8, 367].  

Пулюй умотивував потребу своєї пристрасної реакції – захисту перекладу Біблії: «Чим же провинив Кулїш перед трибуналом п-на Франка? Певно, що не метою, бо вона була висока і благородна. Міг Куліш хіба помилятись, шукаючи дороги до тої мети» [9, 154]. Франкову критику Пулюй називає «поверховною, покривленою і несумлінною» і має за обов’язок захистити вже покійного письменника від Франкової «шарпанини» [9, с. 163, 181]. Свої контраргументи він розгортає з найповнішою силою в аналізі  Франкової «Поеми про сотворенє сьвіта» [9, 166–180], вдаючись до межимовного зіставного аналізу лише трьох зачал єврейського тексту в Кулішевому та Франковому перекладі: «У початку сотворив Бог небо і землю. Земля ж була пуста й пустошна над безоднею і дух Божий ширяв понад водами. І рече Бог: настань сьвіте! І настав сьвіт» / «На початку, коли сотворив бог небо і землю, а земля була невидима й невпорядкована і пітьма на морі і дух божий сидів на водах, тоді сказав Бог: нехай буде сьвітло! І сталося сьвітло!» [9, 174–175].

Відтак І. Пулюй подає переклад цього уривка іншими мовами: німецькою, церковнослов’янською, московською, чеською, польською, сербською, англійською, французькою, італійською, латинською і  грецькою – і робить висновок про невмотивоване Франкове втручання у смисли Біблійного тексту, зумовлене його захопленням французькими й німецькими критиками й вавилонсько-ассирійськими джерелами та їхнє буквальне перенесення до біблійного тексту і його перекладу. За І. Пулюєм, Франко «перекладає так, як йому треба, а не так, як стоїть в єврейському тексті, і як на инших мовах переложено» [9, 175]: за єврейською Біблією, Творець сотворив усесвіт із нічого, тоді як за вавилонсько-ассирійським світоглядом – світ був лише впорядкований богом світла Мардуком.

На Франків закид Кулішеві, що він не знав ні грецької, ні латинської мови, Пулюй педантично віднаходить неправильно поданий, а отже, і перекладений у Франка грецизм «доратос кай катаскеуастос» замість «аоратос» і «акатаскевастос», де перше означає невидимий, друге – незладжений, невпораний, необроблений, що і є перекладом загадкового «тогу вабогу» [9, 177–178]. Водночас Пулюй показово й саркастично підкреслює, «що Новий Завіт переложили вкупі Куліш і Пулюй», і Франко мав би знати, що один із них «укіньчений богослов і знав грецьку мову…» [9, 170]. Звісно, що Франко це знав і позитивно висловлювався про І. Пулюя у своїх «Нарисах..», називаючи І. Пулюя «знаменитим електротехніком і визначним письменником», а також «дуже талановитим полемістом у дуже делікатній справі – вживання народної мови в церковних книжках»: «Сам і на спілку з Кулішем він довгі літа працював над перекладом Святого Письма на українську мову» [15, 189]. Що ж до знань Кулішем інших европейських мов, то й тут Пулюй захищає свого друга: «Знав же Куліш певно дуже добре свою і московську мову, і вже ті дві мови могли вистарчити, щоб його переклад вийшов вірний і гарний. До того ж знав Куліш добре англицьку, польську і церковну мову, розумів і німецьку, а як з його перекладу видно, то він і придержував ся московського видання, з єврейської мови вірно переложеного і Синодом одобреного» [9, 170].

