Дмитро Донцов «Вибрані твори» Том 10 «Твори різних періодів»: КОНФЛІКТ ПОКОЛІНЬ

КОНФЛІКТ ПОКОЛІНЬ

[Надруковано у виданні:Донцов Д.Вибрані твори у 10-ти т. Т.10: Вибрані твори / Упоряд., ред., автор передм. О.Баган.  –  Дрогобич-Львів:ВФ”Відродження”, 2016]

 

У наші часи більшість дивиться на літературні твори як на радіо, кіно або телевізію, як на щось, що дає розвагу, над чим не треба багато думати. Але така література мало що варта. Варта та, яка є, як кажуть англійці, «thought-provoking»¹, яка у читача збуджує хмару думок, змушуючи не раз відкласти книжку, щоб медитувати над якимось уступом, якоюсь строфою.

Поеткою такої літератури є Леся Українка. Кожна з її драм має за тему якусь важ-ливу проблему життя людини або загалу, переважно проблему контроверсійну, якій даються діяметрально протилежні розв’язки, проблему, яка захоплює, збуджує при-страсті, викликає запал і суперечки або й щось більше.

Хочу торкнутися її драматичної поеми «Адвокат Мартиян». Не треба думати, що її екзотична тематика далека від нашого життя. Як Шевченко, вона уживає чужу одежу або для цензури, яка инакше не дозволяла торкнутися актуальних проблем, або щоб взяти вічні сюжети і конфлікти, що повторюються під усяким підсонням і в усяких націях і століттях.

Коли Шевченко пише «Неофіти», «Псалми Давидові» або «Єретика», то це лише чужа одежа, він думає про пекучі конфлікти з життя його країни. Подібно й Леся. У «Боярині», «Оргії», «У пущі», «Касандрі» пульсує і тремтить українська сучасність з усіма її турботами, драмами й конфліктами, які тільки треба розшифрувати. Так само в драмі «Адвокат Мартиян».

Дія драми відбувається в Римі, в якому християни вже мають які-такі права і мо-жуть користати з деяких законів. Та ще далеко до тріюмфу нової віри, і відверта її проповідь є небезпечна. Коли б ви в наших часах хотіли шукати подібних кадрів, то, мабуть, зупинилися б над становищем християнської церкви в сателітських країнах СССР, Польщі, Чехії або навіть у СССР чи у Тито. Існують легальні християнські гро-мади. У тій драмі Лесі навіть церкви мають кусники землі, нібито як «похоронні то-вариства», можуть ще навіть процесуватися в обороні громади в римських судах. Але християнин – це щось або гідне погорди, або небезпечне. Небезпечно визнавати його тим, які хочуть бути помічними йому перед Римом, його владою, судами. Це віра ґето, до якої не годиться зізнаватися в порядному товаристві.

Таким оборонцем християнської громади є й адвокат Мартиян, таємний христия-нин, який боїться зрадитися в приналежності до нової віри, бо тоді не матиме послуху в римлян. Він випроцесовує сконфісковані державою ґрунти, що належать церкві як погребовому товариству і провадить инші подібні справи за дорученням брата Ізо-ґена, знатного християнина, що належить до клеру. Це представники одного табору. Представники иншого – переважно християнська молодь: Ардент, діти Мартияна – Аврелія і Валент. Драматичний конфлікт, що стається між тими двома таборами, і є змістом п’єси нашої авторки.

Аврелія, як і її брат Валент, вихована в домі батька як християнка, але знову, щоб не компрометувати батька, що таємно допомагає Церкві, є таємна християнка, не сміє вчащати до церкви. Це її гнобить. Хоче кинути батьківський дім, втекти до розлученої

 

¹ Пожива для роздумів; спонука думати про нові ідеї або змінювати своє ставлення до чогось тощо (англ.).

 

 

матері й до вітчима. Каже: «Для мене, тату, рідна хата в темницю обернулась… При-дивись, як я живу: самота цілий день, і навіть слуги як не глухонімі, то чужомовні. Ти їх таких навмисно добираєш, аби не наслухали й не плескали, аби ніхто не знав, що в тебе в домі – звичаї християнські…».

Коли Мартиян їй каже, що мусить він таїтися, донька відповідає: «Так, я знаю, але хіба мені від того легше? Ти, певно, мусив заховати мене за мурами від христия-нок, щоб я в товаришок не набиралася палкого духу, щоб необережно не зрадила себе й тебе як-небудь? Якби ж я з ідолянками зійшлася, було б тобі ще більше не до мислі.

Ось я й живу неначе у пустині».

Батько з обуренням відказує, що має вона в громаді молодих дівчат, які теж зріка-ються веселощів, пишноти… Та Аврелія править своє: «Вони живуть так для живої віри. Їм вільно признаватися до неї. А я для мертвої так гинуть мушу… Я вірю, тільки віра тая мертва. Бо я до світу не належу… ні до надземного, ні до земного». Бо й «чим має жити тая віра, тату? Я ж не смію відвідувати в’язнів чи служити убогим, як оті дівчата роблять, що ти згадав…»

Гарячково перебиває їй Мартиян: «Я допомагаю потаємки вбогим, ти в’язнів не відвідуєш для того, щоб я міг їх із темниці визволяти, обороняючи їхні справи як адво-кат, неначебто до віри непричетний, я через те довір’я маю суддів!»

Та все те не промовляє до серця Аврелії. Ось незабаром буде Великдень, до церкви люди підуть, а ми чомусь «у затишку» маємо те свято обходити…» «Як ми святкуємо отак, замкнувшись від усіх, в той час, як инші єднаються для радощів у гурт, мені зда-ється, наче ми – вигнанці, що й Бог до нас не признається в небі, як ми не признаємось до Нього перед людьми…».

