Філософ-воїн: Юліян Вассиян

Олег Баган

 

Філософ-воїн: Юліян Вассиян

 

Юліян Вассиян (1894—1953) належить до числа найоригінальніших і щедроідейних постатей нашої культури. У чомусь нетиповий українець — самозаглиблений, навдивовижу дисциплінований у праці, по-німецьки схильний до абстракції, широкоузагальнювального мислення. Його доля парадоксально поєднала в одній людині талант кабінетного філософа-вченого і підпільного революціонера-пропагатора.

Він належав до покоління, якому судилося злетіти над Україною яскравим струменем кометного виру й так само раптово розбитися об твердь історичної безвиході. Формували це покоління бурі Першої світової війни і змагання національної революції 1917—1920 рр., а потім воно стрімко мужніло й росло духом в гарячу міжвоєнну добу, коли протистояння чужим окупаціям набуло особливої суворості та жертовності.

Далекий нащадок вірменських поселенців в Україні, рід якого зукраїнізувався, очевидно, ще в епоху пізнього Середньовіччя, Ю. Вассиян народився в селі Колоденці біля старовинного галицького містечка Жовква. Серед волинських православних єпископів ХV ст. є аж два Васияни — Володимирський і Туровський єпископи (за «Історією України-Руси» М. Грушевського). Можливо, один із них і був далеким предком українського націоналіста ХХ ст. Це щодо деякої екзотичности походження. В іншому аспекті, родинному, Вассиян належав до типової галицької патріотичної сім’ї початку ХХ століття: батько — вчитель, директор школи, активний просвітянин. Сам Юліян навчався в знаменитій Львівській академічній гімназії, через яку пройшла левова частка галицьких інтелігентів і яка була чи не головним форпостом українського духу та ідеї у польському культурному морі в Галичині.

Навчання в гімназії було надзвичайно бурхливим, захопливим: тоді, на початку ХХ ст., серед галицьких гімназистів вирували бурі боротьби за український університет у Львові, вони брали активну участь у сутичках із поляками під час демонстрацій, організовували найрізноманітніші форми національного протесту. Тож 1913 р., коли Юліян закінчив гімназію, він був цілком свідомим патріотом.

У 1914 р. Вассиян разом зі старшим братом Володимиром, талановитим художником, здійснив відчайдушну спробу прорватися через фронт і все-таки записатися до Легіону січових стрільців, який формувався при австро-угорській армії. Угорська жандармерія, яка з підозрою ставилася до всіх русинів-українців, ув’язнила його і запроторила до табору інтернованих. Там йому вдалося переконати одного австрійського високопосадовця в тому, що його український патріотизм не йде врозріз із австрійським державним патріотизмом, коли йдеться про спільну боротьбу з імперською Росією. Так Юліян Вассиян все-таки опинився серед січових стрільців. Він пройшов усю воєнну кампанію УСС і потім національної Української Галицької армії, брав участь у воєнних діях на теренах Наддніпрянської України, побачив і зрозумів усі героїчні пориви українських військових структур під час національної революції і всі стратегічні промахи загального українського політичного руху.

У 1920—1922 рр. довелося ще побувати у польському таборі для полонених у Домб’ю і пережити багато принижень та поневірянь. Водночас ці умови посприяли тому, що патріотична інтелігенція, переважно молода за віком, розпочала дуже кардинальне переосмислення засад і стратегічних напрямів національно-визвольного руху. Цей період (1920—1923 рр.) можна вважати одним із найплідніших в українській історії у плані інтелектуальних пошуків. У таборах для інтернованих вояків армій УНР і УГА на теренах Польщі і Чехословаччини виникла ціла громадсько-культурна інфраструктура задля збереження української ідентичності і розвитку національної ідеології. Колишні солдати тепер ставали публіцистами, редакторами, письменниками, дослідниками, мистецькими і літературними критиками, філософами. Раптово стримані через закінчення війни емоції тепер з особливою силою виливалися у творчості. У таборах виходили десятки більших і менших часописів, альманахів, книжок, діяли скромні, але активні видавництва, розвивався театр, творчі гуртки й т. ін. Результатом цієї бурхливої всебічної діяльності молодої генерації стало критичне переосмислення політичного й ідейного досвіду українського соціалізму і ліберального націонал-демократизму, вихід на ідейні обрії традиціоналізму (консерватизму) і націоналізму.

