Дмитро Донцов «Вибрані твори» Том 2 «Культурологічна та історіософська есеїстика (1911–1939 рр.)»: ЧИ УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВНА ІДЕЯ МОЖЛИВА ДО ЗРЕАЛІЗУВАННЯ?
Автор: Центр ім. Д.Донцова. 09 Січ 2017 в 0:01
ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОЇ ІДЕЇ
III. ЧИ УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВНА ІДЕЯ МОЖЛИВА ДО ЗРЕАЛІЗУВАННЯ?
[Надруковано у виданні:Донцов Д.Вибрані твори у 10-ти т. Т.2: Вибрані твори / Упоряд., ред., автор передм. О.Баган. – Дрогобич-Львів:ВФ”
а) Матеріяльні передумови української держави.
Історія правно-державних змагань якогось народу дає йому моральну силу, але не дає вистачаючої відповіді на питання, чи сей народ має всі підстави для держа- ви, чи ні. У цьому разі се питання прибирає таку форму: чи українська державна ідея є можлива до зреалізування? Умови існування якоїсь держави полягають як у зовнішній природі (величина території, її межі, плодючість ґрунту, богатства, розміщення комунікаційних шляхів і т. д.), так і в самім народі (його численність, спільна мова, історія, культура, державний інстинкт і т. д.). Ми маємо розглянути, чи і якою мірою сі передумови посідає український народ.
Територія, яку населяє українська нація, обіймає 850000 кв. кілометрів, отже є значно більша, ніж Німеччина. З-поміж усіх передумов для існування держави ве- личина території грає, мабуть, більшу роль, ніж се загально приймається. Помина- ючи те, що богато культурних і політичних завдань можуть припасти лише на до- лю великої держави, потреба належати до більшої господарської области завше робить існування менших держав непевним.
Польща й Чехія робили протягом своєї історії розпачливі зусилля, щоб через політичну експансію поза свої етнографічні межі здобути для своїх народів більшу господарську область. Даремно. Змагання польських королів здобути побережжя Чорного моря (анексувавши Україну) були розбиті так само, як і зусилля Оттокара Чеського дістатися до Адрії (перемігши Австрію). Обидва народи мусили, щоб присвоїти собі всі вигоди приналежности до більших господарських організмів, схилитися під чуже панування. Україна зі своєю колосальною територією й зрос- таючим населенням (понад 30 мільйонів) не потребує сього робити. У своїх влас- них етнографічних межах вона є в стані створити більшу господарську область, більшу державу. Таке саме значення має розташування комунікаційних шляхів, що зв’язують нашу територію зі світовим ринком, і уформування кордонів України. Згадані вище держави (Польща й Чехія) розвалилися, бо їхня етнографічна терито- рія заслабка, щоб панувати над чужомовними територіями, була відрізана від сві- тових комунікаційних шляхів. Українська держава не була б на се засуджена. Майже вся північна частина Чорного моря (більше ніж 1000 кв. кілометрів) насе- лена українцями, а найзначніші ріки краю (Дніпро, Дністер, Прут) впадають у Чор- не море і зв’язують таким чином країну також і з Середземним морем. Зі стратегіч- ного погляду кордони України, захищені великими ріками зі сходу й північного сходу, болотами з півночі й морем з півдня, рівно ж більш сприяючі, ніж у деяких инших держав. Ще більше значення для держави має господарська замкненість території, і її Україні теж не бракує. Україна має найплодючіший ґрунт у Росії, на- лежачи до т. зв. чорноземного поясу. Процент орної землі в цьому поясі вагається між 32 й 78 (Херсонщина), тоді як у властивій Росії – між 12 і 43. Загалом Україна належить до найбогатших країн хлібної продукції в Европі, і своїми сільськогоспо- дарськими продуктами покриває не лише потреби власні й усієї Росії, але й знач- ною мірою постачає їх і в Европу. Також з індустріяльного боку Україна являє