Евразійство
Автор: Центр ім. Д.Донцова. 11 Тра 2016 в 0:03
Текст надрукований у виданні: Український націоналізм: історія та ідеї : Науковий збірник. – Дрогобич: НІЦ ім. Д.Донцова, 2014 – Вип. 2.
Олександр Мицюк
Евразійство
Після світової війни сформувалося чотири нових і на якийсь час, так би мовити, «модних» суспільних течій – фашизм, евразійство, аграризм та большевизм. Викликали їх умовини війни, а наповнилися вони, як до обставин, кожна своїм власним змістом.
На десятий рік свого існування, евразійство як суспільна течія все ще не стало могутнім потоком, хоч помітно зростає. Але ідеологічно евразійство, подібно до большевизму й фашизму, має претензію бути носієм «справді нової, небувалої, єдиноспасальної» для людського роду правди, й фанатично її пропагує. Коли ж, одначе, своєю суспільною питомою вагою нині евразійство далеко не дорівнює большевизмові й фашизмові, то все ж, зокрема, годі його легковажити. Спершу досить іронічно-скептичне відношення до евразійства змінилось поволі на серйозніше і то не тільки в росіян, але й у заступників інших народів, що становлять сучасний т. зв. Союз Совєтських Соціялістичних Республік; ще й крім того – постало зацікавлення ним в сусідніх із совдепією державах, Польщі та инших. Гадаємо, що час уже і нам, українцям, мати, бодай, зі стисло конспективного огляду загальну уяву про евразійство, що про нього наша публіцистика має лише окремі уривкові статті. А що ідеологи евразійства – до речі, все російські професори – дуже звертають увагу насамперед на обґрунтування засад евразійського світогляду, щоби потім у згоді з ним формулювати свою політику, то й ми підемо цим шляхом, а саме почнемо з розгляду засад евразійства.
*
Слово «Евразія», від якого походить термін «евразійство», не є нове. Це віддавна, уживаний иноді в науці термін для означення Европн та Азії як однієї неподільної географічної цілості (суходолу). В евразійській термінології термін «Евразія» прибирає нове, вужче й більш специфічне значення, а саме: третього суходолу, що лежить між Европою та Азією, так би мовити, середущого, що захоплює терени, починаючи від Сяну – річки і йдучи на Схід, аж до Сибіру та Туркестану включно; загально і грубо беручи цей суходіл майже покривається з теренами б[увшої] Російської Імперії. Пов’язані з тим обширом інтенції виступають під назвою «евразійства».
Евразійство – це плід російської політичної еміграції. Але коріннями своїми воно сягає до старообрядсько-великоруської культури центральних губерній Московщини, помітно відмінної від західноєвропейської культури. Першим літературним виявом ідеології евразійства був збірник під назвою «Исход к Востоку», що вийшов 1921 р. в еміграції, а саме в Софії (Болгарія). Безпосередню причину появи евразійства добачають у зовнішній поразці Росії в світовій війні, а далі ще й у перемозі над так зв. «білими», антибольшевицькими російськими арміями большевизму, що приніс внутрішній розвал б[увшій] Росії. Природно, що серед інтелігентної частини учасників «білого» руху, по катастрофі, постало критичне відношення до ідеалів, гасел і тактики «білих». З другого боку, вони пережили глибоке розчарування в «союзниках» і в Европі, що кінець-кінцем зайняла до большевизму позицію, диктовану їй егоїстично-економічними інтересами. Відвертаючись від Европи, частина російської еміграційної інтелігенції почала витворювати ідеологію, що її можна б поставити проти комуністичної, й що за нею пішов би російський народ. Такою власне ідеологією має бути евразійство.
В основу своєї ідеології евразійці кладуть насамперед поняття особистости і при тому не лише приватно-людської, індивідуальної особистости, але й «многолюдинної», «соборної», «симфонічної», якою в них є колективний суб’єкт русько-евразійської культури; суб’єкт той поєднує в собі багацько народів. У цьому колективному носії особистости, соборному і многонародному, що складається з окремо-народних чи приватно-народних суб’єктів, пануюче значення мусить належати москалям. От перша основна засада евразійців. Але хіба з поняття особистости не випливає рівноправність людських індивідуумів, а також і народів, та чи тому не суперечить будь-яке панування одного над одним, а значить і панування москалів? Чи треба говорити, що маємо тут спробу відновлення того розуміння «народности», що його проголошено ще за Миколи І в догматі «православіє, самодержавіє і народність», де під поняттям «народність» треба розуміти панування державної московської народности? Той патріот і слов’янофіл, що сформулював цей догмат, не даремно так захоплювався московським кулаком. Він казав: «Тільки москаль володіє кулаком справжнім, кулаком comme il faut». Справді, – з’ясовує він далі – в цім кулаці не має нічого ганебного, нічого низького, нічого варварського, навпаки, – багацько значення, сили, поезії. Кулак розсунув російську імперію на сьому частину світу!»*. І коли евразійці віддають москалям в Евразії роль панів, то тим самим вони, очевидячки, готують для інших народів, а в тім числі й для українського, отой кулак comme il faut. А це означає (коли взяти сучасний терен СССР і перепис населення з 1926 р.), що 77,8 млн. москалів мали б гегемонію над немосковською людністю, що її нараховано 69,2 млн., з яких українців – 31,2 млн. Така-то перша засада евразійців.
