Еристичний дискурс – ХХІ

Продовжуємо публікувати матеріали з нової мнографії Петра Іванишина “Агон, або Перипетії одного захисту”. 

 

Петро Іванишин

 

Еристичний дискурс – ХХІ[1]

 

Силові лінії інтерпретаційних обріїв українського літературознавства 2000-х можна простежити і через осмислення метакритичних закономірностей та явищ, котрі сформувалися ще у 1990-ті. Йдеться про різноманітні прояви еристичного (сперечального) дискурсу, насамперед про магістральне теоретичне протистояння, котре актуалізувало значні науково-методологічні та світоглядні антагонізми між окремими вченими та літературознавчими середовищами в межах корелятивної пари: постмодернізм (інші ліберально-космополітичні методологічні течії) та академізм, або традиціоналізм (класичні та націоцентричні теоретичні напрями). Ці теоретичні суперечки заторкували не лише методологічні, а й історико-літературні, літературно-критичні та загальнокультурологічні питання.

Основним ретранслятором постмодерних ідей виступив Григорій Грабович, а їх рупором – газета і видавництво “Критика”. Інші дослідники (переважно з числа авторів “Критики”) так чи інакше розвивали його концепти. Судження Г.Грабовича ідеологічно виструнчені довкола доктрини космополітичного неолібералізму. Їх спектр був доволі широкий: від окремих особистостей до наукових інституцій та української гуманітаристики загалом. Вже у передмові до збірника статей “Шевченко, якого не знаємо”, датованій 2000-м роком, дослідник впевнено констатував: “Поширення невіглаських побудов і підміна науки науковою фантастикою – закономірний результат майже цілковитого колапсу академічних інституцій, зокрема в гуманітарному секторі, і втрати ними решток наукового авторитету” [6, 15].

У 2001-му Г.Грабович дорікав українській літературі та літературознавству за патріархальність, антиінтелектуальність, антилібералізм, ксенофобію, нацреалізм, націотворчість: “Передусім, від совєтських часів не змінилася кадрова політика й самі керівні кадри, їхній стиль праці, їхній монополістично-авторитарний, патріархально-«дідівський» і, що найважливіше, посутньо антиінтелектуальний (і антиліберальний, антизахідний) етос”; “Постійно, хай тільки й імпліцитно, відживлюється ксенофобська позиція «вітчизняної» окремішності та самовистачальності, і за першої-ліпшої нагоди твердиться, що деякі історіографічні питання (як, наприклад, спір про автентичність «Слова о полку Ігоревім») уже давно і, що найважливіше, остаточно розв’язані”; “…місце соцреалізму посів своєрідний гіперпатріотичний нацреалізм…”. Як наслідок, Г. Грабович пропонував взагалі відмовитися від викладання літератури, враженої “народницькою, а потім свовєтсько-марксистською традицією, в якій література та її історія виконували основні націотворчі функції, бачилися обличчям і сурогатом нації”: “…чи не варто, бодай на якийсь час, а може, і взагалі, припинити викладання літератури в школах? Ніхто, звісно, не заборонятиме школярам читати, що ті хочуть. Важливо припинити шкільні екзегези про літературу, зокрема її історію” [2, 11-15].

У 2002-му Г.Грабовича стурбувала монографія С.Андрусів “Модус національної ідентичності”, за його словами, “крипто-постмодерністська студія” і “претензійне дослідження”, де “старосвітсько-націоналістичний патос заховано за маскою, оздобленою термінами «текст», «код», «міт» і навіть «національний космо-психо-логос»” [5, 173-17]. У 2004-му автор ще раз наголошував на “антикаменярстві” Франка й пишався своїм космополітичним літературознавчим вишколом в Єйльському університеті: “Зате не було на моїх курсах місця для upupienia[2] – бо університет був університетом, і література не бачилася в якихось суспільних чи націотворчих функціях…” [5, 10, 15].

У 2005-му і 2006-му роках Г.Грабович обрав об’єктами критики академічних літературознавців за їх “нативізм”, непомічання “корупції”: “Корупція в науці – в її суто інтелектуальному, власне науковому плані – не останньою чергою засвідчує про себе як уже традиційна (від совєтських часів) підміна наукових цінностей ідеологічними або популістськими, явно нативістичними сурогатами”. Реформування академічної науки, на його думку, мало б відбуватися як люстрація “некомпетентних”, якщо під “науковою компетентністю” розуміти космополітичну налаштованість та упередженість щодо національної традиції: “Провести переатестацію всіх викладачів, професорів, штатних науковців щодо академічних кваліфікацій (знання мов, елементарної наукової компетентности, продуктивности тощо)” [4, 23-25]. Осередком антинауковості зображалась Академія наук: “…наука має такий стосунок до академії, тобто НАНУ (чи навпаки, НАНУ до науки – знову нагадую, що йдеться передусім про гуманітарну науку), як реформи мають до маразму (і навпаки)” [3, 4].

Найпослідовніше розвивала полемічні ідеї Г.Грабовича Тамара Гундорова — найактивніша постмодерна дослідниця 2000-х: монографії “Femina melancholica. Стать і культура в гендерній утопії Ольги Кобилянської” (К., 2002), “Післячорнобильська бібліотека. Український літературний постмодерн” (К., 2005), “Кітч і література. Травестії” (К., 2008). У 2002 році вона фіксувала “теоретичну кризу” й висловлювала жаль щодо надто малих “тенденцій «західництва» в українському літературознавстві”, шкодувала, що “нова постмодерна методологія” тут “не прижилася”, натомість “народницькі” “ідеали національної органіки й надалі залишаються найвпливовішими в університетському середовищі”. Пострадянський літературознавчий академізм, на її погляд, виростав із “утопічної” шістдесятницької критики культури, що апелювала “до національної ідеології, поміркованого модернізму й поміркованого формалізму, а також органічності національної культури”. Феміністична дослідниця застерігала супроти нової “консервативно-національної критики” академічного та “дилетантського” типів (маючи на увазі, наприклад, поняття “розгулу методологій” М.Наєнка чи “штовханини на методологічному полі” І.Дзюби), котра висловлювала “розчарування та незадоволення модними західними теоріями” (деконструкцією, постструктуралізмом, фемінізмом та ін.). Тому критичні міркування І.Дзюби, на її думку, не лише “приховують… острах щодо руйнування національної органіки культури”, а й “сакралізують «національний» канон українського письменства… і муміфікують ідеали шістдесятництва” [8, 15-17].

У 2007 році Т.Гундорова закидала посттоталітарній академічній критиці ідеологічність, витворення “пострадянського ідеологічного літературознавства”. Не задовольняла її й “дилетантська” критика (чи “поп-критика”) з її “мімікрією будь-якої методології”: “Сприйняття тексту підмінюється нарцисичним самоспогляданням критика, який не прагне доступитися естетичної самототожності твору й задовольняється відшукуванням у тексті слідів свого «я» та творить власний образ-ідеал”. “Прекрасними дилетантами” Т.Гундорова вважала М.Рябчука і С.Павличко, до інших “поп-критиків” зараховувала І.Бондар-Терещенка, Є.Барана, Ю.Андруховича, В.Єшкілєва, П.Іванишина, Н.Зборовську та ін. При цьому вільно послуговувалась припущеннями й відверто опонувала націоцентричному мисленню: “Ще один різновид поп-критики – активне вибудовування іміджу «суперзірки» (наприклад, як для Ніли Зборовської): численні саморекламні інтерв’ю з використанням провокаційних ходів (скажімо, імітація мало не лесбійської закоханості в «мою Соломію») створюють дещо знахарський образ критика-психоаналітика… Подібно до Іванишина, Зборовська вибудовує свій текст на ствердженні національного, однак, на відміну від герменевтики та іманентності, до яких апелює дрогобицький критик, Ніла звертається до фройдівського біологізму” [9, 22-23].

