Дмитро Донцов «Вибрані твори» Том 2 «Культурологічна та історіософська есеїстика (1911–1939 рр.)»: РОЗВІЙ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОЇ ІДЕЇ

ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОЇ ІДЕЇ

IІ. РОЗВІЙ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОЇ ІДЕЇ

[Надруковано у виданні:Донцов Д.Вибрані твори у 10-ти т. Т.2: Вибрані твори / Упоряд., ред., автор передм. О.Баган.  –  Дрогобич-Львів:ВФ”Відродження”, 2012]

 

 

1. Розвій до упадку самостійної Руської держави

 

Ідея української держави не є новою, не є штучно сконструйованою в нові часи для біжучих політичних цілей тої чи тої держави. Її постання припадає на часи світанку европейської історії і її право на існування  уґрунтоване як географіч-  ним положенням України, що в сьому відношенні є відокремленою областю  вздовж Дніпрового басейну, так і політичними відносинами сходу й (від кінця      18 століття) усієї Европи. Незважаючи на дійсно відстрашаючу історію сеї країни, думка про самостійну Україну не зникла як у самім краю, так і в політичнім світі Европи.

Державні змагання українського народу проявлялись у різних формах: спершу  в таких державних  збудуваннях,  як  князівство  Київське,  королівство  Галичини й Володимирії, українська республіка – Гетьманщина (1654–1734), далі у формі автономної провінції чужої держави, то знову в кривавих, періодично повторюва- них війнах проти кожної держави, якими українці насильством були підбиті (бо- ротьба з Литвою, Польщею й Росією). Коли нарід був сими війнами цілковито ви- снажений і майже доходив до конання, а країна також лежала спустошеною, подіб- но до Німеччини по 30-літній війні, не зовсім згасла ідея української самостійности шукала нових шляхів для свого розвою, шляхів таємних товариств і підпільної пропаганди. На початку 20 століття, коли здавалося, що для Росії відкривається можливість легальної боротьби національностей, рух українського народу до влас- ної держави набрав таких самих форм, які характеризують національну боротьбу    в Західній Европі по 1848 р.: народна просвіта, організація й парламентарна діяль- ність. Одначе в найостанніші часи, коли вже наближалися тіні наступаючого вели- кого руху, український рух покинув шляхи легальної боротьби й, не криючись, од- верто виступив з державно-правними ідеалами. Форми сеї боротьби українського народу за своє державне існування мінялися протягом часу, зі зміною політичних обставин. Також змінялися (як, зрештою, і скрізь) ті суспільні класи, які виступали носіями й передовими борцями державних змагань нації, але ціль сих змагань ли- шилася та сама. Вона була спрямована на задоволення більш або менш відчутної потреби великої нації осягти самостійне державне існування.

Уже в десятому столітті нашої ери з’єдналися різні східнослов’янські племена, що осіли на обох берегах Дніпра, в одну руську державу зі столицею Києвом. Спільна небезпека непокоєного різними кочовими ордами сходу стопила сі краї      в одну державу під керівництвом фахових фундаторів держав – норманських кня- зів. Ся держава, що складалася з різних, напівнезалежних князівств, під вищою владою Великого Князя Київського досягла свого розцвіту під Володимиром Вели- ким. Сей князь, який зумів тримати кочівників далеко від кордонів своєї держави, з’єднав ще тісніше свої народи за поміччю спільної культури й релігії, яку одержа- ли від Візантії, і створив із них одне ціле. Жваві торговельно-політичні зносини Києва з західноевропейським світом відтягали державу Володимира від односто- роннього впливу візантійської культури і вперше рівняли шляхи з Києва на Захід    і до Риму. Се визначило пізніше напрям усього культурно-історичного розвитку України в її землях. Одначе суперечність між зовнішньою експансією держави та її внутрішньою консолідацією скоро довела до значного ослаблення всього утвору Володимира.

Постання північних (російських) князівств, які вже тоді шукали захопити собі політичну гегемонію над Києвом, зруйнування Києва російським князем Андрієм  у 1169 р. завдало Київській державі невилічиму рану, від якої вона під гнітом та- тарського натиску мусила помалу розвалюватися.

По завоюванні Києва татарами в 1240 р. українська державна ідея здійснилася   в формі Галицько-Волинської держави. Ся держава, князі якої брали жваву участь  в історії Заходу і один час довго мусили боротися за австрійський трон, впала з тої самої причини, що й держава Володимира. Татарський натиск знищив самостій- ність і сеї держави, як і богатьох инших країн. Українську територію забрали почасти Польща (Галичину), почасти Литва (Волинь і Київ). У Литві культурно вищий український елемент протягом короткого часу осягнув упривілейованого становища. Руська мова панувала на дворі литовських князів, у приватнім житті магнатів, а навіть у литовському законодавстві.  Не  підлягає  жодному  сумніву, що менше числом, на нижчім культурнім ступені литовське плем’я з часом мусило б поступитися гегемонією в державі на користь українського народу, коли б сувора конечність не змусила його до з’єднання з Польською  республікою.  15  серпня 1381 р. Ягелло, який тим часом зробився польським королем, злучив свої литовські (і українські) землі з польськими. Розпочалася запекла боротьба за перевагу в дер- жаві між (католицьким) польсько-литовським і (православним) українським еле- ментом, яка закінчилася некорисно для останнього битвою під Вількомиром (1–9.1435). Тут загинула майже вся українська аристократія. Так були здавлені       в самім зародку українські правнодержавні змагання в Литві. По сій битві інкорпо- рація (прилучення) українських земель до Польщі була лише формальністю. Так прийшло до т. зв. добровільного акту Люблінської унії 1569 р., яка з’єднала сі три політичні країни – Польщу, Литву й Україну – під гегемонією першої. Ся політич- на комбінація змогла проіснувати лише неповних сто років. На руїнах української державної думки була збудована ся комбінація. Пробудження сеї думки 80 років пізніше змусило її розвалитися.

 

2. Українська республіка (1654–1734 рр.)

 

а) Союз з Москвою.

Становище нової провінції польської держави не було такого роду, щоб вона могла без дальшого помиритися з довершеним фактом. Ще живі традиції її само- стійности, лише недавно втрачена її рівноправність, ба навіть перевага українців    у Литві робили для неї пристосування до цілком чужих відносин і порядків поль- ських майже неможливим. Тогочасна польська держава, що розкошувала в оп’я- нінні своєю культурною і мілітарною перевагою над сходом, недооцінювала опірну силу українського народу.

Експансивні змагання молодої республіки, яка бачила себе поставленою перед великими історичними завданнями, не лишали їй часу займатися одночасно мало- втішним внутрішнім станом нації, працювали безоглядно над стопленням усіх трьох народів в одну велику польську державу. Щодо України, то ся спроба, з ви- щезгаданих причин,  була  засуджена  на  невдачу.  Вже  в  тому  самому  столітті,  в якому була оповіщена Унія, розпочався в Україні ряд повстань, які влада могла задушити з напруженням своєї великої мілітарної сили. Останнє з сих повстань під проводом гетьмана Богдана Хмельницького (1648) потягло за собою навіть цілко- вите відпадіння повстанських областей і кілька років пізніше (1654) утворення української республіки, яка в безупинних війнах на три фронти: проти Польщі, Московського царства й Криму зуміла зберегти свою незалежність протягом майже 100 років. Програма повстань спочатку зовсім не мала на меті сепарацію від поль- ської республіки. Скорше їх бажання не виходили за межі національного урівно- правнення вищих верств українського народу та його релігії й територіяльної авто- номії краю (Зборовський трактат 20.VIII.1649). Але до такої радикальної зміни сво- го ладу тодішня Польща вже не була здатною. Крім того, революція виросла над голови її керівників. До неї прилучилися не лише українська аристократія й запо- розьке військо, але також сотні тисяч кріпаків-селян, що накинули Хмельницькому власну програму. Сею програмою було: скасування кріпацтва й вигнання польсь- ких  великих  земельних  власників  з  України.  Иншими  словами,  ліквідація  всієї з часів Унії горячково провадженої полонізаційної політики республіки й    відмова польського елементу від провідної ролі в південних провінціях держави. За таких обставин кожна угода України з Польщею була лише перемир’ям. Сила подій і рап- тово розвинена колосальна могутність нації штовхнули вождів України на шлях боротьби за незалежну українську державу. Богдан Хмельницький часто звав   себе «князем», а свою країну, що, на його погляд, мала простягтися «по Львів, Холм       і Гадяч», – «князівством». Союз з Польщею був зірваний, і на південнім сході Европи раптом постала нова державна одиниця, що хоч не була правильно визнана, але знайшла собі опертя в великій переможній армії. Постання нової християнської держави помітили серби й молдавани, які вислали свої посольства до Хмельниць- кого. Туреччина, Росія, Семигород, Молдавія і Валахія, також Швеція, зразу зуміли належно оцінити все значення сього нового політичного фактора на сході Европи, який у політичних планах кожної з сих держав міг бути лише політичним. Україна була втягнена у вир міжнародних конфліктів тогочасної Европи, які старалася ви- користати для збереження своєї незалежности. Одначе для сеї незалежности щойно посталої ще несконсолідованої (незорганізованої) держави бракувало міцного хребта, його сподівався Хмельницький знайти в союзі  зі згаданими  державами.  По невдалих спробах з Туреччиною гетьман уклав союзну умову з Московською державою. Російські вчені означили сю умову як «приєднання Малоросії», пред- ставляючи сю подію, що зайшла проти волі гетьмана і до того далеко пізніше,       як таку, що лежала в його планах. Уже поверховий аналіз Переяславського тракта- ту 17 січня 1654 року доводить усю безосновність сього твердження.

Переяславський трактат був за своєю правною натурою добровільним з’єднан- ням двох незалежних держав на підставі реальної Унії в тому значенні, яке надає сьому слову сучасна наука, тобто спільною була лише фізична особа голови обох держав.

Україна ні в якому разі не з’єдналась із Москвою в одну державу. Вона була лише, як говорить посланіє царя до українців, «прийнята під нашу високу руку       й зобов’язана служити Нам, Нашому Синові і його наступникам», одначе визнавала московських царів  за  своїх  володарів.  Инша  обставина  підкреслює  сей  факт  ще гостріше. Україна по «приєднанню» не була підпорядкована ніяким спільним державним інституціям (як у певнім розумінні Хорватія Угорському парламенто- ві). Вона творила землі гетьманського «регіменту» (протиставлення до території царського регіменту), і московський уряд вів урядові зносини з нею через «По- сольський приказ» (Управа закордонними справами), пізніше через «Закордонну Колегію» (Іностранная Колегія), отже, так само, як із чужою державою. Згідно         з трактатом, Україна зберігала власну адміністрацію, законодавство, будівництво, військо й Церкву. Голова республіки (як також й инші урядовці) був вільно обра- ний на ціле життя і не потребував ніякого потвердження в своєму уряді з боку ца- ря. Що особливо інтересно: Україні було застережено навіть право дипломатичних зносин з иншими чужими володарями, право, з якого вона, як ми зараз побачимо, зробила дуже вигідний вжиток. Права сеї держави були, отже, далеко ширші, ніж сучасної Угорщини в Подвійній Монархії. Цей союз, що був розгляданий його українським творцем як щось скороминуще, мав короткий вік. Занадто різні сили працювали в різних напрямках, щоб цей ненатуральний зв’язок міг без перешкод існувати далі. Занадто сильно зрослася українська нація з західною культурою,  щоб із легким серцем кинутися в обійми азіатської деспотії. Якраз навпаки. У де- яких містах бояри, що прибули приймати від населення присягу, були «прогнані палицями». Київський митрополит і архимандрит Києво-Печерської Лаври   заявили, що їм краще вмерти, ніж принести цареві присягу. Також і запорожці відмови- лися від присяги. Українське духовенство серйозно заперечувало релігійну спіль- ність України з  Москвою.  Лише  як  сувора  конечність  був  прийнятий  договір  із Москвою, і від нього намагалися увільнитися за першої нагоди.

