ДОНЦОВСЬКА ВІЗІЯ НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНИХ ЗМАГАНЬ У КОНТЕКСТІ РОСІЙСЬКО-УКРАЇНСЬКОЇ ВІЙНИ 2014-2016 РОКІВ

Олександер СИТНИК

 

 

ДОНЦОВСЬКА ВІЗІЯ

НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНИХ ЗМАГАНЬ

У КОНТЕКСТІ РОСІЙСЬКО-УКРАЇНСЬКОЇ ВІЙНИ 2014-2016 РОКІВ

 

Протягом останнього століття для українців все більш нагальним стає завдання національно-визвольної боротьби з метою набуття повної незалежности. Особливої ж гостроти дана проблема набула в ході сучасної агресії Росії на терени України, котра зумовила вирішальний етап боротьби за незалежність української держави. І за цих умов засадничо визначальним чинником є саме націоналістична ідеологія. З огляду на це слід звернутися до творчої спадщини Д. Донцова – як «духового батька українського націоналізму» [1, с. 18] та ідейного ворога українського провансальства – тобто того, що найбільшою мірою перешкоджало українцям на шляху до творення державної нації.

О. Баган вважає, що: «Український суспільний рух ХІХ століття був одним із найінертніших і найменш ефективних національних рухів у всій Середньо-Східній Европі. У той час, як більшість недержавних народів Центральної Европи швидко й успішно переростали в модерні нації, здобували державність у завзятому протистоянні ворогові, провідні українські громадські та політичні середовища самі себе ще тільки переконували, що вони представляють справжню націю й повинні змагати до самостійности. І то переконували невпевнено. Дві глобальні фатальні ознаки тяжіли тоді над українським рухом: він був ментально надламаний психологією безвольного, роздвоєного малоросійства (у галицькому варіянті – рутенства) і він був ідейно обеззброєний інтернаціоналістськими доктринами лібералізму та соціялізму. Якщо більшість народів Центральної Европи ще в епоху Романтизму витворила собі міцну ідеологію й духово-культурну концепцію націоналізму, стабілізувавши процеси націєтворення, то українство загрузло в трясовинні морально-теоретичної схеми «провансальства», тобто недонації, чогось середнього між етнографічною групою і народністю» [2]. Подолання цього комплексу становило чи не найбільш важливе завдання.

У брошурі «Сучасне політичне положення нації і наші завдання», Д. Донцов сформульовав низку історичних ідеологем для українського національного руху. Він, зокрема, висловив чітку тезу про віковічну загрозу Російської імперії для европейської стабільності та демократії; запровадив національний принцип в оцінювання внутрішньої суспільно-політичної ситуації, кардинально відкинувши провінціялізм мислення української політичної еліти костомарівсько-драгоманіського ґатунку; фактично вперше висловив тезу про смертельну загрозу для України з боку російського імперіялізму; передбачив вихід на історичну арену недержавних народів Середньої та Східної Европи та ставив українську справу в контекст цих геополітичних зрушень; засуджував слов’янофільство як засіб і прикриття для російського імперіялізму та форму відволікання українців від нагальних національних завдань [3, с. 23-32]. У цій праці Д. Донцов фактично розпочав введення українського національного питання та ідеї утвердження української державності в систему міжнародної проблематики [4, с. 110]. При цьому, Д. Донцов першим вивів формулу, що «Росія без України – вже не наддержава», не повноцінна імперія. Він передбачав І світову війну й обґрунтовував об’єктивну потребу орієнтації на німецький світ як на єдиного противника російського імперіалізму. А афоризм Д. Донцова – «Найбільше гнітять того, хто найменше вимагає» – перетворювався на гасло молодого покоління, яке згодом склало основу стрілецького руху та підпілля УВО й ОУН в міжвоєнну добу [5, с. 17].

