Євген Побігущий: МОЗАЇКА МОЇХ СПОМИНІВ

Автор: . 25 Лип 2016 в 20:55

полк. Євген Побігущий

 

МОЗАЇКА МОЇХ СПОМИНІВ

 

Спогади
———————————————-

Мої спомини присвячую дружині Галі, вірній товаришці мого життя, та всьому українському вояцтву, яке боротьбою і своїм життям різьбило історичні скрижалі нашої нації.
Автор

ПЕРЕДМОВА
Головної Управи Об’єднання бувших Вояків-Українців у Великій Британії

Кому з українського громадянства у вільному світі не відомий полк. мґр Євген Побігущий-Рен?

Знають його широко теж і в Україні, де борзописні вислужники Москви частенько полюбляють облаяти полковника в їхніх писульках «фашистом», німецьким «коляборантом» і «лютим ворогом українського народу».

Ми знаємо полк. мґра Євгена Побігущого-Рена як українського прикладного вояка, який молоденьким юнаком вітав з радістю проголошення української державности на західноукраїнських землях у дні першого листопада 1918 року і, як сам згадує, цей день був найщасливіший у його житті, бо того дня він, молодий юнак, стояв уперше з рушницею на стійці. Можна сказати, що цей день і вирішив майбуття цього молодого юнака, бо з цього дня прослався йому довгий життєвий вояцький шлях – військова служба в Українській Галицькій Армії, з якою він пройшов усю епопею Визвольних Змагань, а далі служба в польській армії, де він завдяки своїй працьовитости та витривалости дослужився старшинської ранґи, брав участь у німецько-польській війні, був у полоні, потім служив у Дружинах Українських Націоналістів, неволився у в’язниці, а з неї пішов знову до військової служби в Дивізії «Галичина».

Знаємо полковника Євгена Побігущого-Рена також не лише як прикладного українського військовика-старшину, але і як активного, зразкового українського громадянина, який після закінчення Визвольних Змагань не примирився з існуючою невідрадною дійсністю на українських землях, а вступив до УВО, щоб продовжувати боротьбу за визволення України. Згодом став членом ОУН, займаючи в цій організації різні провідні пости. В повоєнних роках полк. Євген Рен не спочив у затишші від воєнних трудів, а навпаки, працював віддано й з посвятою в різних ділянках українського організованого життя, зокрема в ділянці виховання української молоді. В багатьох ділянках цього нашого організованого життя він працює і досі, незважаючи на свій поважний вік.

Відомо, що полк. Євген Рен людина скромна й безпретензійна. Не любить похвал і розголосу. Тому він не мав навіть наміру публікувати свої спомини, залишаючи їх лише на пам’ятку своїй найближчій рідні. Проте, чи не був би це великий прогріх супроти історії українського війська, щоб особа полк. Євгена Рена та його багатющий військовий досвід пішли в забуття? Адже ж він – український військовик, що пробув військову службу в чотирьох арміях і був учасником трьох війн.

Коли ж брати на увагу, яким великим авторитетом і пошаною втішається полк. Євген Рен серед членства нашої комбатантської організації – ОбВУ, а також і нашу довголітню дружню співпрацю з полковником і його справжнє побратимське сердечне відношення до нас, ми й вирішили не тільки його заохотити до публікації своїх споминів, але й допомогти йому в тому. Таким чином, нашими спільними зусиллями і з фінансовою щедрою допомогою полковника ми змогли видати друком його спомини.

«Мозаїка моїх споминів» – це роздуми автора про українське вояцтво, про його добрі й злі прикмети, його перемоги, успіхи, невдачі чи поразки. Водночас це теж і поради та вказівки багатого своїм військовим і воєнним досвідом українського старшини, щоб у майбутньому не повторювати таких чи інших помилок. Це поради, чому саме треба звертати основну увагу на добрий військовий вишкіл українського вояка і на вивчення його психології, на його вишкіл не як вояка-автомата, але як вояка-людину. Брак такого розуміння і незнання психології українського вояка саме й найгостріше були відчутні зі сторони чужинного командного складу в І УД УНА.

Здійснюючи видання друком споминів полк. мґра Євгена Рена, ми особливо вдячні пор. д-рові Святомиру M. Фостунові за редакційне опрацювання цих споминів і пані Марії Капустинській за переписання їх до друку.

Хай ці видані спомини-роздуми полк. мґра Євгена Рена будуть цінним набутком для нас, українських вояків, і стануть важливим причинком до історії українського війська в сучасному століттю, а водночас і пам’ятним подарунком авторові в його 81-ліття.

Головна Управа ОбВУ

ЧАСТИНА ПЕРША: Від УГА до ДУН

МОЯ ЮНІСТЬ У РОКАХ ВОЄННОЇ ХУРТОВИНИ

Над чудовим гірським довкіллям висне голуба небесна блакить, прогулюється гірський прохолоднуватий вітерець, торкаючись білих скель, тихих гуцульських хиж і високих оборогів, наповнених пахучим гірським сіном. У верхах розкинувся могутній гірський масив, весь покритий зеленню, яка вдалині зливається в одну темно-зелену стіну, й ця стіна десь губиться серед високих гір, що вигинають свої хребти та наче підпирають небовиддя своїми гострими шпилями. В такому довкіллі розкинулось село Воскресінці, куди переселилися мої батьки, щоб була змога посилати дітей в школу до Коломиї. Мої батько і дідусь були вчителями й проживали в селі Постолівці, Гусятинщина, де я й народився 15 листопада 1901 року.

У Воскресінцях пройшла моя юність.

Часто ми малюками бігали на гору, що її називали «Замчище». На цій горі був у давнину замок, але з того замку не залишилось уже ні сліду, лише назва «Замчище». Там, ми, діти, залюбки бавилися.

Та ще любили ми тихі місячні ночі, коли співали солов’ї, рокотіли в ріці жаби, шумів унизу Прут і блідолиций гойдався човником на зоряному килимі. Здавалось би, що отак ми сиділи б і всю ніч та любувалися прекрасною природою і наче дивною для нас музикою, що її створювала природа й наша дитяча фантазія. Батькам не раз було трудно нагнати нас, дітей, спати, так нам хотілось дивитися на той образ природи – гірські казки.

Але серед цієї гірської чудової природи панували, на жаль, великі злидні та нужда, в яких жило наше українське село. Землі тоді було зовсім обмаль, а теж не було ніяких фабрик чи заводів, щоб заробити на прожиток. Землевласник-поляк мав самий більше поля і лісів, чим ціле село. Горстка ентузіястів з учителем і священиком почали всіми силами боротися за кращу долю села й нашого селянина. Зорганізували «Просвіту», «Сільський Господар». Постало також товариство «Січ», драмгурток і поволі розгорталося культурно-освітнє життя цього нашого гірського села. Наші просвітяни повели акцію за почитність преси й книжки. Читали спочатку легку прозу, наприклад «Лиса Микиту», але з бігом часу почали читати також і газети. Найбільше читали «Діло», «Місіонер». Читали також книжки про історичне минуле українського народу.

До шкіл і гімназій ходили зовсім мало учнів, хоч можна було ходити до Коломиї, бо це були лише три кілометри віддалі з Воскресінців. Можливо, що головною причиною такої нехоті до гімназії було те, що кількох студентів, котрі закінчили гімназію, померли на сухоти, а тому люди вважали, що ці студенти померли внаслідок того, що мусіли багато вчитися. Але ми, діти сільського вчителя, вчилися в Коломиї, і так нас захопила перша світова війна.

У Коломиї проживав кілька тижнів (говорили тоді, що за якусь провину) архикнязь Франц Фердинанд, син австрійського монарха Франца Иосифа. Його побут і його авто були справжньою сенсацією у гірському містечку, в якому залізнична станція була на міському ринку, а паротяги часто псувалися. Як відомо, архикнязя Фердинанда застрелили серби в Сараєві враз із дружиною 28 червня 1914 року й це було однією з причин вибуху Першої світової війни, в якій так звані центральні держави: Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія і Туреччина (155 мільйонів населення) воювали з державами Антанти (1365 мільйонів населення різних народів і рас).

Воєнні часи були вельми дошкульні й прикрі для цивільного населення. В нашій околиці проходив кілька разів фронт. Нам довелось бачити не лише вбитих вояків, але теж і повішених на ринку в Коломиї зовсім невинних українців, запідозрених у шпигунстві в користь Росії, а вішати наших людей полюбляли мадяри, котрі в першому році війни повісили сотні Богу духа винних українських селян у Галичині.

Війна затягалась, а одним з її вірних супутників був голод, що заглянув нам усім, дітям і старшим, у вічі, коли всюди відчувався гострий брак харчів. Не раз дехто з учнів радів, коли знайшов шматок хліба, покритого плісню, що його хтось викинув з військового поїзду. Одяг ми мали з кропив’яного матеріялу. Влітку до гімназії я ходив босоніж. Крім різних труднощів, небезпек, нестач, що їх принесла війна, давалися взнаки теж постої вояцтва багатонаціональної австрійської армії. Пам’ятаю, що найкультурніше поводилися хорватські вояки. Були на постою у нас теж і російські старшини. Українці-старшини царської армії завжди нам допомагали чим могли, бачачи, що сім’я в нас велика. Було нас восьмеро дітей. Старшини-москалі чи іншородці приходили не раз пізно вночі, галасували, п’янствували та взагалі поводилися некультурно. Пригадую такий випадок. У дровітні, де звичайно були нарубані дрова, російські солдати поставили своїх коней. Там тоді не було дров, але під підлогою був сховок нашого скромного майна, тобто того, що в нас було найцінніше. Батько боявся, що коні можуть проламати слабу підлогу й покалічаться, а тоді його можуть за це покарати чи й судити. Тому й виявив старшині-москалеві, що під підлогою є сховок, а в цьому сховку немає ніякої зброї, лише заховані деякі цінні речі. Старшина вислухав і велів солдатам забрати коней з дровітні. Ця частина пішла на фронт, а по кількох тижнях знову повернулася на відпочинок. Прийшов до нас на квартиру чура того самого старшини, що йому батько сказав про сховок, поклав речі старшини й, відкривши валізу, витягнув з неї наші два дорогі по-мистецькому виготовлені свічники. От старшинське слово москаля-офіцера, який запевнював батька, що все гаразд, він розуміє ситуацію, звелить забрати коней, а в між часі приказав своєму чурі пограбувати вночі наш сховок.

Ми, молоді юнаки, глибоко переживали формування Українських Січових Стрільців. Ми були вже тоді свідомим юнацтвом і розуміли, що це твориться рідне військо. З нашого села пішли до УСС два добровольці. Боже, як ми, юнаки, їм заздрили, коли вони приїхали на відпустку, а на їхніх уніформах австрійської армії ми бачили синьо-жовту стяжечку. Це були наші вояки. Чому не можна нам, 12-14 літнім хлопцям, голоситися до нашого війська? Як ми слухали з увагою розповідей тих, молодих віком, вояків про бої на Маківці й як мріяли про цей час, коли й ми зможемо стати українськими вояками.

Цей час наспів набагато скоріше, ніж ми сподівалися.

Грянула революція в російській імперії.

Боже! Українська Центральна Рада, проголошення Універсалів. Слово – Україна тепер уже не лише на папері чи в книжці, але в дійсності. Ми переживали такий духовний радісний підйом, що його прямо годі описати.

В Коломиї зорганізували українці величавий похід містом. Ще ніколи перед тим ми не бачили скільки народу, що з’їхався до Коломиї, щоб спільно відзначити народження молодої української держави. Яка це була радість і втіха!..

А час не стояв на місці й готував нам та всім українцям нові несподіванки…

В УКРАЇНСЬКІЙ ГАЛИЦЬКІЙ АРМІЇ

Усіх заскочила вістка про проголошення вільної української держави на західноукраїнських землях. Ми, студенти, біжимо до Коломиї. У нас одна думка – голоситися до рідного війська. Адже тепер нас мусять прийняти, бо всі старші ще в австрійській армії. На залізничній станції великий рух. Там порядкують якусь зброю. Є вояки, між ними і кількох січових стрільців, мабуть, на відпустці.

Зголошуємося до військової служби.

Старший віком вояк, скептично глянувши на нас, спитав, чи ми знаємо військове діло. Звичайно, що знаємо. Всюди було повно зброї, ми навчилися з неї стріляти в лісах і з нею обходитися. На військовий вишкіл не було часу. Мені дали рушницю й веліли берегти ваґонів з усяким військовим майном. Так започаткувався мій перший день військової служби. Після шестигодинної стійки мені на зміну прийшов інший вояк, а мій старший звелів іти з рушницею додому та зголоситися другого дня до команди, таки в Коломиї.

Досвітком збудив мене голосний постріл. Це мій молодший брат узявся розглядати рушницю, а вона була заряджена, от і брат вистрелив у шафу. Довелось мені кілька днів бути вартовим у Коломиї, а опісля нас, студентів, викликав проф. Шипайло й заявив нам, що дуже потрібно добровольців до артилерійського зв’язку. Ми, або пластуни, або кандидати в пластуни, знаємо напевно Морзе, а це дуже важливе.

І ось ми вже справжні вояки. Одержали уніформу, важкі вояцькі черевики, а вишколює нас таки проф. Шипайло. Після кількох днів мене вже призначили черговим у казармі. Вправді, Я ще не знав, що треба робити та як будити вояків, але якось дав собі раду з цим завданням.

Наш вишкіл тривав продовж листопада, а в перших днях грудня 1918 року ми виїхали на фронт під Раву Руську. Пригадую, що хтось з промовців, коли нас прощали перед від’їздом, сказав, Що «весь народ клонить голови перед добровольцями, що їдуть на фронт боронити свою рідну землю». Нам, молодим, це не подобалося. Адже ж обов’язком кожного фізично здорового громадянина було йти боронити свою державу. Щойно пізніше, після закінчення Визвольних Змагань, ми зрозуміли, чому так висловився цей промовець.

Моєю батареєю командував пор. Кирило Годованець, професор по професії. Його заступником був підпоручник Кобилянський. Був у батареї теж хор. Гарячий. Були і старші вояки та підстаршини. Декотрі з них уже почали тоді шостий рік своєї військової служби. Були вони на військовому вишколі в австрійській армії, захопила їх війна, провели вони чотири роки на різних фронтах, а тепер негайно зголосилися до свого рідного війська. З мого села був уже таким шестирічником вістун Марчук. Ці старі воєнні ветерани були для нас, юнаків, справжніми батьками, допомагали нам багато своїм досвідом і порадами. З учнів нашої гімназії були в батареї: син директора гімназії Євген Недільський, що мав 15 років, Бортник, Заячук, Єндик – усі по 16-17 років, і автор цих рядків, що мав тоді 17 років. У іншій батареї був також наш шкільний товариш жид, що зголосився до війська «боротися за Україну», як він мовив. Він виростав з нами, вчився разом, дружив з нами, брав участь у культурно-освітньому житті та виступав у постановках нашого драмгуртка.

Чи ми психологічно були готові до війни?

Чи ми знали про війну?

Всі ми бачили війну продовж чотирьох років. Кількаразово велися бої за Коломию. Гарматні стрільна падали на наші хати й городи. Бачили ми й поранених вояків, що їх привозили до нашої гімназії, де примістився військовий шпиталь. Чули їхні стогони. Таким чином, ми ніби були вже призвичаєні до воєнної атмосфери, знали вже посмак воєнного лихоліття і, так би мовити, були свідомі того, куди їдемо й що нас може ждати на війні. Все-таки, коли ми опинилися на фронті, нас ждали різні прикрі несподіванки.

На нашій першій квартирі нам послали трохи соломи на долівці й накинули на солому простирало. З нас ніколи ніхто ще не спав на долівці. В кутку теж спала собака, а хитріша кішка вилізла собі на припічок, і нас брали завидки, що їй вигідніше слатиметься, ніж нам. Так поволі ми почали привчатися невигіддя фронтового життя.

Зате які ж ми були горді, коли, приїхавши на фронтові становища, ми почали передавати телефонічно команду пор. Годованця та почули, як загриміли наші гармати в сторону ворога. Скільки-то десятиліть, а то й віків наш вояк-українець гинув у чужій уніформі за чужі імперські інтереси. Тепер ми – українські вояки. Слухаємо свою рідну команду, маємо свої українські військові відзнаки на уніформах. Правда, прикази щодо й гарматньої стрільби часто довелось передавати по-німецькому, бо старі гармаші привикли до неї в часі довгих воєнних років. Нас було мало…

У нашому рою зв’язку були лише чотири вояки й один вістун. То ж треба було двом іти на обсерваційний пункт, а двом до батареї. Уночі один з нас мав службу до год. 2.00, а другий від год. 2.00 до год. сьомої вранці. Й так було щодня, що дуже нас фізично вичерпувало.

Фронт під Равою Руською тримався до Великодня 1919 року, і ми не здобули Львова. Тоді я не знав чому. Тепер знаю. Ми воювали так, як привикли були воювати старшини й підстаршини у Першій світовій війні. Це була тактика вже непригожа в нових і змінних воєнних умовинах. Наприклад, чому б не стріляти безпосередньо з гармат на ворожі кулемети, що здержували нашу піхоту в наступі? Мабуть, уперше так стріляли гармаші Наполеона на кріпость. Це не було нічого нового. В часі Першої світової війни було так багато гармат, що на одну тисячу вояків припадали десять гармат. У нас на тисячу вояків була лиш одна гармата. На фронті під Равою Руською поляки не мали артилерії. Зовсім добре можна було під’їхати ближче й безпосереднім гарматним вогнем знищити ворожі кулемети та важливіші становища. Але стара привичка з тактики Першої світової війни зберігалася й далі, звичайно, в нашу некористь.

Наближалось Різдво 1919 року.

Ніхто з нас не одержував листів від своїх батьків і родин, бо ж пошта була в руках польських урядників. Упродовж короткого часу годі було замінити всіх працівників пошти. Й так ми не знали, що діється в рідному селі та в нашій околиці.

Наша равська бриґада мала у своєму складі багато вояків з місцевих околиць. Отже, як не піти додому на Свят-Вечір? Наші вояки таки добре посвяткували того Свят-Вечора. Мало їх було, бо багато були на відпустці. Ті, що залишились, а між ними і я, поснули твердим сном. У досвіття чуємо – гримить бій. Це ворог використав наші свята, заскочив несподівано нашу піхоту, засипав її кулеметним вогнем і примусив відступати. Під’їхав теж його панцерний поїзд, ворожі вояки проклали розібрані рейки, і була небезпека, що цей панцерний поїзд заїде в наше запілля і наробить багато лиха та паніки. Тоді хорунжий Гарячий запропонував, що він виїде з одною гарматою проти ворога й обстріляє безпосереднім вогнем ворожий поїзд. Поручник Годованець погодився, і тоді наша одна гармата безпосереднім обстрілом задержала цей поїзд, але ворожа піхота просувалася далі. Тоді прийшов наказ відступити аж до Жовкви, на запасні становища.

Їдемо саньми. Вже останні. Ворожої піхоти ледь не видно. Надбігає з горбка наш піхотинець і махає рукою, щоб і його забрати. Останнім зусиллям добігає і паде на сани.

– Панове! Я важко ранений.

– Не жартуй, – мовить хтось з вояків. Коли так хтось біжить з гори, то який він важко ранений?

Але вояк розпинає плащ і ми бачимо, що уніформа вся в крові. В нього прострілені груди. Робимо перев’язку. Питаємо, чому не залишився, поляки взяли б його у шпиталь, а нам далеко їхати. На це вояк відповідає, що він боявся попасти в полон, бо тоді не зміг би вже більше воювати за Україну.

На жаль, я не затямив прізвища того героїчного вояка. Ми тоді довго не могли забути його прикладу. Всякі наші невигоди – все це були дрібниці в порівнянні до того нашого вояка, який важко ранений не турбувався про своє здоров’я, але про те, що йому, може, вже не прийдеться більше воювати за Україну. Це була ще молода людина й тим більше ми його подивляли.

В боях відступили ми теж з Жовкви аж по Кам’янку Струмілову. На наш відтинок наступала сильна ворожа група зі своїм поїздом, навантаженим різним майном для польського війська у Львові, куди саме хотіла прорватися ця група. Але після Різдва наша бриґада відігнала ту групу знову аж під Раву Руську.

Кожний український вояк, що не був на відпустці в часі Різдва, одержав у подарку від нашого уряду 500 гривень. Здається, що за ці гроші можна було купити тоді пару коней. Це був один банкнот, і мені було жалко його розмінювати. Хотів залишити собі цей банкнот на пам’ятку, як подарунок рідного уряду. Пізніше, як я хворів тифом, цей банкнот затратився.

Все ж таки тому, що декотрі вояки не були вдома по п’ять років, попавши на війну з австрійської військової служби, а ми, молоді добровольці, не мали ніяких вісток від своїх родин, командування нашої бриґади почало висилати на відпустки все подвох вояків: одного старого своєю військовою службою і одного добровольця. Таким чином, у лютому 1919 року, виїхав і я на відпустку додому. Гадав, що заїду за вісім годин, а довелось їхати п’ять днів. Мов чумак волами в Крим по сіль.

Знову ж таки досвід, що в часі війни ніколи не можна бути певним щодо транспорту. На дорозі трапилися глибокі снігові засипи. Хоч водій поїзду нахвалявся, що паротяг такий сильний, що просуне снігозасип, проте, заїхавши в глибокий засип, виколіївся з рейок. Ось ще одна немаловажна справа – транспорт. Адже ж тим залізничним шляхом везли на фронт постачання, і от така собі невинна аварія гальмувала весь транспортний рух, чимало вояків-відпускників загубили кілька дорогих днів своєї і так недовгої відпустки.

Після різного поневіряння і, як кажуть, холоду і голоду, бо ж це воєнний час, добився я таки додому. Радість над сподівання і гордість у родині, що я український вояк. Відпочиваю після такої втомливої подорожі. Дні минають дуже скоро. В місті відбувається однієї неділі святкова академія в честь Тараса Шевченка. Кузинка дала мені квиток вступу на перші місця. В залі підходить до мене несподівано професор Ш. і питає, чи я маю квиток на перше місце. Такий запит мене, вояка, вельми вразив. Але я не скипів, а спокійно відповів, що маю, а навіть і показав йому квитка. Опісля я хотів піти геть, але кузинка переконала мене, щоб я залишився і не міняв місця. Професор Ш., безумовно, був добрягою, і всі ми його любили. Він був офіцером австрійської армії, а в тій армії, здається, не вільно було звичайному воякові сідати в перших рядах крісел чи лавок на публічних місцях. І професор поступив по-старому зі мною, забувши, що це вже не австро-угорська імперія, а українська держава.

Відпустка скоро пробігла і я знову повернувся до своєї частини. На фронті тривала позиційна війна. Прибували свіжі підкріплення, змінювався пропорційно числовий стан військових частин. Весь час був суворий приказ, щоб щадити амуніцію, бо ж у нас не було ані однієї фабрики амуніції, тоді коли поляки мали її необмежену кількість.

За деякий час нас, добровольців-студентів, з першого корпусу вислали на вишкіл до артилерійської підстаршинської школи до Кам’янки Струмілової.

ВІДСТУП

Наш вишкіл тривав коротко, до Великодніх свят 1919 року, а після його закінчення ми повернулися до своїх частин. Укоротці ми одержали наказ піти в розвідку на передпілля до одного села, якого назви не пригадую, бо командування одержало інформації, що полякам прибула велика поміч – шість дивізій армії ген. Галлера, зорганізованої у Франції з кол. полонених австрійського й німецького війська, а теж з добровольців, що прибули з Америки і Канади.

Нічого особливого тоді ми не розвідали й без утрат вернули до своїх батарей.

Але польська офензива таки почалася 15 травня 1919 року. Після гураґанного артилерійського обстрілу цілого фронту переважаючі польські війська пішли в наступ. Найбільший прорив зробили вони на найдалі висуненому крилі нашого фронту, де стояв третій корпус, тобто на найдальшому полудневому фронтовому відтинку, звідки затиснули українську одну бриґаду вглиб гір, так, що вона не мала змоги прорватися до свого корпусу й мусіла перейти на Чехо-Словаччину. Наші перший і другий корпуси відійшли з боями на схід.

Положення було трагічне і напружене, бо й армія УНР була у відвороті і підходила до Збруча.

В часі відступу сапери висаджували мости, а звичайні вояки зрізували телеграфічні стовпи.

Відступ проходив без паніки. Всі відходили на схід, і ніхто нe нарікав. Ми, рядові вояки, й не особливо орієнтувалися, як виглядає відступ майже 60 000 армії. Знали лише, що полякам наспіла велика поміч – шість нових дивізій, а тому вони тепер удвічі сильніші за нас. Далеко пізніше я знав, що тоді поляки дістали з Франції 1494 гармати, 350 літаків, 800 автомашин, 518 мільйонів набоїв до рушниць, 10 мільйонів гарматних стрілен та безліч усякого воєнного виряду. А нам гостро бракувало амуніції. Сидячи при телефоні, я весь час чув прохання піхотних частин до командування: нам бракує амуніції. Тоді я часто призадумувався, чому в нас так мало амуніції. Чи ж не було можливости виміняти амуніцію за нафту? Мабуть, було це неможливо. А амуніції фронт пожирав силу-силенну. Звичайний кулемет міг вистріляти тоді за дві години понад 18 000 набоїв.

Ми не мали теж помочі тактичної від нашого цивільного населення. Що маю на увазі?

Наші люди вітали нас сердечно й щиро, помагали харчами, теплим одягом, посилали різні лакоминки воякам на фронт, але не вміли й не знали, як розвідувати про ворожу силу та про неї інформувати своє рідне військо. Немає сумніву, що якщо б наше цивільне населення вміло цікавитися рухом чужого війська та інформувало нас кожночасно, це дуже помагало б нам у бойових операціях. Але того не було. Пригадую, що лише в Копичинцях прибіг до нас малий хлопець і повідомив, щоб ми не стріляли даремно, бо поляки покинули свої шанці. Набагато краще вже було в часі Другої світової війни, зокрема в часі бойових дій УПА.

Господарський відділ Головної Команди УГА працював дуже добре. Завжди постачання було бездоганне. Не було причин нарікати. За весь час перебування на фронті в Галичині не було випадку, щоб вояки не дістали харчів на призначений час. Куди гірше було вже за Збручем.

Не можу розуміти, чому тоді наша Головна Команда не стосувала партизанської тактики. Наприклад, треба було знищити мости на залізничному шляху Перемишль – Львів, яким ішло головне постачання полякам. І це було б спаралізувало весь транспортний рух на довший час. Адже ж залізничного моста годі збудувати за кілька днів. Якщо б була розроблена й застосована тактика партизанської боротьби, можна було завдати полякам дошкульних утрат і сповільнити їхній наступ.

Ворожі переважаючі сили затискували щораз дужче виснажені в боях українські армії, наступаючи на них з усіх сторін. Навіть зрадливі румуни напали на Покуття і підійшли аж під Станиславів. Звичайно, того всього, що діялося десь далеко від нас, ми, втомлені й вичерпані довгим відворотом, не знали, хоч і переживали прикро наш відступ. Правда, наші вояки були дуже здисципліновані й справжні патріоти. Ніхто не нарікав, а навпаки, між гармашами чулись голоси, що треба перейти в протинаступ, бо нас здавлять вороги.

Несподівано наказ: усі до батарей, буде протинаступ. Славно. Дотепер ми весь час відступали. Мабуть, це буде останній бій в обороні цієї невеликої ще території, що нам залишилася.

Вперше після трьох тижнів відступу починаємо не відступати, а наступати. Дивне почування. Хвилюємося…

На світанку моя батарея займає вогневе становище. Я на обсерваційному пункті з телефоном.

Починається гарматна стрільба. Наші гармати стріляють рідко. Але це зовсім не нищівна стрільба, до якої ми звикли на початку війни. Не дивно. Немає амуніції. Зате кулемети так розклекотілися, що вже годі й розрізнити, де стріляють свої, а де ворожі.

Ревуть гармати, кулемети, аж захлинаються, гримить рушнична стрільба на цілому фронті. На моєму обсерваційному пункті переразливо дзеренчить телефон. Дзвонить якийсь зв’язковий піхоти: на милість Божу, перекажіть до штабу бриґади, щоб підвезли нам амуніції для нашої сотні. Немає чим стріляти. Як же тоді йти в наступ!?

Відповідаю, що перекажу, хоч і самий не знаю, де приміщується команда бриґади, але буду розпитувати наших командирів. Але чую щось нове. Будемо наступати. Це мене вельми бадьорить, і я переказую новину нашим гармашам. Вони теж радіють, що наша армія переходить у наступ на куди сильнішого ворога…

Знову дзеренчить телефон. Дзвонять, чи я передав прохання про амуніцію. Передав. За хвилину знову телефон. Усюди домагаються амуніції, а її так дошкульно бракує.

Щойно ввечері втихає завзята стрільба.

Ми все ще не знаємо, чи почалась наша офензива, чи ні. Може, це була лише посилена оборона проти ворожого наступу. Правда, клекотіло цілий день на всьому фронті. Різно міркуємо. Пізно ввечері довідуємося, що таки почалася наша офензива і наше військо здобуло Копичинці, а на полудне від нашого відтинка наш другий корпус здобув Чортків.

Вночі наспіли вістки, що в Чорткові багато полонених ворожих вояків. Це був найуспішніший день нашої війни.

8 червня 1919 року їдемо до Копичинець. Нас радісно вітає населення. Після короткого відпочинку посуваємося далі в напрямку на Тернопіль. Напевно, буде нелегко здобути це місто, що було важливим залізничним і взагалі шляховим вузлом. Ворог буде боронити його завзято. Але ми віримо в перемогу. Ми в офензиві й перемагаємо ворога.

Чортківська офензива скріпила нас духовно, підбадьорила. Ми зрозуміли тоді краще Лесине «проти надій сподіватися».

Так в офензиві ми пробули три тижні. Підійшли знову на Давні наші позиції близько Львова. Поляки були так заскочені нашою бравурною офензивою, що на фронт прибув головнокомандуючий польськими військами маршал Пілсудський, а польське командування стягало поспішно допомогу з півночі. Перегодя поляки перейшли в протинаступ саме тоді, коли нам забракло амуніції. Піхотинці мали заледве по п’ять набоїв. 28 червня ворог почав протинаступ, започаткувавши його посиленим артилерійським обстрілом наших позицій. А наша артилерія? Ось як описано про це в спомині:

«Було це під час другого відвороту 29 червня 1919 року. Після славної весняної офензиви, що почалася з таким ентузіязмом і такими гарними успіхами, прийшов ворожий протинаступ під Гологорами. Ген-ген, з Підлиської Білої гори, де височів хрест Маркіяна Шашкевича, видно було вибухи гарматних стрілен і клуби диму. То почався гураґанний вогонь ворожої артилерії, а через годину ворог почав наступ… З піхотних шанців прибігали весь час вістові, прохаючи артилерійської помочі. Але артилерія не мала амуніції. Поручник Ґалан, командир третьої батареї десятого полку, ще досвітком позичив 100 гарматних стрілен у першої батареї пор. Літинського так, якби прочував небезпеку… І піхота не встоялась… Та не знала, що це страх – славна артилерія УГА: пор. Ґалан, побачивши, що діється, з револьвером у руках почав здержувати піхоту і наводити лад. Під загрозою револьверу пропускав дорогою тільки обози, а повернувши гармати в сторону ворога, розстрілював прямим вогнем наступаючі ворожі лави та здержував атаку ворожої кінноти, що насідала нашій піхоті на п’яти. Коли одні гармати безперебійним вогнем здержували ворога, інші повертали назад, гармаші їх окопували і починали стрільбу, щоб таким чином дати змогу відступити тим гармашам, що стріляли попереду. Наступ ворога здержувався бодай хвилево, а його кіннота не могла розгорнутися під прямим обстрілом, і так безустанно відступала друга батарея пор. Ґалана, прикриваючи відворот аж до Золочева та рятуючи майно, обози і цілу бриґаду від заглади…» («Вісті Комбатанта», ч. 4/1978, стор. 56 та чергові).

ЧЕРЕЗ КИЇВ НА ЛЬВІВ

Наша бриґада повернула з-під Золочева також на схід. У нашій батареї зовсім не було амуніції.

Почався знову відворот цілої нашої армії, і вона перейшла Збруч у днях 16-17 липня 1919 року. Безумовно, що воякам-галичанам було прикро залишати їхню батьківщину, але це вже було після проголошення об’єднання всіх земель в одну соборну Україну, щоб спільними силами здобути Київ. Був клич: «через Київ на Львів!».

З браку амуніції до австрійських гармат, що їх мала наша артилерія, прийшлось їх поміняти за російські, до яких не бракувало амуніції. Але знову ж таки не було амуніційних возів і ми возили гарматну амуніцію прямо на звичайних возах, навіть без гарматних ящиків. Прямо накидали гарматні стрільна на вози і так везли.

Поквапність нашого походу була така велика, що тоді ми й не думали про гарматні ящики. Ніхто не застановлявся, як ми транспортуємо нашу амуніцію, бо були важливіші проблеми. Командування проводило поспішну реорганізацію військових частин, зменшувало число батальйонів у бриґадах і число піхотних сотень.

Ми так поспішали на Київ, що часто й не їли гарячого обіду, бо польові кухні не вспівали підвозити гарячу їжу на час. Вояки зривали в дорозі колоски збіжжя, і це було своєрідним харчем. Про голод ніхто й не думав.

Знали ми про зміни в командуванні. Почав діяти об’єднаний штаб Головного Отамана, тобто штаб армії УГА і штаб Дійової Армії УНР (скорочено ШДА). Нам це по-різному пояснювали, але з практики ми знали й бачили, що були дві головні команди й два уряди. Штаб Головного Отамана був лише для співдії та координації воєнних дій двох союзних держав у боротьбі проти спільного ворога. Звичайно, такий поділ передавався й низам.

Наприклад, до нашої батареї приділили десять гармашів-наддніпрянців. Ми вельми раділи, що в батареї є теж наші брати-наддніпрянці. Раділи ми недовго, бо за кілька днів вони зникли. Чому? Що сталося?..

Прийшовши на Велику Україну, ми не були обізнані з існуючою ситуацією, не знали, що діє посилена большевицька пропаґанда серед нашого народу, а головно серед вояцтва. Ця пропаґанда звернулась тепер проти нас і проти об’єднання обидвох наших армій. З другої сторони, нашим старшинам бракувало відповідного підходу до наших братів-наддніпрянців, що були прилучені до наших частин, їх не трактовано як справжніх побратимів по зброї, а як звичайне собі поповнення військових частин. З ними треба було провести гутірки, дати їм відчути, що вони рідні нам. Ми, молоді, теж не збагнули і не розуміли того, що треба з ними зійтися, поспівати пісень, погуторити. Вони почувались чужими серед нас, не диво, що й покинули нашу батарею. Ми не знали й не вивчили психології наших братів-наддніпрянців, і це відбивалось від’ємно на наших взаємовідносинах. Не маю даних, що сталося з поповненням інших наших військових частин нашими братами-наддніпрянцями, але в нашій батареї під тим оглядом був сумний образ. Не розпитував я про це інших. Дехто в споминах згадує, що в УГА був плебісцит, чи треба переходити Збруч. Може, такий плебісцит і був по деяких частинах УГА, але в нашій батареї чогось подібного я не пригадую. Здається, що був лише запит подібного змісту до наших старшин, а не до вояків. Може, це й краще, ніж мали про цю справу дискутувати рядові вояки.

Шеф штабу нашої армії полк. Віктор Курманович мав свого часу розіслати корпусним командам наказ, щоб його зачитати нашому вояцтву. Ніяк не пригадую собі , щоб такий наказ нам зачитували в нашій батареї. Зміст цього наказу теж дещо дивний. Подаю його за «Чортківською офензивою» Любомира Макарушки, стор. 12:

«Наказую Вам, командантам корпусів, удатися сейчас на позицію до Ваших куренів і сказати жовнірам ось те від мене: Нехай всі жовніри разом і кожний з них зокрема скаже, чи дійсно є у них народна і жовнірська честь, чи готові вони боронити до останньої краплі крови сей останній клаптик рідної землі, чи рішені розпочати наново похід для визволення з ганьблячої польської неволі своїх братів, матерей і сестер. Перекажіть їм, що я, пригадуючи на присягу, зложену ними рідній Вітчині, наказую сейчас всякий дальший відворот застановити, а приказую натомість готовитись до рішаючого наступу – удару. Се мій останній наказ і жадаю його виконання, доки хоч один український жовнір буде при життю, їду рівночасно на фронт, щоб ще раз особисто мій приказ повторити» (Мова цього наказу збережена за ориґіналом).

Це трішки дивовижний «наказ». Шеф штабу, звичайно, не видає накази від себе, а тим більше такий важливий наказ. Крім того, він змушує командирів корпусів залишити їх командні пости та й самий залишає своє місце постою. Це велика небезпека для армії, що опинилася у трудному положенні. Та вертаюсь до офензиви на Київ. Наступ розгортали три армійські групи. Перша йшла на Староконстантинів – Полонне – Чуднів – Коростень під командою ген. Арнольда Вольфа, а шефом штабу був майор Льонер.

Друга група, що в її складі були перший і третій корпуси (без одинадцятої бриґади) і Запорізький корпус, ішла за маршрутом Жмеринка – Вінниця – Козятин – Хвастів – Київ. Цією групою командував ген. Антін Кравс, а шефом штабу був майор князь Вільгельм Льобковіц. Ця армійська група була найсильніша, – мала 30 000 вояків.

Третя група Дійової армії УHP ішла під командою отамана Василя Тютюнника. Шефом штабу тієї групи був ген. Володимир Сінклер. Начисляла вона 10 000 вояків та йшла по маршруті Бірзула – Роздільна – Одеса, здовж Дністра, тодішньої границі з Румунією.

Наш перший корпус виступив аж 5 серпня, а сьомого серпня п’ята, друга і восьма бриґади здобули Жмеринку, захопили там два бронепоїзди, багато різної зброї та близько тисячі полонених. Інші бриґади йшли на Вінницю. Група ген. Вольфа десятого серпня здобула Староконстантинів, а наша друга армійська група здобула того самого дня Вінницю. Тут нас вітали дуже сердечно. Пробули ми кілька днів у цьому гостинному місті, а в тому часі наш корпус одержав наказ наступати на Бердичів. Важкі бої були під Калинівкою, а 20 серпня наш корпус здобув Бердичів.

Але армія ген. Денікіна підходила вже до Білої Церкви.

21 серпня армійська група ген. Кравса зайняла Хвастів, важливий залізничний вузол, що мав у тому часі особливо важливе значення, бо на залізничних шляхах їздили бронепоїзди. 22 серпня Запорізький корпус здобув Білу Церкву.

Наступ на Київ почався з кількаденним спізненням, бо ліва армійська група була ще доволі далеко позаду, а тим самим ціле крило нашого наступу було незабезпечене. Така затримка вийшла нам у велику некористь, бо большевики мали змогу й потрібний час, щоб вивезти з Києва багато воєнного виряду, головно зброї та амуніції.

Українські армії почали наступ на Київ 29 серпня 1919 року, а вже 31 серпня до Києва вступили наші військові частини. В генеральному наступі на Київ брали участь 40 000 нашої піхоти, 30 000 кінноти і шість батарей тяжкої артилерії.

Не описую докладно боїв за Київ, бо не брав участи в тих боях.

З нашої військовознавчої літератури та спогадів учасників тих боїв можна зробити висновок, що командування українських армій було надто впевнене, що з денікінцями можна буде якось договоритися і виступити спільно проти большевиків. Адже ж це був обопільний інтерес і така ж боротьба проти спільного ворога.

Однак так не сталося.

Майже без ніякої затримки денікінські війська ввійшли в Київ, а непорозуміння між двома арміями довели до перестрілки, а згодом до нашого відступу з Києва.

Чому так сталося? Дискусійне й спірне питання. Ми мали більше війська в столиці й могли боронити Києва. А тим часом наш генерал опинився майже в полоні в Денікіна й білоґвардійці продиктували йому свої вимоги, згідно з якими наше військо мало відступити на демаркаційну лінію здовж річки Стугни, м. Безродище, Васильків, Кожухівка, Данилівка, Заборе, Ігнатівка, а далі здовж річки Ірпень.

Треба зрозуміти психологічний стан і почування нашого вояка, який пройшов сотні кілометрів під кличем «через Київ до Львова», часто в голоді, завзято воював, здобув столицю України, а тепер мусів відступати. Хитрий москаль знав, як психологічно можна вдарити українців. Визнав лише галичан, тобто відразу створив прірву між двома українськими арміями.

Моя батарея стояла доволі далеко від Києва, біля Білої Церкви. Вістка про відступ нашого війська з Києва пригнобила все вояцтво. Воно знало, що тепер прийдеться воювати ще з одним ворогом – Денікіном.

На мою скромну, вояцьку думку, були зроблені чималі тактичні помилки зі сторони командування українських армій при зайнятті Києва. В столицю ввійшло занадто багато нашого війська, замість того, щоб забезпечити його назовні. У місті годі було стріляти з гармат. Головний командир армійської групи ген. Кравс не повинен був в’їжджати до Києва. У місті жили дуже багато москалів, а тому були можливості різних провокацій, навіть і без білоґвардійських військ. Усі мости повинні були бути обсаджені більшими силами та не слід було пропускати чуже військо. Не потрібно було робити військової паради. Найголовніше це те, що далі діяли дві армії і два уряди, а це, без сумніву, викликало різні політичні ускладнення і впливало від’ємно на військове стратегічне плянування.

Після відходу з Києва почалась пересувка корпусів, бриґад, Цілої армії та кривавий бій під Дашевом з денікінцями, що тривав три дні.

Опісля знову ми марширували кілька днів серед зливного дощу. Чи це був відворот, чи відхід на нові позиції, того ми не знали. Всі були смертельно втомлені, виснажені, промоклі до останнього рубця, а що найстрашніше, серед вояцтва кинувся тиф. Захворів тифом і я, і мене відвезли до шпиталю у Вінниці.

ТИФ

Про жахливу трагедію – хворіння п’ятнистим тифом, що здесяткував УГА, написано вже дуже багато як самими очевидцями, що залишились у живих, а теж і нашими військово-знавчими істориками. По всякій імовірності, п’ятнистий тиф – це був засіб бактеріологічної війни, мабуть, застосований уперше, бо ж годі пояснити інакше таке швидке поширення п’ятнистого тифу серед армії і таке масове захворіння нашого вояцтва цією грізною недугою.