найважливіший край з-поміж російських провінцій, маючи всі передумови для роз- витку власної промисловости. Напр., щодо добування вугілля, то Україна займає перше місце. Вугілля добувається в Росії в п’ятьох районах. Се Україна, Польща й три у Росії (Московський басейн, Урал і Кавказ). Але останні три не грають на російськім вуглянім ринку ніякої ролі як через свою незначну продуктивність, так і наслідком нижчої якості їх вугілля, і покривають лише невеличкі потреби від- повідних місцевостей. Загальна вугляна продукція російських районів виносила в 1912 році (в тисячах тонн)7:
| Україна (Донецький район) | 20245 |
| Московський басейн | 160 |
| Урал | 600 |
| Кавказ | 65 |
Польща 8000
Разом 29070
Донецький вугляний басейн є найбільшим у світі. Три п’ятих зуживаного росій- ськими залізницями вугілля постачається з Донецького басейну. Щодо коксової продукції, то наступні цифри показують усе значення України для Росії в цьому відношенні. На Україні було в 1912 р. 1454 коксових печей, що продукували 3000000 тонн на рік, тоді, як Урал давав лише 4850, а Сибір лише 1300 тонн. Укра- їна є також головним центром чавунової продукції. Вона постачає 70 проц. всієї продукції чавуну в державі, решта 30 проц. діляться між Уралом, Польщею, Пів- нічною й Східною Росією. У 1912 р. на Вкраїні було добуто 2795000 тонн чавуну,
7 Тонна важить 60 пудів.
а в усіх инших районах разом – 133800. Продукція заліза і криці виносила в 1911 році (в тисячах тонн):
| На Вкраїні | 812 |
| Урал | 597 |
| Московська округа | 152 |
| Волзька округа | 122 |
| Північна Росія | 212 |
Польща 363
Разом 8258
Головні центри марганцевої руди є на Кавказі (Кутаїська губернія) й на Вкраїні
(Катеринославщина).
Живе срібло здобувають виключно в чотирьох копальнях Бахмутського повіту
(Катеринославщина) на Вкраїні.
Найбільші соляні поля Росії (28 проц. всієї соляної території Росії) є також на Вкраїні, в Донецькій котловині.
Цукрові буряки, тютюн і виноград ростуть переважно на Вкраїні. Вся оброблена під цукрові буряки площа виносила на Вкраїні 1808395 акрів, цукрова продукція – 2 мільйони тонн. В українських губерніях Харківщини й Чернігівщини концентру- валося 88 проц. всієї цукрової продукції держави.
Головними областями тютюнництва на Вкраїні є Полтавщина й Чернігівщина, що постачають над половину всього російського тютюнового доходу (3208433 пу- дів). Україна розпоряджається також найкращими виноградними округами в дер- жаві – на Поділлі, Херсонщині, Катеринославщині й Таврії. Сі цифри вказують доволі, що Україна, яка годує всю Росію продуктами своїх природних богатств, має змогу богато економічних потреб свого населення заспокоїти власними про- дуктами і тим самим стати незалежною, замкненою господарською областю.
Сей факт, як також згадані вище: величина території, кількість населення, межі краю й натуральні шляхи зв’язку зі світовим ринком, – вичерпують майже всі передумови для державного існування, оскільки вони лежать у самій країні. Як же стоїть справа з тими передумовами, що лежать не в зовнішній природі краю, а в самім народі.
б) Духовні передумови української держави.
З сього погляду українці представляються кожному неупередженому обсерва- торові (спостерігачеві) народом, що має власну, перейняту від Заходу культуру, власну мову, сильне почуття єдности й могутній потяг до індивідуалізації, наро- дом, що населяє територію, якій лише брутальне насильство надало вигляд росій- ського краю. В ґрунті речі неправдивим є говорити, що українська нація цілком злилася з російською. Ми бачили, що на лівобережній Україні русифікаційна сис- тема була заведена властиво лише від 1743 року, а на правобережній ще пізніше – від 1793 року, лише по третім поділі Польщі.