Наступну вони виводять із релігійної сфери. Комуністичній вірі й натхненню вони протиставлять, за їх характеристикою, «абсолютно правдиву» і «абсолютно безсумнівну» російську православну віру. «Православ’я для них вище, єдине у своїй повноті й непорочності сповідання християнства…, що досягнуло найбільшого розкриття в російській церкві»**. В містичній самопевності евразійці цитують: «С нами Бог, разумейте язици и покоряйтесь» (проф. Флоровский). І хоч терени Евразії не дуже багаті на православну людність, хоч поруч із католицизмом і десятком відштовхнутих від православ’я християнських сект, з яких окремі досить сильні, культурно-релігійну силу на теренах цих має ще іслам, а всеправослав’ям повинно перейнятися все населення евразійської держави***. Саме на цій підставі, на їх погляд, створиться нова національна російська культура, бо, мовляв, великі культури завжди релігійні; безрелігійні культури – «упадочнн» (кн. Н. С. Трубецкой). З особливим притиском евразійці обстоюють зв’язок православ’я з теренами Евразії, містично прорікаючи, що православ’я – це живий дух, пов’язаний із ними. Його суть – «бытовое исповедничество» (під чим треба розуміти щось близьке до обряду, тобто, нижчу форму кожної релігії), на їхню думку, ріднить російське православ’я з азійським поганством і з туранським ісламом, а це, на їх погляд, робить цілком можливим перехід визнавців тих релігій до православ’я. Вони вважають, що релігія створює культуру, культурно-етнологічний тип, а цей уже знаходить свій терен. Коли так, то здавалось би, що цілком у згоді з дійсністю, напр., мусульманська релігія по праву склала та має і свою культуру, і свій етнографічний тип, і свій терен. І якраз мусульмани б. Росії зробили ж цей висновок (ще до появи евразійства) в т. зв. панісламізмові, тобто в стремлінні об’єднати в одну державу всі народи і країни, що входять в склад б[увшій] Росії й визнають іслам. Цю ідею стали проповідувати і то, власне, в б[увшій] Росії мусульмани ще з 70-х років минулого століття; її буйний розвиток в наші дні, коли панісламізм стремить вже об’єднати весь світ ісламу, серйозно непокоїть російську буржуазну публіцистику, а большевики поборюють її активно, на що вказує факт, що в кінці 1929 р., розкривши панісламську організацію під назвою «Туран» в Казані, провели між її членами масові арешти.
А проте евразійство неправославним культурам навіть не лишає місця, або вважає їх тільки за перехідний ступінь до евразійської-православної. Змосковщена до кінця православна релігія – в їх концепції – змосковлюватиме культуру, а разом із тим і етнографічні меншості, і заселені ними терени Евразії. Отже, православ’я буде знаряддям змосковщення чи русифікації. «Православна російська церква емпірично, – кажуть вони, – і є російська культура»*. Або ще так: в Евразії має бути «єдина симфонічна культура, де кермівниче становище належатиме знов таки культурі – власне російській»**.
Так у цій другій засаді без фігового листка розкритий другий кит миколаївсько-слов’янофільської тріяди – казенно-войовниче православ’я. Оправославити всю державу – таке було політичне завдання російського царату; оправославити Евразію – тепер гасло евразійців. І як тоді, так і тепер чути дух московських слов’янофілів. «Без православ’я, – писав Кошелєв Аксакову, – наша народність – погань» (фраза, що її евразійці вживають иноді як motto). Також і Герцен писав якось тому таки слов’янофілові Аксакову: «Для Вас руський народ переважно православний, себто, найбільш християнський, що найбільш наближається до «вісі» небесної»… Московські слов’янофіли були передусім течією віросповідною, – за характеристикою Драгоманова (1876 р.) «не панславістами, а панправославістами»***. Евразійці їх наслідують, роблячи православ’я служницею московської культури і гнобителем інших. Вони «відомо негують основний принцип людини і громадянина – право віри й невіри. Що більше, факт існування у світі кількох християнських церков і використовують евразійці в той спосіб, що «перегородки» між ними «піднімають до неба». Крім того, природу католицизму вони презирливо трактують як інтернаціональну, а природу православ’я згорда – як понаднаціональну (Ільїн); католицизм східного обряду вони називають тільки «гальванізацією уніятського принципу». Евразійці виступають як прихильники єдиної православної церкви, беручи її в тім вигляді як вона склалася: державно-централістичною, аристократичною, єрархічно-бюрократичною, пансько-чиновницькою, під оглядом матеріяльним дорогою, і розуміється, з церковнослов’янською мовою при богослужбах, та продовжуючи її стару русифікаційну службу. Тоді як українська традиція стоїть за неагресивну, демократичну, дешевшу, громадську церкву; в тому напрямку на Україні працювали братства XVI-XVII в. в., що їх нищила Москва ще й у XVIII в., доки таки не знищила; наша традиція знала і зближену до української церковну мову, й такою мовою писані релігійні книжки. За часів останньої революції та традиція знову віджила на Великій Україні – в українізованій церкві. Її відновила сама православна громада, що використала факт знищення большевиками державної церкви й переслідування ними релігії. До цього відновлення української церковної традиції різні напрямки російської думки поставилися негативно. Зрозуміло, що стихійно (абстрагуючи від большевицького режиму) відновилася й повна свобода віри чи невіри і фактичне право творення на Україні релігійних асоціацій найрізноманітніших визнань. Згідно з ідеологією евразійства над усім тим мусила б запанувати нероздільна казенна православна церква, яка – не слід забувати – в царині критичної думки відстала навіть від давньої греко-східної церкви IV-VIII в. в. Ось така друга засада евразійців.
