Дмитро Донцов «Вибрані твори» Том 10 «Твори різних періодів»: З ХРЕСТОМ ЧИ З СЕРПОМ?
Автор: Центр ім. Д.Донцова. 04 Лис 2016 в 0:01
З ХРЕСТОМ ЧИ З СЕРПОМ?
[Надруковано у виданні:Донцов Д.Вибрані твори у 10-ти т. Т.10: Вибрані твори / Упоряд., ред., автор передм. О.Баган. – Дрогобич-Львів:ВФ” Відродження”, 2016]
Трудна згода, де вогонь і вода.
Народне прислів’я
Про згоду, об’єднання, міжнародне братерство, свободу народів говорять ті по-літики, що звуть себе соціялістами або «демократами» на Заході, а большевиками на Сході.
Цей словесний маскарад на Сході вже розшифровано. На Заході ще ні, хоч і тут уже додумуються, що мир тих «демократів» – це санкція тиранії в СССР і мо-білізація чорної і жовтої раси Африки й Азії проти Окциденту. Що «міжнародне братерство» тих «демократів» – це братерство з Москвою. Що їхнє гасло націо-нальної незалежности – це незалежність Занзибару, Ґани, Куби, але не України, не Угорщини, не Литви, не Польщі. Що їхня «свобода» – це свобода від великих засад патріотизму, моралі і права, свобода для гангстерів, зрадників, «сall girls»1 і комуністичної пропаганди. Що їхній ідеал, їхня мета – це обернення Европи в хаос, а її людність – у двоногу отару під командою «демократичних» бізнесовців від політики.
Повітря цієї ідейної забріханости, створене «демократичними» фабрикантами так званої «громадської думки», впливає й на «демократичну» частину нашої еміграції.
Виступивши на арену відвертої політичної боротьби в 1917 році, українські де-мократи і соціялісти відкинули всю ідейну спадщину традиційної дружинницької й козацької України.
За що хотіли вони змагатися? Найбільше – за культурно-національну автономію в рамках «общаґо атєчєства» – «демократичної» Росії. Не за сепаровану від Росії дер-жаву свою. Пропагована перед Першою світовою війною ідея сепаратизму зустріла однозгідний осуд не лише преси Росії, але й Наддніпрянщини. «Теорія сепаратиз-му може відіграти у нас шкідливу ролю», – писав соціял-демократичний київський «Дзвін», бо «нова програма Донцова не може бути в нас прийнята широкими народ-ними масами».
На запитання, як досягти своєї мети, демосоціялісти відповідали: «Мирною, по-зитивною працею, просвітою, в союзі з ідейно їм рідними прогресивними москов-ськими групами».
Ідея боротьби на життя й смерть з усією ворожою нам нацією московською від-кладалася як шкідливий «шовінізм» або ширення «ненависництва».
Хто, які люди виведуть націю «із тьми, із смрада, із неволі»? Це запитання взагалі для демосоціялістів не існувало. «Трудова інтелігенція», ті, що «люблять Україну» і «сам народ», – ось хто мав те довершити… До того, що довершити це мала осібна батава людей із горіючим серцем, фанатичною вірою у свою ідею, незламною волею, так, як думала наша давнина і як проповідував Шевченко, не домислювалися учні Драгоманова, Маркса чи Лєніна. Громи воєн, революцій і визвольної боротьби про-тверезили не одного з «кривих, сліпих і горбатих» земляків, які потім записали своїм життям героїчні сторінки нашої історії останніх 40 років.
1 Дівчата чи жінки за викликом (англ.).
Тепер дегенерація большевизму по Другій світовій війні разом із його елітою від-родила знову мазепинський дух на Україні. Та паралельно з тим, як і з розкладом демократичної «еліти» Заходу, буйним чортополохом розцвіло нове «зміновіхівство» на еміграції. Це люди, позбавлені всяких ідеалів, повні злоби до всього шляхетного, великого і героїчного. Це «пересіч», як самі це називають, з душею «малої людини». Це ті, що понад усе ставлять фізичні потреби людини, холодні, воднисті душі, в яких не спалахне жодна «іскра вогню великого».