Ся пригода скоро трапилася. Великим завданням, яке Україна собі ставила, бу- ло, як сказано, з’єднання всіх українських земель, «по Львів, Холм і Гадяч» під владою Гетьмана. Навіть більше. Довге спільне життя у Великому князівстві Ли- товському привело українців – як сильніший елемент – до поширення своїх аспіра- сій також на білоруські області Польщі, але на перешкоді до здійснення сеї ідеї ставала Москва, бо сама жадала білоруських земель для себе. Половину ж україн- ських земель вона охоче полишила б Польщі, щоб тим певнішою бути щодо другої частини. Крім того, Москва розглядала Україну як щабель для своїх аспірасій щодо Туреччини, і через те незалежність сеї країни була їй сіллю в оці. Всі ті обставини привели до цілковитого розриву з Москвою. На Україні розпочалася епоха грома- дянських війн, у яких брали участь усі сусідні держави; епоха надлюдського на- пруження нації, що, вступаючи в союз то з сею, то з тою державою, намагалася здійснити своє непохитне бажання – зберегти власну, ні од кого не залежну держа- ву. У вирі сих змагань Переяславський трактат був часто ламаний – то з боку Укра- їни, то з боку Росії, бо коли перша не хотіла загалом слухати ні про яке співжиття   з Росією, остання намагалася здеградувати (звести) Україну до становища звичай- ної провінції. Все ж таки договір двічі відновлявся (17.Х.1659; 22.VIII.1728) і зо- ставався дійсним як конституція незалежної української держави до смерти геть- мана Данила Апостола (1734).

Значення сього договору для історії української державної ідеї полягає в тому, що він був першим трактатом інтернаціональної натури, який Україна – по втраті своєї державної незалежности – уклала з  иншою  державою.  Се  не  була  угода (як, прим., Зборівський договір) між запорозьким військом його величности короля і його урядом, а дипломатичний трактат, на який дали свою суверенну згоду дві незалежні держави. «Переяславські статті» стали за історичну традицію, до якої прив’язувалися многі пізніші визвольні рухи на Україні.

 

б) Союз з Польщею.

Довге співжиття з Польщею, й особливо з Литвою, зробило, мимо утисків укра- їнського елементу в сих державах, глибокий вплив як на культуру, так і особливо на формування політичних ідеалів України. Для богатьох з української аристокра- тії «золота свобода» польської шляхти була недоступним ідеалом, а державна ор- ганізація польського королівства – гідним наслідування зразком. Се було першою причиною, яка вже зараз по смерті Хмельницького (1657) допомогла піднестися сильній партії, що змагала до повного з’єднання зі своєю колишньою батьківщи- ною. Другою причиною був уже згаданий вище опір московського уряду політиці, яка намагалася створити з української области сильне державне тіло під владою гетьмана. Сю політику сподівалися тепер вожді України (і в першу голову новий гетьман Виговський) здійснити в порозумінні з Польщею, що, як се легко можна було передбачати, готова була укласти договір під цілком иншими умовами, ніж перед відокремленням України. Таким чином, з’явився на світ (16.9.1659) славно- звісний Гадяцький договір. На думку творців сього договору, конституція поль- ської республіки, до якої нині прилучалася також Україна, мусила бути збудована на системі тріалізму. Королівство Польське, Велике князівство Литовське й    новоутворене Велике князівство Русько-українське творили складові частини сеї дер- жави. Згідно з редакцією сього договору, Руське Велике князівство мусило обійма- ти всю етнографічну територію українського племени, а саме сучасні губернії – Полтавську, Чернігівську, Київську, східну частину Волині й південну половину Поділля (троє польських воєводств). Короля мали на будуче обирати всі три наро- ди. Правда, кожна складова частина держави мусила зректися права самостійних дипломатичних зносин; але в иншому Руське Велике князівство користувалося всіма правами незалежної держави. Вища адміністративна влада належала особі виборного гетьмана. Вища законодавча влада належала українському парламенто- ві, який складався з представників усіх трьох воєводств. Сі воєводства мали влас- ного канцлера, маршалка, скарбника – всі три з сенаторським достойництвом – власну монетарню й власне військо. Польські війська не могли стояти на Вкраїні,   а коли б сього вимагали військові обставини, то вони все ж мусили бути під вищою командою українського гетьмана. Крім того, договором було забезпечено засну- вання двох українських університетів, далі гімназій, колегій, воля преси й грецької віри, також заснування друкарень. Коли шукати аналогії для Гадяцького договору, то сей лад був би подібний до сучасного ладу Габсбурзької монархії Австро- Угорщини. Зрештою, конституцію Польщі, Литви й України з 1659 року так само важко підвести під якусь певну категорію державних з’єднань, як і конституцію австро-угорської монархії. В дійсності се була реальна Унія в тіснішому розумінні, бо не лише король, але й деякі державні органи (загальний парламент і сенат) були спільними для всіх трьох держав. Також кожна з них зокрема не мала права дипло- матичних зносин. Сі обмеження, одначе, уймали державний характер Українського князівства так само мало, як і брак права міжнародних зносин державну самостій- ність Угорщини, і далеко ще не робили з України лише автономну провінцію чужої держави. Творці сеї держави були міцно переконані, що з Гадяцьким договором розпочалася нова ера для українського народу. В 1658 році був розісланий до всіх дворів Европи маніфест, у якому українські вожді намагалися ясно викласти свої змагання і кликали «Бога на свідка», що вони були змушені «для збереження сво- боди взятися до справедливої оборонної війни і шукати помочі своїх сусідів, щоб скинути з себе московське ярмо. Життя нового Русько-українського князівства роз- почалося під найкращими виглядами. Дві московські армії (два князі), які мали покарати «зрадника», були розбиті Виговським (під Конотопом і Сосновкою), ро- сійські воєводи на Вкраїні були або забиті, або прогнані; і свобода України була осягнена. Але прекрасна будівля в крові українських повстань відновленої Польсь- кої республіки знову розвалилася так само скоро, як була здвигнута. Час, який ми- нув від дня, коли Україна ще творила просту провінцію Польщі, виявився закорот- ким, щоб переконати польську шляхту про благодать нової конституції королів- ства. Не всі поляки прийняли Гадяцький договір з одушевленням, справедливо побоювалися, що нове велике князівство не пропустить нагоди піднести свої дома- гання щодо решти українських земель, які в Гадяцький договір не були внесені. Обставини міжнародного характеру, в які Польща в той час потрапила (конфлікт   із Туреччиною і Швецією), допомогли взяти гору течії, яка змагала до угоди з Росі- єю. За таких обставин Гадяцька ідея, задля якої Польща неминуче мусила впасти    в конфлікт з Росією, не могла знайти горячих прихильників серед польських полі- тиків. Польща була тоді вже заслабкою, щоб ужити свої сили для якогось велича- вого, далекосяжного плану. Не досить підперте поляками українське повстання    не вдалося. Гадяцький трактат потерпів фіяско. Деякі спроби відновити його (Чуд- нівський трактат 8.9.1660) виявилися також безрезультатними.

Усе ясніше проступаюча провідна лінія польської, як також московської полі- тики запанувати над Україною робила вже заздалегідь безвиглядними всі спроби останньої зберегти свою незалежність у союзі з одною із сих держав проти другої. Але безвиглядним було також і піддання всієї України під владу Польщі або Моск- ви. Небезпека ж, що ся країна може спрямувати свої сили проти обох держав, зму- сила обох противників до Андрусівського договору (1667), який нарешті поділив сю країну вічних повстань між обома державами. Дніпро став кордоном, праворуч була правобічна, ліворуч – лівобічна Україна. Від сього часу всі спроби розірвано- го народу повернути колишню єдність і незалежність звертаються в инший бік.     Сі спроби мали лише скороминущий  наслідок,  і  обидві  частини  України  жили до впадку Польщі, коли також і правобічна Україна відійшла до Росії, кожна своїм окремим життям.

Щоб належно оцінити думки Гадяцького договору, треба прочитати ті договори (Зборівський й Білоцерківський 1651), в яких українці пару років перед тим вбача- ли здійснення своїх найвищих політичних ідеалів. Тоді можна зрозуміти, що Га- дяцький договір творить величезний поступ у розвиткові української державної ідеї. Він уявляється тим визначнішим, коли пригадати, що ідея Руського Великого князівства, і то дуже докладно вироблена, що обіймала всю етнографічну площу України, зродилася в нації, яка близько перед 300 літами втратила своє державне існування і яка, розірвана між Польщею й Литвою, майже двоє століть була по- збавлена всякого спільного життя.

 

в) Україна й Туреччина.

