Дмитро Донцов «Вибрані твори» Том 10 «Твори різних періодів»: «ГРІХ ПРОТИ ДУХУ»

Автор: . 07 Лис 2016 в 0:01

«ГРІХ ПРОТИ ДУХУ»

[Надруковано у виданні:Донцов Д.Вибрані твори у 10-ти т. Т.10: Вибрані твори / Упоряд., ред., автор передм. О.Баган.  –  Дрогобич-Львів:ВФ”Відродження”, 2016]

 

 

Який ми гріх вчинили проти Духу,

Що він зламав свій заповіт великий,

Той взятий з бою волі заповіт?

Леся Українка

 

Повз цей трагічний запит Долі бездумно й безжурно проходили покоління багатьох оспалих земляків, як і попри такі ж трагічні перестороги Шевченка й Франка. Над останнім із них, над запитом Лесі Українки, зупиняюся тепер. Колись на Україні в тьмі й неволі:

…знялась високо Богданова

правиця і народи

Розбіглися, немов шакали ниці,

що прагнули, «немов леви в пустині», скривавити і знищити нашу Україну. А тоді «свято згоди» між Україною і Духом «гучно відбулося в золотоверхім місті» нашім. Подібне сталося у тисяча дев’ятсот сімнадцятому році… Та й тоді, коли знову над Дні-пром «з’явився той Дух величний», що «вогняним стовпом палав у тьмі», вказуючи дорогу, багато

Не вірили своїм очам, і врозтіч розбігались манівцями,

І попадали ворогам в полон.

А тоді приходили:

Знову тьма, і жах, і розбрат, І

знов настав єгипетський полон.

Який, отже, ми «гріх вчинили проти Духу»? «Хто розбив нам скрижалі серця, Духу заповіт?» – у розпачі запитувала наша Касандра.

Спробую відповісти на це, мабуть, основне запитання нашого століття. Запитання, на яке мусить знайти відповідь нинішнє покоління, коли не хоче вмерти у «полоні» на власній землі.

Перше: що це той Дух, що гріх проти нього на наші голови спровадив біду і стра-хіття, приниження й неволю? Це той, який записав свій «заповіт» на «скрижалях сер-ця» нашого, як каже поетка. Чи ж це не той самий, який у серці Шевченка писав свої «незримі скрижалі» своїм «незримим пером»? Чи ж це не та «мрія», яка «літає орлом» над поеткою? У якої вона просить «дати їй крила свої», у якої благає дати їй «дихать вогнем». Тої мрії, щоб обернути її у «слово». Щоб дати йому силу «статися тілом»? Це ж ті мрії, які в душі гідної того людини «пронизувалися крізь сон, мов промінь з далеких світів», що:

З ними тільки світлом розмовляють І

погляд наш привчають вірить в світло

Без плям, без тіней…

Ці «мрії передсвітні…», деінде пише наша Касандра, це іскра Прометея, який у своїй «твердині духу»:

Мов ураган, той без упину Іскру, вхоплену з неба,

в могутній вогонь роздимає,

що від того вогню «краще бринять пошарпані струни» в руках людини, осяяної ініціяцією згори, ніж «срібнострунні, злотистії арфи» в «дитирамбах облесних» про-фана, співця земних радощів і земних тиранів.

Тільки ж той крик Прометея на струнах (своєї душі) удати здолають лише:

Руки того, хто у серці іскру небесну ховає, Рід свій

веде з Прометея і предківський спадок шанує,

Тямлячи иншу красу, ніж ту, що на ярмарку завжди

Руки до бубна призводять, а ноги до скоків безладних.

Це той «дух величний», що «вогняним стовпом палав у тьмі», це «іскра вогню ве-ликого», яка «глибоко у попелі» людської душі тліє, щоб у гідних ласки спалахнути непереможним вогнем.

Це є ніщо инше, як той Дух, до якого молився Шевченко, молилися наші вели-кі предки, який «подавав душі убогій силу, щоб вогненно заговорила», щоб «слово пламенем взялось». Дух, який «везді сий, жизні податель», до якого молимося, щоб «прийшов і вселився в ни», «ізбавив нас від всякої скверни» і, як ласку згори, дав ви-браним одиницям лікувати хвороби тіла й душі, вгамовувати бурі, а націям – у порох обертати височезні гори потворних імперій – панувати над фізичним світом. Це, пише поетка, «іскра, вхоплена з неба» душею вибранців Долі.