Від 1922 р. Ю. Вассиян пішов навчатися до львівського таємного університету, який був організований галицькою інтелігенцією з метою сформувати культурні й академічні кадри в умовах, коли офіційно на теренах Галичини українцям не дозволялося ані відкрити свій університет, ані навчатися в державному польському університеті. Тут уперше він занурився в атмосферу підпілля, напруженого міжнаціонального протистояння у повсякденні. Тут на весь розмах виявилися інтелектуальні здібності Юліяна як мислителя, скрупульозного дослідника, уважного інтерпретатора. Він стає одним із авторитетів для студіюючої молоді, займає посаду університетського референта в Українській крайовій студентській раді, яка займалася організацією студентства і співпрацювала з підпільною Українською військовою організацією на чолі з Є.Коновальцем, що вела боротьбу проти польської окупації.

Тоді одним із найважливіших напрямків боротьби за молодь в Галичині була протидія радянофільству. Ця суспільно-політична тенденція з’явилася під упливом пропагандистської демагогії, що нібито в СРСР створено «справжню українську державу — УРСР», де йде «українізація» і «відроджується народозахисна економіка у вигляді НЕПу». Нагадаємо, що тоді на радянські позиції перейшов навіть головний галицький політик, диктатор Євген Петрушевич, колишній лідер ЗУНР. Зрозуміло, він зробив це в ілюзорній надії на можливість використати СРСР у боротьбі проти Польщі. Отже, першим великим історичним кроком молодіжного націоналістичного руху в Західній Україні була його успішна діяльність проти радяно- і москвофільства. Саме тоді Юліян Вассиян ідейно змужнів як переконаний традиціоналіст, людина нової формації політиків, які під віяннями ідей Дмитра Донцова чітко стали на позицію «віри тільки у власні сили», без будь-яких сподівань на зовнішнє визволення України.

Зі студентських організацій в Галичині і Чехословаччині поступово сформувалася Група української націоналістичної молоді, яка явно виражала нові інтенції в українському русі: волюнтаризм, мілітаризм, ірраціоналізм та християнський ідеалізм у філософії, революціонізм у діях, романтизм в настроях. У 1924 р., коли Ю. Вассиян переїхав на студії до Праги, він відразу став одним із лідерів цієї організації, почав друкуватися в її органі — журналі «Національна думка». Цей щомісячник зарекомендував невдовзі себе як одна з головних теоретичних трибун із розвитку ідеології українського націоналізму. 1927 року Вассиян вже сприймався в націоналістичному середовищі як чільний ідеолог і був делегований на I Конференцію українських націоналістів у Берліні, що мала підготувати платформу для об’єднання різних націоналістичних підпільних організацій в одну структуру. Відтоді почав діяти як координаційний орган Провід українських націоналістів на чолі з Є. Коновальцем, з’явився друкований офіціоз Проводу — журнал «Розбудова нації», який постав на базі «Національної думки». У ньому Ю.Вассиян був постійним автором. Вже у №2 з’явилася його етапна стаття «До головних засад націоналізму». «Розбудова нації» загалом є одним із найкращих українських теоретичних часописів (не тільки в аспекті розвитку національної ідеології), тому дивує деяка байдужість (чи упередженість?) до часопису сучасних українських дослідників. За основними параметрами цей журнал передавав ідеологічну платформу «Літературно-наукового вісника», що виходив за редакцією Д. Донцова від 1922 р. у Львові, з тою лише поправкою, що не містив художньої літератури. Його характеризували чітка націозахисна методологія мислення, плекання ідеалістичного світогляду, послідовна критика будь-якого імперіазілізму і малоросійства, антисоціалістичні і антиліберальні інтенції, уміння найгостріше поставити проблематику з української історіософії чи культурології.