Мене привезли до Вінниці в половині листопада 1919 року. Всі шпиталі в місті були переповнені хворими тифом, а також і був заповнений хворими шпиталь умово хворих, їх кудись перевели, а шпиталь призначили для хворих тифом.

При в’їзді до шпиталю я побачив, як саме вивозили померлих вояків. Повна підвода накиданих, мов дрова, трупів. Навіть не накритих брезентом. Ця картина зробила на мене гнітюче враження.

Як підстаршину поклали мене в кімнаті ще з кількома хворими. Лежав там і сотник Камінський, що був заручений з моєю сестрою. Зайшов у кімнату при нагоді й головний лікар шпиталю д-р Білозір з Коломиї, який знав мене добре. Зробив мені обслідування та почав говорити, що мусить їхати в ліс по дрова, бо немає чим опалювати шпиталь. Я думав, що я вже так гарячкую, що не розумію, що він говорить. Але коли д-р Білозір вийшов із кімнати, сотник Камінський потвердив, що ситуація в шпиталі справді така погана, що головний лікар мусить їхати по дрова в ліс, бо хворі можуть замерзнути.

Тиф мене вельми мучив. Гарячка то піднімалася, то спадала. Я маячів, зривався з ліжка, запинав пояса, поривався іти геть, а тоді санітари мене клали силоміць на ліжко. Це ще велике щастя, що я мав ліжко й не лежав на коридорі.

Перегодя молодий здоровий організм переміг хворобу й мені полегшало. У першій половині грудня 1919 року (не пригадую собі вже точної дати) повідомили нас, що легше хворих вивезуть санітарним поїздом до одного з міст (не подали назви міста), щоб там виздоровлювали.

На виїзд зарахували й мене.

Ось ми вже в санітарному поїзді. Це звичайнісінькі ваґони товарняка, але з прічами і несвіжою соломою. Посередині кожного ваґону залізна піч.

Значить, їдемо.

Їхали кілька днів.

На станціях затратили знову кілька днів. Усе якісь перешкоди. В Україні кипіло. Ось якісь повстанці захопили станцію від денікінців. Розпитують, хто ми. Кажуть, що ми «англічани», пострілюють з рушниць і їдуть геть. То знову станцію захоплюють денікінці. Або бракує палива для паротягу і знову поїзд вистоює довго-довго. Проминув один тиждень, бачу, що сорочка геть брудна. Випрати немає де. Обернув її на другу сторону. Сорочка стала брудна, мов ніч. Воші жахливо розмножилися. Такі великі, що ми їх називали «аристократами». Не помагало, що ми їх щоденно винищували як лише могли. Множилися неймовірно. В часі довготривалої подорожі кілька вояків померли. Святкувати наше Різдво довелось у поїзді. Невесело було нам усім.

Після чотирьох тижнів виснажуючої подорожі наш поїзд нарешті прибув до Одеси.

Там була збірна станиця для легко хворих. Станиця була в якійсь школі, в парку над морем. Комендантом цієї станиці був пор. Паливода. Вкоротці закінчилась наша боротьба з вошами й ми, так би мовити, почали приходити до себе. Мене призначили господарчим підстаршиною станиці, а на моє ще слабе Здоров’я це була добра праця і розривна. Жилось нам у тій станиці непогано.

До нас доходили різні непотверджені вісті про катастрофальне положення українських армій, які душились у ворожому затиску. Всюди кипіло. Оперували різні повстанські загони. Не бракувало й звичайних грабункових банд. Ніхто не був певний свого життя. Тиф жахливо знищив наше військо. Я думав, що це лише у Вінниці була централя хворіючих п’ятнистим тифом, але в збірній станиці в Одесі наслухався таких жахливих історій, що аж волосся ставало дуба. Розповідали старшини й вояки, що прибували до нашої збірної станиці, що бриґади й дивізії УГА так здесятковані тифом, що мають заледве по двісті, а то й менше здорових вояків. Лютування п’ятнистого тифу – це й була головна причина нашого примирення з Денікіном, бо не було іншого виходу. Про цей страхітливий період ось що записав Євген Бородиєвич, командир третьої саперної сотні третьої бриґади УГА:

«Прийшли невідрадні обставини для нас. Ми найшлися в однім морі смерти. П’ятнистий тиф почав страшенно шаліти, боліли ним не тільки наші старшини і стрільці, але й цивільне населення. Всі лічниці переповнені хворими, їх масово відвозили до лічниць у Немирові, яких там було три: в монастирі, в гімназії і земській лічниці, а крім них ще були бараки на залізничній станції. Лічниця третьої бриґади приміщувалася в земській лічниці, де був комендантом сан. пор. Сенчина. Смертність зростала з кожним тижнем. У половині листопада помер з третьої бриґади сот. Білинський Олекса, зі штабу бриґади захворів о. Галайчук і пор. Ґой. Траплялось так, що в лічницях не ставало місця. Навіть у старшинських відділах бракувало ліків, не було лікарів, кваліфікованих санітарів, не було кому доглядати хворих, бо хворів медичний персонал. У лічницях не було кому огрівати заль, де лежали хворі в тифозній гарячці, не один хворий відморозив собі ноги або руки. Таке було, наприклад, у бараках на залізничній станції в Немирові. В кімнатах хворі лежали покотом на долівці, на якій була простелена брудна, стерта солома, в якій аж кишіли воші, а навіть лазили по стінах… Були випадки, що між хворими лежали трупи по кільканадцять годин, бо не було кому їх винести…» (Євген Бородиєвич, «В чотирикутнику смерти», видавництво «Нове життя», Львів, 1921, стор. 39).

Проживаючи в збірній станиці в Одесі, ми часто широко дискутували про позитиви й неґативи нашого війська та про воєнні події. Загально всі хвалили артилерію, яка одинока переставилася з традиційної воєнної тактики Першої світової війни на тактику швидкої рухливости, що мало немаловажне значення на широких просторах України. Виявився дошкульний брак кінноти, якою добре оперували денікінці. Потрібно було й в УГА присвятити кінноті особливу увагу.

Слабе було в нас і летунство. Мали ми заледве 80 літаків, 35 старшин і 300 підстаршин, вишколених у летунському ділі. До будь-яких більших воєнних операцій їх було рішуче замало. Не була в нас розпрацьована пропаґандивна ділянка. Большевики засипували нас, вояків, і цивільне населення своїми летючками та різною пропаґандою, а ми не мали нічого, щоб протиставити ворожій пропаґанді. Пригадую, що в одній летючці большевики писали, як-то в колгоспах зникнуть межі, як-то можна буде збільшити врожай та віддати землю для сільськогосподарського вжиткування, але нікому не прийшло на думку звернути увагу, що в летючці вже писали большевики про те, як нашим хлібом буде накормити Москву і Ленінград, а про Україну там не було й згадки. Поширювали большевики також летючки, доказуючи в них, що Одеса – це місто чисто російське, а не українське. Але це не була правда. Одеса була українським містом. Доказом було врочисте свято Шевченка. В цьому святі брав участь новий курінь Чорноморського полку з самих галичан, що виздоровіли з тифу. Маршуючи вулицями Одеси, цей курінь виглядав дуже імпозантно. Його командиром був отаман Дудинський. Чорноморський полк піхоти воював пізніше проти кінноти Котовського, і мій шкільний товариш пор. Неґрич був у боях так пошрамований, що шрами залишилися в нього на все життя.

Навесні повернув я до своєї батареї, а зараз же після Великодня 1920 року польська армія роззброїла нашу бриґаду. Старшини пішли в полон, так само й вояки, а хто зміг вирватися, пішов додому.

Пощастило мені й моєму товаришеві Марчукові не дістатися в неволю, і ми, після довгого блукання по лісах, орієнтуючись ночами лише на Полярну зорю, добились додому після виснажуючої мандрівки.

Родина зустріла мене вельми радісно й здивовано. Всі вважали, що я вже давно не живу. Один з вояків-коломийчан повернувся додому значно раніше і розповів моїй родині, що я помер на п’ятнистий тиф і що він навіть був на моєму похороні.

Але, на превелику радість цілої родини, я живий.

Починаю тепер удома нове життя, до якого поволі звикаю.

Часто сходимося ми, вояки, і дискутуємо, чому ми не відстояли України? В чому були головні причини?

Їх було багато.

Дискутуємо, боліємо невдачею Визвольних Змагань і почуваємося наче злочинці на рідній землі, бо нам велить чужа влада зголошуватися щомісяця на місцевій поліційній станиці. Досадно нам, старим воякам, теж бачити, як наші ровесники вже переходять до сьомої гімназійної кляси, а нам дирекція гімназії каже ще бути в п’ятій гімназійній, бо, мовляв, ми мусимо проробити вимагані дисципліни, що обов’язують у п’ятій та шостій гімназійних клясах.

Протестуємо.

Не все протести помагають. Подекуди наше вчительство сприяє кол. воякам. Вони складають іспити до різних гімназійних кляс. Але закінчивши гімназію, не можуть студіювати в університетах, бо поляки забороняють. Постає Український Тайний Університет у Львові. Студіював і я в цьому УТУ, доки він існував. Потім вирішив студіювати теологію. Поступив спочатку на теологічні студії у Станиславові (тепер Івано-Франківськ), а як уведено целібат, покинув теологічні студії та доповнив педагогічні, надіючись, що зможу перебрати школу від батька. Але це були лише мрії. Таким як я, не було місця в шкільництві. Кинувся я тоді в культурно-освітню працю. Нас було багато. Організували ми драмгуртки по селах, проводили культурно-освітню і національну роботу. З нашої ініціятиви селяни висипали високі могили в пошану воїнам і борцям за волю України. Польська поліція розкидала ті могили, а ночами селяни їх знову висипали.

Нарешті одержую виклик до призовної комісії в Коломиї. Треба йти служити в польському війську. Знову ми, кол. вояки, широко дискутуємо, що нам діяти. Неохота йти служити ворогові. Але знаємо також, що брак кваліфікованих військових старшин був однією з причин програних Визвольних Змагань. А як вишколювати старшин, коли немає рідного війська? Треба вчитися військового діла в окупанта. Вирішили. Йдемо до призову. Нас трьох: Кіркорович, я і П. (не подаю повного прізвища, не знаючи, чи на це згідна родина). Як студентам прислуговує нам право голоситися до піхотних старшинських шкіл. Зголошуємося.

Іншим прийшлось легко, бо не були вояками. А як мені пройти провірку «льояльности» супроти держави, з якою воював? Це вельми складна проблема. Довго думав і вирішив не признатися, що служив в українській армії. Мовляв, був гімназистом і маю доказ, бо після повернення з Великої України мені пощастило здати іспит до сьомої гімназійної кляси, я її скінчив і маю свідоцтво, в якому були записані повних вісім років нормального навчання в середній школі. Ніби все годиться.

Постає знову складна проблема. Треба написати життєпис. Тому, що я пишу доволі невиразно, такий життєпис написав батько за мене. Ризико було велике, бо ж могли провіряти з допомогою місцевої поліції, а тоді поліція викрила б обман. Проте, якось нічого не сталося тривожного в тій справі, а перегодя мене викликали до Варшави. Там пройшов я лише побіжний лікарський огляд. Правда, лікар заявив, що в мене очі заслабі для вояцького діла, але коли я йому відповів, що не маю грошей на поворот додому, він махнув рукою і віднотував, що я здібний до військової служби. Мені повезло лише тому, що в тому часі було зовсім мало кандидатів до піхотних старшинських шкіл, і приймали всіх, хто зголосився.

Таким чином я став рекрутом старшинської школи, а вишкіл у тій школі тривав три роки.

У СТАРШИНСЬКІЙ ШКОЛІ

Рятувало мене й те, що ніхто не проварював льояльности кандидатів старшинської школи. Щойно коли я закінчив школу й прибув до полку в Познані, там була провірка і було слідство, як це так сталося, що я воював проти Польщі, а тепер старшина польської армії. Слідство велось, так би мовити, поза моїми плечима. Мене офіційно не викликали і не допитували. Розповів мені про цю справу мій приятель – старшина, з яким я був у школі й приїхав до Познаня. Він знав, що ведеться слідство в моїй справі, а тому я йому сказав, щоб при нагоді сказав «де треба», що при комісії у Варшаві я говорив, що служив в українській армії, а секретар комісії сказав мені злобно, що це не була ніяка армія, а банда, і моєї заяви не вписав у документацію. Отже, я нічого не приховав. Мабуть, мій приятель зумів переконати начальство, бо мене персонально не турбували в тій справі.

Почалась моя служба, інакше кажучи, вишкіл у старшинській школі.

Старшини-інструктори були колишні військовики німецької імперської армії. Комендантом школи був полк. Пашкевіч, вояк з пруською суворою дисципліною. Навіть ідучи до їдальні на перший поверх, треба було йти парадним кроком, чого не практикує жодна армія. Дисципліна була жахлива. Щороку один-двоє курсантів тієї школи поповняли самогубство, не витримуючи суворої пруської дисципліни.

У 1926 році наша старшинська школа, що її називали офіційно школою підхорунжих, відбувала військові заняття більшого характеру, так звані «концентрація» на військовому полігоні Рембертові, близько 20 кілометрів на схід від Варшави. Я простудився і перебував тоді в лікарні, або так званій «ізбі хворих». Одного дня несподівано піднялась тривога. Ціла школа, згідно з наказом, в повному бойовому виряді та при гострій амуніції мала відійти поспішним маршем до Варшави.

Йти до столиці країни в повній бойовій готовості – це було справді щось дивовижного, а водночас інтриґуюче і цікаве. Йду до лікаря і прошу, щоб мене звільнив, бо я хочу йти разом зі школою, але, на превеликий жаль, він не погодився, і я мусів залишитися в лікарні на полігоні.

Другого дня у Варшаві почалися вуличні бої, що тривали два дні. Це маршал Пілсудський виступив проти тодішнього польського президента. Цікаво було з тих вуличних боїв навчитися вояцької психології. Знаю про це з розповіді учасників тих боїв – курсантів нашої старшинської школи. Бої, до речі, були доволі завзяті. Наприклад, в одній камениці були, так би мовити, «свої» на партері, а «противники» на першому поверсі, й так провели цілу ніч. Обидві сторони виставили на сходах бойові стійки. Але кожна могла закинути свого противника ґранатами. Проте того не зробили ні одні, ані другі. Стійковий нашої школи був такий втомлений, що заснув на стійці, аж розбудило його гарматне стрільно, що розірвалося біля камениці. Так-то можна заснути в найбільшій небезпеці для власного життя і життя інших вояків.

Десь в іншому місці стріляли до себе на вулиці з віддалі яких ста метрів. Командир нашої школи полк. Пашкевіч навіть не приховувався серед граду куль, а стоячи командував бойовими операціями. Треба знати, що полк. Пашкевіча люто ненавиділи курсанти за його пруську дисципліну і брутальність. Напевно, не один курсант бажав, щоб полковника не минула куля. Але його відвага в часі вуличних боїв так усіх захопила, що вояки внесли його на руках до будинку команди бойового відтинка.

Цікаво відмітити, що наша школа мала лише незначні людські втрати. Впали в боях вісім вояків, а поранених було близько двадцяти.

Після варшавських боїв змінили нам командира школи. Новим командиром став полк. Хілєвскі, що його дружина була, мабуть, українка або народжена в Україні.

Найбільше не любив українців капітан Ясіньскі.

Після закінчення першого року всі курсанти від’їхали на двомісячну практику до різних полків, а ті, що одержали «десятника», між ними й автор цих рядків, залишилися як вишкільники-помічники для поручників (чотових) у школі, де новобранці приїжджали раніше за два місяці.

Одного дня я викладав про рушницю та як нею безпечно стріляти. Один курсант не міг пояснити, чому-то можна безпечно стріляти, знаючи, що вистріл не зірве замка. Мені виглядало, що він розумів, але важко було йому пояснити. Тоді я мимоволі сказав, що він розуміє, але «канн ніхт геравс», як кажуть німці. Боже! Як зірветься капітан Ясіньскі, що сидів мовчки прислухаючись до викладу, як закричить: «Десятнику чи підхорунжий, як ви посміли так сказати? Я зараз же вас геравс за двері!».

Курсант, що не вмів пояснити, приблід. Здається, я також поблід. Курсанти завмерли. Настала довша мовчанка. Врешті я прийшов до себе й спокійно сказав: «Це я певний, що всі зрозуміли». На щастя, це був кінець викладу. Капітан Ясіньскі вийшов із залі, а тоді приступив до мене один курсант і сказав: «Ні, пане підхорунжий, цього не зрозумів ще один, а саме капітан Ясіньскі». Не мав я що на це сказати.

В згаданому вишколі були нас двох підхорунжих-приятелів. Одного разу підх. Перліц сказав мені, що є звичай у школі, що помічники-вишкільники зобов’язані зложити візиту комендантові школи.

Пішли ми одного вечора до полк. Хілєвского. Вдома була його дружина і маленька донечка. Після яких 15 хвилин ми хотіли відійти, але дружина полковника не згодилась, щоб ми відходили, й ми забарились там майже годину, а господиня пригостила нас кавою і тістечками. Я впевнений ще й сьогодні, що цьому полковникові завдячую успішне закінчення школи та старшинський ступінь.

У старшинській школі я належав до окремої, спеціяльної групи спортовців, що їздили кожного року на так званий «марш шлякем кадрувкі», тобто тією дорогою, що нею маршував леґіон Пілсудського в 1914 році з Кракова до Кельц (близько 120 кілометрів). Отже, була традиція, що кожного року по тій трасі відбувалися маршові змагання. Це так називалося на ділі, але насправді треба було таки весь час підбігати в поспішному марші, по 40 кілометрів денно. Звичайно, що на такий «спорт» не було багато охотників. Вийшло так, що мені «порадили» зголоситися на такий марш, а від такої чемної «поради» було мені з різних причин годі відмовитися. Адже ж я був українець серед польського оточення.

Я був добре загартованим вояком, і такий марш, хоч і прикрий, не дався мені взнаки. До того ще й була мені користь, бо ж до маршу треба було тренуватися, а тому ми вставали о п’ятій годині вранці, йшли на вимарш, а після обіду мали дозвілля. Також одержували ми додаткові харчі для зміцнення організму. Проте нам не повезло в змаганнях. Коли старший річник нашої школи їздив спеціяльним вигідним поїздом на прогульку по цілій Польщі, ми, спортовці, вмивалися десятим потом у жахливу спеку, маршуючи по 40 кілометрів денно. На жаль, змагання ми програли.

Для мене з того змагання була лише така користь, чи некористь, що коли я як свіжозаавансований старшина прибув до полку в Познані, там мене відразу призначили як вишкільника до підстаршинської школи, а водночас і призначили спортовим полковим референтом. А це вже був і обов’язок їздити щороку зі спортовцями на маршові змагання згаданим уже «шляхом кадрівки».

Був у нашій старшинській школі головний лікар, що його дружина була українкою, і він тому незвичайно прихильно відносився до українців. Як я вже згадував, полк. Хілєвскі був командиром нашої школи після відходу полк. Пашкевіча. Це був бойовий офіцер з леґіону Пілсудського, а тому в школі менше вже наголошували теоретичний вишкіл, а більш практичний – бойовий. Тому за командування полк. Хілєвского школу перевели до місцевости Острув – Коморово. Довкола були піски, миршаві ліси з підмоклим ґрунтом. Не було куди вийти в дозвілля, а тому й було багато часу на теоретичний вишкіл, над поглибленням якого працювали всі курсанти, а коли мова про практичний бойовий вишкіл, – терен для такого вишколу був вельми догідний, прямо ідеальний.

Одного разу, після відзначення роковин якогось польського повстання, полковник приказав підняти тривогу й вночі ціла школа вийшла в терен, її поділили малими групами, дали маршрут, і вперед, хлоп’ята, орієнтуйтеся за компасом.

Після двох годин маршу зійшлися всі групи на просторій поляні серед лісу. Там полковник насвітлив нам, як виглядає війна й що це не так, як слухається про неї, сидячи у вигідних фотелях. Мабуть, тієї ночі ніхто не забув, хто ще є в живих з тієї школи. Полк. Хілєвскі пізніше працював як шеф персонального бюра в польському міністерстві війни. Кілька років він був теж командиром 58 полку, а я був поручником у 57 полку. Ми й мешкали в одній групі житлових камениць і мали спільне подвір’я. В часі останніх маневрів перед вибухом війни в 1939 році пригадую, що він мені сказав таке: «Ми, польські політики, робимо велику помилку відносно Сходу. Висилаємо на «креси» найкращий наш елемент, щоб їх колонізував. Часті історичні катаклізми винищать цей елемент. А гірший сидить вдома, бо боїться небезпек. Так утрачаємо найкращий наш елемент – громадян і вояків, і нічого не користаємо, а навпаки, посилюємо ненависть до нас тих народів, що їх намагаємося сколонізувати». Помер полк. Хілєвскі на еміґрації в Румунії.

У ПОЗНАНСЬКОМУ 57 ПІХОТНОМУ ПОЛКУ

Прибув я до Познанського 57 піхотного полку в 1928 році. Саме тоді приїхали до Познаня багато українців-студентів, що покінчили медичні студії за кордоном, а потрібно було їм нострифікувати свої дипломи в польському університеті, й в Познані було це ще найлегше зробити. Майже половину полку це були українці й білоруси.

Звичайно, за мною і наспіла «неофіційна» інформація, що я був підстаршиною УГА і воював з поляками. Були спочатку неприємності й я хотів кинути військову службу. Мій кол. командир старшинської школи був тоді командиром 58 полку, і коли я склав йому офіційну візиту, він також говорив мені, що він дивується, як це я міг приховати свою військову службу в УГА. Але якось уся ця неприємна буря за деякий час перешуміла.

Як я вже згадував, у Познані були тоді багато українців-студентів, тому було своє, українське товариство. Але треба було таки присвячувати якнайбільшу увагу військовій службі, бо праці в полку було багато. Підстаршинська школа вимагала дбайливої підготови і теоретичного навчання та польових вправ. Тоді ще не провіряли, щоб українців не було в підстаршинській школі, а тому їх було багато, і вони були зразковими вояками.

Не хотів я витрачати дорогого часу по вечорам у каварні, як це робили інші старшини, а тому й вписався на економічно-політичні студії в університеті. Звичайно, що не міг ходити на денні виклади, але декотрі семестри були ввечері, з яких я користав. Мене часто питали наші студенти, як це можливо служити у війську, а водночас і студіювати. Однак, це було можливо, і я закінчив студії, склавши вимаганий іспит у 1934 році, здобувши наукове звання маґістра економічно-політичних наук. Підвищення в старшинській ранзі одержав я 1935 року, тобто рік пізніше за тих, що з ними я кінчав старшинську школу. Це було своєрідне покарання мене за те, що промовчав мою військову службу в УГА. Але старшинський ступінь капітана польської армії я вже одержав без ніяких ускладнень.

До нашого полку прибув кол. старшина армії УНР підпор. Василь Татарський, що його я вишколював у нашій старшинській школі, а в 58 полку служив полк. армії УНР Костянтин Мандзенко, що мав ранґу лише капітана.

Обов’язки спортового полкового референта завдавали мені чимало додаткової праці, головно при різних змаганнях. Часто я мусів ставати особисто до змагань або з вибраною спортовою групою.

Здобув я також групою місце першуна в десятикілометровому марші, який практично можна було рахувати бігом, а не маршем – переходом почерез різні перешкоди. Ми здобули перше місце в дивізії. Наші вояки раділи, мов діти, що українець-старшина переміг поляків, і називали мене Богуном.

Іншого разу ходив я з групою на вже згаданий, поспішний марш «шляхом кадрівки». В тому поспішному марші трапилась така пригода. Поліцай, що на окраїні Кракова показував напрямок маршу на роздоріжжі, показав мені чомусь іншу дорогу на Кельце. Таблиць з написами маршруту не було. Чи він помилився, чи це було зумисне зроблено, – важко сказати. Я скерувався іти тією дорогою, а за нашою групою пішли теж інших п’ять груп з різних полків. Незабаром я зорієнтувався, що це неправильна дорога, і повернув бічними дорогами на правильну, але змагання ми програли внаслідок зайвої витрати дорогого часу в таких змаганнях.

Ще були старшинські змагання в п’ятибою. В цих змаганнях я здобув перше місце в Корпусі на 42 змагунів. Ніхто не вірив, що так сталося.

Перед самою війною я вже був вишкільним старшиною в дивізійній школі старшин запасу.

Ще відбулися такі цікаві змагання. Можливо, що десь у дивізії була дискусія про здібності чи нездібності українців і поляків. З того й був приказ командира дивізії, щоб у 57 полку зорганізувати дві підстаршинські школи з більшим числом курсантів. Однією школою командував поляк, сотник, а другою – поручник Євген Побігущий. Було видно з усього, що це мають бути неофіційні змагання двох підстаршинських шкіл з різним національним складом. Зрозуміли це також наші вояки-курсанти. Після закінчення школи командир дивізії розпорядив, що сам особисто буде провірювати обидві школи і приказав зладити йому список курсантів, але не поазбучний, а по їхніх здібностях і навчанні, а теж подати тих, що не повинні дістати підвищення чи ранґи. Він також провіряв підстаршинські школи в інших полках своєї дивізії. Такий дивний приказ нас дещо насторожив. У часі провірки кулеметів та їх розбірки, в часі якої курсанти мали зав’язані очі, командир дивізії не повірив, що можна розібрати кулемет при зав’язаних очах, і самий особисто провірював, чи це, бува, не якісь хитрощі. Після того дивізійний приказ був такий сенсаційний, що ніхто не йняв віри. Наші курсанти так блискуче вив’язалися, що в приказі було сказано дослівно: «Школа пор. Євгена Побігущого є так вишколена, що найслабші курсанти в ній є ліпші, як найсильніші в школі капітана поляка». Цей приказ був зачитаний по цілій дивізії.

Приходили різні офіцери й випитувалися, що це ми придумали в тій школі, що одержали аж таку похвалу. Чому про це пишу? Саме тому, що це зробили українці-курсанти. Вони цим виявили, що можуть бути добрими і в часі воєнних операцій. Не міг повірити в це і пор. Василь Татарський, як це нам так удалося. Все-таки це була заслуга всіх нас, бо ж ми знали, що це змагання за першенство між вояками українцями і поляками.

Над світом уже громадилися громи Другої світової війни. Гітлер парцелював Чехо-Словаччину. Польща намагалася при тому дещо скористати й хотіла забрати так зв. Заользє. Туди були вислані польські військові частини. З кожного полку був висланий один батальйон, а також і з нашого полку, і мені довелось бути його командиром. Бої з чехами тривали заледве дві години.

Чехи відступили Заользє полякам, і наш батальйон повернувся до Познаня без великого розголосу.

Чомусь прохали румунського короля Карла перебрати команду нашого полка, тобто зробили його почесним командиром 57 полка. Святкове перебрання команди тривало кілька годин, але підготова тривала кілька місяців, а головно, всі сотні вишколювали у справному відданні почести зброєю.

І ось, перед самим приїздом короля, сказав мені командир полку, щоб я зі своєю сотнею перейшов у другу лаву батальйону, бо, мовляв, моя сотня незадовільно віддає почесть зброєю. Тоді я попросив командира мого батальйону, щоб сказав полковникові, що якщо він боїться, щоб я, стоячи в першій лаві, не зробив, бува, замаху на короля, коли він буде переходити повз мене, то я особисто можу перейти в другу лаву, але хай не терпить моя сотня, бо вона знаменито віддає почесть зброєю. Мабуть, це помогло, бо я залишився з моєю сотнею у перших лавах полку та й ніхто не зробив замаху на короля.

Десь, комусь у міністерстві оборони впала думка, що добре було б вишколювати вояків змаганнями в стрільбі. Вправді ніхто не знав, на яку віддаль будуть змагання, але якимсь чудом усі знали, що стрілятимуть на віддаль 300 метрів. Так почалися вправи в стрілянні на віддаль 300 метрів. При тому занедбувалися інші ділянки вояцького вишколу. Була зайва витрата амуніції, часу й енерґії. Кому була з того користь?

Намагалися також поляки створити нову націю – гуцулів. У декотрих полках, а теж у 57, збирали наших гуцулів в осібні сотні – гуцульські. Вели гутірки, що це осібний народ і неукраїнці. Гуцули слухали, мотали на вус, а потайки навчалися стріляти з револьверів. Стріляли в підвалах камениць, де мешкали польські старшини. Невідомо, звідки вони набули револьвери. Щастя, що нікого не застукали на такій забороненій стрільбі, бо за це грозила сувора кара.

НА ФРОНТІ Й В ПОЛОНІ

Напередодні німецько-польської війни всі ми, старшини, одержали мобілізаційні накази. Одержав я течку мобілізаційного пляну моєї сотні. Звичайно, що цей плян опрацьовував хтось зі старшин-поляків, бо мені, як українцеві, таких довірочних праць не давали опрацьовувати.

Згідно зі згаданим пляном став я командиром сьомої сотні третього батальйону, що його командиром був майор Юзеф Кевпіньскі (згинув у боях 21 вересня 1939 року). Командував я сьомою сотнею лише під час бою над Бзурою під Кутном, а там таки призначили мене командиром другого батальйону, бо командир цього батальйону майор Кароль Вєчорек також згинув у бою. Він прочував свою смерть і про це мені говорив ще перед вибухом війни. Так довелось мені командувати цим другим батальйоном до кінця воєнної кампанії.

Перший наш великий бій був під Кутном. Спочатку я зі своєю сотнею був у запасі, але коли німці здержали наступ сьомої сотні капітана Радзиміньского, мені наказано продовжувати наступ. Наказати – то можна, але під вогнем німецьких кулеметів моя сотня мусіла залягти й наступу не вдалось провести. Завзятий бій тривав до пізніх вечірніх годин. Коли згинув майор Вєчорек, я обняв командування другим батальйоном, наказав уранці зайняти оборонні становища, а ввечері ми мали наступати на німецькі становища в одному селі.

Була вже ніч, але всюди горіли доми, клекотіли кулемети, десь далеко ригали вогнем важкі гармати, а ген далеко обрій займався вогнями. Картина була доволі моторошна. Стою зі своєю батальйонною групою на становищі, а несподівано хтось з підстаршин каже, що з клуні, яка стояла зовсім близько до нашого становища, стріляють до нас. Я заспокоюю його, бо хто ж може стріляти до нас із нашої сторони. Але за хвилину справді чуємо постріл із клуні. Миттю кидаємося до клуні. Вона порожна, а посередині стоїть поручник Бончковскі, що мав зі своєю сотнею бути в запасі й лежати в шанцях щонайменше 400 метрів позаду нашої передової. В нього револьвер у руках.

– Що ви тут робите? – питаю.

Відповідає, що шукає своїх вояків… Чому він стріляв? Чому не був на своєму становищі? Що робив біля мого становища? В інших обставинах йому грозив воєнний суд, але ми всі бачили, що війні кінець. Ще день-два чи тиждень. Польські армії були розгромлені, всюди панував неймовірний хаос і безладдя, а зі заходу йшли і їхали справні колони добірного німецького війська, а над ними пролітали ескадрилі грізних бомбовиків.

Хто міг протиставитися такій грізній і могутній мілітарній силі?

За декілька днів німецькі війська розгромили вщент і наш полк. Більшість вояцтва попало в полон. Між ними був і я. Так 17 вересня 1939 року закінчилася моя служба в польській армії.

У полоні спочатку ми всі були разом, мабуть, яких десять днів, а опісля нас, українців і грузинів, перевезли до табору воєннополонених у Люкенвальде, біля Берліна.

Полон як полон. Дошкуляв голод. Ми все намагалися влаштувати різні імпрези, доповіді, вечори гумору, співанок – так, щоб не скучати й розганяти монотонність буднів. Нашим комендантом табору був майор Костянтин Мандзенко, я був його ад’ютантом а також і перекладчиком. Поручник Торґав був німецьким комендантом табору. Був він доволі прикрий і дріб’язковий чоловік, що потрапив навіть порізати на куски мотуз із посилки, якщо хтось таку одержав.

Цікаво, що дуже стримано вели себе грузини. Самі нічого не робили, але й не приходили на наші імпрези. Виглядало, якби боялися признатися, що вони не поляки. Звичайно, що ми не сиділи тихо, а весь час домагалися, щоб нас звільнили з полону. Навесні 1940 року й справді німці почали звільнювати нас, українців, з полону.

В ПОЗНАНІ

Після звільнення я повернувся назад до Познаня, бо моя родина жила в Коломиї, а всі західноукраїнські землі були тоді вже під большевицькою займанщиною.

У Познані, завдяки моїм добрим знайомим, я влаштувався на працю в міському архіві. Це була праця майже фізична. Невідомо чому поляки заповнили різною документацією, книжками й листуванням майже всі архівні підвали. Німці, як відомо, полюбляють порядок, а тому й вирішили впорядкувати весь цей архів, закинений у підвали. Працювали нас кількох осіб. Треба було проводити сортування, оцінювати вартість архівних матеріялів і їх реєструвати. У підвалах було волого й задуха, тому людяний директор Ґолюб дозволяв нам виходити щогодини по п’ятнадцять хвилин на подвір’я віддихати чистим повітрям. Часто такий «віддих» тривав багато довше, ніж приписаних 15 хвилин.

Між документами знайшов я теж документацію про відомий «віз Ґжимали». Справа була в тому, що на Познанщині, яка була під німецькою займанщиною перед Першою світовою війною і німці вважали її своєю землею, німецька адміністрація не дозволяла полякам ставити нових домів, навіть на їхньому власному ґрунті. Тоді один поляк Ґжимала сконструював величезного воза, а на тому возі спорудив хату. Німецька влада почала його переслідувати. Почалися судові процеси, бо Ґжимала боронився, що він аж ніяк не порушив адміністративного розпорядку, бо ж хату він не побудував на землі. Поляки мали сто потіх із тієї справи, а німецьке судівництво чимало клопоту, бо судові комісії приїздили не раз до Ґжимали, міряли віз, хату й не могли остаточно визнати, чи це віз, чи хата, і як правно розв’язати таку справу.

Поляки, що працювали зі мною, хотіли доконче заховати ту документацію. Я переконав їх, що найбезпечніший сховок – це таки впорядкований архів. І так ми вписали всю велику документацію «возу Ґжимали» до познанського міського архіву, дбайливо завівши її в реєстр.

Симпатичний наш директор запросив нас одного дня на чашку кави до ресторану. Ми пригадали йому, що німцям заборонено сидіти разом з поляками (я був один українець, а інші мої співробітники були поляки). Але директор заявив, що він не хоче такої заборони придержуватися, бо він її не визнає, і вона його не переконує. Це був один з рідкісних випадків людяної поведінки вищого німецького урядника зі своїми працівниками-чужинцями, що мені залишився в пам’яті.

Живучи в Познані, я не раз призадумувався над моєю військовою службою в польській армії та обставинами в тій армії.

Прийшов я до висновку, що ми, українці, не використали нагоди військового вишколу в польській армії, головно в тих роках, коли не було ще політичного затиску. Ми не подбали вишколити своїх старшин. Якщо ж наші судді, інженери, вчителі працювали в глибокій Польщі, то чому ж не могли вишколюватися наші старшини в польській армії, зокрема до 30 років? Опісля політичне положення було таке напружене, що вже українців не приймали до підстаршинських шкіл, а навіть і не приймали до окремих спеціялізованих військових частин. Це саме було з білорусами, литовцями та німцями.

Вишкіл у польській армії був, на мою думку, добрий. Цей вишкіл я добре пізнав і засвоїв включно до батальйонного рівня. Всі вважали, що Побігущий дуже суворий і вимогливий до вояцтва. Це правда. Таким я був до вояків і до себе самого, але моя суворість і вимогливість були завжди звернені в користь вояцтва.

Після двадцяти років із часу закінчення Другої світової війни, одного разу, на концерті в Мюнхені, сидів за мною один колишній вояк, навіть не з моєї сотні, але з Познанського полку. Він знав мене, мабуть, лише з того, що чув про мене, а може й бачив.

Це була академія в честь сл. пам. Степана Бандери, в десятиліття його смерти.

В часі перерви він підходить до мене і питає, чи я – Побігущий?

– Так, – відповідаю.

– Я з Вашого полку 57 з Познаня, – каже він і вітається зі мною дуже сердечно. Це мені вистачило, щоб переконатися, як про мене думали українці-вояки в тому полку. Цей вояк – Петро Верб’юк, тепер проживає в Англії, має сина Ігоря, сумівця, дуже добре вихованого. Часто приїздить до нас у гостину. Мало є командирів і вояків, щоб між ними, після двадцяти років, збереглася така приязнь, хоч і знали себе лише на щаблях різної військової ієрархії.

В лютому 1941 року одержав я письмо від Організації Українських Націоналістів, щоб поїхати до Берліна на студії німецької мови для чужинців в університеті, а водночас проводити там курс – вишкіл старшин. Їхати треба негайно, бо курс триває чотири місяці, й так само триває курс – вишкіл старшин. Мене це дещо здивувало, щоб саме в часі війни вишколювати конспіративно наших старшин у столиці держави, яка воює і в якій пильно спостерігають за чужинцями, а зокрема за кол. старшинами чужинецьких армій.

Але водночас і дістав виклик з ОКВ найвищого командування німецької армії (Оберкоммандо дер Вермахт), щоб негайно зголоситися як перекладчик у такім-то відділі ОКВ. Немає ради, треба готуватися до виїзду. Директор архіву як побачив мій виклик, то всі формальності були негайно полагоджені. Такий авторитет мало тоді найвище військове командування.

У Берліні мене вже ждали зв’язкові, щоб допомогти мені полагодити всі потрібні формальності з курсом німецької мови в університеті. Курс цей був справді цікавий. Кожний з курсантів мав, наприклад, опрацювати і виголосити доповідь на любу тему. Один японець доповідав про свого тенно незвичайно інтеліґентно і з великою любов’ю до своєї батьківщини, що й відмітив професор, а італієць опрацював доповідь доволі недбало.

Почав я також проводити й курс для старшин. Теоретично було б доволі легко, але сама теорія немає ніякої вартости без практики. Тому ходили всі до парку на практичні вправи, бодай так, як їх можна було робити. Одного разу, зовсім випадково, надійшов поліцай і запитав мене, що ми робимо. Я відповів йому досить спокійно, що це школа рисувальників.

Поліцай відразу зорієнтувався, що ми не німці й підозріло обсервував нас деякий час.

Намагався я, щоб мої курсанти могли запізнатися з проблемами модерної війни, бодай на рівні сотенного командира, і в тому мені дуже пригодився мій досвід з воєнної кампанії 1939 року. Хочу відмітити, що курсантами були вже заавансовані особи, що перейшли різні військові вишколи-курси.

ЧАСТИНА ДРУГА: В дружинах Українських Націоналістів

ДРУЖИНИ УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛІСТІВ

В половині травня 1941 року я одержав несподівано доручення виїхати негайно до Відня і там зголоситися до Леґіону Дружин Українських Націоналістів. На станції у Відні мене вже чекали зв’язкові й завели куди треба. Всюди було все зразково зорганізоване.

Хочу тут пояснити, як ми тоді розуміли творення Леґіону ДУН. Про це докладно написано в книжці п. н. «Дружини Українських Націоналістів у роках 1941-42». Особливо переконливо написав про це у вступному слові до цієї книжки бл. пам. Степан Ленкавський (тоді без підпису) в 1953 році. Авторів цієї книжки було троє: майор Євген Побігущий, хорунжий Теодор Крочак і чотар Карло Малий.

Дружини Українських Націоналістів творила Організація Українських Націоналістів у порозумінні з німецькою армією (Вермахтом). Обидві сторони мали, як це завжди буває, свої різні цілі. Наша ціль була – вільна незалежна українська держава. Леґіон мав бути початком української збройної сили. Ми вважали, що нам треба такої збройної сили, бо лише тоді з нами, українцями, будуть рахуватися. Ми теж припускали, що може дійти до того, що обидві воюючі сторони, тобто гітлерівська Німеччина і большевицька імперія так знесиляться у взаємній кривавій війні, що можуть зовсім послабнути чи навіть розпастися, як це сталось 1918 року. Хоч історія докладно не повторюється, все ж таки є якісь закони, що диктують причини падіння імперій. Як довго існує цивілізований світ, рахуються в ньому лише зі силою. Без війська народ не має сили. Про це я весь час пригадував моїм воякам на гутірках. Були й песимісти, котрі вважали, що, мовляв, «тепер новітня війна, модерна зброя та ін., і окупований народ заслабий, щоб воювати проти могутнього окупанта, озброєного модерною зброєю». Але ж з історії знаємо, що поневолені народи визволилися з ворожої займанщини, коли мали сильну волю і бажання визволитися.

Я говорив не раз воякам леґіону, що хоча наш народ і має багато ворогів, то мусимо всім протиставитися і не сміє бути в нас зневіри, бо ж навіть і Леся Українка писала, що мусимо «проти надії сподіватися». Мусимо бути новітніми Усусусами, про яких теж скептики й песимісти говорили, що вони, мовляв, пруться «з мотикою на сонце». Але вони сповнили своє історичне завдання з честю і гідністю. Що так і розуміли це питання наші добровольці в Леґіоні, виявилось пізніше, як нас стягнули з фронту в запілля та була можливість демобілізуватися. Тоді з 650 вояків Леґіону звільнилися лише 15 вояків. Та про це пізніше.

Ми, маючи вже досвід, як це легко і багато всякі окупанти вміють обіцювати, а як мало додержують своїх обіцянок, вимогли в німців, що Леґіон не є частиною німецької армії, а існує при німецькій армії. Доказом того були українські відзнаки – старшинські, підстаршинські та вояцькі. Це не дрібниця, бо ж залишилася документація з того часу та й живуть десятки тисяч людей в Австрії, Німеччині, Мадярщині і в Басарабії, котрі бачили нас, зустрічалися з нами і розпитували, хто ми такі, з такими військовими відзнаками й при таких нагодах починалася розмова про Україну, її проблематику та національно-визвольну боротьбу. Це була пропаґанда нашої національної справи. Не дивно, що німці наказали в скорому часі «Роляндові» зняти українські військові відзнаки.

Організатори ДУН також виєднали в німців, щоб ми не присягали Гітлерові на вірність, а Україні. Ми були українська самостійна військова одиниця, яка мала свій український прапор, українську команду й персонал старшинський і підстаршинський. Був лише зв’язковий старшина до вермахту, як це водиться в усіх союзних арміях. Нашим зв’язковим у «Ролянді» був сотник Новак, великий наш приятель і дуже інтеліґентна людина. Назвали наш Леґіон для маскування «Роляндом». Другий Леґіон, що ним командував сотник Роман Шухевич, німці назвали «Нахтіґаль» (соловейко), бо в цьому Леґіоні був знаменитий хор.