Таким вибранцем Долі був гетьман Богдан, який «хоч малий чоловік», але якого «на велике діло поставив Господь», якому Небо дало силу духу і розум збагнути, що перед ним стояли дві стіни, засадничо собі взаємно ворожі, і дало відвагу прагнути, щоб «одна стіна об другу ударилася», щоб одна «впала, а друга зосталася». Господь зробив із нього велетня, який «отечество найпаче возлюбивий і його ради ні вочто вмі-нивий спокій, користи і всі привати», який поборював зло на своїй землі «мужнім і пре-красним, лицарської відваги серцем», якому осоружні були угоди з ворогами отчизни. Який був типовим представником того лицарства, касти козацької, якому притаманне було таке чуже голоті поняття чести, яким дорожчою від «милої, клейнодів, живота, обнови» була лицарська честь. Були це «лицарі церкви, правди, мести», «сладостям лицарським всеціло себе вдавши». Недарма Платон уважав погорду до дочасних благ остоєю аскетизму і стоїцизму, основною чеснотою вищої касти. Недарма вважав, що «войовники мужеські і суворі мають у своїй душі щось божественне»… Це були ті, яких основними чеснотами були «шляхетність, мудрість і мужність», які дають віру, що не знає сумнівів у свою велику справу, пристрасну любов до свого ідеалу, до своєї «мрії», не до матеріяльного «благоденствія», і героїчну відвагу серця не пактувати з силами Зла, лише валити вівтарі чужих богів. Були вони надхнуті тою велетенською силою Духу, «небесною іскрою в серці», «іскрою, схопленою з неба», яка дає «рукам нетвердим» «стать на ката знову», яка притягає їм на допомогу «силу Архистратига Михаїла», що «вогняним стовпом палав у тьмі», вказуючи їм шлях до тріюмфу й бо-ротьби за їхню велику ідею. Це була та «іскра вогню великого», яку будили в нації її пророки: автор «Заповіту», автор «Мойсея» і авторка «Касандри», прочуваючи гряду-чий час останнього змагу із зірваними з ланцюга силами диявола нашої доби. Змагу в ім’я «предків заповіту», в ім’я великої місії Києва.

Це було б з приводу першого запитання: про який Дух говорить поетка, що прийшов накреслити в наших серцях «свій заповіт великий» на скрижалях наших сердець? Запитання друге: який ми гріх вчинили проти Духу, що він зламав свій заповіт великий», той, «взятий з бою волі заповіт»?

Під «ми» треба розуміти ту провідну українську інтелігенцію останніх майже ста літ, яка пішла за блудними «современними вогнями» вузькоглядного драгоманівського матеріялізму, яка, «коли з’являвся їй дух величний, що вогняним стовпом палав у тьмі», як Шевченко і сама поетка, «не вірила своїм очам і врозтіч розбігалась манівця-ми». У цих словах і є вже відповідь на друге запитання. Ця бо інтелігенція втратила у своєму серці віру в того Духу, насамперед у всеспасаючу силу тої «іскри з неба», що «могутній вогонь роздимає» в серцях людей.

Ця інтелігенція не мала вже завзяття предків, тої касти лицарської, що «свій рід веде з Прометея і предківський спадок шанує». Ця інтелігенція відкинула «предківський спадок». Цей спадок – і політичний, і духовий – був чужий інтелігенції, яка всю давню нашу літературу, всі її ідеї, містику й езотерику відкидала як «схоластику». Яка задовго до підпалу Москвою книгозбірні ВУАН у Києві радила ту «схоластику» спалити (М. Шаповал) або гукала устами большевицького блазня: «Що це горить? Архів? Музей? А підкладіть-но хмизу!» (Тичина). Або силкувалася стягти з постамента Шевченка, щоб на його місце поставити московських ідолів (Багряний). Або топтала ослячими копитами пам’ять «незнаних вояків», що зложили голови в ім’я своєї Правди в степах і лісах України. Або, як панегіристи «сучасности», які з «іронією» пів інтелігента глу-зують із містики давнього Києва, а ідуть під стягом Марксів і Райсів, радячи нам за-лишити Київ зі Святою Софією і Лаврою та повернутися лицем до Евразії. Що можуть ті «інтелігенти зрозуміти в патосі творчости і містиці Лесі Українки, коли бачать у ній не вищу духом опромінену Одержиму або пророчицю Касандру, а ліричну Марусю, яка «співає про весну і квіти, билинки, берези і кущі…»? Чужі є тій інтелігенції віра у Вищу Силу Духу, що творить дива у фізичному світі, чужий патос горіння для великої ідеї, віра в чудо, чуже бажання демаскувати диявола і боротися, а не пактувати з ним в надії на «еволюцію» і «прогрес». Ось у чому був «гріх проти Духу» тої інтелігенції, яка «чужим богам пожерла жертви». Ось чому Дух той «зламав свій заповіт великий»

Та, читаємо в поетки, «може нам дасться заповіт новий, і Дух нові напише нам скрижалі»… Може! Та це станеться не скоріше, як Україна поскидає ідолів чужих, а їхніх недоумних попихачів поставить на своє місце в суспільстві. Це станеться, коли вестиме Україну нова лицарська батава з духом Хмельницького і Мазепи, що «візьме з бою волі заповіт». Тоді лише «і Дух нові напише нам скрижалі».

Майже сорок літ тому лянсував я ідею нових людей із воскреслим духом старої традиційної України, носіїв її великої місії, людей типу тих «лицарів і кавалерів», які існували на нашій землі ще до XVIII ст. Ця ідея нового лицарства рятуватиме Україну та инші нації від влади слуг диявола на Сході, рятуватиме й Захід від Москви і від «со-фістів, економістів і калькуляторів» власної прокомуністичної «демократії».