Далі йде найважливіший у їх світогляді принцип. Евразійці уявляють собі широчезні простори евразійського терену як «евразійський світ…, замкнену й викінчену географічну, господарську й етнічну цілість, відмінну і від властивої Европи і від властивої Азії****. «Евразія – окремий світ, єдиний у собі…». Отже, Евразія становить своєрідну цілість. Ця теза настільки проблематична, наскільки й дорога евразійцям, бо доводячи її – а для того притягають зброю з різноманітного арсеналу науки – вони тим самим доводять натуральність об’єднання теренів Евразії в одну політичну цілість, в одну єдину, неподільну державу.
Як же розуміють евразійці цю своєрідність евразійського «єдинства» і «цілости»? Коли вглибитися в евразійське уявлення тієї своєрідности, то мимохіть перед нами, по-перше, воскресає ідеологія московських слов’янофілів, що їх Драгоманов слушно назвав власне великорусофілами, а по-друге, – ідеологія російських народників. Слов’янофіли вважали, що російський народ виробив самобутні прикмети, чужі для західноевропейської культури, і сподівалися, що ті засади стануть «світичем» загальнолюдської культури. Народники 70-х років вбачали російську самобутність в тому, що Росія своїми власними шляхами піде до здійснення соціялізму, поминаючи проміжні стадії, перейдені Заходом. Нарешті з’явилися евразійці. Як і слов’янофіли, вони негативно оцінюють европеїзацію Росії, що, на їхню думку, скаламутила національну свідомість москвичів, та наслідком якої росіяни «гордилися не тим, що вони були, а тим, що хотіли стати авангардом Европи й європейської культури в боротьбі з іншими культурами, а втім і з своєю власною». Як колись слов’янофіли, евразійці приймають за аксіому (та на тому стоїть і сучасний нам автор-европеєць – Шпенґляр), що европейський Захід згнив і доживає свій вік. «Ми мусимо призвичаїтися до думки, – пише визначний ідеолог евразійства кн. Трубецкой, – що романо-германський світ зі своєю культурою – найлютіший наш ворог». Инший ідеолог евразійства трактує европейську цивілізацію як «стовп злоби богопротивної», як «вавилонську вежу», як «мати блудниці і мерзостей земних» (Ильин, «Евраз. временник», кн. IV). Ставлячись із жалем до факту проникнення елементів західноевропейської цивілізації до московської культури і недооцінюючи їх значення, евразійці наслідують пізніших слов’янофілів, а саме: Н. Данілєвского та К. Лєонтьєва, і щодо панславізму. Два вищезгадані заступники пізнішого слов’янофільства виступають проти «розтоплення російської культури в абстрактному і романтичному панславізмі». (Та й западник Бєлінський казав: «До слов’ян нам нема діла!»…). Евразійці не хочуть навіть чути про слов’яно-російський світ як про культурну цілість, і не вважають вже за дуже близьку етнічну спорідненість між слов’янами. Вони не визнають, щоб основи російської культури були пов’язані з слов’янством. «Росію з слов’янством поєднює, – каже Трубецкой, – єдине «звено» – це російська літературна мова і більш ніщо». Та ба, коли російська мова пішла від церковнослов’янської, – кажуть вони, – то не тому, що остання була слов’янська, а тому, що вона була церковна. «Слов’янський характер», «слов’янська психіка»…, «загальнослов’янський фізичний і антропологічний тип»…, «слов’янська культура», «етнографічна спільність слов’ян» – все це для них «міфи»*. Панславізм – це для них якась дурничка, що її вже час здати до архіву.
Відгороджуючись від слов’янства, евразійці відокремлюють себе й від східних народів. «Ми не слов’яни, – кажуть вони, – і не туранці, хоч у низці наших біологічних предків є й ті, й другі, а рускіє»**. Культура Росії для них не є ані европейська культура, ані одна з азійських…, вона цілком особлива, специфічна культура…, синтез східних і західних культур…, середня між тими й другими, евразійська культура***. При тому, надаючи їй значення, йдуть вони за слов’янофілами, що по-своєму зінтерпретували геґельянство з його схемою змін національних гегемоній у всесвітній історії; згідно з популярним на той час вченням німця Геґеля, весь розвиток людства йде ступнями, при чому кожен ступінь персоніфікується в якійсь одній нації; носієм останнього ступеня є германці (переважно прусаки); дальший ступінь у схемі Геґеля не передбачено… Слов’янофіли, за виразом Гоголя, – восточники – той останній ступінь пов’язували з російською культурою. Вони вважали, що найбільш досконалий розвиток світового розуму знаходить відбиток не в германо-романській культурі, а в відмінній основоположними принципами культурі російській, точніше – московській, яка тим то й мусить по добі німецькій стати останнім ступенем загальнолюдської культури. Наслідуючи слов’янофілів, евразійці й собі твердять, що евразійській культурі «в нашу епоху належить кермівнича й перша роль в низці людських культур»*. Ось так у XX в. в «модерній» ідеології виступає наївне колишнє самохвальство москвинів в XVI в., мовляв, Москва – третій Рим, а четвертому не бути. На відміну від слов’янофілів евразійці не визнають ніякої загальнолюдської культури й ідеалів; вони знають тільки різко відмежовані одна від одної й собі чужі національно-державні культури, що з них кожна становить у собі замкнений світ, який не має точок дотику з иншими культурами.