Як такі не витримують вони фанатизму віруючих, жодних догм і аксіом, схильні міняти їх одну на иншу, залежно від того, яка в цю годину має матеріяльну силу. Тому від петлюрівського протибольшевизму легко переходять до винниченківщини, від заперечення містики давнього Києва до прийняття тель-авівської містики Райса. Від націоналізму до сервілізму… Хиляться перед кожним новим ідолом, роз’їджені сумнівами і страхом. Не маючи любови до нічого високого, не розуміють вони нена-висти до чужих ідолів. Зате одержимі ненавистю до всього войовничого, вартісно-го, гарного. Тому їхня політика – «реальна політика», політика хитрунів і плазунів. Афірмація до кінця своєї ідеї і відкинення чужої – це для них «шовінізм» і «нето-леранція», тому каструють вони Шевченка, як «демократи» М. Драгоманов чи Іва-нейко, соціяліст Арабажин або совєтчик Багряний. Все, коло чого вони заходяться, «заходяться по плоті, так що в них то «Так-так!», то «Ні-ні!» (II Послання св. Павла до коринт. І, 12). Тому, не «односторонні», шукають вони «синтези» білого з чорним, шляхетного з підлим, високого з плюгавим, катованих із катами, Христа з антихрис-том.
Ця остання фаза «зміновіхівства» заслуговує на особливу увагу. Червоні донедав-на дурили недоумків такими брехливими масками, як власна «українська держава», як культурна «українізація», соборність, культ обіллятого «московською блекотою» Шевченка. Але коли зі своїм антихристиянством довго обходилися вони без маски, то після останньої війни пропагують уже, що християнству (в московській інтерпре-тації) по дорозі з комуністами, що вони можуть разом боротися за «мир» (і за непо-дільність СССР), за «свободу народів», коли це відбувається, наприклад, під прово-дом якогось рясофорного комуніста на Кіпрі, та що для цієї високої мети конче треба установити любовний контакт із европейськими церквами різних віровизнань, а для цього приймати делегації до московського «митрополита», який молився за «Богом даного СССР Сталіна…» в ім’я християнської любови і заповіді «всепрощення». І, ніби за помахом палички незримого диригента, ввесь хор просовєтських панегірис-тів заспівав тепер про цю «любов» і «всепрощення» до ворогів України і її катів. І про конечність контакту як з «реальною силою» з КҐБ-ською Церквою Москви, що на своєму стязі несе серп і молот, смерть і голод. Тепер ці демократи стали «насто-ящими християнами», голосять любов і братолюбіє, але особливо до братів Каїнів і до тих єдинокровних «лжебратів», які, як казав св. Павло, особливо переслідували християн за його часів і тепер. До тих, що ревно служили атеїстичній Москві. І вод-ночас дихають злобою до всіх, які здіймали свій меч або слово проти нових Неронів, проти націоналістичних ширителів «ненависництва» й «аморальности». Водночас вони голосять християнське «всепрощення» Хрущовим, Аджубеям, Шварцбартам, Кагановичам, але ніяк не прощають єдинокровним українським «погромникам», як С. Петлюра, С. Бандера і навіть Б. Хмельницький. Чваняться, що єдино «зміновіхів-щина» є голосом справжнього християнства. Вважають, що «Боже великий єдиний» – це саме їхній гимн, гимн перевертнів! Як давніше вони виклинали Д.Донцова за «аморальний» «Націоналізм» (що вийшов із друкарні отців-василіян у Жовкві), так тепер закликають «зробити вибір між науками Д.Донцова та його послідовників і За-повідями Божими». А вторує їм їхній однодумець – «заокеанський» гітлерівський ко-муніст, виклинаючи вчення Донцова про «невигаслі джерела вічного Києва» та «міс-тику як джерело політики». Бо цей «догматичний націоналізм десятки схем може зінтегрувати в одну спасенну формулу» для антимосковських сил, «визволити» їх «від турбуючої віри в поступ, в об’єктивні умовини».
Ось звідки гнів «зміновіхівських» бонз! Містика вічного Києва, справді, відучить тих, що в неї увірують, служити новим ботам, падати до ніг «об’єктивним умови-нам», «реальній дійсності», створеній на Україні погромниками великих традицій нашого вічного міста. Надхне вірою у велику місію нашої землі.
Суть цілої проблематики нашого віку – чи Україна, передова сторожа християн-ського Заходу, повернеться до стародавніх своїх традицій, чи (як радили деякі демо-крати) підпише «компроміс із дияволом»?