Ця ідея вже шириться в незалежній від мафії пресі Заходу. Для українців, не збала-мучених пресою москво- і комунофільської «демократії», раджу прочитати знамениту заяву генерала Мак-Артура, однієї з небагатьох блискучих постатей сучасної Америки, в «Лайф» минулого року. У своїй заяві, яку він називає «великим моральним кодексом шевальєрії» (лицарства), шевальєрії – слова, зненавидженого «модерною» голотою, але яке червоною ниткою іскриться і горить у творах бояна нашого лицарства козаць-кого – Шевченка. Основні накази того кодексу, пише генерал, зібрані для того, щоб вій-ськовому лицарству «дати правила заховання, щоб дати відвагу, коли відвага слабне, збудити віру, коли, здавалося б, не було причини вірити, створити надію, яка, здавало-ся, вже пропала»… Як це нагадує «контра спем сперо» («без надії таки сподіватись») Лесі Українки, висміюване безглуздими циніками у своїх листах «до приятелів» або й в инших! Читаємо далі з заяви Мак-Артура: «Недовірки скажуть: «Це все слова, гучні фрази, кожний демагог, цинік або лицемір глузують із цих слів». Але як діють ті слова? Вони формують основу вашого характеру для вашого майбутнього призначення бути сторожами оборони нації. Вони роблять вас сильними, щоб знати, коли ви слабнете, а коли ви слабкі – бути досить відважними, щоб перемогти переляк. Вони вчать вас бути гордими й незламними в чесній невдачі, а скромними й шляхетними в успіху, шукати не вигод, а зусилля і змагань, вчать встоятися серед бурі, панувати над собою, заки навчитеся панувати над иншими, мати чисте серце, дають загартовану волю, іма-гінацію, силу почуття, ставлять бажання непевних і небезпечних пригод над любов’ю спокою, вчать бути джентльменом… Цей кодекс навчає, що є правда і що брехня, вчить жертовности й шляхетности… Когорта цих людей мусить завше бути готовою стати в обороні своєї країни, коли того вимагатиме час, а коли це занедбає, то мільйони духів у брунатних хакі встануть із могил, вигукуючи грізні магічні слова – «Duty», «Honour», «Country» (обов’язок, честь, Батьківщина)! Але це не значить, що будуть вони підпа-лячами війни, бо, як казав Платан, «лише мертві побачать кінець війни».

Як ця тирада нагадує кодекс моральний лицарства козацького! Як нагадує образ Шевченка про лицарів, що встають із могил на оборону правди, справедливости і сво-боди своєї країни.

Як основа того кодексу – честь, як вона нагадує основу всього світогляду нашого «Кобзаря»! Не так матеріяльна біда, як приниження людської гідности викликало в нього гнів. Його обурювало, що «у ярмах лицарські сини», що над ними «поганці па-нують», що всякий «поганець» смів «над козаком коверзувати», що доведеться їм на Божий Суд «руки в кайданах принести», що козак «не соромиться конать в ярмі», що «нагинався» перед насильником, що без сорому і чести деякі з них «у цариці патинки лизали», що мільйони нашого люду «гнув», як рабів, сатрап чужого деспота, що стіль-ки земляків перетворилися в «лакеїв», «плебеїв», «сміття з помела» чужого тирана, мучився душею, бачачи, як «всякий день стоїть стид наш перед нами»… Цей стид, со-ром, почуття ганьблення душі вільної людини гриз його вдень і вночі набагато більше, ніж економічний гніт.

Це була основна прикмета лицарської верстви, така далека тим, кого звав «плебея-ми». Коли «модерне», «прогресивне» плебейство наших днів у своїй «сучасній» пресі торочить про припинення збройної і навіть холодної війни з «сусідами», що винищу-ють нашу націю фізично і на Україні завели жорстокіше від старого кріпацтво і це кріпацтво приймають як добрий, придатний для України «новий лад», коли, розбиваю-чи лоба перед чужими ідолами, виправдовуються заповіддю «християнської любови», чи не є це повний заник у тих лакейських душах всякого почуття чести, гонору, про який говорить Мак-Артур, чи до їхньої «модерної ідеології» не надавалося б як гасло старопольське прислів’я «нє гонорово, алє здрово»? І чи можливе якесь порозуміння між людцями цього гасла і гаслом Мак-Артура чи Шевченка, які на перше місце став-лять «онор»1, честь? Або чи можливе воно було між хмельничанами, які чужих панів з України виганяли, і барабашівцями, що з тими панами хотіли «у супокою хліб-сіль заїдати»?

Правда, Мак-Артур був головно вояком, не політиком. Він не був типом такого ге-нерала, як Кромвел, Бонапарт, Кемаль, Франко, де Ґоль, Йонеску, або в новітніх часах генерали – шефи політичних хунт Південної Америки, або у нас П.Скоропадський, а в старі часи Хмельницький чи Мазепа. Але він чудово розумів банкрутство так званої сучасної «демократії». Бо у своєму «Слові» перелічував хвороби тої «демократії», де «влада занадто «патерналістична» (батьківсько-опікунча), деякі суспільні згруповання заароґантні, політики скорумповані, де росте злочинство, де занизько падає суспільна

 

1 Франц. honneur від лат. honor – честь, (по)шанування; гідність. У французькій мові літера h перед голосним на початку цього слова не озвучується (німе h)Ред.

 

 

мораль, де звужуються особисті свободи» та ин. І коли в лицарськи настроєних ко-лах однодумців Мак-Артурового суспільно-політичного «Вірую» свідомість ростучої суспільної гангрени вже є, це значить, що ті кола незабаром виступлять під своїм пра-пором і на політичну арену. А що такі думки не є тільки думки однієї людини, можна навести більше прикладів. Між иншим, приклад генерала Айзенгавера, який теж обви-нувачує панівний нині лад у багатьох демократіях як «державний патерналізм», коли держава-опікун стає державою-паном, як лад, де «вбивається характер і мілітантний дух» («fighting spirit»2), і уважає, що «основна боротьба нашої доби – це боротьба за свободу проти регламентації» (Cecil Palmere. «Тhе British Socialist Ill-Fare State»3). Регламентації, додам, що загрожує західному суспільству і з боку комунізму, і соціялізму, і «демократичної» мафії.