Мабуть, ніхто не буде заперечувати своєрідність і відмінність російської, точніше, великоруської культури від Европи й Азії; але хто ж погодиться з тим, що на теренах Евразії є й має існувати тільки ця культура? А її евразійці лише й бачать, про те лише й мріють, ігноруючи існування инших культур, напр., української, що й собі відмінна від Европи й Азії, але рівно відмінна і від великоруської. Можливо, вони і праві, відмежовуючись від слов’янства, чим полегшують позицію тих, що великоросів не хочуть включити в сім’ю слов’янських народів. Однак ми, українці, – чисті слов’яни і походженням, й ідеологічною традицією. Остання знайшла собі відмінний вираз у Москві, відмінний – у нас. У Москві ідея панславізму ховала в собі нерівне трактування слов’янських народів та імперіялістичне стремління поширити російську державу на все слов’янство. Відомий, напр., слов’янофіл Хом’яков розглядав слов’ян як «орлів», що, одначе, «могучую голову склоняють передъ старшимъ сЬвернымъ (себто – московським – О. М.) орлом!»… і мріяв, щоб російський цар (тоді Микола І) став «всеславянскимъ царемъ»! Московський панславістичний імперіялізм, за виразом Костомарова, мріяв «простереть когда-нибудь царственную десницу на славянскіе народы и уготовить имъ вожделенную судьбу Украины и Польши». Натомість «умираюча під кнутом московським і санкт-петербурзьким багнетом» українська народність з хвилею, коли стала разом із иншими слов’янськими народами на шлях відродження, відразу прибрала ідею панславізму у «світлі форми федеративного союзу слов’ян» (Костомаров) у згоді з ідеалом: «Щоб усі слов’яни стали добрими братами і синами сонця правди» (Шевченко).
Одначе доведення відмінности і своєрідности від Европи, Азії і слов’янства не дає підстави ще протиставити в цілому великоруську культуру (як то можна робити, скажімо, з культурами Заходу і Китаю або Індії) та ще й як щось краще в понятті евразійців – «гнилому» Заходові і «мерзостям» европейської цивілізації. В минулому московські «восточники» вважають Петра Великого за руїнника московської самобутности, хоч на це є й інші погляди. На думку, напр. Драгоманова, Петро Великий і в царині релігійній, як і в багатьох инших, не тільки не зробив ніякої сутньої реформи, але навіть ще далі розвинув принципи московського життя, хоч і дав їм европейський стрій, і при тому не стільки нового крою у стилі XVIII в., що тоді починався, скільки вижитого XVII»**. Про 90 роки той-таки Драгоманов*** писав: «Немає нічого більш неправильного, як протиставлення Росії й Заходу, що є в суті речі відгомоном однобічного, геть чисто віросповідного погляду на життя та історію». Ще менше підстав протиставити Великоросію Заходові тепер. Але кінець-кінцем! Хай це буде справа самих москвинів. Лише те протиставлення чіпає в їх концепції й Україну; вони говорять і за нас. Тим часом це невірно ні для минулого, ні для сучасного України. В минулому Україна тісно була пов’язана спочатку з Візантією, а потім із Заходом (феодалізм, цеховий лад, маґдебурське право, вплив старочеського права на литовсько-українське, морські зносини, Могилянська Академія і т. д., і т. д.); інкорпорація Москвою, правда, поставила кордон між нами й Заходом, але ж не неперехідний. До того ж Україна завжди залишалася певними своїми частинами в західному світі, бо ніколи ціла не вміщувалася в рамках самої Росії, до речі, як то є й сьогодні, коли українські землі лежать і поза СССР, в межах сусідніх держав Заходу. Тож і своїм історичним минулим, і географічно й культурою ми, українці, належимо до европейського культурного обширу. Европеїзація є для нас продовженням того, що в нас було і є европейського. Знаємо, що в европейській культурі є й негативні боки, так можна ж нам брати з неї тільки краще, але бути самими собою, не втрачаючи своєї самобутності. Отже, те протиставлення до Заходу не може до нас відноситися.
