До питання небезпеки миру з Росією

Василь Лаптійчук (політолог, Київ)

До питання небезпеки миру з Росією

           У другій половині 1942, коли союзники Осі один за одним стали зазнавати поразок і невдач, – Німеччина десь під Москвою, Японці біля атолу Мідвей, італійці в єгипетській пустелі, – Берлін почав перемовини з низкою країн світу про «мир». Хтозна, чи лунали тоді з вуст нацистів фрази: «головне люди, а не території», «треба нарешті припинити кровопролиття» тощо, проте, якби Захід погодився на пропозицію агресора, після деякого «компромісного» вирівнювання кордонів, світ би отримав величезне нацистське державне утворення в Європі десь від Італії до Волги й, звісно, нову війну згодом, але вже із зовсім іншими економічними, ресурсними й мобілізаційними можливостями нацистів та їхніх союзників.

         Розмови про «тиск Заходу на Україну» в ЗМІ країн світу – це звичайна банальна ІПСО російського походження.

          Чому будь-який договір з РФ про «мир» неможливий, у принципі?

          1. Жоден демократичний уряд світу не дозволив би собі тиску на суверенну державу, щоб та ліквідувала свій суверенітет, змінила власні кордони й визнала правомірним виразний акт агресії, як тлумачаться дії РФ в міжнародному праві. Хоча б тому, що це уряд зазнає потужної критики з боку опозиції, нищівної критики з боку міжнародної громади й муситиме або йти у відставку одразу, або приречено чекати наступних виборів. Непублічне зондування деякими світовими політиками й експертами цього питання під час спілкування з українськими колегами є лише способом вивідування позиції офіційного Києва й пов’язане, знову ж таки, з тим, що тези про можливий «мир» активно просувають російські агенти.

           2. Законодавство Росії не передбачає жодної можливості виходу з території країни того, що одного разу туди було «прийнято». Тобто, доки існує теперішня держава РФ, Крим і 4 області України там будуть вважатися російськими. Тобто, навіть у разі якогось «миру» чи чергових «мінських домовленостей», якщо Україна контролюватиме хоч одне село з тих 4 областей, РФ перебуватиме з нами у фактичному стані війни. Новий етап «звільнення» настав би неминуче і швидше, ніж хтось би сподівався. Для того, щоб ця ситуація в РФ змінилася, та держава має пройти переформатування: розпуск парламенту й оголошення якогось з’їзду представників регіонів (Учредительного собрания), де на місці РФ було б проголошено нову державу з територією РФ без окупованих територій. І навіть тоді, чому російське суспільство, сп’яніле від крові й перемоги, мало б добровільно відмовитися від благословенного Півдня України, який «є і завжди був їхнім», жодного пояснення не існує.

          3. Легальні зміни території України, як це передбачено нашою Конституцією, теж здійснити неможливо. По-перше, фізично неможливо було б провести всеукраїнський референдум, по-друге, до 90%+ громадян прогнозовано виступили б «проти».

           Те, що мир з агресором означав б «законну» ліквідацію міжнародного права й узаконив право агресії, навіть не обговорюється. За результатами «миру» в Україні до її деокупації, прецедент успішної й безпокарної агресії був би успішно повторений низкою країн світу. Кожна держава, яка б швидко не набула ядерної зброї, здатної не просто полякати, а знищити будь-якого потенційного агресора, розглядалася б як потенційна жертва. Щодо оборонних блоків і союзів з ядерними державами, то, переконаний, що вони б нікого не врятували: «техаський фермер» був би проти вступу США у війну з ризиком застосування ЯЗ через Тайвань, Південну Корею, Естонію або Польщу. Отже, у певному сенсі, доля світу вирішується в Україні й зараз.

             ІПСО Кремля про «тиск на Україну» всього-на-всього має за мету дестабілізувати внутрішньополітичну ситуацію в Україні й посіяти сумнів серед членів Контактної групи й на умовному Заході, в цілому, в доцільності військової й економічної допомоги Україні.