Цей момент – «fighting spirit»4 («загониста вояцька вдача» у Лесі Українки), гото-вість поборювати ворожу силу духово й фізично, цієї прикмети якраз бракує націям, де по занепаді середньовічного лицарства, писав Берк, правити почали «софісти, еконо-місти і калькулятори», «реальні політики». Перед чортівськими силами, які сунуть на християнський Захід, ті «реальні політики» відступають або зі сліпоти, або зі страху, або з симпатії до тих сил. В усякому разі, одні свідомо, инші несвідомо гасять дух спротиву в своїх суспільствах, обеззброюють їх морально й духово. А всі їхні гасла «миру», «співіснування», «братерства народів», «соціяльної справедливости» і «гу-манности», «рівноправности націй» – все це фальш, маски, за якими криється зовсім щось инше. В політиці, культурі, духовому житті (преса, кіно, право) толеранція роз-кладу, не раз злочину, підкопування релігії, адорація грошей, насолоди й розваги – і ніколи протесту проти зла. Всі організації тих «реалістів» – ООН, ЮНЕСКО, проєкти світового уряду, всесвітнього «миру» (на основі статусу кво), ведуть до загибелі хрис-тиянської Европи і тріюмфу тої чи иншої «Евразії» чи за проєктом Сталіна-Хрущова, чи Рузвелта, або Шелєпіна, чи за проєктом лянсованого «Сучасністю» Райса – евразій-ської рівнини, яка «має над Заходом безперечну і значну перевагу», з московським або «ізраїльським світовим центром», при чому Україна мала б «орієнтуватися на Схід» і «покласти наголос на своїй близькості до Азії»5. І коли ці проєкти уперто й підступно стараються зреалізувати західні «евразійці», то тільки завдяки заникові того «fighting spirit» у суспільстві Заходу.

Коли навіть із деяких високих щаблів сучасної «еліти» Заходу чуємо апробату «сві-тового уряду», або «моральне» визнання вавилонської ООН, де засідають теж слуги диявола, або поради, що «економічна і соціяльна доктрина марксизму може бути при-йнята, абстрагуючи від комуністичної доктрини про Бога (себто антитеїзму), коли ні проти комунізму й атеїзму, ні проти апостолів диявола в Москві не чутно з тих кіл майже ні слова протесту, ні заклику до боротьби з ними, то чи не свідчить це про мо-ральну дегенерацію кіл тої «еліти», про повний заник бажання боротьби зі злом, про бажання через його толерування здобути спокій для себе, фатальні і наївні калькуляції! Бо це капітуляція, прикрита дзвінкими, але порожніми фразами про «мир», «соціяль-ну справедливість» і турботи про «бідних». Або про те, що «нема різниці між війною справедливою і несправедливою», себто, що нема різниці моральної, коли комуністич-на голота нищить знак хреста і вимордовує мільйони людей «на нашій, не своїй землі», і тими, які на Україні борються проти чужинецького терору за свою віру і націю…

 

2 Бойовий дух (англ.).

Сесил Палмер. Британська соціялістична неблагополучна держава (англ.).

Бойовий дух (англ.).

Сучасність. – 1961. – Ч. 1.

 

Із занику того духу спротиву Заходу постала й «реальна політика» нашої «демокра-тичної» еміграції. Звідси їхня капітулянтська «ідеологія», проповідь «толеранції до ду-мок і діл инших» (у тому числі й попихачів Москви), поради шукати «людей синтезу» між боротьбою і капітуляцією, «внутрішнього компромісу», щоб «українська людина перестала бути ворогом иншої української людини», хоча б та инша була чекістом або славословцем Компартії… І щоб, очевидно, перестала картати перевертнів так, як їх картав Шевченко – «лакеями, людоморами», «попихачами» чужого пана… Для капіту-лянтів абсурдом є «почати якусь тридцятилітню війну коли не двох релігій, то двох сві-тоглядів – ідеалізму і матеріялізму. Для нас мусить настати процес відідеологізування політичного життя», бо це є «вищий ступінь політичної дозрілости»6 і «великого по-єднання соціялізму з націоналізмом», потім із комунізмом і атеїзмом. А ідеалом тих ка-пітулянтів є або «титовська Україна», або «правдива демократія» з таким, наприклад, «Платоном на троні президента», як знаний москвофіл і масон професор Масарик із його гаслом «Правда переможе!», з його республікою, що «нагадувала Швайцарію з її дійними коровами, сиром та добрими годинниками», з його правдивою демократією, засади якої тому «Платонові» «вдалося безболісно втілювати в дійсність».

Ось який був політичний і побутовий ідеал модерних загумінкових Довгочхунів і Перерепенків. Смакуючи цю шлункову «концепцію», так малює нам її наш малоросій-ський Платон, сидячи «на білому коні» на «сучасній» мажарі7. Певно, що ідеали Шев-ченка, Лесі Українки, Івана Франка, поетів львівського «Вістника», ідеї націоналізму були для тих Довгочхунів єгипетськими ієрогліфами, яких не могли розшифрувати, а розшифровані иншими уважали за «немодерну схоластику». Що ж дивного, що криво дивилися вони на новочасних Навинів Івана Франка, що прагнули з «номадів лінивих» зробити «люд героїв», що воліли, щоб їх вели Датани й Авірони, «ошуканці та дурні»? Що за кожної небезпеки, як ті жиди в пустині, ремствували, нащо погнали їх у похід, коли ліпше було б спокійно сидіти в єгипетському рабстві або «хоча б і в неволі», як писав соціяліст Чернецький? Які боялися іти за тим «стовпом вогняним», що з’являвся їм уночі, вказуючи шлях визволення.