Слід наголосити, що переважна більшість українського політикуму початку ХХ століття (особливо періоду Центральної Ради та Директорії) перебувала під ідейними впливами соціялізму, раціоналізму та матеріялізму. Як слушно зауважив О. Баган, соціял-демократична ідеологія, соціял-демократичний стиль життя, з його мужикофільством, наївним і довірливим гуманізмом, що часто переростав у демагогію й популізм плебейського забарвлення, з його інтелектуальним та культурним релятивізмом, що межував з нігілізмом, з тотальним зневажанням традиції, національної містики й святинь, врешті, з його цинічним безбожництвом – стали тоді модою часу. Українська інтеліґенція ніби гралася в соціялізм, витворювала собі ілюзію майбутньої полюбовної гармонії класів і верств на ґрунті матеріяльно-технічного забезпечення. І все це мало прийти просто так, згідно з «об’єктивним розвитком цивілізації», без вольового зусилля, без пристрасного долання всіх форм національного пригнічення. На соціялізм дивилися в Україні як на якусь чарівну паличку, магічну соціяльну формулу, яка мала враз усіх ощасливити. Це була повна втрата відчуття закономірностей історичного розвитку, згідно з якими народи здобувають щось, зміцнюються не тільки шляхом матеріяльного піднесення, а, передусім, завдяки постійному напруженню зусиль, у романтичному захопленні ідеалом, з дотриманням суворих вимог національної дисципліни, моральної відповідальности й нетерпимости до всяких обмежень і перешкод з боку ворога. Соціялізм просто вбивав національний інстинкт українства [2].

Натомість Д. Донцов через власний досвід проаналізував соціял-демократію зсередини. Саме під час діяльности й творчости в соціялістичному русі він здійснює два стратегічні кроки у своїй особистій ідейній еволюції та в переорієнтації українського суспільства: він пояснює категоричність українсько-російського протистояння й пораженську сутність українського культурного малоросійства [5, с. 11].

У праці «Міжнародне положення України і Росія», Д. Донцов поставив питання про потребу реконструкції геополітичного простору Середньо-Східної Европи, котрий піддався експансії Росії з початку XVIII століття [6, с. 370, 371]. При цьому, він доволі критично оцінював європейську політику, котра не бачила загрози в розростанні російського імперіалізму та не протидіяла цьому, ігнорувала націоналізм бездержавних народів і не вела конструктивної геополітики на Сході Европи загалом. Особливо ж Д. Донцов критикував політику Німеччини за надмірну довіру до Росії та якесь фатальне русофільство, що має місце навіть у наш час [4, С. 111].

Згідно бачення Д. Донцова проблема національно-визвольних змагань в Україні лежала не лише в площині «провансальства» та малоросійських комплексів, а й  була зумовлена обмеженістю західноєвропейської соціял-демократії та ліберастичної ідеології. Насамперед – в гіпертрофованому москвофільстві та недооцінці українських державницьких потуг. Відтак причини поразки революції 1917-1920-х років розглядалися як наслідок діяльності «драгомановської генерації» з її 1) автономізмом і федералізмом – незмоги піднятися до ідеї незалежности; 2) пацифізмом (відмовою від створення власних збройних сил); 3) соціялістичним мисленням тощо.

Аналізуючи кризу демократії періоду першої половини ХХ століття Д. Донцов, вбачав її причини в тому, що вона не може «протиставити ворожій собі силі, її войовничому інстинктові, рівновартної сили, що заволодів нею замість духа агресії дух комбінації, хитрування, гуманности, пристосування, мімікрії, що за її гарними словами – не чути було відваги втілити їх в дійсність» [7, с. 108]. Відповідним чином, Д. Донцов приходить до думки, що саме українські демократи, з їх неспроможністю до рішучої національно-визвольної боротьби, й призвели до большевицької окупації України.

Так Д. Донцов відзначив момент, коли у жорсткостях революції зароджувався майбутній сталінізм – суміш сектярського фанатизму, нігілістичного деструктивізму, психології терору із виявами крайнього деспотизму і брутальности у політичній поведінці. Паралельно він наголосив на небажанні українських соціял-демократів об’єднуватися із російською соціял-демократичною партією, на слабкости українського соціялістичного руху загалом [5, С. 7].

