Філософія Івана Франка: від раціоналізму до ідеалізму

Філософія Івана Франка: від раціоналізму до ідеалізму

              Щойно побачила світ монографія відомого дрогобицького науковця й публіциста Олега Багана «Культурологічна і націософська проблематика в літературознвчих студіях Івана Франка (пізній період творчості: 1895 – 1907 рр.)» (Дрогобич: Радакційно-видавничий відділ ДДПУ ім. І.Франка, 2021. 212 с.). Книга присвячена найцікавішому й найдраматичнішому періодові творчої та інтелектуальної біографії українського генія: у цей період І.Франко цілковито розпрощався із своїми соціалістичними переконаннями, переосмислив принципи позитивізму як філософії і програми суспільного розвитку, вийшов до просторів ідеалістичної та ірраціоналістичної думки, відмовився від реалізму як художнього методу й стилю та увійшов у естетичні течії неоромантизму та неокласики.

Власне, проблема світоглядної еволюції І.Франка є центральною в дослідженні О.Багана. Через її тлумачення й розуміння читач може вийти на осмислення складних і важливих проблем та ідей буття української нації Франкового періоду. Наприклад, науковець обґрунтовує, що переломним роком у житті І.Франка був 1883-й, коли той перосмислив свої ліві політичні та філософські переконання молодечого періоду (1876 – 1882 рр.), звернувся до традиціоналістських ідей (в цьому дусі написаний знаменитий твір «Захар Беркут», який О.Баган вважає переломним у творчій еволюції письменника), зблизився з галицькими народовцями, які відстоювали передусім національні принципи, у його художній творчості посилюються морально-психологічні мотиви тощо. Ці зміни відчутно посилили ідейний і культурний струмінь в Галичині, дозволили народовцям за участі І.Франка завдати вирішального удару по великому таборові галицьких москвофілів. Франкове перебування в радикальному (соціалістичному) русі аж до кінця 1890-х  рр. вчений пояснює особистими конфліктами та непорозуміннями з чільними народовцями (О.Барвінський, А.Вахнянин, Ю.Романчук та ін.), які були занадто копромісними натурами. Але світоглядно І.Франко вже цілком був звільнився від соціалістичного доктринерства, що підтверджено маловідомими думками з його праць.

Велике місце в монографії займає тема розвитку естетико-теоретичних поглядів І.Франка, які й до сьогодні жваво обговорюються в літературознавстві. Так, О.Баган доводить, що І.Франко подолав принципи культурно-історичної позитивістської школи й підійшов до ідей духовно-історичної, або культурно-філософської, літературознавчої школи, яка ґрунтувалася на філософії інтуїтивізму, теорії духу, етнопсихологізму тощо. Ще цю філософську лінію називають «філософією життя»: це творчість Е.Гартмана, В.Дильтая, Ф.Ніцше, М.Шелера, Ґ.Зимеля та ін. На думку вченого, ця дуже продуктивна ідейна еволюція І.Франка була не завершена через його страшну хворобу, що загострилася в 1906 р. Це зупинило ідейний прорив видатного мислителя до основ філософського ірраціоналізму, який українська культура повноцінно не зробила й до сьогодні. Якби таке сталося, то Франкові вдалося б сформувати покоління інтелектуалів-ідеалістів, що кардинально б змінило культурно-політичну ситуацію в Україні на початку ХХ ст. Цю інтелектуальну лінію І.Франка спочатку підхопив дуже талановитий критик Микола Євшан (Федюшка) (1890 – 1819), але він надто швидко трагічно помер, а потім, в міжвоєнну добу, її потужно ввів в українське життя Дмитро Донцов (1883 – 1973), витворивши ціле героїчно-волюнтаристське покоління націоналістичних письменників, культурників та політичних діячів  міжвоєнної доби 1920 – 1930-х рр, яке майже ціле було знищене у вихорі 2-ї Світової війни.