Мартиян вражений докорами доньки: «Колись і я так думав, – каже, – але й грома-да наша й сам єпископ мене запевнили, що більше значить для церкви ця моя таємна служба, ніж якби я пішов хоч би на смерть»…

Та Аврелія не може любити Христа «таємною любов’ю». Пригадує, як багато вта-ємничив її малу в тайні віри про Бога, що родився у Вифлеємі. У думці верстала тоді вона шлях до Нього, «пурпуром вертеп йому встеляла, вибірні квіти сипала у ясла». Та згасли запал той і думки в неї. «Вони давно погасли, – каже до батька, – ще тоді, як ти наступного ранку мовив нишком: «Дитинко, ти не говори нікому, про те, що я розказу-вав учора»… Наказ ховатися зі своєю вірою викликає в ній образ пишних римсько-по-ганських свят і обходів – «на вулицях весь ідолянський культ: веселі сатурналії, поваж-ні у теорії жерців, похід весталок, і думаю: ця віра не правдива. Але чому в ній стільки є краси, а наша правда так убого вбрана? Від цих думок любов моя вмирає…»

Мартиян упоминає, що коли вона християнка, «то вищую красу повинна тямить, ніж ту, що ідоляни утворили»… О, вона бачила ту вищую красу! Пригадує собі, як у цирк колись узяла її мати. От там побачила вона ту красу, «таку живу, таку страшну», на власні очі. Повернувшись, «цілу ніч горіла, маячила, жахалася, кричала»… Поба-чила той цирк, де вели християн на муки: «Як дівчина вродлива, молоденька у білих шатах на арені… Як заспівала «Алилуя». Ой нащо, нащо я тоді той пурпур живий угле-діла?.. Я розумію, чому тоді ті люди, як безумні, з амфітеатру кинулись на круг, вола-ючи: «Ми – християни!»

Ось до чого тягне Аврелію! Вірувати й ісповідувати свою віру перед цілим світом ворожим, кидати йому виклик, нехай приймати смерть, та цілим серцем і душею жити в ім’я ідеї. А коли ні, то йти туди, де шумує хоч инше та барвисте й пишне життя! Каже: «Знай же, батьку, що я не можу так. Бо, щоб мовчати, то треба все забуть. Коли ж я мушу забути те, що бачила там, у цирку, то мушу піти від тебе пріч. Тоді забуду (ту дівчину, що йшла на страту в цирку) лілею білу, як сама розквітну трояндою, нехай і не святою, а зате розкішною! Щоб я забула арену золоту, хай золототкані простеляться мені під ноги килими. Нехай заглушить гучний грім музики луну святу Еолової арфи. Я з думки викину кривавий пурпур, як обів’ють мене шовки червоні, як цвіт юнацтва буде, мов безумний, мені волати: «Ми – твої раби!»

Тяжкі є початки усякої ідеї, віри… В катакомбах, печерах, переслідувана або пів толерована, без блиску й визнання у цьому світі… Єдині пишні й звабливі квіти на шляху нової думки чи ідеї – це квіти борців і мучеників, гордий виклик світові, що не приймає вас, і цей виклик направду може дати щастя чи свідомість, що світ, який душить вас, таки не зможе поставити вас на коліна. Або инше більше щастя, що про нього оповідає Аврелія, – у цирку. Коли відвага, чистота й віра нових борців пролом-лює нараз усю тупість і злобу здурнілої ворожої юрби і багато з неї, «волаючи: «Ми – християни!», покинуть табір переможця й підуть за світлом нової ідеї.

Але якраз такого щастя не хоче дати Аврелії Мартиян! Всяка ідея, що хоче переси-лити иншу, мусить вабити своїх адептів чимось рівносильним, рівно могутнім, рівно пишним. А коли ні, коли нову ту віру можна славити лише із замкнутими устами, то врозтіч піде вірних стадо. Аврелія каже: «Мені уста замкнувши, ти замкнув і серце, і не хочу прислухатися, що там, у ньому, як у темниці, стогне, нехай умре і стогін…»

З гострими словами звертається до батька: «Бути з тобою – це означає віддати і молодість, і душу, і красу, замкнутися і зникнути для світу, а що за теє мати? Рабську долю – нудне, безглузде, сіре животіння». Кожний неофіт потребу має битися за те, в що вірить. Прагне голосно про Правду говорити, що йому відкрилася. Ось як Одер-жима тої ж авторки… Це тип людей, які прагнуть повно жити, їм краще всезмагання, муки, ризик, лише не те «безглузде, сіре животіння». І якраз на таке «животіння» за-суджує Мартиян у добрій вірі своїх дітей…