Не менш потужним виявилось опонування постмодерним “деміфологізаційним” (деконструктивістським) ідеям з боку авторів різних методологічних орієнтацій (герменевтичної, націоцентричної, філологічної, компаративної та ін.). Тому значна кількість монографій була або полемічною або містила концептуальні еристичні акценти, спрямовані проти ліберально-космополітичного дискурсу. Посутньо критикував постструктуральну методологію (передусім фемінізм) М.Наєнко у навчальних посібниках “Історія українського літературознавства” (К., 2001, 2003), “Історія українського літературознавства і критики” (К., 2010), а також у праці “Художня література України: від міфів до модерної реальності” (К., 2005, 2008). У розвідці “«Personae verbum» (Слово іпостасне)” (К., 2001) Вал.Шевчук ґрунтовно спростував спроби десакралізації творчості Т.Шевченка, характеризував Г.Грабовича як “негативно наладнаного до Т.Шевченка літературознавця”, представника “літературознавчого фарисейства” [30, 31, 71, 253]. Деструктивний характер постмодернізму та матірної щодо нього ідеології неолібералізму розкривав у своїх монографіях П.Іванишин, звертаючись до тем неоміфологічної “надінтерпретації” (У.Еко) українських класиків (Т.Шевченка, І.Франка), лібералістичного аберування у сфері христології, постмодерного культурного імперіалізму в деяких постколоніальних тлумаченнях, фальшування творчості письменників-вісниківців та ін. (“Вульгарний «неоміфологізм»: від інтерпретації до фальсифікації Т.Шевченка” (Дрогобич, 2001), “Аберація християнства, або Культурний імперіалізм у шатах псевдохристології” (Дрогобич, 2005), “Національно-екзистенціальна інтерпретація (основні теоретичні та прагматичні аспекти)” (Дрогобич, 2005), “Національний спосіб розуміння в поезії Т.Шевченка, Є.Маланюка, Л.Костенко” (К., 2008)).

Принципові полемічні зауваги, спрямовані проти неадекватного висвітлення українського модернізму та народництва в деяких постструктуральних прочитаннях, запропонував В.Моренець у студії  “Національні шляхи поетичного модерну першої половини ХХ ст.: Україна і Польща” (К., 2002). Герменевтичну критику постструктурального мислення як “фетишизації лібералізму”, “методології блефу” та “імітації цільності” здійснив С.Квіт у навчальному посібнику “Основи герменевтики” (К., 2003). Спростовував постмодерні оцінки українського класичного письменства О.Вертій у монографії “Народні джерела національної самобутності української літератури 70-90 років ХІХ століття” (Суми, 2005). Переконливі аргументи, спрямовані проти десакралізаторських тлумачень явищ української літератури, були запропоновані у працях Т.Салиги — “Вокатив” (Львів, 2002), “Франко – Каменяр” (Ужгород, 2007), “Розкуймося, братаймося” (Ужгород, 2009)), В.Дончика — “З потоку літ і літпотоку” (К., 2003), “Спільний знаменник – тринадцять” (К., 2004)), І.Денисюка — “Літературознавчі та фольклористичні праці” (Львів, 2005), Г.Сивоконя — “У вимірах сприймання” (К,. 2006), Г.Клочека — “Енергія художнього слова” (Кіровоград, 2007) та ін.

Значно частіше зверталися до проблеми постмодерних прочитань автори статтей. Одним із перших ґрунтовну, хоч і не завжди послідовну, методологічну критику постструктуралізму запропонував Іван Дзюба у розмислі “Метод – це насамперед розумннія” (“Літературна Україна”, 2001, 25 січня) [12]. Фіксуючи реальність “єдиного потоку” різних західних методологій, що увірвалися в українській гуманітарний простір, утворивши “штовханину на методологічному полі, хаос у поняттях і спокусу еклектики” і дотримуючись герменевтичного принципу переваги розуміння над будь-яким конкретним методом, він застерігав від дослідницького суб’єктивізму: “…на наших очах відбувається потворна гіпертрофія цього зв’язку (між об’єктом і суб’єктом дослідження. – П.І.), хай і освячений іменами метрів постмодернізму, але в масовій критичній практиці безвідповідальний зсув у бік суб’єкта, коли той, хто мав би інтерпретувати явище, насправді демонструє себе, свій артистизм в інтелектуальних викрутах і фактично задля честолюбного самоствердження просто паразитує на досліджуваних текстах, «перепрочитуючи» їх до демонстративної невпізнанності. (…) Конвульсії самовираження ще можуть бути природними у митця, але в інтерпретатора вони здебільше – сміховинна претензія”.

Щодо некритичного засвоєння зарубіжних принципів і методик інтерпретації, І.Дзюба писав: “…маємо потік публікацій, які виблискують формальними запозиченнями без глибокої проробки методів і прийомів, вироблених іншими, в культурній ситуації, далекій від нашої. Маємо феєрверк інтелектуальних ефектів «ментального колоніалізму» всуміш із плебейською риторикою елітарності, що дає лише ілюзію подолання провінційності”. Із цих засад охарактеризував активізацію термінологічних запозичень (від “ультрамодернізму” чи “гомосекскультури” і до “постструктуралізму, деконструктивізму, десакралізації і постмодерну”): “Важко сказати, скільки тут адекватності нашим культурним реаліям і скільки безконтрольного термінологічного блефу. Чи безпомічності й паніки перед великою кількістю реальної культури, яку нагромадило людство”. Водночас І. Дзюба помічав світові тенденції до “втрати універсальності”, “пошук нового універсалізму та синкретизму” у методологічній сфері. В цьому, на його погляд, захована “реальна загроза, по-перше, компіляції, по-друге, абсолютизації окремого методу чи прийому, задля «продвинутої» топіки. В тому числі й постмодерністське ухиляння від власної позиції може набирати репресивного характеру. Адже творчість, творче явище – відкрита система, а всяка догма, навіть догма антидогматизму, – система закрита”.

Своє вивіряння проблеми І.Дзюба базує на національно-екзистенціальній позиції, ідучи від презумпцій культурної самобутності: “Потрібне чуття міри і великий такт дослідника, щоб уникнути методологічного насильства над органікою культури, щоб іти від неї, від її макрорухів і мікрорухів, а не від готового набору розсудкових лекал і від методологічної догми, хай навіть і загальновизнаної на сьогодні – адже й вона завтра засвідчить свою неабсолютність і буде подолана. І плідною вона буде лише тоді, коли дослідник відчуває її відносність, коли крім методу він володіє розумінням, смаком, інтуїцією, інтимним переживанням, імпресією, історичним чуттям, баченням руху в часі інтелектуальних понять і духовних станів”. І додавав: “Величезний культурологічний апарат, що уклався на сьогодні, є світовим надбанням, однак потрібні особисті тврчі зусилля і талант, щоб адаптувати його до реалій саме цієї і в саме цей час культури. Бо автоматизація алгоритмів у цій невловній сфері веде тільки до розкультурювання”.

Послідовно зауважував нігілістичні концепції постмодерного метадискурсу Віталій Дончик. На противагу постмодерному децентруванню усього класичного й національного як начебто “старосвітського”, “патріархального” й “нацреалістичного”, він обстоював позицію, що узгоджувалась з українською гносеологічною культурою та світовою буттєво-історичною герменевтикою. Література, за його твердженнями, – не лише естетичний, а глибинно національний, націотворчий і націозахисний художній феномен: “…мистецтво… завжди – якщо воно справжнє мистецтво, – патріотичне” [17, 454]. Про феномен Ліни Костенко він розмірковував як про органічне продовження Шевченкової літературно-герменевтичної традиції, особливо підкреслюючи еристичний смисловий аспект її творчості, коли в добу Незалежності поетеса “полемізує з тими, що «добивають» свій народ байдужістю, зверхнім ставленням до «незалежності», рабським менталітетом, міряючи все дрібними мірками свого власного, вузького, ізольованого від турбот нації, заангажованого безнаціональною «незаангажованістю» нутра” [15, 407].