Німецька нацистська партія вірила, що німецька армія скоро розгромить СССР і німцям не потрібно буде чужого війська до помочі. Але німецькі військові кола думали інакше. Вони вважали, що треба дати волю поневоленим народам і тоді ці поневолені народи в союзі з Німеччиною поможуть розгромити большевицьку імперію. Проте Гітлер і його партійці не прислухалися до голосів німецького генералітету в своїх божевільних плянах творення тисячолітнього райху на Сході Европи.

ДОБРОВОЛЬЦІ ТА ЇХНІЙ ВИШКІЛ

У часі моєї довголітньої військової служби я мав не раз нагоду приглядатися новобранцям у перших днях їхнього перебування у війську. Звичайно, всі вони були зажурені, дещо пригноблені, може, навіть трішки залякані новим, суворим вояцьким життям.

Добровольців ДУН прийшлось мені вперше бачити зовсім іншими. Це приходили люди начебто до якоїсь родини чи на якесь більше свято. Це були веселі, бадьорі, дружні молоді люди, котрі ставились до своїх старшин з пошаною і респектом, не заради страху, але з довір’ям, мов до батьків. Усі старшини і підстаршини думали не лише про самий вишкіл добровольців, але теж як зробити приємним короткий час відпочинку. Фантазія була велика, поєднана з ентузіязмом. Ніхто не призадумувався над тим, хто організує Леґіон, як він твориться, всі раділи тим, що він таки твориться. Звичайно, у війську завжди вишкільникам треба підганяти вояків до вишколу чи праці. В Леґіоні навпаки, треба було відганяти вояків, щоб вони бодай трохи відпочивали. Щоб якнайменше було нецікавого заняття, то вишкільні години були урізноманітнювані так, щоб добровольці все засвоювали й практикували щось нового, щось іншого. До такого різнорідного, ориґінального вишколу, який зовсім різнився від суворого німецького, треба було дуже добрих підстаршин і послуху та дисципліни. Важко було спочатку зі спортовим вирядом, але якось ми давали собі раду. З днем 22 червня 1941 року Леґіон уже міг виходити на вправи поза межі замку, бо до того часу це було заборонене.

Не треба бути психологом, щоб вичути настрій нашого вояцтва, яке щодня співало молитву при піднесеному українському прапорі на щоглі. Не всюди у війську вручають зброю воякам у святковий спосіб. У Леґіоні, коли вже вояки навчилися, як обходитися зі зброєю, відбулося святочне її вручення леґіонерам. Це був урочистий, святковий момент. Після короткого слова коменданта Леґіону підходили до нього вояки і він кожному вручав рушницю, а вояки говорили наче присягу: «Цією зброєю здобуду волю України або згину за неї» і цілували рушницю. Такі моменти ніколи не забуваються. Цю своєрідну присягу пам’ятали наші вояки, доказуючи своїм ділом і прикладом, що це не був лише хвилевий патос, одушевлення, але тверда вояцька настанова – вояцька присяга.

Про деякі цікаві фраґменти з військового вишколу нашого Леґіону згадував хор. Теодор Крочак у своїх споминах (гл. «Дружини Українських Націоналістів у 1941-42 роках», стор. 46): «Важко мені, воякові, описати враження, з яким я прийшов на ту спільну вечірню молитву з усіма старшинами і курінним майором Є. Побігущим. Коли з сотень грудей полинув спів «Боже великий, Творче всесильний…», таку молитву співали не лише уста наші, вона виходила з глибини душі, з цілого серця, і в ту хвилину ми забували, що знаходимося на чужині, ми бачили тих рідних, які нас ждуть і не можуть так голосно молитися… Не можу змалювати моїх перших душевних почувань. Забагато вражень разом. Загально перебуваю тепер у чарі здійснення моїх мрій: я став воїном першої частини українського війська наших часів…»

На тій же сторінці хор. Крочак згадує про день 30 червня 1941 року: «…Всі були зворушені до глибини душі. З неописаною втіхою віддавали ми честь, поволі підношуваному, нашому прапорові на щоглі замку; честь віддавала і присутня німецька старшина. Зі мною діялось щось дивне. В грудях тисне, щось рветься. Мури стають ненависні, хоч іще вчора були такі затишні. Група «Північ» (Нахтіґаль) першою увійшла до Львова, вона прямує далі на Київ…»

Як важко описати ці переживання вояків, що ще мусіли перебувати в запіллю на військовому вишколі, коли інші вже воюють. Йдуть на Київ.

Чи це був лише романтизм? Ні. Всі вони вже знали, що це вже війна. Навіть бачили її справжнє обличчя. Якщо б хтось приглянувся ближче нашому Леґіонові в тому часі, то, мабуть, повірив би, що цей Леґіон не потребує більше вишколюватися. Так думав теж і зв’язковий старшина – німець сотник Новак.

Була одна небезпека. В часі війни трапляється дезерція. Вояки втікають з фронту додому. В нас була така небезпека, що наші вояки з «Ролянду» були готові дезертирувати з вишколу на фронт, тобто втікати до «Нахтіґалю». Вкінці німецьке командування вирішило вислати наш Леґіон у підфронтову полосу, щоб там Леґіон іще вишколювався в частинно воєнних діях. Це була добра розв’язка. Дев’ятого липня 1941 року вирушив наш Леґіон поїздом через Мадярщину і Румунію до Кишинева, а звідтіль почався довгий марш у напрямку на Одесу.

Стояла незносима спека.

Наші вояки не були вправлені до далекого маршу. Але ще ніколи до того часу я не чув, щоб так весело співали маршові колони в такому далекому марші. Цікаво було приглянутися, що діялося в часі відпочинку при криницях. Зразу було видно здисциплінованість. Завжди буває, що в часі маршу на відпочинку при криницях панує справжнє стовповище. Кожний хоче перший напитися води і набрати її в польову пляшку. Тому панують метушня, крик, лайка, а у висліді багато вояків зовсім не нап’ються води й не наберуть її до пляшок.

Інакше було в нас. З кожного рою один вояк забрав десять польових пляшок і всього десять вояків зі сотні набирали воду. Все в час, спокійно, без метушні. Може це видаватися дрібничкою в часі війни, але це саме показує добрий вишкіл Леґіону. Наприклад, з уваги на сильну спеку старшини й підстаршини весь час пригадували воякам, що коли хтось починає мати біль голови, повинен негайно зголосити, щоб його послали відпочити на возах, що їхали з господарською частиною куреня.

Нагло один вояк дістав соняшний удар. Коли опритомнів, питаю його, чому не зголосив, що його починає боліти голова. Вояк оправдувався, що тоді мусів би їхати на возі, а йому було б соромно мати якусь більшу полегшу, ніж інші його друзі. Подібних випадків було більше.

Ми наближалися до фронту, й нас могли совєтські літаки обстріляти чи обкидати бомбами. Тому я висилав двох вояків з ракетницею далеко попереду маршових колон, щоб вони сиґналізували, як побачуть ворожі літаки. Старшим між тими вояками був Хмелик, із ним ішов Садовий. Хмелик наткнувся на наших селян, що їм румуни забрали корови. Реквізицію проводив румунський майор, маючи зі собою старих вояків. Хмелик наказав румунам віддати корови селянам, затримав майора і його «геройську» групу, аж доки не підійшли наші маршові колони. Звичайно, що я велів віддати корови селянам, а румунам порадив поводитися по-людському та не грабувати селян. Мабуть, румунський майор не мав права робити такої реквізиції, бо інакше мене викликали б до звіту за таку справу, а ніхто нас за неї не турбував. Хмелик був справжнім героєм в очах селян. У селі ми довідалися, що туди вже проходили Похідні Групи, бо в селі були летючки ОУН. Подібні випадки траплялися нам часто. Не раз наші вояки заступалися за селян чи захищали дівчат від «союзників» – румунських вояків.

Як наш Леґіон уходив у якесь село, то звичайно селяни спочатку зустрічали нас байдуже. Вважали нас чужинцями, союзниками німецької армії, а мало хто зі старших селян пам’ятав українські військові відзнаки, що їх ми носили. Але коли селяни почули нашу вечірню молитву, що її курінь співав кожного вечора, тоді село оживало. Збігалися люди й запрошували вояків до себе. Рано обдаровували нас квітами. Ми поширювали летючки ОУН, де тільки могли. Румунська військова розвідка пильно слідкувала за нашою дією і про все зголошувала до німецького вищого командування, так що внедовзі ми одержали суворий приказ не вмішуватися в політику, а повнити своє вояцьке діло.

Румуни не знали, що в сучасній війні треба воювати більше пропаґандою, ніж зброєю.

Так дійшли ми походом до Балти.

Пригадалися мені там наші бої УГА та армії УНР у часах Визвольних Змагань 1918-1920 років.

Нашим завданням було прочищувати запілля від залишок совєтських армій, диверсантів чи спадунів. Але в скорому часі наспів несподіваний наказ, що наш курінь має повернути назад до своєї кадри, тобто до Завберсдорфу в Австрії.

Так-то 27 серпня 1941 року закінчився ентузіястичний час нашого молодого українського війська. Перемогла політика чи політиканство німецької нацистської партії всупереч політиці вермахтівських кіл та її концепції визволення поневолених народів, щоб при їхній помочі розгромити російську тюрму народів.

Пригноблення нашого вояцтва було велике.

Їхали ми знову тим самим шляхом, що і раніше, тобто через Румунію і Мадярщину.

Та вже без ентузіязму, а наші вояки час до часу затягали сумних пісень.

НАШ МЕМОРАНДУМ

Німецьке командування стягнуло до кадри також і «Нахтіґаль», що ним командував сотник Роман Шухевич.

Я не бачив особисто дій цього куреня, але багато наслухався розповідей його старшин, підстаршин і вояків про бойові дії «Нахтіґалю». Спочатку цей курінь мав вишкільників-німців, а зв’язковим старшиною між куренем і німецьким командуванням був пор. Т. Оберлендер. Це використали після війни большевики й вели проти нього злосливу кампанію, намагаючись тим самим компромітувати ДУН.

Увійшовши до Львова в червні 1941 року, «Нахтіґаль» застав у львівських в’язницях жахливо помордованих в’язнів. Цей злочин поповнили енкаведисти напередодні своєї втечі зі Львова. Між жертвами цього варварського злочину знайшов сот. Роман Шухевич також свого рідного брата. Попалось по війні і Т. Оберлендерові. Внаслідок посиленої большевицької пропаґанди, мовляв, який це великий злочинець д-р Оберлендер, німецькі урядові кола подбали, щоб його усунути від міністерського уряду в Бонн, чим зовсім несправедливо скривдили чесну людину.

Зі Львова «Нахтіґаль» пішов далі на Схід. Його старшини, підстаршини і вояки відзначились у боях своєю відвагою, і кілька з них були нагороджені медалями. Курінь дійшов аж до Вінниці, й звідти його стягнули до Австрії. Там, у порозумінні з сотником Романом Шухевичем ми опрацювали меморандум ДУН до німецької влади, і цей меморандум підписали всі леґіонери.

Вичувалось непевне положення ДУН. У нас не було ніякого зв’язку з нашим проводом, тобто з тими, що мали зв’язки з вермахтом, бо всі вони були ув’язнені. Безпосередньо помагав чи творив технічно «Ролянд» полк. Ріко Ярий. Його також заарештували. Сотник Новак зовсім одверто сказав нам, «що існує якась дивна й неймовірна політика. Висилати Леґіон на фронт, а водночас ув’язнювати всіх тих, хто творив цей Леґіон».

Ми, старшини, мали великі труднощі, бо нас питали вояки, що їм робити. Й що могли ми їм сказати? Після довгих дебат наша команда вирішила, що треба подати німецькій владі меморандум, щоб усе-таки з’ясувати становище і дальшу долю ДУН. Підготовою цієї справи займався я в порозумінні зі сотником Романом Шухевичем. Такий меморандум ми опрацювали, його підписали всі члени ДУН, і ми подали його представникам Берліна. У відповідь наспіла телефонограма, що наш меморандум розглядатиметься і ми одержимо відповідь на нього за кілька днів, а в між часі маємо виїхати до Франкфурту над Одрою, щоб там об’єднатися з групою «Північ», тобто курінем Романа Шухевича, і там відбудеться реорганізація ДУН у нову військову одиницю. Зміст нашого меморандуму був такий:

1. Привернути проголошення самостійности України.

2. Негайно звільнити всіх арештованих провідників ОУН і Степана Бандеру.

3. Негайно звільнити з ув’язнення членів Тимчасового Державного Правління з Ярославом Стецьком на чолі.

4. Забезпечити негайно членів найближчої родини членів Леґіону і звільнити з ув’язнення їхніх найближчих.

5. Реорганізований Леґіон може бути вжитий до дальших воєнних дій тільки на українських теренах.

6. Команда Леґіону і вишкільної кадри має бути українська.

7. Обов’язки і права командного складу такі, як і в німецькій армії.

8. Члени Леґіону зложили вже присягу на вірність Україні, а тому не можуть вже присягати на вірність іншій державі.

9. Реорганізований Леґіон може підписати умову однорічної контрактової служби (до кінця 1942 року).

10. Контракт підписує кожний член індивідуально і кожний одержує копію тієї двосторонньої умови.

Звичайно, що ми мало надіялися на будь-який позитивний відгук і вважали, що німецькі чинники відкинуть наш меморандум. Проте так не сталось. За декілька днів нашого перебування вже у Франкфурті над Одрою нас повідомлено, що приїде представник ОКВ (Головного Військового Командування). На збірку цілого Леґіону цей представник приїхав на коні, а я не дістав коня. Це не був випадок, а зумисне продумана справа, щоб принизити українського старшину.

Після формального привіту він почав вичитувати поволі різні наші домагання і відповіді на них. Отже, всі політичні арешти, про котрі ми згадували, не є «політичними», а кримінальними. Нас повідомлять своєчасно про вислід слідства, яке ведеться. Леґіон після перевишколу буде кинений на східній фронт. Куди і на який відтинок, це, звичайно, поки що залишається військовою таємницею. Наші родини будуть забезпечені подібно, як і родини німецьких вояків. Німецька влада не вимагає поки що від нас особливішої присяги. Представник поминув мовчанкою справу нашого уряду.

Після того представник заявив, що, наколи хтось з леґіону не має довір’я до німецької влади, політики та ін., може звільнитися і з військової служби й повернути додому. Тоді звільнилися лише 15 вояків.

Наше вояцтво знало, що хоча ми, українці, маємо двох грізних, могутніх ворогів, то все-таки большевизм є грізнішим ворогом, і з ним треба воювати. Ніхто з нас уже тоді не сумнівався про ворожу політику гітлерівської Німеччини до України, але всі ми були рішені затримати далі наш Леґіон, бодай як символічну українську військову одиницю того часу.

Перебування у Франкфурті та дальший військовий вишкіл не були особливо цікаві. Найважливіше це те, що там відбулась реорганізація нашого цілого Леґіону. Його поділено на чотири сотні, а командний склад Леґіону був такий:

майор Євген Побігущий – командир Леґіону;

пор. Омелян Герман-Орлик – ад’ютант;

сотник Роман Шухевич – заступник командира Леґіону і сотенний ком. першої сотні;

сотник Михайло Бриґідер – сотенний ком. другої сотні;

пор. Михайло Сидор – сотенний ком. третьої сотні;

пор. Павлик – сотенний ком. четвертої сотні;

д-р Головатий – лікар.

Чотові: пор. Роман Бойцун, пор. Ортинський, пор. Михайло Хом’як, хор. Лунь, хор. Микола Левицький, хор. Святослав Левицький, чот. Роман Кашубинський, чот. Юліян Ковальський, хор. Теодор Крочак, чот. Зорян Калиняк, чот. Карло Малий, дес. Семен Лаврушка.

Підстаршини: дес. Микола Вишатицький, дес. Гартій, дес. Дмитро Пилип, дес. Свобода.

Коли мова про вишкіл, то хоча ми, старшини, проводили цей вишкіл, проте не обходилось при тому без втручування сотника Моха, зв’язкового старшини, який виявився неприхильною нам людиною і, втручаючись у вишкільні справи, не раз їх ускладнював. Дійшло навіть до того, що він захотів приділити німецьких підстаршин до сотень нашого Леґіону. Але на таку його затію вояки наші відразу енерґійно зареаґували – всі раптом «забули» німецьку мову. Рад не рад, Моха був змушений занехати таку свою злосливу витівку.

Але не лише сот. Моха відносився неприхильно до нас. Повіяло холодом до нас теж із різних сторін. Наприклад, я вже згадував, що в Леґіоні був добрий хор. Хотіли ми влаштувати концертовий виступ цього хору у Франкфурті. Полагодили задовільно всі потрібні формальності, замовили залю, готуємося до цього виступу, а тут нагло повідомляють нас, що якась «вища влада» (а таких влад тоді було чимало) заборонила цей наш концертовий виступ у Франкфурті.

Подібних заборон було немало.

У Франкфурті одержали ми дозвіл давати воякам відпустки. Кожний, хто повернув з такої відпустки, розповідав про дуже невідрадне положення і розгулля німецької окупаційної адміністрації, в якій аж роїлося від т. зв. фольксдойчерів і поляків, котрі знали німецьку мову й пішли на службу новому окупантові, щоб і далі панувати над українцями. Я зголошував про різні випадки до вищої влади, подавав факти, але це нічого не помагало. Скрутно було з харчами, і ми з Леґіону посилали родинам заарештованих, головно родині Степана Бандери, масло й цукор, що їх віддавали добровільно наші вояки зі своїх харчових пайок.

Пощастило мені також поїхати на короткотривалу відпустку додому. Застав матір, що мерзла в неопаленій хаті. Ніяк їй не можна було одержати приділу дров на т. зв. «бецуґшайн». Полагодив я цю справу. В часі мого короткого побуту на відпустці і (на довший час не дозволяли мені мої обов’язки) я мав нагоду особисто приглянутися, як живуть наші люди під німецькою займанщиною, яка все-таки в Галичині ще відносно була лагіднішою, ніж на центральних і східних землях України, де справді шалів німецький терор і де українців трактували брунатні окупанти як «унтерменшів».

З гіркотою в серці та з важкими думками вертав я до Франкфурту, і а там уже застав наказ, що 19 березня 1942 року маємо виїхати на т. зв. «айнзац», тобто до воєнної дії. Не було подано місця нашого призначення, бо докладні дані мав лише командир частини. Хоч я був і командиром, проте цього наказу не одержав, а мав його сотник Моха. Так німці трактували командира леґіону.

Їхали ми довго різними окружними шляхами, бо десь попереду нас партизани понищили шляхи й мости.

Яке ж було наше розчарування, коли ми зорієнтувалися, що їдемо не в Україну, а на Білорусь…

НА БІЛОРУСІ

Білорусь показалася нам убогою країною з великими лісами над Березиною, де ще в березні були примерзлі мочари й трясовини. Небезпечно було проходити такими лісами та довелось не раз бродити по коліна у воді.

Перший наш постій був у якомусь дитинці, де жили діти-сироти. Вони голодували, а тому ми рішили зібрати від усіх вояків їхній приділ товщів і цукру й дати цим бідним дітям. Знайшовся на цілий Леґіон лише один вояк, що відмовився дати свій приділ, але після розмов зі своїм командиром погодився й віддав його.

Така була наша перша зустріч з Білоруссю. Білоруси загально поставились до нас дуже прихильно, а ми у свою чергу намагалися їм помагати в чому могли. Наприклад, одного разу сотник Роман Шухевич одержав наказ, щоб допомогти німецьким урядникам збирати т. зв. «контиґент» збіжжя від селян. Він рішуче відмовився від висилки своїх вояків, заявивши, що ми зголосилися добровольцями до боротьби з ворогом, а не забирати збіжжя від убогого білоруського населення, що жило на поганій неврожайній землі над Березиною.

У тому самому часі наші вояки дізналися, що десь недалеко є табір воєннополонених сов. вояків. Розшукавши цей табір, вони виявили в ньому 45 українців, котрі радо погодилися вступити до нашого Леґіону. Сотник Роман Шухевич опісля переговорював з командою цього табору й все виглядало гаразд. Проте, коли він відмовився допомагати німецьким урядникам стягати збіжжя, сотник Моха поробив заходи, щоб цих вояків-українців команда табору не звільнила і щоб вони не приєдналися до Леґіону.

З переїздом на Білорусь Леґіон одержав бойове завдання охороняти більші мости на ріках Березині та Двині, щоб їх не знищили большевицькі партизани. Це було головне завдання, і для того Леґіон був розміщений на просторі близько 50 кілометрів довжиною і приблизно 50 км шириною, а по містечках квартирували його чоти, що їхнім обов’язком теж було охороняти місцеву адміністрацію. Крім того, до обов’язків Леґіону належало постійне прочісування лісів від большевицьких партизанів. На таке прочісування (до речі, дуже небезпечне) треба було висилати не менше дві чоти (80 вояків), а це в свою чергу послаблювало наші станиці в містах, т. зв. «штіцпункти». Все-таки, незважаючи на різні труднощі, весь час, тобто від 22 березня до 31 грудня 1942 року, Леґіон повнив дбайливо й зразково свою військову службу так, що большевицькі партизани не змогли знищити ані одного більшого моста.

Найбільші труднощі виявлялися не так в охороні мостів чи прочісуванні лісів, як у постачанні харчів, зброї та потрібного вояцького виряду сотням і чотам, що стояли постоєм у згаданих «штіцпунктах», ми їх називали малими кріпостями. Постачання було весь час наражене на партизанську засідку, адже ж треба було їхати крізь великі ліси, ідеальні для засідки, а, крім тієї небезпеки, партизани весь час заміновували шляхи. Не диво, що такі транспортові поїздки були вельми небезпечні й вичерпували нервово наших вояків. Бо ж їдучи, вони знали, що кожної хвилини автомашина може наїхати на міну, зариту в дорозі! Це було куди гірше, ніж на фронті, де ворог діє лише спереду, а не з усіх сторін.

До згаданих обов’язків нашого Леґіону належав також дальший військовий вишкіл. Забирали наших старшин, підстаршин по кілька з кожної сотні й висилали їх на різні військові курси при дивізії. Великої користи з таких вишколів наші підстаршини чи старшини не мали. Ось що писав про це хор. Теодор Крочак у своїй щоденнику: «…Сьогодні відбулось закінчення школи. На закінчення прибув командир дивізії і ґарнізону ген. Якобі. З самого вишколу я особисто зовсім незадоволений, хоч мушу признати, що був на властивому рівні з добрими штабовими силами, одначе, після відбуття ще торішнього року підстаршинського вишколу, що його проводив наш майор Є. Побігущий, я тут нічого нового не довідався» (ДУН, стор. 63).

Кожна наша станиця, оця «кріпость», у якій звичайно перебувала одна чота, була постійно наражена на несподіваний напад партизанів. Наші вояки мусіли повнити стійку не лише на мостах, але й в своїй станиці, йти на стежі вздовж важних відтинків дороги в лісі, проводити більші прочісування терену, і обшуки сіл. Треба було часто наново перебудовувати чи поновно укріплювати станицю, обкладати приміщення грубим деревом. Не раз наші вояки тижнями не роздягалися в постійній службі, їм треба було теж охороняти власних командирів, коли ці їхали на відправи до вищої команди. Коли ж траплялися спільні більші бойові операції, тоді в станицях залишалось мінімальне число вояцтва, а це створювало небезпеку кожночасного нападу партизанів і знищення станиць. Треба сказати, що Леґіон зводив-таки завзяті бої з партизанами, бо восени 1942 року нам давали на поміч навіть батарею важких гармат.

Коли у фронтовій позиційній боротьбі ворог є завжди спереду і його видно, чи треба хоронитися від його обстрілу, то в умовинах партизанської боротьби ворог – партизани – є всюди, їх мало видно, після короткого бою вони зникають у лісах, щоб за годину-дві напасти знову на якийсь оборонний пункт. Така рухливість робить враження на незвиклого до такої бойової дії вояка, що начебто у ворога велика сила. На самому ділі, це можуть бути лише невеликі оперативні групи, що знають добре терен.

В Леґіоні були добрі й віддані вояки. Траплялися випадки, що після повернення з лікування воякам було приказано, щоб вони виздоровлювали і не квапились до своїх завдань. Так було, наприклад, з виздоровцем Прокоповим, якому я наказав бути при штабі й не йти довший час на ніяке бойове завдання, бо він довго лікував своє важке поранення, наїхавши на міну. За кілька днів після такої моєї поради, чи можна сказати наказу, Прокопів таки поїхав у бойове завдання (він був шофером) і згинув.

Одного разу я з командиром полку, до якого належав відтинок укріплень, провіряли стійки при мості. По обидвох боках ріки розкинулись горбки так близько, що добрий спортовець навіть камінням міг закидати стійкових і не потребував стріляти. Майор Шредер запитав ройового, що був комендантом цілої стійки, чи не замало в нього вояків. Я сподівався, що ройовий відповість, що рішуче замало. Адже ж їх було всього дев’ять. Але ройовий зовсім преспокійно відповів, що має доволі вояків для сповнення обов’язків. Опісля майор висловив мені признання, що Леґіон має таких вояків. Усе-таки після цього ми зміцнили обсаду таких стійок, головно охорону мостів.

Треба згадати ще, що наші вояки мали ще й різні додаткові завдання. Вони їздили як зв’язкові в Україну, на Волинь, вдержували зв’язки між чотами в суто українській справі. В таких випадках треба було заступати відсутніх вояків, а це знову ж таки викликало надобов’язкову службу інших вояків. Але ніхто не нарікав і не жалівся. Всі сповняли прикладно й зразково свої вояцькі обов’язки.

Підстаршини в Леґіоні були з різних земель України, з різних армій, проходили різний військовий вишкіл і мали різні політичні орієнтації. Але єднала їх одна спільна ціль – боротьба за волю України.

Згадую тут з великим пієтизмом сотника Романа Шухевича. Він був справді небуденним старшиною. Виконував не лише те, що належало до нього як заступника командира Леґіону і як сотенного першої сотні, але він був також і політичним керівником ДУН, він відповідав за організування Леґіону та готував його до майбутньої партизанської боротьби з окупантами. Був справжнім другом, не на словах, а на ділі. Багато про нього написано в книжці «Дружини Українських Націоналістів». Не вагався поїхати до лічниці, відвідати хворого вояка, хоч треба було їхати 200 кілометрів тереном, де на кожному кроці чаїлася небезпека, де кожної хвилини авто могло наїхати на міну. Одного разу це йому й трапилось, і чотирнадцять наших вояків були поранені, коли автомашина зірвалась на міні.

Вмів Шухевич підбадьорювати вояків навіть у надзвичайно складних обставинах і тим з’єднав собі велику популярність і пошану. Знав добре, де приховується хитрість німецьких партійців, як далеко можна з ними домовлятися, яка може бути їхня реакція на таку чи іншу нашу вимогу. Вмів передбачати розвиток подій. Після Першої світової війни, коли розпитували французького маршала Фоша, що було головною причиною його успішних воєнних операцій, він відповів: «команде се превуар» (командувати – передбачувати). Таку прикмету мав Шухевич, і це у великій мірі заважило позитивно в його дальшій вояцькій службі в славній УПА.

Піклувався він особливо також вояками й все турбувався, щоб вони мали що їсти та одержували все те, що їм як воякам прислуговувало. Були ж часи, що і їжі бракувало, бо не наспіло на час постачання. Одного разу стійковий застрелив вола, що ходив по полі, й м’ясо з того вола з’їли вояки зі сотні Шухевича, бо не було що їсти. Німці розвели велике слідство в тій справі. Діяла окрема комісія, яка досліджувала, як це сталось і чому застрелили вола. Шухевич одверто сказав членам комісії, що його вояки вбили вола і м’ясо з’їли, бо не мали що їсти та були голодні. Не їхня вина, що постачання не наспіло своєчасно. На тому дія цієї комісії закінчилася.

Перебравши ДУН, за мною вже були вісімнадцять років військової служби, проведеної головно у вишкільному секторі. Вишколював я рядове вояцтво, потім проводив вишкіл у підстаршинських і старшинських школах. За мною теж були дві війни – українсько-польська та українсько-російська (1918-1920 рр.) і польсько-німецька (1939), вправді, в цій другій я брав участь лише 17 днів, але вже командував батальйоном. Тепер я радів, що маю змогу вишколювати наших вояків – членів ДУН, оцієї невеличкої української військової одиниці, з якою ми в 1941 році пов’язували так багато мрій і надій.

Від першого вишкільного дня в Леґіоні я весь час пригадував нашому вояцтву, включно з підстаршинами й старшинами, що у воєнному часі не раз потрібно навіть звичайному воякові бути своєрідним командиром, коли заіснують різні несподівані обставини. Тому всім треба знати найважливіші правила та приписи, як командувати, щоб не було помилок, бо помилки командирів викликають і поразки, й жертви. Добрий вояк вишколюється не лише в казармі, в кадрових частинах чи в запіллі, але весь час і на фронті. Після кожної, навіть найменшої, сутички з ворогом необхідно продумати й обговорити її перебіг, зробити висновки, чому вона так відбулась, а не інакше.

Наполягав я на вишкіл старшин іще у Франкфурті, а опісля і на Білорусі та використовував кожну нагоду. Такий мій своєрідний натиск на посилений вишкіл виявився зовсім оправданий, коли-то один із старшин не поступив згідно з вимогами, що існують у часі маршу в ворожому терені, внаслідок чого згинули 22 наші вояки й сімох німців. Це була неувага, за котру ми дорого заплатили.

Я вже згадував, що зв’язковим старшиною в Леґіоні був гавптман Моха, з яким ми мали різні клопоти й конфлікти. Раніше в ДУН також були зв’язкові офіцери, з яких ми були дуже вдоволені. Наприклад, у «Ролянді» був сотник Новак, інтеліґентний, прикладний старшина, що його всі шанували. В «Нахтіґалі» був поручник д-р Оберлендер. Наш теперішній зв’язковий старшина сотник Моха хотів командувати в Леґіоні, але не вмів і не міг, бо ж був лише поліційним старшиною та не мав ніякого вищого військового вишколу. Вже на початку нашого побуту в Білорусі виникла суперечка, коли командир Леґіону опрацював так звану тимчасову оборону свого місця постою, яка мусить бути в терені, загроженому партизанською дією. Сотник Моха з тим пляном не погодився і зголосив про це майорові Шредерові – командирові полка. Майор Шредер негайно схвалив опрацьовану схему згаданої оборони, а Моха спіймав облизня. Полковий командир був незвичайно добрий вояк і чесна та дружня людина. При тому незвичайно працьовитий і скромний. Спав у канцелярії полкового штабу, обідав разом з вояками те, що зготували в польовій кухні. Лише сотник Моха завів для себе й кількох своїх підстаршин-німців окрему «панську» кухню, як це говорили наші вояки, в якій варила їжу кухарка, яка часто співала польські пісні.

Майор Шредер часто запрошував нас, старшин, до штабу й там ми проводили різні тактичні вправи, обговорювали наглі бойові знання, а при тому була й змога розповісти про нас, українців, чому ми зголосились до ДУН, за що ми боремось і чого прагнемо. На жаль, майора Шредера скоро перевели з нашого полку куди інде. Всі ми сердечно за ним жалували.

Коли мені як командирові Леґіону було вже забагато дрібничкового встрявання Моха в наші справи, а не раз його безглузде втручання загрожувало нашим воякам, я подав на нього жалобу до ген. фон Баха, командуючого східнім запіллям.

Несподівано ген. фон Бах прилетів особисто літаком, переслухав обидві сторони і заявив, що я командую Леґіоном, а сотник Моха є лише зв’язковим старшиною і не повинен втручатися в справи та дії командира Леґіону.

Проте, вже другого дня він надіслав мені листа з наказом, що сотник Моха має рішаючий голос у всьому, а коли я ще жалітимусь, то відкомандирує до Леґіону німецьких старшин. Так-то ген. фон Бах дволично «полагодив» мою жалобу.

Треба було нам терпіти, бо ж ішлося про добро нашого вояцтва, яке зжилось зі своїми старшинами, мов одна велика вояцька сім’я.

Ми вважали, що сотник Моха є з польського роду, а тому не любить українців. Його неприхильности до нас не змінив навіть ось такий випадок:

Одного разу Моха брав участь у невеликому бою з партизанами. В цьому бою дійшло до близького зудару з ворогом так, що обидві сторони обкидали себе ручними ґранатами. Кинув розбезпечену ґранату й сотник Моха, якось так невміло, що вона впала йому під ноги. Він так злякався, що не міг зігнутися, щоб відкинути ґранату, яка за секунду-дві могла вибухнути. Побачив це наш вояк (на жаль, не пам’ятаю вже його прізвища) скочив мов опарений, вхопив ґранату і кинув її в сторону партизанів, і там вона вибухла. Моха, мабуть, і не подякував тому воякові, що врятував йому життя.

Коли опісля був наказ подати кількох вояків до відзначення за відвагу, то Моха не зголосив того нашого вояка до відзначення й далі не змінив своєї поведінки супроти нас. Така це була невдячна людина.

Що більше, сотник Моха хотів бути командиром Леґіону, а його підстаршини німці хотіли командувати сотнями чи чотами. Були випадки самостійної дії таких підстаршин усупереч настановам і наказам сотенних наших командирів.

Подібний до сотника Моха був місцевий військовий комендант (також прізвища його не пам’ятаю). Одного разу партизани напали на транспорт збіжжя. Невідомо, чи німці повідомили Моха, щоб дати охорону тому транспортові, чи, може, взагалі не повідомляли, або Моха забув мені про це сказати.

В кожному разі, прийшовши рано до канцелярії, я не застав свого ад’ютанта Омеляна Германа. Нечувано, щоб він заспав. Того ніколи раніше не траплялося. Аж близько полудня приїхав Герман з групою наших вояків та розповів мені, що недалеко місця нашого постою партизани замінували дорогу і зробили засідку на автоколону, що везла збіжжя. Коли ж почали вибухати міни й почалась стрілянина, він, зібравши групу вояків, у тому числі писарів та штабову обслугу, побіг на поміч заатакованій автоколоні. Вдалось тоді партизанів відігнати. Приїхав місцевий військовий комендант (ортс-комендант). Герман підійшов до нього й доповів про випадок, унаслідок якого згинули кілька німців, а кілька автомашин розбиті та горять, а цей замість вислухати, звернув увагу Германові, що в нього не застібнутий мундир. Отже, мундир у нього в тій хвилині був важливіший, як вбиті та поранені вояки й загорілі автомашини.

Не диво, що партизани мали не раз успіхи у своїх оперативних діях проти німців або виривалися з оточення, коли в німців комір мундира був важливіший за все.

Нашим воякам довелось не раз також охороняти місце постою дивізійного штабу, а штаб цей часто переміщувався з одного місця на друге. В таких випадках ген. Якобі завжди прохав, щоб ми, українці, повнили охорону. Він мав більше довір’я до нас, ніж до своїх земляків. Одного разу я мусів особисто їхати з чотою повнити таку охорону дивізійного штабу, бо поручник Линда захворів. У часі переїзду на штаб таки напали партизани й ми й відігнали кулеметним і ґранатометним вогнем. Ось такий випадок показує, що запілля загрожене партизанами куди грізніше, як самий фронт. На фронті командир дивізії сидить собі в бункерів далеко від фронтових позицій, а в запіллю, такому, як ми діяли, командир дивізії загрожений на кожному кроці від партизанського нападу та несподіваного обстрілу.

Така боротьба з партизанами була незвичайно добрим вишколомі для наших старшин і вояків. Навчились ми її дуже багато. Жалко, що всі записки пропали в часі мого ув’язнення. Цей наш вишкіл, бойова заправа, дуже пригодились пізніше всім тим нашим воякам, підстаршинам і старшинам, що пішли далі військовим шляхом в Українську Повстанську Армію чи в І УД УНА.

ДУН У БОЯХ З ПАРТИЗАНАМИ

Дуже великих боїв з партизанами не було.

Партизани, незвичайно рухливі, застосовували головно тактику засідок, несподіваних нападів і скорих рейдів, уникаючи великих боїв. Часто, заки наспіє вістка про напад большевицьких партизанів на якесь село, об’єкт чи щось інше й заки туди добереться наша частина (а дороги ж нікудишні), то за партизанами і слід пропав. Лише в декількох місцях тривали довші бої з великими партизанськими з’єднаннями, що намагалися нас окружити й розгромити.

Цікаво описує про бої ДУН з большевицькими партизанами хор. Т. Крочак у своїх споминах (гл. «Дружини Українських Націоналістів у 1941-1942 роках», стор. 45-103).

Внаслідок незнання метод і тактики партизанської боротьби ми спочатку зазнавали втрат, чого не мусіло б бути, якщо б наше вояцтво було ознайомлене з методами й тактикою партизанської боротьби та вишколом до такої боротьби.

Ось, наприклад, день першого травня. Незважаючи на мій суворий наказ, щоб бути дуже обережними, бо партизани напевно будуть улаштовувати різні несподіванки з нагоди першотравневої річниці, вістун Віюк, вийшовши на стежу, знаходить отакий собі маленький червоний прапорець на землі. Піднімає його й гине, розірваний вибухом міни.

Таких несподіванок було завжди багато. Ми мали до діла з ворогом, добре вишколеним у партизанській боротьбі, а відомо, що партизанські відділи постійно поповнювалися вишколеними вояками, що їх ночами привозили літаки з т. зв. «великої землі» та скидали в лісах. Мали партизани також безліч зброї та амуніції.

Перший бій сотні пор. Павлика відбувся 16 червня 1942 року. Був великий загін партизан з ґранатометами. В бою згинули два наші вояки – Петро Проник і Осип Сірко. Партизани відступили, залишивши своїх вбитих, між ними одного офіцера.

Большевицькі десанти звичайно відбувалися в північній частині терену. Його охороняла третя сотня, що її командиром був пор. Сидор Михайло. Цей відтинок був найбільше загрожений.

Важкий бій відбувся 25 липня 1942 року. Наші вояки розвідали, що в одному селі приміщується головна кватира партизанського командування на цілий район. З тієї місцевости приходили тайком білоруси й прохали визволити їх з-під партизанського режиму, бо ж партизани весь час вимагали від убогих селян харчів і всякої помочі.

Вибралась туди сотня пор. Сидора без одної чоти, але зі сотнею пішли також 60 вояків-білорусів.

З розповідей про ту партизанську «фортецю» виглядало, що в тому баговинно-лісовому терені було б добре мати бодай один панцерний віз, але, як звичайно, німецьке командування відмовилось дати нам такого воза.

Наша частина, дібравшись до села, побачила, що в селі немає населення. Воно поховалось або повтікало. Нараз у селі партизани сипнули кулеметним вогнем, а теж почали стрільбу ззаду, звідки саме прийшла наша частина. Почався завзятий бій. Наші старшини зорієнтувалися, що частина попала в окруження. Щоб відступити, треба було знищити ворожі кулемети, що заступили нашій частині дорогу відвороту. Тоді наш вояк Хмелик, той самий, що свого часу відібрав корів від румунів, підкрався хильцем до партизанських становищ і, кинувши ґранату, побив кулеметну обслугу, але й сам згинув при тому від ворожих куль. Усе-таки кулемети замовкли й наша частина, користаючи з того, прорвалася з окруження та з боєм відступила, втративши ще вояків Цуцурака і ст. стр. Бобенка.

Пізніше ми довідались, що в тому селі приміщувалась централя і адміністрація большевицьких партизанів на всю околицю. Партизани добре орієнтувалися, мали всюди своїх аґентів і знали, з якими силами ми йдемо проти них, а коли прийняли бій у селі та змогли окружити нашу частину, то, звичайно, їх було набагато більше, ніж наших вояків і білорусів.

Треба відмітити, що пор. Юліян Ковальський, який очолював цю частину, виявився дуже добрим командиром і тактиком, не розгубився в бою і зміг вивести частину проривом з ворожого кільця без великих втрат. Коли б так серед нашого вояцтва постала тоді паніка, то вся частина могла пропасти в бою, оточена переважаючою силою. Що так не сталося, треба завдячувати головно пор. Ковальському, а теж і нашим воякам, котрі вже почали засвоювати добре тактику партизанської боротьби.

Коли мова про пор. Юліяна Ковальського, що був одним з наймолодших віком у Леґіоні, а також і малий ростом, вартує згадати ще такий цікавий випадок.

На наші нарікання і невдоволення німецькою політикою в Україні приїхав до нас несподівано полковник з ОКВ. Така візита, звичайно, не ворожила нічого доброго, бо ми вже мали гіркий досвід з моєю жалобою на сот. Моха. Полковник почав розпитувати про все, переглядав різні звіти і врешті сказав, щоб зібрати всіх старшин і він буде з ними говорити. Не сказав він нам нічого нового, лише обіцював, що незабаром буде краще, що треба бути нам терпеливими, а все буде гаразд.

Всі ми мовчимо. Не вперше чуємо таку балаканину. Коли ж полковник скінчив свій виступ, тоді питає по військовому звичаю, чи хто має який запит.

Підносить руку пор. Ковальський і говорить, що на ділі в нього немає запитів, але хоче сказати, що не вірить у все це, що сказане, бо ж це не вперше нам таке говорять, а ніколи не дотримують своїх обіцянок.

Полковник червоніє то блідне на обличчі. Піднесеним голосом питає:

– Як ви називаєтеся?

Ми всі приголомшені. Жалко нам Ковальського, бо ми певні, що такий його відважний, можна б сказати, зухвалий виступ не пройде йому безкарно.

Ковальський говорить своє ім’я і прізвище. Тоді полковник нагло лагідніє, посміхається і каже, що він також називається Ковальські. Атмосфера зразу ж змінилася і полковник говорив з нами вже дружньо. Це був, мабуть, рідкісний випадок, щоб полковникові з ОКВ молодий старшина мав відвагу заперечити все, що цей говорив. На таке не відважувались навіть високі штабові старшини чи генерали.

Прямо в тому випадку Ковальському пощастило, а нам відвідини полковника вийшли в користь.