Його слуги в Кремлі перше пробували налляти своїм анулюючим змістом ідею українського «самодержавства», зліпивши УССР. Потім зробили те саме з україн-ською культурою (московська «українізація», перемалювання Шевченка та ин.), потім кастрували національне «Я» нашого народу, вишкребли з нього антимосков-ську суть, прищепивши комплекс меншовартости, комплекс «меншого брата». На-решті, «душу його в пута закувати», в пута диявола. Не лише марксизмом-лєнініз-мом, але й застриком фальшованого і профанованого сталінського «православ’я». Це вважали большевики конечним з огляду на грізне для них несподіване пробу-дження войовничого християнського духу в широких верствах нашої нації, осо-бливо молоді.
Треба їм було позбавити науку Галилеянина небезпечного для Москви характеру, відібрати їй її «virilité»2, мужність. Звідси проповідь московського «патріярха» про «мир» із сатаною. Звідси симпатії до «апізменту» супроти СССР серед «демокра-тів», на еміграції, проповідь «братолюбія», непротивлення злу, прощення ворогам, навіть не своїм, а Бога й України. Звідси їхнє (зовсім не «братолюбне»!) вульгарне оббріхування націоналістів, УПА, навіть Хмельницького за їхній «шовінізм», «фа-шизм» і «ненависництво». За те, що націоналізм не заражений, як вони, комплексом інферіорности.
Чи справді ця «гуманність» і «всепрощення» «демократів» є християнською чес-нотою? Уже факт, що вони ним хочуть прикрити свою рекламу совєтським «реаль-ним обставинам», змушує дивитися на їхні «християнські» проповіді скоріше як на новітнє фарисейство, так само вороже науці Христа, як біблійне фарисейство. Це ж їх назвав Ісус «гробами повапненими, гарно помальованими зверху, а всередині повними всякої нечисти» (Матв., 23:27). Це ж їх назвав «дітьми диявола». І ніде в Євангелії не знайти, щоб радив шукати компромісу з останнім.
Хто хоче зрозуміти марність навчання демократичних «толстовців» («непроти-влення злу»), «пацифістів» («життя, плоть» – понад «догми» та «абстрактні ідео-логії»), нехай звернеться до життєвої філософії предків козацьких. Та філософія кликала боротися за нашу «віру, зневажену і сплюгавлену, прислухатися до голосів мучеників», які волають із гробів, вимагаючи за кров свою помсти». Не «жити згань-бленими».
Та філософія кликала йти на всякі жертви, аби не залишатися «кріпаками нарівні з худобою в рабстві» москалів, «народу нахабного з намірами убивчими для нашої отчизни».
2 Мужність (про зовнішність); змужнілість (фр.).
Ні Шевченко, ні предки наші не думали, що Бог наказує схиляти коліна перед ворогом. Навпаки, стверджували, що саме «правосуддя Боже подвигає народ до оборони власного життя». Вони знали, що меч Хмельницького, що його «шляхет-но-уроджені козаки» були «знаряддям Божої волі». Вважали, що «війни з Москов-щиною неминучі для всіх народів», бо москалі «лютістю перевищують дикунів» і є «ворогами непримиренними усім народам у світі».
Яка це шляхетна й мудра життєва філософія, порівняно із забріханою «гуман-ністю», «анти шовінізмом» і лжехристиянською «любов’ю» прислужників різних мафій, що воюють із «релігійними забобонами». Можна навести подібні голоси і но-вітніх мудреців. Наприклад, кардинала Мерсьє, славного своїм мужнім спротивом німецьким окупантам Бельґії за Першої світової війни. Ось як писав він тоді і про-мовляв: «Право, честь цінніші за життя». «Визнати абсолютну потребу підпорядку-вати все праву, справедливості, порядкові, правді – це те саме, що визнати Бога».
І ще: «Патріотизм – «освячений». Кожний замах на національну честь – це сво-го роду святотатство». Що таке милосердя? «Ті, що вмирають, щоб рятувати своїх братів, щоб охоронити вогнища і вівтарі свого краю, виконують найвищу форму милосердя».
І ще: «Коли війна є карою, то є вона теж чинником, що очищає душі. Вона до-помагає душі досягти вершин патріотизму і християнської безкорисности»… Іде-альне благо, право вище за всі догоди життя. Не матеріяльні блага мають бути на першому місці для того, хто слухає голосу Бога у своєму серці.