Концептуальні думки щодо методологічного оновлення постімперської науки В.Дончик висловив у 2002 році на філологічному семінарі у Київському національному університеті: “Одним із найпоширеніших чи, може, навіть ключових слів нашого літературознавчого життя останнього десятиліття було: засвоєння, освоєння, оволодіння. Йшлося (і йдеться подосі) про зарубіжні, європейські естетико-філософські теорії, концепції, методики.

І таке освоєння відбулося (відбувається) – за всіх неминучих втрат спрощеності й «начотництва», еклектизму, спізненого відкривання відкритого, штучного прикладання подекуди і самих по собі штучних доктрин до національного досвіду. (…)

Однак, що непокоїть? Не стала гаслом, орієнтиром, ключовим словом процесу оновлення літературної науки необхідність творення власних, національних, українських теоретико-методологічних концепцій, особливого, національно неповторного, адекватного особливій національно-неповторній літературі українського літературознавства.

Принципове, акцентоване відкидання, заперечення, руйнування дотеперішніх напрацювань – не найкращі передумови такого творення. Тому й не дивно, що “демократичний нігілізм” (термін І.Дзюби. – П.І.) багато в чому збігається з руйнацьким у своїй суті більшовизмом. Дивно тут інше: негаційний, а не об’єктивний аналітичний підхід до явищ української культури демонструють часто новітні прихильники різних західних концепцій, тобто ті, хто ідеологічний підхід до художньої творчості категорично не приймає…”.

Провідною методологічною ідеєю В. Дончик проголосив “Засвоєння чужого, зарубіжного досвіду – не копіювання”: “А головне – не хотілося б, щоб дехто з наших літераторів і літературознавців (а така загроза є) уподібнився тим політикам і «політмейкерам», які вперто затрачають зусилля, аби національні й патріотичні сили та спрямування – єдиний справжній державотворчий напрямок у теперішній поки що неукраїнській Україні – виставити як винятково крайні, екстремістські, руйнівні, «націонал-фашистські» і под. І, всіляко зомбуючи люд, схилити його до нібито найперспективнішої для України лінії – «центристської», «ненацінальної», а то й взагалі «антинаціональної», а замасковано – то й антиукраїнської. Таким, мовляв, є сучасний, модерний, європейський підхід.

Європейський, справжній, не може, не повинен виключати національного. До європейського дому йдемо ж бо не з порожніми руками. В його духовних скарбницях посутній український внесок – перша демократична козацька республіка в Європі і перша демократична конституція, кордоцентризм Сковороди, геній Шевченка, безліч поетичних шедеврів хоч би тільки з першої чверті ХХ ст., і модерна скульптура Архипенка, і ноосфера Вернадського, і поетичний національний кінематограф Довженка, і багато чого іншого” [18, 421, 425-426].

Космополітично-заангажовану сутність постмодерних прочитань В.Дончик пояснював на прикладі тлумачень класиків, особливо Т.Шевченка. Перевидаючи у 2004 році у монографії “Спільний знаменник – тринадцять” шевченкознавчу статтю “«Німим отверзуться уста…»?”, він доповнив її перемовою, де висвітлював культурно-імперіалістичну, лібералістичну природу деконструктивістських “неоміфологічних” інтерпретацій: “Один із парадоксів, на які така щедра наша сьогоднішня пора, – це раптом активізована політизація Шевченкового імені та творчості. А паралельно з нею – систематичні менторські повчання про згубність колишньої нав’язливої ідеологізації, про неприпустимість сучасної політизації літератури, історії, взагалі науки (мовляв, замість соцреалізму утверджується “нацреалізм”) /…/

…по-перше, такі концепти дуже нагадують більшовицькі, революційно-соціологічні, ідеологічні витлумачення Шевченка. На позір різні, у чомусь навіть протилежні, вони, і ті й ті, вихолощують національну суть творчості поета як речника самостійного, незалежницького вибору українського народу, виступають проти очевидних речей (радянські інтерпретатори намагалися затушкувати й замовчати їх, а неоміфологізатори націєтворчу програму поета оголошують міфом).

По-друге, хитромудрі підходи сучасних учених «деіконізаторів» Шевченка щоразу дуже добре вписуються в нову активізацію хвилі, яку систематично здіймає в Україні розгнуздана у своїх діях українофобська рать, – хвилі дискредитації всього українського, передусім, звичайно, того, що є святим для нас, і щонайперше – Шевченка. Прикро спостерігати, як борзописці-недоуки, здебільшого з числа мосьок-«общєчєловєков», спеціалізуючись на паплюженні національних цінностей, радо знаходять «наукову підпору» у відповідних писаннях відповідних учених. Та засвідчуючи свою «духовну близькість», тим самим виявляють і справжню суть цих писань – позбавлена казуїстичних маскувань, вона постає як оголено антиукраїнська і, як така, є відверто політичною.

(…) Такий підхід закріплює… позиції культурного імперіалізму, а вони є й іншими бути не можуть, як суто політичними” [16, 377-378].

Незрідка В.Дончик персоніфікував методологічні нігілістичні явища. Як, наприклад, у післямові до статті “Про історію літератури, якої досі не було” (2002): “…коли я читаю, як Г.Грабович, формально пов’язуючи з явищами, що залишилися «від совєтських часів», вдаючись до рішуче викривальних інтонацій (та й стереотипів із згаданого арсеналу), характеризує стиль, чи «етос», сучасної української гуманітаристики, літературознавства як «монополістично-авторитарний», «патріархально-дідівський», «посутньо-антиінтелектуальний», «антиліберальний», «антизахідний».., невдоволено вказує на «гіперпатріотичний нацреалізм», «ікону історії» і (sic!) «ксенофобську позицію «вітчизняної» окремішності та самовистачальності», то ставлю собі запитання: навіщо серйозному літературознавцеві і отой наскрізний у статті (“Літературне історіописання та його контексти”. – П.І.) негативізм, і оці заполітизовані огульні (і вже тому приблизні й сумнівні) ескапади? Чи й вільні науковці – не вільні від за ангажованості? Чому тоді саме такої?” [13, 27].

Етапною в дискусійному процесі 2000-х стала масштабна стаття В.Дончика “Якщо з позицій національних і конструктивних (нотатки з приводу)” (2008), в котрій розглянуто полемічні літературознавчі контрапункти доби Незалежності. Були в ній і посутні методологічні спостереження в межах дихотомії постмодернізм / націоцентризм: “Тепер про пастки (їх іноді м’яко називають «виклики»), які, за загальним визнанням, постають перед культурою (зокрема перед українською), літературою, мистецтвом і джерела яких у тому, що називають глобалізм, пост (чи нео) колоніалізм, постмодернізм. Якщо абстрагуватись від теоретичних питань про адекватність дефініцій, їх різнотлумачення і т.ін., то побачимо, що, по-суті, ідеться про цілком конкретні і практичні речі, зазіхання або й відвертий замах на життя національних культур, з одного боку, космополітичної ідеології, з другого – культурного імперіалізму. На позір відмінні й різні, ці «боки» прозоро об’єднує далекосягла мета щодо сучасного гуманітарного простору – знівелювати (здебільше з підступним експлуатуванням понять багатоетнічності та багатокультурності), зденаціоналізувати й «очолити»”.

У характерних для постмодернізму процесах “деестетизації”, змішування “моралі та імморалізму, культури та некультури, мистецтва та антимистецтва” дослідник виявляв стратегічну антинаціональну мету: “Серйозні аналітики підставово вважають, що спроби руйнування мови «зсередини», приниження й відкидання традицій, одвічних духовних цінностей, добра, краси, «десакралізація» світочів і святощів (нерідко під прикриттям «даканонізації») – це все і свідомо (як «цілком політична акція», переконаний Вал.Шевчук) й позасвідомо, «від природи», закладено в сучасних неоколоніалістських та космополітично-глобалістських «наднаціональних» стратегіях і спрямоване на загальну деструкцію, дискримінацію духовності як такої. А отже й передовсім – на зруйнування самої серцевини будь-якої культури – її національних основ, іманентності та ідентичності”.