Четвертий важкий бій відбувся 3 серпня 1942 року, коли-то на нашу станицю, що нею командував пор. Михайло Хом’як (ми його називали «Дзядзьом», бо був найстарший віком між нами), напало сильне партизанське з’єднання, що мало навіть протитанкові гармати. Бій тривав цілу ніч. Партизани продісталися вже навіть у середину укріпленої станиці, але «Дзядзьо» все-таки їх прогнав.

Десятого серпня того ж року партизани напали на транспорт німецької пограничної охорони «Ґреншуцу». Ця частина стояла яких одинадцять кілометрів від нашого місця постою. Пограничники їхали вантажною машиною, а з ними автом їхав їхній майор. Тією самою дорогою їхали наші вояки роверами. Одному воякові зіпсувався ровер, і вся група зупинилась. Німці проїхали далі, а коли в’їхали в ліс, попали там у засідку. Тоді хор. Крочак (у той час ще був підстаршиною) поспішив зі своєю групою на поміч німцям. Але вхід до лісу берегли партизани і треба було їх відігнати. Це нашим воякам удалось, і в лісі вони наспіли на поміч окруженим німцям. Ті не зорієнтувалися, що це їм підходить поміч, почали стріляти з кулемета в сторону наших вояків. Щастя, що нікого не вбили. Наша група (два рої) зуміла відігнати партизанів і майор вельми дякував Крочакові та просив його перебрати командування над його групою, бо, мовляв, «українці вміють краще воювати в лісі, як німці».

Згадую про цю подію, щоб вказати, як інтеліґентною людиною був цей майор пограничників, який зорієнтувався негайно в тому, що молодий підстаршина-українець уміє діяти відповідно до ситуації і знає, що таке вояцька дружба, в якій належить рятувати друзів-вояків від небезпеки. Так розцінив нашого підстаршину майор пограничників.

У Леґіоні було навпаки. Сотник Моха знав добре, як і знали інші німці, що він нездібний командувати, але його амбіція все брала верх, виходячи в некористь і Леґіону, та й самих німців.

Чотовий Зорян Калиняк, що мав у тому лісі ген, оподалік із другої сторони свою укріплену станицю, почувши, що в лісі триває бій, також зібрав свою чоту й поспішив на поміч, залишивши в станиці лише кухаря Мазурика при кулеметі для охорони станиці. Зате партизани вночі напали на його станицю.

У суботу, 19 серпня 1942 року, підірвалась на міні вантажна автомашина, що нею їхав сотник Роман Шухевич. Це описав хор. Крочак, який саме в тому часі мав сутичку з партизанами, що напали були на один наш рій, який вертався зі штабу куреня до своєї станиці. Дві вантажні автомашини везли харчі. В одній їхав сотник Шухевич, який часто їздив зі своєю чотою, щоб ознайомлюватися на місцях з дією і службою наших відділів у станицях.

«Пригадую лише, – описував хор. Крочак у своїх споминах, – що якась страшна сила сколихнула землю. В мене перед очима посипались зірки, і я мав враження, що на мене валиться тягар усієї землі. Це був вибух важкої протитанкової міни. Прочуняв я, коли змито мене содовою водою, яка була в авті. Я лежав під тягарем шоферського кузова. Скоро нас повитягали з-під решток підірваної автомашини і ми побачили жахливий образ. Усе присипане курявою. Я мав враження, що в мене вже немає одного ока: в тому місці була тільки червона рана. Також не можу рухати рукою. В чоботях зловіща рідина… Бачу, як сот. Шухевич не тратить жодної хвилини, сам із санітаром носить ранених та вкладає на другу автомашину. Врешті спішно перев’язали всіх ранених і спільно рушаємо до штабу куреня – до лічниці…» Всіх ранених було 14. Смертельно ранений був лише німецький шофер Райс, який і помер у лічниці.

Важко ранені були стр. Малюк, ст. дес. Гартій, стр. К-ній, старший стр. К-м. Д-р Головатий дістав нервовий шок. Шофер Прокопів довго був у лікарні, а повернувши до служби, одержав від мене наказ не їхати нікуди, сидіти при штабі, щоб цілковито виздоровіти. Але за деякий час сотник Моха без мого дозволу й відома вислав його з транспортом і Прокопів згинув у бою, коли транспорт попав у засідку.

З початком жовтня 1942 року дві наші сотні йшли тим же небезпечним лісом, охороняючи більше постачання, призначене третій сотні пор. Сидора. Тому, що це було більше постачання харчів і амуніції, ми сподівалися нападу партизанів, бо вони, звичайно, полюбляли нападати на більші транспорти. Я командував цією групою і на всякий випадок забрав одну протипанцерну гарматку. Ми були приготовані на кожну несподіванку. В нашій колишній станиці задержались ми на короткий відпочинок, і там малий хлопець повідомив нас, що в селі за два кілометри від нас є кілька сотень большевицького війська з повітряного десанту, закиненого в околицю попередньої ночі. Ці сотні повинні проходити дорогою попри цю нашу станицю. Негайно робимо засідку.

Перегодя з поблизького села надійшла большевицька колона. Вояки йшли біля підвод і їхали на них. Коли колона підійшла на близьку віддаль, наша група відкрила шалений вогонь з рушниць і 12 кулеметів. Ворог не знав, що робити. Ми були знаменито заховані й замасковані між деревами й кущами, а вони на чистій дорозі. Відступати їм треба було під гору або тією самою дорогою, під постійним нашим сильним обстрілом. Ми тоді здорово погромили большевиків. З нашої сторони згинув вістун Лісовий-Чарнота. Один поранений большевицький вояк удав мертвого, а коли ми вийшли провірити, що большевики везли на підводах, пустив автоматну чергу в Лісового та ще й поранив одного стрільця. Це була большевицька десантна частина, а не партизани, тому я розпорядив дальший марш, щоб ворог не підтягнув більші сили. І тут трапилась неприємна справа. Сотник Моха змінив мій наказ, вимагаючи негайно вислати звіт про нашу перемогу до полкового штабу. В таких обставинах годі вислати вояка чи навіть один рій, бо ж у терені повно партизанів та ще й десантна большевицька частина. Треба принаймні вислати одну чоту, а з нею ранених і тіло поляглого вістуна Лісового. Звичайно, що такий звіт був би важливою вісткою для штабу, щоб своєчасно повідомити вище командування про наявність большевицького десанту в нашому районі. Знову ж таки, позбутися однієї чоти – це означало в практиці послабити свою силу, а, крім того, ще й наразити вислану чоту на небезпеку. Виникла суперечка.

Моха вперся і навіть почав брутально погрожувати, що забере від нас автомашини, а мене й старшин віддасть під воєнний суд за те, що, незважаючи на наказ ген. фон Баха, ми не хочемо погодитися на його такий важливий наказ, щоб негайно вислати вістку до полкового штабу про погром большевицьких десантників. До речі, мовляв, немає аж такої небезпеки, а він додає до чоти ще й сімох німців-вояків.

Постали дві можливості: роззброїти Моху і його німецьких вояків, що було б потрактоване як бунт і грозило б воєнним судом і розстрілами та репресіями супроти наших родин, або рискувати й таки вислати одну чоту, підкріплену німцями, до полкового штабу. Рад не рад, я погодився з такою настирливою вимогою Моха й ми вислали найліпшу чоту з першої сотні з найліпшим чотовим Романом Кашубинським. Разом пішли 29 вояків. Довго ми дивились услід за ними, аж поки їх узяв у свої обійми глибокий, густий, непривітний ліс.

Сотник Моха вельми радів, що його заступник-підстаршина Гоппе, який пішов з чотою, скоро передасть у штабі про погром большевиків, указуючи при тому, звичайно, на заслугу сот. Моха.

Пройшовши далі маршем несповна два кілометри, нас обстріляли партизани кулеметним вогнем. На таку несподіванку ми були приготовані та були так забезпечені, що ворог не міг підійти близько до нас, але закривав нам дорогу. Треба було його прогнати. В між часі з глибини лісу, куди пішла чота Кашубинського, почулася сильна кулеметна стрільба. Я негайно наказав змінити наш маршрут і наша група повернула на підмогу чоті. Вже й Моха не протестував, а наглив поспішати. З усіх сторін насідають партизани й обстрілюють нас з кулеметів. Хочу обстріляти ворожі позиції з протипанцерної гармати, а Моха забороняє, бо, мовляв, гарматний вогонь заалярмує більші ворожі сили й вони прийдуть на поміч своїм, а ми не дамо їм ради. Мене брала досада. Навіщо ж ми брали зі собою протипанцерну гармату? Просуваємося ровом, по коліна у воді, але все-таки є сяка-така охорона від ворожого кулеметного вогню. Вкінці доходимо до ліса. Чотовий Калиняк робить наступ і розганяє партизанів, а тим самим ми маємо одну сторону забезпечену. В лісовій глибині чуємо глухі вибухи ґранат. Це вже триває рукопашна боротьба. Добігаємо на побойовище. На жаль, запізно. Назустріч нам виповз важко поранений наш вояк і простогнав: «все пропало».

Всі згинули. Догоряло санітарне авто. Не зрозуміло нам було, чому всі згинули посередині поляни. Чому вони йшли її серединою? Чому її не обминули? Не було в кого довідатися. Згинули там 22 українці й 7 німців.

«Всі поляглі, – писав хор. Крочак, – були з кількома ранами, деякі мали сліди ножів, уколів на обличчі або видовбані очі. Майже з усіх здерті не лише однострої, але й білизна. Вороги не лиш помордували ранених, але хотіли ще й обезчестити їх по смерти, пороздягавши. Поміж поляглими лежить також Ігор Кашубинський, йому теж стягнули однострій. Його тіло ще зовсім тепле. На грудях три рани, на одній зачорніла кров, над правим ухом зовсім свіжа рана, з якої ще точиться багряна тепла кров… довкола неї видно сліди обсмаленого волосся: ці сліди говорять, що поручник, хоч був уже важкоранений, та, мабуть, згинув останній. Він умер від власної останньої кулі, щоб живим не датися в руки ворогів. У лівій руці держав він золотий хрестик з розірваним ланцюжком, дивним дивом не зграбований. Над тілом похилились ми всі, з очей командира скотились сльози і в сяєві заходячого сонця впали на зранені груди поручника».

Обговорюючи пізніше перебіг цілого бою, ми, старшини, лише ствердили, що може зробити вперта людина. Це про заборону Моха обстріляти ворожі кулеметні становища з протипанцерної гармати. Добре, що нам пощастило пройти без втрат під ворожим кулеметним обстрілом. Ми просувалися під цим обстрілом і не могли використати протипанцерної гармати, що могла легко знищити ворожі кулеметні гнізда. Таке могла заборонити хіба безглузда людина. Інакше годі було того зрозуміти. Твердити, що, мовляв, стрільба з гармати притягне вороже підкріплення, – була справжня нісенітниця. Адже ж большевики там не мали кінноти. Коли б вони й вислали підкріплення зі своїх баз у лісах, тоді це піхотне підкріплення підійшло б до нас хіба вночі. В таких боях ніхто не підходить уночі до воюючих сторін, бо знає, що всюди є засідки при дорогах. Полем також ніхто не йтиме, бо тоді вояки скоро втомлюються і навіть прискорений марш нічого не поможе.

Мабуть, командир полку, до якого ми належали, мав «досить», як кажуть, Мохи і сам перебрав команду над нашою групою і німцями, а також одною батареєю, і така бойова група прочісувала терен упродовж кількох днів, а Моху звелів командир полку бути при одній сотні й не тримав його при полковій команді, а всюди їздив разом зі мною. У часі такого прочісування терену ми напали однієї ночі на партизанський табір у лісі. Заскочили ми їх так несподівано, що вони залишили в живих захоплених білоруських патріотів і не вспіли їх помордувати. Залишили також медикаменти та багато амуніції.

Такі були наші більші бої з ворогом. Різних дрібних сутичок було безліч. Вони траплялися майже щоднини, й в них гинули наші вояки. Що поможе відвага, коли машина наїде й зірветься на міні, яка дбайливо зарита й замаскована на дорозі?

В такій боротьбі з партизанами потрібна була співдія населення, така, як була в УПА.

Була співдія також із білоруським населенням. Але білоруси були гірко розчаровані німецьким окупантом. Вони говорили нам: «Ми ждали на визволителів, як на рідних братів. Ми тішилися, що німецька армія вигнала большевиків з Білорусі. Ми вітали німецьких вовків хлібом і сіллю, як це є звичай і в Україні. Та ми побачили, що полоненим (котрі поволі чи поневолі мусіли бути совєтськими вояками) не вільно було навіть напитися води, не говорячи вже про людське харчування. Ми бачили, як «зондерфюрери» є панами життя і смерти наших дівчат. Як котрась із них не погодилася йти до ліжка з таким нацистом, то зразу ж її арештували, а що діялося в тих в’язницях, – годі розказати. Годі ж тоді помагати такій армії, що несе нам поневолення ще гірше, як большевицьке. Наші молоді чоловіки голосяться до боротьби проти большевиків, а їх наганяють додому. Наші батьки чи брати-полонені варять зупу в таборах із гілля шпилькових дерев і вмирають лютою голодовою смертю. Ми обложені різними непосильними контиґентами, незважаючи на те, що наша земля вбога».

Не дивно, що з бігом часу нам населення щораз менше зголошувало про рухи партизанських частин, щораз менше було вісток, слабла наша співдія з населенням. Ми знали, в чому причина, й добре розуміли, що перестаємо бути в очах населення борцями за їх мир, за їхнє життя й майно, чого це населення сподівалося від нас.

А що ми могли вдіяти супроти брутальної безглуздої політики німецьких нацистів?!

Наші відносини з Мохом щодень погіршувалися. Він паралізував майже кожну нашу дію, свідомо чи несвідомо. Вкінці листопада 1942 року ми, старшини, відбули нараду, що нам діяти далі. З Мохом годі було витримати. Наші вояки одержували жахливі листи від своїх родин про арешти, розстріли членів ОУН, ловлю людей на примусову працю в Німеччині й посилений терор німецької окупаційної влади. Вирішили ми, що Леґіон мусить; закінчити свою службу. Стоїть питання, як це зробити. Сотник Шухевич пригадав нам, що на його пропозицію ми підписали зобов’язання, що залишаємося в Леґіоні лише до кінця 1942 року. Отже, маємо право з кінцем грудня того року звільнитися з військової служби.

Якби на наше бажання, приїхав другого дня до нас командир дивізії і розпорядив скликати всіх вояків. Це було 22 листопада 1942 року.

Пам’ятний день Леґіону.

Дивізійний командир прийняв звіт і відтак довго промовляв до вояків. Багато обіцяв і закінчив свою промову впевненням, що ми зрозуміли його слова, бо ж це поважна ситуація, а ми, інтеліґентні люди й добрі вояки, знаємо, що від нас чекає… (не пригадую, чи сказав «Нова Европа»).

Настала довга й прикра мовчанка. Тоді командир сказав:

– Ті, що бажають залишитися, – виступити. Велів мені ще раз повторити його слова по-українському, бо, може, хто не зрозумів його слів.

Я переказав по-українському.

Всі хвилюються. Ми й німці.

Боїмося, що, може, знайдеться хтось такий, що схоче залишитися.

Мовчанка.

Не виступив ніхто. Сотник Шухевич підготував усе добре заздалегідь.

Дивізійний командир тоді звернувся до мене:

– Пане майоре, як це розуміти?

Я зовсім спокійно відповів йому: «Що саме?»

– Що ніхто з вашого Леґіону не дає згоди залишитися в службі?

Я відказав командирові знову спокійно: «В тій справі можу дати лише свою особисту відповідь… У тій справі користає кожний вояк зі своєї волі, і я не можу давати тут відповіді за весь Леґіон».

Дивізійний командир тоді сказав, що хоче зі мною і капеляном Леґіону ще поговорити в штабі дивізії і що маємо туди приїхати.

В штабі дивізії, куди ми приїхали, був лише шеф штабу. Привітався він з нами холодно, але по звичаю, як старшина зі старшинами.

Сказав я шефові штабу все, що наболіло на серці. Що наші ініціятори творення Леґіону заарештовані й нічого не знаємо про їхню долю. Не знаємо нічого про долю багатьох родин наших вояків також ув’язнених. Розповів про німецький окупаційний терор на українських землях. Шеф штабу слухав, як кажуть, «щоб лише слухати». Виглядало, що рішення в справі Леґіону вже було раніше зроблене, і він мав це тільки нам сказати.

Вкінці він гримнув п’ястуком об стіл і почав кричати, що це лише таке наговорили, а насправді не є так зле, як це я говорю. Леґіон розв’язують найвищі німецькі чинники. Вояки мають виїжджати малими групами, але без плащів. Оце кара для нас. Говорю шефові, що тепер не огрівають фронтових поїздів і вояки замерзнуть у дорозі без плащів. Він довго ще говорив, але ми до нічого вже не договорилися. Старшини мали виїхати останні.

Звичайно, що на його запит, чи в мене є який запит, я відповів, що «ні», і з тим ми обидва (я й капелян о. Д.) вийшли з канцелярії.

Викликав мене ще й командир середнього відтинку запілля ген. фон Бах. І з ним ми нічого не договорилися. Все це були вже тільки звичайні формальності. Ми вже знали, що Моха написав до найвищого командування про нашу «непевність», і звідти прийшов приказ розв’язати Леґіон, тим більше, що його вояки не виявили бажання залишитися далі у військовій службі.

Таким чином доля Леґіону була вирішена.

Почались ще гірші шикани зі сторони Моха. Він зібрав першу групу наших вояків, що від’їздили першими, і контролював їхні валізи. Шукав невідомо чого. Сотник Шухевич зробив знімку з цієї ревізії.

Ще хотіли замінити в Леґіоні старшин німцями.

Коли я вертався поїздом від ген. фон Баха, в часі подорожі якийсь німецький старшина розповів мені, що він призначений до якогось чужинецького куреня українців, бо мають його перебрати німецькі старшини. В розмові він не пізнав мене, що я саме з того куреня, бо ж тоді було багато чужинців у німецькій уніформі, що говорили різними мовами. Він думав, що я належу до якоїсь німецької частини. Військовий припис вимагав, що ніхто зі старшин не смів говорити про те, з якої він їде військової частини чи куди. Це була військова таємниця, якої не всі дотримувалися. Не дотримувався її й цей незнаний мені старшина, що був призначений до нашого Леґіону.

Ліквідувався Леґіон не дуже поквапно.

Старшини виїхали 5 січня 1943 року, а останній вояк ДУН виїхав додому аж 14 січня 1943 року, коли-то старшини ДУН уже були ув’язнені у львівській в’язниці при Лонцкого.

Їхали наші вояки додому в порваних мундирах, без чобіт, у старих валянках. Виглядали, мов поворотці з воєнного полону. Але духом вони були лицарі, й це вони доказали в пізнішій військовій службі в УПА та в І УД УНА.

«Я, наймолодший старшина Українського Леґіону, сиджу тут і виглядаю, як поворотець з полону… на мені поліційна «фуражка», вермахтівська блюза, з дірою на грудях і поплямлена кров’ю, поліційні штани і… валянки… до того, розуміється, без зброї. Навіть без пояса, а в додаток, сильно простуджений. Чую досить високу температуру… Але то не важно. Якось і це перебуду», – описував хор. Теодор Крочак свій приїзд з Білорусі до Львова («Дружини Українських Націоналістів у 1941-1942 роках», стор. 100).

П’ятого січня 1943 року ми, всі 22 старшини ДУН, здали свою зброю та, попрощавшися з рештою наших вояків, що відправлялися групами додому, виїхали з транспортовим старшиною з німецької команди до Львова. Звичайно, що ми не потребували провідника в дорозі й догадувалися, що це вже своєрідна форма нашого арештування. Але втікати в партизанському терені нікому не всміхалося.

Доїхали ми до Бахмача.

Там треба було ждати майже 8-10 годин, бо була якась затримка на залізничному шляху на захід.

Була Різдвяна ніч…

У РІЗДВЯНУ НІЧ

Бахмач нагадує нам зразу і Конотоп, і славну перемогу гетьмана Виговського над москалями в 1658 році. Конотоп розположений у віддалі 30 кілометрів від Бахмача на південний схід, а приблизно шістдесят кілометрів на полудневий схід від Бахмача є Крути.

Довелось нам у морозну Різдвяну ніч сидіти в Бахмачі на залізничній станції і ждати на поїзд. Прикро було дивитися на сірі ваґони, брудні бараки почекальні. Прикрий контраст нашої подорожі з перспективою завтрішнього ув’язнення, з непевною долею наших родин, нашого цілого народу. В тих умовинах пропонує сотник Шухевич таки не забувати про нашу гарну традицію і за звичаєм по змозі відсвяткувати тут у дорозі Свят-Вечір. Святкувати його по-нашому. «По-нашому?», як, де, чим, з ким? Це ж сотні кілометрів від дому, серед непривітних чужинців обслуги станції і поліційного ескорту. Та чого не може вдіяти українська фантазія, імпровізація, вояцька енерґія? Небавом знайшлися дрова, потепліло в бараці – як у хаті. Деякі друзі старшини мали вже прислане різне «добро» на Різдво від дорогої мами, сестри чи кароокої дівчини. Так накрили стіл і заставили його всячиною. Знайшли ялинку й прикрасили, роздобули свічечки й засвітили. Сірий непривітний барак замінився на святочну кімнату. З неописаним почуванням радости засіли ми до спільної Святої вечері. Одна старшинська родина, одна українська рідня, з одною спільною завжди думкою-мрією – боротьби проти кожного окупанта України.

Промовляв сотник Роман Шухевич, бажаючи всім веселих свят. Згадував рідних, поляглих вовків ДУН, говорив, що нам не вільно зневірюватися, бо й Христос народився в часі володіння лютого Ірода і мусів утікати, але ідея Божої Правди перемогла…

Понеслась грімка коляда.

Справді важко описати тодішні наші переживання. Немає суму ані пригноблення. Постав радісний святковий настрій.

Присутній, так би сказати, наш конвоїр-поручник немало дивується. Починаємо з ним розмову. Сотник Шухевич розповідає йому про Україну, про визвольну боротьбу нашого народу, Крути, наші звичаї, обряди, зміст деяких колядок, що їх ми співаємо.

Після доброї години такого нашого святкування поручник-німець виходить і залишає свою старшинську торбу при столі.

Цікаво в неї заглянути, але вояцька честь на це не дозволяє.

Довго його не було.

Приходить несподівано з сестрою Червоного Хреста і приносить велику вазу пуншу і тацю тісточок. Просить дозволити йому як приятелеві засісти до спільної Свят-Вечері й прийняти його подарунок. Ми його гості. В дальшій розмові цей старшина, що його чомусь ми називали в часі подорожі «Параграфом», розповів, що знав про нас лише зі скупих німецьких джерел, що мало говорили про українську націю, а найбільше про нашу пшеницю. Він тепер нас розуміє, хто ми такі, бо інакше йому про нас говорили. Напевно, наговорив йому теж і Моха про нас – чимало брехливих нісенітниць.

Багато років пізніше ми довідалися, що, прибувши до Львова, цей старшина негайно пов’язався з Берліном і вимагав нашого звільнення, запевняючи урядові чинники, що нас фальшиво оскаржили, що ми не вороги Німеччини, а навпаки – найкращі борці проти большевиків.

Немає сумніву, що нам, старшинам, грозив розстріл, і, мабуть, інтервенція цього старшини задержала на деякий час розправу з нами. В між часі почала організуватися І УД і потрібно було старшин. Ця потреба старшин також урятувала нас від певної смерти.

Цей Свят-Вечір у Бахмачі ми провели дуже радісно й весело, не дивлячись на воєнні обставини і на наше непевне положення. Колядували, співали пісні, розповідали різні пригоди.

А надворі лютував мороз, гриміли поїзди, лунала вояцька лайка, перегукувались залізнодорожники, а німецьке вояцтво, втомлене і невиспане, що тулилось по кутках почекальні, вслухувалось мовчки у спів наших прекрасних колядок.

Це був наш останній Свят-Вечір зі сотником Романом Шухевичем.

У В’ЯЗНИЦІ

Зразу у Львові нас посадили на автомашину, а довкола нас обсіла німецька поліція з наїженими баґнетами. Привезли нас до в’язниці на «Лонцкого», де ще недавно були всі підвали заповнені трупами помордованих в’язнів, що їх повбивали енкаведисти перед своєю втечею зі Львова і запроторили в ті підвали, провівши лише побіжну ревізію. У мене не робили ніякого обшуку, і я зміг приховати олівця, що потім дуже пригодився мені у в’язниці.

Після кількох днів нас ніби звільнили, щоб таким чином спровокувати сотника Романа Шухевича, який утік німцям з-під рук у Львові зразу ж після нашого приїзду та пішов у підпілля. Німці конечно хотіли його схопити. Коли цей трюк не вдався їм, нас усіх знову заарештували й посадили у в’язницю, в якій ми пробули аж до Великодня 1943 року.

Спершу я був у одиночній камері. Для мене це була велика прикрість, бо ж я завжди був серед людей. Удома була велика сім’я, потім у війську, завжди з людьми.

А тут, в одиночці, мов у гробі.

Тишина. До нікого й слова сказати.

Дні довгі-довгі…

Через тиждень до моєї камери дали пор. Романа Бойцуна. Це вже для мене була велика радість, бо було з ким говорити. Але не дозволили нам на прохід, і брак свіжого повітря так нас знесилював, що рано годі було підвестись з ліжка. Треба було впиратися об стіну.

За кілька днів приділили нам ще третього в’язня, який був німецьким аґентом. Називався Ґольдческі. Ця німецька затія була так невміло влаштована, що ми відразу його, як кажуть, «розкусили». Наприклад, йому призначили ліжко, а ми спали на долівці. На різні його дурні провокаторські запити ми навіть не реаґували.

Зі сухого хліба ми виліпили шахи, й це вже була розривка на довгі в’язничні дні.

Після шести тижнів мене викликали на своєрідний допит, який почався з того, що слідчий показав мені крізь вікно пісок на подвір’ї, говорячи, що я вже там давно повинен бути, тобто повинен бути розстріляний. Пізніше ставив різні безглузді запити. Образився, що я не хотів від нього прийняти цигарки, і не вірив, що такий великий «злочинець», як я, не палить цигарок. Потім знову сердився, коли я сказав, що голоду не відчуваю у в’язниці. Це, мовляв, брехня, бо всі нарікають на голод. Після таких несуттєвих запитів і такої ж розмови почав мене розпитувати про те, що я знаю про ОУН і УПА. Я заявив йому, що нічого не знаю, адже ж я був весь час на Білорусі, а тепер сиджу у в’язниці. Це, мабуть, його переконало, бо вже більше мене не викликав на допит.

У Львові діяли тоді різні українські допомогові і харитативні організації та комітети, але, на жаль, ніхто нас не відвідав ні одного разу. Правда, раз у тиждень, ми діставали від якогось комітету (не знали ми, від якого) по їдунці сочевиці. Це був великий присмак для нас і святковий час, бо ми їли цю сочевицю цілий вечір, смакуючи кожне зернятко.

Рано після молитви і нікчемного голодного сніданку ми влаштовували полювання на воші. Хоч ми шукали їх так само кмітливо, як большевицьких партизанів на Білорусі, проте ця погань усе знаходилась у наших брудних одягах і ми ніколи не могли її позбутися.

Десь приблизно в половині лютого мені дозволено вперше написати листа моїй родині.

Звільнили нас з в’язниці аж у Великодню суботу 1943 року. Того дня прийшов до в’язниці полк. Альфред Бізанц і заявив нам, що твориться українська дивізія «Галичина» і нас, старшин, потрібно в тій дивізії.

Незважаючи на все, що перебули, ми погодилися вступити до дивізії, знаючи, що її треба, що треба нам мати своє військо.

І ми пішли знову до військової служби в українській дивізії «Галичина».

Переді мною слався новий шлях моєї чергової військової служби.

ЧИ ДУН СПОВНИЛИ СВОЄ ЗАВДАННЯ?

Перебуваючи у в’язниці, ми мали багато часу, щоб продискутувати та обміркувати всю історію ДУН, розглянути всі позитивні чи неґативні його сторінки, ствердити, чи була потреба творення цього нашого Леґіону. Яка була його роля у визвольній боротьбі нашого народу, і чи сповнив цей Леґіон своє завдання?

Дружини Українських Націоналістів мали бути зав’язком, початком українського національного війська, що мало боротися за визволення й усамостійнення України.

Так не сталося, але цей Леґіон дав Українській Повстанській Армії та І УД УНА добре вишколених і загартованих у протипартизанській боротьбі вояків. Леґіон дав УПА сотника Романа Шухевича, що був її головним Командиром. Дав пор. Сидора, який в УПА був командиром північної округи. Пішли до УПА теж інші старшини та підстаршини й вояки Леґіону, що поклали своє життя в боях з німцями та большевиками. І УД УНА збагатилася такими вишколеними старшинами, як сотник Михайло Бриґідер, пор. Роман Бойцун, пор. Орест Городинський, пор. Омелян Герман, пор. Любомир Ортинський та автор цих рядків. Пішли до І УД також багато підстаршин і вояків Леґіону. Два роки доброго постійного вишколу й протипартизанської боротьби всіх їх загартували до всяких фізичних і психічних невигод, і всі вони залишилися вірні своїй вояцькій присязі, що її вони склали в Леґіоні на вірність Україні.

Всі ми зрозуміли, що в політиці немає сантименту. Ніхто нам нічого не дасть задармо, аж поки ми собі не виборемо того, чого бажаємо.

Про це хор. Богдан Крочак писав у своїх споминах таке:

«Чи намарне те все, що ми перетерпіли в Леґіоні? Ні. Ні… Ми побачили воєнний світ, чого б удома не бачили, ми здобули те, пощо виряджав батько сина в «Невольнику» на Січ, ми здобули знання воєнної штуки, і то в найважнішому її відтинку чи способі бою, а саме, щодо партизанських способів бою. Ми здобули прикмети, ті такі конечні прикмети вояка-революціонера, яких сьогодні вимагає від нас Україна, наша нація. Найважливіше – ми залишились не лише вірні нашій ідеї, але вірніші й завзятіші» («Дружини Українських Націоналістів у 1941-1942 роках», стор. 100).

Велику, хоч може назовні маловидну, корисну роботу для нашої справи проробив наш Леґіон на Білорусі, освідомлюючи білоруське населення про нашу і їхню визвольну боротьбу. Коли молоді білоруси голосилися до нашого Леґіону (в пор. Сидора були їх 150), то це вже був доказ, що наша освідомлююча праця не була даремною. Коли ж наші частини відходили зі своїх станиць, багато білоруських родин покидали свої села та йшли в невідоме, щоб не залишатися під большевицькими партизанами.

Зрозуміло, що така наша освідомлююча дія не подобалась Моху й він навіть заборонив нам співати українських пісень, бо ці пісні були національно-патріотичні, бойові, вояцькі й вельми подобались білоруському населенню.

Вояки Леґіону їздили на відпустки додому й там проводили також відповідну пропаґандивну дію, наголошуючи потребу збройної боротьби з окупантами.

Ми, старшини, часто використовували різні відправи командирів нашого відтинка чи й загального запільного, щоб інформувати старшин-німців про українську проблематику, про нашу боротьбу за визволення України. Це була добра, корисна пропаґандивна дія, бо ж старшини – це була інтеліґенція, яка загально мало була ознайомлена з українською справою, бо їй лише говорили, що Україна – це житниця Европи й що це має бути життєвий простір (лєбенсравм) для німецького народу.

Наш Леґіон визначався відвагою й обов’язковістю та дбайливим сповнюванням своїх вояцьких обов’язків і завдань. Недаром на останній старшинській відправі з участю старшин (з дев’яти куренів охорони середнього запільного відтинка) ген. фон Бах заявив, що український курінь найкраще охороняє свій відтинок. Не сказав він того з приємности, але зі справедливої розцінки факту.

Коли ж говорити про підсумки наших бойових дій, то наш Леґіон пробув рівно дев’ять місяців на партизанському справжньому фронті, хоч і не був вишколений до партизанської боротьби, і здобув бойову протипартизанську заправу в боях.

Нашому вояцтву приходилось воювати з большевицькими партизанами, знаменито вишколеними до партизанської боротьби, ознайомленими з тереном, що їх підсилювали постійно повітряні десанти, маючи безперебійне постачання усякої зброї та амуніції. Усе-таки, незважаючи на таку партизанську перевагу, ми успішно воювали з ними продовж згаданого часу. Ми не втратили ні однієї станиці й не дозволили партизанам знищити ані одного об’єкту, що був під нашою охороною. У боях Леґіон утратив 39 вояків, а ранені були 40 вояків на загальне число 650 вояків. Як я вже згадував, ми болюче відчували смерть кожного нашого вояка, бо це була втрата члена нашої дружньої вояцької сім’ї.

Такою спаяною, вояцькою сім’єю був наш Леґіон.

ЧАСТИНА ТРЕТЯ: В дивізії “Галичина”

ПОЧАТКИ ДИВІЗІЇ “ГАЛИЧИНА”

Творення дивізії «Галичина», пізнішої І УД УНА, в часі коли вже творилася Українська Повстанська Армія, коли німці потерпіли болючу поразку під Сталінградом, знову ж таки завдяки безглуздій впертості «геніяльного стратега» Гітлера, було гостро дискусійною, актуальною проблемою. Були голоси за і проти дивізії. Ставилась під сумнів доцільність такої військової одиниці тоді, коли вже було видно, що Німеччина програє війну.

Все-таки українські провідні діячі вважали, що нам, українцям, потрібно мати вишколену військову силу, яка б змогла опанувати ситуацію у випадку цілковитого послаблення брунатного й червоного ворогів, охоронила народ та народне майно від знищення і грабунку, як теж і від евентуального революційного хаосу. Тоді мало хто передбачував, що Захід подаватиме большевикам таку величезну мілітарну допомогу, що вона вможливить Сов. Союзові вийти переможцем у війні з гітлерівською Німеччиною.

Концепцію творення української збройної формації сильно підтримував Український Центральний Комітет, що його очолював проф. д-р Володимир Кубійович. На конференції, яка відбулася 18 квітня 1943 року у Львові з участю українських комбатантів, голів Українських Окружних Комітетів і членів Військової Управи, він, представляючи тодішню політичну ситуацію, наголосив потребу створення української військової формації, бо вона була потрібною в інтересі нашого народу і давала такі користі:

а) ми включаємося в боротьбу проти большевизму не як безіменні;

б) ми входимо в політичну арену, хоч у скромній формі, а навіть на европейську та світову;

в) ми рятуємо себе фізично, творячи зав’язок армії;

г) це може бути вихідна для дальших наших плянів;

ґ) лише в цей спосіб можемо творити під проводом українсі старшин військову школу для української молоді. Ця школа дає молоді здисциплінованість, послух, чесність, прямолінійнім почуття відповідальности та інші вояцькі чесноти.

«Ведучи переговори у справі Дивізії, – писав проф. д-р Володимир Кубійович, – я мав на увазі ще низку конкретних користей, які ми могли б осягнути і про які я частинно говорив на різних зборах. Завдяки створенню Дивізії, автоматично лагіднів політичний режим у Генеральній Губернії, а тим самим задержувалася б українська субстанція. Рівночасно, порядком дрібних поступок – а не шляхом підписання договорів – можна було б скріпити українські позиції, зайняти нові становища в адміністрації краю, здобути нові осяги на полі господарства і культури. Тому і перед творенням Дивізії і після акту 28 квітня 1943 року Український Центральний Комітет ставив німецькій владі та вимоги: амнестія для політичних в’язнів, зокрема для член Організації Українських Націоналістів – Степана Бандери, реприватизація українського суспільного і приватного майна, унезалежнення Української Допоміжної Поліції в округах в поліції німецької, віддача преси в Галичині в українські руки, переорганізування так званої Будівельної Служби, полегші для українських робітників, вивезених до Райху на працю. По військовій лінії ішло нам про поширення права набору до Дивізії на територію цілої Генеральної Губернії і на Райх, ступне вилучення з різних військових і напіввійськових формацій українців – принаймні тих, що походили з українських земель у Генеральній Губернії і старих еміґрантів та включення їх до Дивізії» («Початки Української Дивізії «Галичина» – пр д-р Володимир Кубійович, «Вісті» Братства кол. Вояків І УНА, ч. 3-4 (41-42), Мюнхен, 1954).

Німці, що терпіли вже в 1943 році воєнні дошкульні поразки, рад-не-рад погодилися на творення української Дивізії. Як вони насправді ставилися до тієї справи, вказують слова полковника Вольфа, який був заступником шефа справ у Райхзіхерсгайсгавптсамті. «Ми в РСГА були проти творення Дивізії, не вірючи українську щирість відносно співпраці з німцями. Для нас було очевидним, що ми вишколюємо своїх ворогів, котрі скоріше чи пізніше пристануть до УПА…»

Незважаючи на всі ті вимоги, що їх ставив Український Центральний Комітет, німецький окупант їх іґнорував та мало що з них виконав. Проте, все-таки проголошення постання Дивізії «Галичина» зустрілось з прихильним відгуком. Коли ж після проголошення акту творення Дивізії, що відбулось дуже святочно 28 квітня 1943 року у Львові, а менш святочно у провінційних містах Західньої України, в скорому часі зголосились до Дивізії майже 80 000 добровольців. Це був показник того, що помимо окупаційного терору, ловлі людей на вулицях і вивозу їх на працю до Райху, що мало посмак давньої татарщини – ловлі в ясир, помимо лютування ґестапо, непевної політичної ситуації та й такої ж перспективи в дальшому, – українські юнаки, старші чоловіки, а теж і кол. вояки голосилися масово до Дивізії. Всі орієнтувалися тоді, що Німеччина програє війну і що нам прийдеться, мабуть, воювати подібно, як у 1918 році, а тому треба мати своє військо, байдуже, що воно буде в чужих мундирах.

І тому зголошувалися добровольцями до Дивізії.

Зголосились і ми, старшини розв’язаних ДУН, що були ув’язнені у Львові.

Проте зараз же після проголошення акту творення Дивізії «Галичина», коли почали зголошуватися масово добровольці, виявилась знову єхидна політика німецького окупанта. Німці дозволили лише набір добровольців для однієї дивізії, а всі інші розчаровані залишились удома. Німці поступили подібно як австрійська влада із зголошенням українців до Українських Січових Стрільців у 1914 році, коли-то прийняла до УСС лише дві тисячі Добровольців, а зголосились були тисячі молодих юнаків.

Вже 12 липня 1943 року виїхали перші ешелони добровольців на військовий вишкіл до Дембіци. Тамошній вишкільний табір називався Гайделяґер. При тому знову виявились німецькі крутійства, бо німці відібрали дуже багато зголошених добровольців і порозсилали їх до поліційних 4, 5, 6, 7 і 8 полків. Щось подібного, як це було з нашим Леґіоном. Зовсім інакше було договорення Військової Управи, скажемо конкретно, з губернатором Галичини д-ром Вехтером та його зверхниками, а що іншого діялося. Не помогли різні протести. Аж після одного року почали прибувати ті добровольці до нашої Дивізії з різних поліційних полків.

Початки творення Дивізії та її початковий вишкіл були незвичайно трудні. Бракувало наших старшин і підстаршин. З кінцем липня нас усіх старших віком вислали на вишкіл до Просечніц біля Праги. Там був вишкільний табір і величезний полігон, що його німці поширили в такий спосіб, що виселили з околиці населення з багатьох сіл (говорили, що з двадцятьох) і на тому широченному просторі артилерія відбувала свої вправі а коли була гостра стрільба, розбивала опустілі хати та будівлі у тих селах. Часто туди приходили чехи поглянути, чи ще уціліли їхні хати та господарські будинки.

У Просечніцах нас, старшин, були на вишколі 160 чоловік. Лише мені признали ранґу майора та майорські відзнаки, а всім іншим старшинам обіцяли, що дадуть відповідні ранґи після закінчення старшинського вишколу, що мав тривати чотири місяці. Існувала проблема незнання німецької мови. Не всі наші старшини її знали.

Прийшлось мені проводити вишкіл. У тому я переконав командира старшинської школи, що це буде доцільніше, бо не потрібно витрачувати дорогого часу на переклад німецької мови на українську, а до того треба було перекладачів. Так що я частинно проводив вишкіл.

Подібно як у Леґіоні, так і тут німці весь час устрявали в мій вишкіл та робили різні перешкоди. Наприклад, одного дня німі вишкільники звеліли нашим старшинам – учасникам старшинського вишколу – тягнути 77 мм гармату на вправи приблизно один кілометер. Це тому, щоб, мовляв, здобути практику. На фронті ніхто зі старшин не тягатиме гармати та й ніколи не тягав. Переконати впертих німців мені не вдалося. Й так наші старшини мусіли тягнути гармату на польові вправи. Навіщо це здалось?! Таких безглуздих вибриків німецьких вишкільників було багато. Вони нічого корисного не давали для програми старшинського вишколу, що майже був теоретичний і з якого я особисто був невдоволений та й не були вдоволені з нього наші старшини.

Одного разу приїхав на нічні вправи якийсь вищий німецький старшина і весь час був разом зі мною. Я вичув, що він знає українську мову. Молодий старшина сотник, що був з ним, спитав мене, чи, бува, я не заблизько розмістив забезпечення частини, але цей вищий старшина нічого на це не сказав і нічого мене не питав. Після закінчення нічних вправ я сподівався, що він зробить якісь зауваги відносно перебігу нічних вправ, але він нічого не говорив. З того я зробив висновок, що нічні вправи пройшли добре, згідно всіх вимог і приписів.

З кінцем жовтня 1943 року закінчився цей старшинський курс, і тоді відбулось признання старшинських звань. На жаль, більшість вишкільників-німців признали, що наші старшини заслабі своєю військовою старшинською підготовою, щоб могли мати ранґу штабових старшин, тобто командувати куренем, озброєним модерною зброєю. Лише мені одинокому потвердили ранґу майора.

Саме в день першого листопада, в 25-ліття Листопадового Чину, я повернув зі старшинського вишколу до Гайделяґру, тобто до кадри Дивізії «Галичина». У Гайделяґрі, внаслідок браку вишкільних інструкторів, мені довелось з’єднати три полки піхоти та один фюзілерський курінь в один великий полк і вишколювати таку велику групу.

Таким чином, наше вояцтво ждало майже чотири місяці на приїзд наших старшин з вишколу, а потім вишколювалося в такому комбінованому полку, де все ж таки гостро бракувало своїх вишкільників. Правда, молоді інтеліґенти пішли на різні вишкільні курси, щоб здобути спершу теоретичний вишкіл на кандидатів у старшини.