Османська держава грала в українській історії дуже визначну роль, і то цілком иншу, ніж у инших  християнських  неслов’янських  народів.  Півмісяць  з’явився  на Вкраїні XVII століття як протектор і як оборонець визвольних змагань її народу. Андрусівський мир між Польщею й Росією (1667), яким обидві держави зобов’яза- лися взаємно тримати Україну в тугих руках, справив думки вождів українського народу на шлях, яким до того часу ледве було ходжено. Позаяк після польсько- російського союзного договору не можна було балансувати між обома помиреними державами, українські патріоти спробували осягти здійснення своїх ідеалів за по- міччю Туреччини. Порта завше дивилася з великим недовір’ям на всі спроби будь- якої держави стати твердою ногою на побережжі Чорного моря. Спершу се була Польща, яка пробувала захопити для себе володіння сим побережжям. Тому Крим- ський хан (васал султана) завше був готовий підперти збройною силою всі україн- ські повстання проти Польської республіки. По 1654 р. постав для Туреччини но- вий небезпечніший противник – московська держава, що, здавалося, перейняла     на себе завдання польської політики на півдні. Нарешті в Царгороді дійшли думки, що захитана зростом сили Москви східноевропейська рівновага найбільш доцільно далася б відновити через здвигнення української держави. Отже, політичні інте- реси Порти й України сходилися. Вже Хмельницький піддався під протекторат султана, якому навіть присягнув. Але найкращого й найенергійнішого прихильни- ка знайшла ідея союзу з Туреччиною в особі гетьмана Петра Дорошенка. В 1669 р. уклав сей гетьман договір із султаном, який, властиво, був не чим иншим, як воєн- ним союзом. Тиснена зі сходу й із заходу Україна не мала часу на вироблення ви- кінченого до деталей проєкту державного ладу. Але ідея української самостійнос- ти, що творила центральний пункт Дорошенкового підприємства, знову ясно від- бивається в цьому союзі. З цісарсько-отоманського послання до Дорошенка  видно, що Україна мала стояти щодо Порти в таких самих відносинах, як Молдавія й Ва- лахія, тобто у відносинах васальної держави. «Я посилаю вам, – стояло в листі сул- тана, – гетьманську булаву й прапор не на знак піддання, але на знак приязні           й на пострах нашим ворогам». Дорошенко відповів, що його народ «не хоче бути  ні рабом, ні данником, але залишитися вільним» і що він має прислані йому симво- ли його гідности за «знак союзу між Україною й Портою», який особливо мав       би виявитися в наданню Україні помочі турецьким військом. Обидві сторони, от- же, сходилися в державно-правній  кваліфікації  сього  договору,  який,  властиво, не встановлював ніякої васальної залежности України, але був лише обіцянкою помочі з боку одної держави другій, самостійній і суверенній державі. Між стаття- ми сього договору особливо характеристичною є та, яка говорить, що ні султан,     ні хан без порозуміння з гетьманом не мають права укладати будь-які договори       з сусідніми суверенами. Довгі війни з Польщею й Росією, в які втягнулася Порта наслідком договору з Дорошенком, увінчалися спершу цілковитим успіхом, і вся Україна, яку Дорошенко зумів знову з’єднати, піднеслася до становища незалежної держави під номінальним протекторатом султана (1672). Українська державна ідея святкувала свій найвищий тріюмф і погрози Порти до польських послів, що «її слава, її честь зобов’язують її одверто надати українцям оборону, яку вона одверто й перед усім світом їм обіцяла», – стали дійсністю. Але українському гетьманові, який, безперечно, був одним з найрозумніших розумів свого часу, не судилося до- жити до повної реалізації своїх планів. Сили османської держави, що стояла тоді    у війні з половиною світу, не вистачало, щоб успішно обороняти нову велику про- вінцію. Ще двічі відновлювала Порта союз з Україною, але була змушена зректися своєї цілі – відновлення української держави. В 1667 р. турецьке військо знову з’явилося на Вкраїні, маючи при собі також військо Юрка Хмельницького, якому султан надав титул князя України, але його успіхи були лиш тимчасові. Пересу- нення сил на користь Москви було очевидне. В 1699 р. Туреччина офіційно зрекла- ся свого підприємства. Між Польщею й Росією, з одного боку, й Портою, з другого боку, прийшло до миру, за силою якого остання зреклася всіх своїх змагань (аспі- рацій) щодо України. Лише маленький епізод, що відігрався 12 років пізніше, дав привід припускати, що Туреччина все ж не зовсім полишила свою українофільську політику. В 1711 р. в 3 параграфі мирової умови між Петром І і Туреччиною було зазначено, що московський цар на майбутнє не має права втручатися у внутрішні справи України. Сей параграф, уставлений на домагання українців, був, одначе, зредагований дуже неясно, і Петрові І було дуже легко кілька років пізніше –        до речі, за поміччю англійського амбасадора в султана – тлумачити сей параграф   у той спосіб, що тут річ іде лише винятково про польську Україну.

Українські  представники,  правда,  дісталися  до  султана  й  нагадали  йому,  що згідно з Прутським миром Україна по обох боках Дніпра мусить бути вільною від усякої зовнішньої влади, але даремно. Сила Туреччини, що бачила себе змуше- ною до оборони – так само, як і Польщі, – занепадала.

Се була вже друга велика держава, з якою зв’язала Україна свою долю, щоб озброєною рукою покласти край російському натискові. І ся держава також завела. Сим був нанесений українській самостійницькій ідеї великий, але не невиліковний удар.

 

г) Україна й Швеція.

Заплутане політичне становище Східної Европи в XVII столітті в тих часах вій- ни всіх проти всіх принесли з собою також зближення України зі Швецією. Так само, як Україна, Швеція мусила обороняти своє великодержавне становище проти агресивних змагань то Польщі, то Москви. В першім випадку ходило про оволо- діння Чорноморським побережжям, у другім про гегемонію на Балтійському морі. До двох воюючих держав прилучився в 1655 році Карл Густав. Се втручання змі- нило всю політичну ситуацію. Цар, що вважав Швецію більш небезпечним воро- гом, ніж Польщу, до того ж поманений надіями на польську корону, негайно уклав мир з Річчю Посполитою у Вільні (З.Х.1656), щоб зробити нешкідливим свого не- вигідного конкурента на Балтійськім морі. Се, одначе, йшло всупереч усьому пла- нові акції гетьмана. Планом Хмельницького було воювати з Польщею за всяку ці- ну, щоб заволодіти також правобережною Україною. З чиєю поміччю зреалізувати свій план, се було для гетьмана байдуже. Коли відмовила Москва своєї помочі,    що хотіла тепер іти власною дорогою, то Швеція з’явилася для гетьмана найкра- щим союзником, політичні цілі якого були схожі з його цілями. Огірчення проти царя на Вкраїні ще  збільшилося  через  те,  що українських  представників навіть не допустили до мирових переговорів у Вільні. Українці вбачили в цьому зламання своїх прав і пониження значення України як суверенної держави. Розпочалися пе- реговори зі шведським королем. Карл Густав визнав цілковиту незалежність Укра- їни, яка на майбутнє мала стояти в такому самому стосунку до нього, в якому стоя- ли до польського короля Бранденбурзький курфюрст або Курляндський герцог.

Шведський король був також готовий надати Хмельницькому титул князя Київ- ського й Чернігівського і гетьмана Запорозького війська. Шведсько-український союз поширився також через прилучення нових союзників: 20.X.1656 р. прийшло до угоди, в якій взяли участь, крім Карла Густава й Хмельницького, також Бран- денбурґ і Семигород. Змістом угоди був поділ Польщі. Шведський король мав одержати Великопольщу, Померанію, Ліфляндію, Литву й частину білоруської об- ласти, курфюрст Бранденбурзький – польську частину Прусії, Ракочій – Мало- польщу й Краків, Україна – всі українські й частину білоруських земель. Свої зно- сини зі Швецією Хмельницький сховав від царя, але своє військо вислав тим часом на піддержку Ракочія й Карла Густава.

Так прийшло до гідного уваги в світовій історії становища, коли одна із стоячих під тим самим сувереном держав (Україна) горяче допомагала ворогам другої (Москви), а з її союзниками (Польщею) боролася озброєною рукою. Непокірність Хмельницького, що не приділяв ніякої уваги намірам свого «суверена», натураль- но, викликала в Москві величезне обурення. Відносини між царем і гетьманом сер- йозно загострилися. Але до конфлікту поки що не прийшло, бо старий гетьман по- мер (17.Х.1657 р.). Його наступник, І. Виговський, що в 1659 р. уклав знаменитий Гадяцький договір, спершу продовжував політику Хмельницького. Союз зі Шве- цією був поновлений і потверджений радою в Корсуні. Тут було ще раз особливо підкреслено, що українці «мусять бути трактовані як вільний і нікому не підлеглий нарід».

Ми бачимо, що Виговський уже рік пізніше пробував знайти спасіння своєї кра- їни в новій злуці з Польщею. Причини, що спонукали його припинити вже роз- почату акцію зі Швецією, полягали в загроженім становищі сеї держави, що рап- том зробилася об’єктом нападу не лише Польщі й Росії, але також і Данії. Тиснена  з  заходу,  вона  мусила  полишити  свої  далекосяглі  плани  на  сході,  і  тут історія України розходиться зі шведською. Сі країни злучилися ще раз в часи, коли їхня доля лежала в руках двох людей,  що належали до найвизначніших     особистостей «світової історії»: Карла XII й Мазепи¹. Се було під час великої Північної війни.

Вражаюче подібною була тодішня міжнародна ситуація до теперішньої. Москов- ське царство, кероване залізною рукою Петра І, розвинуло колосальну силу, щоб дістатися до берегів Чорного й Балтійського морів. І так само, як нині, дві великі держави, Польща і Данія, ставали до його послуг, щоб знищити нібито перевагу Швеції (як нині Німеччини). Треба було побороти сильну Швецію на півночі й не- залежну Україну на півдні, що готова була йти вкупі з кожним ворогом Росії, щоб заснувати нову велику державу в Европі.

Зріст сили Росії, що, вийшовши раптом зі своєї замкнености, почала грати знач- ну роль в европейській історії, дуже стурбував старі культурні держави. В сих ча- сах вперше постала ідея рівноваги, поборники якої (пор. тодішню політичну літе- ратуру Швеції, Австрії й навіть Англії) цілком одверто ставали на бік Швеції. Молодий шведський король, дипломатичні здібності якого, здається, були недо- оцінювані його  наступниками,  сподівався,  мабуть,  ослабити  російський  натиск у напрямі до Балтійського моря через підпертя старих правно-державних домагань українців. Час для того був якнайзручнішим. Брутальна поведінка Петра І, що нех- тував старі, забезпечені договорами права української республіки, знову висунула на Вкраїні на сцену людей, що хотіли силою скинути ненависний суверенітет царя. На чолі сих людей став сімдесятилітній гетьман Мазепа. Між молодим шведським королем і його сивим союзником прийшло, як за часів діда першого, до воєнного союзу. Головні пункти обопільного договору були такі: 1) оборона, під яку Карл  XII брав Мазепу і його країну, 2) взаємна мілітарна допомога, 3) зазначення, що без участи України не може бути укладений ніякий мир, ніяке перемир’я, і то лише під умовою, що Україна, увільнена від російського панування, поверне свою колишню свободу. Сей договір, що мав на меті на довгі часи забезпечити державне існування України під протекторатом далекої Швеції, мав, одначе, дуже короткий вік. Союзні війська потерпіли під Полтавою (1709) тяжку поразку. Одначе ні українці, ні їх протектор не вважали справу за програну. Вже в наступному році, за Пилипа Орли- ка, що в Туреччині (куди втекли Карл XII і богато українців) був обраний на геть- мана, прийшло до поновлення договору. Сій, уже на турецькій території укладеній умові належить надзвичайно важне місце в усьому ході розвитку української дер- жавної ідеї, вона знаменує дальший крок наперед у  розумінні  як змісту тої ідеї,  так і суверенітету української держави. В протилежності  до  инших  міжнарод-  них договорів, що надавали Україні становище, хоч і номінальної васальної держа- ви, тепер було твердо зазначено, що «ніяка держава не може підносити домагань   ні до абсолютного панування в краю, ні до васальної залежности. Незайманість кордонів України, її свобода, її права, закони і привілеї мусять бути свято шанова- ні». 10 травня 1710 р. договір був підписаний шведським королем як протектором України. Як бачимо, автори договору 1710 р. закреслювали межі суверенітету своєї держави дещо ширше, ніж їх попередники з XVII ст. Також був змодернізований

¹ Трагічна фігура Мазепи, що вже у XVIII ст. пробував розв’язати велике історичне завдання XX віку – розбиття Росії, стала одною з найбільш улюблених особистостей европейської літератури, штуки й навіть музики. Готшаль, Фрайліґрат, Віктор Гюґо, лорд Байрон і сила українських, шведських, польських, чеських і російських письменників писали про нього. Він дав натхнення прекрасним картинам Горація Верне, Луї Буланже, Шасеріяна й инш. Йому присвятив свою захоплюючу симфонію Фр. Ліст.

 

внутрішній зміст української державної ідеї. З сього часу в основу української кон- ституції мав бути покладений парламентарний принцип. Законодавче право мало належати обраному за числом пануючих адміністративних округів парламентові, без згоди якого ні гетьман, ні його міністри не могли ухвалювати або переводити ніяких постанов.

Се була перша – в сучасному  розумінні сього слова  – конституція України.    Ся конституція, як також инші постанови договору, являють собою інтересний проєкт державного ладу, що був вироблений 79 років перед Великою французькою революцією. У дійність сей проєкт не перейшов. Повстання, яке підняли в 1711 р. гетьман Орлик і його прихильники на Вкраїні, що лишилися під владою Москви, – не вдалося. Задушення сього повстання й погром під Полтавою розпочали новий розділ в історії української державної ідеї і України загалом.