Коли евразійці говорять і за українців, як і за інші народи Евразії, то виходять із їх відстало-тенденційного поняття «національного», як «державного», а не в розумінні «народности». Скільки паперу списано вченими різних країн, роз’яснюючи хибність такого розуміння; з осібна для росіян в цім відношенні так багато зробив Драгоманов ще у 80-роки. Все те професори-евразійці, а між ними є й професори державного права, не можуть не знати. А проте вони стоять на становищі, що в державі Росії-Евразії вся арифметична сукупність різноплемінного населення складає одну націю і при тому, мовляв, руську чи евразійську. В даному випадку позиція евразійців є ніщо инше, як позиція реакційного публіциста 60-х років Каткова, який держався погляду, що «русскій народъ единообразенъ во всемъ своемъ составЬ отъ Карпатъ до Амура»… На основі свого тенденційно-реакційного розуміння нації евразійці за правдивий націоналізм вважають такий, «який виходить із самобутньої національної культури, або (і тут пікантність!) скерований до такої культури» *. Перша частина формули вірна, на ній то й стоять різні народності Евразії і деякі, хоч треба признати, дуже нечисленні кола великоруської народности. Одначе тільки ця частина формули ніяк не дає підстави евразійцям для їх націоналізму, що «третирує» не великоруські народності. Тому під правдивим націоналізмом вони розуміють ще й такий, що скерований до творення самобутньої національної культури…, хоч би й на кістках інших культур, що йде до творення культури «єдиного народу» на теренах десятків инших самобутніх культур инших народностей, «свідомо відкидаючи дух европейської цивілізації і будуючи державність та культуру на цілком инших неевропейеьких засадах»**. Така ще одна позиція зорієнтованого на Схід евразійського націоналізму. Мимохіть напрошуються слова Драгоманова***, сказані ним з приводу ненависти попередників евразійства до Европи й Заходу: «Ми не думаємо поклонятися перед Заходом…, але дуже добре пам’ятаємо все зле, зроблене нашому внутрішньому розвиткові… ворожнечею до Заходу і тим «східним» націоналізмом, під котрий так зручно ховається все ретроградне і обскурантське».
Всебічну єдність і цілість Евразії, на думку евразійців, визначила вже історія. Евразія – це колишні терени монгольської імперії, що її границі приблизно покриваються з границями б[увшої] Російської імперії. На їх думку, Росія – не продовження Київської Русі, а має з нею тільки спільну назву. Натомість її створили монголи з того часу, як вона увійшла у склад татарської державности. «Сама природа вказує народам Евразії на конечність об’єднатися в одну державу»****. Перші вияви евразійської культурної єдности й цілости вони знаходять уже в імперії Чингізхана. «Монголи формулювали історичне завдання Евразії, поклавши початок її політичній єдности й основам її політичного ладу». Під монгольське ярмо Росія попала роздробленою, «татари гнобили, але й учили, і через 200 р. Росія вийшла з-під нього, хоч і «неладно скроєною, та міцно зшитою» православною державою»*. «Без «татарщини» не було б Росії» (П. Савицький). Московський «улус», пізніше московська держава, – читаємо ще в одного автора («Евразія»), – «заступила місце монголів і одідичила по них їхню культурно-політичну спадщину». Москва стала новим збирачем евразійського суходолу; цю роботу майже закінчила імперія, хоч «сама істота російсько-евразійзької ідеї не була усвідомлена». В останній революції довелося вже большевицькій владі продовжувати діло «зібрання Русі» московських царів, і під гаслом інтернаціоналізму виконувати заповіт великого Чинґізхана… «З діяльности большевизму, – каже Трубецкой, – прет ізо всех щелей яксімсот літ тому… напівазіятське обличчя Росії –Евразії…, запах паленого кізяка, кінського поту, верблюжої шерсті…, встає над Росією тінь великого Чинґізхана, об’єднувача Евразії»**. «Апофеозом татарщини й Чинґізхана, – каже, критикуючи евразійство, російський проф. Кізеветтер, – обвіяні найбільш натхненні сторінки евразійських промов». Аж Чинґізхана притягнено, зауважимо ми, в характері історичного аргументу за єдність і цілість Евразії, за «єдину неділиму» Росію та проти самовизначення народів і країн, проти їх природного сепаратизму…
В наші дні, на погляд евразійців, не гнилий Захід, а Схід несе зорю відродження; виходячи з революції, Росія відвертається від Европи й повертає обличчя до Азії. Надалі Евразія буде ареною боротьби азійських елементів із европейськими, в якій, розуміється, більш високої культури елементи Азії, ad maiorem gloriam*** Чинґізханових заповітів, переможуть елементи Европи, бо евразійська культура інтимно-споріднена з азійськими, а російський народ цілком пасує до Азії. Досі серед інтелігенції в Росії слово «азіят» було лайливим; евразійці, навпаки, гордяться ним.
«Так, скіфи ми, так, азіати ми.
З розкосими і жадними очима».
Вірш, що його можна поставити моттом до всієї ідеології евразійства.
