Дмитро Донцов «Вибрані твори» Том 10 «Твори різних періодів»: У ПЕРСПЕКТИВІ ПІВ СТОЛІТТЯ

У ПЕРСПЕКТИВІ ПІВ СТОЛІТТЯ

[Надруковано у виданні:Донцов Д.Вибрані твори у 10-ти т. Т.10: Вибрані твори / Упоряд., ред., автор передм. О.Баган.  –  Дрогобич-Львів:ВФ”Відродження”, 2016]

 

Трудно за згоду, де єднати вогонь і воду.

Народне прислів’я

 

Дорогі земляки не люблять романтики і містики. Люблять факти, реальні факти! Отже, почну з фактів, тільки потім дозволю собі зробити з них висновки і, чого осо-бливо не терплять багато земляків, сполучити в одну категорію сповидно далекі собі та в суті речи того самого порядку факти, дошукатися в них однієї духової причи-ни. А наприкінці вказати, чого ті факти вчать визнавців націоналістичного «Вірую», які їм дають категоричні напрямні в питаннях організаційного характеру. Отже – до фактів!

1900 був роком, від якого датують своє існування політичні партії на Наддніпрян-щині (в Галичині такі партії виникли в 90-х роках минулого століття). Майже всі вони тривали недовго, а коли приглянутися до причини їхнього короткого віку, то знайдемо, що вона була та сама. А саме в тих партіях гуртувалися люди, які годилися на одну менш або більш визначену декларативну програму, але люди різного духу. Це була мішанина членів різних настроїв, різних вдач, темпераментів, різних світо-глядів.

Як відомо, першою партією на Наддніпрянщині була РУП (Рев[олюційна] Укр[аїнська] Партія), очевидно, в тодішніх обставинах нелегальна. Маніфестом нової партії була «Самостійна Україна» М.Міхновського, написана, як би сказали тепер «прогресисти», в дусі «шовіністичному, вузько націоналістичному, ксенофоб-но-ненависницькому, реакційно-традиціоналістичному і мілітаристичному». Ось що пише про цю партію на її початку один із її членів: «Пристало до неї багато україн-ської молоді найрізноманітнішого напрямку – від радикально-націоналістичного до соціялістичного… З огляду на цей мішаний склад своїх членів, РУП спочатку не мала і не могла мати виразної програми. Згуртувалися в ній усі, яких не задоволь-няло мирне культурництво давньої української громади»¹. Належали до цієї партії і майбутні націоналісти, і «есдеки», і «есери». Автор пише, що, незважаючи на не-виразність програми, гнучкість партійних рамок та толеранцію «Гасла», партійного органу, націоналістична частина, незадоволена соціялістичними тенденціями партії, хутко з неї виступила, заложивши Нар[одну] Укр[аїнську] Партію (з Міхновським на чолі), що в 1917 р. перетворилася в партію «соціялістів-самостійників». Яка прірва існувала між тими двома головними напрямками, свідчить цей самий автор, говоря-чи про партію «соціялістів-самостійників», що відіграла вона «сумну ролю під час революції на Україні». Чому? Бо «прихильників мала ця партія головно у військових колах. Всякі «отамани» належали до неї». Отже, в розпал революції на Україні, коли треба було насамперед організувати своє військо, правовірні соціялісти вважали за великий гріх приставання з отаманами і шукання опертя у військових колах. Зро-зуміло, що люди, такі різні за настроями і світоглядами, не могли ужитися в од-ній партії. Пізніше відскочили від РУП і «есери», приставши спершу до російських «есерів», инші знову знайшлися в групі радикалів-демократів (Грінченко, Єфремов).

 

¹ Дорошенко В. РУП. – Львів: Вид. ЦК УСДРП, 1921.