Маніфест про вибори до комісії зовсім не справив на Вкраїні корисного враження, у протилежність до Росії, де від комісії – сього першого російського пар- ламенту – чекали всяких полегшень. Українці не бажали ніяких нових, лише повер- нення своїх старих прав. «Вкорінена внутрішня ненависть усього українського народу до росіян», як висловлювалася Катерина, – не дозволяла їм цінити «благо- даті», які російський уряд хотів їм подарувати. Вони боялися, що їх вступ до за- гальноросійської комісії міг бути тлумачений як відмова від принципу окремішно- сти України. Президент Малоросійської Колегії граф Румянцев писав цариці (2.ІІІ.1767 р.), що українцям «кожний царський закон або указ видається порушен- ням їхніх привілеїв, прав і свобод» і що там дуже розповсюджений погляд, що «все се (комісія) їх не обходить». Румянцев боявся бойкоту виборів. Та вибори були проведені, але не для того, щоб займатися законодавчою діяльністю в комісії, лише щоб покликати на сцену автономістичний рух. На богатьох виборчих вічах, у бога- тьох наказах, що їх посли одержали від виборців, дійсно, вимагалося (як доносив Румянцев), щоб «їх права свободи й звичаї були признані, щоб військо з України було виведене». Иноді посли одержували інструкції вимагати виборів гетьмана       й провести сю вимогу, бо без гетьмана Україні загрожує нещастя й небезпека».    (Сі ж самі речі говорили також посли в самій комісії). Пізніше (28.11.1768) Румян- цев доносив, що українські делегати, повернувшись на відпустку, «дуже похваля- лися тим, що ліфляндці в обороні своїх старих прав і свобод були однакової з ними думки» і що українці «міцно тримаються своїх претензійних (тобто автономістич- них) ідей». Лише безоглядною енергією Румянцева, що просто висилав або ареш- товував «вільно обраних» представників українських станів, був придушений по- важно вже поширений рух. Незабаром  потім  «ліберальна»  цариця  розпустила  сю комісію, щоб ніколи більше її не скликати. Вибух автономістичних домагань   на Вкраїні, що щиро йшли рука в руку з ліфляндським, був задушений, але не зо- всім. Заходи уряду лише справили їх на инші шляхи.

 

3. УКРАЇНА ЯК РОСІЙСЬКА ПРОВІНЦІЯ (по 1781 р.)

 

а) Україна й канцлер Герцберґ.

Скасування гетьманського уряду було лише першим кроком до Росії. За ним не- забаром пішли инші: скасування самостійної української армії, замість якої було сформовано 28 російських кавалерійських полків, яким Україна цілком зведена була до російської провінції, і нарешті – заведення кріпацтва (1783). Деякі поста- нови приватного права – се було єдине, що залишилося від окремого ладу    країни.

В такім стані вступила Україна в останній період своєї історії. Сепаратистичні стремління, що в сі часи ніколи не згасали, з кінцем сього періоду робляться особ- ливо популярними. Одночасно ідея української держави дістає прихильників також поміж політиками Західної Европи. З кінцем XVIII століття деякі з держав пере- стали братися Росією в обрахунок при збереженні політичної рівноваги на сході Европи. Се завдання перейняли тепер на себе инші держави. Австрія й Прусія –     се були держави, на яких тепер налягає усією своєю силою північний колос. Рівно- часно з конечністю природного закону перейшла також і до німецького політично- го світу ідея, яку засвоїли собі колишні сторожі східноевропейської рівноваги: ідея української самостійности. Перша спроба українських іредентистів придбати для своїх старих ідеалів нову сходячу на політичному небі Европи звізду Прусію мала лише в кінці XVIII ст. У квітні 1791 р. українська аристократія вислала до Берліну представника – дворянського маршалка графа В. Капниста, який був прийнятий     у секретній аудієнції міністром Герцберґом. Делегат змалював невідрадне стано- вище своїх «до крайнього розпачу доведених» земляків і від імени останніх спитав міністра, чи Україна  на  випадок  війни  між  Прусією  й  Росією  може  числити  на «протекцію короля» і чи він міг би допомогти їй визволитися з московської ти- ранії. Становище українців в сі часи Катерининих «реформ» було, дійсно, розпач- ливе. Вони бачили себе раптом пограбованими зі всіх урочисто потверджених їм кров’ю й мечем їхніх дідів завойованих прав. Українські іредентисти чекали лише на зручний момент у міжнародних відносинах, щоб тим чи тим способом визволи- тися від тиранії. Сей момент надійшов дуже скоро. В час, коли граф Капнист ви- брався до Берліну, Австрія й Росія були у війні з Туреччиною. Становище Прусії    й особливо Герцберґа на початку війни було яскраво приязне до Росії, його плани – дістати за поміччю Росії Ґданськ і Торн – не дозволяли міністрові одверто зірвати   з Росією. Він скорше надіявся прихильним нейтралітетом Прусії отримати відпо- відні концесії в Польщі. Але приязні наміри Герцберґа розбилися об упертість Ро- сії, що справила пруську політику в цілком протилежний бік, 2.ІХ.1788 уклала Ро- сія договір з Польщею, метою якого було запобігти всякому збільшенню Прусії      в Польщі. До того ж несподівані перемоги Туреччини перекинули весь план Герц- берґа. Повернення Галичини до Польщі, що мало б бути компенсацією за відібран- ня міст Ґданська й Торна, і за втрату якого знову Австрія мала б собі надолужити коштом завойованих турецьких територій, зразу зробилося ілюзорним. Коли ж Ро- сія ще почала підбурювати Данію проти Швеції, пруська політика – може, навіть проти доброї волі її керівника – набрала ворожого до Росії характеру. У 1788 р. Герцберґ прийшов до думки, що він не може на це дивитися, склавши руки.

Трохи пізніше король Фридрих Вільгельм II писав султанові Селімові про свій намір сповістити війну Росії й про те, що він лише чекає на появу в Балтійськім морі англійського флоту, що має охороняти його побережні провінції. В цей мо- мент з’явився український делегат на пруському дворі. В той самий час, коли Пру- сія збиралася рятувати, з’явився там предстаник нації, державна незалежність якої завше робилася програмою зовнішньої політики всіх держав, що до сього часу ста- вали до боротьби з Росією задля утримання сеї рівноваги. Графові Капнистові       не було відмовлено, його прийняли добре, і, гладко володіючи французькою мо- вою, на французьких енциклопедистах вихований делегат справив на пруського міністра якнайкраще враження. Але Прусія ще не була готова до розриву з Росією,  і через те граф Герцберґ, хоч ясно й не відмовив проханої допомоги, проте також не  зробив  українцям  ніяких  зв’язуючих  обіцянок.  З  другого  боку,  він  не хотів розчаровувати графа Капниста й тих, що за ним стояли. Він дав йому зрозуміти,  що від самої України буде залежати, яке становище займатиме Прусія щодо неї.

«Поки що король є в мирі з Росією, але коли б дійшло до війни, то се річ України – зробити все потрібне, щоб дістати пруську поміч». Ся відповідь міністра була ціл- ком апробована (стверджена) Фридрихом Вільгельмом II, який був докладно поін- формований у сій справі. До війни тоді не прийшло, й українська революція також не вибухла: самим боротися з переможною Росією не було б доцільним. Ледве      не тоді українські плани пруського уряду (коли вони загалом існували) дійшли     до ідеї створення української держави. По-перше, пруська політика того часу (по- діл Польщі) менш від усього займалася створенням нових держав. По-друге, між Прусією і Росією не було ніяких неможливих до погодження суперечностей, ні- яких спірних, конечних для існування держави провінцій, за які де-не-де велися столітні  війни.  До  ворожого  становища  супроти  Росії  Прусія  була  змушена     в 1791 р. лише проти власної волі. Се становище було розглянене радше як прикра необхідність, до якої не хотілося звикати, як щось скороминуще. З усім тим прий- няття графа Капниста в  Герцберґа,  як  також  подання  спеціяльного  меморіялу  до короля в сій справі й кореспонденція з пруським послом у Петербурзі фон дер Гольцом доводили  всю  уважність,  яку  почали  присвячувати  українській  справі у пруських  урядових   колах.   Через   що   Капнист   звернувся   саме   до   Прусії, а не до инших держав, се цілком ясно. Франція була вилучена революційними по- діями з европейської політики, Австрія заплутана й зав’язана у війну повстанням    у Брабанті й загрозливим рухом в Угорщині, Чехії, Тиролі й Італії. Майже єдиною державою в Европі, що мала свободу руху, була Прусія, яку й старалися викорис- тати українські сепаратисти. Ми не знаємо, які конкретні плани й пропозиції привіз із собою Капнист до Берліну, якою також мріялася його землякам кінцева мета під- приємства, але вже весь стан речей на Вкраїні, а також місце, куди українці зверта- лися (чужа держава), говорять за те, що цією метою могла бути лише реставрація (відбудування) української держави. Мабуть, на думку української аристократії Катерининської епохи, Прусії в їхніх планах була призначена та сама роль, яку ма- ла грати Швеція за часів Мазепи. В усякому разі, факт, що українці звернулися     до нової держави, яка ще й не входила в силу й майбутнє значення якої мусило бу- ти навіть для неї самої таємницею, показує українців людьми, що з глибоким полі- тичним розумінням стежили за ходом міжнародних стосунків, а Вкраїну – країною, що не впала в безсилля від насильницької політики уряду, а все уважно слідкувала за кожною зміною европейської ситуації й готова була втрутитися в хід подій.         З сього часу ідея реставрації (відбудування) України вже не зникала з обсягу евро- пейської політики.

 

б) Україна й партія Бетман-Гольвега.

Згадана політика Катерини II задавила всяку національну опозицію в публічнім житті. Від сього часу незалежницькі змагання в сій країні, хоч і не припинилися, одначе мусили шукати инших,  більш  придатних  форм.  Сі  форми  були ті  самі,  в яких тоді шукала собі притулку іредентистично-революційна діяльність в Европі (особливо в Італії): таємні братства й масонські ложі. Перше й друге десятиліття XIX ст. мали для політичного розвитку України, як і Росії, велике значення. Фран- цузькі походи 1813 й 1814 рр., а також вступ до Парижу поставили російські офі- церські кола у ближчу стичність з французькими революціонерами, яка не минула для них безслідно.

Попередні події в громадському житті французів мусили справити глибокий вплив на громадян держави, в якій загалом не було «громадян», лише «підданці», де лише перед тим (за часів цісаря Павла) слово «громадянин» було вилучене          з розмовного лексикону. Сумне російське життя початку XIX століття справило нарешті зазнайомлений з ліберальними ідеями офіцерський корпус на шлях потай- них заговорів, що мали на меті насильну зміну форми правління. Вся країна по- крилася сіткою таємних товариств, постав революційний рух (т. зв. декабристи),  що в грудні 1825 р. скінчився невдало.