Про вишкіл у різних підстаршинських школах, як ось наприклад, у Гільверсумі, Голляндія, цікаво описав побр. Роман Лазурко у своїх споминах п. н. «На шляхах Европи». Гільверсумська підстаршинська школа була одна з найкращих. «Почався наш вишкіл, твердий і безжалісний, – описував Лазурко, – з заняттями, що тривали від ранку до пізного вечора. Але тут сказалось, що Гайделяґер став нам у пригоді. Ми вже були добре загартовані, коли, сьогодні пригадую, марш у глибокому піску і спів у ґазовій масці на обличчі під палючим сонцем, де можна було курячі яйця пекти на камені, здається мені, що це не ми були і що це все тільки снилося. Та ні. Це не був сон… Але ми мали амбіцію показати німцям, що український народ не менш твердий, а може твердіший за них» («На шляхах Европи», Роман Лазурко, Чікаґо, 1971, стор. 15-16). Це був протипанцерний вишкіл, вишколювалися 52 українці — кандидати на підстаршин.

Як прочитувати різні спомини та слухати розповідей підстаршин про відбуті вишколи, можна пізнати зразу, що на школах звертали забагато уваги на технічне засвоєння зброї, а замало на вміле використання поземелля і на поведінку вояка в полі. В чому причина? На вишколи приходили все нові вишкільники, все молодші, або навіть здеґрадовані, як ось у Гільверсумі, де десятник Крафт був здеґрадованим старшиною. Такі вишкільники любили, так би мовити, «хизуватися». В полі не похизуєшся, але зате є нагода пописатися біля казарми, при дефіляді. Іншими словами, присвячувано забагато уваги скоріше вишколові для попису, ніж до справжньої бойової дії. Це, на мою думку, було в цілій німецькій армії, тоді коли, наприклад, в альянтських арміях на попис не звертали такої особливої уваги, але вишколювали більше вояків у бойовій заправі.

Знаю, що були труднощі з вишколом служби в полі, на стійці. Бо вояк мусить мати характер, а це чи не найважливіше на вишколі. Треба було відбувати багато гутірок, подавати безліч прикладів, показувати, що від того, як вояк поводиться на стежі чи на стійці, залежить не раз не лише його особисте життя, але й цілої частини.

Труднощі були в тому, що вишкільниками були майже німецькі старшини чи підстаршини, й тому важко було відбувати гутірки, бо треба було перекладачів, а це затрата часу. Тому-то не було доброго, того основного, першого рекрутського вишколу і наш вояк часто не розумів ваги і значення різних вояцьких приписів, приказів, розпорядків. Усе це треба було належно, вичерпно і ясно втовкмачувати нашому вояцтву на гутірках, і тоді був би позитивний ефект. На жаль, цього не було.

НІМЕЦЬКІ СТАРШИНИ

Коли ж мова про німецьких старшин, то мусимо сказати собі, що це відомо, що військове командування не віддасть ніколи своїх найліпших старшин до чужинецької дивізії. Так було і з нашою Дивізією «Галичина», і це признає сам шеф штабу майор Вольф-Дітріх Гайке у своїй праці п. н. «Українська Дивізія «Галичина», Торонто – Париж – Мюнхен, 1970 року. Характеризуючи справедливо й об’єктивно командира Дивізії Фріца Фрайтаґа, майор Гайке вказав, що ген. Фрайтаґ мав майже хворобливе честолюбство, бажав визнання і заслуг. Був теоретиком і мало знав про існуючі відносини в Дивізії. Не довіряв своїм співробітникам. Був дрібничковим, хоч і пильним бюрократом. Не міг розуміти української психіки, а хотів вбгати її в рамки німецької дисципліни. Це й було головною причиною, що в Дивізії не було приязних відносин ані між ним і українцями, ані між ним і його найближчими співпрацівниками. Як людину, – писав майор Гайке – ген. Фрайтаґа не сприйняло ані українське, ні німецьке вояцтво нашої Дивізії. І це була трагедія.

Ген. Фріц Фрайтаґ прибув до нашої Дивізії з поліційної дивізії, де він був полковим командиром. Тому й не мав великого фронтового досвіду. Прибув до Дивізії доволі пізно, бо аж укінці 1943 року, отже, майже після п’яти місяців з того часу, коли постала Дивізія. Навіть найліпший шеф штабу не заступить головного командира. Ніякий досвідчений полковий командир не може заступити дивізійного командира. Приїхавши до нашої Дивізії, ген. Фрайтаґ зовсім мало цікавився своїм старшинським персоналом. Наприклад, до його приїзду я харчувався в касині дивізійного штабу, бо ж комадував тим комбінованим полком, а тому треба було долагоджувати різні справи зі штабовими старшинами, використовуючи нагоду, що в часі обіду чи вечері можна було обговорити з ними такі чи інші справи, ніж затрачати дорогий час ходженням по бюрах. Крім того, я пізнавав їхні характери, а це важливе для встановлення доброї співпраці. Надіявся я, що новий дивізійний командир захоче познайомитися зі мною, з одиноким штабовим старшиною-українцем. Але він, замість познайомитися зі мною, відразу розпорядив, щоб я перейшов до полкового касина лише тому, щоб чужинець-українець не був присутній при його розмовах з німецькими старшинами. Не виявив він також бажання познайомитися ближче з майором Миколою Палієнком. А це ж була українська Дивізія і в ній лише нас двох штабових старшин-українців.

Його хвороблива амбіція затроювала життя всім його найближчим працівникам і не мала доброго впливу на весь старшинський дивізійний склад.

Коли приїхала до мене моя дружина, ген. Фрайтаґ зустрів її на вулиці й, знаючи, що це моя дружина, запитав її, хто їй дозволив приїхати. Вона відказала, що має дозвіл від місцевої поліції. Генерал обурився, бо, мовляв, треба було ще окремого його дозволу. Віддав мене за те під військовий суд. Суддя майор перестрів мене на вулиці і, запросивши на свою квартиру, розповів мені, що дістав письмо звинувачення від ген. Фрайтаґа, але відписав йому, що така справа не стосується військового суду, а він може покликати майора Побігущого до звіту. Так і сталось. При карному звіті генерал розрепетувався, яким правом вільно було моїй жінці приїжджати до військового табору, забуваючи при тому, що його дружина і донька жили при ньому і харчувалися в касині дивізійного штабу. Отже, йому – вільно, а штабовому старшині невільно.

На мою думку, це була помилка німецького військового командування – відкомандирувати ген. Фрайтаґа до нашої Дивізії, як під оглядом політичним, так і тактичним.

Військова Управа повинна була теж поробити всі можливі заходи, щоб такого дивізійного командира вище командування змінило після брідського бою, коли-то він звинувачував нас, українців, за розгром Дивізії.

До речі, треба згадати, що вкінці січня 1944 року ген. Фрайтаґ виїхав на курс дивізійних командирів до Гіршберґу, на Шлеську, і був там на курсі продовж одного місяця. Отже, був командиром дивізії і аж тоді поїхав на вишкіл дивізійних командирів. Заступав його полковник Баєрсдорф.

Полковник Порфірій Силенко писав, що під Бродами була скликана відправа старшин до командира корпусу і там наші старшини вказували, що треба залишити все майно, посадити на коней тих, що можуть їхати, навантажити на коней теж амуніцію і слабших вояків, а зі сильніших творити проривні групи і, не тримаючись ніякої дороги, пробиватися ніччю коло Золочева. На це ген. Фрайтаґ заявив, що, мабуть, лише дорога через Почапи – Княже є вільна. «Тому з усім, що маємо, – мовив він, – підемо далі. Здорових вислати вперед, аж до чола колони, а решта залишиться при майні. Знаєте, – говорив він, – як коштовне військове майно і як трудно його поповнити. Піонери збудують коло Княжого місток до 1 год. вночі, а бриґада танків «Тиґрів» забезпечить марш» («Броди». Збірник, Мюнхен, 1951, стор. 136).

Ось так наш дивізійний командир розцінював положення і можливості прориву з большевицького оточення. Йому було жалко не вояків, а військового майна. Пригадую, що пізніше ген. Фрайтаґ нарікав, що не було зв’язку з полками і курінями. Як це не було? Адже ж є телефон, радіо, мотоциклісти, кінні зв’язкові, на роверах. Неможливо, щоб усі ці засоби зв’язку були знищені. З розповідей учасників брідської кампанії знаємо, що зв’язок був, хоч часто перерваний, бо ворог прямо придавлював Дивізію своєю величезною мілітарно-боєвою перевагою. Але треба було на когось зіпхати вину, промовчуючи, що німці-старшини майже всі повтікали були геть від своїх частин. Полк. Силенко писав у тому ж своєму спомині, опублікованому в згаданому збірнику «Броди», таке: «До часу остаточного окруження Дивізії не залишилося при частинах майже ні одного командира німця, а молодші німецькі старшини пропали теж у переважаючій більшості під різними претекстами. Залишилися з вояками лише українські старшини, з яких багато впали, а важко ранені дострілювали себе» (стор. 135).

Наша Дивізія мала бути українською, а брак наших старшин заповняли тимчасово старшини-німці. Це був тимчасовий перехідний стан. Але німецьке вище військове командування та й самий ген. Фрайтаґ трактували нашу Дивізію якби це була німецька дивізія, що її поповняли українцями.

Штабових старшин-українців були лише кілька. Це були старшини, що мали великий досвід, командуючи більшими військовими одиницями в часі наших Визвольних Змагань. Коли ген. Фрайтаґа, що вже був нашим дивізійним командиром, вислали на вишкіл дивізійних командирів, то чому не можна було вислати тих кількох наших штабових старшин на подібний вишкіл?

Усі важливіші пости в Дивізії обсадили німці, включно з командою полками. Яке було ставлення німців до нас, українців-старшин, не говорячи вже про рядове вояцтво, вказує такий випадок.

Ніхто не повідомляв мене зі штабу Дивізії, що приїжджає якийсь новий командир, що має перебрати 29 полк, що ним я командував, маючи також у своїй опіці інші полки, тобто вже згаданий великий комбінований полк. Приходжу в перших днях березня 1944 року до канцелярії, а туди прибігають підстаршини й зголошують мені, що якийсь полковник ходить по сотнях і їх оглядає.

Йду подивитися, що це за гість «господарює» в моєму полку.

Приходжу до однієї сотні. Цей полковник нічого не говорить, і в мене таке враження, що він хотів би, щоб я ще йому й зголосився. Іду тоді до дивізійного командира й кажу йому, що якийсь полковник прийшов до мого полку, про що я нічого не знаю і він навіть мені не представився. Дивізійний командир дещо заскочений такою поведінкою того полковника (це був полк. Дерн) говорить мені, що Дерн приймає команду 29 полку. Питаю тоді, за що я здеґрадований. Дивізійний командир запевняє тоді мене, що немає мови про якусь деґрадацію, а є приказ Гітлера, що штабові пости мають бути обсаджені німецькими штабовими старшинами. Я мав перейти на короткий час до іншого полку, а потім поїхати на курс полкових командирів до Антверпену, Голляндія.

В кожній армії паредача та перебрання полку відбувається доволі парадно. Навіть у часі Листопадового Чину поляк, що командував полком у Львові, після роззброєння того полка прохав, що хоче попрощатися з вояками, і, прощаючись, закликав вояків, щоб вони вірно служили Україні, так, як вони були добрими вояками в австро-угорській армії. Так поступив полковник-джентельмен, незважаючи на те, що його військова служба так закінчилась в австрійській армії.

Хіба полк. Дерн не знав, як відбувається передача і перебрання полку? Знав він добре, але поступив зумисне, щоб зіґнорувати старшину-українця.

Звичайно, що виконуючи наказ, я перейшов до іншого полку, навіть не прощаючись з полк. Дерном.

До речі, ніякого такого наказу Гітлера стосовно штабових постів не було. Це вигадав самий ген. Фрайтаґ, бо не мав що сказати. Як виявилося пізніше, Гітлер довший час не знав нічого, що постала українська Дивізія «Галичина».

Можна собі уявити, як полк. Дерн поводився з іншими старшинами та вояцтвом, якщо він так поступив зі мною.

На вишкіл полкових командирів в Антверпені я поїхав і багато скористав на ньому.

Щоб не було враження, що я з персональних причин чи міркувань так пишу про старшин-німців у нашій Дивізії, наводжу міркування самого шефа штабу Дивізії майора Гайке. Він писав у своїй праці «Українська Дивізія «Галичина» таке: «Тільки цим можна пояснити, що «інспекції» посилали до Дивізії не зовсім відповідний старшинський і підстаршинський персонал. Здебільш інспекції присилали до Дивізії таких старшин і підстаршин, що їх інші частини усували як непридатних. Інспекції вважали їх задовільними для Української Дивізії, хоч загально беручи, для такої дивізії вони зовсім не підходили. Інспекції цікавилися лише кількістю, а не якістю відряджених до Дивізії людей. Найбільшої шкоди заподіяла інспекція піхоти, яка призначила до Дивізії не тільки недостатню кількість основного особового складу, але й найгіршої якости. Зате треба підкреслити добру волю інспекції артилерії. Велика похибка в підборі німецького основного особового складу негативно відбивалася впродовж усього існування Дивізії. Багато німецьких старшин і підстаршин не розуміли психіки українця, і тому поміж німцями й українцями постала глибока прірва, якої ніколи не вдалося побороти, тим більше, що командир Дивізії також не мав зрозуміння цього питання» (стор. 23-24).

Незрозуміння української психіки – це була важна проблема, що її, на жаль, легковажило німецьке вище командування. Знайти доступ до душі, до серця українського вояка могли лише старшини з його рідного народу, бо вони знали психологію цього вояка, зовсім іншого від німецького вояка.

Це такі вояки, як писав Олег Лисяк, «що в гіркі весняні дні прегарного місяця травня 1945 року, коли, склавши зброю, йшли за дроти, були б порізали рідний прапор на шматки й розділили б так, щоб кожний полк, кожний дивізіон, кожний курінь, кожна сотня, чота і рій – кожний вояк отримали шматок і понесли його в дальшому своєму життєвому шляху на серці, аж до того дня, коли під Бродами рвоне повітрям грімка переможна сальва-салют у честь поляглих друзів».

БОЄЗДАТНІСТЬ НАШОЇ ДИВІЗІЇ

Роман Лазурко згадував у своїх споминах про здібного підстаршину Вовка, що згинув під Бродами внаслідок власної неуваги, спалений вогнем протипанцерного п’ястука (панцер-фавста). Він націлився на большевицький танк, а не звернув уваги, чи позаду нього є порожній простір на задній вогонь цього п’ястука. Позаду була стіна, й вогонь відбився рикошетом од неї і спалив його живцем.

Чи справді була така неувага, чи може підстаршина Вовк вирішив, що конечно мусить знищити ворожий танк, щоб не згинули інші його друзі? Коли ж уже не було часу ані можливости змінити своє місце, рішився на смерть, щоб не допустити танка далі. Могло й так бути.

Дія кожного вояка складається з двох частин. Перша – вимагає застанови, як наприклад, чи зайняти це місце до наступу, оборони чи власної охорони, або якесь інше, догідніше. Ця дія вимагає часу, хай і дуже короткого. Друга частина дії вояка є автоматична. Хоче стріляти – стріляє. Діє прямо механічно. Для вияснення цих психологічно-фізичних дій потрібно багато часу на вишколі, щоб належно засвоїв собі кожний вояк цю істину, що в часі бою не матиме часу довго роздумувати, бо часто одна секунда рішає про його життя.

Так могло статися з підстаршиною Вовком. Він повинен механічно оглянутися, щоб провірити, чи позаду нього є вільний простір, чи не буде рикошету, в тому випадку смертельного для нього. Про це вчили на вишколах, хоч може багато не вправляли, вважаючи це самозрозумілим.

Наш молодий доброволець чи новобранець був, напевно, одним із найліпших у світі. Він пішов у бій з таким вишколом, якого зміг одержати в існуючих тоді обставинах. Пішов у бій, можливо, ще добре вишколений в тих умовинах тому, що був добрим вояком з природи.

Знаємо, що було замало часу на всесторонній добрий і повний військовий вишкіл. Добровольці прибули до вишкільних таборів 17 липня 1943 року, а під Броди виїхали 18 червня 1944 року. Отже, виглядало б, що вони вишколювалися продовж цілого року. Так це розглядало вище командування, яке й вирішило кинути дивізію на найгірший фронтовий відтинок.

Насправді все це не було таке приманне.

До повного і всестороннього, а при тому доброго військового вишколу потрібно було в Дивізії 480 старшин. Укінці грудня 1943 року їх, українців, було лише 256. Хто ж вишколював молодого рекрута?

Щойно від першого листопада 1943 року повернули наші старшини до Гайделяґру, але лише «старі», бо молоді залишилися далі на різних вишкільних курсах. Можна собі уявити, як проводився вишкіл до того часу. З весною прийшли нові рекрути. Ті вже вишколювалися заледве чотири місяці. Навесні теж повернули з вишколів молоді вишколені старшини. Тому й правду писав майор Гайке, що справжнє бойове навчання почалося в березні 1944 року.

Не всі вишколи були на належному рівні, та й не всі вишкільники були добрі. В часі вишколу вояк мусить вишколитися, щоб бути добрим вояком. Ось наприклад, така річ, як польова лопатка, її мусить мати вояк при собі, головно піхотинець, щоб вирити шанець. Проте добрий вишкільник буде вчити дещо інакше. Польова лопатка, безумовно, служить до того, щоб вирити шанець. Але вона також є й на те, щоб викопати собі нею добре вогневе становище чи кулеметне гніздо, з якого можна добре стріляти до ворога. В рукопашній боротьбі лопатка стає небезпечною зброєю в руках вояка, бо нею можна ворогові розрубати голову. Отже, є різниця в навчанні – офензивна і оборонна. Здається – це наче дрібниця, але вона навчає вояка не лише до оборони, але і наступальної дії. Навчає вояка, що лопатка потрібна не лише, щоб вирити шанець, але її можна також зовсім добре використати в рукопашному бою.

Так повинен навчати вояків добрий вишкільник. Вояки виховуються також бойовими піснями, що їх у марші повинно співати вояцтво. Вояк, що безліч разів буде співати «дівчино, подай хустину на прощання, може, я в полі згину», – наставляє себе психологічно на таку долю, а він мусить думати, що не повинен згинути, а має згинути ворог. Такого психологічного вишколу ніколи не дасть чужинець-вишкільник нашому воякові. Траплялися випадки, що німецькі старшини, не розуміючи значення і виховної ролі бойових пісень, забороняли їх співати.

Треба також ураховувати, як незвичайно збільшився військовий вишкіл у Другій світовій війні. Раніше піхотинець, скажемо, вивчав рушницю, евентуально пістолю, ґранату, кулемет. У 1943 році наш вояк уже мусів вивчати й засвоювати рушницю, пістолю, протипанцерний п’ястук, легкий кулемет, різного роду ракети, міни, різні ґранати, протипанцерні міни, протипанцерну оборону, протилетунську, хемічну, засвоювати перехід почерез замінований терен, усякі лисячі ходи та інші штучки модерної позиційної чи наступальної боротьби. Отже, бойовий вишкіл вояка в часі Другої світової війни, мабуть, збільшився вдесятеро від такого ж вишколу в часах Першої світової війни. Для такого модерного вишколу, безумовно, потрібно дуже добрих вишкільників.

Правда, що не все вище німецьке військове командування вважало, що наша Дивізія вже повністю бойово вишколена, бо майор Гайке у своїй праці згадує, що перебування Дивізії в другій фронтовій лінії було корисне тим, що вона могла продовжувати свій вишкіл… Дивізія одержала до оборони близько 36 кілометрів фронтового відтинку, на якому був сподіваний наступ совєтської армії у напрямку на Львів. Отже, треба було вишколюватись, а водночас і розбудовувати оборону цього фронтового відтинка. Це дещо дивно виглядає, бо як може вояцтво вишколюватися, розбудовуючи водночас бойові позиції здовж 36-кілометрового фронтового відтинка, а коли ж цей відтинок поширено, то він доходив і до 50 кілометрів довжини. До того фюзілерський курінь розбудовував позиції близько фронту під ворожим артилерійським обстрілом. Описуючи брідські бої, майор Гайке згадував, що німецька відступаюча піхота робила пригноблююче враження на наш полк, що йшов до наступу. «Виконання такого важкого завдання, як наступ на переважаючі сили ворога, що примусили німецькі фронтові частини до втечі, серед найгрізніших обставин, – писав майор Гайке, – незвичайно трудне діло і для загартованих у боях вояків, а тим більше ще трудніше для українських частин, уперше введених у бій».

Може, найтрудніше вишколювати зв’язок, що відіграє особливо важливу ролю в бойових операціях. Гайке згадує, що у зв’язку виникли великі труднощі в брідській кампанії. За короткий час майже всі телефонні проводи були порозривані до такої міри, що треба було користуватися радіоапаратами. Але й ці апарати, внаслідок перевантаження, незабаром у більшості не діяли, так що врешті вся передача наказів і звідомлень відбувалася за допомогою післанців.

До бойового вишколу в Другій світовій війні дійшла ще й протипартизанська боротьба. В цій воєнній ділянці наша Дивізія була найменше вишколена, а вишколювалася вже в практичній бойовій дійсності в боях з большевицькою партизанкою на Словаччині чи Юґославії. Знову ж таки це вислід невідповідних вишкільників і вишкільної програми. Майор Гайке писав, що «за малим винятком німецькі старшини й підстаршини ані віком, ані досвідом не підходили до чужонаціональної Дивізії. З уваги на свій молодий вік, брак життєвого досвіду і незнання людської вдачі вони не могли справитися з важким завданням керування і піклування вояками… Багато з них були зарозумілі, частково на підставі їхніх успіхів на фронті. Зате бракувало добре вихованих, вишколених і випробованих німецьких старшин і підстаршин». Так писав шеф штабу, що мав найліпшу нагоду приглянутися до всіх і читав звіти різних командирів.

Не дивно, що в запасному курені, який квартирував недалеко Бродів, були вояки-рекрути, що ще ніколи не стріляли з рушниць і не одержали там гострої амуніції, а протипанцерні п’ястуки були під замком у магазині, й це тоді, коли вже насувалися совєтські танки.

Сотник Михайло Длябога описував у «Вістях комбатанта» про те, як зовсім невишколену батарею було приділено до бойової групи Баєрсдорфа: «Алярм. До ранку ми одержали зброю, амуніцію і збрую на коней. Кожний поясок окремо. Зложити таку збрую (упряж) було не легко. Я взяв рисунок, на якому був намальований запряжений кінь, вивів коня, і при помочі рисунку почав накладати збрую на коня… Між їздовими і візниками є такі, що не мають жодного вишколу, а коло коней почали ходити щойно в Дивізії та не визнаються ані в запрягу, ані не вміють їхати на конях. Найгірше, що деякі ще не стріляли взагалі з рушниць… їздові сидять перший раз на конях, одні коні тягнуть уперед, інші назад, одні скачуть, а другі лягають на землю. З такими кіньми треба було їхати в бойове завдання».

Все це правда. Згадую про це тому, що тут нічого не переборщено. Я самий мав нагоду приглядатися тоді нашій артилерії, що нею командував дуже добрий командир майор Палієнко. Але що він міг зробити, коли обставини були такі, як це описував сотник Михайло Длябога. Щойно на тривогу видали вперше збрую для коней. І це після півроку вишколу. Сотника Михайла Длябогу всі ми знали і вважали його за одного з найліпших старшин. Що ж він міг вчинити, як до бою з партизанами кожний його вояк одержав… 15 набоїв? І це проти партизанів Ковпака.

Не помагали нічого наші вимоги видавати зброю та військовий виряд, щоб вояки вчилися практично. Зброя і виряд далі зберігалися в магазинах.

Про зв’язок треба тут згадати ще цікаву подію з боїв під Бродами, бо вона переконливо ілюструє, який це був вишкіл не лише в наших вояків, але й в старшин Дивізії й то в німців.

Цю подію описав хор. І УД УНА Іван Полюлях у збірнику «Броди» п. н. «Назустріч танкам».

Перший курінь 29 піхотного полку був під командою сотника Михайла Бриґідера. Він одержав приказ зайняти бойову позицію, яку вказав йому з наказу полк. Дерна сам полковий ад’ютант.

«Вояки вже на становищах… Тут сотник Бриґідер, хор. Яремич, хор. Рудакевич і я. В одному моменті прибігає до нас кол. ад’ютант полк. Дерна, тепер командир розгромленої полкової сотні, пор. Вайс.

– Наказ від командира полка, сотн. Бриґідерові. Негайно вивести курінь із зайнятих становищ, перейти шлях і дати підмогу частинам Вермахту, що боронять доступ до Одеська.

Сотник Михайло Бриґідер передає наказ сотенним і курінь залишає свої позиції. Першим відходить зі своєю сотнею пор. Герман.

Бачимо, як підходить під гору, на якій кипить бій.

Ми за цей час підійшли під Хватів, щоб звідтіль, вийшовши на нові становища, включитися в бій.

Тимчасом прибігає зв’язковий від командира полку з запитом, чому цілий курінь залишив попередні позиції, коли на підмогу мала піти лише одна сотня. Виглядає, що пор. Вайс невірно передав наказ. Українця за таке напевно розстріляли б. Сотник Бриґідер наполягає, щоб вертати на старі позиції, але я пропоную зайняти нові на урвищі понад шляхом. Нарешті сотник Бриґідер дав мені наказ зібрати вояків і відійти на старі позиції.

Короткий наказ і відхід.

Пройшли кілька сотень метрів, як назустріч нам над’їхали полк. Дерн, хор. Чучкевич, хор. о. Левенець і сотник Аллеркампф.

– Ви куди, хорунжий?

– На старі позиції…

– Запізно вже.

В очах командира помітний відчай, вичуваються нотки зневіри.

– Не пізно! Займаймо становище тут, на горі. Негайно можемо окопатися.

– Добре, – каже полк. Дерн. – Сотнику Аллеркампфе, ви перебираєте командування».

Коли брати на увагу такий наказ, що третя частина полку має змінити позиції, то це важливий наказ, що мусів бути переданий письмово. Як же це можливе, щоб поручник так помилково його передав? Навіть якщо б не зрозумів його, тоді ж сам бачить, яка ситуація на місці. Як може цілий курінь залишити позиції, а хто ж тоді буде їх боронити? А пор. Вайс був раніше ад’ютантом, тобто виглядало, був одним з кращих старшин. Лише таких беруть командири на своїх помічників-ад’ютантів, бо не раз вони мусять їх заступати і видавати потрібні прикази. Коли б це зробив старшина-українець, то можна було б вважати, що не зрозумів добре наказу в німецькій мові. Але ж пор. Вайс був німець, і в його випадку не могло бути незрозуміння наказу в його рідній мові.

Це один з прикладів важливости зв’язку. Дуже добрим ад’ютантом полкового командира міг бути поручник Омелян Герман, що мав бойову заправу ще з Леґіону, але полк. Дерн волів мати німця і тому пор. Германа призначив сотенним командиром, а пор. Вайса взяв собі в ад’ютанти. Крім пор. Германа, який був моїм ад’ютантом у Леґіоні, а відтак, продовж чотирьох місяців у полку, був також добрим кандидатом в ад’ютанти пор. Л. Ортинський, що сповняв в Леґіоні обов’язки старшини особливих доручень.

Хочу навести ще один приклад:

Запасний курінь, що ним командував майор Кляйнов, був розташований у прифронтовій полосі (Красне) для поповнення дивізійних частин. Практично цей курінь був зовсім невишколений, а теж і не було ніякого пляну вишкільної програми. З власної ініціятиви десятник Роман Лазурко випрацював вишкільну програму. Старшин-німців ніде не було видно. Але після брідської кампанії Кляйнов кричав на поганий вишкіл своїх вояків і стріляв з пістолі понад головами цілого зібраного куреня. До кадри в Нойгаммері він прибув перший. Практично для запасної частини, що її розташовано в прифронтовій полосі, не було ніякого вишкільного пляну. Про це виразно пише побратим Роман Лазурко у своїх споминах п. н. «На шляхах Европи», стор. 77-80.

Читачі можуть дивуватися, чому я так багато розписуюся про характери німецьких старшин, що були в нашій Дивізії. Пишу про це тому, щоб для історика залишити документацію, що значить творити власне військо, але під командою старшин-чужинців.

Ще один приклад. Згадує побр. Роман Лазурко, що в Юґославії червоні партизани знищили в засідці цілий рій. Сотенний ппор. Трач хотів зголосити про цю подію полковому командирові 30 полку Форстройтерові, що саме над’їхав зі своїм ад’ютантом Курковським, але цей щось крикнув, і авто помчало далі. Ппор. Трач і вояки остовпіли. Це щось нечуване. Полковий командир не прийняв звіту, мабуть, лише тому, що злякався місця, в якому була влаштована засідка.

Багато було різних неґативних справ у нашій Дивізії. Були труднощі з уваги на політичні умовини. Не було ніякого, навіть найменшого, натяку нашим воякам на можливість української державности. Була навіть заборона назви «Українська Дивізія», лише Дивізія «Галичина». Був приказ у часі виснажливого маршу зі Словаччини до Юґославії, що в Австрії нашим воякам не вільно квартирувати в хатах, лише в клунях. Кожний, хто марширував тоді, пригадує, як приходилось мерзнути в клунях. На рідних землях тривало постійно нацистське розгулля, відбувалась ловля людей на примусову працю до Німеччини, а головне, наближався кінець війни, зовсім безперспективний для української справи, коли вже всі бачили, що большевики, маючи величезну допомогу західніх альянтів, просуваються щораз далі, вглиб Европи.

Хочу відмітити теж питання побратимства. Це дуже важливий психологічний фактор у вояцькому житті. Про побратимство (камерадшафт) співають німці пісню, подібно, як ми Заповіт Тараса Шевченка. І цей камерадшафт німці особливо плекали у своїх військових частинах. Про це вірно й цікаво описав підстаршина Євстахій Загачевський, який, маючи добрий військовий німецький вишкіл, пробув на східньому фронті більше двох років у найбільших боях і своє пережиття описав у книжці «Спогади фронтовика». «Я переконався, – писав Загачевський, – перебуваючи довший час у німецьких частинах, що коли старшини, підстаршини й вояки живуть у згоді, як вояки-друзі, а не як примусовий збір людей, поділених на раси, касти, – тоді така частина під моральним оглядом сильна» (стор. 189).

Чи ж Базар не є найкращим прикладом українського вояцького побратимства? В обличчі смерти козак Щербак заявив, що всі його побратими не покоряться большевикам, не зрадять чести українського вояка-повстанця. І всі вони, лицарі-герої Базару – 359 їх, згідні із заявою козака Щербака, згинули, скошені кулеметним вогнем.

Побратимство було й між українськими вояками в Дивізії. Не було його між українцями і німцями. Побр. Євстахій Загачевський описав у своїх споминах випадок, що німецький десятник бив нагайкою нашого вояка Старуха за те, що цей скинув сорочку в гарячий день, перебуваючи у службі.

Який був наш вояк?

Про наше вояцтво, що його вишколювали старшини-українці в Леґіоні, зголошував зв’язковий старшина сотник Новак до вищого німецького командування після двох місяців, що їх можна вже висилати на фронт чи в прифронтову полосу. Це не була похвала для вояків ДУН, але свідоцтво, факт вродженої вояцької здібности, про що я вже писав у другій частині цих споминів. У Дивізії були великі труднощі з вишколом, і все ж таки, незважаючи на вишкільні труднощі, наш вояк здав блискуче іспит у найтяжчих боях, коли його вислали заступити німецького вояка, загартованого кількарічною війною. Цей наш український вояк не відступав, не втікав і не сплямив боягузством своєї вояцької чести.

У часі виїзду Дивізії під Броди залишився в кадрі один курінь рекрутів, з якого забрали майже всіх старшин і підстаршин до дивізійних частин, що їх відправляли на фронт. Насправді цей курінь залишився зовсім без вишкільників. Не було ради, я мусів призначити здібніших чи прибулих вояків з дивізійних частин, що мали вже такий чи інший вишкіл, тимчасовими діючими старшинами й підстаршинами, відбував з ними щоденно довгі відправи та вчив, як вони повинні вишколювати рекрутів. І така імпровізація себе вповні виправдала. Вишкіл проходив задовільно. Наприклад, гостру стрільбу проходили всі сотні відразу і до полудня вона була закінчена без будь-якого випадку, що трапляється на стрільницях у часі гострої стрільби. При тому все обслуговували рекрути. Тут досвід і вишкіл заступило добре й непримушене бажання сповнити належно обов’язок. У другому випадку, коли відбувався так званий приспішений марш цілого куреня, а рівночасно його розділених сотень і чот, тобто так званий забезпечений марш, у випадку летунського налету, була гаряча літня днина, і я наказав приготувати в одній гостинниці воду й пиво для проходячих повз цю гостинницю чот, а з чотовими обговорив організацію коротких зупинок так, щоб чоти не зупиняли задовго одні одних. На диво все пройшло так справно, може, більш справніше, ніж у частинах з довшим вишколом. Одні кінчили пити, як доходили інші.

Господар гостиниці був такий захоплений справною дією нашого вояцтва, що навіть не хотів ніякої заплати за пиво.

В часі вишколу я зауважив, що багато рекрутів не вмію плавати у воді. Тоді призначив по двох наших вишкільників до кожного такого рекрута, що не вмів плавати, і вони наполегливо вчили їх плавати так, що після кількох тренувальних днів усі вміли плавати. За весь час того двомісячного вишколу в курені не трапилось ані одного дисциплінарного покарання.

Рекрути хотіли вивчати військове діло, отже, виявили охоту й вроджену здібність і бачили, що я хочу їх навчити цього військового діла без зайвого пруського риґоризму.

Чи наше вояцтво розуміло потребу боротьби з ворогом? Безумовно, що так.

Багато німецьких старшин несправедливо звинувачували наї вояцтво, що, мовляв, воно винне в брідському погромі. Особлиї пописувався в тому самий ген. Фрайтаґ.

Проте не було ані одного випадку, щоб хтось з наших вояків перейшов до большевиків чи здався їм добровільно в полон. Це доказ, що наше вояцтво розуміло значення боротьби з ворогом. Бували ж неодноразові випадки, що ранені вояки дострілювали себе, щоб не попасти живими в руки ворога. Наше вояцтво воювало краще, ніж ген. Фрайтаґ, який зрікся командування в критичні дні брідської кампанії.

Яка ж була б ще більша різниця, коли б так наше вояцтво вишколювалося цілий рік, але таки наполегливо, і щоб тим вишколом проводили наші старшини.

Незважаючи на все те, боєздатність нашої Дивізії була добра. Втрати були внаслідок невміння координувати, наприклад, співдію піхоти з артилерією. Це знову ж вина штабів, що не присвятили уваги вивченню такої координації на більших польових вправах, а не на полігоні.

Майор Гайке описував у своїй книжці про нашу Дивізію, що в критичних днях під Бродами ген. Фріц Фрайтаґ повідомив командуючого генерала, що він далі не може командувати нашою Дивізією, бо не має над нею контролі… Командуючий генерал прийняв резиґнацію ген. Фрайтаґа та підпорядкував усі частини Дивізії ген. Ліндеманнові, а ген. Фрайтаґа взяв до свого штабу. Гайке потверджує, що тоді українське вояцтво воювало завзято і що ніхто не перейшов до большевиків. Майора Гайке вразила така поведінка ген. Фрайтаґа, що зробив таке рішення непродумане, в поспіху, під впливом фізичних обставин. Не дивно, твердив шеф штабу, що таке рішення командира нашої Дивізії спричинило загальне неприхильне ставлення до нього, бо добрий дивізійний командир повинен був залишитися зі своїм військом, а не резиґнувати.

Коли ж мова про бої на австрійському фронті під Фельдбахом та в його околицях, там у бій пішло наше вояцтво значно ліпше вишколене, але при тому з більшим психічним переживанням. Україна вже була під большевицькою окупацією. Не було ніякого зв’язку з родинами. Політичне положення виглядало також безнадійно.

Все-таки перші бої під Фельдбахом були бравурні. Ворога вигнано з прориву й фронтова лінія стабілізувалася. Командували куренями та сотнями переважно німецькі старшини. Лише Бад Ґляйхенберґ, що був важливим обсерваційним пунктом, з якого можна було керувати артилерійським вогнем на десятки кілометрів, большевики не могли здобути, бо його завзято боронили наші частини, що ними командували українські старшини.

ПСИХОЛОГІЯ НАШОГО ВОЯКА

Наш народ, що був прив’язаний до рідної землі, продовж віків формував своє психологічне життя під впливом геополітичної межовости України і глибокого пов’язання з землею. Ця пов’язаність наклала на українську психіку відбиток психічної селянськости. Цей відбиток значно тепер послабили урбанізаційні процеси на українських землях. Але збереглися та й далі збережуться психологічні риси, як сантимент, ідеалізування, індивідуалізм, часто вибуялий, що не сприймає дисципліни. Цей індивідуалізм виявився дуже виразно у психіці нашого вояка в часі вишколу. Скажи йому, щоб ішов правою стороною дороги, то він буде йти лівою. Часто робить інакше, як йому сказано, вважаючи, що так буде ліпше.

Майор Гайке писав зовсім правильно, що в українців почуття панує над розумом. Як приємно було глядіти, коли добровольці з веселими піснями їхали на військовий вишкіл. Але щоденно чистити зброю вони вважали зовсім непотрібним дивацтвом. Тому-то так треба було весь час докладно вияснювати нашому вояцтву, чому так, а не інакше треба діяти. Треба було постійно гутірок, а їх саме не було в нашій Дивізії з браку знання мови, а був лише наказ: «Так має бути!». А наш вояк думав, що «так не мусить бути». Що на стійці не пошкодить запалити цигарку, а через лісову галявину не конечно проходити скорим кроком.

Мені дуже часто приходилося в кадрових частинах навчати наших вишкільників, щоб вони вияснювали вояцтву навіть, здавалося, дрібнички. Чи на стійці вояк має стояти в тіні, чи на місці, що вночі освічене місячним сяєвом?

Звідкіля виробилося в нашого вояка почуття браку дисципліни?

Головною причиною було вікове поневолення нашого народу. Військова служба в чужих арміях була не до вподоби нашому воякові. Часто мені приходилось слухати розповіді старих вояків, які служили в австро-угорській армії, як вони обманювали чужинців-підстаршин. Чужа дисципліна була їм немила й осоружна. Вони її не терпіли. Тому, мабуть, і ця нехіть до дисципліни залишилася в наших людей.

Рідна українська армія у часах Визвольних Змагань розбудила дещо славну традицію наших козацьких часів, козацького побратимства, героїзму, посвяти.

Але це був короткотривалий час.

Безумовно, при тому всьому наш вояк дуже витривалий на голод, спрагу, незвичайно відважний і навіть легкодушний на небезпеку. Вміє добре імпровізувати, чи це в наступі, чи в обороні та вміє завзято оборонятися. Менш дбає про виряд. Поводиться також добре. Я, наприклад, ніколи не мав скарг від населення за якісь грабунки чи невояцькі вчинки. Ніколи наше вояцтво не знущалося над полоненими. Пригадаймо звірства большевиків над полоненими. Та й німці не були ліпші.

Наше вояцтво також шанувало своїх старшин і підстаршин, щось подібно, як в «Іванові Підкові» Тараса Шевченка: «Добре, батьку отамане!». Щоправда, наш вояк часом з привички сказав неправду або не зголосив якусь справу чи подію, вважаючи, що це не цікавить його старшину, чи жалів його розбудити, знаючи, що старшина не спав кілька ночей.

Реасумуючи все сказане, треба ствердити, що все залежить від того, яких вишкільників і старшин мав наш вояк. Де були добрі вишкільники, вони як слід вишколили наше вояцтво, а де були добрі старшини, там цей вояк і належно та прикладно сповняв свої обов’язки та завдання.

Треба згадати ще, що під Фельдбахом велася також і пропаґандивна боротьба. Вона вже була й за Першої світової війни, її також широко розгортали большевики на східному фронті. Під Фельдбахом вони її повели дуже сильно й добре зорганізовано. Пропаґандивна боротьба дуже небезпечна. Але й у цьому випадку наше вояцтво виявилося відпірне на обманливу большевицьку пропаґанду, а не раз і само віддячувалося большевикам такою ж дошкульною пропаґандою.

НАШІ СТАРШИНИ

До різних військових шкіл з Дивізії були вислані 600 кандидатів на старшин і 200 кандидатів на підстаршин. Також 100 вояків відбули різні підстаршинські курси в Дивізії. У числі тих 600 кандидатів були 256 кол. старшин з різних армій Першої світової війни. Вони не були ознайомлені з новою зброєю і новою воєнною тактикою. Здавалося, що їхній вік не дозволить їм відбувати довгі марші та взагалі проходити твердий, старшинський вишкіл, зокрема тим, хто майже двадцять років просидів при бюрку. Але вже на вишколі в Просечніцах, Чехія, виявилося, що вони витривалі й давали собі раду з різними труднощами. Велике почуття обов’язку та бажання подати добрий приклад вояцтву – додавали їм сили й витривалости. Безумовно, що вони мали труднощі. Адже ж усі вони служили у різних арміях: російській – царській, австро-угорській, польській, румунській, мадярській, совєтській, і вишколювались різною зброєю та мали різний військовий вишкіл.

Їхнім позитивом, головно учасників Першої світової війни, був воєнний досвід і воєнне знання, чого не мали молоді старшини. Дехто зі старших перебув шість років на війні в часах Першої світової війни, а опісля у Визвольних Змаганнях. Такі старшини мали багате воєнне знання. Цього їхнього позитиву не розуміли німці. Часто їм більше подобалося, як молодий старшина хвацько стукнув закаблуками, і вони думали, що так само буде блискуче й з командуванням на фронті. А в бойових діях, наприклад, майор Палієнко показав, що вік для нього не мав значення, і вив’язувався зі своїх завдань куди краще, ніж молоді старшини.

Труднощі теж були внаслідок того, що не всі вони знали (а до речі, теж і не всі молоді старшини) німецьку мову. Про це я вже згадував.

Звичайно, що про наших старшин можна писати дуже багато, але про них, напевно, є багато в споминах інших. Хочу тут згадати про о. митрата д-ра Василя Лабу. Не пригадую, коли саме я побачив його вперше в Дивізії, але одного разу, а це було напочатках, прийшов він з кимсь зі старшин до касина штабу Дивізії. Звичайно, в нього не було стрункої постави, був дещо згорблений, мундир недопасований, пояс незатягнений, одним словом, виглядав серед молодих старшин дуже скромно, навіть убого.