Доньку так само, як і сина. Валент теж чується чужим і зайвим у домі батька. «Обоє ми невинні, – каже, – що не маєш собі ти з нас ні помочи, ні втіхи. Ми в тебе в домі тільки бути смієм, а жити нам не можна, щоб не стати для тебе каменями споти-кання на трудному шляху… Ми так марнуєм молоде життя». Через працю батька, через те, що вся родина мусить бути «таємними» учнями нової віри, почувається Валент чужим в обох таборах – у християнському і поганському. «У школі, там, були правдиві муки… Школярі у нас всі на «римлян» і «християн» ділились, зчиняли раз у раз супер-ечки, звади, два табори були непримиренні, як на війні. Мене ж і ті, і ті «меживірком» дразнили, та й тепер молодики так само називають за те, що я з твого наказу, батьку, здаюся байдужим до змагань за віру. Між ідолян і християн одмінком, холодним та оспалим, я блукаю… Ніхто не знає, що в мені кипить!» Коли ж Мартиян зауважує, що Бог його винагородить, Валент відповідає: «За що батьку? Чим прислужився я до сла-ви Бога? Чим сам собі я славу заслужив?» Инший шлях надить юнака. Постать апос-тола Павла стає йому перед очима – блискуча, сильна, стало в небезпеці, у проповіді віри… Ось так хотів би й жити він: «Ох, батьку, я за таке життя стерпів би все!» Та що ж – «сина-проповідника не сміє у себе мати Мартиян Емілій». Робити те, що робить батько-адвокат, піти його слідами? Не в його це вдачі. Балакати перед трибуналом, де сидять «якісь діди засушені, в пергаментах», шукаючи за параграфами? Не для нього було це! У доказах якихось там порпатися, щоб прихилити до себе ласку того, ким у душі погорджує. У кожного свій хист і вдача. Говорить: «Ось сестра волить як не лілею, то троянду. А я волію — лавр. Такий я вдався. Я пробував усі мені приступні шляхи до слави. Вірші, проза, драма, наука – все те зрадило. Не маю я до письменства хисту. Чин живий або живеє слово – це талан мій, я – син оратора таки недарма! Та досі скрізь цвілим і сірим муром ставала на дорозі обережність. Я не проламувався через мур, шануючи твоє завдання, батьку… Але тепер знайшов нарешті стежку, що вже тобі шляху не переріже. Коли не може здобути лаврів і слави, як Павло-апостол, як прові-сник нового вчення, то знайде тії лаври він деінде.

Він зголосився у цісарські легіони… «Ісусе Христе!» – скрикує Мартиян, таке ро-бити?! «Є християни в цісарському війську, та служать по неволі», а його син «по волі мав би лити кров, носити цезарські орли, приймать із нечистих рук вінці!» «Бо чисті руки вінців не мають для таких, як я», – відповідає Валент. Коли вже «людських душ не смію боронити від князя тьми, то буду проганяти хоч темні орди варварів північних. Піду туди, де бій кипить найдужче, а там уже ніхто не запитає мене про віру. Там, аби одвага та добрий меч»…

Мартиян стоїть перед катастрофою родинного життя. Він, якраз він, за те, що вклав у душу дітей зерно християнства, мусить бачити, як вони кидають його… І не з причини, що зневірилися. Ні, навпаки!.. Тому, що ланцюги наклав на їхнє завзяття, на їхній святий порив, на все, що краще у людській натурі, що могло б горіти, мов світоч, у тьмі… Стоїть безпорадний, згрижений сумнівами.

У біді шукає поради в брата Ізоґена. Але стрічає в ньому людину, яка його не розу-міє. Скаржиться, що діти в нього гинуть, а брат Ізоґен думає, що в них якась хвороба, не розуміє Мартияна, що хворі вони не тілом, а душею. По розмові просить Мартиян Ізоґена ублагати єпископа, «щоб він дозволив дітей до церкви привести»… Відповідь є: «Тепер не час», бо ось єпископа укинуто в темницю, бо «знов уже такі часи настали, коли для християн закон не батько, а злий вітчим». А на повторне прохання Мартияна ввести його дітей у громаду вірних знову одержує сувору відповідь: «Не можу, якраз тепер повинен ти стояти при своїй повазі в очах ідолян… Ти думаєш, ніхто не буде зна-ти, чиїх дітей я в церкву приведу?.. Як тільки вийдеш ти на трибуну, громом загуркоче в юрбі: «У нього діти – християни!» Тоді вже й слова не дадуть промовить, а де ж тепер ми знайдемо оборонця? Крім того, ти ж і в Римі силу маєш, є в тебе друзі при дворі й сенаті…»

У розпачі звіряється Мартиян, що «в глибині душі провину чує перед дітьми». Зер-но зродило плід занадто буйний, упавши на добірну цілину, як не зібрать його, то він поляже й зогниє. Прийнявши слово, діти заспрагли діла. «Сам ти знаєш, брате, що як нема погожої води вгасити спрагу, то людина мусить хоч з брудної калюжі та напитися або умерти. Діти в мене, брате, не літеплої вдачі – їх Господь не викинув би з уст. Моя дочка святою мрією горіти здатна, з таких бувають мучениці, брате. Мій син одважної, твердої вдачі, не гірший був би з нього провідник». Та з усім тим нещасний Мартиян мече горохом об стіну. Холодно й поважно промовляє Ізоґен: «Це може бути, тільки ж наша церква тепер не тим держиться, чим давніше. Під час породу, звісно, ллється кров і рветься крик, але той час минувся. Тепер церква мусить кров щадити і в молоко її перетворювати, і рівним голосом, як рідна ненька, розважно говорити. Наш єпископ не раз наказує дівчатам нашим не рватися до мученицьких вінців, а тихим послухом служити Богу. Та й провідників у нас не бракує». «Як не буде нікого, хто як адвокат бо-ронитиме церкву і єпископа, – каже Ізоґен. – Біда буде! Розвалиться наш дім, єпископа засудять на вигнання, церковні добра сконфіскують. Чим же тіла і душі наші будуть жити?.. Ти знаєш проти цього не поможе ні проливання крови на арені, ні проповіді грім».

Ізоґен взагалі проти революційних метод. «Тепер з молодими тяжко. Мов коні, не-уки рвуть поводи і не хочуть ніяк ходити в шорах». Ось такий Ардент! На конфіско-ваній місцині, де їхня церковця мала стояти, уряджено для цезарського культу вівтар і статую… А той Ардент… Він хоче статую розбити!.. Йому не страшно. Ізоґен каже: «Нам же страшно, що він напасть на християн спровадить, весь клір просив, щоб не робив того». І церква хоче відцуратися Ардента, за непослух його з церкви вилучити, а Мартияна просить у разі чого не боронити Ардента в суді. Мартиян обурений: «Але ж Ардентів батько був мій друг і поручив його моїй опіці, як умирав». Та це все пусте для Ізоґена: «Коли ти – раб Христовий і церкви-матері слухняний син», то мусиш ста-ти обік від того безумця.