Для русифікаційної роботи властиво не було досить часу, коли зважити на за- взяту впертість народу. (А за часів анексії Україна менше від усього була росій- ською країною). Навпаки, вона була тоді типовим зразком західноевропейської країни, цілком чужа візантійсько-татарській Московії. Особливо помітно се було в політичному ладові. Московське царство було деспотичною монархією, Україна ж була глибоко пересякнута аристократично-республіканськими тенденціями. Сі тенденції виявилися вже в день уложення Переяславської умови. Українці не задоволилися принесенням присяги на вірність своєму новому володареві, але також вимагали і від московських бояр, щоб ті в імени царя принесли присягу кра- єві, що його права будуть поважані, – домагання, що московським поняттям про
«суверена й підданців» було зовсім чуже й ледве не призвело до зірвання перего- ворів. Не менше незгодин було між російськими посланцями й українцями, коли сі останні присягали, замість як «вірні», як «вільні» підданці. Сим своїм поняттям про суть монархічної влади Україна лишилася вірною до свого остаточного під- биття. Ще більш гостро, ніж у політичних поглядах, зіткнулися сі два світи – Укра- їна й Московія – в церковному питанні. Українське духовенство, виховане в захід- ній культурі, ніяк не могло прийняти російського цезаро-папістичного православ’я й цілі десятиліття вперто відмовлялося визнати над собою вищу владу московських патріархів (а потім синоду), поки Петрові І не вдалося за поміччю султана змусити царгородського митрополита зректися головства над українською Церквою. Зага- лом, українське духовенство визнало духовну зверхність Москви лише під умовою, щоб усі духовні особи на Вкраїні були вільно обирані духовенством і цивільним населенням. Вільна автономна Церква – девіз українців – була настільки ж далека від московського цезаро-папізму, наскільки подібна до церковного устрою на За- ході. Сама наука української Церкви вважалася в Москві за єресь. На погляд мос- калів, українська Церква загалом, а богословська академія в Києві окремо, вже давно були підозрілі щодо латинізму. Українська Церква, – говорили там, – звер- нулася до Унії. В академії вчили за латинськими книжками. Церковна влада в Мос- кві заборонила приймати, без попереднього «направлення», київських духовних до православного товариства. Під загрозою цивільних і церковних кар було забо- ронено в Москві купувати книжки київського друку.
Щодо соціяльної організації, то Україна рівно ж була подібною до тодішніх за- хідноевропейських країн. Російська суспільність XVII віку згори донизу трималася сильною державною владою й була оперта на примусовій організації соціяльних груп. У Росії між державою й населенням не було міцного цементу, що тримав би вкупі обидва елементи, як се спостерігалося в Західній Европі. Навпаки, на Вкраїні вже були сильні соціяльні стани, що жили власним політичним життям: незалежна земельна аристократія (майбутнє дворянство), напівзалежне селянство й вільні міста. Вищі верстви мали високо розвинені станові інтереси та справи і менш за все були подібні до російських «царських холопів», як ті самі себе нази- вали, – до сього натовпу без жодного почуття гідности й без жодної станової орга- нізації. Особливо українські міста вказують на західноевропейське походження української цивілізації. Російське місто не було природним продуктом господар- ського життя. Раніше, ніж місто ставало потрібним для населення, його потребува- ла влада. Місто було адміністраційним і мілітарним центром. У його населенні переважали урядовці й військові. Під такими умовами міське населення не могло розвинутися в самостійний елемент. Инакше було на Вкраїні. Українські міста бу- ли справжніми містами в европейському розумінні сього слова, населення яких налічувало в собі по богато тисяч осілих мешканців. Населення українських міст було зорганізоване в незалежну касту й керувалося маґдебурзьким правом. Також і освіта на Вкраїні була заведена за західноевропейськими зразками і стояла значно вище, ніж у Москві. Візантія й також татари незвичайно утруднили стичність Росії з Західною Европою. Натомість українці вже від IX й X століття і потім під Поль- щею були в постійному контакті з Заходом і Римом, релігію якого майже всі прий- няли в XVII столітті. Українці вже в XVII ст. мали богато шкіл для духовних, вищу школу в Києві, де, між иншим, викладалася латинська й грецька мови8. Натомість у Росії латинь, світова мова, до пізніших часів була невідома.