На Вкраїні сей рух набрав яскраво зазначеного національно-українського харак- теру, і його мета була та сама, яку вже богато українських поколінь даремно нама- галися осягти: політична незалежність їхньої держави. Масонські ложі були най- більш улюбленою формою сього руху на Вкраїні. Революції в Еспанії, Неаполі       й П’ємонті, як також заходи, вжиті з боку конгресів у Лайбаху й Вероні, змусили богатьох скомпрометованих сими революціями покинути свою батьківщину. Деякі з них звернулися на Вкраїну. Масонський рух, що тут постав, мав через те той са- мий характер, як і в Італії, де богато іредентистичних товариств (карбонарії) запо- зичили від масонів свої організаційні форми і свій ритуал. Сі ложі всюди на Вкраї- ні існували й далі: в 1818 р. в Полтаві була заснована ложа «Любов до правди». Майстром ложі був український великий земельний власник С. Кочубей, орато- ром – майор І. Котляревський, знаменитий поет, з якого починається вся сучасна українська література. До членів належали Переяславський дворянський маршалок В.  Лукашевич,  підполковник  Глинка  й  инш.  Три  з  них  (Лукашевич,  Кочубей  і ще третій) були в 1825 р. заарештовані.  Сей самий Лукашевич належав також    до ложі «з’єднаних слов’ян» у Києві, що числила 87 членів. Далі були ложі у Жито- мирі й Кременці (на Волині), а також і в инших містах сеї губернії. Крім того, як згідно виказали деякі російські декабристи² перед найвищим карним     трибуналом, по 1825 р. також було таємне українське товариство під проводом Лукашеви- ча, метою  якого  було  здобуття  української  незалежности.  Осідком  товариства  й територією його діяльности була, головним чином, Чернігівська губернія. Діяль- ність українських товариств переводилась, мабуть, у контакті з польськими, але лише в слабкім зв’язку з російськими. Всі спроби російських революціонерів увій- ти в ближчі зносини з українцями не вдалися: останніх лякали централізаційні тен- денції росіян. Спричинений меживладою вибух повстання, яке таємні товариства готували на пізніший час, призвів до його невдачі. Найбільшого розміру (крім Пе- тербургу) прибрало повстання на Вкраїні, де у Василькові постав український Чер- нігівський полк. Полк уже маршував по Житомиру, щоб з’єднатися з вольною диві- зією,  одначе, був тим часом атакований урядовим військом і розбитий. Процеси    о державну зраду й смертні кари покінчили з рухом декабристів, а також і україн- ських сепаратистів. Останні знову підняли голову лише в 1840 році, коли вже ясно давалися помічати ознаки наступаючого 1848 року. В 1846 році постало в Києві таємне товариство, до якого належали найкращі українські патріоти і, між иншим, також найбільший український поет Тарас Шевченко. В сі часи темної реакції Ні- колая І, в часи, коли українська мова була знищена, вся славна минувшина України була затоптана в болото і всякий національний рух плямований як зрада, в сі часи палкі слова сього поета, що в повних горячої ненависти до Росії творах славив  ми-

² Пор. Семеновскій. Політіческія идеи декабристовъ. – Бібліотека декабристовъ. – Москва, 1906–1907.

 

нувшину й боротьбу за свободу свого народу – стали за політичну програму. Сею програмою, що була також програмою вищезгаданого товариства, була просто бо- ротьба за незалежність України, яка мала стояти як вільна держава у федеративних відносинах до инших слов’янських народів. Ідеали товариства, що являють значний поступ  у  розвитку  української  політичної  ідеології,  також  не  могли  числити  на здійснення. Україна  п’ятдесятих  років  знову  обернулася  на  мертву  країну,  як і, загалом, уся російська імперія часів Ніколая І. Політична система, що не по- лишала місця ні для якого духовного розвитку, загнала також і колись таку живу українську державну ідею в тісне коло змовницьких ліг. Здавалося, що й ся ідея готова була піти, докупи з иншими збанкрутованими ідеями, на смітник світової історії. Але сталося инакше: той самий факт, що спричинився до померкнення сеї ідеї в самій Україні, допоміг їй знову виринути в політичному світі Західної Евро- пи. Сим фактом був збільшений над усяку міру зріст сили Росії. Час від 1815         по 1855 рік був часом величезної, що ніколи ще до того часу не мала місця, перева- ги Росії. Одноцільна, як здавалося, й сильна держава, об яку розбивалися хвилі ре- волюції,  Росія  Ніколая  І  була  всюди  предметом  уваги,  ба,  навіть  побоювання  і то покликана (Вілягош), то не покликана втручалася в усі справи европейської політики як рішаючий суддя або як приборкувач революціонерів. Ніколай І був відомий як яскравий прихильник  радикального розв’язання  турецького питання. Се призвело його в 1853 р. до конфлікту не лише з Портою, але також із західними державами, до конфлікту, в який Прусія лише випадково не була втягнена. Необ- межені претензії Росії, що не лише ушкоджували великодержавному становищу обох найбільших німецьких держав, розгорнули наново старе питання зменшення сили Росії до ступеня, який нікому не був би небезпечний. Між богатьма способа- ми, що здавалися до сього придатними й були дискутовані в тодішньому політич- ному світі, була також й ідея вільної української держави. Хоч як се може видатися дивним, ся ідея постала не серед воюючих із Росією держав Англії, Франції й Ту- реччини, а в невтральній Прусії. Мабуть, грало тут роль і неясне відчуття всезрос- таючої протилежности інтересів з сею державою. Невтралітет, якого Прусія додер- жувалася під час Кримської війни і який цілком відповідав її до того часу приязній політиці супроти Росії, давався переводити з лише дуже тяжким клопотом, і то ли- ше з огляду на зовнішнє становище королівства, що було змушуване західними державами до полишення своєї пасивности, але також і з огляду на свої внутріш- ньополітичні справи.  У  Прусії  була  досить  сильна  течія,  впливи  якої  сягали  аж до двірських кіл і яка сподівалася знайти добро своєї вітчизни в союзі з Англією й Францією³. (І люди, які підбивали уряд до війни проти Росії на боці західних

 

³ Деякі факти з життя Наполеона І дозволяють нам припускати, що лише його раптовий упадок перешкодив йому присвятити серйозну увагу українському питанню. По своїм пово- роті з Росії Наполеон наказав своєму референтові в міністерстві закордонних справ Лезюро- ві, діяльність якого полягала в тому, щоб подавати цісареві докладні реферати про стан тих або тих частин Европи, які під той час цікавили цісаря, – написати історію України. Се зав- дання було негайно  виконано.  Одначе  мета  його  залишилася  невідомою.  Може  бути,  що по страшнім 1812 році цісар гадав знайти новий засіб боротьби з Росією й пригадав прохання князя Юзефа Понятовського, який благаюче радив йому повернути на Вкраїну замість Москви. З огляду  на  цей  факт  не  зовсім  позбавленою  цікавости  є  обставина,  що в похідній книгозбірні цісаря в Росії була знайдена книжка українського поета Котляревського, що, як сказано, був членом одного з таємних товариств на півдні Росії, метою яких було здобуття незалежної України.

держав, і серед яких була популярною ідея незалежної України, гуртувалися в т. зв. партії Бетмана –Гольвеґа, або за назвою їх партійного органу «Тижневикова пар- тія». Діячі сеї партії не були жодними дилетантами в політиці, а тим більше – по- збавленими всякої стичності зі світом дійсности фантастами. З імен згадаємо лише кілька: граф Фірстенберг-Шамгаузен, Марія Август фон Бетман-Гольвеґ, член пруської вищої палати, барон Карл Христіян Бунзен, пруський посол у Лондоні, граф Альберт Пурталес, референт міністерства закордонних справ й ин.

Богато з членів партії, отже, займали високі посади на державній службі й мали через те зносини з найвищими урядовими місцями. Легаційний радник граф фон дер Гольц мусив навіть мати спеціяльні зносини з двірським штатом пруського престолонаслідника, де його брат був ад’ютантом. Бунзен був особистим прияте- лем короля, з яким стояв у жвавім листуванню. Зибель називає їх «групою ви- датних урядовців і дипломатів»,  для  пруського  престолонаслідника  вони  були, як висловлюється він у листі до Мантойфеля (8.Х.1854), «єдиними достойними, придатними, гідними пошани співробітниками». І навіть їхній тодішній політичний противник Бісмарк, мимо всієї своєї  відрази  до  їхніх  планів  мусив  зазначити, що діячі «тижневикової партії» – се, безперечно, розумні голови. В сій партії з’єд- налися всі добрі пруські патріоти, які боляче відчували всю залежність їхньої віт- чизни від царя, коли Прусія, за висловом Бісмарка, жила як «російський васал», люди, що не могли забути ні Ольміца, ні Шлезвіґа. Вони сподівалися, що прийшов час покласти кінець сьому нестерпучому становищу й створити з Прусії також не- залежну велику державу. Засіб, щоб увільнитися від російської опіки й зробити царську імперію на будуче нешкідливою для великодержавного становища Прусії, приятелі Бунзена вбачали саме у війні з Росією, що була б ведена за поміччю захід- них держав, і в значнім зменшенні території Росії. Для обґрунтування сеї програми була використана теорія барона Гакстгавзена, що чотири колосальні області, з яких складається Росія, які одна одну доповнюють із часом, коли б лишилися з’єднані, дали б сій державі таку силу, що й перевагу вже ніколи не можна було б зламати. Не підлягає жодному сумнівові, що твір Гакстгавзена, який яскраво підкреслює національну індивідуальність України, вплинув також і на проєкти поділу Росії      в партії Бетман-Гольвега, в якім Україна була також узята до уваги. Партія трима- лася думки, що не лише місце Прусії було на боці Англії і Франції, але також,      що війна мусила усунути протилежності не лише локального характеру. Скорше вона мусила простувати до глибших цілей, реалізація яких привела б до зміни всієї мапи Европи. Лише політика, «що має на меті зменшення сили й ослаблення Росії, відповідає інтересам Німеччини. Лише для такої цілі може й мусить Прусія висту- пити й покласти свій меч на шальку».

