Формування мети

Пропонуємо уривки з класичної монографії Василя Іванишина “Нація. Державність. Націоналізм” (Дрогобич: ВФ “Відродження”, 1992).

Василь Іванишин

Формування мети

Важлива проблема для нації, що виривається з багатовікової неволі, – формування мети своїх змагань. Воно відбувається на різних інтелектуальних рівнях і в різних напрямках, що суттєво ускладнює політичне життя нації після перших успіхів боротьби й ослаблює її сили. Крім того, свободу, державу і незалежність важко здобути, але ще важче їх втримати. І вже зовсім неможливо зробити це, ступивши на привабливий, але хибний шлях.

І історичний досвід людства, і наше бурхливе політичне сьогодення показують, що в усвідомленні збунтованим суспільством мети своїх змагань переважно маємо три підходи: “від противного”, “за аналогією” і “власний шлях”.

Зараз в Україні проявляються всі три, і кожен має своїх прихильників, у тому числі й у політичному проводі. І це не дивно: українське сучасне політичне мислення активно формується фактично лише кілька останніх років, нинішній боротьбі не передував необхідний період вироблення оптимальної для конкретних умов ідеології, яка, власне, і починається з конкретизації мети визвольної боротьби. Дивно інше: при явній схильності до одного з цих підходів якоїсь із груп не бачимо з її боку активного заперечення двох інших. Це мало виправдання в умовах тоталітаризму: той час аж ніяк не сприяв відкритим політичним дискусіям. Їхня відсутність у наш час свідчить або про політичну недозрілість наших політичних лідерів, або ж про авторитарно-кулуарний спосіб вирішення цієї проблеми – фундаментальної і визначальної. Справді, якщо я наймудріший, то нащо мені дискутувати з приводу мого вибору, який і так є єдино правильним?.. Знайома логіка і позиція, правда?

Не будучи, на жаль, наділений таким даром політичної непомильності, дозволю собі запропонувати шановним читачам цю проблему для спільного осмислення, бо впевнений: наосліп державу не будують.

Цілком природно, що в момент ослаблення системи гноблення народ, прагнучи визволення і здобувшись на силі, намагається знищити те, що його гнітило, а майбутнє життя уявляє собі “від противного” – без усього того, що нагадує про часи неволі. Що саме відкине народ, як далеко зайде у своєму запереченні минулого, – залежить від рівня його політичної свідомості і радикальності програми його політичного проводу.

Тут варто підкреслити три моменти.

По-перше, антинародна система в Україні суттєво пошкоджена, але далеко не знищена. Більше в цьому плані зроблено в Галичині, де рівень національно-політичної свідомості і громадської активності був на диво (після такого тотального і безпощадного півстолітнього “прополювання”!) високим. Значно менше здобутків – у решті регіонів. Процес руйнування комуністичного режиму тут стимулювався переважно ззовні, під впливом Галичини і подій у Росії, а тому й не міг бути глибинним. Та й у Галичині він фактично не зачепив базових структур, видихнувшись на надбудовних.

По-друге, увесь радикалізм демократичного руху вичерпувався в основному антикомунізмом, точніше – зводився до усунення КПРС від політичної влади й утвердження при владі демократів, тобто теж ішов “від противного”, часто дзеркально повторюючи спосіб мислення й “манери” свого противника. Про зруйнування радянської влади – цього механізму комуністичної системи – не йшлося. Лідери демократів, навіть позбувшись багатьох націонал-комуністичних ілюзій шістдесятництва, ще не позбулися на цей час віри в спроможність радянської влади, у можливість її використання для якісної зміни на краще українського суспільного життя. Вважалося, що погана не система Рад, а тільки їхня залежність від КПРС. Результат відомий. Скрізь по Україні компартійний апарат терміново “демократизувався” і масово, але організовано перейшов у виконавчі структури радянської влади. У Галичині цей його маневр не зовсім удався, демократи тут не тільки здобули Ради, але й очолили структурні підрозділи виконкомів – в обласних і районних центрах. На більше, особливо в селах, не вистачило снаги. Але вони заспокоїли себе тим, що вистачить і здобутого на цих двох рівнях, щоб облагодіяти Галичину, а самі з ентузіазмом кинулися “оздоровлювати” Ради і піднімати їхню ефективність. Що з цього вийшло, теж відомо. Щойно тепер, через два роки, раптом “виявилося”, що ті кляті націоналісти мали рацію, коли виступали проти Рад: треба змінювати не кадри в радянській системі, а замінювати цю систему іншою. І лише тепер почалися спроби вироблення нових концепцій державної структури.