 

 

У 1904 р. Рев[олюційна] Укр[аїнська] Партія приймає програму соціялізму К.Маркса, затримуючи все ще характер української партії і організаційну самостій-ність. Та й це не врятувало її від дальшої сецесії. Група членів (з О.Скорописом і Меленевським) заявила гостро проти гасла самостійности, будучи «прихильна тісні-шому контакту з російською соціял-демократією» (В.Дорошенко, згадана брошура). Ця закордонна група РУП «особливо відзначалася своєю ортодоксальністю. Всі вони стояли під сильним впливом російських соціял-демократів і мріяли про з’єднання РУП із РСДРП. Пригадую собі, якими завзятими «іскрівцями» були вони («Іскра» – центральний орган російських соціял-демократів), як пильнували, щоб у виданнях не проскочило щось, що могли б російські товариші взяти за єресь» (В.Дорошенко). Вони (Скоропис, Меленевський та ин.) були проти «прийняття пункту самостійнос-ти», заявляючи, що «прийняття цього пункту в корені підсікло б дальший розвій РУП у соціял-демократичному напрямку й унеможливлювало б який би то не було кон-такт не тільки з РСДРП, але, що тоді було для нас набагато важливіше, з «Бундом» (жидівською соціял-демократією). Як далі пише В.Дорошенко, та москвофільська група найбільше журилася тим, як би втягнути українське селянство і робітництво «в спільну могутню річку пролетарського руху всієї Росії». Одним словом, варіянт А.Пушкіна, щоби «славянские ручьи» зіллялися «в русском море». Люди цієї групи й заснували «Український Союз РСДРП», так звану «Спілку», обласну організацію російських соціял-демократів на Україні, завданням якої було робити там те саме, що робили московські большевики й меншовики, тільки з правом (де инакше не йшло) вживати в пропаганді й агітації «місцеву мову».

Так партія, яка хотіла об’єднати найрізнорідніші течії і групи, розбилася неза-баром на ворожі частки. Об’єднання людей різної ментальности і різного духу не вдалося утримати. Таке об’єднання ані не збільшувало ударної сили партії назовні, ані не скріплювало її всередині. Люди типу Міхновського не могли зжитися з укра-їнськими марксистами. Знову ж із цими не могла зжитися течія москвофільська. Ця течія довго ще побутувала в мозках української соціялістичної інтелігенції: і тоді, коли від українських соціял-демократів і соціял-революціонерів відійшли ліві крила тих партій до большевиків, і тоді, коли в березні 1919 р. наші «есдеки» і «есери» (І.Мазепа, П.Феденко, В.Голубович та ин.) утворили в Кам’янці проти Директорії ко-роткотривалий Комітет охорони республіки для припинення оборонної війни з Мо-сквою і переговорів із большевицьким «урядом» балканського жида X.Раковського у Києві. Ясно, що таких політиків єднати в одній партії з прихильниками Міхновсько-го була смішна утопія…

Дальший приклад: у 1918-1919 рр. існувала на Україні лише єдина партія, що не на-зивала себе соціялістичною, а навпаки, була до всякого соціялізму ворожою. Це була партія «хліборобів-демократів» (В. і С.Шемети, В.Липинський, М.Міхновський, Д. Донцов та ин.). Але вже на еміграції вона зараз же розпалася. Через ту саму причину: В.Липинський і С.Шемет навернулися до програми «союзу» з (правою, хлібороб-ською, монархічною) Московщиною, змінивши назву партії на «хліборобів-держав-ників» і притягнувши до себе членів, споріднених із духом їхньої нової програми, – Д.Дорошенка і колишнього «спілчанина» О.Скорописа. Не пристали до нової пар-тії ні М.Міхновський із В.Шеметом, які залишилися на Україні, ні Д.Донцов, який відхилив пропозицію до тієї партії вступити. І в цім випадку видалося неможливим єднати в одній організації людей різного духу. У Галичині було те саме. По Першій світовій війні виникла там Укр[аїнська] Військ[ова] Організація (УВО) з чисто мі-літарними цілями. Її «політичний аспект був другорядний, і це було її засадничою хибою»². Політична капіталізація всіх збройних дій була залишена иншим, практич-ним опортуністам. На західних землях функцію політичної надбудови УВО викону-вав одразу «уряд Зах[ідної] Укр[аїнської] Нар[одної] Республіки Петрушевича», а по 1925 р. – УНДО. Аж нарешті «УВО за спонукою Є. Коновальця відмовилося слухати політичні доручення Петрушевича», що йшов «на співпрацю з урядом СССР³». До-велося порвати стосунки і з УНДО, бо воно, ця «на західних землях політична надбу-дівка УВО, стала чимраз виразніше на шлях опортунізму». В 1926-1929 рр. прийшло «до виелімінування з рядів УВО ненаціоналістичних елементів, зокрема прихиль-ників орієнтації на «Радянську Україну» і соціялістів»⁴. Знову неприродне і штучне об’єднання розбіжних духово елементів призвело до хаосу і розламу організації.