Є меморіяли, які окремі члени складали й подавали впливовим особам. Бунзен розвинув сильну агітацію, щоб спонукати короля до розриву з Росією. 2.III.1854 він склав свій «таємний меморіял про сучасний стан і будучність російської кризи», який зараз же вислав до Берліну. «Східне питання, – пише в ньому Бунзен, – зро- билося европейським. Турецька криза обернулася на російську. Нині, коли вже війна вибухла, було б фатальним забувати про се. Ходить нині о те, щоб зробити   те саме, що не міг зробити Фридрих Великий або навіть сам Наполеон: зломити російську перевагу  або «відсунути Росію до її натурального кордону в Европі».   Се уможливило б «обом німецьким великим державам повернути втрачену евро- пейську політику в справі встановлення справжньої рівноваги». По сих міркуван- нях загальної натури Бунзен підходить до засобів, які мали б здійснити цілі його політики. Сими засобами було відірвання російських територій. До сих призначе- них до ампутації територій належали Фінляндія, Прибалтійські провінції, Польща  й – що нас у сю хвилю цікавить – частина українських провінцій. «Константино- поль, – пише Бунзен, – є однаково непевним чи в християнських, чи в турецьких руках, доки Росія володіє Чорним морем. Звідси з конечністю випливає, що від Ро- сії треба відірвати не лише Крим, але також Бесарабію, Херсонщину й Таврію».    За проєктом Бунзена сі області мали б відійти до Австрії. Так приблизно виглядав проєкт Бунзена. Хай сі в загальних рисах розвинені думки здавалися для тодішньо- го політичного світу фантастичними, все ж вони виказують здорову й глибоку оцінку сучасної ситуації. Бунзен цілком ясно бачив, що російські завойовницькі плани ніяким чином не дадуться стримати шляхом мирної угоди або хоч поділу сфер впливу і що лише безоглядна рішучість була б у стані змусити цю політику схаменутися. Так само проникливо бачив він найважливіше болюче місце росій- ської імперії й розумів також, кому Росія має завдячувати свою велич і свою роль   у світовій історії. Всі, що до сього часу завше були рекомендовані паліативи, щоб приборкати російську жадобу територій, – збереження цілости Туреччини, здвиг- нення охоронного валу з самостійних балканських держав – Бунзен уважав за не- достатні. Єдиним дійсним засобом, щоб зробити нешкідливою російську небезпе- ку, було відібрання тих провінцій, через посідання яких царська імперія зробилася великою, отже, також українські провінції коло Чорного моря. У вказанні на вели- ку вагу сих  областей для долі Росії як великої держави  полягає заслуга Бунзена      і його однопартійників. Без сумніву, в своїм проєкті Бунзен брав під увагу також національні відносини намічених до відділення провінцій загалом й особливо тих, що лежали коло Чорного моря. Теорія Гакстгавзена, що представляє Росію держа- вою, складеною з двох народів,  звернула,  певно,  його  увагу  на  ту  обставину, що саме припадаюча Австрії територія населена чужою російськості нацією. Одна- че ми маємо також безпосередню вказівку, що партія ясно стреміла до відділення саме українських областей. Про се пише Бісмарк у своїх «Думках і споминах»,     що партія тижневика «з усією серйозністю розглядала у грубих меморіялах питан- ня про те, як Прусія, сей передовий борець Европи, могла б осягти цілковите роз- биття російської держави й поділ її областей між сусідами, і в иншім місці: «я при- гадую собі грубі меморіяли, якими сі панове (тобто партія Бетман-Гольвега) обмі- нювалися між собою. В них було поставлене метою… розбиття Росії, втрата нею Прибалтійських провінцій, всієї території Польської республіки… розклад решти через поділ між великоросами і малоросами». Ближче про сей останній план ми    не знаємо. Все ж є абсолютно поза всяким сумнівом, що коли не просто ідея укра- їнської держави, то, принаймні, нова організація відділених від Росії українських областей коло Чорного моря знову зробилася конечною ланкою в ланцюзі комбі- націй, кінець якого полягав у захитанню світової сили Росії, який серйозно займав думки пруських дипломатів. Ще раз показалося, що хто займався питанням росій- ської світової могутности, мусив конче натрапити на українську проблему. Правда, здійснення української державної ідеї в її повнім розмірі не зробилося метою пар- тії. Але инакше  не  могло  бути.  Часи  найзавзятішої  боротьби  української  нації за свою самостійність  відійшли  в  минувшину.  Часи  пробудження  всієї  нації,  що сталося лише в XX ст., тоді ще не прийшли. Раніше й пізніше займався полі- тичний світ Европи ідеєю держави в області Дніпра, але не за часів Ніколая І. Про- тилежності між Росією й західними державами тоді ще не загострилися настільки, щоб енергійно шукати радикальних засобів для їх вирівняння. Планові Бунзена й товаришів не судилося здійснитися. Прусія зберігала свою невтральність, Бунзен й инші «нарушителі спокою» впали, й незабаром потім граф Пурталес писав (8.V.1854) до Бунзена: «Я став одною прекрасною великою надією бідніший». Узяв гору инший напрям – традиційної приязни з Росією. Противники тижневикової партії, що з подивом дивилися на Росію, яка здавила в 1832 р. польську, в 1849 – угорську революцію. Останні могикани Святого Союзу не могли злучитися з «ре- волюцією»  (Наполеона  III)  і  «поганством»  (Туреччина)  проти  «законности»      й «християнства» (царська Росія). Вони боялися ступити на шлях, яким 60 літ піз- ніше Росія прийшла проти них саме в союзі з «революцією» (Франція) й «поганст- вом» (Японія). Деякі з противників Бунзена, може, й мали рацію свого погляду, коли гадали, що навіть перемога Прусії не принесла б жодної користи, бо з’єднання Німеччини не потерпіли б Австрія і Франція. Противником сих думок був також Бісмарк.

Як відомо, князь надавав дуже мало значення можливому заволодінню Констан- тинополем росіянами й недооцінював вагу сього міста для планів світової гегемонії Росії. Також не відійшли ще тоді в минуле війни, які він передбачав, – з Австрією  й Росією. Бісмарк  не хотів гнівити свого союзника й давати на майбутнє привід   до лихого настрою з огляду на завдання, яке він вважав за найважливіше. Крім того, Бісмарк боявся постановлення польського питання, яке мало б місце за кож- ного розриву з Росією. Він убачав у Росії «певного союзника проти майбутніх ворогів Прусії» та «щит проти поляків». До того ж він боявся повторення «коалі- ції семилітньої війни». Се були справжні причини його (а, може, також й инших) опозиції проти планів тижневикової партії. Слабкість Німеччини, що оточена богатьма ворогами, суперництво між німецькими великими державами, нарешті, ремінісценції Святого Союзу, імпонуюче становище Росії й мотиви внутріш- ньополітичного характеру спричинилися до того, що сміливим планам партії Бетман-Гольвега не судилося здійснитись. Одначе, українське питання все ж було  у сей час поставлене й зробилося предметом жвавого обміну думок між цілим рядом дипломатів і політиків. Се питання мусило з конечністю супроводити  кожній думці про обмеження могутности Росії. 34 роки пізніше се питання – одна- че на сей раз уже в більш конкретній формі – знову з’явилося серед політичного загалу Німеччини. Привід до сього знову дав новий крок російської політики збільшення.

 

в) Україна й Гартман-Бісмарк.

Сторонники «малої війни» з 1855 р. незабаром мусили зобачити наслідки своєї політики. Сила Росії зовсім не була під Севастополем зламана. Неповних 25 років пізніше російське військо вже стояло під мурами Константинополя. Новий розріст сили Росії неминуче мусив втягнути її в конфлікт з Австро-Угорщиною і Німеччи- ною (1874, 1875, 1876 і 1879), що залишали для останньої лише один шлях для збе- реження російської приязні, а саме датися вжити як знаряддя для протурецьких       і протиавстрійських планів Росії, призвів до нової орієнтації німецької політики.  Ся нова орієнтація була знайдена в зверненому проти Росії потрійному (спершу подвійному) союзові. Сим був даний увесь  напрям політики німецької держави    на цілі роки наперед, політики, що раніше чи пізніше неминуче мусила привести  до розриву з її східним сусідом. Ся подія (уложення німецько-австрійського сою- зу), замість мирного звороту російської політики, принесла з собою лише те, що ся остання звернулася віднині не тільки проти Австро-Угорщини, але також і проти її нового союзника. Коли раніше говорили, що шлях до Константинополя йде через Відень, то тепер сей шлях ішов, за словами Александра II, «через Бранденбурзькі ворота». Нова орієнтація німецької  політики  змушувала Німеччину  завше мати  на увазі й рахуватися з можливістю війни з Росією. У 1887 році (болгарська криза) байдужість Росії до всіх приписів міжнародного права, як здавалось, піднеслася   до безличности. Старання Росії, нехтуючи незалежність Болгарії, зробити сю краї- ну щаблем до Константинополя, викликали в Німеччині страшне обурення. Нині, як уже часто перед тим, потреба серйозно зайнятися російськими планами само- збільшення знову викликала українське питання як предмет політичних міркувань. Сим разом питання трактоване далеко докладніше й серйозніше в інспірованій Біс- марком статті Гартмана, яка рекомендувала розбиття Росії й створення української держави як застережний засіб, що мав нарешті увільнити Европу й Німеччину від важкого тягару царизму. На перший погляд, видається абсурдним приписувати такі плани Бісмаркові, російська політика якого оберталася в колі зовсім инших ідей. Одначе, щоб зрозуміти, треба зважити на велику зміну, що зайшла в російській політиці першого канцлера за час по 1871 році й привела його до поглядів, які ра- ніше він сам означував як «дитячі утопії». Перед 1871 р. всі комбінації, що зверта- лися в який-будь спосіб проти царя і його імперії, були «дитячими утопіями». Між Росією і Прусією «не було (тоді) ніяких суперечностей». Тоді треба було тримати Росію приязною до себе, щоб за близьких обрахунків із трьома сусідами Прусії бути певним її невтральности. Крім того, всякий оружний конфлікт із державою царя потягнув би за собою як необхідну консеквенцію – поставлення польського питання, чого Бісмарк за всяку ціну хотів уникнути. Се були, коротко кажучи, при- чини, що не дозволяли князеві у відносинах до Росії ступити на инший шлях, ніж саме той, який він за своєю правдою і совістю вибрав. Натурально, тут впливали також тихенькі відгуки колись голосної ідеї Святого Союзу, що грала таку велику роль у зовнішній політиці противників Бунзена. По німецькім з’єднанню станови- ще було зовсім инше. Раніше Бісмарк твердив: «Коли Австрія й Росія знаходять собі роботу на сході, то в інтересі їх тоді слабшого сусіда було не перешкоджати їм і тим ослабити їх натиск на наш кордон». По 1871 р. часто плекана ідея реваншу    за Конігрец (граф Байст) була відіграна. Проти сеї ідеї Німеччина вже не потребу- вала підтримки з боку Росії. Скорше мусила вона задуматися над тим, щоб знайти собі піддержку проти иншої ідеї реваншу (за Седан), а сю піддержку можна було знайти певно не в Росії, що вже тоді кокетувала з Францією. У Франкфурті Бісмарк ще думав (доповідь Мантойфелеві 16.VI.1854), що Австрія раніше чи пізніше му- сить мирно порозумітись з Росією щодо долі Туреччини. Ся ілюзія була, одначе, знищена по 1876 році, коли Росія одверто зробила метою своєї політики зруйну- вання Австрії, свого суперника на Ближньому Сході. Сила подій справила Німеч- чину до союзу з Австрією, а сю останню – на шлях неминучого конфлікту з Росією. Розпачливі спроби канцлера стримати Росію в її агресивній політиці за поміччю союзу трьох цісарів розбилися об російську манію величности, і коли раніше абсо- лютний брак площин тертя з Росією й можливість довгочасного миру з нею були для канцлера міцною аксіомою, то вже 10.ІХ.1878 він писав (лист до баварського короля з Гаштайну), що не може позбутися переконання, що мир є в загрозі з боку Росії, і то лише з боку неї. Пізніше він пересвідчився, що навіть цілковите підпо- рядкування нашої політики російській не гарантує нас від можливости проти нашої волі і проти нашого стремління впасти в конфлікт з Росією (промова в Райхстаґу 6.ІІ.1888).