Проте у своїй полеміці Пулюй був не менше наступальний та їдкий, ніж Франко, тому як основний аргумент проти Франка він долучив до своїх спогадів «Сповідь дра Франка перед Поляками», себто уривки з його дуже непростого й закривавленого твору, опублікованого в польському виданні після програшу виборів до Віденського сейму «Nieco o sobie samym» (1897 р.) [9, 163–166]. Не місце аналізувати обставини появи цього зраненого тексту, одначе така анти-Франкова аргументація, як слушно висловився К. Студинський, «не зискала […] на силі і на повазі» – доречніше було б обмежитися лише суттєвими аргументами, які ми й розкрили  [11, LХХVIII]. Зауважимо, що емоційна полеміка межи Франком і Пулюєм, без сумніву, мала і світоглядове підложжя. Якщо І. Пулюй за своїм світоглядом був винятково цілісним україноцентричним (чи націоналістичним) та ідеалістом-практиком, то І. Франко, як імунно невідпорне дитя свого часу, потрапляв у пастки соціялізму, позитивізму, атеїзму – і тяжко виборсувався з цієї омани всю другу половину свого життя. Свою ролю зіграла, мабуть, і різниця в одинадцять літ межи двома геніями, що посилювала світоглядові розбіжності та вікові пріоритети. Проте, як побачимо, час абсолютно вирівняв тотожність світоглядів обох мислителів у мовному питанні.

Попри мовно-сакральну полеміку навколо перекладу Біблії, ці два велети не залежно один від одного виписали свою гармонійну засадничу спільність у трактуванні мови як націєтвірної сили, а не засобу спілкування [16, т. 41, с. 171–172, 226–227; т. 7, с. 207; 8, с. 50, 259–260 ]; у розвиткові мови на народній основі як запоруки національної єдности та потребі розриву з церковнослов’янською традицією [16, т. 1, с. 20–21, т. 7, с. 206; 8, с. 51, 70, 473   ]; в аналітиці внутрішніх процесів мовно-національного відступництва як основної причини відсутности сильної нації і держави [16, т. 41, с. 188–189; 8, с. 224], що, звісно, є об’єктом окремої розгорнутої розвідки.

Характерно, що на схилі літ два титани вийшли на зв’язок із поважною політичною надією того часу – Союзом визволення України, непартійною організацією, заснованою у Львові 4 серпня 1914 року політичними еміґрантами з підросійської України. Основний постулат цієї організації – державна незалежність і соборність України та повний крах Росії внаслідок Першої світової війни. Це й була найзаповітніша мрія Франка і Пулюя. Проте і один, і другий, на відміну від проводу СВУ, у своєму листуванні наголошує на потребі спиратися передусім на власні сили, а не лише мінливо-ситуативний міжнародний чинник. Саме до німецькомовної газети СВУ «Українські вісті» 7 липня 1915 року Пулюй надіслав рукопис брошури «Україна і її міжнародне політичне значення» [8, 482–484] з характерним коментарем: «Нїмецька і австрийська держава зроблять тілько те для України, що буде в їх інтересі, і що міжнародні обставини зробити дозволять, але нам треба як найбільше жадати» [8, 484]. Франко ж, отримавши 7 жовтня 1915 року відмову від «Українських вістей» (виходили в Німеччині) опублікувати його німецькомовні переклади Шевченкових творів начебто через їхній «слов’янофільський, антинімецький та антипапський зміст», що, на думку редакції, міг би «зразити багато прихильників української справи серед німців», – дав гідну й іронічну відповідь: «Я  й не думав про те, що нам треба перед Европою врізувати слов’янолюбство й лібералізм Шевченка тому, що це може бути не політичним супроти німецьких та навіть папських змагань» [5, 75].

Отож крізь призму часу набагато важливіше побачити те, що об’єднувало наших мислителів, натомість те, що роз’єднувало, – варто трактувати в площині проблеми зовнішніх обставин, людського характеру та кипучих почуттів, що з плином часу таки вигасають перед спільно омріяною високою ідеєю української Свободи. Франкова критика біблійного перекладу залишилася емоційним епізодом в історії титанічної праці Куліша–Пулюя–Левицького, а Пулюєва реакція – наче природний вибух на сонці, що лише посилив значення обох велетів у нашій незнищенній мові та культурі.