Мартиян кориться, та в душі гризе його сумління. Оповідає сину Валентові, як він хотів до церкви вести дітей і як відмовив Ізоґен. Обурений Валент ладен підняти спір, коли бажають так «гасити душі, то ми посвідчим це при всій громаді! Нехай громада судить межи нами! Я їм скажу промову. Ти побачиш: я імени твого не осоромлю!» Але Мартиян уже безсилий: «Шляхи Господні таємничі. Хто може їх збагнути? Може, треба і Господу рабів глухонімих?»

Діти відходять від батька, бачачи, що остання спроба порозуміння вбита. Прощаю-чись, Мартиян благословляє їх. Валент каже: «Батьку, прости! Я бачу, ми тобі розбили серце!» Та батько відповідає: «Я більше винен. Я розбив вам душу, нехай вас Бог по-милує усіх!»

У цю ж сцену вплітає поетка паралельну драму сестри Мартияна, що прибуває з хворою донею з Африки. Її батько загинув під час переслідування християн. Оповідає мала Люцила: «Ти, дядечку, не знаєш … то давно ще, як я була маленька … все мій тато ходив до церкви та й ходив … і люди у нас ховалися… А раз … уночі … прийшла сто-рожа, тих людей забрала… І татка з ними… І в темницю татка замкнули … мучили … пекли залізом, а потім … до стовпа його прибили». Від тих споминів залишився у доні й мами жах перед життям. Тужать за спокоєм, без тих страшних ударів. Мати ж для певности почала віддаляти від церкви й віри малу, яка уже засвоїла поганські звичаї і пересуди. Це марновірство – «палюча рана» в серці матері. «Та що ж? – запитує. – Є матері, що можуть самі своїх дітей віддать на смерть за віру, але я…» Смертю батька родина вже сплатила кривавий борг: «Я більше не могла сиротятко мучити», (чи ж) я маю прагнути дитині смерти?!» Під час сцени, яку зараз оповім, коли сторожа вдира-ється у дім Мартияна, перелякана такими речами ще з дитинства Люцила від наглого шоку вмирає, і мати зауважує: «Господь мене карає по заслузі! Бо я відступниця, раба лінива!»

У неї ті самі розпач і зневіра, що в Мартияна. З любови до доньки відійшла вона від церкви, і та донька («о, як вона уміла думки читати, щонайтемніші!») одного разу сказала їй: «Ти ненавидиш свою любов до мене», ту любов, задля якої відійшла від церкви, аж завелику жертву принесла…

Під час перебування сестри з Люцилею в домі Мартияна, зчиняється на вулиці га-лас, крик. Ардент, який доконав свій замір і збурив цезарську статую, втікає перед роз-люченою юрбою і стукає в двері Мартияна, щоб його сховав: «Я не дійду… Я весь зі-хожу кров’ю … побитий, скаменований, рятуй мене! Згадай Христові рани!» Мартиян залишається незворушним і не відчиняє дверей, Ардент тікає, кидаючи другові свого батька слова прокляття: «Господь тебе не пустить у Царство Боже! Будь проклятий, Пилате!» Покинутий всіма Мартиян кличе свого помічника Констанція і диктує йому промову в обороні церковних дібр, яку обіцяв виголосити завтра в суді. З переляком помічник бачить, що його патрон за цих кілька годин посивів. Сідають працювати цілу ніч…

Такий зміст драми. Найцікавіша вона тим, що тут і адвокат Мартиян, і його діти – люди чесні й порядні та глибоко переконані в тому, що слушною дорогою ідуть. І тим не менше між ними є провалля, конфлікт, якого не засипати нічим. З одного боку – Мартиян, його сестра, брат Ізоґен, громада, з другого – Валент, Ардент, Аврелія, батько Люцили. Як усе в Лесиних драмах, їхня зовнішня одежа – це тільки символ. На-віть там, де сцена з українського життя. Наприклад, «Бояриня» – це драма з сучасного Лесі життя України. Так, в «Оргії» виведено не конфлікт римлян із греками, а москалів з українцями. Подібно в «Адвокаті Мартияні». Зовсім не йдеться авторці конечно про церкву або конче про християнську віру. Тема ширша. Йдеться взагалі про установу, а вона може бути всяка, наприклад, політична партія, революційна організація, культур-на чи економічна установа.

Як постають людські установи? Є ж такий час, що їх нема. Коли там, де вони мають щойно заіснувати, – порожнє місце? Звідкіля ж ці установи – хоч би й Церква – беруть-ся? Звідки взялася хоч би, наприклад, Ірландська держава? Давніше, ще зовсім недав-но, її ж не було. Ірландія була колонією Англії, її провінцією. Як постають установи? Передусім народжується якась думка, ідея в голові однієї людини або гурту, виринає візія, яку хочуть перетворити в життя, зреалізувати. Так, ідея церкви була передана апостолам їхнім Учителем. Це був задум лише в їхніх горіючих серцях. Цей задум че-рез жертви, пропаганду, переслідування набував популярности, єднав прихильників, які громадилися докупи. Так поставала церква… Подібне було з державою ірландців. Ще не так давно ірландці були просто «англійськими жебраками», як їх називали в давні часи. У них відібрано їхню мову, релігію переслідували, забирали їхню землю, яку обробляли вони в поті чола на бундючних зайдів, нарешті, вони не мали ніякої по-літичної самоуправи, над ними панував і ними правив чужинець. Думка про створення свобідної Ірландії постала в головах таких ірландських Ардентів, які знали тільки одне – свою нову віру і те, що треба перевертати, нищити все, що мало спільне з чужим кесарем, не дбаючи про наслідки для себе чи своїх близьких. Це здавалося спершу безумством – підіймати бій із потугою великої імперії! Але чим більше під прапором національної революції гуртувалося таких безрозсудливих, тим менш безрозсудливою ставала ідея свобідної Ірландії. Нарешті вона постала в плані фізичному: є ірланд-ський парламент з міністрами, уряд, гроші, герб, прапор та инші атрибути вільної на-ції. Але зродилася вона, закільчилася й прийшла на світ саме з малого зерна, з глибокої віри й завзяття кількох загорільців, Ардентів (з латинського ardere ² – палати, горіти).