Пропонуючи природний для носіїв будь-яких методологій шлях світоглядного порозуміння на національних, проукраїнських засадах, солідарної філологічної позиції, В.Дончик вів мову і про катастрофічні наслідки для наукового розуму позиції протилежної, не- чи антинаціональної, неминуче українофобської: “…така солідарна позиція… зробила б категорично неможливим змикання окремих науковців і критиків, «принципових десакралізаторів», з авторами «наоднудудку» писань із реанімованих, ще царських, україножерських часописів чи незгірших «новонароджених», що сьогодні залюбки послуговуються пропозиціями, які їм постачає т.зв. «непатріотичне» літературознавство. Унаслідку несамохіть (а частіше «самохіть») здобуває наукову підтримку й поширення в медіа нехитра «парадигма»: усе українське… – може бути тільки гіршим – неповноцінним, недолугим, таким, що вже відживає («шароварщина і сало»!). А крім того, усі разом і окремо, за прикладом радянських ідеологів, скрізь і всіляко дискредитують націоналізм, по-шулерськи підверстуючи сюди расизм, нацизм, антисемітизм, найчастіше «ксенофобію». І всім тим лише доводять, що вона в Україні є і має конктерну назву – українофобія” [14, 32-35].

Чимало аргументованих критичних спостережень стосовно постмодернізму висловили й інші вчені У концептуальній статті Оксани Пахльовської “Українська культура у вимірі «пост»: посткомунізм, постмодернізм, поствандалізм” [26], що вийшла друком у журналі “Сучасність” (2003), одним із центральних полемічних об’єктів є українських постмодернізм. Чи не найвагоміший її висновок стосується тоталітарної налаштованості цієї методології: “Парадокс… у тому, що і в період хай і відносної, але все ж свободи культура несвідомо імпортувала імперативні механізми дії тоталітарного суспільства (під знаком сумнозвісно горьковсько-ленінського «кто не с нами, тот против нас» тривалий час проіснували різнотемні дискусій в українських постмодерністських гаетних, журнальних та інших поспіхом організованих реальних і віртуальних «салонах»). Відтак постмодернізм, який теоретично мав би стати виявом справжньої творчої свободи, перетворився на суму диктаторських приписів щодо того, яким повинен бути модерн, самим цим підходом знищуючи ефект непередбачуваності й об’єктивності – один з найважливіших кодів нової художньої ментальності”. При цьому ігнорується ключова для постколоніальної Украни загальнонаціональна проблема – “відчуження суспільства від власної культури”.

У тому ж 2003-му році Григорій Клочек пише статтю “Проблема Григорія Грабовича: момент істини”, в якій, опонуючи постмодерним авторам, підтримує меаткритичні ідеї П.Іванишина, в яких постмодерна фальсифікація творчості Т.Шевеченка ставилась у залежність від стратегем ліберального культурного імперіалізму. Ведучи мову про потребу долання “методологічної розгубленості” на початку 1990-х років, не завжди продумане засвоєння західних досвідів, дослідник стверджував явну суперечливість постмодерної методології, “апостолом і місіонером якої став Григорії Грабович”, що проявилося передусім в його шевченкознавчій монографії: “Над книжкою Грабовича про Шевченка постійно стояв ледь чутний протестний шум. Увесь підтекстовий пафос книжки Грабовича полягав у тому, щоб знівелювати Шевченка як поета національної ідеї, натомість зробити його таким чобі «міфотворцем», людиною роздвоєною, з певними комплексами і т.п. (…) …«міфи», які народжувалися «високою» наукою Грабовича та його послідовників, дуже швидко підхоплювалися й по-своєму, уже на низькому, жовтобульварному рівні… трансформувалися в читацькі, переважно зденаціоналізовані маси. Цей тандем працював вельми синхронно” [21].

Полемічну загостреність мала й доповідь Володимира Моренця на круглому столі в Києво-Могилянській академії, присвяченому Джеймсу Мейсу, в котрій він опонував методологічній позиції Т.Гундорової (“Післячорнобильська бібліотека…” (К., 2005)), котра ігнорувала “постгеноцидний стан” (Дж.Мейс) українського суспільства й зосереджувала увагу лише на Чорнобильській катастрофі: “…в тому то й річ, що Чорнобиль став називним, бо ця катастрофа зачепила весь світ, завдала шкоди всьому людству. А те, що призвело до цієї катастрофи, лишило світ байдужим. Мене вразила сліпота і глухота досвідченого українського аналітика, для якого Чорнобиль, а не той жах, що його у ХХ столітті зазнав цей народ, поставив під сумнів «саму ідею об’єктивної репрезентації та (…) модернізаційний проект культурної емансипації» (які вишукані модуляції!). А як же «Жовтий князь» В.Барки, «План до двору» вбо «Поет» Т.Осьмачки, «Голод» Б.Бойчука, хіба вже не там визріває сумнів у ймовірності «повної історії» або «правдивої репрезентації»? Хіба з травня 1986-го, а не з мороку 30-х або «людських заготівель» 50-х походить у нас ота зсудомлена свідомість, яка зрештою набуває ознак постмодерної?”. В. Моринець вбачав у цьому загрозу національного знекорінення наукової свідомості, бо коли “серйозний і знаний дослідник кладе в основу своїх суджень… справді «знакову» для людства техногенну катастрофу, але при цьому оминає в цих своїх судженнях катастрофу українського геноциду.., він імпліцитно утверджує «не знаковість» геноциду”. Вибудовування “власних культурологічних чи літературознавчих сюжетів на позичених у світу засновках”, на думку В.Моренці, неминуче призводило до “подальшої маргіналізації вітчизняної літератури в контексті світової”. Звідси й мотивований заклик наприкінці студії: “Тож почнемо «вибудовувати найелементарніші цеглини думок свого народу» чи й далі вдаватимемося до аберації предмета й будемо вічними «позичальниками», самобутньо (!) демонструючи гуманітарній спільноті, як майстерно ми володіємо сучасними теоріями?” [22, 80-83].

У 2007 році значний резонас здобула, опублікована в часописі “Слово і час”,  полемічна студія Ніли Зборовської “Сучасне українське літературознавство: локальний конфлікт в Інституті літератури чи порубіжна наукова дискусія?”. То була реакція на статтю Т.Гундорової “Поп-критика: імідж та ідеологія”. Н.Зборовська відзначала “факт зіткнення національної та космополітичної ідей в українській гуманітаристиці” й відповідала Т.Гундоровій у світлі цього парадигмального зіткнення. При цьому використовувала цікаві і багато в чому слушні паралелі між російським шовіністичним, імперським запереченням наукових робіт І.Франка щодо “несумісності «національно-патріотичних настроїв» і наукового дослідження” та типологічно схожими постмодерними ідеями: “Під впливом постмодерністської космополітичної ідеології ідею несумісності «національно-патріотичних настроїв» і наукового дослідження в наш час підхопили українські діаспорні вчені і привели цю міфічну ідею до розгортання в Україні”. Висновок Н.Зборовської був цілком вивірений і звучав як пересторога: “Якби сьогодні відділ теорії літератури, який очолює Тамара Гундорова в Інституті літератури, розбудував хоча б одну школу на грунті вітчизняних методологічних та теоретичних розробок (наприклад, як це має місце у Словенії, коли навколо Славоя Жижека сформувалася нова психоаналітична школа, про яку нині заговорили в Європі), то це було б справді українським внеском у науку. Для цього науковець має бути геніально патріотичним, щоб спромогтися поставити за мету утверджувати вітчизняну науку, наприклад, розробити таку українську методологію на основі історії української літератури, яку б використовували у світі поряд з улюбленими вченими Т.Гундорової – Ж.Деррідою, Ж.Бодріяром та ін. Але неспроможність діяти у великих масштабах виводить українських вчених у сферу локальної війни, яка нічого не додасть до науки, а лише відніме наші шанси в майбутньому…” [20, 9-10].