Українське духовенство стояло в теологічній і загальній освіті вище, ніж росій- ське, богато українських духовних робили наукові подорожі до Західної Европи, бували в Римі й Парижі. В Росії усе «західне» значило все одно, що «диявольське». В той час, коли гетьмани оздоблювали свої палаци й церкви картинами західно- европейських малярів, коли малярство й музика на Вкраїні процвітали, в Росії в 1649 році був виданий указ, яким наказувалося всюди, по всій державі, знищити музичні інструменти. Особливо сильно проступала різниця між Росією й Україною в психології суспільности, та різниця, що помічається загалом між східними й за- хідними народами. З одного боку, активність свідомої своїх прав, не зв’язаної в своїх силах суспільности, з другого – інертність, брак опозиційного духу, схід- на – майже азіатська – покора перед усяким насильством. Коли московська сус- пільність того часу цілком пасивно, без жодного протесту, спокійно дозволяла ша- літи над собою безглуздій тиранії Івана Грозного, коли російський селянин спокій- но зносив нелюдське ставлення з боку свого пана, українці, яким у Польщі жилося, певно, не так зле, як царським підданцям, зорганізували в XVI й XVII століттях низку революцій проти соціяльного й політичного ладу Польської республіки. Ко- ли російське духовенство покірно прийняло скасування патріярхату й тим самим втрату останньої тіні своєї незалежности від держави, українське духовенство в Польщі розвинуло величезний опір войовничому католицтву, що намагалося зменшити права його релігії. І коли Катерина II пробувала перевести в своїй дер- жаві секуляризацію (одібрання) церковних маєтків, Церква знайшла оборонців сво- їх прав лише на Вкраїні. Сей дух активности українці зберегли до останніх днів. Революційний рух 1905 року почався на Вкраїні, що дала російській революції богатьох з її поводирів.
Проти західної культури, що процвітала на Вкраїні в XVII й XVIII ст. так само, як і проти політичної самостійности країни, росіяни, розуміється, проводили похід на знищення, що протягом XIX століття цілком вигнав українську мову з публічно- го життя краю. Ся винищувальна робота надала країні зовнішнього російського вигляду: російські всі школи на Вкраїні, російські всі написи, російська урядова мова, російська адміністрація, але ні країна, ні її народ не зробилися через те росій- ськими. До сього часу Україна лишилася чужим тілом у російському організмі. Кількість росіян на Вкраїні вагається між 13% (в лівобережній) і 4% (правобереж- ній). Мова населення в селах і менших містах не російська. Населення більших міст інтернаціональне. Церква також не російська. До впаду Польщі майже всі українці були, як нині в Галичині, греко-католики, уніати9. По впаді республіки розпочалося з боку російського уряду повертання українських католиків за поміч-
8 Архидиякон Петро Алепський, що подорожував по Вкраїні в 1653–1654 рр., пише в своїх записках: «У всій руській країні ми спостерігали цікавий факт, що викликав наше зачуду- вання: всі, за малими виїмками, навіть більшість їхніх жінок і дочок, уміють читати й зна- ють порядок служби Божої та церковні пісні, крім того, духовні навчають сиріт. Діти всі вміють читати».
9 Проф. Мілюков П. Очерки из исторії русской культуры. Різниця між греко-католицькою й греко-орієнтальною церквою часто є незнаною навіть серед освічених кіл Західної Евро- пи. Лише в обрядах і в питанні целібату сі церкви наближаються одна до одної. В решті ж греко-католицька церква, що визнає всі догми католицтва й зверхність папи, не має з ро- сійською церквою нічого спільного.