Засіли ми до обіду. Почалася розмова. Дехто навіть і не дивився в його сторону та говорив зі сусідом про різне. Митрат почав розмову також про різне, а потім завів про німецьку культуру, філософію, літературу. Виявилося, що більшість старшин-німців мало що знали й не розбиралися в таких наукових тонкостях, що їх розгорнув отець митрат. Цікаво було спостерігати зміну у відношенню до нього. Коли перед тим німці споглядали на нього з погордою чи іґнорацією, тепер уже сам генерал підсунув йому тарілку, а всі слухали з увагою того чужинця-священика, який знав набагато краще за них усіх їхню культуру, філософію, літературу. Після обіду всі старшини відпровадили отця митрата аж до виходу з касина. Година розмови зробила на них велике враження. Всі переконалися, що не все туго затягнений пояс вирішує про здібність і вартість людини, але таки вирішують знання і характер.

Митрат д-р Василь Лаба також неодноразово розмовляв зі штабовими старшинами про Першу світову війну як справжній воєнний спеціяліст, бо він був військовим капеляном в австро-угорській армії і тому орієнтувався добре у воєнних справах, часто куди краще за не одного штабового старшину.

Сотник Дмитро Паліїв був старшиною ще в Українських Січових Стрільців. В армії УГА був чотарем і ад’ютантом ген. Мирона Тарнавського. Був одним із основників УВО та членом її проводу. Видатний журналіст, посол до польського сейму в 1928-1930 роках, кілька разів ув’язнений, провідник леґальної націоналістичної організації – Фронт Національної Єдности, і один з організаторів І УД. У Дивізії сотник Паліїв працював у штабовому відділі VI як старшинський референт і був зв’язковим Дивізії до Військової Управи. Як відомо, в штабі Дивізії було зовсім мало українців-старшин. Це тому, що дивізійний командир зовсім не зважав на поради наших представників, бо ж він і не спілкувався навіть зі своїми найближчими співпрацівниками. Тому сотник Дмитро Паліїв дуже мало міг вирішувати про питання обсади наших старшин у Дивізії, про старшин, підстаршин і вояцтво.

Ген. Фрайтаґ узагалі не прислухався до порад досвідченого Палієва. Наприклад, він відкинув пропоновану поміч УПА під Бродами. Звичайно, як чужинець він не міг орієнтуватися в тому, якою силою є УПА, але ж для того був дорадник-українець. Дивізія на потребувала напочатку ніякої помочі, але пізніше упівці могли подати неабияку поміч зв’язку. Це були повстанці з тих околиць, які прекрасно орієнтувалися і знали свій терен та могли дуже допомогти Дивізії. Як пише майор Гайке, ген. Фрайтаґ відмовився від їхньої помочі, бо, мовляв, які це вояки, що не носять мундирів.

Невідомо, де і як пропав Паліїв у боях. Були різні здогади, але непровірені.

Про сотника Дмитра Палієва подам ось такий характеристичний епізод.

Одного разу ген. Фрайтаґ нагло скликав полкових і курінних старшин телефоном до штабу Дивізії. Приходимо. Тоді він гостро говорить, як це можливе, що в одного вояка військовий лікар знайшов дві воші. Починає лаяти українців-вояків за недбальство, а нарешті каже (до речі, абсурдне ствердження), що в його частинах на фронті вошей у вояків не було.

Тоді сотник Паліїв дуже спокійно каже, що не вірить, щоб у когось не було вошей після двох місяців побуту на фронті. Питає тоді ген. Фрайтаґа, чи він знає, який приділ мила в Галичині на одну родину. Ми всі були заскочені таким виступом Палієва. Сподівалися, що ген. Фрайтаґ ще гірше буде кричати та лютитися, але сталося навпаки. Він скоро закінчив відправу зі старшинами, а опісля залишив мене й сотника Палієва і вже тоді розмовляв з нами зовсім спокійно. Ми тоді вияснили йому з нашого власного досвіду, як це буває на фронті, а також розповіли про те, які відносини є в убогих наших селян і який малий є приділ мила. Поволі його переконали, що й у його вояків на фронті були воші, лише, мабуть, він цього не провіряв.

Звичайно, що після тієї відправи ми всі почали звертати більшу увагу на вояцьку гіґієну.

Сотник Дмитро Паліїв – це була людина з характером, воєнним досвідом, дружня для всіх старшин, підстаршин і вояків. Був щирий у розмові, все мав для кожного час, хто приходив до нього в будь-якій справі. Можна сказати, що урядував не вісім годин, а весь час, і в канцелярії, й на квартирі. Йому трудно приходилось полагоджувати різні конфлікти наших старшин з німцями-старшинами, але якось йому вдавалося і це позитивно розв’язувати. Сотник Богдан Підгайний цікаво згадував про Палієва, пишучи, що Паліїв та інші були абсолютно проти «лісу», але змінили своє ставлення, особливо сотник Паліїв, аж перед самим боєм під Бродами. Незважаючи однак на своє вкрай неприхильне ставлення до УПА й ОУН, у той же час сотник Паліїв дав доказ своєї лицарськости, ставши в ультимативній формі в обороні пор. Качмара – члена ОУН, коли ґестапо приїхало його арештувати.

ТАБІР ГАЙДЕЛЯҐЕР

Перший табір, де вишколювалися наші вояки, був Гайделяґер. До цього табору приїжджали майже щонеділі родичі у відвідини, що, звичайно, послаблювало вояцьку дисципліну.

Терен для більших вишкільних занять був там замалий, а полігон так само невеликий, так що вояцтво вже знало, як це кажуть, напам’ять, цілий терен, і це не було корисне для військового вишколу. Не були добрі приміщення, а теж і не були добре забезпечені магазини, тому штаб Дивізії від самого початку намагався виєднати дозвіл на переїзд до іншого вишкільного табору.

Щойно в лютому 1944 року дивізійні частини переїхали до іншого військового вишкільного табору Нойгаммеру на Шлеську.

В часі війни треба скоро використовувати поїзди, а наше вояцтво вперше могло практично вантажити та вивантажувати воєнний матеріял на поїзди чи з поїздів. Не була це легка справа. Багато різного дрібного виряду залишилося на старому місці, й за це треба було заплатити чималу суму грошей. Це була научка для вояків, але теж і для підстаршин і старшин, що не повчили вояцтво, що робити й на що звертати увагу в часі переїзду з одного місця на друге. При тому теж і показалися всі труднощі, зокрема командування Дивізії, коли прийшлось перевозити вояцтво й все майно Дивізії продовж майже двох тижнів часу та відправити в дорогу 30 довжелезних ешелонів. Подібно їхала Дивізія і під Броди на фронт. Денно відправлялись 2-3 ешелони.

Приміщення і можливості вишколу в Нойгаммері були кращі, ніж у Гайделяґрі. Почали повертати з вишколів старшини й підстаршини, і як вже згадував раніше, справжній військовий вишкіл почався з початком березня 1944 року.

Тому що майже до останнього дня існування Дивізії, а головно в часі до червня 1944 року, весь час прибували новобранці, проводилися зміни численного стану сотень і куренів, весь час були зміни старшин і підстаршин. Наприклад, декотрі старшини приходили до своїх частин день-два перед виїздом на фронт. Така часта й нагла зміна старшинського та підстаршинського персоналу впливала дуже від’ємно на цілість Дивізії.

Чому це було таке від’ємне?

Старшина мусить пізнати своїх вояків, а вони його. Для того потрібно довшого часу і довшого спілкування в різних обставинах: на службі, в маршах, спільному житті, побратимстві. Як може знати добре свою частину старшина, що прибув до неї на кілька днів перед виїздом на фронт?

Вояцтво мусить зі своєї сторони теж пізнати, чи його командир піклується ним, чи він є для них справжнім батьком, чи лише уважає їх гарматнім м’ясом? Коли ж вояки переконаються, що їхній командир є-таки для них батьком, тоді в такій частині з кожним днем скріплюється побратимство, твориться гармонійне дружнє співжиття. Вони знають, що в лихій пригоді прийде один одному з поміччю, не залишить його пораненого ворогові при відступі та поділиться з ним останнім куском хліба. Так постає згармонізована прикладна військова частина, що її командир є для неї батьком.

Таке згармонізоване побратимство характеризує Тарас Шевченко у своєму «Івані Підкові», даючи в кількох словах глибоку психологічну науку всім – і воякам, і генералам, як має виглядати військо. Дає Іван Підкова знак шапкою, щоб усі байдаки зупинились, і всі вони по команді зупиняються. Він не питає, чи козаки хочуть сповняти його наказ, а приказує куди далі пливти. Його наказ козаки сповняють без найменшої застанови, бо він той, що «попереду байдаком керує», тобто їх вождь, їх військовий батько. Тому й кричать у відповідь на його рішення: «Добре, батьку-отамане!». Ось і приклад згармонізованого вояцтва.

Може, хтось з вас, читачі, усміхнеться, читаючи згадку про «Івана Підкову» в споминах про модерну українську дивізію з часів Другої світової війни. Однак саме в цій поезії нашого невмирущого генія Шевченка знаходимо чудові приклади вояцького побратимства та зразок пошани й респекту козаків до свого отамана, і безоглядного послуху, а водночас і великого довір’я.

Звичайно, що й наша Дивізія мала добрих командирів. Не лише курінних, але й сотенних. Наприклад, полк. Вільднер був дуже добрим командиром. Таким командиром був і сл. пам. майор Микола Палієнко. Я всіх не мав змоги бачити в боях, але вважаю, що таких добрих командирів було багато в нашій Дивізії. На жаль, були й такі, як майор Кляйнов.

Військова частина, неважливо, яка вона велика, не сміє бути лише збором вояцтва – сто їх чи тисяча, але мусить бути органічною цілістю – начебто однією родиною, бо ніяка модерна зброя не замінить такої органічної цілости. Тоді вояк не засне на стійці чи в шанцях, бо він пам’ятатиме, що відповідає не лише за своє життя, але за життя своєї сотні чи куреня, за життя своїх побратимів, за життя своєї цілої вояцької сім’ї.

ШТАБ ДИВІЗІЇ

Найтрудніше проходила організація штабу нашої Дивізії. Звичайно водиться так, що завжди першим повинен бути голова організації, а далі його помічники, коли мова, скажемо, про якусь громадську чи іншу установу. Тим конечніше це у військовій організації, а до того ще в такій формації, як Дивізія. На жаль, у нашій Дивізії якось це все було навпаки. Насамперед голосилися добровольці, далі зовсім мало старшин і майже не було підстаршин. Командир прибув до Дивізії після майже півроку її існування, тобто при кінці 1943 року, а офіційно був призначений дивізійним командиром 20 жовтня 1943 року. Тоді з кінцем січня 1944 року виїхав знову на одномісячний вишкіл дивізійних командирів. Його заступав спочатку майор Кляйнов, а в 1944 році полк. Баєрсдорф. Цей останній був дуже здібною людиною, тактовною, поводився гідно й поважно. Хто був майор Кляйнов, писав самий Гайке: «Ще однією похибкою було те, що командир Дивізії не усунув командира польово-запасного куреня Кляйнова. Фрайтаґ затримав його тому, що Кляйнов був здібним організатором і добре вмів організувати різні курси навчання. Постійні скарги, що наспівали на Кляйнова до штабу Дивізії, ген. Фрайтаґ не брав до уваги». Це заувага нашого шефа штабу Дивізії.

Знову ж Роман Лазурко згадує у своїх споминах (стор. 95) про майора Кляйнова таке: «Нарешті надійшов штурмбанфюрер Кляйнов в оточенні свого штабу, що його тоді я побачив у повному складі. Там були кількох німців-підпоручників, між ними наш сотенний, бунчужний і штурман. Як треба було йти на вправи, як треба було зайнятись полком і його рекрутами, як треба було укласти пляни і військовий порядок, ми їх не бачили й на лік, але як поставили в саду бочки з пивом, як привезли приділ ковбаси, хліба і горілки, тоді ми їх усіх побачили. Кляйнов пішов у сторону першої бочки…»

Персонально я погоджуюсь з тією оцінкою побр. Романа Лазурка, бо він написав свої спомини об’єктивно, не приховуючи недотягнень і німців, і наших вояків. Чи справді майор Кляйнов був добрим організатором? – можна сумніватися. Якщо ж запасний полк чи курінь, розташований у підфронтовій полосі біля Бродів, не був вишколений, якщо вояки не вміли стріляти, а панцерні п’ястуки були замкнені в магазині, тоді, коли вже насувались большевицькі танки, то який же він міг бути добрий організатор? І такий старшина заступав дивізійного командира в найважливіший час формування нашої Дивізії, тобто в перших місяцях її творення та її початкового вишколу.

Начальником штабу Дивізії був майор Вольф-Дітріх Гайке.

Прибув він до Дивізії аж у січні 1944 року. Як штабовий старшина був незвичайно здібний, працьовитий, знав своє діло, вишкіл, був товариський, можна сказати – приятель українців. Його оптимізм паралізував ген. Фрайтаґ, про що часто згадує майор Гайке у своїй книжці. Шеф штабу Дивізії знав добре нашу історію, літературу, положення в Україні під німецькою окупацією. Багато турбувався питаннями вояцьких родин, шанував нашу релігію. Негайно після війни почав писати історію нашої Дивізії.

Інші старшини штабу були різні. Найгіршими мені видалися старшини п’ятого відділу автомашин і механічної сотні.

Добре ставився до українців майор Ціґлер – начальник суду. Розуміється, що його дію паралізував також ген. Фрайтаґ. У дивізійному суді було б менше справ, коли б старшини знали свої обов’язки та внутрішню службу в німецькій армії. Наприклад, раз у місяць був наказ читати воякам на збірці, за що і як вояк може бути покараний воєнним судом. Мало хто знав, що за забрані з розбитого ваґону кілька дрібних речей вояк може бути розстріляний. Напевно, коли б так у кожній сотні були про це гутірки, як цього вимагав вишкільний припис, тоді не було б також розстрілів.

Мовні труднощі були часто причиною, що взагалі не читали найважливіших приписів військової служби або читали в німецькій мові, що її мало хто добре знав.

На мою думку, замало було енерґії у штабі Дивізії. У дивізійних звітах зголошували до вищого командування, що Дивізія вишколюється від липня 1943 року, тому й не диво, що вислали її на фронт після «одного року» вишколу. Раділи, як справно пройшла дефіляда та вправи на полігоні. Мало хто з найвищої військової команди знав, що справжній вишкіл тривав заледве чотири місяці. Про це штаб Дивізії повинен був зголосити правдиво до вищого командування, що не може відповідати за вишкіл і що в Дивізії немає потрібного старшинського й підстаршинського персоналу, бо ж в дивізії має бути 480 старшин, 2587 підстаршин, 11 682 вояків з 1854 допоміжними, – всіх разом 16 603. Насправді в Дивізії на 30 червня 1944 року були 346 старшин, 1131 підстаршин, 11 822 стрільці. Отже бракувало 134 старшин і 1456 підстаршин. Коли ж така ситуація, то штаб Дивізії повинен був алярмувати вище командування, а не вважати, що все гаразд, що Дивізія є добре вишколена і може їхати на фронт.

Треба теж відмітити, що наша Дивізія не втішалась прихильністю у німецьких державних колах. Така їхня настанова передавалась до нижчих урядових кіл, різних керівників, наприклад, постачання, що у свою чергу відбивалось неґативно в не одній ділянці військового життя нашої Дивізії.

Відомо, що проти формування нашої Дивізії виступали Йоахім фон Ріббентроп – міністер зовнішніх справ гітлерівської Німеччини, райхскомісар України Еріх Кох, відомий наш ворог і найближчий співпрацівник Гітлера Мартин Борман, а спочатку противився концепції творення Дивізії також і Гайнріх Гіммлер.

На нижчих щаблях німецької адміністрації були багато поляків, що як фольксдойчі чи райхсдойчі були на різних адміністративних постах і саботували всяку дію, головно справу піклування родинами дивізійників.

Великим приятелем нашої Дивізії був губернатор Галичини д-р Отто Вехтер. Труднощі з формуванням Дивізії були великі. Велась боротьба за кожну дефініцію, наприклад, за назву «українська». Гіммлер рішуче заборонив, щоб її називати українською дивізією. Німці так само вимогли, що штаб Дивізії має бути німецький за своїм складом, і це була неґативна вимога, бо майор Гайке писав виразно, що в нас були старшини, що могли обсадити пости в штабі, і це було найконечніше для того, щоб нашою Дивізією керували українські старшини, що знають психологію українського вояка» («Українська Дивізія «Галичина», стор. 138).

ХОР ДИВІЗІЇ Й ОРКЕСТРА

Хор нашої Дивізії був під кожним оглядом дуже добрий. Керував ним Б. Осташевський. Той хор захоплював не лише українців, але й німців. Його виступи, головно публічні та на різних імпрезах, на які приходили високі німецькі достойники, змінювали їхню думку про нас, українців, і нашу культуру.

Оркестрою дириґував спочатку А. Крушельницький, а потім старший десятник Йоган Тіссен. Оркестра об’їздила Галичину з концертами й тому багато спричинилася до популяризації нашої Дивізії, вояцької пісні і нашої визвольної боротьби.

ВІЙСЬКОВА УПРАВА

Військова Управа оформилася 15 квітня 1943 року. Із запрошених кол. українських старшин відмовився бути членом Військової Управи лише полковник д-р Роман Дашкевич, який мав застереження щодо долі Дивізії на випадок перемоги альянтів.

Склад Військової Управи був такий:

Проф. д-р Володимир Кубійович – голова, сотник Осип Навроцький – шеф канцелярії, сотник інж. Михайло Хроновят – референт набору і реклямацій, д-р Любомир Макарушка – референт набору старшин, інж. Юрій Крохмалюк – референт історично-військового відділу, інж. Андрій Палій – референт допомоги родинам добровольців, о. д-р Василь Лаба – духовна опіка в Дивізії, редактор Степан Волинець – референт пропаґанди, д-р Володимир Білозор – відділ здоров’я, проф. Зенон Зелений – референт молоді, д-р Іван Рудницький – референт правничого відділу, інж. Євген Пиндус – заступник шефа канцелярії, мґр. Михайло Кушнір – культурно-освітній референт.

Одначе негайно губернатор призначив головою Військової Управи полк. А. Бізанца, що й викликало невдоволення між членами Управи, бо всі знали, що хоч полк. Альфред Бізанц великий прихильник українців, та як німець і голова Військової Управи муситиме йти назустріч різним німецьким вимогам та обмеженням.

Німецькі адміністраційні чинники одержали доручення від губернатора співпрацювати всюди з уповноваженими Військової Управи та їм помагати. В містах, де існували німецькі окружні уряди, діяли теж окружні, а в повітових – повітові уповноважені Військової Управи. В малих містечках і волостях уповноважені Військової Управи мали своїх мужів довір’я, звичайно кол. військовиків. Згодом, коли набір до Дивізії поширено на цілу Генеральну Губернію, Військова Управа мала теж своїх уповноважених у варшавській і краківській округах.

Про багатогранну діяльність Військової Управи основно описав інж. Роман Крохмалюк, який працював у Військовій Управі, спочатку як уповноважений на львівську округу, а з весною 1944 року як член ВУ і референт набору до І УД, у своїй документальній праці п. н. «Заграва на Сході», що була видана накладом Братства кол. Вояків І УД УНА, Торонто – Нью-Йорк, 1978.

РЕЛІГІЙНЕ ПИТАННЯ В ДИВІЗІЇ

Як відомо, в дивізіях СС не було військових капелянів. Виняток, мабуть, становила наша Дивізія, в якій були польові капеляни. В кожному полку і в самостійних куренях були капеляни. Їхнім зв’язковим, наче керівником при штабі, був о. Михайло Левенець. Отці капеляни були такі: о. Юліян Габрусевич, о. д-р Всеволод Дурбак, о. Емануїл Кордуба, о. Данило Ковалюк, о. д-р Осип Карпінський, о. д-р Йосиф Кладочний, о. д-р Василь Лаба, о. Василь Лещишин, о. Богдан Левицький, о. Сидір Нагаєвський, о. Любомир Сивенький, о. д-р Володимир Стецюк.

У своєму звідомленні о. Михайло Левенець від 6.12.1944 року писав, що духовна опіка в Дивізії є задовільна, незважаючи на доволі великі труднощі. Кожної неділі отці капеляни відправляють богослуження, подаючи кожночасно духовну опіку нашому вояцтву. Капеляни також помагають полагоджувати справи виєднання помочі родинам вояків, відбувають гутірки з вояцтвом, займаються культурно-освітньою працею, опрацьовують тижневий перегляд преси в українській мові.

У німців 70 відсотків населення уважають Різдво, пробуте в родинній атмосфері, майже за святу сповідь. Про це основно писав проф. Ґергард Шмідхен п. н. «Що є святе для німців?». Наші Різдвяні свята також викликали немале враження в німців. У моєму полку на Свят-Вечері був ген. Фрайтаґ та інші старшини. Всі вони подивляли наші звичаї та коляди, їздив теж ген. Фрайтаґ і до інших військових частин. Подібно захоплювалися також німці і словаки нашим Йорданом. Це особливо на Словаччині. Коли в німців у часі Різдва чималу ролю відігравали подарунки, тобто матеріяльне, в нас були коляди, отже, духовний, ідеальний зміст.

З отцем капеляном Михайлом Левенцем я і Дмитро Паліїв прикладно співпрацювали. Наші вояки багато завдячують його відданій праці для їхнього добра й тих родин, що виїхали з України. Втішався він популярністю, гарно проповідував, справді по-вояцькому, коротко і змістовно.

Ще на рідній землі, як творилась наша Дивізія і у Львові відбувалася перша дефіляда, що її я провадив, нас кількох діячів ходили до митрополита Андрея Шептицького прохати благословення для І УД. Був там і о. митрат д-р Василь Лаба. Знаємо, що Слуга Божий митрополит Андрей Шептицький дуже прихильно ставився і до ДУН, а пізніше до нашої Дивізії. Тому-то большевицька пропаґанда так багато розписувалась і розписується про його «коляборантство» з німцями, згадуючи при тому завжди мене «незлим» словом як «лютого ворога українського народу», «вислужника Шептицькому» та «верховода І УД УНА».

БОЙОВА ГРУПА БАЄРСДОРФА

У перших днях лютого 1944 року команда Дивізії одержала несподівано наказ від командира СС і поліції при уряді Генеральної Губернії сформувати бойову групу (полк) для поборювання большевицьких партизанських частин ген. Сидора Ковпака, котрі пробились на територію Генеральної Губернії, тобто в північні частини Галичини. Після одержання цього наказу команда Дивізії негайно відповіла, що не може виконати того, бо ж вояцтво зовсім не вишколене. Але у відповідь наспіло повідомлення, що наказ дав самий Гімлер і цей наказ мусить бути виконаний. Пізніше виявилось, що такого наказу Гіммлер не дав, лише згадував про можливість висилки бойової групи з нашої Дивізії, а його згадку потрактували як наказ. Після наради з полковими командирами команда Дивізії повідомила, що може вислати один курінь та що цей курінь не матиме великої бойової вартости. Ця бойова група мусіла бути сформована продовж 48 годин.

Її творили: один піхотний курінь, одна батарея легкої артилерії, одна чота саперів, одна винищувально-протитанкова чота, група зв’язку та малий відділ постачання. Командував тією групою заступник командира Дивізії полковник Баєрсдорф. Піхотним куренем командував сотник Бріштот, а комендантом батареї був майор Микола Палієнко.

Бойову групу полк. Баєрсдорфа вислано до бойових завдань зовсім невишколену, незгармонізовану між собою. Старшини були теж не на висоті своїх завдань. Бойові акції проти добре вишколених і загартованих большевицьких партизанів були нелегкі. Партизани зривали мости, й групі треба було робити далекі обходи полями та лугами, а це внеможливлювало швидке просування групи в терені. До того ж вона попала під команду поліційного генерала в Перемишлі, який нічого не розумівся на воєнній тактиці та бойових операціях, не дбав про групу і нею погано керував. Це ствердив сам майор Гайке. Звичайно, що всі бойові невдачі з вини такого командира припадали на рахунок українців, а не німців. Непідготована до зимових боїв і без зимового одягу, ця група приймала участь у боях у районі Любачева, Чесанова, Тарногороду, Білгораю і Замостя, тобто в районах північно-західньої Галичини й Холмщини, та повернула до своєї кадри після чотирьох тижнів. Вояки нарікали, що, не маючи зимового теплого одягу, мусіли люто мерзнути, ночуючи на полі, бо до сіл було їм заборонено заходити. Це знову ж вказувало, що вартує теоретичне командування при бюрку з партизанами, як це робив генерал з Перемишля.

Досвід з бойовою групою полк. Баєрсдорфа був дуже важливий для штабу Дивізії, бо виявляв, що невишколеного вояцтва годі висилати до оперативних дій.

Большевицькі писаки, а також деякі польські автори в комуністичній Польщі часто галасують про те, що начебто бойова група полк. Баєрсдорфа знищувала мирне населення, а зокрема вистріляла населення Пєняцької Гути. Наприклад, Щесняк і Шота в їхній праці (польською мовою) п. н. «Дроґа до ніконд» описують, «що 27 лютого 1944 року відділ галицьких есесманів провів пацифікацію польської Гути Пєняцької коло Бродів. Жінок і дітей зігнано до кількох домів, що їх підпалено, а чоловіків розстріляно в місцевій каплиці. Згинули тоді близько 500 поляків» («Дроґа до ніконд», Варшава, 1973, стор. 127). Ті ж самі автори згадують про те, що в тих околицях оперували большевицькі партизанські з’єднання під командою полк. Медвєдєва і Б. Крутікова. Конфронтація джерел, що їх подав добре зібраними Олександер Матла у статті п. н. «Справа Гути Пєняцької і джерела» (гл. «Вісті комбатанта» ч. 1/93, Торонто – Нью-Йорк, 1978, стор. 55-61), вказують, що польське населення Гути Пєняцької було добре озброєне легкою артилерією і кулеметами та було вихідною базою большевицьких партизанів у тому районі.

З розповідей учасників бойової групи Баєрсдорфа відомо, що наступаючі частини на Гуту Пєняцьку поляки зустріли кулеметним вогнем і завзято обороняли село. В бою згоріли костьол і різні будинки, але наші вояки чи німці нікого не спалювали живцем у домах, ані масово не розстрілювали. Звичайно, що населення потерпіло втрати. Інакше не могло й бути. Большевицькі партизани заздалегідь утекли зі села, довідавшись від своєї розвідки, що підходять більші німецькі сили, між ними й вояки бойової групи полк. Баєрсдорфа. Що Гута Пєняцька була базою большевицьких партизанів, у тому немає найменшого сумніву. Це потверджують большевицькі і польські джерела.

Майже до кінця лютого, тобто до акції на те село, квартирувала там група з партизанського з’єднання полк. Дмитра Медвєдєва, а цією групою командував Б. Крутіков. Польською самооборонною станицею в Гуті Пєняцькій командував Казимир Войцєховський, а ця станиця тісно співпрацювала з польським підпільним інспекторатом АК у Бродах та з большевицькими відділами, що оперували в брідських лісах. Ця самооборонна станиця начисляла кілька сотень боєздатних чоловіків, що поселились у Гуті Пєняцькій після того, як були знищені польські села. Сов. лейтенант Борис Крутіков був у Гуті Пєняцькій не лише командиром партизанського загону, але водночас і офіційним представником сов. влади та червоної армії. Про нього багато пише сам Медвєдєв у своїй книжці п. н. «Сильні духом», Київ, 1975, стор. 374-407.

ДЕЩО ПРО УПА ПЕРЕД БРІДСЬКОЮ КАМПАНІЄЮ

Влітку 1944 року в Карпатах оперували близько 12 сотень УПА. Існувала там старшинська школа «Олені», що її командиром був майор Польовий. Ця старшинська школа відбула старшинські курси, на яких вишколювалися близько 500 курсантів, у тому близько 225 кандидатів на старшин і 275 кандидатів на підстарший. Діяла теж підстаршинська школа «Беркути» й оперували різні вишкільні відділи та Самооборонні Кущеві Відділи.

В районі Бродів оперувала влітку 1944 року тільки одна сотня УПА «Дружинники», шо нею командував хор. Черник, уродженець холмської землі, який сформував цю сотню майже з холмщаків. Були в ній теж кол. вояки ДУН. Вишкільна золочівська сотня УПА була пересунена в інший терен, а один волинський відділ, що був розбитий взимку під Дубном, переформувався в брідській околиці.

Після брідських боїв, коли багато вояків І УД прорвалися з ворожого окруження і пристали до УПА, постали нові сотні «Дружини» – перша, друга і третя. Треба згадати, що хор. Черник зі своєю сотнею, що її значно збільшили вояки І УД (щонайменше їх було дві-три чоти), прорвався теж з большевицького окруження і пробився аж у Чорний ліс. Там він прибув з кінцем липня, але застав там лише вишкільні відділи, бо головна бойова сила пішла в майданські ліси біля Скельного, щоб там прочистити терен від большевицьких партизанів. У Чорному лісі хор. Черник відпустив тих дивізійників, що не хотіли залишатися в УПА, і подався зі своєю сотнею в запілля большевицького фронту.

Не є ніякою таємницею, що німецьке вище командування боялося висилати нашу Дивізію у Станиславівщину, але кинуло її під Броди тому, що побоювалося переходу Дивізії до УПА. Сотник Богдан Підгайний писав про це в книжці-збірнику «Броди» (стор. 60), що шеф штабу Дивізії полетів літаком на відтинок фронту в районі Коломиї, а наші штафети пішли до Головного Командування УПА. Нас повідомлено, що в ті околиці УПА висилає два курені, щоб вони в потребі допомогли Дивізії перейти повним складом до УПА (Сотник Б. Підгайний весь час утримував секретний зв’язок з Головним Командиром УПА). Звичайно, що німці знали про те, що УПА є дуже сильна в Карпатах, а її команда є дуже добре поінформована про фронтову ситуацію. Підгайний писав, що до нього зголосилися два старшини УПА і заявили, що большевики почнуть наступ у половині липня та вдарять двома клиновими ударами: з півночі на Бузьк і зі сходу на Золочів (там же, стор. 61). В тих пунктах большевики зосереджують великі бойові сили, мають близько 1800 танків, стільки й літаків. На самі Броди большевики не мають наміру наступати, бо там є сильні німецькі укріплення. Через тиждень виявилося, що інформації старшин УПА були цілковито вірогідні.

Згадує сотник Богдан Підгайний, що при кінці квітня 1945 року, тобто в останніх днях війни, він одержав від Максима Рубана (Миколи Лебедя) такий наказ, що його передав Підгайному майор УПА Гуцул: «Силою захопити командування цілою Дивізією, обеззброїти німецький старшинський і підстаршинський склад, пробитися на південь і здобути та опанувати портове місто на Адріятичному морі та тримати його до приходу англійців і лише їм у повному складі скласти зброю» («Броди» – збірник, стор. 64).

Справді дивний наказ.

По-перше, Микола Лебідь не організував нашу Дивізію, і вона була підпорядкована командуванню УНА. Дивізія мала теж свою владу, що нею була Військова Управа. Це правда, що в Дивізії вже другого поповнення було багато членів ОУН і УПА, але це ще не давало причини Лебедеві розпоряджатися долею Дивізії та ще в такому критичному часі.

Дивно теж, що сотник Богдан Підгайний, одержавши такий дивовижний наказ, не прийшов з ним до мене як до найвищого військовою ранґою українця-старшини і відкомандированого Організацією Українських Націоналістів до Дивізії, подібно, як до ДУН, та не порадився, що і як треба робити.

Називаю такий наказ Лебедя дивовижним, а навіть дуже небезпечним і безглуздим.

Коли б так майор Гуцул дібрався був скоріше до нашої Дивізії, то виконання такого наказу припало б у березні 1945 року. Вислід – здесяткування і розгром Дивізії. Адже німці ще мали велику силу, запасні великі з’єднання, летунство, й всі ті сили кинули б тоді проти нашої «збунтованої» проти них Дивізії. Була б лише кровопроливна масакра. Забув теж Лебідь про червоних партизанів Тіта, з якими прийшлось би теж воювати. Забув він теж, що багацько родин наших вояків перебували тоді в Німеччині. Що з ними зробили б німці у випадку нашого повстання проти них? Ген. Власов теж підняв повстання проти німців, і це його не врятувало.

Може, розцінка тодішнього політичного положення, що його подав Лебідь у прилозі до згаданого наказу, була правильна, як це згадує сотник Богдан Підгайний, але самий наказ був небезпечною, непродуманою авантюрницькою дією, яка скінчилась би катастрофою для Дивізії.

Та й чи по-лицарському було б кинутися на тих, що нас вишколили й дали зброю та з нами разом воювали, – їх роззброювати, а при тому були б збройні сутички й жертви. Це був би підступ зовсім не лицарський. Все-таки у війську є якась дружба, незважаючи на те, що всі ми витерпіли від німців.

БРОДИ

Чи треба було кинути нашу Дивізію під Броди?

Почавши від командира армійської групи, корпусних і дивізійних командирів, усі раділи, що можуть дістати нашу Дивізію на їхній відтинок фронту.

Чому?

Розгляньмо це питання.

До самого кінця війни ніхто ніколи не закинув німецькому воякові, що він погано воював. Після війни всі воєнні знавці признавали та й далі признають, що німецький вояк був одним з найкращих у Другій світовій війні. Що він терпів мілітарні поразки, то лише завдяки безглуздому капралеві Гітлерові, який взявся командувати німецькими арміями. А історія вчить, що капраль, хай він буде і генієм, не може командувати арміями.

Не дивно, що перед брідською кампанією німці потерпіли великі поразки. Згадаймо лише Сталінград. Німецький вояк відчував та і знав, що щось не гаразд з його головним військовим проводом. Тому й був атентат на Гітлера, і були нечувані вояцькі втрати. При тому вояцька мораль і завзяття слабнуть, особливо коли армія терпить поразки. Так було після Сталінграду і Курської битви. Втрата майже цілої України теж впливала пригноблююче на німецького вояка.

Воєнний молох пожирав усе нові й нові резерви, й у німців ставало скрутно з поповненням військових бойових частин. Тому не диво, що командир німецького XIII корпусу генерал-майор Артур Гауффе радів, що прибуде наша Дивізія і буде творити запас фронтового відтинка, бо інакше цього запасу не було б, а тоді була б справжня криза.

«Наша Дивізія, – як згадує майор Гайке, – була чимсь новим для корпусного командира та його начальника штабу ген.-полковника Курта фон Гаммерштайна, і вони скептично спочатку оцінювали її бойову вартість, але були вдоволені, що одержали підкріплення й апробували розбудову другої лінії оборони на відтинку їхнього корпусу».

Наша Дивізія не була, як я вже згадував, вповні вишколена, але була морально дуже скріплена. В усіх вояків був великий моральний підйом, адже ж вони їхали боронити рідної землі, боронити доступу ворогові до Львова. Знаємо з історії, що наш вояк уміє доказати чудес, коли йому приходиться захищати рідну землю. Полк. Бізанц знав добре психіку нашого вояка, бо ж воював у рядах УГА. Пам’ятав, як УГА майже без зброї розгромила польське військо під Чортковом і погнала польські розбитки аж поза Золочів.

Безумовно, що він стукав де треба, щоб домогтися висилки нашої Дивізії на оборону Львова.

Чи не була так само потрібна наша Дивізія на відтинку фронту в Станиславівщині? Там треба було боронити переходу почерез Карпати на Мадярщину. Однак боронити такого гірського переходу значно легше, ніж на рівнині, де можна одній чи другій стороні, маючи перевагу (в тому випадку большевикам), робити великі «котли» окруження, чого вони навчилися од німців від 1941 року.

В горах з модерною воєнною технікою, будь вона наймодерніша, так легко не можна просунутись вузькими просмиками, а ще тоді, коли їх завзято боронять.

Отже, хоч є погляди, що ОКВ зробило велику помилку, кинувши нашу Дивізію під Броди, то треба вважати, що це сталось головно з браку запасних частин, що їх не мав XIII армійський корпус. Звичайно, не можна заперечувати того, що ОКВ таки побоювалось кинути нашу Дивізію в Карпати, щоб вона не перейшла до УПА.

Наша Дивізія мала зайняти позиції в другій лінії фронту, в передбачуваному центрі головних боїв армій «Північна Україна». Але в між часі помічено велику концентрацію ворожих сил у районі від Львова, так що німецьке командування сподівалося ворожого наступу на початок липня в напрямку на Львів і на захід від нього. Можливо, що корпусний командир Гауффе уважав, що «ворожий фронт не був зайнятий великими силами і не являв собою безпосередньої небезпеки. Все ж таки було помітне збільшення дій розвідувальних і ударних груп». Корпусний командир жалівся на нестачу резерв і малочисленність своїх дивізій, тобто вони були слабі своїм численним складом.

З того щораз виразніше виглядала потреба для ОКВ кинути нашу Дивізію на підмогу XIII армійського корпусу, що входив до складу четвертої танкової німецької армії. Виглядало, що наша Дивізія – це поважна бойова сила, що нею було потрібно скріпити згаданий фронтовий відтинок.

Були ще й інші причини.

Четверта танкова армія була танковою вже лише по назві. Вона мала заледве 50 танків і зовсім мало пального. Не було літаків, а відомо, що найбільшу ролю відігравали танки й літаки. Ця четверта танкова армія була сильно вичерпана постійними важкими боями з наступаючим переможним ворогом і тому майже не мала танків, тоді, коли большевики зосередили на її розгром 1800 танків і стільки ж само бойових літаків, так що ворожа перевага була величезна.

Коли ж розглядати такий стан німецької четвертої танкової армії, то зовсім імовірно, що ОКВ уважало нашу Дивізію не запасною, а таки фронтовою дивізією, потрібною для оборони того фронтового відтинку, куди її було призначено. Знову ж таки незрозуміле, чому досвідчений командир XIII корпусу вважав, що большевики не розгорнуть фронтової офензиви на Львів, а обійдуть його, тобто будуть пробувати робити проломи в німецькому фронті. Тому, мабуть, німці не звернули більшої уваги на підтягнення до фронту більших запасних частин. Але чи такі запасні частини були? Наша Дивізія, розташована на оборонних становищах другої фронтової лінії (а ця оборонна лінія розтягалась довжиною у 36 кілометрів), не могла бути ніякою ударною силою, готовою боронити пролому фронтового відтинка. Це мало б глузд, коли б так Дивізія затрималась у розбудованій своїй оборонній позиції та здержувала ворожий наступ на другу лінію, а на оборону пролому між корпусами була кинена інша запасна боєздатна дивізія. Що такої дивізії чи дивізій гостро бракувало, тому нашу Дивізію вислано під Броди.

Ворожа перевага була величезна. Большевицьке командування розгорнуло широку офензиву, що її ціллю було захопити всю Західню Україну, кинувши в наступ дві оперативні групи – одну в напрямку Броди – Красне – Львів, а другу в напрямку Тернопіль – Золочів – Львів. Разом чотири танкові армії, три кінні дивізії і двадцять піхотних дивізій з запасними десятьома дивізіями. Танкові армії мали 1800 танків. По німецькій стороні була четверта танкова армія. Танків, як уже згадано, було лише 50. Летунства теж не було. В «Истории Великой Отечественной войны СССР», Москва, 1952 року, том IV, подано, що в місцях пролому німецького фронту совєтська армія мала тоді перевагу над німцями в такій пропорції: у людях у 5 разів, гарматах і мінометах 6-7 разів, у танках і штурмових гарматах майже на 100 відсотків.

Місто Броди невеличке, але важливе своїм комунікаційним вузлом, з якого розходяться різні перехресні шляхи в напрямку Львова, Дубна, Тернополя, Луцька, а також і проходить важливий залізничний шлях. За містом на північний захід тягнуться великі ліси з підмоклим ґрунтом: Чорний ліс на захід від Бродів, ліс Дайдисько розкинений довжиною на десять кілометрів і шириною у 5-7 кілометрів, на північний захід – ліс Багно, Світовець. Усе це ліси з підмоклим ґрунтом. За півкілометра від Бродів на північний захід розкинулось село Берлін, 15 кілометрів на полудневий захід від Бродів є село Чехи, а яких 15 кілометрів на північ є Берестечко. Ґрунт загально неродючий. Селяни вирощують головно картоплю, і вона є чи не головним їхнім харчуванням. У селах на північ жили теж і поляки.

З погляду стратегічного місто було важливим комунікаційним центром, звідки розгортався догідний доступ до Висли, куди-то совєтські армії хотіли дійти якнайскоріше в їхньому офензивному наступі. Влітку був догідний час для розгортання наступу танкових з’єднань, бо танки могли скоро просуватися вперед сухим поземеллям. Совєтське летунство забезпечувало своєму війську швидке просування та забезпечувало постачання. Отже, погідний місяць липень сприяв большевицькій офензиві, яка почалась 13 липня 1944 року. Совєтський головний удар був зосереджений на боки XIII німецького армійського корпусу. Большевики хотіли окружити цей корпус, знищити його та далі наступати на Львів і на північ поза Львів, щоб дійти до Висли.

БОЇ ПІД БРОДАМИ

З блискавичною швидкістю совєтські танкові з’єднання прорвали німецький фронт глибокими клинами й оточили XIII армійський корпус, ще заки німецькі запасні дивізії вспіли розгорнутися до оборони. Тоді й сталося те, чого побоювалося командування нашої Дивізії та всі ті, що визнавалися на воєнних операціях. Для замкнення прориву на полудні командування нашої Дивізії одержало наказ кинути 30 полк до протинаступу. Наше вояцтво зустрілося з найтруднішим завданням. Воно мусіло йти до бою з переважаючим ворогом, який розгромив німецькі частини. Німці відступали, а їм назустріч ішли наші вояки, мало вишколені до такої бойової операції. Все вирішує поспіх. Усе залежить від скорого рішення командирів. Розцінка поземелля лише з карти майже ніколи не вдається, бо карта не все є нова й точна. Розглядіти поземелля не все можливо, бо часто ворожий обстріл не дає змоги вийти на якесь вище місце, щоб уважливо розглянути поземелля. Тим більш це було трудно в умовах постійних ворожих летунських налетів.