Дух, віра зродили установу. Прикладів подібних можна було б назбирати більше. Коли з тої віри постає установа, коли ця установа кріпне та міцніє, не раз в очах її при-хильників стає вона самоціллю. Тоді таких Ардентів, на завзяттю і крові яких поста-ла установа, проголошують її шкідниками. Настає година, коли починається конфлікт між двома, що так скажу, патріотизмами. Одні є патріотами своєї ідеї і стверджують, що без неї загине й установа. Инші ж потихеньку, полегеньку стають патріотами уста-нови, хоч би й треба було для її збереження поступатися ідеєю. Тоді настає момент, коли з установи вивітрюється дух, який її здвигнув і яким вона трималася. Залиша-ються тільки спрофановані мури установи, від якої відлетів дух, що її створив. Юрба залишається вірною лише фасаду, зовнішньому в тій установі, її емблемам, барвам, зо-внішнім формам. Провід стає чужий вогневі, що одушевляв перших будівничих, дбає вже тільки про установу, незалежно від компромісів, які доводиться робити з чужими кесарями для її утримання. Установа, не її ідея, стає самоціллю, а «вірні» стають па-тріотами не ідеї, а патріотами бездушної установи. Буває й ще инакше – осягається дрібна частина задуму, ідеї. Тоді одні, що залишилися напівдорозі до мети, боронять за всяку ціну те, що вже досягли, виклинаючи тих, що ідуть уперед, як вархолів, анархіс-

 

² Палаючий (сяючий, виблискуючий); від ardeo – горіти, палати (лат.).

 

тів, які гублять їхні установи. Ті ж, що борються не за частину, а за цілість, бачать, що без тої цілости впаде й те, що є. Вони ганьблять оборонців установ опортуністами, що ведуть спільноту до згуби. Справа ще ускладнюється, коли серед патріотів установи з’являються кар’єристи, люди безідейні, яким коли і залежить на установі, то тільки, як на дійній корові, на крамничці, з якої для себе особисто можна тягнути зиск.

У цих кадрах, вічних, як вічні є людські спільноти, і можна зрозуміти драму Лесі Українки. Конфлікт Мартияна й Ізоґена з дітьми, з молодими – це прастарий конфлікт, про який знаємо ще з часів Євангелії й Христа. Пригадуєте, як обурювалися фарисеї на Христа за те, що зціляв недужих у суботу! Христос робив це якраз у суботу, не раз і не два, ніби навмисно. Бо хотів на очі поставити людям запитання для розв’язки: чи чоловік є для суботи, чи субота – для чоловіка? Фарисеї ж уважали, що хай ліпше гине людина, аби не зазнала шкоди, матеріяльної чи моральної, установа суботи. Христос учив инакше.

У драмі Лесі Українки прибічники установи є двох типів. Один – людина не без егоїзму, брат Ізоґен. Другий – це Мартиян, найглибше переконаний, що чинить добре, що мусить так чинити. І тим трагічніше виступає вся безпотрібність, я б сказав, уся шкідливість його позиції для самої ж справи, яку він боронить. Бо остаточно чого він досягає? Як бачимо з драми, переслідування церкви триває далі: арештовують єпис-копа, конфіскують землю церковної громади… Чи жебрання перед римськими судами направду зрівноважить ті втрати в престижі й у вірних, які через таку тактику зазнає церква? Ідейно запальні, гаряче віруючі, як Валент і Аврелія, відпадають від громади. Вони не можуть бути «меживірками», не можуть бути німими визнавцями віри, спраг-нені великого чину, посвяти, героїки. Коли ж їм того не дають, ідуть до иншого табору. Чи громада Ізоґена виграє від того? Чи виграє Мартиян? Що варто виховувати таких «меживірків», яким навіть не можна активно визнавати й активно боронити свою віру, ні ширити її серед невірних, ні навіть приналежним бути до громади? Їх дражнять ідоляни «меживірками». А чи ж деінде мали вони пошану, престиж? Чи могли єднати прихильників, кликати за собою? Громада чи церква розгублює тільки своїх вірних, коли чинить так, як велить Ізоґен і як робить Мартиян. Навіть більше – вони грішать проти звичайної гуманности. Бо Ізоґен навіть забороняє Мартиянові боронити Арден-та перед судом, Ардента, якого вмираючий батько поручив Мартиянові в опіку… Коли ж накази патріотів установи доводять до того, що Мартиян відмовляє пораненому й переслідуваному вступити до свого дому, то це вже межує з бузувірством… Це вже ставлення суботи над чоловіком. Фарисеї твердили, що коли рятунок людини супер-ечить певним приписам закону (суботній відпочинок), то її рятувати не можна. Мар-тияна переконує Ізоґен, що коли рятунок людини, близької людини, суперечить при-писам громади, людину не вільно рятувати… Зрештою, останнього іспиту Мартиян не витримав. Він, правда, іде працювати, але це вже зламана людина – посивіла за одну ніч, роз’їджена сумнівами… Він бачить, що логічні наслідки його й Ізоґена науки ве-дуть до страшних вислідів і для нього особисто, і для церкви, яка втрачає таких членів, як Валент, Аврелія і, напевно, багатьох инших, їм подібних. Коли ж їх втратить, у що вона перетвориться? Який дух її оживлятиме? Де дінуться її духові підпори? А без них чи не завалиться і вся будова, хоч би її фізично вдалося врятувати? У хвилини розпачу і сумнівів сам Мартиян зізнається, що він забив душу своїх дітей. Запитує: «Чи ж не над людську силу ції жертви? Зректися друга. Допустить свідомо своїх дітей загинути з душею… Чи хто з людей чинив таке?» Сам зізнається: «Християни у мене діти, але тяжко їм у такому домі жити, де нетяжко жити хіба глухонімому». У що обернуться установи з глухонімими вождями?