Те саме трапилося із заснованою в 1920-х роках у Галичині партією «Заграва». До неї належали найбільш різнорідні люди від посла С.Підгірського, Д.Палієва аж до його приятеля, совєтофіла, пізніше ундовця – професора Кузьмовича, радикала Пав-лова та соціяліста Індишевського. Сполучення в одній партії таких різних елементів і згубило її, а редагований мною двотижневик «Заграва» Д.Паліїв, повернувшись зі своєї таємної подорожі до СССР, закрив, перейшовши майже зі всіма «загравістам» до націонал-демократів («Діло»), утворивши з ними разом УНДО. Взявши до уваги час, коли виходила «Заграва» (1923-1924 рр.), а також згадані вище інформації «Ві-сника» про те, які впливи ширилися тоді в УВО (яка без відома багатьох спричини-лося до заложення «Заграви»), виразно уявімо собі, що причини, які згубили і цю організацію, знову були ті самі: змішаний склад членів, механічне об’єднання різно-рідних елементів і last but not least⁵ – великий вплив давньої і закоренілої виразки в національному організмі – вплив москвофільських ідей. Те саме, що було із «Загра-вою», сталося і з партією хліборобів-демократів, і з СДРП, і з РУП.

Новітні часи? Те саме! Перший розлам в Opг[анізації] Укр[аїнських] Нац[іоналіст] ів був викликаний подібними причинами⁶. В організації утворилися два центри: Провід українських націоналістів за кордоном і краєва Екзекутива, кожний із влас-ними політичними концепціями. Краєва Екзекутива негативно ставилася до співпра-ці з легальними партіями, які «поборювали деморалізуючі впливи націоналізму». Не можна було під один дах зводити людей різного духу. Повторилося це і в «ребетів-щині», коли вона захотіла звести націоналізм на шлях майстренківщини й визнання «сучасної України».

Досить фактів. Якою є їхня причина? Причина та, що кожна революційна, само-стійницька група, поки ще вона є в періоді не «ecclesia triumphans»⁷, а щойно «ecclesia militans»⁸, ніколи не знайде для своєї акції апробати і активної підтримки легальних партій, не створить із ними жодного тривалого об’єднання. Ті, кого Міхновський нази-вав музейними українофілами, як і «спілчани» 1900-х pp. або як політики Центр[альної] Ради, «ундівці» й радикали в Галичині, або «прогресисти», «демократи», або просто новокомуністи на еміграції, – всі вони чи в країні, чи поза нею представляють, звичай-но, табір прихильників «легальної боротьби», «реальних можливостей», «муравлиної праці», мінімальних цілей і компромісів із кожночасовими «властьімущими» і їм «ди-рективи дающими». Все одно, чи тими останніми будуть російська соціял-демократія,

 

² Вісник. – 1949. – Ч. 5-6.

³ Там же.

⁴ Вісник. – 1948. – Ч. 4.

⁵ Останнє, але менш важливе (англ.).

⁶ Вісник. – 1948. – Ч. 4.

⁷ Церква, що торжествує (лат.).

⁸ Церква, що воює (лат.).