З фаховим підходом доктора права, Д. Донцов викрив усю державницьку некомпетентність керівників УЦР і Генерального Секретаріяту при укладенні ІІ Універсалу. Зауваживши історичну традицію запобігання українських очільників перед Москвою ще від часу Переяславської угоди 1654 року, Д. Донцов підкреслив, що Гетьманщина була аж до часів Петра І самостійною державою [8, с. 270-272], наголошує на нехтуванні правами України самими ж її лідерами через брак у них вольового потенціалу до повного національного визволення. Чи не найбільш характерним типом у цьому плані був В. Винниченко, котрий як соціаліст схилявся до угоди будь-з-ким: від А. Керенського до «російських совітів». «Завше годився, завше схиляючись перед іншою силою. Бо як сам (В. Винниченко – О. С.) писав у своїм «Відродженню нації», «ніколи не припускав, що нам силою доведеться здобувати свої права». «Ота безсила політика наших верхів пояснює цілий наш 1917 рік, коли ці верхи всіляко гальмували народну енергію, всякий самочинний рух маси, всяку її спробу захопним правом розв’язати проблему Київ-Москва. Самі, не вірячи в силу, не любили наші верхи її вияву і в инших» [9, с. 261].

На початку 1920-х років, поруч з інтегральним націоналізмом, що був пов’язаний із ОУН та її попередниками (Легія Українських Націоналістів, Союз Української Націоналістичної Молоді тощо), поступово виокреслився споріднений з ним, але дещо відмінний варіант радикального, тоталітарного націоналізму, так званий «донцовський» («чинний») націоналізм. Між донцовським «чинним націоналізмом» й «інтеґральним націоналізмом» існували досить серйозні розбіжності, передусім, у тому, що «інтеґральний націоналізм» з усіма його крайнощами пропонував певну конструктивну політичну програму, мав риси систематизованого світогляду, політичної доктрини, тоді як «чинний» націоналізм Д. Донцова відрізнявся елементами тотальної критики та нігілізму.

Головним джерелом ідеології «чинного» націоналізму слід вважати саме критичний аналіз досвіду Української національної революції на основі особистого досвіду Д. Донцова. Незважаючи на прагнення окремих діячів применшити вплив на ідеологію націоналізму так званого «донцовства» або «чинного» націоналізму), цілком очевидно, що емоційні переконання, наснага, воля до життя Д. Донцова, прагнення творчої перебудови внутрішнього світу людини, активізації ролі мас в національному поступі, в українському націоналізмі знайшли сприятливий ґрунт.

Брак власної національної ідеології та політичної думки зазвичай приводили до того, що частина української найсвідомішої провідної верстви (яких на початку ХХ ст. називали «щирими українцями») долю України ставили у повну залежність від поступового розвитку т. зв. російської демократії. Такому підходу й, зокрема, москвофільству Д. Донцов протиставляв українську самостійницьку політику, тобто політичний ідеал суверенної української нації, її духовності й культури. Його передбачення, що москвофільство й малоросійство приведе нашу націю до катастрофи, здійснилося в 1917-1921 роках під час національно-визвольних змагань. «Не маючи виробленої програми, – писав Д. Донцов у праці «Підстави нашої політики», – назовні українство не могло вийти, як певна означена величина, навіть таким незначним чинником у європейській політиці, якими були маленькі Сербія та Бельгія». Відтак, ідеологічна орієнтація Д. Донцова була спрямована в напрямку Європи [10, с. 103-108].