У 1928 р. відбулася II Конференція українських націоналістів у Празі, на якій Ю. Вассиян був делегований на майбутній Конгрес українських націоналістів вже як головний ідеолог, людина, що найглибше усвідомлювала світоглядну доктрину націоналізму. Конгрес відбувся 27 січня — 3 лютого 1929 р. у Відні, і на ньому була заснована ОУН. Ю.Вассиян виголосив свою знамениту доповідь «Ідеологічні основи українського націоналізму» («Розбудова нації». — 1929. — № 3—4). Зараз ця доповідь передрукована за оригіналом у грунтовному і скрупульозному науковому збірнику «Конгрес українських націоналістів 1929 р.: Документи і матеріали«/ Упорядник Володимир Муравський. — Львів, 2006. Власне, тут Ю. Вассиян висловив центральну думку своєї філософії нації: націоналізм не є лише відповіддю на зовнішній тиск/завоювання якогось поневоленого народу, це, передусім, внутрішня, органічна вітальна сила народного генію, вічна здібність соціуму до динамічного самооновлення і зростання (звідси — поняття революційний націоналізм), це радісна відповідь етнічної унікальності на подих Бога до збагачення й урізноманітнення світу.

На конгресі Вассияна призначили членом Проводу українських націоналістів та керівником його ідеологічної секції. Тоді з’явилася його відома брошура «Програма виховання в ОУН». У 1930 р. він закінчив Карлів університет у Празі, перед тим паралельно студіював філософію і слов’янську філологію в Празькому німецькому університеті і Українському педагогічному інституті. Його докторська дисертація мала назву «Поєднання розуміння філософії в її відношенні до наук про основи поетики і метафізики». Це дослідження яскраво передавало залежність автора від німецької філософської школи. Зокрема, серед сучасників його улюбленим філософами були Освальд Шпенѓлер й Едмунд Гуссерль — великий майстер культуролого-історіософських та ірраціоналістських інтерпретацій і майстер феноменології.

З почуття патріотичної відповідальності і щоб бути в центрі націоналістичного визвольного руху, відчути його живу атмосферу, Ю.Вассиян того ж 1930 р. переїжджає до Галичини, в Перемишль, і там редагує газету «Український голос», яка ще раніше поступово перейшла на націоналістичні позиції. Це був один із найбільш резонансних тодішніх галицьких часописів, який гостро реагував на будь-який наступ полонізації. Однак Вассиянові не довелося розгорнути тут свій публіцистичний талант: вже 2 листопада 1931 р. у Бродах його арештувала польська поліція у справі т. зв. конгресівців — виявлених нею учасників Конгресу ОУН 1929 р. На судовому процесі у Львові 1932 року Ю. Вассиян разом з групою чільних діячів ОУН — Осипом Бойдуником, Олесем Бабієм, Євгеном Зиблікевичем, Степаном Ленкавським, Зеноном Пеленським — був засуджений до чотирьох років ув’язнення. Це вперше верхівка ОУН постала перед лицем польського суспільства, що викликало велике емоційне напруження у країні. Особливо вражало те, що всі оунівці виявилися не якимись там «вуличними бандитами», як їх звично презентувала польська преса, а добірними інтелектуалами, яскравими особистостями. У судовому процесі підтекстом звучала моральна звитяга національного руху: він виражав сподівання молодої, талановитої, освіченої генерації українства.