До речі, цікаво спостерігати за тим, як демократичні лідери “борються за народовладдя”… допомагаючи Президентові обмежити це саме народовладдя інститутом намісників, які й візьмуть на себе владу. Якою б не була мотивація введення цієї інституції, вона – не з арсеналу демократії, а з арсеналу тоталітаризму. Але наші демократи – “тверезі реалісти”: вони знають, що мало шансів, аби їх вдруге вибрав народ, зате є реальні шанси, що саме їх вибере Президент – на своїх намісників. Можна б назвати таку політику демократичних лідерів ренегатством. Але ми цього не зробимо. Бо є набагато точніший і вичерпніший національний термін: холуйство.

По-третє, формування мети боротьби “від противного” само собою є неперспективним. Адже майбутнє забезпечується не лише знищенням старого, а передусім створенням нового. Політична деструкція доцільна, але лише як необхідна передумова утвердження іншої – вищої і кращої. Інакше – хаос, безвладдя, політична мутація, утвердження на керівних постах не людей з конструктивним мисленням – творців нового, а здебільшого або справжніх бійців, не здатних, проте, до творчої політичної праці, або героїв фрази, лицарів елоквенції, просто коритників, що наламали язика на критиці старого. Ще один результат такого формування мети – спад політичної активності в народі: нема ні противника, ні перспективи…

Другий підхід до формування мети суспільних змагань – “за аналогією”. Поневолена нація в момент політичного пробудження вдивляється у світ довкола неї і приходить до невтішного висновку: скрізь краще, як у нас!.. При цьому завжди ставиться питання “що вони мають?”, але майже ніколи – “як вони цього досягли?” Наші політики часто апелюють до політичних реалій Заходу. Так, зокрема, робив М.Горбачов, коли переконував громадськість і політичних лідерів союзних республік, що не випадає роз’єднуватися в той час, як європейські країни об’єднуються. Він якось ніби “не помічав”, що об’єднуються самостійні, суверенні національні держави, а не колонії і що мета цього об’єднання – протиставитись домінуванню в європейській економіці західного “центру” – США, а також новому конкурентові – Японії…

Наші демократичні лідери теж часто вдаються до західних аналогій. Власне, вони з цього й почали своє політичне протиборство з КПРС – ще в 60-х роках. Що найбільше заважало удосконаленню цієї системи, перетворенню її в “соціалізм з людським обличчям”? Відсутність демократії. Від чого найбільше страждали молоді інтелектуали, що стали на шлях інакодумання? Від незахищеності прав людини. Чим у першу чергу відрізняється політичне життя на Заході від животіння в СРСР? Наявністю демократії та прав людини. Отже, необхідно перейняти ці здобутки як політичну мету і запровадити в нас. Багатопартійність, свобода слова, парламентаризм, ніякої “погоні за відьмами”, плюралізм, усім – рівні права… Здорово, правда?

Це типовий приклад неповної аналогії, коли за взірець береться результат, але ігнорується процес, який до нього привів. А внаслідок цього сьогодні маємо те, що маємо.

Чомусь демократичний Захід у переможеній фашистській Німеччині не рахувався з принципом багатопартійності, з парламентаризмом, волевиявленням народу тощо. І за фашистськими “відьмами” там досі не лінуються ганятися. Фашистських главарів повісили, інших розсадили по тюрмах, партію заборонили, газети закрили, пропаганда фашизму була заборонена і каралася законом, населення проходило “денацифікацію” і вивчало основи демократії, на нові гроші обмінювалося лише 60 рейхсмарок, решта пропадала… До того ж у Німеччині ніхто не відміняв приватної власності, не запроваджував колгоспів, не виморював мільйони німців голодом, не … І хоч комуністична система – явище востократ страшніше, Захід болісно кривиться, що в нас офіційно припинена діяльність КПРС, що було закрито кілька компартійних газет, що дехто виступав за суд над комуністичними злочинцями, – фу, як не демократично!.. Треба допомогти душеньці Горбачову, який має справу з такими варварами…

А наші демократи фальцетом підспівують: “Ніякої погоні за відьмами! Хай живе плюралізм! Слава демократії!” А комуністична бандократія вже додушує ограбований нею народ…

Чужий досвід і приклад – речі цінні й необхідні, але вартість політичної моделі визначається не адекватністю зарубіжному зразкові, а тим, наскільки точно проведено в ній рівнодіючу між потребами та мріями поневоленого народу і можливостями їх реалізації.