 

 

чи мара «Союзу трьох Русей», пошесть марксизму, чи керенщина, або КЦАБ. Коли ті «муравлі» вимахують иноді (на святих) прапором «самостійної і соборної», то це мас-ка, як маскою є поклони в церкві новочасного фарисея. Бо про будень вони все готові ті пишні гасла замінити гаслами драгоманівщини, винниченківщини або скрипників-щини, залежно від «обставин», від «актуальности» самостійницьких гасел або просто від «Quis ego!»⁹ чергового чужинецького Юпітера. Їхня політика, звичайно, надхнена передусім патріотизмом своєї партійної крамнички, а замість віри в ідею і конечність боротьби за неї – тою чи тою дозою спекулянтства (В.Винниченко, І.Мазепа, УНДО, Фронт нац[іональної] єдности Д.Палієва, або «Сучасної України»).

Це люди, яким органічно чужа всяка ідея великого формату, всякий постулат від-вертої боротьби з чужою силою, далека гаряча любов до свого. Їхні герої – це герої зовсім окремого сорту. Для них, наприклад, у наші часи на Україні «прапороносці української національної революції» – це головно патріоти, які пристосувалися до совєтської дійсности і тихо працювали в підсовєтській літературі, в економічних і фінансових установах, статистиці, техніці, хліборобстві та ин. Ці «творці реальних цінностей» на підсовєтській Україні й були правдивими «героями». Певно, були ге-роями «так само» і ті, що боролися збройно за Україну в 1917-1921 рр., але на друго-му плані. Правда, апологети творців «реальних цінностей» мусять визнати, що не стояли на висоті становища наші демосоціялістичні партії в роки революційні й у минулі, мусять визнати, що були вони «під впливом соціялістичних ідей», боялися «оголошувати боротьбу інтернаціональному соціялізмові», зволікали з творенням свого війська, вагалися розпочинати «безкомпромісну боротьбу за самостійність». Але все ж таки це були «герої»! Їхні хитання «не були наслідком безпорадности на-ших провідних верств, не були наслідком їхньої слабодушности чи зрадливости». Ось як вибілює тих «творців реальних цінностей» один професор, що з психікою музейних українофілів на еміграції вважає себе націоналістом…

Отже, ні! В очах націоналіста ті прогріхи і недотягнення, які перерахував профе-сор, якраз були суттю їхнього духовного складу, випалити який вогнем є завданням націоналіста. Инші того самого складу й психіки оборонці подібних же «героїв» усі-ма силами намагаються знецінити «стару концепцію героїзму», наприклад, генерала де Кастрі, оборонця Дієн-Бієн-Пу, «історичних і вигаданих Гераклів, Ахілів, Цезарів, Байд-Вишневецьких», бо теперішня модерна людина не любить «давнього, класич-ного героїзму». Героєм голоти є тепер той політик, що призвів до капітуляції в Ін-докитаю і хотів уже ліквідувати французьку імперію в Африці. Але наших Швейків прикмети цього «героя» вражають своєю свіжістю, незвичайністю, бо він потрафив виступити проти «національних пересудів», проти «безглуздя класти тисячні жерт-ви». Що з того, що нема в ньому «ні патосу, ні закликів», що «холодом циніка віє від слів» того модерного героя? Він є ідеалом «реальних політиків». Вони «відкривають у ньому свого героя, що ставить знову в центр світової політики» країну, на чолі якої примха долі його поставила, щоб по сімох місяцях того «героя», якому так необереж-но зробила рекламу наша преса¹⁰, викинути на смітник історії. Як можуть із людьми, подібними до того «героя», єднатися з націоналістами.

У програмних питаннях не може бути ніякого єднання націоналістів із «героями» подібного типу. Не може бути єднання з ними, бо на місце всякої боротьби ставлять

 

⁹ Букв. хто я. Серед молодших школярів Великої Британії і Співдружности є традиційний спосіб по-ширювати безкоштовні або зайві предмети. Школяр, який хоче чогось позбутися, кричить «quis?» (хто?), a хто перший крикне «ego!» (я!), той і отримає цю річ (лат.).