чю багнетів (протягом XIX століття було таким способом «повернено» до пра- вославія не менше сімох мільйонів українців), мимо того, одначе, для богатьох ти- сяч з них власною релігією лишилася греко-католицька. Се «повернення», хоч роз- почато його зараз по анексії української території Польщі, в кінці XVIII століття поступало наперед так помалу, що ще в 1875 р. робота не була зовсім готова. Бога- то з сих «повернених» у глибині душі й досі лишилися тими самими католиками, що й раніше. За даними Холмсько-Варшавських епархіяльних влад, у 1895 році в самій сій епархії було 75175 «упорствующих», «що залишаються зі своїми уніат- ськими і католицькими блудами» українців, що «зоставалися поза всякими турбо- тами Церкви». Більше 200000 сих «повернених» по виданні відомого царського маніфесту про релігійну толеранцію (терпимість) (17.IV.1905) знову повернулися до католицтва. Але й для тої частини українського населення, що нібито помири- лася зі своїм «поверненням», російсько-православна Церква з її дивною, незрозу- мілою для українців російською вимовою старослов’янських молитовних слів, і досі є чужою Церквою. Також і аграрні (земельні) відносини на Вкраїні не є ро- сійськими. Громадське володіння землею панує лише в російських губерніях, де лише 15,4% селянської землі є у приватному володінні селян. Натомість в україн- ських губерніях ся форма землеволодіння, за малими виїмками, вже давно невідо- ма. Більша частина землі є приватною власністю. Але що особливо важливе: Росія досі не змогла знищити найцінніше, що має український народ, сильне почуття єдности, свідомість приналежности до якогось ворожого російськості більшого цілого, що є основною умовою незалежности нації.
В одній із своїх промов Бісмарк каже, що «німецька єдність мусила бути ство- рена перше, ніж нація прийшла до незалежності». Національна єдність (Німеччи- ни) не була б можливою, коли б під попелом не горіло вугілля. Хто виплекав сей вогонь: німецьке мистецтво, німецька наука, німецька музика, німецька пісня не в найменшій мірі», вони приготували єдність Німеччини. Такий самий стан є й на Вкраїні. Пограбована зі своїх колишніх прав і своєї культури нація зберегла й досі свою народну музику й поезію, найбогатшу в Европі, що творить ті духовні зв’язки, якими українці злучені в одну націю. Українські пісні, співані в кожнім селі, повні глибокого суму й туги за минулою славою нації, є джерелом, з якого українці ще й нині черпають силу й запал до боротьби за свою батьківщину. А «Кобзар» найбільшого українського поета став для кожного українця (чи інтелі- гента, чи селянина) Евангелієм, яке з’єднало цілі покоління в палкій ненависті до ворога в одне ціле, що перейняте лише одним бажанням.
Се почуття єдности, що творить ті «величини без ваги», від яких (за Бісмарком) залежить успіх з’єднавчих змагань народу, має на Вкраїні не лише пасивний, збері- гаючий єдність нації, але також активний характер, що зміцнює націю в її визволь- них змаганнях. Ми вже бачили, як сильними показуються в останніх роках від- окремлюючі тенденції на Вкраїні. Сі тенденції вже поволі ослабили російський вплив в краю як у культурному, так і в політичному відношенні. Вони сильно зук- раїнізували весь культурний характер України (товариства, часописи, театр), вони вплинули також на політичне життя, що мусило втратити свій до того часу яскраво російський характер. Вони спромоглися навіть економічне життя країни, що хоче увільнитися від російської опіки, також поставити під свій, під національний укра- їнський прапор. Цьому процесові – українізації всього публічного життя на Вкраї- ні – прийшов до помочі також економічний розвиток. Парцеляція великої земель- ної посілости, що від 1906 р. набирає все більшого розміру, тягне за собою на Вкраїні, при існуючому там національному поділові населення, ослаблення ро- сійського й зміцнення українського елементу10. Як математик встановлює залеж- ність між функцією та її аргументами, так революція 1905 р. нараз встановила обо- пільний зв’язок між українізацією південної Росії, з одного боку, та її господарсь- ким розвитком і демократизацією, з другого. Сей зв’язок дозволяє нам передбачати, якими велетенськими кроками поступала б українізація південної Росії, коли б правному визволенню нижчих верств населення в Росії в 1905 р. не було поставле- но перепони. Лише російська державна влада затримала сей процес націоналізації на Вкраїні. Але хай вся влада відпаде й силам господарського та політичного роз- витку на Вкраїні буде полишена вільна гра – і за кілька років забудеться, що Украї- на (особливо правобережна з її 4-ма процентами росіян) колись була «російською» країною. Тоді Україна, якій не бракує для сього ні природних, ні духовних перед- умов, зуміє сконсолідуватися, зорганізуватися в суцільний господарський і держав- ний організм. Сильний державний інстинкт, що його показала Україна протягом своєї історії, певно, допоможе їй у цім. Сей державний організм відбере в Росії її найкращі сили, що єдино уможливлюють для неї її габівничу політику, він покладе кінець панславізмові й дасть Европі тривалий мир.