Центральною, тісно пов’язаною із теоретичною та загальнокультурною проблематикою, серед історико-літературних була дискусія щодо написання нової академічної “Історії української літератури” у 12-ти (спочатку – в 10-ти) томах, що тривала впродовж першої половини 2000-х. У ній взяли участь: О.Астаф’єв, П.Білоус, М.Бондар, І.Денисюк, Г.Грабович, Т.Гундорова, Л.Демська-Будзуляк, Т.Денисова, В.Дончик, П.Іванишин, М.Кодак, В.Костюк, О.Мишанич, Л.Мороз, І.Моторнюк, Ю.Пелешенко, Я.Поліщук, Г.Сивокінь, Л.Скупейко, М.Сорока, Л.Ушкалов, Н.Шумило та ін. У журналі “Слово і час” було відкрито спеціальну рубрику “Нова історія україснької літератури”. Найконструктивніші дискусійні матеріали цієї рубрики за 2001-2004 роки склали книгу “Нова історія української літератури (теоретико-методологічні аспекти)” (К., 2005).

Полемічну інтригу зумовлювала насамперед скептична позиція представників постмодерністської течії. Г.Грабович у категоричній формі поставив під сумнів необхідність написання нової історії української літератури і потрібність її викладання у школі [2]. У тому ж 2001 році Т.Гундорова, розглядала різні канони та міфи із постструктуральної позиції з виразною космополітичною заангажованістю: “Деконструкція кожного з таких наративів, як літературний канон, велика традиція, національна література, – умова будь-якої історіографії” [7, 15-24].

Наступного року Я.Поліщук доволі обережно закликав до “постмодерного переписування історії літератури” [27], а ще через два роки наполягав на тому, що нові ефективні методології написання історії літератури слід шукати тільки на постмодерному / постструктуральному Заході, оминаючи вітчизняну літературознавчу спадщину, ігноруючи епістемологічну значущість непостмодерних інтерпретаційних теорій у західному метадискурсі, висловлюючись на користь простого, на його думку, технічного методу – “інсталювання на українському ґрунті західних методологій” [28, 12].

На противагу деконструктивістському скепсису, більшість учасників дискусії не ставила під сумнів потрібність і актуальність нової академічної історії літератури, висловлюючи різні міркування щодо того, якою вона має бути. На програмованість у цьому сенсі претендувала стаття В.Дончика “Про історію літератури, якої досі не було” (2002), в якій автор недвозначно сформулював своє розуміння її особливостей і завдань: “…один із парадоксів теперешінього плюралістичного, назагал індивідуалізованого, орієнтованого на західні системи літературно-наукового, літературно-критичного мислення, – пристрасть до категоризму й доктринерства, нав’язування власної (точніше, якоїсь облюбованої) методики як «єдино правильної», «чорно-білі» розтинання цілісності, розриви єдностей і взагалі досить свавільне й агресивне ставлення («підкорення», «ламання») до предмета дослідження за принципом: «якщо він не піддається, то тим гірше для нього». Від усього цього швидко стомлюються, і за здоровою позитивністю, за розважливим, орієнтованим на спокійні аргументи й не метушливі висновки, академічним стилем, здається, вже сьогодні занудьгувалися.

Майбутня академічна історія має, на мій погляд, оприявнити «великий» синтез, органічну єдність герменевтичного та аксіологічного підходів, академічно-колективного й індивідуально-особистісного письма, раціональних і інтуїтивних концепцій, «історії процесу» й «портретованої історії»; літератури свого часу і свого місця (в її національній самототожності), уважно пророблених як «внутрішнього», так і «зовнішнього» контекстів…”. При цьому він акцентував на потребі випрацювання власних методологічних підходів, оскільки використання, навіть творче, західних стратегій – це всього лише “замінник власних національних теоретико-методологічних, інтерпретаційних концепцій і технологій, які мали б пропонувати талановиті українські теоретики, філософи й історики літератури, висновуючи їх на достемменно знаному ними і «сродному» матеріалі” [13, 18-19].

Уникнути новітнього “більшовизму”, спираючись на класичні досвіди І.Франка, С.Єфремова, М.Возняка, М.Грушевського та ін., закликав Іван Денисюк: “Цілком закономірний потяг молоді до всього нового, антидогматичного. Та, на жаль, серед сучасних концепцій літератури мало справжнього новаторства, а багато необільшовизму. Це, передусім, поділ, цілком за Леніним, літературного процесу на два напрями. (…) Сучасні наші постмодерністи, культивуючи, по суті, теорію «двох напрямів», розпанахують українську літературу не за єдиним принципом, а за двома різними: соціологічним (народництво) і мистецьким (модернізм)”. І додавав: “Створення науково виваженої концепції національної літератури і на її основі підручника для студентів університету, який би виконував місію виховання «молодих духів» (І.Франко), – це надзавдання, складне й відповідальне. Адже антиукраїнські тенденції проявляються у спробах дискредитувати світочів нашого письменства применшити оригінальність, багатство й розмаїтість нашої художньої словесності” [11, 118, 119].

Лариса Мороз спростовувала закиди у провінційності української літератури, орієнтувала дослідників на пошук та осмислення атрибутивної ознаки українського художнього мисленя – “духового універсалізму”, міцно вкоріненого у національну та християнську традиції: “Українська літературно-художня думка підносила таку модель життя, що, у принципі, оптимальна: у гармонійному поєднанні, взаємопов’язаності потреб тілесних і духових. Її етнографізм і фольклоризм виявляють високу духову наснаженість і масштабність звучання. Таку основоположну особливість української літератури можна визначити як універсалізм: це – вірність життєвій реальності й висока духово-символічна наснаженість. Кожний образ-символ містить код прадавніх архетипів національного світогляду. Водночас чимало архетипів спільні для багатьох народів світу, через них національна ментальність постає як частина загальнолюдської” [23, 99-100].

Методологічно глибоко осмисливши ключові для написання будь-якої історії національної літератури поняття “історичність і художність”, Микола Бондар підійшов до вагомого герменевтичного висновку: “Явлення літератури (у даному разі точніше було б сказати: словесне заманіфестування художнього начала) безпосередньо пов’язане з ірраціональними глибинами етнічного духу, з них зринає. Ні певна практична потреба, ні раціональна ідея, ні якась усвідомлювана мета не виступають активатором цього процесу, – лише колективно значиме переживання перед Ніщо власної вкинутості в буття, переживання, зміст і структура якого надзвичайно складні (від любовної довірливості – до турботи, тривоги, туги та жаху) й характеризуються потенціальним тяжінням до інозначення, іносказання – одного з основних принципів художнього мислення”. У новочасову добу, наголошував М.Бондар, першим “націопобудовчим” твором стала “Енеїда” І.Котляревського, в якій “чи не вперше було внесено ствердження… великих художніх спромог національного духу, було відкрито перспективу художніх форм інобуття національної ідеї”.

На його думку “про «національний дух», про національний світогляд тощо, характеристики яких так важко піддаються науковим формулюванням, найдокладніше й найвиразніше може мовити література, художня своєрідність якої виступає їхнім мистецьким маніфестуванням, найвищим рівнем вияву і – на цьому рівні – їхнім же активним визначальником, формувачем їхнього профілю”. Водночас нова “Історія української літертури” повинна стати і “розважливою відповіддю на поверхові нігілістичні «переоцінювання»” [1, 223-224, 226, 234].

Постійними у 2000-х були літературно-критичні дискусії та полеміки. Далеко не всі з них долали межі суб’єктивізму, банальності чи тенденційності. Проблеми літературної критики на академічному рівні порушувались у журналі “Слово і час”, на сайті “ЛітАкцент”, на наукових конференціях і філологічному семінарі в Київському університеті, літературознавчих семінарах, ініційованих кафедрами української літератури Львівського, Прикарпатського, Ужгородського, Дрогобицького та інших університетів. Менше йшлося там про художні чи естетичні проблеми, ніж про світоглядні, ціннісні (аксіологічні), методологічні протистояння і загальнокультурні критичні контексти.