А коли б хто запитав, пощо нас наражає Бог на ці страшні втрати в людях і май-ні під час воєн чи революцій, кардинал відповідає: «Утилітаризм не повинен бути ні для осіб, ні для людських збірнот нормою громадського обов’язку в його хрис-тиянському розумінні». І цитуючи Тому Аквінського, кардинал Мерсьє казав: «По-мщення злочину проти загалу – це чеснота. Садити винного на лаву обвинувачених, ставити речі й людей на належне їм місце – це означає робити лад, привертати мир на підставі справедливости… Як же хочете ви любити лад і не ненавидіти безлад?»
Це відповідь нашим софістам, противникам «ненависництва»! А це – софістам-«миролюбцям», що прагнуть «порозуміння» зі злом: «Хотіти миру – це означає зни-щити те, що його унеможливлює». Бо «хоч така зрозуміла публічна помста може дратувати вразливість слабодуху, та тим не менше є вона висловом закону найвищо-го милосердя й палкої ревности».
І ще далі: треба жертвувати всім, «щоб оборонити або здобути щось, чого не можна зважити, обрахувати або купити» (це ті «імпондерабілія», за які «слабо-
духи» проклинали «аморальний» націоналізм більше як сорок років тому!). Те «щось» – це, казав Мерсьє, «право, честь, мир, свобода».
Боротьба за ті ідеальні цінності повна «суворої краси». Бо не завжди світ є в спокою. Господь не раз об’являється людям у природі в «гармонії, супокою, немов урочистий похід сонця в просторах. Та часом голос Його є могутнім і грізним, як гуркіт грому і вибух пороху, як зрив бурі, від якої тремтить земля. В усіх випадках це говорить Господь».
«Покарання насильства, збройна проти нього оборона стали необхідні для привернення рівноваги».
«Замало казати – треба миру задля миру, за всяку ціну, бо це означало б з однаковою байдужістю сприймати право й безправ’я, правду й брехню, це було б боягузтвом і безчестям».
А фарисеям «людяности» і «всепрощення» кидав кардинал Мерсьє сміливі сло-ва: «Я був би негідним єпископського персня ані цього хреста, коли б під впливом людського почуття боявся проголосити, що порушене право не є правом. Хотіти помститися за зло з поваги до ладу і справедливости є чеснотливий вчинок».
А в обороні тих, на яких слабодухі фарисеї нападають за те, що з пристрастю («емотивністю»!) борються з насильством і злом, кардинал казав: «Чи можна вима-гати, щоб бажання помститися за зло було цілком позбавлене пристрасти? Ні (каже св. Тома), навпаки! Коли моральність боротьби ясна, то пристрасть у гніві стає помічною силою волі». Найважливіше – «зберегти сильну душу, що є найвищою чеснотою християнства».
Вибачати – не завжди вказано. «Замахи на публічний лад не повинні залишатися безкарними. Володар, який усе уласкавлює злочинців, тим порушує громадську безпеку. Народи, які вибачатимуть несправедливість, не були б гідні свободи».
Любов до ближнього? О, так, але «мудра доброзичливість супроти ближнього часто наказує нам бути суворим до нього. Мати на оці треба не його вигоду, а його справжню потребу».
Завдання Церкви? Церкви не повинні обмежуватися протидією вовкам, які духово нищать їхню паству, повинні рівно ж протиставитися грабіжникам і тиранам, які завдають тим, якими правлять, тілесні терпіння.
Милосердя? Так! «Немає християнської справедливости без милосердя та нема милосердя без справедливости, а тому, що справедлива відплата є частиною чесно-ти справедливости, то нема милосердя без справедливої відплати»3.
Вдуматися в кожне з цих правил – значить відкрити наново велику правду хрис-тиянського Заходу (з Україною), який був сильний тою правдою, поки так звана «елі-та» демократична не почала пхати його на шлях декадансу і розкладу.
Мудрість старого Києва, Св. Софії, Могилянської академії вказує, хто, яка по-рода, еквіпа людей мусить стояти на сторожі цієї мудрости. Це «лицарство», во-скресіння якого і воскресіння нації чекав і Шевченко. І натяк на це саме знаходимо в писаннях кардинала Мерсьє, коли він каже, що правителі духові й світські насичені тою мудрістю, «лицарським» духом. Ідея – основна і в творах Шевченка…
Цей дух – це і є та «іскра вогню великого» Шевченка, що «дає душі убогій силу». Це дух мудрого, шляхетного, суворого й мужнього християнства, що його сили дия-вола заповзялися тепер згасити або відвертою пропагандою атеїзму, або тою розвод-неною лжехристиянською наукою західних та емігрантських «демократів», наукою, яка оглуплює розум, спідлює почуття, ломить волю або робить з неї знаряддя дияво-ла, розкладає і душу одиниці, і їхню збірноту – націю.