Найбільш привабливим для людей виглядає “власний шлях”. У такому визначенні мети – й орієнтація на привабливі орієнтири, і природне бажання людей до самостійності, і врахування специфіки країни. Але тут – і надзвичайно широкі можливості для маніпулювання громадською думкою. Передусім – з метою виправдати відсутність сподіваних і обіцяних результатів. Причини цього, мовляв, завжди зовнішні й об’єктивні, а якщо внутрішні, то зумовлені недостатністю трудових зусиль громадян, їх недисциплінованістю, низьким рівнем свідомості тощо. В окремі періоди причинами можуть виступати шкідництво, диверсії класового ворога, опір недобитої контри, зловорожа діяльність українських буржуазних націоналістів і т.ін. Згадаймо, що найбільше про “власний шлях” за останні десятиліття кричали ідеологи комуністичних режимів Югославії, Румунії, Китаю, Албанії. Чужі ідеали, нав’язувані народу, чужі причини невдач, зате “рідні” і “наймудріші” правителі…

“Самостійницький” крок “групи 239” 24 серпня 1991 року й активна участь у референдумі їхніх однодумців на місцях, а також характер законотворення досить промовисто свідчать про те, який саме “власний шлях” торується Україні. І що тут можуть наші демократи, коли вчорашні партократи успішно побивають їх цілком демократичними методами? Не виступати ж їм проти абсолютизованих ними ж принципів демократії. Хоч, як свідчить ажіотаж довкола намісництва, якщо дуже хочеться, то можна…

Власне, і нинішня позиція демократів – це і є “власний шлях”: спроба повести українців на боротьбу не за своє національне самоутвердження, а в бік творення космополітичного, але демократичного суспільства. Боротьба за демократію – не тільки альфа, але й омега їх ідеології. Між тим демократія – це спосіб життя рівних, однак не самоціль нації, яка ще не позбулася остаточно ярма і влади тих, хто її в цьому ярмі тримав. І ще: ідеться не тільки про те, щоб шлях був власним (він у будь-якому випадку таким буде), а щоб він був правильним.

Тому кожен із названих трьох підходів до формування мети своїх змагань, як і кожен політичний, економічний і всякий інший суспільно значимий крок, потребує аналізу й оцінки з позицій доцільності й ефективності для реалізації національної ідеї. А ця ідея в кінцевому рахунку зводиться до свободи самоутвердження нації, без чого нема і не буде свободи людини, а є й залишиться свобода робочої худобини – набирати доброї форми, щоб краще тягти чужий запряг.

Однак свобода – поняття структуроване. Є свобода від, свобода для і свобода в ім’я чогось.

Якщо йдеться про свободу від чогось, то для всіх народів колишнього СРСР це була свобода від панування комуністичної системи. Цей процес швидко набирав ознак національно-визвольного та революційного, що ставало реальною загрозою не тільки для існування системи, але й для панування тих, хто її уособлював і завдяки їй паразитував на тілі народу. Вони вчасно збагнули це і, як за рятівну соломинку, схопилися за демократію. Цим партократії вдалося сповільнити революційний процес і трансформувати його в еволюційний – у той самий час, коли лідери демократів вибивалися з сил, щоб звузити фронт національно-визвольних змагань до демократичних. Цікавий період для майбутніх аналітиків та істориків! Результат – партократії вдалося зберегти свої позиції в суспільстві, навіть очолити керівництво в більшості республік – нових держав. До того ж присвоєнням демократичних лозунгів їй вдалося ще й вибити з сідла головного на той час противника – демократичні об’єднання.

Тому в цих республіках, зокрема в Україні, досягти навіть цього першого і необхідного ступеня свободи поки що не вдалося. Тож не варто так надсадно дмухати у фанфари – це ще не наша перемога…

На питання “свобода від чого?” так чи інакше відповідає собі абсолютна більшість представників поневоленої нації: кожен знає, що для нього є найбільш дошкульним, і прагне цього позбутися. Характер цих прагнень може бути різним, але узагальнити, сфокусувати їх не складає особливих труднощів. І лозунг “Геть систему гноблення!” – об’єднує, бо зрозумілий усім і близький більшості.