         В естетико-теоретичному плані І.Франко, як доводить О.Баган, підійшов до тлумачення складних проблем розвитку літератури, естетичного мислення, які щойно в ХХ ст. були повноцінно проінтерпретовані видатними теоретиками Заходу. Він, зокрема, включав у свою наукову лабораторію етнопсихологію, компаративні теорії, тлумачення підсвідомого, цивілізаційні елементи осмислення літературних тем і проблем, культурологічні теорії тощо. Ця проблематика була розвинута глибше в українській критиці та літературознавстві лише в міжвоєнну добу (Д.Донцов, Ю.Липа, Є.Маланюк, Т.Коструба, М.Гнатишак, Б.-І. Антонич, Д.Козій та ін.).

           В окремому розділі автор описує критику І.Франком теорій раціоналізму та позитивізму, що зроблено вперше в літературознавстві з такою повнотою, і цим доводить, наскільки видатний галицький автор концептуально й широко усвідомив пастки філософії прогресу.

          Розділ «Осмислення культурного та ментального феноменів Галичини, критика москвофільства» присвячений проблемі, умовно кажучи, регіонального мислення І.Франка, розуміння ним ролі Галичини як П’ємонту України, як форпосту українського окциденталізму й націоналізму. Про чому О.Баган подає складну картину теоретичних тлумачень І.Франка: простежує, як розвивалося його мислення в аспекті розуміння слабкостей та ментальних вад галичан, як він моделював Галичину лабораторією для модерного становлення українства як нації, як розумів виклики перед українством цивілізаційного та культурно-політичного планів. І.Франко виділив і пояснив причини еволюції деградантства в Галичині, коли через відсталість і прибитість краю виникла фатальна лінія розвитку галицької еліти: рутенство (національне гермафродитство, тобто психологічна роздвоєність між своїм і чужим, моральне пристосувантсво), ботокудія (дрімучість і провінційність культурна) і москвофільство (цілковите відступництво й зрадливість перед нацією, що маскується в профанаторський патріотизм).

           У книзі в окремому розділі показано, наскільки цікаво й аналітично точно дивився І.Франко на проблему цивілізаційного хитання України між Сходом і Заходом, між візантійсько-православними та католицько-протестантськими віяннями. Сам він перейшов складну еволюцію від відкритих симпатій до Росії і російської ліберальної культури до усвідомлення загроз, які несе російська цивілізація як гібридний, недоформований культурно-цивілізаційний простір. Саме І.Франко першим в Україні тоді заговорив про деформацію в Росії всіх передових західних ідей (гуманізму, раціоналізму, соціалізму, лібералізму), про її загрозу для України як хаотичної соціальної стихії. Саме під його впливом в Галичині сформувалася стійка група інтелектуалів-культурників, які усвідомлювали російську загрозу й мобілізували суспільство на протидію їй, що врятувало край від повальної орієнтації на все російське, як це трагічно сталося тоді, на початку ХХ ст., на Наддніпрянщині й призвело до поразки Національної Революції 1917 – 1920 рр.

          В останньому розділі монографії О.Баган доводить, що І.Франко першим в українській літературі розпочав естетичну тенденцію до неокласицизму як до літератури «вищої культури душі», інтелектуальної, націленої на вершинні, стилево довершені художні зразки античності. Це почалося в поетичній збірці «Мій Ізмарагд» (1998) і сягнуло піку в збірці «Sempertiro». Але імпульсивно виявлялося ще від молодих літ І.Франка. Ця тенденція відчутно аристократизувала українське естетичне мислення ще перед діяльністю і вишуканою творчістю знаменитих київських неокласиків (М.Зеров, М.Рильський, П.Филипович). Паралельно І.Франко від драми «Сон князя Святослава» (1895 р.) розвивав художню лінію неоромантизму, настроїв національного оптимізму, героїки та волюнтаризму, най краще виражених у таких знакових творах, як вірш «Конкістадори» чи твір «Великі роковини». У цьому плані І.Франко став попередником прекрасного і національно виразного  вісниківського неоромантизму (творчість Є.Маланюка, Л.Мосендза, Ю.Липи, О.Ольжича та ін.). 

                                                                                Редколегія сайту