Та аргумент із Чинґізханом використовують і прямі його родичі, але вже в протиевразійській і в протиросійській політичній концепції. Ми вказали вище на тріюмфальний розвиток ідеї панісламізму, що зародилася серед татар евразійського Поволжя. В 80-ті рр. минулого віку чисто релігійний рух став набирати націоналістичного забарвлення, обвіяного ідеєю всетюркського самовизначення, виявляючись спочатку в белетристиці, а з середини 90-х рр. і в публіцистиці. Після першої революції в Росії провідники тюрксько-татарського націоналізму мусили емігрувати до Туреччини й виступили там з пропагандою пантуранізму чи точніше – пантюркізму, скерованого до об’єднання всіх тюркських племен в одну державу під владою Туреччини. У світову війну Туреччина вступила з мрією включити в турецьку державу все татарське Надволжя. Сучасна влада кемалізму своєю політикою підготовляє здійснення пантюркізму, себто, щоб колись забрати від Росії Надволжя, Приуралля, Степовий Киргизький край, Туркестан та инші райони з тюркським населенням і об’єднати їх в одне ціле з Туреччиною. Пантуранізм не видається росіянам фантастикою, його розглядають як рух, що «загрожує великою небезпекою для цілості державних теренів Росії» (проф. Кізеветтер). В инших авторів**** та сама ідея об’єднання прямих родичів – народів Чинґізхана – в одну державу виступає як панмонголізм. Такого характеру, видно, й була розкрита большевиками згадана вже казанська націоналістична організація «Туран», що об’єднувала і буржуазні, і комуністичні татарські елементи; на чолі її стояв відомий татарський діяч і комуніст Султан-Ґалієв, а організація ставила своєю ціллю об’єднати в одну державу визнавців ісламу: татар, башкирів, киргизів, комликів й инші менш значні тюркські племена СССР. Коли евразійці прив’язують до Чинґізханових традицій, то це має дуже вузькі підстави, бо є тільки безперечним у москалів: запозичення ними від монголів деяких рис управління, «затворництва» жінок, надверньої техніки, як «ямська гоньба», батіг та «плєть»… Зате коли ж до тих традицій нав’язує своє пробудження тюрксько-монгольський Схід, то це вже щось инше. Власне, національний ренесанс тюрксько-монгольського Сходу зводить нанівець евразійські мрії.
Тиснучи на всебічне єдинство Евразії, евразійці розглядають і її терен як географічний індивідуум, як специфічний, окремий, цілісний географічний світ, що означає собою світ цілісної евразійської культури. «Геополітична плоть Росії-Евразії в значній мірі, – каже ідеолог евразійства від географії й економіки доц. Савицький, – є географічна плоть монгольської держави»*. «Росія-Евразія, – каже той самий автор, – є «місцем розвитку»; «єдиним цілим», «географічним індивідуумом», одночасно географічним, етнічним, господарським, історичним і т. д. «ландшафтом»**. Але що таке «ландшафт»? – запитаємо ми. Під ним треба розуміти певний район, де підсоння, ґрунт, рослини, характер обробки землі й, нарешті, людської культури творять певну гармонійну цілість. Для п. Савицького ціла Евразія і є таким ніби «ландшафтом», бо там симетрично (!! О. М.) сполучилися пустеля, степ, ліс і тундра. Сам він Евразію називає «континент-океан» (!), і простір її – коло 10 тисяч км. завдовжки і 5 тисяч км. завширшки – дає до такої метафори повну підставу. Але чи ж мислимо – та ще й для географа – приймати a priori*** такий простір за географічну єдність? Що середина Евразії, обшир між ріками Об та Лєною, віддалена від морів більш, ніж на 1000 км (найвища можлива грань континентального транспорту для господарсько-торговельного обороту) – то ще не доказ, що західні терени аж по Чорне море та східні – аж по Амур складають з тією частиною якусь єдність. Чому вони не можуть бути єдністю без тієї частини, самі? Для географа Савицького то все один «ландшафт»; для другого «евразійствуючого» географа доц. Полетики****, Евразія є країною «ландшафтів», отже, щось инше, із чим ми цілком погоджуємося, але це щось повалює тенденційне «єдинство» як абсолютну підставу до державної єдности Евразії. Ландшафтотворчим фактором, – як слушно зазначає доц. Полетика, – є підсоння, що зі зміною широти змінюється, спричинюючи відповідні зміни ґрунтових і рослинних зон, а з тим і сільськогосподарських провінцій, себто, зміну «ландшафтів». Під впливом солярно-термічного й атлантичного, головне гідрометереологічного чинників як головних підсонно-творчих факторів, у різних частинах Евразії створились різні кліматичні типи. Сполучення названих головних і локально-секундарних факторів дає за класифікацією Л. Берґа таких п’ять підсоннь, а з тим і 5 «ландшафтів»: а) тундровий, б) тайговий чи сибірський, в) дубових лісів, г) степів і д) позатропічних пустель із холодними вітрами. Особливості підсоння визначили і особливості господарств, і загальної культури, і життя. За класифікацією Є. Гана для Евразії істотні три найголовніші типи господарства: а) рибальство й полювання, б) скотарство кочівників і в) плугова культура. Ці різні форми господарювання зумовлюють «великі різниці у секундарних галузях культури, – каже Полетика, – в духовнім житті і в способах життя, і ясно, що російська культура (культура в етнографічнім розумінні слова, а не як духовна діяльність вищих інтелігентських шарів) не однорядна чи моногенна (підкреслення наше, О. М.), хоч плугова культура обіймає поширення і значення на дуже великих просторах». Отже, за географом, що не поставив науку на службу евразійському ідеалові, замість однорідної культури Евразії, як пропагують евразійці, в дійсності є кілька, багацько культур народів Евразії. Для евразійців вона однорідна, бо мислять її як культуру інтелігентських загальноруських верхів, що є для них зброєю їх політичного ідеалу.