Наше вояцтво, йдучи до бою, бачило відступаючі німецькі частини, а це вплинуло на нього пригноблююче. Бо ж наш вояк бачив відступ, і то безладний, найліпшого, по його думці, тодішнього війська, проти якого ніхто не міг устоятися в перших роках війни. Тепер це військо панічно відступало, а молодий, незагартований у боях український вояк ішов до зустрічного бою з переважаючим ворогом. Уже самий марш до того бою понад десять кілометрів, з постійними ворожими летунськими налетами, обстрілом бортовою зброєю і бомбардуванням, вичерпали фізично й психічно наше вояцтво. Хоч воно й виявило максимум завзятости в боях, проте не могло здержати наступу совєтських танкових з’єднань і піхотних дивізій. 30 полк поніс великі людські втрати і мусів відступати. Однак ніхто з вояків не здався ворогові, ані не перейшов на ворожу сторону. Цей полк став зразу ж дивізійним запасом і почав приспішено переформовуватися таки за фронтовою лінією. На затримку ворожого наступу командування кинуло тоді 29 і 31 полки нашої Дивізії, що в боях також зазнали великих втрат.

Треба згадати, що спочатку й самі командири та вояцтво не знали, що не тільки Дивізія, але й цілий XIII корпус оточені ворогом. Усі вважали, що ворог прорвався лише на передовій позиції і його там треба здержати. Можна уявити собі настрій вояцтва, як воно дізналося, що оточене ворогом. Спершу був приказ ОКВ, що корпус має далі здержувати ворожий наступ і не сміє прориватися. Зовсім подібно, як це було зі шостою німецькою армією в Сталінграді. Замість підготувати дбайливо скорий прорив, була зайва витрата часу, сил і амуніції та великі людські втрати. Під ворожим натиском наша Дивізія скоротила свій фронтовий відтинок і почала завзятішими протинаступами здержувати ворога, намагаючись не допустити його до великих лісів, що простягалися на захід. Найзавзятіші бої тривали біля Пеняк, Гути Пєняцької, Гути Верхобузької, Майдану Пєняцького, Суходолова і Сасова. Ворог зокрема посилив свій наступ на фронтовий відтинок, що його боронила наша Дивізія, намагаючись її знищити. Бої тривали безперервно десять днів. Нарешті XIII корпус одержав наказ прориватися крізь вороже оточення. Проте це вже було майже запізно. На допомогу наспіли німецька восьма танкова дивізія і 20 дивізія панцерних ґренадирів, одначе й ці дивізії не змогли розірвати ворожого оточення та й самі вони мало що не попали в оточення і мусіли відступати. Це показує, яка була велика ворожа перевага, коли навіть загартовані вояки з кількарічним воєнним досвідом не могли проломати ворожого кільця. Таким чином, після десятидневих боїв розбитий XIII корпус мусів робити прорив своїми власними силами. Наша Дивізія та дивізія вермахту, найдалі висунені на північ, одержали наказ утримувати позиції й відступати лише під переважаючим ворожим натиском, щоб таким чином уможливити іншим частинам корпусу розірвати оточення. Обидвома цими дивізіями командував ген. Ліндеманн.

Кожний прорив з оточення є дуже трудний. Під Бродами прорив був чи не найтрудніший. Вояцтво було до краю виснажене постійними боями. До того ще й поземелля було трудне. Треба було вдиратися на високе горбовиння, його боронити або відбивати у ворога. Командир корпусу вирішив робити пролом у напрямку на південь у сторону подільської височини, і, мабуть, це врятувало корпус і нашу Дивізію, бо ворог не сподівався, що пролом буде в сторону густо лісистих стрімких берегів цієї височини (200 метрів понад рівень моря). Безумовно, що при такій операції треба було співдії та підтримки тяжкої зброї, але її не було. Катастрофально було також і зі зв’язком. Північна частина корпусу відступала поволі з завзятими боями на південь. Кипіли бої за лісисту височину і село Гавареччину. Ворожий наступ просувався з півдня біля Білого Каменя.

Вже саме слово «прорив» з ворожого оточення діяло підбадьоруючо на наше вичерпане фізично вояцтво. Проте «прорив» це було справжнє «вогненне коло», в якому ворог зосередив довкола оточеного XIII армійського корпусу великі сили, так що мало було надії, щоб із того «вогненного кола», в якому шаліла смерть, можна було вирватися.

Як уже було згадано, прорив був заплянований в сторону подільської височини на Білий Камінь, Белзець, Скваряву, Ляцьке, Гологори, Жашків і Вишнівчик, усе на полудне. Місце прориву, спочатку 150-200 метрів ширини, згодом удалося поширити, й тим невеликим просмиком проходили оточені частини під безперебійним ворожим обстрілом і бомбардуванням. Коло Хильчиць згинув командир корпусу разом зі своїми двома найвищими штабовими старшинами. Завзяті бої за втримання вихідного просмику з оточення тривали ще кілька днів. XIII армійський корпус був зовсім розбитий, а з ним і наша Дивізія. Совєтське летунство жахливо масакрувало відступаючі частини корпусу й нашої Дивізії. Відступ ішов у напрямку Стрия, Дрогобича, Самбора, а там наша Дивізія і рештки XIII корпусу одержали наказ збиратися на Закарпаттю в районі Ужгород – Мукачів. Там перегодя зібралися близько 1500 вояків нашої Дивізії, у тому числі декотрі запасні частини, що не були оточені під Бродами. Дивізія втратила в боях усю важку зброю. Згідно з обліком командування, наша Дивізія втратила в боях близько 7000 вояків. Багато вояків прорвалися і пішли в УПА, інші розгубились, вирвавшися з оточення, і були тимчасово приділені до різних німецьких частин, а згодом повернули на збірний пункт Дивізії, так, що разом усіх там зібралось близько 3000 вояків. Вони й творили зав’язок другої Дивізії.

Брідський оточувальний «котел» не був новиною у тогочасній воєнній стратегії. На східньому фронті цей новий стратегічний прийом практикували спершу німці з великим успіхом, а потім большевики, маючи при тому велику чисельну перевагу в людях і зброї. Різниця Брідського «котла» від інших була така, що в інших оточувальних «котлах» німецькому війську власне летунство постачало зброю, харчі, медикаменти, виряд. Тому військо трималося добре морально і все-таки, хоч і з великими втратами, проривалося з такого оточення, за винятком Сталінграду, де божевільний Гітлер заборонив робити прорив і угробив цілу шосту армію. В Черкаському «котлі», що його німці називали «малим Сталінградом», німецьке військо довго оборонялось і прорвалося з великими втратами в січні 1944 року. Біля Кам’янця-Подільського перша німецька панцерна армія була окружена в березні 1944 року і перебувала в оточенні майже цілий місяць. Прорвалася звідтіль у напрямку Тернополя. Це був так званий «Губе котел». Німецька 17 армія була окружена в Криму і воювала там аж до травня 1944 року. Це важливіші оточувальні «котли». Було дуже багато різних менших оточувальних «котлів», куди летунство постачало німецькому війську все, що потрібне до оборони. Під Бродами не було зовсім німецького летунства.

Чому згадую про такі оточувальні «котли»?

Бо вони дають воєнний досвід, а обов’язком кожного командування є навчати вояцтво всякої боротьби, яка є, можливо, передбачена чи не передбачена в часі війни. Коли ж замало часу проводити таке навчання тактично чи практично, тоді треба бодай проводити таке навчання тактично, а воякам розповідати про такі методи боротьби, про те, як можна й треба воювати в оточенні, як робити прориви з «котла», з якого можна прорватися чи то силою, чи підступом, чи хитрощами. Ганнібаль, воюючи з римлянами, попав у оточення і вирвався з нього, напустивши на римлян з одної сторони череду худоби з запаленими в’язками соломи, а тоді вдарив на римлян з другої сторони й прорвався з оточення.

Може хтось сказати, що це недобре говорити воякам про оточення чи прорив, бо це впливатиме від’ємне на вояцтво. Навпаки. Це дуже потрібно. Вояк повинен знати не лише як діяти, коли він переможно йде вперед, але й тоді, коли йому приходиться відступати, чи воювати в оточенні, чи йти до прориву. Це необхідне з психологічного вояцького вишколу. Коли вояк так вишколений, то він відразу орієнтується, в чому справа. Один погляд на свого старшину вистачає, щоб орієнтуватися, що є щось зле. Ніколи я не чув, щоб практично навчали наше вояцтво, як «прориватися» з оточення, ані про те, як творяться оточувальні «котли», як у них воювати, як робити прориви. На мою думку, це був великий недолік німецької військової системи, яка навчала вояцтво лише як іти вперед, а не відступати, внаслідок чого німецька армія мала величезні людські втрати, а вони могли б бути значно менші, коли б так німецький вояк був усесторонньо вишколений і ознайомлений, як діяти в часі відступу в оточенню чи в часі прориву. Саме Друга світова війна виявила нову стратегічну методу оточувальних «котлів», і цю нову методу треба було вивчати старшинам і воякам.

Що можна сказати, коли б так у часі хірургічної операції в найскладнішому її моменті головний хірург сказав своєму асистентові: «Далі оперувати не можу…»

Що може вдіяти інший хірург, який мусить продовжувати таку операцію, не ознайомлений з недугою пацієнта, з усім тим, що повинен хірург знати про пацієнта перед операцією?

Воєнні дії часто називають операцією, навіть оперативні дії, прориви та ін. Це значить, що вони дещо відмінні від бойових операцій, але ще не стратегічного характеру, тобто вони ще не вирішують ходу цілої війни.

Офензива під Бродами була саме такого оперативного значення. Тому надається це порівняння з резиґнацією генерала Фрайтаґа з командування нашою Дивізією, подібно, як резиґнація хірурга в часі операції. Цей командир резиґнував з командування свого війська, яке він вишколював, яким він командував, завдяки якому був підвищений у своїй військовій ранзі. Звичайно, що він відповідальний за недоліки свого вишколу, брак зв’язку та інше. Позбутися відповідальности легко. Але чи сміє це зробити командир у найкритичнішому часі, коли рішається доля і життя його вояцтва? Знаємо, що капітан корабля залишає останнім свій корабель, що потопає.

Під Бродами була криза, подібна до потопаючого корабля. Може, до багато потопаючих кораблів. І ось один з капітанів потопаючих кораблів не сходив останнім із покладу корабля, а навпаки, покинув його одним із перших. Це й був генерал Фрайтаґ. Нашу Дивізію мусів перебрати ген. Ліндеманн, не знаючи її ближче, її командирів, не ознайомлений з положенням Дивізії, і він випровадив рештки нашої Дивізії з оточення. З того бачимо, якого наша Дивізія мала командира. Треба при тому згадати, що ген. Фрайтаґ знову резиґнував у часі боїв під Фельдбахом, але тим разом корпусний командир не прийняв його резиґнації.

Немає сумніву, що ген. Фрайтаґ внаслідок свого бездарного командування був спричинником великих людських втрат нашої Дивізії. Він як командир Дивізії, хай і чужої йому по національности, все-таки повинен був цікавитися своїм вояцтвом, його психологією, історією його народу. Свого часу, коли я харчувався у штабі УД, то звичайно сидів біля ген. Фрайтаґа. Він ані одного разу не запитав мене про наш народ, його історію та ін. Якщо я почав принагідно про це говорити, він негайно переводив розмову на іншу тему. Не чув я теж ніколи, щоб ген. Фрайтаґ робив інспекцію чи цікавився, як вишколюється його військо, а як дивізійний командир він повинен щонайменше раз у місяць відвідати якусь військову частину своєї дивізії, поцікавитися нею ближче. Так робить добрий командир.

Добрий командир повинен завжди близько цікавитися питанням вишколу свого війська, а не сидіти за бюрком.

Ще був такий случай. На Словаччині я опрацював з наказу командира запасного полку Маркса оборону міста Чадци. Вирили ми оборонні шанці і, згідно з моїм пляном, треба було вирубати близько ста метрів лісу, щоб оборона мала добре поле для обстрілу, а теж і для безпеки нашого вояцтва, бо ж партизани могли зовсім свобідно підійти лісом до хат, де квартирували наші вояки й просто їх закидати ґранатами. Моя настанова не подобалася лісничому і він написав прохання до ген. Фрайтаґа, щоб заборонив вирубати цю стометрову лісову полосу. Тоді ген. Фрайтаґ подзвонив до мене і запитав, чи справді конечно вирубати ліс. Я відказав, що наколи вирубаний ліс урятує життя хоч би одного вояка, то вартує його вирубати. Фрайтаґ нічого на це не сказав. Я наказав вирубати цю полосу, а згодом і самий лісничий признав мені правильність мого рішення, бо така вирубана полоса утруднювала партизанам підхід до міста.

Тому що не описую тут у деталях Брідської кривавої кампанії, все-таки хочу відмітити в цих моїх споминах, що писали про цю кампанію декотрі інші наші старшини.

Про люті бої під Бродами описував о. Михайло Левенець у своєму звіті, в короткому часі після прориву:

«Штаб 29 піхотного полку нашої Дивізії стояв у селі Ясеневі біля Бродів, тобто в другій фронтовій лінії, обабіч шосе Олесько – Броди. Полк мав розбудувати глибші шанці «Зіґфріда». Два дні перед ворожою офензивою полк пересунули праворуч у район Жаркова, де ще не було розбудованих становищ. Отже, ворожа офензива захопила нас у нерозбудованих становищах і перед нами не було німецького війська. Наступ совєтських військ з артилерійською підтримкою тривав день і ніч з 17 на 18 липня 1944 року. Нам удалося відбити ворожий наступ і втримати наші становища. Згідно приказу полк перейшов на лінію Підгірці – Загірці. В часі маршу полк попав під ворожий сильний обстріл і мав великі втрати. За деякий час почали надходити розбитки з села Ясенова. Наш другий курінь потерпів теж великі втрати. Це було рано, 6-8 година 18 липня.

Штаб Дивізії перебував у ліску недалеко села Олесько. У відступі я стрінув полк. Дерна, який сказав мені, що полк збирається в селі Загірцях. Після повернення до штабу Дивізії командир полку доручив мені обняти командування сьомої сотні і кінної чоти, повести їх до села Загірців і там у напрямі до села Ясенова зайняти позиції на горбі. Цей наказ ми негайно й виконали. В між часі большевики підійшли до нас на яких тисячу метрів і з трьох сторін почали обстрілювати наші позиції. Ми вже знали, що село Підгайці є зайняте.

У часі такого посиленого обстрілу ми одержали наказ відступити в напрямку села Одеська. Ми відійшли з наших позицій о год. 11.15 дня». Далі о. М. Левенець описує, що у підвечер’я 18 липня дібралися до села Хильчичі.

«Невдовзі прибув наш полковник з українськими і німецькими старшинами. На годину 2.30 пополудні був призначений прорив у напрямку Золочів – Красне. В призначений час виїжджаємо з Хильчич та їдемо в напрямку шосе Золочів – Красне. Зустріла нас жахлива стрільба ворога, що заняв верхи Гологорів, зараз же за залізничним шляхом. Я і хорунжий Чучкевич збираємо нашвидкуруч пробойову групу і кидаємось проривати оточення. Багато вояків згинули в тому наступі, але нам пощастило витіснити большевиків з їхніх шанців. Після короткого перепочинку ми пробивалися далі, бо прорив ворожого кільця ще не означав, що ми вже поза ворожими силами. Моя група просувалася далі, а дорогу вказували нам три німецькі літаки, що кружляли над нами. Вже за горою на широкій поляні ми зустріли другу нашу бойову групу, що також прорвалася з оточення. В тій групі був ранений хор. Л. Ортинський, майор Ціґлер, хор. Фессель. Разом ми помарширували далі на захід. Близько другої години пополудні дійшли ми до села Жукова, де відпочивали кілька годин, а увечері пішли далі в напрямі на Дунаїв».

З такого скромного звіту видно, яка скрутна була ситуація, що священик мусів командувати сотнею і кіннотою, хоч ніколи й не вишколювався в командуванні військом. Правильно писав о. Левенець, що мав не чоту, а 30 вояків, бо ж у оточенні все так було помішане, що були вже не організовані військові відділи, лише люди-вояки. Багато в таких критичних обставинах відіграла вояцька дружба й ініціятива. Німецькі старшини й вояки зовсім розгубилися в оточенні, а наші таки збиралися в групи та йшли на прорив. Пишу про це тому, що після повернення до Нойгаммеру ген. Фрайтаґ публічно звинувачував наше вояцтво, що в ньому не було дружби, ані ініціятиви в боях під Бродами.

У місячнику «Вісті», ч. 7 за 1951 рік, десятник Володимир Молодецький, гармаш протитанкових гармат, писав про бої під Бродами. Ось цікавий уривок з його опису:

«Три наші гармати заговорили. Большевики одначе постійно підходять. Наша стрільба доходить до максимуму. Жерла гармат стають гарячі, а кулемети розгріваються до неможливости. Большевицькі вояки гинуть, розривані шрапнелями і четвертовані кулеметним вогнем, а проте насуваються щораз ближче, безупинно стріляючи з автоматів. Щораз більш нервово нам звучить команда скорочувати стрільбу. Ще яких 250-150 метрів і наші шрапнелі будуть ранити наше вояцтво. Треба скоро рішатися. Кричу до гармашів: «Здержати вогонь! У розстрільну!..» Хлопці негайно полягали. Нагло мені стає легше. З-за кущів, що розкинулись по лівій стороні цвинтаря і тягнулися аж до маленької річки, вибігає з наїженими баґнетами на рушницях сотня фюзелерів. Могутнє «Слава!» лунає понад гук стрілянини.

Большевики затримуються, залягають і відкривають сильну стрільбу. За хвилину з-поза розвалених хат висипається інша сотня фюзелерів, яка кидається на праве крило большевицького півкола. Грімке «Слава!» змішується з диким «Ур-ра». На все те, що тепер діється, дивлюсь, стискаючи в руках автомата, а піт скочується мені краплями з чола. Маса вояцтва змішана в страшній боротьбі. Короткі рушничні сальви, блискавичні удари багнетами, страшні удари прикладами рушниць. Большевики під буревійним натиском наших фюзелерів почали безладно відступати. Могутнє переможне «Слава!» лунає в терені. Не вспіваю радіти поразкою большевиків, як мене викликають до чотового. По дорозі зустрічаю свого шкільного приятеля Юрка П., який кляне большевиків, бандажуючи свою поранену руку».

Десятник Молодецький описав також про несподіваний наступ добре замаскованих большевицьких танків, що відкрили сильну стрільбу по гарматах. За десять хвилин бою з 12 гармат уціліли лише три. Згинули 80 вояків, тобто половина сотні, а знищені були 28 большевицьких танків.

Цікаво теж описав про бої під Бродами старшина нашої Дивізії Павло Сумароків. Напочатку своїх споминів про Брідську кампанію він описує, що перед виїздом з Нойгаммеру відбулися тактично-військові маневри з участю всіх родів зброї. Так, були такі маневри. Це була перша помилка організаторів таких маневрів, бо треба було такі маневри влаштовувати не там, де військо вишколювалося протягом чотирьох місяців, знаючи добре терен, а зовсім у незнаній околиці. Писав майор Гайке, що на тих маневрах була так добре замаскована в терені одна сотня, що навіть з найближчої віддалі не можна було зауважити піхоту. Але так замаскуватися у знаному терені зовсім легко. В часі боїв пише Сумароків, що полк. Долинський і він зауважили здалека начебто копиці соломи чи сіна. Спершу не звернули на них близької уваги, а це були ворожі танки, котрі несподівано відкрили шалену стрільбу й нанесли великі втрати нашим частинам. Отже, тут і виявляється недолік у тому, що наші частини замало вишколювалися в чужому їм терені. На фронті на кожному кроці чаїться небезпека для старшин, гінця, розвідника чи стежі.

«Одного дня, – пише Сумароків, – курінний командир Віттенмаєр приказує о год. 9.30 зайняти оборону в темному лісі між селами Лукавці і Котів. На старих картах такої місцевости немає. Є лише село Колпін при Чорному лісі. Отже, Лукавці – це нове село або колонія. Зайняли ми шанці. Ліворуч від куреня не було ніяких частин. Ворожий наступ почався наступного дня, 15 липня зранку… На світанку несподівано показалися три ворожі густі лави, що посувалися одна за одною на праве крило сьомої сотні… В часі бою ворог удерся в шанці сьомої сотні і примусив її відступати аж до становищ 5 і 6 сотні, відкриваючи тим самим ворогові дорогу до восьмої сотні. Пор. Макаревич сильною стрільбою відбив одну ворожу групу і вона відступила, але інша вдерлася вночі в наше запілля і напала на восьму сотню і штаб куреня. Дійшло до рукопашного бою, в якому згинув пор. Макаревич, а командир куреня та ад’ютант ледве вирятувались. Тоді п’ята сотня повела протинаступ і відбила большевиків. Тіла пор. Макаревича не знайдено. Мусіли його большевики забрати зі собою. Сотенний командир сьомої сотні був також поранений. Згинули в бою 12 вояків, ранених були близько 20. Такий був перший бій того куреня».

Сумароків згадує, що командир куреня майор Віттенмаєр майже зовсім не показувався до сотень. Усі накази давав по телефону або гінцями. Командир полку приказав шостій сотні Сумарокова наступати на село Підгірці, але цей відмовився, бо не мав артилерійської підтримки. Аж увечері з підтримкою нашої артилерії почався наступ на Підгірці і шоста сотня захопила в полон 17 совєтських вовків і двох лейтенантів. Проте вночі ворог повів знову протинаступ і прорвався в різних місцях біля села Підгайців та продістався навіть до головної застави коло церкви. Сильна стрільба та вибухи ручних ґранат заалярмували всі запасні частини. Ніч була дуже темна, і важко було відрізняти ворожих вояків від наших. Довелося відступити на край Підгірців.

Описав Сумароків також прорив в околиці села Княже. З його споминів видно, як мало були обезпечені декотрі наші частини, коли ворогові вдавалося їх обійти чи прорватися в глибину позицій куреня. Згадує він також про самогубства наших вовків, щоб не попасти у ворожий полон. Ніде немає в нього чи в майора Гайке згадки, щоб у часі оточення хтось добровільно пішов у полон. Лише важко ранені залишилися в оточенні. Легко ранені, як і самий Сумароків, ішли разом з іншими в прорив.

Большевицькі військові історики мало описують про бої під Бродами. Це, мабуть, зумисне тому, щоб хто читатиме в майбутньому історію цієї кампанії, мало знав про участь нашої Дивізії в цій кампанії.

У «Великій Вітчизняній війні Совєтського Союзу», том IV, автори подали, що в районі Бродів «совєтські війська знищили велику ворожу бойову групу, взяли в полон 17 000 вояків, у тому числі двох генералів. На побойовищі лишилися понад 30 000 вбитих німецьких вояків і офіцерів». За підрахунком майора Гайке, шефа штабу нашої Дивізії, в оточенні були 32-35 тисяч німецького війська. Отже, совєтські військові історики написали неправду, бо ж з оточення вирвалося таки багато німецького війська.

Майор Гайке згадує, що в найгрізніший час до штабу нашої Дивізії зголосилася делеґація від УПА з пропозицією, що хоче допомогти Дивізії. Ніхто не написав у своїх споминах, як саме вони хотіли помогти нашій Дивізії. Адже ж у такий час, коли тріщить фронт, коли рветься зв’язок, що є найважливіше, коли всюди безладдя, хаос, тривога, коли з усіх сторін ворог поливає оточених зливою свинцю, наші відважні упівці в цивільній одежі приходять і пропонують свою поміч. Можна і треба було використати їхню пропозицію. Вони ж знали прекрасно терен, були в себе вдома. Але їх відіслали, бо вони, мовляв, не в уніформі. Їхній прихід у такий страшний час – це немаловажна подія у Брідській кампанії. Вона вказує про братерство української зброї, яке виявилося там не в піснях, але ділом.

Відомо, що після Брідської кампанії дуже багато вояцтва нашої Дивізії опинилося в УПА. Польські автори праць про бої з УПА згадують, що в деяких сотнях УПА майже половина вояцтва була з Дивізії.

Чи великі жертви під Бродами і смерть тисяч нашого вояцтва була потрібна й конечна з погляду нашої визвольної боротьби?

Митрополит Андрей Шептицький сказав про це так:

«Немає майже ціни, яку не треба б дати для створення української армії».

Ціна Бродів була велика й болюча головно для родин поляглих воїнів нашої Дивізії. Але як же будувати державу без війська?!

Безумовно, жалко й боляче, що під Бродами впали стільки наших побратимів, але це боротьба, а в боротьбі падуть і будуть падати жертви.

Це розумів і розуміє наш народ. Коли ж після Брідської кампанії зголосилися знову так багато добровольців, що можна було формувати другу Дивізію, це й був найкращий доказ, що народ брозумів потребу власного війська. Це розуміння боротьби за своє визволення диктувало їм, незважаючи на великі жертви Брідської кампанії, далі вишколюватися до боротьби за волю рідного народу.

Броди – це наука для нас. Болюча, жорстока, але таки наука. Творення нової Дивізії в тих умовинах, коли вже було ясно, що Німеччина програє війну, – знову ж таки наука для майбутніх поколінь. Наука, що її потвердили двічі добровольці в чужій уніфомі, але борці за велику ідею.

Свого часу один з політичних опонентів творення Дивізії заявив таке: «Так ініціятори самої ідеї творення української частини, як обливо учасники цієї збройної формації мали перед очима українську рацію і бажали українського мілітарного скріплення, а в перспективі майбутнього і політичного потенціялу». Іншими словами, вояки нашої Дивізії знали, чого хотіли. Вони хотіли бути українськими вояками, і вони ними були, та багато їх, тисячі, поклали своє життя на жертовник нації.

ФОРМУВАННЯ НОВОЇ ДИВІЗІЇ

З-під Бродів повернули 3000 нашого вояцтва. Близько вісім тисяч вояцтва було в запасному вишкільному полку, і таким чином почалось формування нової Дивізії.

Знову був брак наших старшин. Генерал Фрайтаґ хотів конечно провести обсаду сотень німецькими старшинами, включно до чот, але не було достатньо й німецького старшинського персоналу. Зі старшинських і підстаршинських вишколів прибули в тому часі до Дивізії випускники – 200 чоловік. Усі вони закінчили задовільно вишколи, з похвалами, але насправді все це були вишколи теоретичні, а не практичні. Практичний досвід вони вже здобували в часі боїв.

Воєнна ситуація для Німеччини погіршувалась з кожним днем. Безугавне бомбардування німецьких міст та індустрії наносило величезні втрати воєнній промисловості, невдачі на східньому фронті та успішне відкриття так званого другого фронту, тобто альянтської висадки в Нормандії, викликали зневіру та подразнення в німецьких старшинських колах.

Німецькі старшини в нашій Дивізії відносилися тепер ще гірше до нашого вояцтва, ніж перед тим. Кляйнов, наприклад, знову заборонив воякам співати українські пісні. Обов’язки сотника Палієва, що пропав під Бродами, обняв сотник Любомир Макарушка, й тепер приходилося йому терпіти різні капризи ген. Фрайтаґа та інших вищих німецьких старшин, неприхильне наставлених до нашого вояцтва.

Коли почався менш-більш нормальний військовий вишкіл новосформованої Дивізії, вибухло несподівано повстання у Словаччині. Штаб нашої Дивізії негайно одержав наказ вислати на Словаччину одну бойову групу, а потім переїхати туди цілій Дивізії на дальший вишкіл у тій країні. Наступила зміна теж і в запасному полку, бо прийшов новий командир полковник Маркс, інтеліґентна людина, цікавився історією нашого народу та психологією нашого вояцтва. Мене призначено його заступником з особливими вишкільними завданнями. Хочу з приємністю відмітити, що співпраця з новим полковником була дуже добра і дружня.

З погіршенням воєнної ситуації німецьке головне командування погодилося остаточно, щоб Дивізія називалася таки Українською Дивізією, і навіть на диво погодилося, щоб український національний прапор вивішувано поруч німецького. Частіше почали тепер відвідувати нашу Дивізію о. митрат Лаба, полк. Бізанц, Вехтер та інші німецькі високі чиновники, що мали таке чи інше відношення до нашої Дивізії.

ДИВІЗІЯ У СЛОВАЧЧИНІ

Як я вже згадав, у перших днях жовтня 1944 року ми почули, що в Словаччині вибухло протинімецьке повстання з допомогою закинених там добре вишколених большевицьких партизанів. Нашій Дивізії приказано негайно вислати в Словаччину бойову групу.

Знову повторилося майже те саме, що з висилкою невишколеної бойової групи в місяці лютому 1944 року до боротьби з большевицькими партизанами ген. Ковпака. Різниця така, що тепер висилають невишколених вояків до куди трудніших бойових операцій у горах, а майже 80% нашого вояцтва не ознайомлене ані з гірським тереном, ані з тактикою і методами гірської збройної боротьби, а що найважливіше – вояцтво зовсім невишколене, бо ж справжній вишкіл новосформованої Дивізії почався 15 вересня того року. Командування вимагало, щоб Дивізія була боєздатною з кінцем 1944 року, тобто даючи на вишкіл заледве три місяці часу. За такий короткий час не вишколиться ніяка дивізія. Рад не рад, наказ треба було виконати, й така бойова група почала поспішно формуватися. Вона нараховувала 900 вояків. Дивізійна команда намагалась залучити до тієї бойової групи в першу чергу вояків-поворотців з-під Бродів. Вона, ця бойова група, мала три піхотні сотні й одну так звану «важку» сотню, тобто озброєну кулеметами й ґранатометами, одну чоту піонерів, чоту піхотних гарматок, одну протипанцерну чоту, одну чоту розвідників і чоту зв’язку.

Всі 900 вояків зголосилися добровільно до бойової групи, почувши, що в Словаччині большевицькі партизани захопили багато родин українських біженців і що їх треба рятувати.

Командиром тієї бойової групи був призначений підполковник Вільднер, фольксдойчер, колишній старшина словацької армії. Він кульгав і завжди ходив з палицею. Для нашого вояцтва був наче справжній батько. Завжди мав прихильне слово для нашого вояка, волів не ганити за недоліки, але повчати як слід їх вистерігатися, Вояцтво його цінувало й любило.

У пполк. Вільднера була дуже інтеліґентна й вірна дружина. Після війни ми листувалися, а після його смерти я відвідував її з моєю дружиною. Вона завжди говорила про свого чоловіка якнайкраще, показуючи нам численні знімки з його військового й воєнного життя.

Бойова група пполк. Вільднера приїхала до Словаччини і вивантажилася 29 вересня 1944 року на станції Землянське-Костеляни та поспішним маршем вирушила в напрямку на Нову Баню, потім через Жарновіцу до Брезіна. В часі маршу партизани обстріляли групу з ґранатометів.

Хто ж був «ворог»?

Були це не лише большевицькі партизани, але й частини словацької армії, яка виступила проти німців. Совєтське командування закинуло в Словаччину дві бриґади, і большевики змушували словацьких вояків підпорядкуватися їм і воювати проти німців. Вони вживали різні підступи, обіцянки, погрози та всякий шантаж супроти словацьких вояків.

Словацьке населення спочатку боялося нашого вояцтва, ставилося до нього з недовір’ям, але в скорому часі змінило свою настанову і почало відноситися до нього зі справжньою слов’янською щирістю, зрозумівши, хто є «партизани», та перестало їх підтримувати. Відомо ж, що партизанські частини можуть оперувати в терені так довго, як довго підтримує їх місцеве населення. Це й показав приклад УПА.

Більший бій мала бойова група пполк. Вільднера в наступі на село Вигне та Банську Бистрицю. Там оперували близько 2000 большевицьких партизанів.

15 жовтня 1944 року від’їхали перші ешелони з вояцтвом у Словаччину. Наша Дивізія замінила німецьку дивізію «Татра» і розташувалася в таких районах:

Штаб Дивізії в Жіліні. 29 полк на північ від Жіліни. Його командний пункт приміщувався в Кисуцькому Новому Місті, 30 полк у районі на захід від Жіліни. Команда приміщувалась у місті Велика Битча, 31 полк у районі на схід від Жіліни. Команда в Св. Мартіні. Інші частини розміщувалися загально в районах навколо Жіліни. Лише вишкільно-запасний полк стояв у районах Чадци.

Нашу Дивізію вислано в Словаччину, щоб там вона забезпечувала шляхи та індустрію, поборювала партизанів, а водночас і вишколювалася. Позитивом можна вважати те, що наше вояцтво вишколювалося там таки у справжній боротьбі з партизанами, хай цей вишкіл не був такий систематичний, як повинен бути в звичайних обставинах і в запіллі фронту. За деякий час в боях погромлено і зовсім розігнано партизанів, і опісля настав спокій у Словаччині так, що командири частин могли їздити самі без охорони до своїх частин, розкинених у горах. Населення відносилося до нашого вояцтва дуже прихильно, так що Різдвяні свята багато з нас святкували в гостинних словацьких родинах. Усе-таки треба врахувати різні ускладнення, як, наприклад, участь у боях бриґади Дірлеванґера, що її вояцтво допускалося різних проступків супроти цивільного населення і залишало всюди по собі неславу, а що гірше, ця бриґада була підпорядкована нашій Дивізії, а через те і падала неслава на її вояцтво. Важко було словакам вияснювати ті різні військово-воєнні комбінації та вказувати, що бриґада Дірлеванґера – це окрема військова частина, лише тимчасово приділена до нашої Дивізії. Подібно було і з східньо-турецькою військовою частиною, що нею командував німець, який прийняв іслям і титулував себе князем. Ця частина також допускалася різних каригідних проступків супроти словацького населення, а все це йшло на рахунок нашої Дивізії.

Одним із завдань нашої Дивізії у Словаччині була розбудова оборонних позицій біля декотрих головніших міст, а теж і важливих шляхів.

Я був заступником полк. Маркса, командира запасного полку. Як уже згадано, цей полк був розташований у Чадці. Як заступник полкового командира я мав два зовсім нелегкі завдання. Перше – це робити провірку вишколу наших куренів, а друге – розбудувати оборону Чадци. Це останнє завдання було доволі трудне з уваги на гористий і лісистий терен, з якого ворог мав дуже добрий і догідний підхід до міста.

Траплялися теж різні саботажі. Наприклад, в одному місці робітники викопали оборонний шанець, такий глибокий, що треба було хіба сидіти в тому шанці на драбині й так стріляти. Це справді була дивовижа. Звичайно робітникам ліньки копати глибоко, а там було навпаки. В іншому місці лісничий сильно протестував, щоб не рубати лісу, що тягнувся майже до перших міських і будинків. Про це я вже згадував раніше.

Робив я також рейди в околицю в пошуках партизанських і криївок. Звичайно йшов у терен з одною сотнею. Але партизани були добре ознайомлені з тереном і завжди вміли висмикнутися з оточення чи відв’язатися від нас, використовуючи різні гірські стежини, що навіть не були нанесені на наших картах.

Систематичний, правильний вишкіл утруднювали часті стійки та стежі, а теж і охорона різних так званих «штіцпунктів» на роздоріжжях чи при важливих підходах до міст. На одному такому «штіцпункті» одного разу я застав чотового, що преспокійної малював образи. Багато їх уже мав намальованих. На підняту «тривогу» вояки вибігли на свої становища і мали поле обстрілу заледве на кілька метрів. Треба було багато їздити й вишколювати не лише вояків, але й самих вишкільників.

Коли мова про вишкіл у Словаччині, то про це писав також і сам шеф штабу майор Гайке: «Район розташування Дивізії не був пригожий на вправи в силі куреня чи полку, бо глибоко врізані і долини не дозволяли на розгортання таких частин у бойовий і порядок уширину» («Вони хотіли волі», стор. 148).

Крім вишколу, частини нашої Дивізії, як уже було сказано, займались поборюванням партизанів. Крім бойової групи пполк. Вільднера, виявилась дуже доброю друга бойова група, що нею командував сотник Віттенмаєр. Це був один курінь, підсилений артилерією та різними відділами особливого призначення. Вона прогнала партизанів геть, у неприступні гори – Високі й Низькі Татри.

У Словаччині наша Дивізія одержала гармати, потрібну зброю і виряд. Багато зброї здобуто в боях з партизанами. Наприклад, майже 90% німецьких польових гавбиць були захоплені в партизанів. Питанням доброго озброєння нашої Дивізії турбувався зокрема начальник армійського відділу I(b), і завдяки йому Дивізія одержала багато чеської доброї зброї та виряду.

В часі перебування нашої Дивізії у Словаччині оформилися теж її санітарні частини. Дивізія мала тепер свій власний шпиталь, лікарів і медсестер, їх було 40 осіб. Сповняли вони свій обов’язок прикладно і віддано, незважаючи на різні труднощі та не жаліючи свого часу. Вояцтво ставилося до них з респектом і пошаною, і я ніколи не чув про випадок, щоб хтось з вояцтва зневажував медсестер. Особливо вони визначилися піклуванням ранених, коли наша Дивізія опинилась на фронті. Після війни вони поодружувались і виховали гарно й прикладно своїх дітей. Військова дисципліна залишилась у них як важливий виховний чинник на все їхнє життя. Одна така колишня медсестра сказала в Лондоні, що негайно вислала б свою доню в медсестри, якщо б знову постала українська військова одиниця.

У грудні 1944 року большевики проломали фронт на словацько-мадярському пограниччі й підійшли аж під Банську Щавницю в Словаччині. Дивізія одержала тоді наказ вислати негайно одну бойову групу, щоб зупинити вороже просування вглиб Словаччини. Цю бойову групу творив 29 полк з допоміжними частинами під командою полк. Дерна. Згадана бойова група відзначилася в боях з наступаючими совєтськими військами, одержала признання від командирів, а деякі вояки, старшини й підстаршини одержали відзначення за відвагу. В січні 1945 року ця бойова група повернулась на місця свого постою в Словаччині.

Посилений совєтський натиск проти першої і шостої (танкової) німецьких армій зі сходу й півдня вимагав також пожвавлення розбудови оборонних позицій у північному продовженні так званої лінії «Нітра», тобто від місцевости Св. Мартіна через Внутки і і далі на північ. Праця тепер проходила з великим поспіхом. 31 полк дуже скоро укріпив долину річки Турчі. Сапери розбудували різного роду оборонні застави, головно протитанкові. Вони теж заміновували поля, річки і переїзди, мости. Все це робилося поспіхом, бо фронт просувався щораз більше вглиб Словаччини, і командування нашої Дивізії знало, що Дивізію якщо не перемістять у якийсь і інший район, то кинуть її на фронт, і розпрацьовувало відповідні пляни, враховуючи обидві ці можливості.

Треба ще згадати, що в тому часі наша Дивізія допомогла в евакуації українських біженців у Словаччині з підфронтової полоси.

Взимку гориста Словаччина виглядає чудово. Мов у казці. Але далеко у горах гула безугаву канонада і цивільне населення з тривогою їй прислухалось, споглядаючи стурбовано на гори. З усього вже було видно, що в цю чудову мирну країну входить жорстокий бог війни – Марс, несучи зі собою смерть, руїну і воєнне лихоліття.

МАРШ ДИВІЗІЇ З СЛОВАЧЧИНИ ДО СТИРІЇ

21 січня 1945 року Дивізія одержала наказ про своє переміщення до Стирії. Шеф штабу Дивізії майор Гайке писав про це нове призначення нашої Дивізії таке:

«Українська Дивізія переміщується негайно в пішому марші в Стирію. Там вона має за якнайскоріший час закінчити переформування і навчання та осягнути бойову готовість. Докладний район розташування буде вказаний на місці вищим офіцером СС і поліції у Любляні. Під час навчання Дивізія приступить до поборювання численних партизанських загонів у своєму районі. Запасний полк залишається підпорядкований Дивізії і разом з нею переміщується пішим маршем. Залізничного транспорту для посадки Дивізії в ешелони немає. Дивізія буде аж до часу вступлення її у фронтові бої під місцевою командою запілля».

Такий був наказ вищого військового командування про нове переміщення Дивізії, її маршрут до нового місця постою становив понад 500 кілометрів гірськими масивами, засніженими шляхами, в часі сильного морозу та частої сніговії. До того ж Дивізії було заборонено маршувати головним шляхом Братіслава – Жіліна, бо цей шлях був призначений головно для руху місцевих фронтових частин. Тоді ми не знали, що Гітлер після невдачі Арденської офензиви плянував відвоювати Мадярщину та здобути Будапешт. Тому з різних фронтових відтинків як східнього, так і західнього фронтів стягнено різні піхотні дивізії та панцерні з’єднання, а також і цілу шосту танкову армію. Німецький наступ почався шостого січня 1945 року. Большевики відбили цей наступ, і з кінцем січня фронт проходив по лінії: за Дравою, Пляттензее, на північний захід від Будапешту і Ґранвіддитно.

Для своїх транспортових цілей Дивізія потребувала понад 400 коней, що їх зареквіровано в словацьких господарів, як теж і близько 100 возів. Та справа викликала багато різних неприємностей, бо окремі сотні допускалися самовільної реквізиції і реквірували часто коні й вози понад призначене число. Коли ж провірено цю справу, виявилось, що зареквіровано близько 1600 коней і понад 300 возів, тобто 800 коней і 150 возів більше, як їх було потрібно. Довелось віддати власникам близько 200 коней і 100 возів, а дивізійний командир висловив гостру догану всім частинам за порушення приказу.

З великими труднощами вдалося виєднати обмежений залізничний транспорт лише для декотрих дивізійних частин і для юнаків із запасного полку. Треба мати на увазі, що майже всі залізничні шляхи в східній частині Австрії були розбомблені, а так само й залізничні станції, і в таких обставинах відбувалось постійно просування різних військових частин і транспортування воєнного виряду, зброї і постачання, головно у зв’язку з німецькою невдалою офензивою на Будапешт.

До міста Ґензендорфу (недалеко Відня) марширував також наш запасний полк, і там я одержав приказ роздобути залізничний транспорт для нашого куреня юнаків. Це виглядало на мрію, але після кількох днів впертого нашого клопотання нам таки вдалося одержати такий транспорт, а до самого Ґензендорфу наші частини марширували засипаними снігом дорогами і в часі лютого морозу. В Ґензендорфі було небезпечно перебувати, бо на станції були великі цистерни синтетичної бензини, а у випадку альянтського налету залізнична станція могла в кількох хвилинах стати справжнім пеклом. Так і сталося після нашого виїзду, коли-то альянтські літаки збомбардували цю залізничну станцію.

Наша Дивізія в часі маршу у Стирію була поділена на три головні групи: «А», «Б», «Ц».