 

На тлі цих сумнівів, на тлі страшних наслідків, до яких доводить та «таємна служ-ба» ідеї, софізмами виглядають науки Ізоґена. Він уважає, що Мартиян, калічачи дітей духово, чинить щось добре. Та той не робить собі оман, бо знає, що, «мов ідолянин, дітей своїх на жертву рокував» і «положив їх на вогонь повільний – тепер вони кона-ють»… Так завше буває: там, де по волі від установи відбігають такі, як Валент і Ар-дент, де залишаються або такі таємні визнавці, як Мартиян, або такі полохливі, як його сестра, або такі софісти, як Ізоґен, установа хиріє, а потім загибає. Її підтримує тільки віра й посвята, дух. Де людей віри й посвяти заганяють у кут, де залишаються лише не патріоти ідеї, а патріоти установи, остання пропадає.

Коли від драми Лесі повернемося до життя довкола нас, скільки ж побачимо ми в ньому тих самих постатей, що вивела поетка! Хоч, певно, що імена в них уже инші! Пригадаймо собі, що виграли ті, які старалися не дразнити, як дразнив той Ардент, чужих ворожих церкві цезарів? Приклад Галичини близький. Чи виграли щось ті цер-ковні діячі з Костельником, які нібито для рятування церкви вирішили не йти слідами Ардентів чи Валентів, не провокувати цезаря? Мусили скінчити зрадою… Чи хто з по-шаною вимовлятиме їхні імена? І чи не прислужилися набагато більше і справі віри, і тої ж Церкви ті, що, як митрополит Сліпий, «рвалися до мученицьких вінців»? Чи їхній світлий приклад не є ударом у лице усім софістикам Ізоґена? Ізоґен каже, що то давніше треба було мучеників, бо при породі проливалася кров і рвався крик, а що тепер це не потрібно, як і Арденти. Тепер треба розважно говорити і тихим послухом служити Богу… Яка це омана! Хто може наперед сказати, яка доба настає для церкви? У 1945 році читав я в парохіяльнім «Вістнику» при Греко-Католицькій Церкві в Пари-жі статтю канцлера Лесковича (здається, він так називався). Спогади про Митрополи-та Шептицького ще з часів, як Лескович був у Малій семінарії. Пригадує, що далеко, далеко перед війною промовляв якось до них митрополит і напоминав, що треба бути готовими, бо настануть ще страшні часи для Церкви, часи гонінь і переслідувань.

Отець Лескович у тій статті відверто зізнається, що дивно їм було слухати таку про-мову митрополита… Звідки, які гоніння загрожували Греко-Католицькій Церкві серед блаженного миру в Західній Европі, серед, здавалося б бодай для Заходу, устабілізо-ваних стосунків політичних? Тим не менше митрополит мав рацію… Але тоді, певно, думав не один, як Ізоґен, що не часи тепер «рватися до мученицьких вінців». Та не Ізоґени мали рацію.

Російська церква не рвалася до мученицьких вінців, але знайшла «modus vivendi»³ з кесарем. Постала так звана «Жива Церква». І потім сталінська карикатура всякої церк-ви. Наскільки більший залишився престиж Православної Церкви на Україні, яка мала своїх Ардентів і про угоду з кесарем не думала.

Приблизно від початків XX століття на Київській Україні, а в Галичині, завдяки конституційній добі за Австрії, кількадесят літ скоріше утворилися деякі можливості для національно-культурного життя. І ось тоді перед нами вже вималювалося питан-ня, яке трактує Леся у своїй драмі. Становище тих культурних чи навіть політичних українських установ обабіч Збруча нагадувало становище тої «Церкви» в драмі. Ті установи були толеровані, та тільки толеровані. Все під загрозою репресій – менше в Галичині й більше на Київській Україні. Чи були вони чітко сформульовані, чи ні, усвідомлені, чи ні, але перед діячами національно-українського руху постали запитан-ня. Перше – оте, про яке згадує в спогадах о. Лескович: чи перед нами стелиться доба довгого мирного розвою, поступової еволюції, процесу, як тепер кажуть, чи нас чекає

 

³ Букв. спосіб життя; угода про умови мирного співіснування; сукупність умов, що визначають тимчасові стосунки обох сторін (лат.).

 

 

доба катастроф? Чи маємо лише не дразнити кесаря і за всяку ціну зберігати існуючі легальні установи, чи готуватися до неминучого зудару нашої «віри» з чужим кеса-рем? А в зв’язку з тою чи иншою відповіддю на ці запитання, поставало ще грізніше і глибше: якого ж типу людину маємо виховувати – таких Мартиянів чи навпаки – Ар-дентів, Валентів, Аврелій?

Майже всі внутрішні конфлікти в українському житті цього століття аж до наших днів оберталися довкола цих запитань, які, очевидно, обсервувала наша поетка і які на-мітила у своїх драмах: «Касандрі», «Одержимій», «Боярині», а особливо в «Адвокаті Мартияні».

