ФЕНОМЕН НАЦІОНАЛЬНОГО ОРДЕНУ: НАЦІОНАЛІСТИЧНА ІНТЕРПРЕТАЦІЯ

Текст надрукований у виданні: Український націоналізм: історія та ідеї : Науковий збірник.  –  Дрогобич: НІЦ ім. Д.Донцова, 2014 – Вип. 2.

Петро ІВАНИШИН

 

ФЕНОМЕН НАЦІОНАЛЬНОГО ОРДЕНУ:

НАЦІОНАЛІСТИЧНА ІНТЕРПРЕТАЦІЯ

 

Історії відомі різні форми суспільних організацій  в межах різних культур: громадські товариства, політичні партії, релігійні чи громадські рухи, секти, клуби за інтересами,  політичні чи релігійні ордени (явного або таємного типу) тощо. Всі вони мали і мають різну структуру, історію становлення, критерії добору членства. Різним є і їх вплив на життя народів. Особливо цікавими та успішними можна вважати діяльність орденів. Прикладами відомих орденських структур можуть бути християнські церковні ордени («чини») рицарів чи монахів (наприклад, Товариство Ісуса), російська комуністична партія більшовиків (названа Леніим «партією нового типу») чи лібералістичні масонські і парамасонські ложі.

Українська історія Нового часу поставила перед українцями на повен зріст питання національної незалежності та державності, котре кристалізувалося в поняття української національної ідеї. Вперше чітко і по-філософському глибоко осмислено національна ідея українців постає в поезії Тараса Шевченка. І відразу ж зустрічається із проблемою свого адекватного організаційного втілення. Так виникають різні україноцентричні організаційні структури, більшою чи меншою мірою закорінені в українську ідею як ідеологію національно-визвольного руху та державотворення: Кирило-Мефодіївське братство, громади, гуртки, Братство тарасівців, масонські ложі (до яких належали, скажімо такі відомі діячі доби УНР, як М.Грушевський чи В.Винниченко), політичні партії, «Просвіта», спортивно-виховні і наукові товариства (наприклад, «Сокіл», «Пласт» чи НТШ) та ін.

Усі ці форми української самоорганізації, як показала історія, лише частково (хоча й з різних причин) відповідали всеохопним політико-культурним завданням, що стояли перед поневоленою нацією. І лише з успішним поєднанням низки націоналістичних організацій в єдину потужну силу під керівництвом полковника Євгена Коновальця – Організацію українських націоналістів (ОУН) – українська ідея отримує нарешті адекватне організаційне оформлення. ОУН стала першим і вельми могутнім національним орденом.

Спостерігаючи в сучасності, в межах проголошеної, але не здобутої держави української нації, актуальність ідей національно-визвольної боротьби та національного ордену, варто, на наш погляд, з метою уникнення помилок, звернутися до досвіду тлумачень цього поняття в межах української націоналістичної філософської традиції.

Загалом осмислення проблеми національного ордену у філософії українського націоналізму пройшло три основні етапи. І першим етапом стала інтерпретаційна діяльність філософа, критика і публіциста Дмитра Донцова. Саме він у міжвоєнну добу дає перше докладне філософсько-політичне обґрунтування національного ордену і його переваг над партією. Основоположною з цього погляду стала робота «Орден – не партія» (1938) [2, c. 177–202].

Д.Донцов дає таке розуміння ордену: «Як на ордени можна дивитися на різні товариства, покликані до життя для поборювання тих чи інших «поганців»«. Мислитель вказує на численні «партії» нового типу в Європі: фашизм, комунізм, ляпівський рух у Фінляндії, рух Мослі в Англії та ін. Мета орденів – це не мета політичних партій (якісь суспільні частковості), а інша, «обширніша» – «радикальний переворот обставин і людської психіки». «У той час як програма якоїсь лише політичної партії є тільки рецептом для цспішного висліду найближчих виборів, програма ордену є «цілий світогляд», є «проголошення війни існуючому ладові», існуючому світоглядові».

В керівника ордену, вважає Д.Донцов, повинно бути «почуття власної непомильності», безкомпромісність. Орден якісно відрізняється від партії за наступними критеріями: «Статут партії складається з передискутованих параграфів, статут Чину з догм віри. Партія основана на програмі, Чин на світогляді. Партія змінюється і пристосовується, Чин зі свого шляху не збочує. Це не випадок, що якраз єзуїтам завдячує католицька церква догму непомильності папи».