Юліян Вассиян відбував ув’язнення в тюрмах Львова і Дрогобича, де відзначався, за спогадами чільного діяча ОУН Зиновія Книша, великою сумлінністю в дотримуванні приписів в’язничної поведінки, відповідальністю в конспірації, щирістю до друзів. Вийшовши на волю 1935 р., Юліян замешкав у свого батька у м. Броди, таємно підтримуючи контакт із підпіллям ОУН. У цей час він зосередився на філософських і літературознавчих студіях. У 1939 році, з початком Другої світової війни, його знову арештували і відправили до відомого концентраційного табору в Березі Картузькій, що на Берестейщині, де переважно відбували ув’язнення українські патріоти. Радянська окупація Західної України восени 1939 р. застала його знову у Бродах. Провід ОУН, усвідомлюючи особливу важливість філософа для націоналістичного руху, вислав у Броди спеціальну групу бойовиків із завданням перевести Вассияна за кордон, щоб він мав можливість вільно працювати. У Кракові його чекала чиста квартира й акуратно приготовлені рукописи з минулих літ. Вибух німецько-радянської війни знову повернув його на рідну землю, до Львова, Бродів. У ці роки Ю. Вассиян активно готував теоретичні й пропагандистські матеріали для проводу ОУН під керівництвом Андрія Мельника. У січні 1944 р. його арештувало гестапо і вчений опинився в концентраційному таборі в м. Брец біля Берліна. На щастя, розправи нацистів з оунівцями якось минули Ю. Вассияна і в 1945 р. він подався довгими дорогами повоєнної української еміграції. До 1950 р. жив у різних містах Баварії, а потім виїхав до США, де й помер 3 жовтня 1953 р.

Так закінчилося життя людини, яка варта кафедр і розкішних бібліотек, видавничих можливостей і цілих наукових інститутів. Він відмовився від усього цього заради Ідеї, на шляху до якої прожив майже все своє життя з ризиком. У цій особі дещо фантастичним чином поєдналися підпільник і мислитель-аскет, романтик революції і суворий аналітик доби. Його сучасники відзначали просто дивовижну непрактичність Вассияна, відірваність від благ життя та глибоку замріяність душі. Це говорило лише про одне — усього себе він концентрував на Ідеї.

За життя Юліян Вассиян так і не побачив жодного хоч трохи об’ємного видання своїх творів. Лише після його смерті в Америці вийшли невеличкі збірки статей: «Одиниця і суспільність» (Торонто, 1957) і «Суспільно-політичні нариси» (Чикаго, 1958). У 1972 р. в Торонто з’явився нарешті давно очікуваний двотомник у видавництві «Євшан-зілля», упорядкований Богданом Гошовським. У сучасній Україні, здається, перевидано лише дві статті Ю. Вассияна: згадану студію «Ідеологічні основи українського націоналізму» й історіософське есе «Степовий сфінкс» («Хроніка-2000», 1995). Натомість в архіві мислителя залишилося ще десять томів рукописів і незавершених праць.

Філософські погляди Ю. Вассияна можна окреслити як синтез християнського ідеалізму й ірраціоналістського волюнтаризму. В епіцентрі його роздумів стоїть людина і її світовідчуття, прив’язане до глибин традиціоналістського світогляду. Він виробив цілісну концепцію пояснення історичних поразок українства. Це він узагальнив: «Не думаємо так, як почуваємо, і не хочемо так, як думаємо, — ось форма українського душевного неладу, що його причиною є саме згадана посередність почуття, що створила сприймально-індивідуальний людський тип, який нездібний перемогти власну безвладність динамікою волі як способом чинного життя. Вияви волі не діють прямо, як тривала енергія життя, але відрухово, переливно, без внутрішнього зв’язку з життям… чуттєва природа українця шукає свого доповнення в теоретичних формулах недостатнього змісту, а вони, зрозуміло, своєю формальністю не можуть дати потрібної життєвої вартості. Звідсіль — механічний спосіб мислення, податливість на впливи крикливих теорій, постійна зміна «світогляду», закоханість у різного роду утопіях і всяких інших химерах вередливої людської уяви. Почуттям переживає українська душа реальний стан свого життя, а його змінити могло б тільки органічне вольове зусилля, та, на жаль, воля не діє в ній прямо, як пробоєва сила, але виступає посередньо в формі мінливих уявлень, образів, мрій… Тільки серцем переживала Україна свою історичну долю, і цей нечинний та однобічний спосіб душевного життя замкнувся у якесь заворожене коло призначення…» (есе «Степовий сфінкс»). І додавав: «Де бракує волі, там нема історії, що є, в першу чергу, маніфестацією характеру».