Перейдімо в панорамі наше національне життя останніх 50-ти літ або й часів Шев-ченка: завше побачимо конфлікт тих двох типів – патріотів великої ідеї, віри з патріо-тами установ, революціонерів, борців із тими, що намагаються для рятування установ не дразнити кесаря і ходити між дощем…

Шевченко… Зустрів він різні відгуки на своє пророче слово, на свій заклик встати, порвати кайдани. Були симпатики й ентузіясти, але були й такі, що їх своїм словом перелякав на смерть… Радили йому не розбивати своїм вогненним словом царських статуй, «причесати» своїх гайдамаків, щоб не виглядали так по-«хижацьки», щоб не страшили спокійних людей і не каламутили їм совісти, не дразнили кесаря. Радили, коли вже прийшов новий цар, Александр, не писати протицарських поезій. Може, він нам ласку свою пошле. Нащо провокувати його? Куліш та инші, хто так говорив, хто ж це були, як не ті Ізоґени? Ізоґен нападав на Ардента: «Він кари не боїться, нам же страшно, що він напасть на християн спровадить»! Куліш казав, що Шевченко спровадить напасть на них, на тихих, лояльних, не дасть їм їхньої дрібної праці ро-бити.

У 1914 році, як вибухнула війна, репрезентативний орган українських патріотів у Москві «Украинская Жизнь» видав відозву, в якій осуджував усіх українських Арден-тів – сепаратистів, самостійників, що думали скористати з війни для розвалу Росії, за-являли свою повну лояльність супроти Москви, проти її ворогів… Бо від необдуманих виступів тих загорільців могли потерпіти лояльні українські установи – преса, товари-ства просвіти та ин. Їх треба було рятувати… Чи врятували? Зараз же з вибухом війни влада московська позакривала українську пресу і просвітні установи. Не допомогла тактика Ізоґена!

У 1917 році стався у Києві так званий бунт Полуботківського полку. Він складав-ся з Валентів і Ардентів. Обурювала їх тактика поступок, вони жадали захоплення влади в Києві, вигнання москалів і проголошення повної незалежности України. Та в уряді сиділи Ізоґени і Мартияни… Коли полуботківці обсадили важливі об’єкти столиці, відібравши їх від московської залоги, Ізоґенів із Центральної Ради охо-пив жах. Злигавшись із московськими силами, Уряд Центральної Ради роззброїв полуботківців, послав їх на фронт умирати за Росію, а російському урядові заявив свою лояльність. Як Ізоґен за свою «Церкву», боялися вони за свої установи, за Центральну Раду… Що ж буде з нею?! Так, вона стане нелегальною установою! Кілька місяців пізніше уряд, перед яким тремтіли Ізоґени, впав… Він уже перед тим був фантомом! Хто був тоді на Україні, може оповісти вам, як тією тактикою рятування охлапів, страху виявити свої цілі перед чужими кесарями, тактикою за-побігання їхньої ласки, ціною компромісів, а не раз ціною плямування своєї ідеї, скільки тисяч палких, ідейних, бажаючих боротьби, посвяти юнаків морально зла-мали ті Ізоґени, розчавили духово, знеохотили, погасили в них полум’я палкої віри і бажання боротися за неї…

Цією тактикою вони відіпхнули від національної «церкви» тисячі, а може, сотні ти-сяч так званих малоросів, які, може, пригорнулися б до українського прапору, коли б на ньому були виписані яскравіші гасла, які апелювали б до найкращого в душі людини…

Так було, ще більше, і в XIX столітті. Багато українців тоді втікало від музейно-го українства в ряди революціонерів російських, як, наприклад, Лизогуб, Дебогорій, Мокрієвич та инші. А коли їм докоряли українці перекинчицтвом, вони відповідали: «До вас піти? А де ж ваші фенії?» (фенії – це партія, що в ті часи боролася револю-ційним шляхом в Ірландії проти Англії). Так, як ті Арденти, ті Лизогуби тікали туди, де було хоч чуже нам, зате щось яскраве, сильне. Могли б вони відповісти словами Валента: «Що ж, коли чисті руки вінців не мають для таких, як я… Піду туди, де бій кипить найдужче». Або відповідали б так, як Аврелія: «Ця віра неправдива, але чому в ній стільки є такого, що жертвами, посвятою, боротьбою так вабить?» «А наша правда так убого вбрана, від цих думок любов моя вмирає…». Це страшна небезпека для прав-дивої віри… Коли вона знає лише Ізоґенів, а викидає на смітник Валентів, вони йдуть, де є попит на них. Бо кожна ідея стільки варта, скільки люди, що її репрезентують.

Бачили ми знову тих Ізоґенів і Мартиянів обабіч Збруча по 1917 році, а під боль-шевиками на Наддніпрянщині була ж тоді «українізація»! Була Всеукраїнська Акаде-мія Наук! Була українська преса! «Розмах життя»! Не рватися до мученицьких вінців! Треба іти і працювати. Щоб необережним кроком не наразити на переслідування ті культурні установи!.. І скільки наддніпрянських і галицьких Ізоґенів потекло в тую Країну Обітовану з еміграції чи Львова… Тоді вже непотрібне було ні проливання кро-ви, ні проповіди грім… А схаменулися не скоріше, аж дійсно грім гримнув над їхньою головою. І потюпали ті Ізоґени на Соловки, до Азії, в Сибір. А установи, яким у жертву принесли для їхнього рятунку ніби ідею, не раз і честь? Ми бачимо, що з них повихо-дило! Тепер, по невчасі, й вони теж бачать, що не час був «тихим послухом служити» нібито своїй ідеї… Що час ішов якраз такий, де ллється кров і рветься крик. Де треба було не Мартиянів, а Ардентів…