Ордени базуються на «заповіді примусу», їх мета – не лише повалити старих богів, а й поставити нових. Оскільки «ордени стримлять до створення нового авторитету, є в них, як у ніякій партії, розвинений культ провідника». Ще одна риса орденів – опертя на вольову ініціативну меншість: «…ідеєю Орденів є ідея активної меншості, яка провадить більшість; тому вони антидемократи, хоч не раз демофіли, а коли демагоги, то кращі за демократичних хлополапів».  Ордени, на відміну від партій, «великий натиск кладуть на послух і карність у власних рядах, передусім на вироблення характеру, бо якість заступає тут кількість, число».

З метою виховання героїчної молоді, відзначає український філософ, ордени активно виявляють свою культурну позицію і систему вартостей. Тому вони, наприклад, завжди здійснюють «ревізію поглядів на рідну літературу». Для орденів дуже важливим є питання адекватних кадрів, тому «Орден звертає увагу на мораль своїх відділів, до яких не приймається без стажу, першого ліпшого з вулиці». Важливою рисою членів Ордену «є їх ідеалізм».

«Світогляд замість партійних параграфів; віра замість знання; непомильність й виключність замість компромісу; культ одиниці й активної меншості замість маси і пасивної більшості; прозелітизм замість підпорядкування «волі народу»; суворість для себе й до інших замість гуманітаризму; ідеалізм замість погоні за мандатами і схлібляння юрбі; нарешті цілком інші форми організаційні, – ось в чому глибокі різниці між тими двома типами політичних структур», – вказує Д.Донцов і відзнача, що потреба в орденах є історичною – їх породжує необхідність: «Прикмети Ордену коріняться в прикметах і завданнях їх перехідної доби».

Критикуючи політичну неспроможність партій в ситуації потреби якісних, революційних змін, мислитель застерігає: «Серед цього політичного канкану, не партії з їх виправдовуванням «помилок» і панікерства, а Орден з його догматизмом, з його почуттям непомильності, дає силу, не хитаючись у вірі і не впадаючи в паніку, глянути в вічі кожній несподіванці». Більше того, Д.Донцов справедливо вважає, що хоча партії з часом не зникнуть, але без орденів – зникнуть великі ідеї.

Д.Донцов, аналізуючи різні організації, відзначає, що всі ордени різні: «Всі вони одержимі фанатичною вірою в свою ідею… Але в одних це віра в силу Правди й Добра, у других – в силу Брехні і Зла». А от партії служать і тим, і тим.

Свою розвідку філософ підсумовує у світлі актуальних завдань для української нації та її ордену, пишучи, що сатанинські сили комунізму й московського (чи будь-якого іншого) месіанства не зможуть літеплі партії, лише «воїни Ордену нових хрестоносців під знаком Хреста й Меча, – великих радицій нашого Кива».

У доповненні до цього есе 1967 року Д.Донцов відзначає занепад ліберальних демократій повоєнного Заходу, їхню нездатність подолати хаос у світі і комуністичну загрозу. Порятунок України, на думку автора, в новому ордені, базованому на «ідеї націоналізму», загартованого у боротьбі і з націонал-соціалізмом, і з комунізмом. Так Д.Донцов недвозначно вказує на революційну (бандерівську) ОУН і ще раз наголошує: перемогти комунізм можуть не партії – тільки «формації орденського типу».

Другим етапом осмислення національного ордену можуть бути праці організаційних ідеологів ОУН (Є.Коновальця, Ю.Вассияна, С.Ленкавського та ін.), котрі мали не лише історичний чи теоретичний, а й практичний досвід розбудови орденської організації у довоєнний, воєнний та повоєнний періоди. Особливо цінні міркування у цьому плані залишив знаменитий провідник ОУН, концептуальний політичний філософ Степан Бандера насамперед у своїх повоєнних працях. Прикладом може бути його стаття «Слово до українських націоналістів-революціонерів за кордоном» [1, c. 77–130], що з’явилася через десять років після статті Д.Донцова у 1948 році.