Його аксіомою було ось таке узагальнення: «Між людиною-одиницею і Богом лежить велика царина — нація. Підійматися до Бога можна тільки душею, але вона простує туди в своїй найбільш динамічній формі, тобто в стані найвищої підметової напруги… Перед Богом не можна стати зі змарнованим талантом у руках, як загублена, скарлуватіла одиниця-відлюдок, перед ним треба явитися в найвеличнішій потузі своєї світової особистості. Батьківщина — це саме та форма динаміки душі, що дає їй почуття самовпевності перед обличчям Передвічного» («Бог і Батьківщина»).

Націоналізм у Ю. Вассияна постає не як форма людської агресивності, як узвичаєно в загальному сприйнятті, а як спосіб людського зростання. Через спільне відчуття енергетики рідної землі, спільне наближення до сакрального, через спільну духовну націленість створити національне прекрасне (культурні інтенції), кожна етнічна спільнота отримує колосальну здатність до самовдосконалення і безнастанного зростання. І навпаки, розпорошена морально, релігійно, культурно спільнота лише перебуває в Історії, а не творить її.

Ю.Вассиян не просто суттєво поглибив основні ідеологічні тези М. Міхновського, Д. Донцова, В. Липинського, М. Сциборського, яких можна вважати класиками українського націоналізму ХХ ст., а створив цілісну концепцію ідеалістичного світотрактування у зв’язку з політичною свідомістю нації. У цьому сенсі його філософія стала найкатегоричнішим українським запереченням філософії матеріалістичного соціалізму.

Улюбленим письменником Ю.Вассияна був В.Стефаник, йому він присвятив велику серію есе, які утворили цілий том його творів. Саме у Стефаниковій творчості він бачив отой живий дух зростання нації від традиції, від міфу та сакруму землі.

«Назад до Шевченка» — так називається одне з кращих есе Ю.Вассияна. Тут знаходимо ось таке оригінальне осмислення Шевченкового генію: «Як митець Шевченко не подібний до національних героїв інших народів тим, що не мав з ними спільних рис мистецького об’єктивізму… Відношення Шевченка до свого середовища (Україна минула й сучасна) має дуже короткий, майже зникальний «промінь об’єктивності», натомість енергія безпосереднього почуття оформлюється творчо нервовими вибухами пристрастей, зривами натхненних слів і покликів, що лунають гомоном бойових фанфар, прокльонами і закляттями, гарячими візіями, що притягають минуле в сучасність, або вгадують майбутнє так, немов би творили його з власної душевної субстанції («Мені однаково»), з вогню любові й ненависті»… «Гарячим гейзером пробивається Шевченко з моря українського буття і цілий спадає назад, у глибини того ж моря, як його найзаконніша еманація-хвиля (слово). У цьому параболічному вогнистому леті генія-метеора, що по короткій, але енергійній ролі творчого самовияву розпливається назад у своїй земній батьківщині, яскраво переданий характер появи Шевченка як стихійної імпровізації, глибокої суб’єктивності, неприступної для методичних спроб стилізації, критичного відокремлення і систематики». У цій геніальній імпровізації, на думку Ю.Вассияна, скупчені всі найдрібніші нюанси українських емоцій, мрії, драматичності й трагедійності, гумору й оптимізму, особливостей релігійних візій і почуттів, а сама естетика Шевченкової поезії цілеспрямовано підноситься до єдиної ідеї — України. Тому поза цим, без перейнятості Україною і всім українським, неможливо збагнути Шевченка. У цьому сенсі це унікально замкнутий письменник, замкнутий у своїй нації.

Сьогодні вже давно настав той час, коли треба було б перевидати в Україні хоча б томик вибраних творів Ю. Вассияна. Цей мислитель потрібен нам як зразок органічного філософа, в якого жива думка пульсує сама з себе, який найменшим порухом спостереження збуджує цілий вир для духовних узагальнень і візій. Він абсолютно вільний у своїх відчуттях істин буття, його теоретичні розсуди не знають ніяких схем чи трафаретів, він завжди націлений на ідею, що підносить і сіє неспокій. Ідеалізм Ю. Вассияна — це той струмінь християнської духовності, що єдиний може лікувати шляхетність натури в епоху прагматики.