У статті “Любити по-гарвардськи: технологія процесу” (2003) Олександр Хоменко полемізував із дописом Світлани Матвієнко “Любити Шевченка: демонтаж риторизму”, котра розвивала ідею Г.Грабовича щодо вилучення зі шкільних програм деяких творів Т.Шевченка як начебто “літературний екстрим”. Щодо цього він висновував: “Мав рацію покійний Юрко Ґудзь, коли стверджував: закінчиться цей постмодерний карнавал великим концтабором. І першу ластівку, у траєкторії польоту якої вгадуються обриси майбутніх вишок з кулеметами, вже маємо: у своєму матеріалі Світлана Матвієнко фактично пропонує ввести цензуру. Для початку – Шевченкових текстів. Бо як іще вільно потрактовувати її рекомендацію вилучити зі шкільних програм його твори. Що буде далі – зрозуміло: позбавлені Шевченка, і не лише його (ентузіасти школи Григорія Грабовича віддавна пропонують «викреслити зі списку» також Павла Грабовського, Івана Нечуя-Левичцького, Панаса Мирного – вони, бачте, занадто соціальні) навчальні програми перетворяться на звичайні прес-форми для серійного виробництва дешевої робсили для потреб нового правлячого класу, потенційних аграрних рабів чи безсловесної обслуги в «макдональдсах». Твердження ж про те, що дитині (читай – українському народові) треба дозволити «самій долучитися до Шевченка, коли матиме на те потребу», взагалі, як висловлються росіяни, уміляєт. Вже хто-хто, а Система та її ідеологічно-мистецька обслуга потурбуються, аби потенційні гвинтики для транснаціональних корпорацій не дісталися ні до Тараса Шевченка, ні до Кена Кізі, Герберта Маркузе, Архипа Тесленка чи Гі Дебора. Ринкова економіка запропонує їм Поплавського й Марініну або ще якусь одиницю масової культури, а потім «процес піде», стане майже незворотнім. Ось тільки наприкінці цього шляху на мандрівника очікує не вільна зустріч із текстом, у чому переконана п. Матвієнко, а зустріч із наглядачем” [29, 104].

Часто студії, присвячені окремим сучасним творам, переростали межі жанру й пропонували вагомі методологічні узагальнення. Володимир Панченко в статті “Генітальна література, або Дурдом Софії Андрухович” [153] розгледів у романі “Сьомга” позалітературний, точніше, антилітературний феномен порнографічного типу: “Те, що видавництво «Нора-друк» запропонувало читачам як роман під назвою «Сьомга», насправді є розтягнутим на 350 сторінок текстом НІ ПРО ЩО. «Як ні про що? – здивується довірливий споживач «жіночого» читва. – А секс?» І покаже обкладинку, на якій зображено – рожеве на чорному – шмат сьомги, розрізаної так, щоб викликати цілком певні асоціації. Оце вам і main idea, як люблять казати американці. Все довкола цього й обертається в піхво-центричному «романі» Софії Андрухович, – довкола пригод із геніталіями, нікчемних сексуальних експериментів головної героїні та її подруг, гінекологічних одкровень та всяких збоченств, про які, зрештою, більш фахово можуть оповісти різні науково-популярні збірники про статеві розлади.

Шість розділів «роману» – це одкровення замученої мізантропією й егоїзмом журналістки Софії щодо власного «інтиму», спостереженого з ретельністю ексгібіціоністки, уважної не стільки до психології, скільки до фізіології. (…)

І не варто думати, що в цьому «романі» йдеться про секс: його там немає й близько! Є суцільна нудота, «трахання», від якого самій «експериментаторці» Софії хочеться позіхати. Про любов тут узагалі не йдеться – це щось дивне й незрозуміле в дурдомі «роману» С.Андрухович. Тут панують фізіологія, інстинкти кроликів, «соціалістичні» змагання між очманілими подружками на ниві сексуальних «подвигів» – та й усе”.

Сказане про текст С.Андрухович цілком могло стосуватися десятків інших творів постмодерних авторів. Критик, оцінюючи окреме явище, виявляв і важливу закономірність, імпліцитно пропонував тлумачення одного із напрямів у сучасній літературі, далекого від мистецтва: “…«Сьомга» – це дурдом (не згірш того, про який ідеться в розділі «Райський сад і прилеглі території»), це порожнеча, купа слів, які розлазяться в різні боки, наче пацюки. Так буває тоді, коли СКАЗАТИ – НІЧОГО. Через те я й беру слово «роман» постійно в лапки. То дивак Ф.Достоєвський вважав, що для написання роману авторові потрібні ідея і пристрасть. Нічого подібного: потрібно співати про все, що бачиш, будь-що епатувати публіку, трощити останні табу, засипати читачів гінекологічними подробицями, порпатися у кволих сексуальних рефлексіях (такий собі ауто-вуайєризм!) – і тебе за неписаними законами тусовки проголосять новітньою Джейн Остен, відкривачем «забруднених вод життєвого досвіду», висунуть у лауреатки якоїсь із премій «для своїх», після чого з утаємничено-розумним виглядом говоритимуть: ось він, прорив у літературі, – нарешті, дочекалися…

Цікаво, що рівно сто років тому щось подібне вже було. Після соціальних катаклізмів і барикад література занурилася в розгадування таємниць статі – і теж було багато піни й смороду. Так і тепер: жадоба епатажу змушує естрадних зірок роздягатися, навіть якщо, крім кісточок, показувати їм нічого (скромняга Ані Лорак в якомусь рейтингу опинилася аж на десятому – останньому – місці, оскільки так і не набралася духу, щоб бути «по-справжньому відвертою»!). Ця сама жадоба рухає й непоодинокими нашими літераторками, яким хочеться «піаритися» (Ірена Карпа подалася у «Плейбой»), хочеться дивувати, ошелешувати, шокувати…

Таланту обмаль? Ну то й що: пустимо в хід останній – генітальний – резерв. А раптом комусь він таки видасться геніальним?”.

Чимало критичних публікацій стосувалося осмислення сутнісності ширших явиш – сучасного літературного процесу чи специфіки сучасної літературної критики. Спроби цілісно витлумачити постколоніальний літературний процес зробив Володимир Даниленко у книзі “Лісоруб у пустелі: Письменник і літературний процес” (К., 2008). Для окреслення особливостей існування постімперської літератури він знайшов такі слова: “До 1991 р. українській літературі був притаманний приховано антиколоніальний пафос, а після розвалу Радянського Союзу й утворення української держави література вступила в постколоніальну стадію свого розвитку. Після зникнення літературоцентризму українська література розпочала пошуки і створення нового героя, нового світу, нової української людини”. Одним із наслідків звільнення від імперських обставин мистецького буття стало те, що літератора “ніхто не помічає” – “від незвички український письменник очманів”. Тепер “українська література розвивається не завдяки, а всупереч державній політиці”, “жоден літератор в Україні не може вижити завдяки своєму таланту” (звідси залежність від “зарубіжних грантів” або звичайної роботи). Перед мистецтвом слова постала дилема: “…або вона має далі боротися за ідею виживання української нації, або створювати літературу космополітичну, вийти на світовий ринок і залишити вирішення проблеми виживання нації політикам і суспільству, пам’ятаючи, що для України все ще актуальною залишається духовна боротьба за самоствердження, якої вже давно не мають інші європейські нації”.

Не забракло В. Даниленку відвертості в характеристиці літературних кланів (традиціоналістів, західникв та неотрадиціоналістів), котрі “формують сучасну українську літературу”: “Клани мають власні видавництва, літературні газети, журнали або кафедри філології. Ключовими фігурами є ідеологи кланів, які, вказуючи пальцем на обраних ними авторів, і закладають основи для літературної слави. Ідеологи кланів вибудовують кланову ієрархію і вкомплектовують обойму імен, які репрезентують клан.