¹⁰ Свобода. – 14. І. цього року.

 

 

вони згубний компроміс, замість національних традицій – ту чи ту доктрину інтер-націоналізму, замість засадничої боротьби з пануванням зайд на Україні – співжиття з ними або навіть визнання їхньої зверхности, замість ідеалів стародавньої історич-ної України – перекреслення всіх її традицій, політичних, соціяльних і релігійних. Не може бути об’єднання з політиками типу того «модерного героя» ще й тому, що останні, «прогресисти», «демократи», соціялісти, заражені гангреною (сказати б по-англійськи) «лефтизму». Всі вони скоріше чи пізніше скочуються в баюру комунізму як радикали, які приляскували московським большевикам, коли ті душили свобідну Еспанію, як згадані вище кам’янецькі миротворці, як «сучасні українці» й ин., в баю-ру москвофільства. Ті, що прийняли доктрину націоналізму, мають бути людьми ин-шого перекову, иншої психіки, окремого духу, глибокої віри, великого запалу, людь-ми характеру. Не повинні ані творити об’єднань із капітулянтами, ані толерувати у власному середовищі чужорідний елемент – отих «героїв нашого часу».

Скажуть, що й ті «герої» теж вірують у «вільну, соборну і самостійну»? Та й що з того! Сказано ще в Євангелії: «І біси в Бога вірують і трепещуть». Так і ці «герої»: знають-бо, що, коли встане Україна, про яку снив, яку викликав Шевченко, вони не стануть на її чолі. У справі того об’єднання маємо досі неперестарілу заповідь М.Міхновського, яку багато його фальшивих прихильників нині замовчують. За його часів теж існували ті «модерні герої» як музейні українофіли, які, писав він, «випле-кали цілий культ страхополохства, виробили цілу релігію лояльности з нечуваним сервілізмом і безідейністю… Ми візьмемо силою, що нам належиться по праву… Не-хай страхополохи і відступники йдуть, як ішли, до табору наших ворогів, їм не місце поміж нами. Нас – жменька, але ми сильні нашою любов’ю до України».

Ця заповідь мусить бути актуальна для націоналіста і в наші часи. Є народна при-казка: «За Хмеля було людей жменя, та все добрих». Це має бути дороговказом для тих, хто хоче створити ефективну силу націоналізму. Скажуть: «Але ж це диктатура меншости!» Диктатура? До неї стремлять головно ліві течії. Вони ж уважають, що «фашисти», монархісти та инші «реакціонери» є «ворогами народу», як і «куркулі», яких треба позбавити всяких прав у публічному житті. Вони ж заявляють, що «де-мократичні свободи тільки для тих, які демократію визнають». Хто ж верховодства таких «демократів» не визнає, той – «ворог правопорядку»¹¹… Здається, ясно? Отже, про диктатуру з тими «приятелями» не розмовляємо.

Що ж до панування «меншости», то суспільство завше веде якась меншість, особливо в переломну добу. Чи українські атеїстичні марксисти 50 літ тому, та й у 1917 р., не були нікчемною меншістю серед приватновласницького й релігійного на-роду України?

Чи гасло самостійности, піднесене РУП у 1900 р., не було гаслом невеличкої меншости, не кажу вже народу, а навіть національно свідомої інтелігенції тих ча-сів? Чи політичні партії в так званих демократичних країнах не творять невеличкої меншости, за якою йде більшість? Одна меншість веде за собою більшість терором, друга – демагогією й обманом, апелем до найнижчих інстинктів маси (як писав До-стоєвський: «Во имя зависти, равенства и пищеварения»), треті, апелюючи до шля-хетних сторін людської душі – до почуття чести, любови до Вітчизни, ненависти до чужинецької тиранії.

Ось чому тричі мав рацію Міхновський, кажучи: «Нас – жменька», жменька іде-алістів-революціонерів, які відмежовувалися від «роялістів», «сервілістів» і «без-ідейних». Бо єднання з ними, як свідчать згадані вище приклади, розхитує власну

 

¹¹ Листи до приятелів. Ред. М.Шлемкевич – Нью-Йорк, 1954. – Ч. 8.