У групі «А» були 29 і 30 полки, вишкільно-запасний полк, дивізіон зв’язку, частина винищувально-протитанкового дивізіону, гарматній полк і постачання. Маршрут цієї групи «А» був такий: Чадца, Тренчін, Клостер, Нойбурґ, Вінернойштадт-Брук, Ґрац і Марібор. З тією групою був дивізійний командир. До другої групи «Б» належали 31 піхотний полк, фюзелерський курінь, саперний курінь, запасний курінь. Її маршрут був: Врутки, Ст. Мартін, Піщани, Братіслава, Гартберґ, Ґляйсдорф, Ґрац і Марібор. Командиром тієї групи був командир 31 піхотного полку. Маршова група «Ц» була автоколона, її керівником був командир винищувально-протитанкового дивізіону.

Марш у Стирію був особливо трудний. В Австрії заборонено було ночувати в житлових домах. Такий наказ ми, старшини, трактували так, що не робили провірки квартир, а вояки «не розуміли» такого наказу, бо він був у німецькій мові, й так вояцтву вдавалось спати в хатах. Але такими щасливцями не були інші дивізійні частини, бо їхнє вояцтво ночувало в клунях, у школах та в публічних залях, де всюди був собачий холод. Щоденно треба було вояцтву промарширувати майже 40 кілометрів. Після трьох-чотирьох днів маршу був день відпочинку, щоб почистити зброю. Почавши від міста Бруку, було небезпечно марширувати вдень з уваги на часті налети альянтського летунства, що їх воно робило, налітаючи з Італії. Відомо, що марш уночі значно втомлює вояків, так що не раз вони доходили до своїх квартир смертельно втомлені.

До такого форсовного маршу наше вояцтво не було вправлене, бо ж у часі вишколу та в боях з партизанами годі було вправляти такі далекі марші. До того ж такий далекий марш на Юґославію тривав саме в найгіршу пору року. Не було також належного харчування.

Хоча наші люди загартовані і привикли до важкої праці, але їм мало приходилося далеко марширувати, та ще з вирядом, у цивільному житті. Кому було цікаво марширувати 40 кілометрів денно з тяжким наплечником? Марш на Юґославію був незвичайно трудний і прикрий. Але цей важкий іспит наше вояцтво таки здало задовільно. Загально обчислювано, що маршрут мав близько 500 кілометрів, але коли врахувати круті гірські дороги, що їх довелось проходити частинам нашої Дивізії, то, напевно, їхній маршрут становив близько 700 кілометрів.

БОЇ З ПАРТИЗАНАМИ

В кінці лютого 1945 року Дивізія закінчила свій марш, прибувши на місце свого нового постою в районі: Дойч Ляндсберґ – Ляйбніц – Марібор – Сл. Бістріца – Сл. Каніїце – Словенґрадец – Дравоґрад. Цей весь район був охоплений дією юґославських партизанів, добре озброєних, вишколених і забезпечених постійним постачанням зброї та виряду, що його скидали англійські літаки. Щоб успішно поборювати партизанів, треба було призначити Дивізії якнайбільший район своїм простором, а не такий малий, що його дістала Дивізія, і аж шеф штабу Дивізії їздив до військових адміністративних чинників домагатися, щоб поширити терен дії Дивізії для ліпшого вишколу та кращої оборони.

Боротьба з партизанами не була легкою. Партизани знали прекрасно свій терен, знали всі гірські переходи, стежини, мали всюди своїх розвідників, утішались підтримкою населення, яке їх повідомляло про кожний більший рух наших частин. Далекі рейди проти партизанів у високих горах, спроби їх оточити й знищити не завжди були успішні.

Одного разу кинули мій курінь у гори прочесати одну лісисту гору, на якій був малий фільварок чи лісництво. Ніяких ближчих інформацій ми не одержали. Мали ми провірити, чи там не криються дезертири з німецької армії. Довго ми добивалися на ту гору, бродили часом по пояс у снігу. Врешті, коли вийшли на ту гору так, що нас було добре видно, нагло гримнув постріл. Це один підстаршина стукнув так міцно прикладом ручного кулемета, що цей вистрілив. Підійшли ми після цілоденного трудного маршу аж до будинків на тій горі. Виявилось, що там стояв цілий курінь німецького юнацтва. Щастя, що нас помітили й не постала взаємна стрілянина та не було жертв. Хоч ми мали вже певний досвід з партизанських боїв у Словаччині, проте того досвіду було замало, щоб успішно воювати з загартованими й добре вишколеними юґославськими партизанами, котрі мали за собою вже кілька років безперервної партизанської війни з німцями.

Вишкіл, що його проходили частини нашої Дивізії в Юґославії, був і далі звичайним вишколом – заправою реґулярного війська до війни з реґулярним військом, бо ж ми були в безпосередній боротьбі з ними.

Я мав обов’язок провіряти, як проходить вишкіл, і тому їздив цілими днями від частини до частини, послуговуючись автом, ровером чи конем. Всюди зауважував вишкільні недоліки. Одні старшини покликувалися на якісь їхні вишкільні курси, інші на вишкільні програми, що їх вони одержали з полкової команди та ін. Було теж чимало мороки зі стійками. Добре вишколені старшини знають, що найбільше треба провіряти стійки від год. 3.00 вночі, коли-то стійкових ламає сон, що його трудно перебороти. Знає це добре також і вишколений ворог. Трапився випадок, що одного разу попри нашу сотню запасного полку перейшла над ранком ціла дивізія тітовських партизанів без одного пострілу. Ця дивізія могла змасакрувати там усе наше вояцтво, бо наші стійкові всі поснули на своїх місцях.

В Юґославії не було виразно поставлене питання, чи ми воюємо з усіми партизанами, чи лише з тітовцями. Бо ж були так звані «королівські» партизани. Офіційно ми мусіли воювати з усіми, але неофіційно можна воювати по-різному. Декотрі автори, учасники боїв у Юґославії, згадують у своїх споминах, що нижчі команди намагалися на власну відповідальність порозумітися з «королівськими» партизанами, тобто четніками, що ними командував ген. Дража Міхайлович. Це була небезпечна справа, бо такі самовільні договорення вище військове командування суворо карало. Треба відмітити, що часто тітовські партизани уникали відкритої боротьби з нашими частинами. Траплялися не раз випадки, що обидві сторони вдавали, що себе не «бачать». Це зокрема тоді, коли одна й друга сторона не були певні, чи виграють такий несподіваний, зустрічний бій.

З більших бойових операцій, що їх провела наша Дивізія, в скорому часі після свого прибуття до Юґославії було оточення району Мозіря Любна – Сольчава і гірського масиву Босковеця (висота до 1500 метрів). Наше вояцтво не любило гір. Та й самий вигляд цих похмурих гір викликав у кожного якесь немиле враження. Наші вояки, жителі рівнини, прямо боялися гір. Ще в Леґіоні був випадок, що на вимарші в Альпах, недалеко Вінернойштадту багато вояків боялися вийти на верхи далеко нижчих гір, ніж у Юґославії. Декотрі частини їхали залізничним транспортом на ті бойові операції, і на цей транспорт напали альянтські літаки, обкидали поїзди бомбами та обстріляли бортовою зброєю так, що під час того налету згинули та були поранені багато вояків. Обидві ці бойові операції зовсім не були успішні, бо партизанів не вдалося оточити, ані знищити. Вони прекрасно знали, як і куди можна їм без утрат вийти навіть з великого оперативного оточення.

Передостаннього дня війни попав у полон до тітовців командир куреня, що сусідував з моїм куренем. Приїхав я до нього, щоб договоритися щодо нашої спільної дії, бо було відомо, що тітовці в силі одної дивізії насуваються на наш постій. Курінний командир (не пригадую вже його прізвища) розповів мені, як він, провіряючи терен, попав партизанам у руки. Цікавлюсь, як він вирвався від партизанів.

– Треба бути проворним, – відповів він і не хотів більше нічого говорити на цю тему. Якось я теж не міг з ним договоритися про нашу співдію проти тітовських партизанів.

НАКАЗ ЗДАТИ ЗБРОЮ

З кінцем березня 1945 року, коли-то фронт був віддалений від місця постою нашої Дивізії всього на 40 кілометрів, а в районі перебування Дивізії посилено оперували тітовські партизанські загони, несподівано наспів дивовижний наказ, щоб Дивізія склала зброю.

Правдоподібно, мав видати такий наказ сам Гітлер. Наслухався я тоді чимало різних версій і від штабових німецьких старшин, і від наших старшин. Тому, що це була важлива справа, хочу подати тут два факти, що, напевно, мали якийсь зв’язок із таким безглуздим приказом. Перший факт – це перехід прибулого волинського куреня до юґославських четніків, а другий – це опінія Гітлера про «русинів».

Про справу волинського куреня описав основно Орест Городинський у своїй статті п. н. «Два дні в партизанці», що була опублікована в журналі «Самостійна Україна», ч. 7 (161) за липень 1962 року. Городинський також використав у тій своїй праці різні неопубліковані до того часу матеріяли, стосовні тієї справи. Згідно його статті історія цього волинського куреня така: курінь, або волинський леґіон постав як партизанський загін у березні 1943 року на Волині в Крем’янеччині. Його командиром був хор. Микола Медвецький-«Хрін». Леґіон належав до організаційної системи ОУН під проводом полк. Андрія Мельника, і його завданням було охороняти українське населення Волині від німців, польських і совєтських партизанів. Коли в червні 1943 року дійшло до сутичок між повстанцями з ОУН під проводом Степана Бандери і тим загоном, тоді «Хрін» прийняв пропозицію німців припинити з ними боротьбу. Тоді загін перезвався Українським Леґіоном Самооборони. Його німецьким командиром став штурмбанфюрер Луцького СД Асмус. На початку 1944 року командування цим Леґіоном перебрав полковник армії УНР Квітка і незабаром зробив з нього добру бойову частину. Але в червні він відійшов. На його місце ОУН прислала полковника армії УНР Володимира Герасименка, але німці в бойових діях співпрацювали з полк. Петром Дяченком, колишнім командиром Чорних Запорожців і контрактовим старшиною польської армії.

З наступом совєтської армії в липні 1944 року Леґіон перейшов на польську територію. Там у засідці згинув майор Асмус. На його місце прийшов штурмбанфюрер Люблінського СД Біґельмаєр. Німці почали висилати Леґіон до боротьби з польськими партизанами. Провід Леґіону був проти такої німецької політики. Тоді німці заарештували політичного провідника Леґіону «Солтиса». Під час дальшого відступу на Захід до Леґіону приєдналися деякі відділи різних українських частин, а також деякі старшини з Дивізії «Галичина».

В лютому 1945 року Леґіон перевезено залізничним транспортом на станцію Праґерско біля Марібору, де він розташувався в селах Шпільфельд, Обершварц і Унтершварц. Там на початку березня було запляноване включення його в Дивізію. Однак для вояків цього Леґіону першим бажанням була боротьба на рідній землі, і напередодні заплянованого врочистого включення близько 250 вояків під проводом хор. Романа Кивелюка-«Ворона» та хор. «Коваля» подалися в ліси, щоб за допомогою четніків повернутися в Україну. Але четніки співпрацювали з німцями й донесли німцям про наміри Леґіону. Врешті після переговорів і вияснень вояки Леґіону погодилися на включення їх до Дивізії. Хоч німці пообіцяли нікого не карати, проте хорунжого Кивелюка, який їхав до штабу Дивізії, вони вбили, мовляв, він утікав.

Леґіон нараховував близько 600 чоловік і мав чотири сотні. Вояки мали совєтські рушниці, кільканадцять легких і два важкі кулемети, одну протипанцерну гарматку і підводи. Треба відмітити, що вояки того Леґіону воювали прикладно на фронті в складі різних частин нашої Дивізії і багато з них були нагороджені медалями. Як бачимо, доля цього волинського Леґіону була доволі химерна. Спочатку Леґіон воював проти німців, потім з ними спілкував, потім знову хотів вернутися в Україну з поміччю юґославських четніків.

Друга справа, хоч менш для нас важлива, але також цікава. Ґ. Г. Штайн подав у своїй праці п. н. «Hitlers Lagebesprechungen», Abendslage vom 23 Marz 1945, in Berlin, що, найправдоподібніше, наказ про роззброєння нашої Дивізії видав сам Гітлер після обговорення ситуації на конференції в його квартирі в Берліні, що відбулась 23-24 березня 1945 року. На цій конференції Гітлер, дізнавшись про існування нашої Дивізії, сказав таке:

«Ніхто не знає, що навколо робиться. На моє здивування, я щойно почув, що несподівано з’явилася українська СС-дивізія. Я абсолютно нічого не знав про цю українську СС-дивізію. Або ця частина є надійна, або ні. Тепер я навіть не можу творити нові формації в Німеччині через брак озброєння. Тому це ідіотизм – давати озброєння українській дивізії, яка не є зовсім надійна. Я радше волів би забрати в неї зброю і створити нову німецьку дивізію. Я припускаю, що вона є першорядно озброєна, правдоподібно, значно краще, ніж німецькі дивізії, які тепер ми творимо». А далі: «Якщо вона складена з австрійських рутенців, нічого не можна зробити, як тільки забрати в них зброю. Австрійські рутенці були пацифісти. Вони були вівці, не вояки. Вони були нещасливі навіть у австрійській армії. Вся ця справа – це помилка».

Така балаканина Гітлера виглядає на його звичайне й притаманне йому крутійство. Коли він не раз вмішувався навіть у оперативні воєнні дії окремих полків і доводив до розпуки свій генералітет, то як він не міг знати про існування нашої Дивізії. До речі, Гіммлер ніколи не відваживсь би творити таку Дивізію без апробати Гітлера. Його верзіння про пацифізм галицьких українців, що їх називали за часів імперської Австро-Угорщини «тирольцями Сходу», випливало з питомої і хронічної ненависти Гітлера до слов’ян. Адже галицькі українці були завжди добрими вояками. Оцінював їх належно архикнязь Фердинанд і архикнязь Вільгельм, відомий як Василь Вишиваний, полковник УСС.

Шеф штабу нашої Дивізії назвав цей наказ роззброєння нашої Дивізії божевільним. Таким він виглядав для всіх, що орієнтувалися у воєнному положенні та бачили, що Третій Райх тріщить і валиться.

Накази про роззброєння нашої Дивізії весь час чергувалися та собі взаємно суперечили. Надсилали їх різні військові команди. Остаточно таки почали відбирати зброю від нашого вояцтва. Можна уявити собі його настрій, коли воно чує близький гук гарматньої канонади, а йому наказують здати зброю, яку опісля знову віддають. Треба завдячувати дуже багато впертій інтервенції Отто Вехтера, кол. губернатора Галичини, який під кінець війни був призначений в головному управлінні СС опікуном усіх військових добровільних чужинних формацій. Завдяки його впертим заходам хвилево здержано роззброєння нашої Дивізії, а згодом зовсім відкликано та віддано відібрану зброю нашому вояцтву, а Дивізія одержала теж наказ реквірувати паливо, зброю і амуніцію від відступаючих німецьких і мадярських частин. Адже становище на фронті сильно погіршувалося і большевики підходили вже щораз ближче до Марібору.

Ґруппенфюрер Отто Вехтер, кол. губернатор Галичини, прибувши до Дивізії, зібрав одного дня відправу з участю штабу й курінних командирів запасного полку нашої Дивізії і там одверто сказав, що Німеччина програла війну. «Бачимо, що важкий час, – говорив Вехтер, – Німеччина програє війну. Залишається однак для нас одна ще потіха. Тепер з різних причин розійдуться по світі тисячі німців. Так буде легко рознести по всьому світі ідеї націонал-соціялізму».

Чи справді Вехтер вірив у те, що сказав?

Чи, може, лише так сказав, щоб щось сказати? Мабуть, так, бо ж він був інтеліґентною людиною, поміркованою, і добре знав, що таке націонал-соціялізм, яке лихо принесла ця політично-ідеологічна система самій Німеччині й всім народам. Напевно, знав Вехтер і про існування концтаборів та інше жахіття гітлерівського терору.

Були на тій відправі різні старшини, навіть і старі віком, та немало дивувались його словам, як може таке одурманення націонал-соціялізмом захопити навіть інтеліґентних людей, і як може Вехтер говорити про поширення ідей націонал-соціялізму в повоєнних часах, коли він уже гине на наших очах.

Блеф чи справді ідеологічне одурманення?..

Про це одурманення писав Еріх Керн у своїй праці п. н. «Ді Ґроссе Равш», описуючи, як націонал-соціялістичним одурманенням були опановані, прямо сп’янілі, німецькі маси. Це була справжня психоза мас, які сліпо йшли за Гітлером, який і завів Німеччину в історичну катастрофу.

Але мусимо бути справедливими до Вехтера. Він робив, що міг, щоб полегшити життя наших людей в Галичині і багато допомагав. Лихо було в тому, що в адміністрації було повно поляків, котрі робили різні пакості нашому населенню, а все йшло на рахунок німців. Він був одним з головних організаторів нашої Дивізії і турбувався нею весь час. У повоєнних роках Вехтер приховувався десь в Італії і помер у 1949 році.

ФРОНТОВІ БОЇ НАШОЇ ДИВІЗІЇ

31 березня 1945 року нашу Дивізію підпорядковано другій армії, а безпосередньо першому кавалерійському корпусові, і вона мала почати першого квітня протинаступ, щоб здержати просування большевицьких військ, що прорвалися між Ґляйхенберґом – Фельдбахом.

Наступ почався, як було запляновано, о год. 6.30 вранці першого квітня 1945 року, і після завзятих успішних боїв нашим частинам удалося закрити фронтовий прорив між Ґляйхенберґом – Фельдбахом. Майже всі наступальні наші частини визначались у боях своєю завзятістю і стійкістю. З бойовими успіхами прийшло одначе доволі трудне завдання – вдержання здобутого терену.

Район боїв нашої Дивізії називався «ґрабенлянд», можливо тому, що район пересікають річки, подібно, як північні допливи нашого Дністра. Всі вони пливуть з півночі на полудне. Хоч вони не творять серйозної перешкоди для переходу, проте до оборони надаються ліпше, ніж відкрите поле. До того терен з невисокими горами. Найвища – це Штраден гора (609 метрів), що панує над західнім районом. Бад Ґляйхенберґська гора (318 метрів). Незначно гориста околиця Фельдбаху, що розположений около 20 кілометрів від Мадярщини, та розкинені села, ліски, сади, дають незвичайно велику і догідну можливість доброго закритого підходу до всяких оборонних позицій.

Вище погір’я розкинене вже на лінії Ґрацу. Там великою перешкодою є ріка Мур, що її хотіли захопити большевики в своєму першому прориві, але це їм не вдалося.

Ґляйхенберґський замок цікавий своїм положенням. Він на горі. З нього можна далеко бачити все довкілля. Той замок розділяв большевицькі становища, і тому большевики намагалися за всяку ціну здобути цей замок. До замку ворог мав дуже добрий підхід лісом і міг підійти туди на віддаль 50 кроків зовсім непомічений. Отже, замок насправді був найтруднішим пунктом нашої оборони. До замку також трудно було довезти постачання.

31 березня 1945 року мій курінь запасного полку вирушив у терен, щоб наводити порядок на дорогах, кудою проходили розбитки та втікачі мадярської армії. Над’їхав ген. Фрайтаґ і в розмові зі мною показав мені на карті схему дивізійного протинаступу на большевиків, що прорвалися між Ґляйхенберґом і Фельдбахом. Між іншим, большевицький прорив був зроблений в дуже догідному для наступу терені. На мою думку, Дивізія все ще не була повністю вишколена до бойових фронтових операцій, хоч і мала вже досвід у партизанській боротьбі, проте ж ця боротьба не була фронтовою боротьбою. Бракувало Дивізії фюзелерського куреня, що його завданням є очистка передпілля від ворожих невеликих відділів, щоб вони не гамували руху великих частин. Такий курінь має теж завдання вести розвідувальні дії. Цей курінь був віддалений від нашої Дивізії, перебував під Радкесбурґом і був підпорядкований 23 танковій дивізії. Другий важливий курінь, тобто саперів, укріплював Марібор. Ці обидва курені були частинами особливого призначення, вони були дуже потрібні нашій Дивізії, коли вона опинилася в безпосередній фронтовій боротьбі. Хто знає, яке важливе завдання мають сапери в обороні, а фюзелери в розвідці, той розуміє, що брак цих обидвох куренів Дивізія гостро відчувала.

Коли розглядати розподіл бойових завдань нашої Дивізії за пляном ген. Фрайтаґа, то до протинаступу він кинув два полки – 29 і 30, а 31 полк залишився в резерві. Проте на ліве крило наступу він кинув польово-запасний курінь, який зовсім не був ще готовий до фронтової боротьби, бо ж до цього куреня весь час прибували свіжі люди, мінялися старшини й підстаршини.

У важких боях частини нашої Дивізії здобули Штраден Коґель («Коґель» називають австрійці середню гору), здобули також і замок Ґляйхенберґ. У тих боях перемогли большевиків наші вояки, хоч і мали великі втрати. Може, успіх наших частин був іще тому, що на тому фронтовому відтинку не було ворожого летунства, ані танкових з’єднань. Не було летунства, ані танкових частин і з німецької сторони. Відношення сил на фронті було до 4-5 у ворожу користь, тобто була велика ворожа перевага в людях і артилерії.

Тому що вже війна кінчилася і Німеччину заливали переможні альянтські й совєтські війська, большевицьке командування вважало, що з німецької сторони на фронтовому Фелвдбахському відтинку не буде вже ніякого протинаступу. Проте наша Дивізія такий протинаступ зробила, і майже цілий місяць велися на тому відтинку завзяті бої, наступи та протинаступи з одної і з другої сторін. Були теж і критичні хвилини. В часі одної такої критичної хвилини ген. Фрайтаґ знову зголосив свою резиґнацію з командування нашою Дивізією, але корпусний командир не прийняв його резиґнації, а коли фронтова ситуація поправилась, тоді ген. Фрайтаґ знову обняв командування і залишився з Дивізією аж до капітуляції.

Проти нашої Дивізії стояли на фронті частини так званого третього українського фронту. Проти себе були в шанцях українці. Таку ситуацію намагалося використати большевицьке командування, посилюючи пропаґандивну війну. З нашої сторони, так само і з німецької замало присвячували уваги цій важливій воєнній ділянці. На пропаґандивний вишкіл почали висилати курсантів уже в останніх днях війни. Правда, на фронті було багато гучномовців, але нам бракувало добрих і здібних пропаґандистів, що вміли б виголошувати добрі пропаґандивні кличі, головно до силоміць змобілізованих наших братів і закинених на австрійський фронт. Добра пропаґанда з нашої сторони була там прямо конечна. На жаль, вона була слаба й неуспішна.

Ще від самого початку існування Дивізії були різні курси, наприклад, курс пропаґандивний зорганізував був Кляйнов, але від нього годі було сподіватися доброго пропаґандивного вишколу нашого вояцтва, зовсім йому чужого національно і психологічно. Тому треба пам’ятати про особливо важливе значення пропаґандивної війни в майбутньому.

Наприкінці квітня 1945 року до нашої Дивізії прибув генерал Павло Шандрук – голова Українського Національного Комітету й головнокомандуючий Української Національної Армії. З ним приїхали д-р Вехтер, полковник Бізанц і д-р Фріц Рудольф Арльт. Ген. Шандрук цікавився основно всіма справами Дивізії. У шефа штабу нашої Дивізії склалося про генерала Шандрука добре враження. На його думку, генерал Шандрук був добрий командир. Він відвідав теж майже всі фронтові частини, які склали тепер присягу на вірність Україні. Поїздки генерала Шандрука скріпили морально наше вояцтво. Між ген. Шандруком і ген. Фрайтаґом не було добрих відносин, і про це теж згадує шеф штабу в своїй праці про нашу Дивізію.

КІНЕЦЬ ВІЙНИ

Ішли перші дні травня 1945 року.

На нашому фронтовому відтинку було відносно спокійно. Але в тому часі до Австрії вже вступили з заходу й північного заходу альянтські війська. Шостого травня відбулась конференція в командному пункті IV СС танкового корпусу, в часі якої обговорено всі заходи, що їх треба зробити, щоб німецькі й чужонаціональні військові частини не попали в руки большевикам у часі капітуляції. Вирішено, що весь німецький фронт, починаючи від 7 травня, мав покинути становища й поспішно відходити на територію, захоплену західними альянтськими військами. Пополудні того самого дня відбулась нарада в головнокомандуючого шостою панцерною армією генерала Балька, який повідомив усіх присутніх, що Німеччина капітулюватиме в найближчих днях і що треба всім армійським частинам скоро відійти з фронту, щоб не попасти в большевицький полон.

Другого дня в передполудневих годинах почався відступ цілої шостої німецької панцерної армії, в тому числі і IV СС танкового корпусу і нашої Дивізії. Всі шляхи і дороги були заповнені відступаючим військом, а до того ще з південного сходу надходили частини другої німецької армії.

В часі відходу, в дні 10 травня, застрелився в місцевості Тамсвеґу ген. Фрайтаґ. Перестав існувати штаб Дивізії, а наше вояцтво почало продиратися через верхи гірських масивів, щоб не попасти в руки большевикам чи тітовським партизанам. Біля Тамсвеґу англійці призначили збірний пункт для нашого вояцтва, і там я обняв команду над всіма нашими вояками, що прибували на цей пункт. Другий збірний пункт був у Шпітталю, а звідти англійці вивезли все зібране там наше вояцтво до Італії.

Близько 700 дивізійників, між ними багато старшин, опинилися в американському полоні. Спершу вони перебували в таборі над озером Ріґзее біля Мурнав, це приблизно 60 кілометрів від Мюнхену, потім у місцевості Бад Айблінґу, пізніше в Аєрбаху. Наші дивізійники були звільнені з американського полону у відносно скорому часі. Але вся основна сила нашої Дивізії перебувала в Італії в полоні аж до 1947 року, а пізніше була перевезена до Великої Британії.

Спільне перебування нашого вояцтва в полоні в Ріміні, де була широко розгорнена культурно-освітня і виховна діяльність і де наше вояцтво поглиблювало своє знання, готуючись до цивільного життя, було, безумовно, доброю життєвою школою для нього. Правильно відмітив це пор. В. Литвинович у своїй статті п. н. «Культурно-освітня і виховна праця в таборах полонених в Італії», що була надрукована в журналі «Вісті», ч. 1.6, 1953 року. В цій статті він писав таке:

«…Вся ця культурно-освітня і виховна діяльність дала нам, воякам, розуміння і значення ролі українця, колишнього вояка, в суспільно-громадському й культурно-освітньому житті й зміцнила його наснагу йти шляхом послідовної праці для добра своєї батьківщини, народу та вистояти вірно й непохитно на своїй стійці, так, як колись він стояв на стійці зі зброєю в руках, так і тепер він стоїть на стійці оборони інтересів українського народу. Можливо, що табір додав нам, колишнім воякам, те, чого не могла дати нам чужа уніформа».

На мою думку, це правильна розцінка. Табір у Ріміні виховав тип українського вояка-суспільника, який, вийшовши з полону, взявся негайно до політичної, суспільно-громадської, культурно-освітньої та виховної праці. Найкращим прикладом такого вояка-суспільника є наші побратими-вояки у Великій Британії, завдяки яким заіснувало і розвинулося добре зорганізоване життя української громади в тій країні.

Ми часто говоримо «колишні вояки». Це неправильно. Немає колишніх українських вояків, а є українське вояцтво, яке і далі в дійовій службі свого народу й України, хоч і не зі зброєю в руках. Дефініцію завдань нашого вояцтва в мирному часі дуже добре визначив пор. д-р Святомир М. Фостун, вказуючи, що «вояцька присяга на вірність України зобов’язує нас постійно, а теперішній наш цивільний статус не зменшує наших зобов’язань супроти Батьківщини. Довгі роки перебування на чужині ні в чому не змінили, а навпаки, ще збільшили наші завдання у всеобіймаючому фронті визвольної боротьби українського народу й кожночасно нам пригадують, що добро української нації – це наш найвищий закон і життєвий дороговказ українського вояцтва».

Так, дорогі побратими-вояки, й ви, шановні читачі. Добро української нації – це найвищий закон і життєвий дороговказ.

Такими словами я закінчую ці мої спомини-роздуми в добрій і вірі й надії, що вони стануть причинком до основного вивчання історії українського війська в сучасному двадцятому століттю, що її в майбутньому опрацюють і напишуть українські військово-знавчі історики.

Коли так станеться, то мої спомини-роздуми сповнять своє призначення.

ПІСЛЯСЛОВО АВТОРА

Спомини зі свого життя написав я вже давно. Майже двадцять років тому. Написав їх лише для найближчої рідні, не маючи наміру їх публікувати. Але на відмічення двадцятиріччя з дня смерти сл. пам. Степана Бандери ред. «Гомону України» з Торонта п. Володимир Окіпнюк у розмові зі мною вельми заохочував мене видати друком мої спомини. Це саме радив мені й ред. «Української Думки» д-р Святомир М. Фостун, указуючи на конечність видання моїх споминів, зокрема коли йдеться про мою військову службу в Дружинах Українських Націоналістів, бо хто ж інший, як не командир Леґіону ДУН, міг би найбільш об’єктивно та всесторонньо описати про Дружини Українських Націоналістів, їхнє постання, вишкіл, короткотривалий побут в Україні, а пізніше перебування ДУН у Білорусі та причини розв’язання цієї української військової формації, яка в умовах іншої політичної кон’юнктури, а не тієї, що існувала, могла стати зав’язком української армії. Обидва редактори заохочували мене опублікувати мої спомини ще й тому, щоб у формі таких споминів передати мій багатий військовий досвід майбутнім українським військовикам, щоб цей досвід не пішов у забуття і щоб для історії українського війська збереглась теж згадка про мою скромну особу – українського старшину, який усе своє життя віддав служінню Україні й українській нації.

Коли ж Головна Управа Об’єднання бувших Вояків у Великій Британії – цієї української найбільшої комбатантської організації у вільному світі, з якою я тісно співпрацюю вже продовж багатьох років, охоче погодилась видати друком мої спомини, я рішився їх опублікувати.

Тому що ці спомини охоплюють у стислій формі лише період моєї довголітньої військової служби, а поза ним залишається моя багатогранна суспільно-громадська, культурно-освітня і виховна праця, хочу про неї згадати в цьому моєму післяслові.

Суспільно-громадською і культурно-освітньою діяльністю я цікавився вже замолоду. Згадую про це в своїх споминах. Як активний учасник Визвольних Змагань, я не міг стояти осторонь нашого політичного життя і від 1922 року був членом Української Військової Організації, діючи в Коломийській окрузі, а після постання Організації Українських Націоналістів був її активним провідним членом на різних організаційних постах. Провів я також багато різних організаційних вишколів, зокрема з військової ділянки.

У повоєнних роках (1945-1954) я учителював у народніх школах, що існували в таборах переміщених осіб, а теж і в гімназіях, що були під опікою УНРРА й ІРО, був опікуном молоді, культурно-освітнім референтом, а з 1951 до 1954 року працював організаційним референтом Головної Управи Українського Червоного Хреста в Німеччині.

В 1954 році я знову надів військову уніформу, поступивши на військову службу в т. зв. МОО (вартівничі сотні) при британській окупаційній армії в Зах. Німеччині. Довелось мені тоді, маючи вже 53 роки життя, проходити знову твердий рекрутський вишкіл, і то дуже суворий. Про мою військову службу в згаданих вартівничих сотнях, де я був суперінтендентом, тобто мав найнижчу старшинську ранґу, доволі багато згадано в опублікованій праці сотника Теодора Пелеха п. н. «Українські Вартівничі Сотні в Німеччині», що її видало українське видавництво в Мюнхені в 1981 році у відзначення 25-ліття тих вартівничих сотень.

Прослужив я в тих вартівничих сотнях чотири роки, тобто від 1954 до 1958 року. В наступних двох роках (1958-1960) працював у редакції АБН і був виховником молоді при ІМКА-ІВКА (Хрістліхе Ферайн Юнґер Меннер) як керівник такого молодечого осередку в Мюнхені. Був я довголітнім виховником сумівської молоді, головно в літніх таборах молоді СУМу Німеччині, Бельгії, Англії, ЗСА та провів з цією молоддю 20 таборів. З 1965 року сповняв я обов’язки організаційного референта Крайової Управи Українського Християнського Руху в Зах. Німеччині, а також і голови УХР продовж десяти років. У тому часі я розгорнув широку багатогранну діяльність та відбув численні поїздки з доповідями для українського громадянства не лише в Німеччині, але теж і в інших країнах Західньої Европи й ЗСА.

Майже весь час від закінчення війни я співпрацював з українською пресою та й тепер співпрацюю з нею, дописуючи, чи це під своїм прізвищем, чи під псевдонімами. Написав я для молоді такі статті виховно-повчальното характеру, як: «Матір у творах Шевченка», «Українські діти – наше майбутнє», «Сильна воля», «Рідна мова», «Наші подружжя – клітини нації», «Два світи». Був я також співробітником «Вістей» 1 УД УНА і військовознавчого журналу «Сурмач», у якому співпрацюю і тепер. Хочу згадати при тому, що разом з двома моїми побратимами з ДУН я опрацював свого роду історію ДУН п. н. «Дружини Українських Націоналістів 1941-1942 рр.», що була видана друком у 1953 році.

Найрадіснішим днем мого життя уважаю не день мого одруження, хоча цей день був, безумовно, вельми радісний для мене. До речі, я одружився поволі пізно, бо аж у 1942 році. Обоє ми бездітне подружжя. Моя дружина – людина дуже доброї вдачі, справжній вірний друг мого життя, і їй я глибоко зобов’язаний за вирозуміння і повсякчасну підтримку та поміч у моїй суспільно-громадській і культурно-освітній праці.

Тим найрадіснішим днем мого життя був день першого листопада 1918 року, коли-то я, молодий юнак, вітав проголошення української державности на західноукраїнських землях і з гордістю стояв того дня у першій стійці на залізничній станції. Так, це був мій найрадісніший день мого життя, і таким залишиться він у моїй пам’яті.

Найгіршим періодом мого життя було ув’язнення в 1943 році та перебування у львівській в’язниці приЛонцкого, де від Різдва аж до Великодня я неволився разом з іншими там ув’язненими старшинами ДУН.

Кожне ув’язнення є прикре й пригноблююче, а що вже говорити про ув’язнення в тому воєнному часі. Дошкулювали нам голод, холод, спання на кам’яній долівці та брутальний в’язничний режим. Каралися ми у в’язниці зовсім невинні ні в чому, бо ж не поповнили ніякого злочину, ані каригідного вчинку. Найбільш боліло нас те, що ніхто з існуючих тоді у Львові різних українських комітетів, організацій чи навіть з приватних громадян не поцікавився нами і не навідався до нас. Мало того. Ніхто ані словечка нам не написав, хоч усе була можливість передати нам записку почерез в’язничну обслугу. Адже ж про нас, 20 старшин ДУН, безправно ув’язнених, знали у Львові. Це не була ніяка таємниця. Проте нас чомусь забуто. Й це найдужче нас боліло та морально пригноблювало.

Радісним часом для мене була моя головна поїздка до Великої Британії на запрошення Головної Управи ОбВУ в жовтні-листопаді 1980 року, в часі якої я відвідав з доповідями майже 40 відділів Об’єднання бувших Вояків Українців у Великій Британії. Всюди мене вітали з найбільшою сердечністю і щирістю та зі справжнім побратимством. Я тричі відвідував українську громаду у Великій Британії і кожноразово втішався сердечною і дружньою гостинністю нашого вояцтва та громадянства. Головна Управа ОбВУ нагородила мене медалею – почесним відзначенням за мою довголітню співпрацю з цією комбатантською організацією. Це відзначення для мене є наймиліше за весь час моєї довголітньої суспільно-громадської праці, їй, Головній Управі Об’єднання бувших Вояків Українців, я глибоко вдячний за вможливлення видати друком ці мої спомини-роздуми, а водночас я також особливо вдячний ген. секретареві ОбВУ пор. д-рові Святомиру М. Фостунові за редакційне опрацювання цих моїх споминів до друку.

Читачу! Не будь розчарований, що в цих моїх споминах ти не знайшов ніяких художніх описів, цікавих розмов, пригод та різного квітчастого розмаїття, яке часто прикрашує спомини. Я не художник і не письменник, а вояк, і по-вояцькому написав ці мої спомини-роздуми.

Так, це більш роздуми, ніж спомини. Роздуми про українського вояка. Роздуми про те, яким він був, яким я його бачив в УГА і в Армії УНР, з яким пройшов Визвольні Змагання, якого вишколював у польському війську, з яким ділив долю і недолю в Леґіоні Дружин Українських Націоналістів, з яким пройшов шлях I УД УНА та закінчив останні дні Другої світової війни.

Сьогодні, на схилі свого віку, я не раз згадую не лише мою довголітню військову службу, але й призадумуюсь часто над історичним минулим нашої нації, минулим славним і героїчним нашого українського вояцтва в усіх часах історичного буття нашого народу.

Роздумую я часто про те, що саме було причиною того, що наш вояк завзято воював при кінці війни, перебуваючи в доволі невідрадному положенні. Адже Україна була зайнята знову большевиками. Не було також ніякої надії на будь-яку корисну розв’язку українського питання, бо ж большевики, спілкуючи з західніми альянтами, вирішували з ними долю Европи.

Отже, чому воював наш вояк?

Воював він таки за Україну.

Українська справа, хоч, може, в тому часі вона виглядала зовсім безвиглядною, все-таки існувала. Так само, як вона існує сьогодні. Наш вояк ішов у фронтову боротьбу під Бродами, бачачи, як відступає безладно одне з найкращих військ Другої світової війни. Ішов він у бій під Фельдбахом, знову ж бачачи там безладний відступ мадярської армії. Він залишився вірний своїй вояцькій присязі. Український вояк не філософував, що не буде воювати, тому що не воює на своїй рідній землі. Він воював проти відвічного ворога, байдуже на чиїй землі. В тому ж саме й найбільша вартість нашого вояка, його хоробрість і лицарськість – це важливі прикмети, що їх виявив наш вояк. Шеф штабу нашої Дивізії майор Вольф-Дітріх Гайке писав, що усюди, де в боях був український командир частини, там наше вояцтво завжди втримувало свої становища і переможно робило різні протинаступи та інші бойові дії. Чи ж може бути краща похвала і признання для нашого вояка від чужинця-старшини, який був дуже добре ознайомлений з психологією українського вояка.

Може, дехто з вояків і не роздумував над тим усім, може, діяв і підсвідомо, бачачи, що коли його старшини йдуть у бій разом з ним, значить, вони знають, що треба такої бойової дії. Але навіть і коли в частинах були лихі командири-чужинці, то й тоді наш вояк розумів, що є щось більш важливого, як симпатичний чи несимпатичний командир. Він воював не для свого командира, а воював за вищу справу – воював за Україну. Цю настанову нашого вояцтва дуже правильно розумів і оцінив шеф штабу нашої Дивізії, пишучи, що «попри все, українські вояки Дивізії виправдали себе в найважчих обставинах жорстокої боротьби, їм треба побажати, щоб їхні бойові діла не залишили в їхніх противників лише почуття ненависти. Українські вояки взяли зброю в руки з доброю вірою і без ганьби боролися за шляхетну ідею свободи й незалежности. За моїми спостереженнями, вони завжди готові знову вступити в боротьбу за ті самі ідеали».

Цю вірність українського вояка його вояцькій присязі і повсякчасну готовість до боротьби за волю України чи не найкраще описав наш побратим письменник д-р Святомир М. Фостун у своїй повісті п. н. «Шляхами смерти», змальовуючи в ній свого героя – українського вояка Олега Вишневого, який, пройшовши дев’ять кіл пекла Другої світової війни та вийшовши з полону, йде в Україну далі боротися за її волю. Такого рішення ніяк не могли розуміти його друзі-німці, з якими він ділив долю і недолю на східньому й західньому фронтах Другої світової війни.

«Вони не були синами української землі, яка кликала його зовом одвічної боротьби і зберегла його життя в пеклі в’язниць, концтаборів, і воєнній хуртовині, щоб він боронив її від ворожої навали так, як це чинили в сивій давнині його предки, вої княжої волинської землі, чубате козацтво, чи тепер чинять його ровесники вояки Української Повстанської Армії…

Ген далеко на сході лежала його соняшна країна – степова Геллада, де Дніпро-Славута котив свої хвилі, де дрімали поліські гущавини, височіли горді Карпати, сумували степові кургани, а кулеметні черги сполохували мавок у густих волинських лісах.

Вона кликала до себе Олега Вишневого….»

І він пішов, як пішли інші, сповнити свій вояцький обов’язок.

З перспективи проминулих уже 39 років з часу постання нашої Дивізії можемо тепер спокійно, безпристрасно зробити розцінку її ролі і значення у визвольній боротьбі українського народу в грізних буревійних роках Другої світової війни та ствердити, що її вояцтво перш усього було українським вояцтвом, хоч і носило чужу уніформу, але воювало за волю української нації. Воно гідно і чесно сповнило свій вояцький обов’язок, а в повоєнному часі продовжує і далі служити Україні, хоч і не зброєю, а своєю відданою працею в різних ділянках українського організованого життя поза межами нашої Батьківщини, не перестаючи ні на мить бути українським вояцтвом. Духовно єднається воно з вояками-українцями, котрі служили в різних чужих арміях чи формаціях, куди їх закинула воєнна хуртовина, бо всі вони – сини нашого народу, й всі вони завжди себе почували українськими вояками, й такими вояками вони вважають себе і сьогодні.

Тому, дорогий читачу, сприймай мої спомини більш як роздуми про українське вояцтво, яке своїми чинами і кров’ю писало історичні сторінки нашого народу в бурхливій першій половині сучасного століття.

Я вдячний Богу та щасливий, що мені довелось служити моїй Батьківщині й моєму народові в трьох українських військових формаціях:

Українській Галицькій Армії, Леґіоні Українських Націоналістів і Першій Дивізії Української Національної Армії.

Це для мене особлива честь і гордість. Одночасно і велика радість, що послужив Україні як український старшина не лише у військовій уніформі, але як і громадянин, проте завжди вважаючи себе українським вояком, вірним своїй вояцькій присязі.

Таким українським вояком я залишусь до кінця мого життя.

Мюнхен, 1.1.1982 року.

полк., мґр Євген Побігущий-Рен

http://www.ex.ua/54523495

Рубрики: Бібліотека Центру | Український націоналістичний рух