Усе щойно сказане характеризує не лише поняття «гонору», чести цих Довгочхунів, не лише поняття, уняте Мак-Артуром у слові «duty» – обов’язок, боронити національ-ну й особисту честь людини, створеної на подобу Божу з «іскрою вогню великого» в душі. Все це нарешті показує, що й поняття «country» – вітчизни – зовсім чуже Довго-чхунам, типовим «дядькам отечества чужого», які не знають, що значить «у своїй хаті своя правда, і сила, і воля». Для них центром їхньої Вітчизни може бути і Москва, і Тель-Авів, чужа «правда» може бути прийнята як своя, своя воля може бути волею чу-жого «підсусідка», молодшого брата, нарешті, своя сила – силою того, хто його, «мов того вола, у плуг запряже». А кому бракує поняття чести, того можна підкупити, хто не має своєї Правди, своєї догми, того можна обдурити, а хто не має поняття того «fighting spirit», того можна стероризувати, залякати…

Це була демосоціялістична, иноді комуністична, «еліта» з її головними представ-никами: Грушевським, Винниченком, Крушельницьким, Вітиком, Петрушевичем, Севрюком, Залізняком починаючи, а закінчуючи сучасними емігрантськими «контак-товцями» з висланниками кліки Кремля. Подібних «демократів» назвав Мак-Артур демагогами, циніками і лицемірами. А до цих треба ще додати сліпців, незрячих, за-дурманених драгоманівською чужою мудрістю. Це вони втратили віру в Духу, його силу й «розбіглись манівцями і попали у полон ворожих доктрин». І за цей власне гріх

 

6 Сучасність. – Ч. 35, Ч. 91 та ин.

Сучасність. – Ч. 53.

 

проти Духу відвернувся він від них і від тої країни, яку сліпі вожді вели в провалля в порозумінні з дияволом, «падши, вклонившись йому». На місце тої лжееліти і має прийти на Україні инша, опромінена тим «моральним кодексом шевалерії», про який колись говорив Шевченко, а нині Мак-Артур.

Бо кожному, хто має очі, щоб дивитися, і вуха, щоб чути, ясно, що наша доба – якраз доба «релігійних і світоглядних війн», з яких глузував згаданий вище сліпий неофіт демосоціялізму. Якраз та доба, яку віщував Шевченко, символізована в «силах Архи-стратига Михаїла», боротьба на життя і смерть сил добра з силами Нечистото, симво-лізованого у воронах «Великого Льоху». Доба, яку візіонувала Леся Українка в поезіях і драмах, доба, яку в «Мойсеї» передбачав Іван Франко, символізуючи незримі сили зла в Азазелі, а збанкрутовану еліту – в тих «ошуканцях» та «дурнях», героях спокою і капітулянтства. Це вже ідуча доба стане боєм на життя і смерть на нашому континенті між традиційними силами давньої християнської Европи й силами орд Евразії та їхніх допомагачів (великою мірою не европейського, а азійського етнічного походження) в Европі й Америці, які, лжехристияни й антихристияни, йдуть, щоб знищити релігію Назорея в Окциденті. А разом із тим обеззброїти його морально, духово й фізично, згасити той «fighting spirit» і запанувати над націями нашого континенту в формі сві-тового уряду на взір СССР. Ця доба якраз буде ще в більшому напруженні й розмірі боротьбою «двох стін» (за Хмельниччини), з яких одна впаде, а инша залишиться.

Підняти ту боротьбу на нашому боці має нова сила – відроджене лицарство. Тобто громада, орден людей, які прийдуть і вже приходять на Україні, як Шевченків Ярема «з крилами за плечима», хто «у серці іскру небесну ховає», окрилені Духу «іскрою вогню великого», осяяні вищою мудрістю, за словами Євангелія, не «бісівською мудрістю» століття матеріялізму, надхнуті вірою в непереможність сили духу, вірою в чудо, не знаною недовіркам, вірою, яка, пише поетка, запалює її мрію, а мрія, перетворена в слово, що «пламенем» горить, творить дива на грішній землі. Це є екіпа, орден людей, які ідуть втілити в життя «незримі скрижалі» нового заповіту Духу, вирізьблені в їхніх серцях Його «незримим пером». Це ті, які «іскру, вхоплену з неба, в незримий вогонь роздимають», які «рід свій ведуть із Прометея і предківський спадок шанують», ша-нують великі традиції своєї нації. Це були ті, які звикли «брати з бою волі заповіт».

Для циніків, демагогів і фарисеїв ця езотерика Шевченка і Лесі Українки, повто-рюю, звучить як марення хворих. Тим не менше ера таких «маніяків» або «дурних оригіналів», як ганьбили Шевченка подібні ж фарисеї за його життя, вже настає. Най-ліпшим доказом того є біжуча історія і містика згаданих двох наших віщунів, яким від-кривалися таємниці незримих світів, які «іскри, схоплені з неба», прийшли роздмухати в могутній вогонь на землі.