Робота «Підстави нашої політики» стала ніби підсумком ідейно-теоретичних дослідів Д. Донцова періоду національно-визвольних змагань. У ній, демонструючи незчисленні помилки, непослідовності та ідейні поразки соціалістів і демократів, в руки яких потрапила вся влада в Україні в часи революції, Д. Донцов доводить, що вина за загальну поразку та втрату незалежності лежить саме на них, на керівниках, а не народі, як це підступно хотіли довести ті, що віддали Україну під ніж ката (наприклад, В. Винниченко у книзі «Відродження нації»). Не «відсталий», «темний» і «бездіяльний» народ, а безвольні, безпринципні, за духом холуї й малороси, його провідники із соціал-демократичного табору, з їх сліпою вірою в обіцянки соціалізму, з їх атеїзмом, браком національної любові та національної гідності. Це вони гасили полум’я націоналізму, коли воно спалахнуло в народі ненавистю до своїх віковічних ворогів і гнобителів. Це вони переконували, що без Москви просто перебути не можна. Це в їхній демагогії й ідейному хаосі врешті заблукав і зневірився народ [11, с. 44, 45]. Це й дало можливість більшовикам підступно й підло, скориставшись ідеологічною беззбройністю українців, захопити владу в Україні, використавши при цьому довірливих у соціалістичні гасла, щоб потім винищити десятки мільйонів українців під час колективізації, голодоморів, розв’язаних Кремлем воєн тощо.

На думку Д. Донцова, більшовизм, виявивши величезну енергію, масу сатанинської винахідливості та неабияку великодержавницьку, в дусі Івана Грізного й Петра І, спритність, призвів до окупації України, страждань української нації та насильній сполуці з більшовицькою Москвою. Розірвати цю сполуку, згідно з твердженням Д. Донцова, здатна тільки та нація, котра «обдарована провідною кастою з рівносильною енерґією, завзяттям і мудрістю. Взірців тої касти ми не знайдемо в здеґенерованій демократії, лише в великих тінях нашої героїчної доби, її чеснотах, її культурі, її мріях і планах, її місії, в дусі нашого історичного традиціоналізму» [12, с. 323]. Варто зауважити, що через півстоліття після написання автором цих слів, ситуація принципово не надто й змінилася. Зберігається в силі політичний та інформаційно-культурний великодержавний окупаційний вплив Москви на Україну. А все та ж здеґенерована демократія (з домішками сучасного лібералізму) не лише не здатна його зліквідувати, але й перешкоджає повноцінному національному державотворенню. А замість провідної духовної верстви – еліти нації, на чолі влади в Україні протягом понад двох десятиліть перебувала суміш комуністично-олігархічного клану.

Не зважаючи на настирливі й убогі спроби втиснути історико-філософські й політико-ідеологічні концепції в котрісь неадекватні форми та вузькі рамки на кшталт: «інтеґральний націоналізм», «український фашизм», «тоталітаристська доктрина», «революційний націоналізм» й т. ін., слід визнати, що попри деяку еклектичність, доктрина й світогляд Д. Донцова мають самодостатній характер. Вивчивши й проаналізувавши ідейний та історичний европейський досвід, Д. Донцов витворив власну політико-ідеологічну концепцію, пристосовану до українських умов. Головними засадами її, на думку О. Багана, є: «національна солідарність», «примат Духу над Матерією», «постійне плекання духових і національних традицій», «гартування волі», «ідеали героїки», «культ чести і шляхетности», «формування сильної особистости», «елітарний устрій суспільства», «життєвий активізм», «недопускання морального старіння, збайдужіння і меркантилізації суспільної свідомости» тощо. При уважнішому погляді на історію України ХХ століття, наголошує О. Баган: «не можна не визначити постаті Д. Донцова як кардинально значущої, чільної в плані формування нової парадигми національного політичного мислення, формулювання глобальних, революційних завдань і методик історичного успіху, у сенсі визволення українства від вікових ментальних комплексів. Д. Донцов перший так гостро й точно визначив «первородні гріхи» української людини та суспільства, що закостеніли у пасивності і сповільніли через власну надмірну миролюбність і покірну ніжність» [2]. Д. Донцов зауважив, що лише завдяки Т. Шевченку, який як пророк, прийшов роздмухати «іскру вогню великого», що ще «тліла, не вгасала» в душах нащадків, надихнути їх її містичною силою, вдалося воскресити старий дух «немерцающої слави козацької», щоб вибороти нову – не хліборобську, не плебейську, не «прогресивну» країну віку розкладу, розбрату й розпусти, а Україну «козацького народу» [13, с. 23]. Відтак, наголошує Д. Донцов, Україна першою розпочала боротьбу проти злої сили, що виходить із Москви. І це зло, трансформоване на початку ХХ століття в більшовизм, було спрямоване не лише проти України, але й за межами Радянського Союзу метою його агентів було знищення європейського громадянського устрою тощо [14, с. 31]. Слід зауважити, що в наш час ситуація є аналогічною – кремлівський режим через своїх агентів за всяку ціну прагне підірвати стабільність (політико-правову, соціальну тощо) в країнах Західної Європи, і, насамперед, – заради власного виживання.