Хоча провідник і не вживає термін «орден» стосовно ОУН, однак його тлумачення сутності організації виключно орденські: «Організація Українських Націоналістів (революціонерів) – це визвольна політична організація, що своїм характером, своїми цілями, своїм ідейним змістом і своєю діяльністю істотно відрізняється від усіх українських політичних партій. Вона не стає речником інтересів якоїсь окремої частини народу, не виводить своїх цілей, своєї програми з якоїсь абстрактної, теоретичної суспільно-політичної програми. Її основне завдання і посвята – це боротьба за визволення України, змагання за Самостійну Соборну Українську Державу, що єдина може забезпечити українському народові повну волю, всебічний свобідний розвиток, добробут, соціальну справедливість і справжнє народоправство. Коли ця мета буде досягнена, тоді рацією існування і змістом діяльності ОУН буде дальша жертвенна служба Україні відданою працею і творчим змаганням за найкращий розвиток і досягнення українського народу у всіх ділянках життя, за розквіт і велич Української держави, боротьба з усім, що стоїть тому на дорозі. ОУН змагається за добро цілого українського народу і всіх громадян України, а не якоїсь однієї частини, суспільної верстви тощо. Свою програму ОУН виводить з потреб цілого українського народу, з його природи й історичного розвитку, з сучасного стану, з його життєвих прагнень і настанов у змаганні за найвищий всебічний розвиток, добробут і себе виявлення народу – цілості і всіх його складників, збір ноти й української людини. Самобутнє життя і розвій українського народу гармонійно поєднуються з вселюдським поступом як його складова, творча частина».

Через сторінку С.Бандера додає: «Український народ матиме змогу свобідно жити й розвиватися тільки тоді, коли визволиться з гніту й визиску російсько-більшовицького імперіалізму, коли позбудеться всякого поневолення і стане сам господарем на своїй землі, в Самостійній Соборрній Українській Державі».

Третій етап осмислення ордену настав на черговому етапі розвитку національно-визвольної боротьби українського народу наприкінці 1980-х – у 1990-х роках і триває досі. Насамперед йдеться про філософсько-політичні  й публіцистично-аналітичні праці Василя Іванишина у період перебудови в СРСР і в добу Незалежності (після 1991 року), а також практичний досвід створення ВО «Тризуб» ім. С.Бандери як молодіжної націоналістичної організації орденського типу. Базові міркування про національний орден В.Іванишин здійснив у монографії «Нація. Державність. Націоналізм» (1992) [3, c. 64–276] передусім у частині, де полемізував із «двійкарською» критикою ОУН та персонально С.Бандери.

В.Іванишин, захищаючи організацію від «демократичної» критики, відзначав: «ОУН не стала – вона завжди була організацією авторитарною, бо такою задумувалася. Тільки такою вона й могла виконати свою історичну місію і тільки як така зберігає своє значення зараз, бо інакше втратить свою суть. Відламів, партій тощо можна натворити скільки завгодно, але ОУН – неповторна.

ОУН справді згуртувала різні націоналістичні об’єднання, але не на партійній основі: не в партію, а в Організацію, яка не була і не збиралася ставати партією, бо була чимось зовсім, якісно іншим. У партію її члени об’єднуються на основі спільності інтересів (групових, кланових, класових, національних, загальнонародних, транснаціональних тощо). Партії не витворюють ідеї, ідеології, вчення. Вони приймають їх готовими і творяться саме для їхньоъ реалізації. На цій ідейній основі партії, відповідно до своїх сил, потенцій, а також, враховуючи умови боротьби, складають свої програми, визначають свою стратегію і тактику, форми і методи діяльності. У суспільстві рівних можливостей, до того ж в умовах парламентаризму, великого значення набирає демократичність внутрішньої організації партії. Для її членів – це сприятливі умови самовираження і самоутвердження. Для самої партії внутрішня демократія – запорука від догматизму, широка можливість спільних пошуків оптимальних шляхів і форм досягнення її мети на кожному етапі. Однак творці ОУН піти цим шляхом не могли».