І якраз тому, що сили диявола на землі заражені містичною вірою у свою дияволь-ську ідею, яка надихала їх вогнем запалу і жертвенности, зауважує один французький автор, якраз тому мусять ті, що борються зі злом і анархією нашої доби, бути одушев-лені «сильною ідеєю, яка каналізує всі енергії, мобілізує їх і дає їм силу наражати себе на найбільші жертви» (РСС – Formation de chefs et action Catholique Fides8). Боротися зі злом? Щоб ясно зрозуміти це, треба в сотий раз пригадати гасло апостола Якова: «Скоріться Богові і протиставтеся дияволові, і втече він від вас»9. Але втече лише від тих, хто не має «двоєдушія в серці». Хто має відвагу протиставитися в ім’я своєї ве-

 

8 Навчання лідерів і Католицька акція Фідес (Віра) (фр.). (РСС – Pacific Conference of Churches, the regional ecumenical organization in the Pacific region (англ.) – Тихоокеанська конференція церков, регіональна екуменічна організація в Тихоокеанському регіоні).

9 2 Посл. Як., 4.

 

ликої Правди. Якої? Тої, яку «Первозванний Землі своїй прирік», київській Землі (М. Філянський), прирік Києву на те, щоб він «гримів, сіяв і цвів, щоб слава в небо піді-ймала крила» (М.Щербак). Бо доля так судила, щоб «на гострій грані двох світів ми непорушним муром стали» (Юрій Клен).

«Містика?» – з глумом питатимуть недоумки з громади «циніків і фарисеїв». Так, містика! І чудово розуміють вирішальне значення тої містики для постання нової України ті, що завзялися її угробити остаточно, ті, які вперто і послідовно вогнем, залізом, землею і водою нищать тепер наші церкви, наші могили, наші безцінні ду-хові скарби в старих книгозбірнях України. Вони знають силу надхненого «іскрою з неба» людського духу! Недавно совєтський російський автор Васільєв написав книгу «Таємничі явища людської психіки»10, в якій, зупиняючись над таємничими силами людської душі (гіпнотизм, суґестія, яснобачення, телепатія, телекінез), автор, не мо-жучи заперечити їх існування, намагається їх пояснити або фізичними причинами, або зараховує їх до забобонів, явищ хворобливих, алкоголізму та ин. Робить це безпорадно і наївно, але зраджує при тім страх перед невідомою незримою силою людського духу. Найцікавіше, що книжка, хоч трактує явища чисто містичні, з’явилася у «Видавництві політичної літератури». Власне! Васільєв і такі ж, як він, відчувають, яку величезну ролю в політиці має містика! І тому вважають боротьбу з нею одним з основних за-вдань совєтської політики, а містику – за основну загрозу для існування диявольського режиму і його диявольської імперії. З тих самих причин зруйнували москалі собор Архистратига Михаїла, бо був він патроном лицарства нашого.

Нова батава людей на Україні, яка прийде, яка вже йде на Україні і яка має доверши-ти велику місію нашого Києва, – це батава нової провідної верстви. Сентиментальні народолюбці можуть досі лементувати, що спасе Україну «лише народ, демос», маса, бо нібито лише той демос «створив традиції безсмертні», розкрив «скарби нації»… У чому ж для розчуленого народолюбця є ті традиції і скарби? А дуже просто: «у до болю люблених піснях». І ці малороси й русини навіть у мріях про визволення й традиції до-думуються найвище до «рідних пісень», «рідної мови», «рідної ноші» й «рідної їжі»…

Наші традиції є деінде! І відновити їх можуть лише люди нового духу нового ли-царства, що його викликали з могил Шевченко, Леся Українка, яка «любила вік лицар-ства», Франко і поети львівського «Вістника»: О.Теліга, Ольжич, Мосендз, Маланюк, Стефанович, Клен. Це має бути окремий орден людей, спаяних в одне ціле спільнотою духу. Маса ніколи не веде, масу ведуть її вожді – зрячі або сліпі. Так, як армію ведуть Бонапарти, Хмельницькі, Богуни, Болбочани або Омеляновичі-Павленки чи Айзенга-вери. Ця каста, іронізував із «демократів» Юрій Клен, не буде:

У такт іти з добою,

Нівелювати рівень свій з юрбою

– вона буде її вести за собою.

Будуть це, за пророцтвом Лесі Українки, «закуті в залізо борці або посивілі в науках ченці, світочі свого народу». І хоч «лицарські повинності гірше ярма», та дарма хотіти їх скинути, бо «у кров переходить лицарство» з покоління в покоління.

Люди нового духу – це люди духу старої країни, ті, що твердо вірили, що «право-суддя Боже подвигає народ до оборони власного життя», ті, що були переконані, що вони були «знаряддям Божої волі», люди окремої, духової спільноти, ордену.

Орден? Це гурт людей одного «морального кодексу», людей добору, не механіч-ного об’єднання Вавилонської вежі чи ООН. Один французький автор, розглядаючи проблему «модерного апостолату», писав, що для того, щоби довершити якесь велике

 

10 Нов[ое] Рус[ское] Слово. – 7.6.

 

діло, «треба для перемоги однорідної активної рішучої меншости». «Спасіння через еліту – це єдиний засіб запанувати над труднощами нинішнього часу» (L[eopoldes] de Mondesaignes. «L’Apostolat et le Probleme des Elites»11).