«Донцовський» світогляд став своєрідною відправною точкою, від котрої відштовхувалися згодом ідеологи ОУН, хоча це ними заперечувалося. І на думку М. Мандрик, дійсно можна погодитися з С. Ленкавським, який вважав, що Д. Донцов виробив нову психологічну систему з філософським і релігійним забарвленням. Так, окремі положення «Націоналізму» були взяті за основу при формуванні ключових засад українського націоналізму. Зокрема, це стосується сформульованих Д. Донцовим провідних підстав національної ідеї: волюнтаризм (антиінтелектуалізм) у розумінні волі нації до життя, до влади, войовничість (антипацифізм), романтика, що в себе включає ілюзіонізм та релігійність, фанатизм як захоплення абстрактним, як заперечення існуючого порядку речей,  «аморальність» – не в розумінні відкидання моралі взагалі як такої, швидше макіавеллівське тлумачення: етичним є все те, що приносить користь нації та сприяє її подальшому розвою. Це перелік тих основних підвалин, на яких, на думку Д. Донцова, мав базуватися націоналістичний світогляд, щоб звільнитися від нашарувань і рухати націю вперед [15, с. 235, 236]. Така позиція Д. Донцова є як ніколи актуальною саме нині, на етапі вирішального протистояння з кремлівським режимом, котрий століттями узурпував Україну, винищуючи все краще в ній: духовність, історичну пам’ять, генофонд, моральні засади, традиції та найбільш свідомих і активних громадян. І саме тому пророчий заклик Донцова до боротьби за інтереси власної нації у всіх основних сферах життя може дати нам шанс дійсно зберегти себе як націю у війні з Росією.

Варто наголосити, що сучасна неоімперська політика Кремля є реалізацією методів самодержавства й більшовизму, з поєднанням злочинних олігархічних і диверсійно-терористичних форм. Протистояти цьому можливо лише за умови наявності цілої низки чинників, які нам заповідав Д. Донцов, це насамперед: «національна солідарність», «примат Духу над Матерією», «постійне плекання духових і національних традицій», «гартування волі», «ідеали героїки», «культ чести і шляхетности» і т. п.,  й чи не найголовнішим є духовна й моральна готовність нації до відстоювання своїх прав і суверенітету. І в цьому відношенні надзвичайно цінною є Донцовська візія національно-визвольних змагань. Адже ґрунтовно проаналізувавши віковий досвід віковічної боротьби українців за свою самостійність, Д. Донцов дав нам щодо цього основні орієнтири та настанови. Саме вони є важливою запорукою в переможному завершенні для України, чергової, розв’язаної Москвою, війни 2014-2016 років.