Клани перебувають між собою у прихованій чи відвертій війні. При цьому кожен клан зневажає ієрархії та обойми своїх суперників. (…) Саме клановість сучасного українського літературного процесу не дає змоги вибудувати єдину національну ієрархію, яка є в кожної розвинутої літератури світу”.

Двома найпотужнішими течіями в сучасній літературі В. Даниленко називав традиціоналістів, що “завжди відстоювали національну самобутність літератури”, і західників, котрі за взірець обрали “естетики модернізму й постмодернізму”. Виразне ідеологічне протистояння між видавництвом і часописом “Критика” та НСПУ, газетою “Літературна Україна” й Інститутом літератури НАН України він охарактеризував як “протистояння між ідеологією лібералізму і націоналізму”: “Ворожнеча між західниками і традиціоналістами зводиться до того, що видання вперто не помічають письменників, критиків і літературознавців, що входять до ворожого клану. Якщо, наприклад, статтю представник іншого табору принесе до часопису “Критика”, то йому… скажуть, що це не їхній дискурс. У своїх методах боротьби з націоналізмом в українській літературі відання “Критика” мало чим поступається комуністичним газетам і журналам. (…) Коли професор Ягеллонського університету Ярослав Поліщук приніс машинопис своєї книжки з наміром видати її у видавництві “Критика”, то один із відповідальних працівників “Критики”, переглянувши текст, відповів, що до якості в нього немає претензій, але треба перевірити, чи ніде він не засвітився як особа, нелояльна до ліберальної ідеології”.

Важливими були також культурно-політичні спостереження критика про український книжковий ринок як один із елементів літературного життя. Йшлося В.Даниленку про те, що український книжковий ринок виявився окупованим російським бізнесом, оскільки “на печерських пагорбах завжди вважали, що книжка – предмет не політики, а комерції, тоді як у Кремлі вважають, що книжка – це насамперед ідеологічна зброя”. Наслідками недолугості, а фактично, відсутності проукраїнської культурної політики він назвав: залежність українського книжкового ринку від колоніальної ментальності українського суспільства; несформованість націозахисних нормативних актів; окупацію книжкового ринку російською продукцією; занепад пропаганди української книжки та книжкової дистрибуці; низький авторитет української мови в Україні; принизливий статус українського письменника; млявий інтерес до сучасної української літератури з боку ЗМІ; бездіяльність державних інституцій щодо регуляції книжкового ринку; слабка капіталізація вітчизняних видавництв; низький фаховий рівень видавничого персоналу і, найголовніше, – “брак в української влади бажання і волі деколонізувати український інформаційно-культурний простір”.

Намагався В. Даниленко й узагальнювати свої міркування, не без іронії та прихованого оптимізму твердячи: “Сучасна українська література хворіє на ті ж хвороби, що й політика. Частина суспільства їй співчуває, частина до неї байдужа, а певна частина ставиться з гидливістю, як до запаршивленого вуличного кота. Розірвана кланами, віковим шовінізмом і двомовним народом, вона не може створити єдиного здорового організму, оскільки Україна все ще перебуває в полоні колоніального сну. І багато людей дивиться цей сон і вірить, що він буде тривати вічно” [10, 7-8, 29-33, 64-66, 343-346].

Чимало полемічних узагальнень пропоновано і щодо літературно-критичного процесу 2000-х. Ніла Зборовська, наприклад, констатуючи у 2004-му маргіналізацію новітньої літературної свідомості в Україні як неоколоніальній державі, “ситуацію зависання в перехідному періоді”, коли “креативні акти переважно перетворюються на маргінальні руйнівні акти”, пропонувала відновити “втрату великої мети, національної духовної перспективи”: “…ситуація сучасного літературного процесу характерна тим, що немає глибинного усвідомлення творення великого епічного шляху (індивідуального та колективного пошуку на перспективу віків), того, що відсутність альтернативної (тепер до новоколоніальної держави) міфотворчості постає катастрофічно для духовної України (ситуація нагадує стародавній міф, в якому чужинець позбавляє Колхіду золотого руна – сакрального ядра варварської країни). Україна сучасна, йдучи в світ без власного сакрального ядра, стає імітацією держави, а українська література – імітацією літератури”. Вихід вона бачила в появі “академічної високопрофесійної критики, яка б мала перед собою не маргінальну мету”. Основними напрямами її пошуків могли б стати психокритика, міфокритика та філологічна критика.

Змоделювала Н. Зборовська й образ ідеального академічного критика, підтекстово опонуючи критику як постмодерному циніку (агресивному “блазню” й культурному імперіалісту): “Для мене критик народжується в той момент, коли народжується жага до пізнання, а не бажання утвердитися за рахунок іншої особистості. Якщо ж критик не має поваги до чужого тексту, до іншого, відмінного від його власного, пошуку, то він змушений стати блазнем, якому ненависна геніальність з її провідною ознакою – універсальності, цілісності, повноти. Блазня видає підсвідома відраза до позачасових вищих цінностей. Блазень проявляється у ставленні до іншого й до архетипної глибинної міфології, яку він так само зневажає, як і концептуально іншого. Академічний критик не повинен сприяти тому, щоб блазень став головним героєм нашого часу або головним його персонажем. Він не може також не реагувати на переважаючі мортідозні та маргінальні явища в творчості сучасних майстрів: адже, чим більший талант, тим небезпечнішою стає руйнівна ідеологія, яку він утверджує за допомогою яскравої майстерності” [19, 6-7].

Із близької світоглядної позиції, хоч і на інших методологічних засадах, розмірковував у 2009-му й Олег Баган у статті “Спокуси і пастки літературної критики” [6]. До спокус, що завжди стоять перед критиком, О.Баган відносив “настійливе прагнення навчати”, “прагнення впливати на літературний процес”, “бажання програмувати розвиток літератури”, “надміру теоретичний підхід”, настійливе “прагнення бути модним”. Водночас виявляв і проблеми (пастки) новітньої української критики, що накладаються на спокуси: “проблема світоглядного хаосу”, “проблема відсутності етичної основи”, “проблема стирання індивідуальності”, “проблема відсутності настрою змагання”, “проблема нового масовизму”, “проблема відсутності реального критицизму”. За його переконаннями, “не може бути критиком людина, яка цурається чіткої світоглядної позиції через ліберальницький релятивізм, яка не має визначених основ і мотивацій пристрасного змагання за ідею, яка остерігається виділитися із юрби і боротися за щось, яка підігрує плебейським настроям і смакам у суспільстві й об’єктивно нічого не може вдіяти із всезагальним тиском капіталу та його корисливих інтересів”.

Шукати вихід О.Баган пропонував у якісних літературних часописах: “В усі часи головними трибунами і «двигунами» критики були якісні журнали. Сьогодні до друкованих часописів додалися ще інтернет-видання. Сучасною українською проблемою залишається лише те, як зробити їх «пробоєвими», як висловлювалися в міжвоєнну добу. На жаль, сучасні літературні українські часописи часто створюються за принципом «групової приналежності», тобто вони передусім націлені на обслуговування інтересів певної наукової і літературної групи… (…)

Проблемою залишається створення в нашій культурі справді концептуального, принципового та якісного за професійністю аналізу літпроцесу часопису, редактором якого була б дійсно Особистість, людина широких поглядів, яка б розуміла ідейні завдання критики, людина з відповідним характером”.