У нашу добу, коли насіння Маркса, Фройда, Лєніна розвинулося буйним чортопо-лохом на Сході і сильно починає йнятися вгору на европейськім Заході, де «демокра-тичні» маги відверто голосять «релігію» матеріялізму, шлунка, сексу, забави, грошей і вигоди, антипатріотизму й «миру за всяку ціну», хоч би з самим сатаною, коли в побуті, літературі, мистецтві, на радіо, у своїй пресі, в моралі громадській, у праві серед того самого «демосу» ширять розклад і анархію, вбиваючи в душах ту «іскру з Неба» (Лесі Українки), калічачи розум, душу й волю людини, бажаючи перетворити той «демос» у двоногу худобу, ведучи свої нації і світ до катастрофи, ідея лицарства починає відроджуватися, як вище навів я приклади, на Заході. Особливо подібне треба підкреслити щодо України.

Уся Україна опинилася під чоботом північного варвара, який заповзявся не лише фізично знищити нашу ворохобну націю чи розсіяти її, але «саму душу нашу в пута закувати», згасити в ній «вогонь небесний той», що приніс на гори київські Перво-званний. Найгірше ж, що ця диявольська робота знайшла і знаходить ще стільки Юд і Каїнів у лоні самої нашої нації! Тих, як писала поетка, «невільників продажних без со-рому і чести» або просто глупих «самоотверженних малоросів» чи, як казали поляки, «почцівих русінуф»12. Попри маси тих, що на Україні за своє людське національне «Я» ідуть на героїчний спротив, на смерть і на муки, є там досить ще Тичин, Довженків, Скрипників і Сосюр. Але на еміграції нема терору Компартії (вона має змогу вбива-ти лише найкращих), ті «дядьки отечества чужого» рекрутуються серед недоумків-кар’єристів і косачів.

Ці модерні москвофіли в ім’я політичного «реалізму» намагаються у своїй пресі вбити в душах еміграції потяг до великих ідеалів, до боротьби за них, до спротиву проти насильства чужих на нашій землі, сіють сумнів, страх або байдужість, бажання схилити чоло й пактувати з апостолами брехні і зла. Вони вбивають у серцях ту іскру з неба, віру в Силу духу. Тому за цей гріх проти духу цей останній відступив від них і, на жаль, від землі, яку ця лжееліта «демократична» задумала представляти.

Та за останні 50 літ на Україні й у духовому і фізичному світі нації народжуються і встають сили, про які мріяв Шевченко. І ці нові, як казали в давнину, «будуть поді-бні колишнім», тим, чий дух входить у них із старих козацьких могил. Шевченко в яскравих і повних містики образах передбачав прихід цих нових лицарів, які «встали з могил» за останні п’ятдесят літ, нагадуючи, що поза ними «ність спасення» для Укра-їни. Той самий апель до «мерців», які з могил «за правдою встають», посилала у своїх поезіях і драмах Леся Українка, Іван Франко і згадані вище поети групи львівського «Вістника».

По занепаді давньокиївської держави відродилося українське лицарство в формі ордену запорозького, в контакті з лицарством Заходу. А в кодексі західної шевалерії, так подібним до нашої, між иншим було так: «Ти повинен любити країну, в якій на-родився», ти «вестимеш проти невірних війну безнастанну і безпощадну» (за що і про-ти чого!). Нарешті – маєш виконувати свої зобов’язання громадські, «коли вони не є проти законів Божих»13. Здається, звичайні і прості правила? Але з ними врозріз ідуть

 

11 Леопольд де Мондезень. Апостольство і проблема еліт (фр.).

12 Польськ. рoczciwy rusin – добрий, добродушний, порядний русин. Так кваліфікували поляки тих українців, які не виступали проти польського гніту – Ред.

13 Marie-M.-Martine. Contes de Chevalerie. – Gardiens de L’Honneur. Марі М. Мартін. Казки лицарства. – Честь гвардії (фр.).

 

 

«правила» драгоманівців – давніх і нинішніх «реалістів». Коли ці останні кажуть, що вірять у Бога, то все ж ідуть на угоду з тими, хто брехнею, вогнем і мечем нищить Його на Україні. Коли говорять про боротьбу за «соборну і самостійну», то иншими «еволюційними способами». Коли клянуться в любові до країни, де вродилися, то або голосять і любов до зрадників, і перевертнів, або, як «есер» М.Шаповал, що в ім’я свободи жадають, щоб кожний, хто народився на Україні, мав право вибирати собі на-ціональність, яку сам хоче.

Згадані правила західного лицарства були зовсім, як бачимо, иншими. Такі й по-дібні приписи можна знайти і в писаному, і в неписаному кодексі лицарства запороз-ького. Вже згадав я, що патроном і західного, і нашого лицарства був Архистратиг Михаїл, цей «рати небесної водитель, полчищ Господа мечоносця», як говорили в часи князя Байди-Вишневецького, заложителя Січі, тому радилося «з оним в дусі держати-ся, якоже образ цей силу тайну носящий есть». Як у цій фразі знайдете і містику Шев-ченка, і Лесі Українки, що ті лише притягають до себе вищу силу, які вміють її іскру «у великий вогонь роздимать», які «вірять у світло», в силу його проміння «з далеких світів» у своїй душі. В таких лише серцях напише Незримий Дух нові скрижалі нового Заповіту для їхньої країни.