 

Література:

1. Квіт С. Д. Донцов. Ідеологічний портрет : монографія / С. Квіт. – К. : ВЦ «Київський університет», 2000. – 260 с.
2. Баган О. Поміж містикою і політикою (Дмитро Донцов на тлі української політичної історії 1-ї половини ХХ ст.) : [Електронний ресурс] / О. Баган. – Режим доступу : http://dontsov.info/index.php?option=com_content&view=article&id=201:obagan-qpomizh-mistykoju-i-politykojuq&catid=36:poslidovniki&Itemid=41.20.
3. Донцов Д. Сучасне політичне положення нації і наші завдання // Донцов Д. Вибрані твори : у 10 т. / Упоряд., післям., комент. О. Баган. – Дрогобич : ВФ «Відродження», 2011 – . – Т. 1 : Політична аналітика (1912-1918 рр.) / Передмова О. Баган. – С. 21-37.
4. Баган О. Геополітичні візії в теоріях класичного українського націоналізму і сучасність / О. Баган // Бандерівські читання. Матеріали перших та других Бандерівських читань / Упоряд. Т. Бойко, Ю. Сиротюк. – К. – Івано-Франківськ : Місто НВ, 2015. – С. 110-125.
5. Баган О. Джерела світоглядного націоналізму Дмитра Донцова. Передмова / О. Баган // Донцов Д. Вибрані твори : у 10 т. / Упоряд., післям., комент. О. Баган. – Дрогобич : ВФ «Відродження», 2011 – . – Т. 1 : Політична аналітика (1912-1918 рр.) / Передмова О. Баган. – С. 5-19.
6. Донцов Д. Міжнародне положення України і Росія / Д. Донцов // Український націоналізм : історія та ідеї. Науковий збірник. – Вип. 1 / За ред. О. Багана. – Дрогобич : Посвіт, 2009. – С. 366-387.
7. Донцов Д. Кількість чи якість (Розклад демократичної еліти) // Донцов Д. Хрестом і мечем. Твори. – Тернопіль : Вид-во «Рада», 2010. – С. 103-114.
8. Донцов Д. Українсько-російська угода та її правний характер // Донцов Д. Вибрані твори : у 10 т. / Упоряд., післям., комент. О. Баган. – Дрогобич : ВФ «Відродження», 2011 – . – Т. 1 : Політична аналітика (1912-1918 рр.) / Передмова О. Баган. – С. 270-280.
9. Донцов Д. Маса і провід // Донцов Д. Вибрані твори : у 10 т. / Редкол.: О. Баган (відп. ред.) [і ин.]; літ. ред. Я. Радевич-Винницький. – Дрогобич : ВФ «Відродження», 2011 – . – Т. 3 : Ідеологічна есеїстика (1922-1932 рр.) / Упоряд., післям., комент. О. Баган. – Дрогобич : ВФ «Відродження», 2012 – С. 253-281.
10. Донцов Д. Підстави нашої політики // Донцов Д. Твори. – Львів : Кальварія, 2001 –  . – Т. 1 : Геополітичні та ідеологічні праці. – С. 91-242.
11. Баган О. Націоналізм і націоналістичний рух / О. Баган. – Дрогобич : Видавнича фірма «Відродження», 1994. – 192 с.
12. Донцов Д. Дух нашої давнини / Д. Донцов. – Дрогобич : Видавництво «Відродження», 1991. – 341 с.
13. Донцов Д. Незримі скрижалі Кобзаря (Містика лицарства запорозького) // Д. Донцов. – К. : Українська видавнича спілка ім. Ю. Липи, 2008. – 266 с.
14. Донцов Д. Дух Росії // Д. Донцов ; пер. з нім. В. Вишинського, І. Зимомрі. – К. : Українська видавнича спілка ім. Ю. Липи, 2011. – 135 с.
15. Мандрик М. Український націоналізм : становлення у міжвоєнну добу / М. Мандрик / Передмова В. Вериги. –  К. : Вид-во ім. О. Теліги, 2006. –392 с.

 

Ситник О. М. – доктор історичних наук, завідувач кафедри історії Мелітопольського державного педагогічного університету імені Богдана Хмельницького, доцент кафедри теорії і історії держави і права, керівник Науково-дослідного центру ім. Д. Донцова при МДПУ ім. Б. Хмельницького