Нині проблема самостійної України ближча ніж коли-небудь до свого розв’я- зання. Найбільш оригінальним у мандрівках української державної ідеї є, що всі держави, які її реалізацію робили завданням своєї зовнішньої політики, дуже часто були змушувані до сього майже проти власної волі. Так, напр., Польща в 1659 р., здавалося, полишила свою українофільську політику, мусила ще кілька разів по- вертатися до неї в наступнім столітті. Прусія часто відкидала сю ідею як шкідливу для держави. Також і Австрія протягом цілих десятиліть не давалася схилити до того, щоб зайнятися сею ідеєю, і обидві в розпачливих спробах стреміли до зближення з Росією. І все се лише для того, щоб прийти до переконання, що че- рез провалля, яке ділить обидві держави від Росії, не можна перекинути містка, і що «дитячі» проєкти розбиття Росії все ж представляють найбільш придатний спосіб зламати супремацію Москви – факт, що показує всю примусову силу сеї ідеї.
Як комета з’являється правильно, так і українське питання на політичному небі Европи – кожного разу, коли для Росії наближається критичний мент.
Нині воно міцно зв’язане з долею Австро-Угорщини й Німеччини, до перемоги яких ми, російські українці, й наші брати в Австро-Угорщині, прив’язуємо нашу будучність. Коли ж Росія буде побита, обидві середньоевропейські імперії будуть змушені розв’язати нарешті українське питання. Доки сього не буде, отже, в разі миру з побитою, але не знищеною відділенням території Росією, не можна сподіва- тися тривалого миру. Часи, коли говорилося, що між Росією, з одного боку, а Ні- меччиною й Австрією, з другого, не існує ніяких принципових суперечностей в інтересах, уже не можуть повернутися. В Малій Азії завше буде зерно для пора- хунків між Німеччиною й Росією; в Галичині – між Росією й Австро-Угорщиною. Увільнитися від постійної небезпеки сих евентуальних порахунків – се значить: зламати російську могутність тепер.
Сим історія пропонує Австро-Угорщині й Німеччині прекрасне, величаве зав- дання історично-світового значення. В той час, як Франція й Англія, ніби воюючи
10 До цього спричинюється також зростаючий наплив сільського (українського) населення до міст, які через те гублять поволі свій російсько-жидівський характер.
за «the rights of the smaller nationalities of Europe»11, як оповістив недавно пан Аск- віт, допомагають цареві задушити свободу українського народу в Галичині й зміц- нити свою силу в Европі, союзним військам надається можливість виконати те, що досі не вдавалося найбільшим військовим вождям Европи – ні Карлові XII, ні Наполеонові: звільнення двох частин світу від ганебного московського гніту, справжня емансипація більше ніж 70 мільйонів людей, що томляться в російському рабстві.
Лише коли ся мета буде осягнена, не даремно буде пролита вся кров, що тече на бойових полях Сходу й Заходу. Питання, в яких відносинах мала б стояти Укра- їна до своїх сусідів, полишено ближчій будучності й виходить поза тему сеї книж- ки. Одно лише певне: держава, що має бути збудована в Дніпровій області, виріза- на з тіла сучасної російської імперії, населена народом, якого його ворожі до Росії традиції не лише не згасли, але останньою політикою Росії ще зміцнені, ся держава на непроглядно довгий час буде до розпорядження кожної політичної комбінації, вістря якої буде звернене проти Росії.
11 Права менших національностей Европи (перекл.). Кожному, хто хоче набрати правильної уяви про любов Англії до «менших національностей», можна рекомендувати «Oxford Pamphlets» й особливу брошуру «The National Principle and the War» (Національний прин- цип і війна), де українському народові признається лише одне право, а саме – потонути в російськім морі.
[Донцов Д. Історія розвитку української державної ідеї. – К. : Просвіта, 1991.]