Далі В.Іванишин увиразнює своє розуміння орденської суті ОУН: «ОУН задумувалася не як партія, а як національний орден, покликаний компенсувати структурну неповноту українського суспільства. У нас не було ні своєї аристократії, шляхти, ні класу промисловців, фінансистів, бізнесменів, ні масової національної інтелігенції – народ «попув і хлопув», як собі кпили з українців поляки. Тобто, не було в Україні жодної соціальної групи, головною функцією, справою життя якої було б плекання української національної ідеї. А це робило націю сліпою іграшкою історичних завірюх, завжди не готовою до того, щоб скористатися нагодою звільнення: кожного разу українці фатально запізнювалися з боротьбою, бо надто довго доводилося переконувати їх у необхідності і можливості власної держави…

Єдиною стабілізуючою національною структурою, яку мали українці, була УГКЦ. Але, по-перше, під ударами російського самодержавства та української «грязі Москви» і «варшавського сміття» всеукраїнська Києво-Галицька митрополія була знищена і вціліла лише в Західній Україні, точніше – у Галичині. А вже тут поляки зробили все, щоб не допустити поширення «націоналістичної» УГКЦ на інші землі, щедро подаровані Польщі безпринципними західними фарисеями від демократії, По-друге, УГКЦ століттями і в неймовірно складних умовах об’єднувала українців і витворювала все нові й нові форми їхнього конфесійного і національного самозахисту, але, як і всяка інша Церква, вона не могла піднімати народ на активну боротьбу за свободу і власну державність: Церква не вчить змінювати політичний світ, а вчить, як вижити в ньому, залишаючись людиною, християнином, часткою свого народу, – завжди, за будь-яких обставин».

При цьому український філософ дає й загальні визначення ордену, на противагу партії: «ОУН і повинна була стати своєрідним орденом – становим хребтом нації. У партію, як відзначалося, людей об’єднує спільність інтересів. Партійна ідейність полягає в тому, що партія згуртовує тих, у чиїх інтересах є цю ідею реалізувати, втілити в життя: хай поступово, поетапно, із балансуванням на межі бажаного і можливого. В орден приводить і об’єднує людей сама ідея і готовність присвятити своє життя справі її культивування, поширення та реалації. Наприклад, той чи інший монаший орден не ставить собі за мету змінити Христове вчення: його ціль – донести Христову науку в її чистоті й повноті до якомога більшої кількості людей. В ордені плекають ідею постійно, завжди, за будь-яких обставин, а не пристосовують до обставин, умов, можливостей. Тут бережуть її цілісність і повноту, тут людина служить ідеї, а не ідея людині. Бо ця ідея – для всіх, вона – ключ до сили, слави і безсмертя нації. Узгодженням ідеї з інтересами людей, втіленням частковостей, що наближають людей до ідеї, адаптуванням ідеї через відповідну ідеологію до рівня свідомості, до умов і можливостей займається не орден, а утворені на його основі партії, громадські організації чи влада, якщо її пощастить здобути. Звідси – і своєрідна організація ордену, відмінна від партійної чи державної, його авторитарний і надпартійний характер і навіть «кастовість». Та донцовська кастовість, яка так лякала і досі відлякує наших демократів, вихованих на засадах казарменної «рівності». Того, що наше суспільство так поділене на касти, що в Індії й не снилося нікому (найновіша, за словами самих демократів, – каста «демократичної аристократії»), вони не помічають. А того, що «касти» Донцова – об’єднання людей з різним ступенем і повнотою засвоєння ідеї свободи нації, – не розуміють. От і паплюжать і кастовість, і Донцова, і авторитарність – в ім’я рівності, ревно пантруючи за тим, щоб зберегти за собою самими статус «найрівніших». І це було…

ОУН задумувалася як орден, до кінця 30-х років фактично була ним – у своїй цілості. Цю її сутність до сьогоднішнього дня намагаються зберігати ті, що метою свого життя зробили служіння ідеї ОУН і намагаються змінити не ОУН, а життя українців в Україні на засадах, культивованих Організацією з часу її заснування. До речі, саме звідси – живучість у практиці основної (не-«відламаної») частини ОУН фундаментальна і чисто орденська засада, така немила д-ру Борковському. Вона сформульована ще на Віденському Конгресі українських націоналістів: «Першим зав’язком та переємником завдань українського націоналізму є покликана до життя Конгресом українських націоналістів ОУН, побудована на засадах: всеукраїнства, надпартійності і монократизму». Зауважимо для заспокоєння переляканих, що надпартійність – це далеко не те саме, що «однопартійність» (монопартійність), а «монократизм» означає підпорядкування влади одній ідеї, одному центрові керівництва національно-визвольною боротьбою, а не партійний вождизм. Нагадаю: ОУН завжди була в стані війни з ворогами українського народу, а не просто в політичній опозиції до них. Звідси й монократизм».