Евразійці знаходять аргументи для себе і в деяких істориків-археологів, посилаючись, напр., на Г. І. Боровка, який відстоював погляд, що в «античні часи ввесь терен від берегів Чорного моря, і йдучи на Схід через Волгу, Каспій, Урал, вздовж південного Сибіру аж… до Китаю на Сході й до Іранської височини на Заході, був зайнятий племенами – представниками споріднених між собою культур… скіфсько-сибірських… Спільність тих культур, що різко відрізняються, коли взяти їх вкупі, від усіх останніх відомих нам культур, є цілком означений і надзвичайно важливий в історії людства факт. Це особливий самостійний світ». Як бачимо, йдеться тут про античні часи, про які щодо теренів Евразії маємо аж надто мало відомостей.
Звертаються вони за поміччю й до російської історіософії, аби знайти підтвердження тез про риси особливости й суцільности Евразії. Для того наводять міркування, напр., С. Шевирьова (1841 р.), що «Захід і Росія стоять одне проти одного… стане Росія зайвим доповненням історії Заходу чи встоїть на своїй самобутности… і складе світ особливий?..». Згадують думку Ґерцена (1850 р.), що «в Росії є щось своє, особливе». Теж Н. Лєонтьєва (1882), що «Росія з азіятськими володіннями – це цілий світ окремого життя, окремий державний світ». Розуміється, евразійці притягують і істориків, і історіософію тих, що говорять щось для них бажане, инших вони оминають та їх праці замовчують. У працях і творах таких істориків, як проф. П. В. Павлов, М. І. Костомаров, О. Н. Щапов, і таких публіцистів, як Ґерцен і Бакунін, вони зустріли б і протилежну їм історіософію. В Ґерцена, напр., беруть вони вищенаведену думку, а оминають те, що він думав, напр., про той обсяг Росії, про отой ідеалізований «континент-океан» евразійців. «Ми нічого не знаємо більш «нелепее», – пише Ґерцен, – від цих «китообразних» держав, що їм тяжко рухатися від росту»*. На иншому місці той самий Ґерцен ставив питання, – якого не поставив ще ніхто з евразійців, – що робити, якщо Україна не захоче бути ні польською, ні російською? І сам таки відповідав так, як не скажуть евразійці: «В такім разі Україну слід визнати вільною й незалежною країною»**. Не посилатимуться евразійські ідеологи й на історіософію Бакуніна: «Зовсім невірно говориться про російський народ, – казав анархіст Бакунін, – як про єдиний, бо російський народ не становить однорідної маси, а складається з кількох споріднених, але все ж різних племен… Крім великоруського народу, є ще український…, що зробив велику помилку, прийнявши в XVII ст. протекцію російського царя… Цей народ…, мабуть, складе окрему державу… незалежну від Великоросії й Польщі»***. Або того таки Бакуніна: «Хочемо, щоби Польщі, Литві та Україні, фінам і латишам, а також Кавказькому краєві була повернена повна свобода і право розпоряджатися собою і влаштуватися по своїй волі, без жодного з нашого боку втручання, прямого чи посереднього»****. Таку історіософію евразійці мовчки оминають.
Не так легко знайти евразійцям підтвердження своїх засад в економіці. Політичною економією вони зовсім незадоволені. «Хоч є величезна кількість книг на російській мові, присвячених політико-економічним проблемам – у питаннях теоретичної політичної економії, – каже їх економіст П. Савицький, – досі нема ще російської науки… Основні теоретичні проблеми господарства ще не продумані «по-русски». І кожному, хто підійшов би до господарсько-економічних питань Росії-Евразії із завданням самостійної думки, довелось би і доводиться бути самому собі батьком. Але треба! Велика евразійська культура не може обходитися без самостійної і творчої політико-економічної галузі»*. В економічному відношенні за особливість Евразії вважають низьку пересічну густоту населення: перед війною ціла Росія (з Україною) мала, мовляв, 9,2 душ на кв. км., а після війни, у 1926 р. – 7; її европейська частина мала перед війною 25 душ на кв. км., а Сибір – 0,7. На Україні ж навіть російський географ Полетика налічує густоту у 80 душ на кв. км., і в такому разі чи не ясно ж, що вже з погляду густоти людности Україна не належить до Евразії? Далі, за особливість Евразії вважають те, що вона стоїть в дуже невигіднім положенні до світових водяних шляхів сполучення – чинників, як відомо, не тільки господарського, але й всілякого поступу. Знов Україна як понадчорноморська країна має особливості діяметрально протилежні і для неї вигідні – тим самим знов таки не надається до системи Евразії. Евразійці кажуть, що невигідне положення Евразії щодо світових водяних шляхів сполучення, сприяло захованню її політичної цілості, але затримувало загальний культурний розвій. І доки повітряна плавба не розвинеться в напрямку зрівняння з морською, доти той стан залишатиметься. Віддаленість же середини Евразії від океанів, що не дозволяє залізничному довозові стати комерційним, вказує їй на конечність бути економічно таким же самовистачальним світом (автаркією) як Сполучені Штати Америки, використавши для того з імпорту чужоземних капіталів. На це можна сказати, що Сполучені Штати – не автаркія, а країна двобічного гармонійного розвитку – індустріяльного й сільськогосподарського разом. Україна, окремо взяти, має всі дані до такого двобічного розвитку. Автаркія ж Евразії означала б обов’язок України живитися індустріяльними виробами тільки Великоросії: так намагалася робити царська Росія, так робить большевицька Евразія. Нас би визискувала на свою користь Евразія, фактично Московщина, замість того, щоб ми розвивали свою індустрію, або недостатні продукти набували по інших державах, маючи на увазі мотив найбільшої для нас вигідності. Ми б усе були тою таки колонією Московщини, що нею були й є досі, надалі ж ще гірше – колонією колоніяльної держави. Евразійці самі визнають, що Росія-Евразія економічно, наслідком большевицького господарства, відкинена в низку колоніяльних країн таких, як Індія, Єгипет, Мароко. В такім злиденнім стані евразійці знаходять лише те добре, що силою речей Евразія стала на чолі своїх азіятських сестер – колоній у їх сукупній боротьбі проти романо-германців і европейської цивілізації. «Віднині, – каже Трубецкой, – інтереси Росії нерозривно пов’язані з інтересами Турції, Персії, Афганістану, Індії, можливо, Китаю й інших країн Азії. Азійська орієнтація єдино можлива для справжнього московського націоналіста»**. Ту орієнтацію ми бачимо практично вже в експортно-імпортній політиці большевизму.