І справді, доки існувало те лицарство на Україні – чи в князівські часи, чи в ко-зацькі, чи часово в 1917-1920 рр. або 1939-45 pp., – доти існувала й Україна, стояли або вставали на ній ті лицарі, що їх викликав із могил Кобзар. І ще одного не треба забувати, що чин лицарський – невідомий зовсім деяким і чужий деяким народам (між иншим, московському і жидівському), на Заході Европи найдовше, бо до XVIII століт-тя втримався якраз на Україні. Ця традиція і дух лицарський так міцно закоренилися в землі нашій, що не вдалося їх виполоти ні сучасним «реалістам», ні таким ненависни-кам Шевченка, як Драгоманов, Куліш, Арабажин чи Багряний. До повернення до дав-ніх традицій нашого лицарства, до формації ордену нових наших Навинів пристрасно закликав Іван Франко у своєму «Мойсеї».

Перестерігав новочасних Датанів та Авіронів:

Зрозумійте й затямте собі, ви, сліпців покоління,

Що, як здушите душу живу, заговорить каміння!

Перестерігав, що як волітиме «спокій» у єгипетській неволі народ, то:

Замість статися сіллю землі, станеш попелом підлим,

Замість світ свободити від мук, і роздору, і жаху,

Будеш ти, мов розчавлений черв, що здихає на шляху,

Що, як зійде зі шляху, призначеного Господом, Він:

Буде бити і мучити вас, аж заплачете з болю

І присягнете в горю чинить Його праведну волю.

У цього картаючого пророка знайдете й нові скрижалі нового заповіту, відпо-відь на всі дражливі питання грядучої нової доби. Вести націю мають не збанкру-товані, що прийшли на місце шевалерії, – «софісти, економісти і калькулятори», а наші «Мойсеї» і «Навини». Вести її будуть шляхом героїки, боротьби і посвяти, не шляхом плазування перед фараоном або злочинного «миру» з синами диявола. Що підуть не під прапором облудного інтернаціоналізму чи соціялізму (Франко був ви-разним ворогом драгоманівства і соціялістичного рабства), під владою «ошуканців та дурнів», які перетворюють націю в «номадів лінивих», у рабів матеріялізму, і всенівелюючої регламентації сліпих вождів, а шляхом ідеалізму, націоналізму, духо-вости, суспільної єрархії історичної України. Шляхом великого післанництва нації в обороні предківської віри і слави.

Хто студіював цю поему Франка, знайде в ній філософію лицарства, хоч і написа-ну, подібно до драм Лесі Українки, в кадрах чужої історії. Знайде віру в божественну Силу, яка дає силу, відвагу й непохитну волю націям, віру в покликання нової батави («парубоцтва Навина»), віру в місію нашої країни, віру в «невідоме», волю «фантас-тичне осягнути», забуваючи про «близьке й знайоме», наказ «не гасити святого вогню» у своїх лицарських серцях.

Закликав народ «не статися ласки негідним» божественної, стерегтися, щоб «обі-тниць своїх не відкликав» Господь.

Учив великої і забутої модерними софістами правди: не вдаватися в службу ідола матерії («добробуту», грошей, «проспериті»), бо «лише Духу кормильців з усіх собі вибирає» Господь. Учив, що, «хто здобуде всі скарби землі і над усе їх полюбить, той і сам стане їхнім рабом, скарби духу загубить».

А ті скарби були найважливішим з усього!

Цікаво, що в поемі Франка є проблиск ідеї про не лише національної, а й універ-сальної ваги велику місію України, її значення не тільки для нашої землі, а й усього християнського Заходу, авангардом якого є Україна в боротьбі з силами антихриста. Франко підкреслює, що призначення України – не лише себе, а й «весь світ свободити від мук, роздору і жаху» силою свого Духу. Тому й пригадує всім маловірам і недоум-кам, щоб знали, що згубою буде для України, коли послухає голосу одурманених чу-жою брехнею «дядьків отечества чужого» і «тверезих реалістів», коли не збагне своєї місії. Перестерігає, що «з Богом на прю виступать непорадно», бо:

Його вже натягнутий лук, і тятива напнята,

І наложена стрілка на ній –

І це ви є – стріла та!

Ви – сучасні покоління, а:

Як стріла вже намірена в ціль, нагострена до бою,

Чи подоба стрілі говорить: «Я бажаю спокою»?

Ціль? Це власне та місія України, про яку я нагадав, цитуючи вище про віщування поетів «Вістника», між иншим, слова одного з них, що на київській Землі, на її горах, на Хрещатику, сама:

Вічність гомонить, з імли віків

Здіймає слава соколині крила!

Тут плив народ до світла древньої

Софії. Хрещатику! У клекоті віків Тебе

Вкраїна кров’ю охрестила!

Щоб ти гримів, щоб ти сіяв і цвів,

Щоб слава в небо підіймала крила!

У закликах цього та инших поетів львівського «Вістника», перед тим Лесі Укра-їнки, а ще перед тим Шевченка бачимо, як у містичному прозрінні уздріли вони, як апостол на шляху до Дамаску, того «Духу великого», що «вогняним стовпом світив у тьмі», вказуючи нам шлях.

Хай трагічні заклики цих наших ясновидів вічно стоять перед нашим духовим зо-ром, хай стережуть, щоб не вчинили ми «гріха проти Духу», щоб знайшли давній шлях «козацької нації» нашої, вказуваний здавна патроном Києва, вождя «полчищ Господа мечоносця», щоб «народи, що, немов леви в пустині», шукають нашої згуби, розбігли-ся, немов шакали ниці. Щоб відбути з Ним знову те «свято згоди в золотоверхім місті»

[Альманах «Гомону України». – 1966.]

Рубрики: Видання Центру | Твори Дмитра Донцова