Промова, в якій Бісмарк висловлював такі думки, припадає саме на час, коли з’явилася стаття Гартмана. Що у зміст сеї статті канцлер був посвячений ще перед  її появою, се ясне для кожного, хто добре студіював зміну поглядів Бісмарка до йо- го російської політики. Коли вже думати про неминучість війни з Росією (як робив Бісмарк у 1888 р.), то легко можна бути схильним до думок, які висловлював Гарт- ман: «Коли б Росія своєю зачіпною війною ради химеричних цілей виявилася не- безпечним і свавільним нарушителем миру, то обов’язок самооборони Німеччини   й Австрії змусив би до стремління використати можливі перемоги, а також тимча- сове безладдя у напасника для тривалого зменшення його войовничої сили через відібрання значних територій». До таких думок, особливо щодо України, тим лег- ше було прийти тому, хто так знаменито, як канцлер, знав історичну роль українців та їхню здатність діяльно втручатися в хід історії, як напр., у 1618 р. (див. промову Бісмарка 13.III.1867 в пруському соймі). Не треба також забувати, що свої плани Гартман представляв лише як оборону проти войовничих замірів Росії, з якою в ин- шому Німеччина не мала ніяких суперечних інтересів. Але се було також і думкою Бісмарка. Хоч би як то було, для кожного, хто ставав на точку погляду Бісмарка,     з 1888 року проєкти Гартмана були лише консеквенцією, яку людина, що займала посаду державного канцлера, не могла сама одверто висловити. На думку Гартма- на, з’єднання двох областей російської, з одного боку, та української й білоруської, з другого, в одну державу не є жодною конечністю. «Нема ні географічних, ні ет- нографічних підстав, що могли б оправдати таке з’єднання сих областей». Москви- чі населяють цілком області Волги й Дону (що, зрештою, зовсім не є цілком прав- дивим). Посідання всіх рік на всьому їх протязі є справжньою конечністю для  Росії. Але не посідання області Дніпра – території українського й білоруського на- родів. Область сеї ріки відділена від Росії водорозділом Двінсько-Донського плато, сам Дніпро ніде не торкається російської території. Тому зовсім не випадково,     що області обох сих рік населені народами неоднакових національностей – моск- винами й українцями. Російська національна держава через свої етнографічні умо- ви, як також на підставі географічних даних, звернена на південний схід, а не на за- хід. «В усякому разі, – гадає Гартман, – з погляду географічного й торговельно- політичного кожна з обох країн цілком могли б обійтися без другої». Сі міркування приводять Гартмана до його проєкту (що передбачає також відділення прибалтій- ських провінцій, Фінляндії й Литви) – створення Київського Королівства в басейні Дніпра й Прута. Така Дніпрова держава, або Королівство Київське мала б у своїх  18 мільйонах (тоді, у 1888 р.) цілком достатню основу для політичної самостійнос- ти. Нова держава одержала б від Австрії гарантію свого стану посідання супроти Росії і ввійшла б із дунайською монархією в наступальний і оборонний союз. Так закреслене зменшення Росії на більше ніж 34 мільйони мешканців, – кінчає Гарт- ман свої висновки, – вистачило б, щоб з’ясувати навіть найзавзятішим із мрійників про світове панування, що Европа все ще розпоряджається засобами «не дати дере- вам рости аж до неба».

Проєкт⁴ Бісмарка-Гартмана, що був не лише більш конкретно вироблений,   ніж

у Бунзена, але й своїм змістом далеко ширший і радикальніший, – стрінув,  одначе,

⁴ Проєкт Гартмана-Бісмарка був загалом лише дальшим розвиненням ідей, які в тодішній Німеччині далеко більше були поширені, ніж се звичайно приймають. Низка політичних часописів і брошур займалися в вісімдесятих роках тим самим питанням війни з Росією. Деякі з сих писань, як, напр., І. Р., вже ясно визнавали, що лише через відсунення російського кордону до Двіни й Дніпра можна осягти тривалих результатів і розв’язати всі непорішені питання.

 

зовсім инше прийняття, ніж проєкт Бунзена, – ознака, наскільки дозрілою зробила- ся інтересуюча нас ідея.

Мрія в 1791 р., «дитяча утопія» в 1854 і політична потреба в 1888 р. – такі були етапи української державної ідеї серед політичного світу Німеччини. Мрії про все- світнє панування для Росії, яка хотіла приготувати Німеччині й Австрії долю Ту- реччини й Швеції, привела поволі також і німців до комбінації, що ще у XVII           і XVIII ст. була пекучою потребою для загрожених з боку Росії держав.

 

в) Останні роки українського національного руху й Австрія.

Останні десять років спричинилися до популяризації української державної ідеї більше, ніж сто років перед тим. У сих роках українське питання стало міжнарод- ною проблемою. Двом обставинам має воно завдячувати. Першою було обернення національних стремлінь на Вкраїні на масовий рух, що постав під впливом подій 1905 (російська революція та запровадження загального виборчого права в Авст- рії). Другою обставиною було розбиття української території між Австро- Угорщиною й Росією. Правда, се розбиття існувало вже давно, але своє повне зна- чення дістало лише в XX столітті. Се сталося в Росії завдяки спізненому розвиткові капіталізму  в  сій  державі  лише  на  початку  двадцятого  століття.  Події  1905     й 1906 року були в сім відношенні рішальними. Революція покликала широкі маси до участи в політичному житті держави.

Вона відчинила також до сього часу загороджений шлях самоорганізації задля осягнення господарських інтересів. Постали численні політичні й господарські ор- ганізації (партії, кооперативні товариства і т. д.), члени яких набиралися з найниж- чих верств населення. Постала велика народна преса.

Представники селян і робітників проходили в публічні інституції (Дума, земст- ва) або намагалися впливати на них. Ся демократизація держави прибрала зараз   же в південній Росії, мішаній мовній області, форму українізації всього публічного життя. Бо демократія, демос були там українські. Постає українська народна преса, українські товариства «Просвіти», формуються українські політичні партії: «Укра- їнський селянський союз», «Український учительський союз» та різні соціялістичні партії, українські клуби в першій і другій Державній Думі, країна вкривається вся- кими господарськими організаціями, що також здебільшого носять український характер, народжується український робітничий і селянський рух. Навіть богато членів напівзрусифікованих і напівсполонізованих вищих кіл на Вкраїні повер- таються до національности своїх дідів.  Сей  масовий  рух,  що  постав  властиво  ще в 1900 р., хоч і в нелегальних формах, зробив на Вкраїні за останні 14 років, мимо сильних переслідувань, колосальну роботу, спричиняючи значне  зміц-  нення української національної свідомости в усіх верствах і роблячи знову дома- ганням життя на Вкраїні  трохи  примерклі  українські  самостійницькі  думки.  Щоб дати непосвяченому уявлення про розмір сучасних національних стремлінь  на Вкраїні, наведемо тут кілька цифр, взятих із книги відомого російського націо- наліста.

«Найважливішим розсівачем української національної ідеї в масах була україн- ська преса, що постала в 1905 році. До сього часу Україна загалом не мала преси.   В 1906 р. вже з’явилися українські газети в Києві, Катеринославі, Полтаві, Лубнах, Одесі, Харкові, Мотилеві,  Петербурзі  й  Москві.  За  час  від  1907  по  1911  рік  на Україні виходило п’ять народних часописів (крім призначених для інтелігенції), що в постійній боротьбі зі свавіллям адміністрації зуміли набрати серед українського селянства (що числить над 80 процентів анальфабетів) над 8000 передплат- ників. Український поет Б.Грінченко сам видав за вісім років 50 народних брошур, що розійшлися в 2000000 примірників. Український переклад Євангелія був про- даний за чотири роки (з 1906 по 1910) – 129000 примірників. Часописи були,         як говорить п.  Щоголів,  «присвячені  войовничому  українському  націоналізмові й повні злісних випадів проти російської культури й російського слова». В 1912 р. на Вкраїні існували власні українські видавництва в Києві (кілька), Кам’янці- Подільському, Харкові, Житомирі, п’ять у Петербурзі й Москві і численні україн- ські книгарні. Загальна кількість книжок, виданих у Росії в 1910 р., виносить 196000, в 1911 – 600000 примірників.

Українські просвітні товариства, що являли собою другу важливу підставу українського руху, заснувалися (з 1906 по 1908) в таких губерніях: Катеринослав- ській, Чернігівській, Седлецькій, Волинській, Подільській, Київській, Херсонській, Таврії й на Кавказі. Київська «Просвіта» сама розповсюдила протягом 1906–1910 р. 150000  книжок.  Праця  сих,  як  також  і  инших  подібних  товариств,  полягала    у видавничій і лекційній  діяльності.  Як  сильно  популярне  на  Вкраїні  друкова- не слово, вказує факт, що тут було зібрано більше 100000 крб. для здвигнення пам’ятника українському поетові Шевченку, про якого селянин у (російській)  школі не чує ні одного слова. Як сильно поширена потреба української преси, вказують деякі російські часописи на Вкраїні, що недавно почали виходити обома мовами, між инш., офіціозні часописи Київського, Гадяцького й Лохвицького земств.

Третім важливим чинником розвитку національної свідомости серед україн- ського народу були земства, особливо т. зв. «третій елемент» у них, тобто агроно- ми, вчителі, ветеринари й инші розпорядчики органів самовпорядкування на Укра- їні. Ціла низка сих земств поширили силу українських книжок через власні кни- гарні. Так, напр., Харківське земство спровадило собі (коло 1910) з українського складу в Петербурзі 13000 книжок для розповсюдження. Такі самі випадки були     в земствах Херсонському, Верхньо-Дніпровському (Катер. губ.), Київському, Во- линському, Конотопському (Черн. губ.) й ин. Різні земства відомі також як оборон- ці української викладової мови в народних школах. З такими домаганнями зверну- лися, наприклад, до уряду в 1911 р. на загальнім земськім з’їзді народної освіти представники земств Харківського, Полтавського й Чернігівського. Ще інтенсив- нішою була робота «третього елементу». «У богатьох земствах дуже розпов- сюджені українські виклади різних інструкторів, і вже робилися звичайним з’яви- щем», – доносить п. Щоголів. Деякі земства (в Херсонській губернії) самі завели українську мову в народних школах. Ледве чи не найбільш інтенсивну національ- но-українську пропаганду проводять учителі народних шкіл. Домагання україн- ської народної школи зробилося бойовою програмою майже всієї вчительської кор- порації на Вкраїні й ставилося нею з кожної нагоди – як на провінційних, так           і на загальноросійському вчительському з’їзді в 1903 р. в Петербурзі. Богато з сих учителів розвивають національну свідомість своїх учнів читанням й декламацією  та роздаванням книжок, щохвилини ризикуючи своєю посадою, а часом навіть свободою. Богато прихильників має український національний рух також серед академічної молоді (студенти, техніки і т. д.), що в 1905 й 1906 роках розпочала була величаву кампанію за українізацію трьох існуючих на українській території університетів. Кооперативний рух, що в 1905 р. набрав в українських губерніях широкого  розміру,  дуже  скоро  був  використаний  для  української  національної пропаганди через пресу, лекції й т. ин. Пан Щоголів доносить, «що деякі продук- ційні товариства на Поділлі передплачували виключно українську пресу». Ціла низка сільських кооперативів на Полтавщині, Чернігівщині й Київщині були пе- редплатниками українських фахових і загальних часописів.

Весь український рух, розуміється, зовсім не був чисто культурним, але також    і політичним. Політичні партії постали на Вкраїні ще в передреволюційну добу      й ставали вже тоді на чолі великих масових рухів, як, наприклад, Революційна Українська Партія, що в 1902 р. керувала великим селянським рухом на Пол- тавщині й Харківщині, який  був  прелюдією  (початком)  російської  революції.  По 1905 р. політичне життя на Вкраїні розвивається легальним шляхом: у першій    і другій Думі українці мали власні клуби.