Як бачимо, економіка не придатна для доведення тези про єдність Евразії. Та й усі способи доведення тієї всебічної єдности не можуть скріпити тенденційного становища евразійців. Воно зустріло рішучі заперечення навіть серед частини російської неевразійської критики. Відомий історик культури проф. Мілюков, напр., вважає погляди евразійців взагалі «предвзятими» і каже, що Росія – це ніяка специфічна Евразія, що єдність євразійських теренів – це чиста фантазія, а навпаки, з Европою Росія пов’язана тісніше, ніж з Азією…
[Розбудова нації, 1930 р., № 1-2].
* Наводжу за Драгомановим: «Политич. сочин.», т. II, 1906, Раrіs, ст. 513.
** «Евразійство»: Опит систематич. изложенія. Евраз. кн-во, 1926, ст. 15, 17, 18, 22.
*** «Евразійство»: Опит систематич. изложенія. Евраз. кн-во, 1926, ст. 22.
* «Евразійство». — Опит систематич. изложенія. Евраз. кн-во, 1926, ст. 27-28.
** Див. Зареванд. — «Турція и пантуранизм». Париж, 1930 р.
*** М. П. Драгоманов: «Политическія сочиненія», т. ІІ, 1906, Paris, ст. 187.
В тих «Пол. сочин.» нашого великого мисленника, написаних 40-50 літ тому, ми знаходимо багатий матеріал для критичного зрозуміння ґенези й засад ідеології сучасного євразійства.
**** «НаслЬдіе Чингис-хана. Взгляд на русскую исторію не з Запада, а з Востока». Евраз. кн-во, 1925, ст. 52 і «Евразійський временник», кн. ІV, 1925, стаття П. Савицького.
* К проблеме русск. самопознания, 1927, стр. 93-94.
** «Евразійство», ст. 31.
*** Там таки, ст. 32.
* «Евразійство», ст. 36.
** Драгоманов: «Языки, конфискованные СвятЬйщимъ Синодомъ». «Вольное Слово», ч. 26 за 1882 р.
*** «Либералы и земство въ Россіи», цитую за «Полит[ические] сочин[ения]»Драгоманова, т. ІІ, Париж, 1906, ст. 830.
* Трубецкой: «К проблемЬ русскаго самопознанія», 1927, ст. 15.
** Н. Р.: «Наслєдіє Чингис-Хана», ст. 57.
*** «Политич. сочиненія», т. ІІ, 1906, Париж, ст. 27.
**** Н. Р.: НаслЬдіе Чингис-Хана, Берлін, ст. 52.
* Трубецкой: «К проблемЬ»…, ст. 52. .
** Трубецкой: «К проблемє»…, ст. 55.
*** ad maiorem gloriam (лат.) – до старої слави (чести).
**** Др. Еренжен Хара-Даван. «Чингис-хан, как полководец и его наслЬдіе», Білгород, 1929.
* П. Н. Савицький. – «Россія – особый географическій мір», Евраз. кн-во, 1927, ст. 25 і 28.
** Його ж. – «Географическія особенности Россіи», ч. І, Прага, 1927.
*** a priori (лат.) – наперед.
**** Його ж стаття: «Die geographischen Hauptbesonderheiten Russlands und ihre negative kulturelle Bedeutung», у місячнику «Ost-Europa», 1928, Н. 11, ст. 764-784.
* «Колоколъ», ч. 66.
** «Колоколъ», ч. 34.
*** Бакунинъ. Историческое развитіе интернаціонала, 1863, ч. І, ст. 350, 351, 360.
**** Бакунинъ. – «Народное дЬло, Романовъ Пугачевъ или Пестель», ст. 41-42.
* П. Н. Савицький: «Россія особый географич. мір», ст. 59.
** «На путях. Утвержденіе евразійцев», кн. ІІ, 1922, ст. 302, 306.