В подальшому мислитель пояснює специфіку становлення орденської суті ОУН, складнощі з цим пов’язані: «Історія не дала можливості ОУН розвинути в нормальних умовах свою чисто орденську суть. Вона не встигла витворити свої дочірні партії та інші структури, кожна з яких діяла б за власною програмою і відповідно до конкретних завдань та умов боротьби, реалізуючи ідеологію, культивовану Організацією (така можливість з’явилася перед ОУН щойно тепер). Навпаки, історія зробила ОУН поліфункціональною, а тому вона змушена була і розробляти, і культивувати, і реалізувати ідеологію української національно-визвольної боротьби, виконувати одночасно й орденські, і партійні функції, а з початком війни – навіть державотворчі.

То ж якщо ми щиро хочемо збагнути причини розколів в ОУН, то не шукаймо тут лише злої волі, обмеженості та інших недоліків окремих людей. Не вони, а історія зумовила ці розколи. Люди були тільки уособленням історичних закономірностей, тих об’єктивних причин, які не завжди були відчутні і зримі для учасників цих драматичних колізій, але виразно проглядаються тепер, з висоти десятиліть. І те «щось», якого в цьому випадку шукають автор передмови і автор книжки, – не «в самій природі ОУН», а в тому, що історія змусила її бути для українців справді «всім для всіх»: захистом і опорою, ідеєю і чином, надією і провідником… Не усвідомлюючи цього, наші автори приймають і видають за причину те, що насправді було наслідком».

Природно, що й конфлікти в ОУН В.Іванишин пояснював передусім через критерій орденськості: «Причини і попереднього (мельниківці) і цього («двійкарі») конфліктів в ОУН – це, повторимось, наслідок протиріччя між орденською суттю Організації та необхідністю її партійного чи державницького функціонування, а не двобій між «чортами» і «ангелами» націоналізму. Він був неминучий. Правда, навряд чи неминучим було саме таке його розв’язання, як він одержав…»

Згодом, із створенням «Тризубу» в 1993 році, з’явилась орденська за своєю суттю теорія В.Іванишина щодо взаємодії різних націоналістичних структур – так звана «теорія птаха»: ОУН (націоналістичний орден), КУН (націоналістична партія) і «Тризуба» (націоналістичної молодіжної громадської організації орденського типу). На жаль, в силу різних причин, ця теорія запрацювала лише частково і швидко припинила своє практичне втілення. На сучасному етапі боротьби за УССД є потреба звернутися і реальні шанси втілити цю теорію, але вже на основі інших організацій. Про це виразно заявив у своїх роботах (див., наприклад, «Українська політична організація «Тризуб»«) провідник «Тризуба» полковник Дмитро Ярош. Йдеться про координацію дій трьох організацій: Українського націоналістичного союзу (як націоналістичного ордену), націоналістичної партії «Тризуб» і ВО «Тризуб» ім. С.Бандери (як молодіжної націоналістичної організації орденського типу). Тож, як  можна помітити, у працях ідеологів «Тризуба» націоналістичне осмислення і практичне втілення ідеї національного ордену невпинно триває.

 

ЛІТЕРАТУРА

1. Бандера С. Слово до українських націоналістів-революціонерів за кордоном / С.Бандера // Бандера С. Перспективи Української Революції. – Дрогобич: ВФ «Відродження», 1998. – С. 77–130.
2. Донцов Д. Орден – не партія / Д.Донцов // Донцов Д. Хрестом і мечем. Твори. – Торонто; Нью-Йорк; Лондон, 1967. – С. 177–202.
3. Іванишин В. Нація. Державність. Націоналізм / В.Іванишин // Іванишин . Державність нації. Збірка праць. Том І. / За ред. Петра Іванишина. – Тернопіль: Астон, 2009. – С. 64–276.