Певним узагальненням літературного процесу та критичного дискурсу 2000-х стала історіографічна праця Михайла Наєнка “Історія українського літературознавства і критики“ (К., 2010). У ній окреслено кризові явища (загальмований розвиток критики на початку ХХІ ст., недостатня увага до неї у періодичних виданнях, відсутність нарисів про творчість сучасних письменників, безгонорарність, “суб’єктиввований есеїзм” та ін.), дискусійні моменти та позитивні тенденції в літературознавстві та критиці. “Є підстави сподіватись, – відзначав М.Наєнко, – що чекає нас у критиці й літературознавстві взагалі перспектива обнадійлива. Попри зникнення з критичного поля деяких жанрів, переобтяження процесу фрагментарним літературознавством чи історико-літературними дослідженнями «разового використання» («потрібні» вони лише як публікації для ахисту дисертацій), загальна картина науки про літературу видається багатогранною і змістовною. А що випливає інколи на її поверхню піна, то це лиш ознака того, що в глибинах десь нуртують здорові творчі і критичні процеси”.

Аргументовано висловився М. Наєнко щодо дослідження Я.Голобородька “Артеґраунд…”, в якому тлумачено твори сучасних авторів постмодерної заангажованості (Ю.Андруховича, С.Жадана, Ю.Винничука, О.Забужко, Л.Подерв’янського та ін.). М.Наєнко ставив питання вельми чітко: “Чи весь той артеґраунд є літературою – питання спірне”. І як приклад наводив відомий текст Ю.Андруховича “Bad company”, що складався із сумнівних характеристик класиків української літератури. Я.Голобородько оцінював цей верлібр як “деміфологізаторський” та “деромантизаторський”, однак М.Наєнко полемічно загострював проблему, підважуючи наукову аргументованість висновків критика: “Але чи це література? Чи була б літературою фраза: “Андрухович – жид, поляк чи кацап?”… Якщо художньою літературою називати коридорну балачку, то так. А якщо література – це мистецтво, то, питається в задачі, де в процитованому «шедеврі» артеґраунду мистецтво?.. Критика як частина науки про літературу мала б відповідати на такі питання… відповідально”. І додавав: “Відповідальність у критиці і літературознавстві загалом – це коли критична діяльність сприймається як наука, наука (за О.Пушкіним) відкривати красоти і вади у творах літературного мистецтва” [24, 491-496].

Полемічний дискурс 2000-х формували також різні погляди на теорію літератури, феномен шістдесятництва, постмодерну десакралізацію класичної спадщини, викладання літератури в школі та університетуах, тлумачення окремих творів Л.Костенко, Б.Олійника, О.Забужко, В.Шкляра, Ю.Щербака, П.Кралюка та ін.

2012-2013 рр.

 

1. Барабаш Ю. Тарас Шевченко: імператив України. Історіо- й націософська парадигма / Ю.Барабаш. – К.: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2004. – 181 с.
2. Грабович Г. Літературне історіописання та його контексти / Г.Грабович // Критика. – 2001. – Ч. 12. – С.11-15.
3. Грабович Г. Наука Академія Реформи Маразм / Г.Грабович // Критика. – 2006. – Ч. 6. – С.4-6.
4. Грабович Г. Перед Европою: чи можлива реформа в науці та освіті? / Г.Грабович // Критика. – 2005. – Ч. 1-2. – С.23-25.
5. Грабович Г. Тексти і маски / Г.Грабович. – К.: Критика, 2005. – 312 с.
6. Грабович Г. Шевченко, якого не знаємо (З проблематики символічної автобіографії та сучасної рецепції поета) / Г.Грабович. – К.: Критика, 2000. – 319 с.

1. Гундорова Т. Літературний канон і міф / Т.Гундорова // Слово і час. – 2001. – № 5. – С.15-24.

8. Гундорова Т. Методологічний тиск / Т.Гундорова // Критика. – 2002. – Ч. 12. – С.14-17.
9. Гундорова Т. Поп-критика: імідж та ідеологія / Т.Гундорова // Книжник-r – 2007. – № 6 . – С.22-23.
10. Даниленко В.Г. Лісоруб у пустелі: Письменник і літературний процес / В.ГДаниленко. – К.: Академвидав, 2008. – 352с.
11. Денисюк І. Кілька міркувань щодо концепції нової української літератури (із приводу сучасного підручника) / І.Денисюк // Нова історія української літератури (теоретико-методологічні аспекти): Зб. – К.: Фенікс, 2005. – С.117-130.
12. Дзюба І. Метод – це насамперед розуміння / І.Дзюба // Дзюба І.М. З криниці літ: У 3 т. – К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2006. – Т.2. – С.677-687.
13. Дончик В. Про історію літератури, якої досі не було / В.Дончик // Нова історія української літератури (теоретико-методологічні аспекти): Зб. – К.: Фенікс, 2005. – С.9-28.
14. Дончик В. Якщо з позицій національних і конструктивних (нотатки з приводу) / В.Дончик // Слово і час. – 2008. – № 9. – С.30-46.
15. Дончик В.Г. “А ми ще є” (“Берестечко” Ліни Костенко) / В.Г.Дончик // Дончик В.Г. З потоку літ і літпотоку… – С.400-408.
16. Дончик В.Г. “Німим отверзуться уста…”? / В.Г.Дончик // Дончик В.Г. Спільний знаменник – тринадцять. – К.: Ліга-Інформ, 2004. – С.377-3
17. Дончик В.Г. А що замість патріотизму і хто замість патріотів? / В.Г.Дончик // Дончик В.Г. З потоку літ і літпотоку. – К.: К.: ВД “Стилос”, 2003. – С.450-455.
18. Дончик В.Г. Щодо переоцінки (й недооцінки) / В.Г.Дончик // Дончик В.Г. З потоку літ і літ потоку. – К.: ВД “Стилос”, 2003. – С.419-426.
19. Зборовська Н. Літературний процес і завдання критики / Н.Зборовська // Слово і час. – 2004. – № 4. – С.3-7.
20. Зборовська Н.Сучасне українське літературознавство: локальний конфлікт в Інституті літератури чи порубіжна наукова дискусія? / Н.Зборовська // Слово і час. – 2007. – № 7. – С.3-11.
21. Клочек Г. Проблема Григорія Грабовича: момент істини / Г.Клочек // Дзеркало тижня. – 2003. – 1 листопада.
22. Моренець В. Голос у пустелі / В.Моренець // Слово і час. – 2006. – № 4. – С.80-83.
23. Мороз Л. Триєдиність як основа універсалізму (національне – загальнолюдське – духове) / Л.Мороз // Нова історія української літератури (теоретико-методологічні аспекти): Зб. – К.: Фенікс, 2005. – С.86-101.
24. Наєнко М.К. Історія українського літературознавства і критики: навч. посіб. / М.К.Наєнко. – К.: ВЦ “Академія”, 2010. – 520 с.
25. Панченко В. Генітальна література, або Дурдом Софії Андрухович / В.Панченко// Режим доступу: http://litakcent.com/2008/01/10/volodymyr-panchenko-henitalna-literatura-abo-durdom-sofiji-andruhovych/
26. Пахльовська О. Українська культура у вимірі «пост»: посткомунізм, постмодернізм, поствандалізм / О.Пахльовська // Сучасність. – 2003. – Ч.10 // Режим доступу: http://www.twirpx.com/file/499654/
27. Поліщук Я. Альтернативна історія літератури – постмодерна парадигма / Я.Поліщук // Слово і час. – 2002. – № 1. – С.20-26.
28. Поліщук Я. Шизофренія невідповідностей. З приводу дискусії про історію літератури / Я.Поліщук // Актуальні питання сучасної філології: Літературознавство.– Рівне, 2004.– Вип. ХІІІ.– С.11-27.
29. Хоменко О. Любити по-гарвардськи: типологія процесу / О.Хоменко // Хоменко О. Есеї республіканської осени. – Тернопіль: Джура, 2011. – С.100-105.
30. Шевчук В.О. “Personae verbum” (Слово іпостасне): Розмисел / В.О.Шевчук. – К.: Твім інтер, 2001 – 264 с.

[1] Уривок із монографії: Іванишин П. Українське літературознавство постколоніального періоду: монографія. – К.: ВЦ «Академія», 2014. – С.152-177.

[2] Одуріння (лат.).