Між тими науками є прірва. І визнавцям однієї традиційної науки старої України так само важко знайти згоду з визнавцем слабодухої науки тих, кого Шевченко на-зивав «плебеями», слугами «чужих богів».
«Трудна згода, де вогонь і вода»… Бо ті другі завше закінчать ренегатством, ви-знанням знаку сучасного антихриста – совєтської звізди, серпа і молота.
Недарма в перші роки своєї еміграції наші «революціонери» і «демократи» за знак своєї партії вибрали поруч із тризубом знак серпа й молота всуміш. А тепер демократи балакають про Євангеліє і намовляють до дружби з дияволом («апіз-мент», «рахуватися з даною реальністю», «мир за всяку ціну», «життя понад все» та под.).
3 Див.: Варнак Д. (Д. Донцов). Кардинал Мерсьє. З друкарні оо. Василіян. – Торонто, 1956, 2-е ви-дання.
Це в такій переломній добі, як наша, – відвічний конфлікт двох протилежних сил: «сил Архистратига Михаїла», що має «роздавити кумира» зматеріялізованого світу, скинути його з трону, і сил «духів злоби піднебесних», сил «пекла» і його ворон (з «Великого льоху»).
Завдання першої сили – об’єднати людей того «лицарського духу», про яких го-ворив кардинал Мерсьє під час Першої світової війни, а по Другій – єпископ Фултон Шин. Завдання тих сил – сепаруватися в окремий орден, бути «нонконформістами». Особливий рід «нонконформізму», пише він, є конче потрібний нині, а саме: відпір добра тій повені зла, яка инакше змете геть і культуру, і саму націю… Існує небезпе-ка, що кількісне поглине якісне. Наш відламок історії – це розклад на користь маси або тих, які вміють не вести, лише ступати за чимось», доба бітників, зрадників, про-йдисвітів, перевертнів і крутіїв. «Мертве тіло пливе за течією. Лише живе тіло може плисти проти течії. Гниле яблуко смакує хробакові, але не людині».
Цим гнилим яблуком є наука комунізму, московського месіянства і їхніх попиха-чів у західній демократичній мафії. «Як комуністи кермують невеличкою кількістю скорумпованих одиниць, щоб скорумпувати маси, так провідники молоді повинні створити потужну армію, особливо здібних природжених вождів, які не схочуть схи-лити колін перед фальшивими богами»4, які не підуть на службу чи на угоди з тими «богами», ні з їхніми осліпленими або спідленими жерцями, ні з їхньою збаламуче-ною, обдуреною, заляканою або й підкупленою юрбою.
Нонконформізм! Не мир, а меч! Не гасити свого вогню в брудній калюжі «об’єднання» з духовими кастратами. Хрест – не серп і молот, життя – не смерть і голод! Виразне «Так!» – одному, виразне «Ні!» – другому. Повернення від зган-гренованого світу московського месіянства і забріханої й здеморалізованої західної демократичної мафії до вічних правд лицарського Окциденту, до формації нової про-відної верстви на взір давнього лицарства України.
Молоде покоління на Україні, яке пам’ятає лише Другу світову війну (або і її не пам’ятає), росте в цих настроях: погорди до диявольського «Вірую» й до месіян-ства московського «старшого брата», погорди до здеправованих кадрів імперської тиранії. Це нове покоління росте зі своїм «Вірую», з вірою у швидке воскресіння вчорашньої України, яка стане фактом завтрашнього дня. Покоління, яке не визнає факту ганьби сучасної України. Знак, під яким підіймає вже голову ця нова Україна, є вже не серп, а хрест. Не мир, а меч. Не угода з московською чи хозарською ордою, а поклик до боротьби проти них за велику місію нашого вічного міста, рятування християнської культури Окциденту і, насамперед, його передової батави – України.
4 «Монтреаль Стар», 25 липня 1964 р.
[Альманах «Гомону України». – 1965.]