Набагато складніше з питанням “свобода для чого?” Розклад думок тут надзвичайно широкий і вкрай суперечливий. Різні інтереси, способи мислення, виміри патріотизму, різна оцінка можливості реалізації прагнень… Знайти їх рівнодіючу дуже складно, але необхідно, інакше суспільство скоро перетворюється в котел вируючих пристрастей, а щойно здобута куца “свобода від” може обернутися бідою і черговою поразкою народу.

Права і свободи людини – велика справа, але аж ніяк не більша за права і свободу нації. Протиставляти їх, пропагувати права і свободи людини як головну мету, абсолютизувати їх у цей момент – означає роздмухувати вогонь егоїзму – особистого і групового. Не буде ніяких прав і свобод людини без прав і свободи нації: буде право і свобода холуїв, пристосуванців, егоїстів, яким байдуже все на світі, крім них самих. А як вміло і широко реакція використовує пропаговану демократами мету! Причому – і для власного захисту, і для настроювання людей проти тих же демократів: “От ти ходив на мітинги, бігав з прапором, агітував за них. А що це тобі дало? То вони для себе старалися!..” Згадаймо, як діяла більшовицька пропаганда на ґрунті, розчищеному для неї українськими соціалістами, які кілька десятиліть переконували українців, що соціальна мета важливіша від національної: “Вони обіцяють якусь Україну, а ми землю. Вибирай: чи невідомо яка Україна, чи добрячий шмат землі – панської або сусіда-куркуля?” І вибирали. І вибрали…

Україна прийшла до своєї свободи, як кажуть, голою, босою і голодною. І в цих умовах реалізація політичними кон’юктурниками, шахраями і коритниками, космополітами і безпринципними владолюбцями “свободи для” (для забезпечення продуктами, промтоварами, ширше – для підвищення життєвого рівня) може непомітно привести до нової неволі. Адже якщо головним проголосити права і сьогоденні потреби людини, нинішнього покоління, а не нації, в якої мусить бути ще й майбутнє, то цілком виправданим буде і розпродаж наших заводів, фабрик, преси, радіо і телебачення, навіть землі – аби лиш одержати іноземну валюту, за яку можна задовольнити сьогоднішні потреби. Цей процес уже починається, і наслідки його не важко передбачити: методика розпродажу України іноземцям вроздріб і навіть оптом аж надто відпрацьована в нашій історії і добре відома.

Тому такий важливий третій і головний критерій усіх політичних програм і дій : “свобода в ім’я чого?” Заради чого боролися і боремося та ще й інших кличемо до боротьби? Аби сьогодні набити шлунок, а після нас – хоч потоп? За те, щоб здобути собі трохи людянішого і щедрішого господаря-пана? Чи за те, щоб, як інші європейські народи, самим бути повноправними господарями своєї долі, своєї багатої і щедрої землі і всього, у ній і на ній сущого? Хай пропадає Україна, лиш би якомога довше ниділо на цьому світі наше нікчемне Я, чи ” Слава героям!”, що вмерли за життя і свободу нації?

Українська історія дуже багата на ілюстрації того, чим закінчуються визвольні змагання при відсутності усвідомленої загальнонаціональної ідеї: кожен боровся за волю для себе (“свобода для”), а всі разом потрапляли у ще гіршу неволю.

Так було з часів утрати державності й аж до 19 ст. І тільки геній Шевченка зумів наповнити для українців слово “воля” змістом поняття “свобода”. Своїм громовим і неослабним голосом духовний батько української нації вже друге століття застерігає і вчить нас: боротися треба не “за волю” (за дозволи, вольності, права, привілеї, за шмат гнилої ковбаси для окремих людей чи груп), а за свободу нації – за “свою хату” (національну державу), в якій буде і “своя правда” – правда національного волевиявлення і національного інтересу, і “сила” – захисна і творча міць об’єднаного національною ідеєю народу, і “воля” – права і свободи вільного громадянина і господаря свого майна, умінь чи інтелекту… Один Мазепа до Шевченка збагнув це і спробував започаткувати боротьбу за свободу нації. Чи треба нагадувати, як поставились до цього і як діяли тодішні “тверезі реалісти” і борці за волю і вольності?..