Таке було й у Галичині по Першій світовій війні. Певно, ви знали не одного адво-ката Мартияна, які ховалися зі своєю вірою, коли вона була в них, щоб бути «в усій повазі в очах ідолян». Перефразовуючи промову Ізоґена, їм залежало головно на тому, щоб «у Римі силу мати», «друзів при дворі й в Сенаті», чи у соймі… А там «рівним го-лосом, як рідна ненька, розважно говорити». А тих зайдиголов, Ардентів, напоминати «не рватися до мученицьких вінців», не лляти кров на арені боротьби. Бо ж инакше «розвалиться наш дім» чи там доми «Просвіти». А щоб цього не сталося, так само, як у Лесі, навіть «відлучали від церкви», цебто офіційно відпекувалися й осуджували тих Ардентів, що йшли проти кесаря чужого… І знову бачимо те саме: що сталося з тими домами й установами, які хотіли рятувати? Де вони тепер? Видалося, що не мирна доба стелилася перед нами, а та, яка жадала зберегти не так ті установи, як душі від-важні й сильні, тих, що каже про них Мартиян: «Діти в мене, брате, не літеплої вдачі. Їх Господь не викинув би з уст»… Ті діти дивилися в майбутнє ось так, як Шептицький, і готувалися свідомо до страшної розгри. І бідний був би народ, коли б їх не було…

І власне завдяки тому, що вони були, стрічаємося з явищем, якраз протилежним до того, яке було тоді ще в XIX столітті або з початків XX століття. Тоді це були початки революційного політичного руху на Київській Україні. Більшість патріотів були типу Мартиянів та Ізоґенів. Видавали книжечки «про сухоти на рогатій худобі», про «чор-ний пар та плодозмін» або «Від чого вмерла Мелася?»… Що це було по громах Шев-ченкової музи? Колись власне від тих Мелась і рогатої худоби втікали тоді Лизогуби до московських революціонерів. Нині, в наші дні, завдяки Ардентам, паплюженим і виклятим, як колись на Січ, до їхніх криївок у лісі чи в горах збираються і чужинці, як колись українці йшли до москалів… Збираються, бо на давнє запитання скептиків: «Де ж ваші фенії, де ваші Арденти?» – їм могли вже відповісти тисячі голосів: «Ми тут, ми йдемо, ми будемо!»

Хоч коли ця нова генерація Валентів вступала на арену історії, чула вона за собою догану, наклепи й крики Ізоґенів, які чи ж не сміються з них? Чи не бажали б, щоб вони щезли? Щоб на кін життя знову вийшли ті, що дрижать за свої установи і яким нема діла до великих цілей? Ці типи Ізоґенів і Мартиянів – різні. Є такі, як Мартиян, – чес-ні й порядні, тільки наївні. Є егоїсти й патріоти своїх крамничок, яким від справи нації важливіші спортивна площа, дім «Просвіти» чи ВУАН…, все одно, яким духом над-хненна. Є такі, що, як мати Люцили, виховують дітей, щоб забули віру. І їхній вплив є страшний на життя нації, що рветься до свободи.

Скажуть: що ж не треба нам таких, які боронять установи, закладають їх, культур-ні, освітні чи економічні? Не треба адвокатів, щоб боронили, де лише можна, нас перед судом чужинців?

Це все потрібне! Тільки за умов: 1) щоб не казали Ізоґени, що тільки це виведе спільноту на шлях свободи; 2) щоб не називали анархістами і не виклинали тих Ар-дентів, які борються не за ґрунт чи за площу, а за вищу ціль; 3) щоб не посували своєї нейтральности до чужих кесарів аж до того, щоб розбивати собі чола перед ними, як це часто трапляється з Ізоґенами; 4) щоб не гасили духу нації, не нищили таких Аврелій і Валентів; 5) щоб обмежилися своїми дрібними справами і не накидали себе в провідники народу, що ось уже 50 літ мучиться, терпить і гине в страшній борні за вищі цілі, ніж за ті, що їх придумати можуть нащадки Ізоґенів.

У добу, яку переходимо, як бачимо з п’єси Лесі, коли на чолі громади опиняються Мартияни і його протектори, все краще, сильне, шляхетне відходить пріч. У добу, коли йдеться не про дрібні здобутки, як вчить нас поетка, потрібні инші люди в передніх лавах. Треба людей не мертвої віри, не таємних учнів, не Никодимів, а Павлів. Таких, що вміють жити для «живої віри», не літеплих, що не належать «ні до надземного, ні до земного». Треба, щоб «наша Правда» була не «убого вбрана». Треба людей, які вміють горіти для «вищої краси, живої й страшної». Які не звикли тратити в куточку «і молодість, і душу, і красу», людей, які ненавидять «рабську долю, нудне, безглузде, сіре животіння». Треба людей не «меживірків» із замкнутими устами, треба людей, які направду хочуть «прислужитися до слави Бога» і своєї ідеї. Людей, яким би «цвілим і сірим муром не стала на дорозі обережність», людей, які не шукають «поваги в ідо-лян», які знають, що напасти не відвернути борцям із душею «меживірків», лише тим, які не хочуть бути «рабами глухонімими», тим, що, як Валерія, «святою вірою горіти здатні».

Леся Українка в усіх своїх драмах виводить протиставлення тих двох типів – і в «Адвокаті Мартияні», і в «Трьох хвилинах», і в «Одержимій», і в «Касандрі», і в «Бо-ярині». Мораль усіх тих творів, що тільки такі типи, як я згадав щойно, не літеплі, творять тривале й велике на землі, які не хилять голову перед чужою правдою.

Закінчу тим, з чого розпочав. Усі установи видимого світу – церква, держава, прав-ляча аристократія, нація, та чи инша установа, – все це витвір не матерії, а духу, таких людей, яких виводить Леся в типах Ардента, жирондиста, Міріям, Касандри. Де цей дух горить, постає їхній задум у фізичному світі. Де він гасне або його гасять, там роз-падається й гине їхній світ і в площині фізичній. Так все бувало, так і буде.

[«Вісник». – 1954. – ч.6]