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

  1. Ласло-Куцюк Магдалена. Еволюціонізм чи креаціонізм. Франкова розвідка «Поема про сотворення світу» / Магдалена Ласло-Куцюк // Іван Франко – письменник, мислитель, громадянин. – Львів : Світ, 1998. – С. 186–190.
  2. Лексика поетичних творів І. Франка. – Львів, 1996. – 263 с.
  3. Лесюк Микола. «Язичіє» в художніх творах Івана Франка / Микола Лесюк // Іван Франко – письменник, мислитель, громадянин. – Львів : Світ, 1998. – С. 727–733.
  4. Пулюй Иван. Лист без коверти яко одповідь впр. крилошанину Малиновському на реферат Молитовника / Іван Пулюй. – Відень, 1871. – 15 с.
  5. Мазур Орест, Патер Іван. Іван Франко і Союз визволення України / Орест Мазур, Іван Патер // Іван Франко – письменник, мислитель, громадянин. – Львів : Світ, 1998. – С. 68–77.
  6. Мороз Т. В. Спільні риси українського перекладу Біблії 1903 року та мови творів Івана Франка: лексика високого стилю // Дослідження з лексикології і граматики української мови. Збірник наукових праць за ред. Попової І. С. / Мороз Т. В. – Режим доступу: http://ukrmova.com.ua/zmist-zhurnalu/vipusk-12/spilni-risi-ukra%D1%97nskogo-perekladu-bibli%D1%97-1903-roku-ta-movi-tvoriv-ivana-franka-leksika-visokogo-stilyu/
  7. Нахлік Євген. Пантелеймон Куліш: Особистість, письменник, мислитель: У 2 т. – Т. 1 / Євген Нахлік. – К. : Український письменник, 2007. – 463 с.
  8. Пулюй Іван (1845–1918). Листи ­ / [збір, упорядкування, пояснення та «Слово до читача» Ольги Збожної] / Іван Пулюй. – Тернопіль : Воля, 2007. ­­– 544 с.
  9. Пулюй Іван. Нові і перемінні зьвізди. Кілька споминів про Куліша і його дружину Ганну Барвінок // Пулюй–Куліш. Подвижники нації / [за заг. ред. В. Шендеровського] / Іван Пулюй. – К. : Рада, 1997. – С. 99–200.
  10. Сушко Ол. Переднє слово // Франко Іван. Сотворення світу; / [упорядк., передм., коментарі В. Погребенник] / Ол. Сушко. – К. : Обереги, 2004. – С. 35–39.
  11. Студинський Кирило. Листування і зв’язки П. Куліша з І. Пулюєм (1870–1886) / Кирило Студинський // Збірник філологічної секції Наукового товариства імени Тараса Шевченка. Т. ХХII (2). П. О. Куліш (матеріяли і розвідки). – Львів, 1930. С. V–LХХХVI.
  12. Ткач Людмила. Українська літературна мова на Буковині в кінці ХIХ – на початку ХХ ст. Частина 2: Джерела і соціокультурні чинники розвитку / Людмила Ткач. – Чернівці : Книги – ХХI, 2007. – 704 с.
  13. Українська ідентичність і мовне питання в Російській імперії: спроба державного регулювання. Збірник документів і матеріалів (1847–1914) / [упорядник Геннадій Боряк]. – К. : Кліо, 2015. – 810 с.
  14. Франко Іван. Сотворення світу / [упорядк., передм., коментарі В. Погребенник] / Іван Франко. – К. : Обереги, 2004.
  15. Франко Іван. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. З останніх десятиліть ХIХ в. / Іван Франко. – Дрогобич : Відродження, 2008. – 464 с.
  16. Франко І. Зібрання творів : у 50 т. / Іван Франко. – К. : Наукова думка, 1976–1986.

 

 

Рубрики: Філософія національної ідеї