Швидке поширення української ідеї, що не лише почала захоплювати маси українського народу, але знайшла численних адептів (наслідувачів) також навіть серед зрусифікованих і навіть напівсполонізованих вищих кіл суспільности, викли- кало серйозне затурбування спершу з боку уряду, а потім і в усіх верствах росій- ського населення. Коли не сама тогочасна сила руху, то його тенденції давали при- від до такого затурбування. Метою українського руху був вільний культурний роз- виток народу й господарська емансипація країни від визиску з боку російського,     а також французького й бельгійського капіталу, засобом до сього – автономізація країни. Се домагання автономії України було виставлене українцями ще в другій половині XIX століття (особливо видатним ученим проф. М. Драгомановим), але лише в XX столітті проголошуване на різних конгресах, у пресі, українськими по- літичними партіями й українськими клубами в Думі, і стає програмою, популяр- ною в широких верствах української суспільности. Для Росії здійснення програми українських автономістів означало, з одного боку, послідовне витіснення росій- ських культурних впливів за Дон і Сейм, з другого – втрату колосальної области для визиску, силами якої годується сучасна російська держава. Сі логічні консек- венції послідовного успішного українського руху погнали всі видатніші російські партії в усьому, що торкається України, в табір уряду й націоналістів.

Результатом сього було оживлення сепаратистичних течій на Вкраїні, що нічого не сподівалися ні від ліберальної, ні від старої Росії, і від міжнародних конфліктів, що наближалися, чекали відірвання України від Росії. Сепаратистичні течії, спер- шу слабкі, поборювані «автономістами» й соціял-демократами, скоро дістали ґрунт під ногами. Постала сепаратистична література, декілька часописів на російській Україні стали на службу сій ідеї, і в березні (н. ст.) 1914 р. вже мали місце на вули- цях Києва й Харкова перші сепаратистично-австрофільські демонстрації. Особлива небезпечність українського руху для Росії, що змусила російський лібералізм во- роже поставитися до нього, пояснюється тим, що частина національної території лежить у межах Австро-Угорщини.

Саме ся обставина незвичайно прискорила формування сепаратистичної ідеоло- гії на Вкраїні⁵. Історія хотіла, щоб шматочок української території уникнув мос- ковської жадоби збільшення й опинився в межах Габсбурзької монархії. Австрій- ська державна ідея мусила, щоб самій з собою не впасти в суперечність, забезпечи-

⁵ Перша спроба обґрунтувати сепаратистичну програму була зроблена на з’їзді української академічної молоді у Львові в 1913 р. автором, якому доручено було виголосити виклад про політичну ситуацію (Пор.: Донцов Д. Сучасне політичне положення нації і наші завдання. – Львів, 1913).

 

ти своїм чотирьом мільйонам українців можливість вільного національного розвит- ку. Особливо по 1906 р., коли через заведення загального виборчого права прийш- ли до значення широкі маси українського народу в Австрії, національний розвиток австрійських українців зробив значний поступ. Постало богато нових українських народних і середніх шкіл, кілька нових українських кафедр у Львівському універ- ситеті, зробилося актуальним домагання самостійного українського університету, постали численні українські народногосподарські товариства, в сеймі й парламенті українське представництво придбало значення поважного чинника політичного життя.

Піднесення галицьких українців знайшло в далекій російській державі голосний відгук. Українські книжки з Галичини приходили до російської Вкраїни й будили там напівзаглушену національну свідомість українського народу. Національний розвиток австрійської України став і російським, позбавленим усяких національ- них прав, землякам за зразок і за доказ, що український народ цілком здатний       до самостійного життя й може поважитися на боротьбу за його здобуття. Там же –  з Росії – питання національного відокремлення українського народу, що числить нині понад 30 мільйонів, є питанням життя для всього, що російське. Росія скоро зрозуміла, що кожний поступ українців у Галичині мусить незвичайно зміцнити стремління до відокремлення на Вкраїні. Щоб завдати українській національній  ідеї в Росії рішучий удар, треба було постаратися про задушення її також у Гали- чині. Так стало завоювання Галичини програмою російського націоналізму. В та- кий спосіб українське питання зробилося міжнародним питанням, розв’язання яко- го залежить від сили Австро-Угорщини та її союзника, з одного боку, і Росії та її союзників, з другого.

Найяскравіше висловив усю трагічність українського питання для обох в першу чергу заінтересованих держав російський націоналістичний письменник Л. Воро- нін в 1914 р.

«Ми не можемо, – писав Воронін, – коли не хочете вести до самознищення, па- сивно дивитися,  як  наші  28  мільйонів  малоросів  поволі,  але  певно  приймають із Галичини відчужуючу їх від нас націоналістичну догму. З другого боку, Росія, коли б спробувала вимагати від Австрії русифікації Галичини, не могла б чекати иншої відповіді, крім рішучого «ні». В цьому трагедія становища. Доки для Росії    в Києві й Полтаві нема ніяких українців, або для Австрії в Галичині, Буковині         й Угорщині – ніяких росіян, доти не можна й думати про зникнення суперечности. А позаяк не можна сподіватися, щоб Австрія або Росія коли-небудь добровільно змінили свій погляд, то ясно, що відкривається перспектива, повна занепокоєн- ня…». Саме ся «перспектива» сприяла розвиткові українського сепаратизму в Росії. З одного боку, російські українці сподівалися знайти в Габсбурзькій державі тим сильнішого союзника для своїх змагань, що її до сеї ролі спонукало – навіть проти її волі все вище змальоване політичне становище. З другого боку, безсоромна ро- сійська пропаганда в Галичині, що зробилася конечністю для російської держави, значно загострювала й без того злі російсько-австрійські стосунки. Неминучість конфлікту ставала все яснішою, що, розуміється, могло лише прискорити зміцнен- ня сепаратистичних течій на Вкраїні. В тім самім напрямі впливали також і все більші концесії, що їх робила австрійська держава на користь національних дома- гань своїх українців і що мали велику притягальну силу для російських українців. Але також і для австрійських українців політика, що мала своєю метою відірвання українських областей від Росії, стала конечністю. Постійне втручання Росії у внутрішні  справи Галичини,  сіяння анархії в  краю,  одверто  проголошувані  натурний і політичний здобуток австрійських українців, доки в російських інтриг не буде зламане вістря. А сього можна було осягнути лише через відірвання всієї україн- ської території від російської держави. Австрійська політика оберталася спершу     в цілком иншому колі ідей, що було українським державно-правним домаганням цілком вороже. Ягеллонська ідея була тою, що до останніх часів тішилася популяр- ністю в офіційних і неофіційних колах Австрії. Инакше, зрештою, не могло й бути. Поляки були сильнішим і культурно більш розвиненим елементом у Галичині. От- же, з погляду внутрішньої політики змушували впливові кола саме з поляками жи- ти в мирі. Сим внутрішньополітичним потребам були принесені в жертву й гали- цькі українці, що поставлені були в становище менш вартної нації. Але 1906 рік був пунктом, коли сі маловтішні для українців обставини почали хутко змінятися. Піднесення українців порушило вже від 40 літ існуючу галицьку рівновагу. Швид- ко зростаючій у силі нації треба було поробити концесії, що, зрозуміла річ, могло статися лише коштом дотеперішнього можновладця в Галичині – поляків. Ся ос- тання обставина викликала між Віднем і поляками незгодини, а для деяких польсь- ких партій (вшехполяків, подоляків) навіть дала привід до нової орієнтації всієї їхньої політики, яка нині ставиться наскрізь вороже до потрійного союзу й шукає зближення з Росією. Сі обставини: 1) зміцнення українського елементу, значення якого для монархії з огляду на швидко поступаючий український рух у Росії все ясніше стало  визнаватися  як  загрожуюче  становищу  Росії  й  2)  зміна  настроїв  у польському таборі – мали важливі наслідки. Поруч зі старою ягеллонською ідеєю починає здобувати місце в політичних колах Австрії також нова українська ідея. Раніше се не могло статися. І то не лише через релятивну слабкість українського національного руху. До сімдесятих років минулого століття думки керманичів мо- нархії були звернені в инший бік, на Італію й Німеччину. По 1878 р. Австрія гадала знайти  свою  історичну  місію  на  півдні,  і  лише  в  останніх  роках  (особливо   по 1912 р.) по зміцненню балканських держав і з усе ясніш простуючою неминучіс- тю війни з Росією, українська державна ідея здобуває собі прихильників у Габсбур- зькій монархії. Сією ідеєю цікавилися всі ті, що не сумнівалися у великих силах монархії й вірили в її місію – стати організаційним центром для всіх слов’ян захід- ної культури. Через свій внутрішньополітичний розвиток Австро-Угорщина поволі робилася таким центром. Національна свобода її народів, що поволі ставала метою й завданням Габсбурзької державної ідеї, не могла лишитися без впливу на полі- тичні симпатії  російських  національностей  (особливо  українців),  що  томлячись у Росії в національному рабстві, мали вільних земляків в Австрії. Ся обставина ста- вила перед австрійською політикою велике завдання, яке з такою конечністю ви- пливало з усієї ситуації, що навіть противниками Австрії зазначалося як щось са- мозрозуміле. В мемуарах графа Н. Ігнатьєва стоїть: «Якщо Австрії коли-небудь вдасться взяти в свої руки сербів і болгарів, у політичному, господарському й мілі- тарному відношенні наблизити до себе спираючихся на своїх натуральних мадяр- ських союзників поляків і чехів, то Відень стане на чолі ворожої нам слов’янсько- католицької федерації, роль Росії в Европі буде відіграна, і на нашім західнім кор- доні  постануть  серйозні  небезпеки.  Польща  буде  відреставрована  й  включена  в австро-слов’янську федерацію, і постане питання про автономний устрій Литви   й балтійських провінцій, а може, навіть і Малоросії».

Сповнене 28.IV.1914 (н. ст.) огидне вбивство завдало українській державній ідеї болючого удару, що з жахом і з глибоким жалем був відчутий в обох частинах України. Але плани Росії, що керувала рукою скритовбійника видерти ґрунт з-під ніг української державної ідеї в  Австрії,  не  могли  здійснитися  і  в  сей  спосіб. Ся ідея, що для Бунзена була прекрасною мрією, на скоре здійснення якої він сам не покладав богато надій, що для Бісмарка-Гартмана була конечним оборонним засобом задля збереження европейської рівноваги, стала для Австрії заповіддю са- мозбереження. Останні роки української політики Австрії (українське університет- ське питання, галицька виборча реформа і т. д.) ясно вказують, що ся заповідь по- волі, але певно прокладає собі дорогу до політичної свідомости тих кіл, що не пе- реставали вірити у велич і блискучу будучність монархії. Численні часописи, статті й книжки, що популяризували сю ідею, ознайомили з нею також і ширші верстви суспільства. Російська й польська преса компрометували за всякої нагоди плани «Відня» – збудувати на руїнах Росії українську державу. Як доказ, як глибоко        ся ідея – як історична конечність – відчувалася навіть її противниками, буде те,   що по своїх мандрівках українська державна ідея стала в XX столітті знову міжна- родним питанням, таке або инше розв’язання якого – як і в 1709 році – означить    на століття наперед долю Европи. Від розв’язання сього питання залежить політична рівновага не лише Сходу, але й цілої Европи⁶.

 

⁶ Брак часу, що стояв до розпорядження автора, як також брак відповідної (французької і ан- глійської) літератури, перешкодив  йому  розглянути  також  становище  Англії  й  Франції до українського питання.  Але  вже  й  використані  автором  брошури-джерела  дозволяють із великою ймовірністю припустити, що повне значення української державної ідеї для ве- ликодержавного становища Росії не було зовсім незнане також і кабінетам Лондону, Пари- жу, особливо під час Кримської війни. Між иншим, незвичайно цікавим є, що вже за часів Хмельницького сама англійська преса якнайсерйозніше перестерігала українців від союзу    з Московським царством.

 

[Донцов Д. Історія розвитку української державної  ідеї. – К. : Просвіта, 1991.]