 

 

організацію, ослаблюючи її активність. Могікани давнього українофільства мають занадто тверді чола, щоб їх життя могло чогось навчити.

У тисячний раз оповідають свою «казку» безкінечних: «Єднаймося з «мінімумом об’єднавчих постулатів»! Єднаймо всіх, хто «не відмовиться підписатися» під різни-ми голосними гаслами.

«Єднаймо всі партії в один міцний кулак»!.. Так ніби сервілістів і прислужників чужої ідеї, драгоманівців, винниченківців, політичних москвофілів або героїв «му-равлиної праці» можна зложити в який би то не було кулак, та й ще на большевиків! Так ніби членом самостійницької групи може бути кожний, хто «не відмовиться під-писатися» під максимальними кличами.

Ні, ці об’єднавчі рецепти – вони для «реальних політиків», які пристосовують свої цілі до кожночасових «обставин» або до «генеральної лінії» чергового протек-тора. Їм, що не мають жодних принципів, мішанина членів різних «принципів» не зашкодить і не допоможе.

Не про них я говорю. За ними завжди стоятимуть верстви інертні, спраглі спокою, кар’єри. Говорю про инші партії, про ті, які знають, що від 1900 р. Україна і світ ви-йшли з доби стабіляції, мирного процвітання, співжиття народів, просвіти, коопера-ції, парламентарного крутійства і «Маслосоюзів», з доби «малих діл».

Світ вступив у добу катастроф, воєн, переворотів, злому старих установ, розвалу держав, династій, еліт, розхитання звичних аксіом, у добу творення догм, віднов-лення прадавніх традиційних правд, в добу боротьби. Зокрема, Україна вступила в еру, яку заповідав у «Заповіті» Шевченко, коли доведеться рвати відвічні кайдани і зросити рідну землю вражою злою кров’ю, в еру, яка вимагає ідей і людей великого формату, «чистої крови».

Хто це розуміє, мусить, як за Хмеля, зібрати в окрему організацію людей хоч жменю, та добрих, людей одного духу, які справді можуть зробити з себе один міц-ний кулак. Коли граєте в карти, коли хочете вести гру і виграти, то мусите добирати собі карти однієї масти (атутів-«козирів»). Коли захочете «об’єднувати» всі масті, «всякої тварі» – програєте. «Трудно за згоду, де єднати вогонь і воду». Таку організа-цію я назвав колись орденом. Більше ніж 20 літ тому писав я про це: «Будьте безпо-щадні до хоруговок на даху». Тих політиків, що йдуть за вітром, які підлаштовують свої «ідеали» до кожної ситуації, до всяких обставин. У переломні хвилини «об-ставини» так валять у тім’я реальних хоруговок, що вони зовсім туманіють, стаючи повільним знаряддям у руках того, хто в імені «обставин» приходить із молотом чи батогом у руках.

Там, де в нації дозріває перелом, у добу загального розгардіяшу духового і мо-рального, в часи захитання цінностей, визнаних одними й заперечених иншими, нічого не дасть механічне порозуміння, тільки збільшить маразм і розклад. У такі переломні години мусить прийти до зудару, мусять з’явитися носії однієї об’єднаної ідеї, гурт нових людей… Знаком часу є віра, а не сумнів, догма, а не партійна програ-ма, характер, а не число. Лебон каже, що «ментальну стабілізацію» в людині і групі витворить лише «прийняття якоїсь гарячої віри»…

Дати нову людину, пана хаосу, новий ідеал може тільки угрупування типу Ордену чину. «Тільки таке угрупування загартує дух загалу, скристалізує думку покоління, випростує його моральний хребет. Лише воно з’єднає коло себе не недовірків, а ві-руючих» і об’єднає націю. Досвід політичного життя України останнього півстоліття промовисто доводить це.

[«Вісник». – 1955. – ч.3]