Феномен громади, або Заповіт Захара Беркута

Петро Іванишин

Феномен громади, або Заповіт Захара Беркута

У нещодавно заарештованого депутата Нестора Шуфрича, сумно відомого своєю промосковською діяльністю, під час обшуку знайшли вельми цікавий документ, де, зрозуміло, на «общєпонятном», викладався план закладання під українську державність ще однієї політичної міни сповільненої дії. Йдеться про кремлівську концепцію автономізації Донецької та Луганської областей ще у 2014 році. Однак прикметним є інше. Цей план передбачав формальне опертя на «тєріторіальниє ґрамади».

Як бачимо, навіть московитські шовіністи та їх прислужники-малороси не можуть обійтися у своїй антиукраїнській діяльності без поняття громади. І воно справді важливе для тривало існування будь-якого суспільства та  державного будівництва. Тим більше, для українського.

Війна оголила ключову проблему українства – його незахищеність, бездомність на власній землі, неоколоніальність і, як наслідок, потребу побудови міцної національної держави. Для цього потрібна відповідна ідеологія державотворення. А одним із ключових складових цієї ідеології мало б бути адекватніше розуміння проблеми громади. (Тим більше, що українці продемонстрували чудеса самоорганізації.) Таке розуміння, наприклад, мав Іван Франко, котрий у повісті «Захар Беркут» (1882) устами головного героя застерігає своїх земляків-бойків, котрі щойно перемогли завойовників-кочовиків: «Ми побідили нашим громадським ладом, нашою згодою і дружністю. Уважайте добре на се! Доки будете жити в громадськім порядку, дружно держатися купи, незламно стояти всі за одного, а один за всіх, доти ніяка ворожа сила не побідить вас».

Саме класика націософської думки (від Т.Шевченка й І.Франка до С.Бандери й В.Іванишина) допомагає збагнути ключові речі. В основі національної держави як політичної «хати» українства і всіх лояльних до нього представників інших етносів, лежить українська національна громада. І це не дивно. Бо на кожному конкретно-історичному відрізку часу народ (як етнос чи нація) представлений суспільством (кількома поколіннями, що мислять себе як народ). Громади – органічні складові частини, своєрідні клітини суспільства. А об’єднана воля громад стає і волею суспільства, й могутньою політичною (державотворчою) волею – волею народу.

Тут усе залежить від того, які великі ідеї служать для об’єднання чи, навпаки, роз’єднання громад і суспільства. Бо не будь-яка група індивідів є громадою. Громада – це відносно стійка і структурована сукупність людей, об’єднаних спільністю місця проживання, праці, становища, ідей, інтересів, завдань тощо. А в національну громаду людей об’єднує не лише ненависть до спільного ворога, як це є зараз, а й щось більше. І тим більшим, тією ключовою об’єднавчою ідеєю є ідея національна – ідея державності української нації із системою реального, бо національного народовладдя. Саме ця ідея може ефективно об’єднати українців не залежно від етнічного походження в кожному селі чи місті, у будь-якому колективні чи професійному об’єднанні, на фронті чи в запіллі. І тим самим – змонолітити українське суспільство у сильну, політично відповідальну спільноту й у повоєнний час.

Наявність української національної громади – національно свідомої більшості в кожній територіальній громаді, колективі чи об’єднанні – не лише внутрішня підстава нашої перемоги над окупантами, подолання різноманітних імперських та космополітичних сил, а й запорука створення єдиного надійного захисту для нації у майбутньому – української національної держави. Бо, як писав Василь Іванишин, «тільки громада, об’єднання національною ідеєю-метою зможе об’єднатися не для того, щоб бути разом у неволі, а для того, щоб діяти разом в ім’я Свободи».

21.09.2023 р.