Дмитро Донцов «Вибрані твори» Том 10 «Твори різних періодів»: ДОН КІХОТАМ МОНАРХІЗМУ

ДОН КІХОТАМ МОНАРХІЗМУ¹

[Надруковано у виданні:Донцов Д.Вибрані твори у 10-ти т. Т.10: Вибрані твори / Упоряд., ред., автор передм. О.Баган.  –  Дрогобич-Львів:ВФ”Відродження”, 2016]

 

Не є моїм звичаєм займатися особистою полемікою, на жаль, такою в нас по-ширеною. На сторінках ЛНВ-ка, редагованого мною ось вже скоро чотири і пів року, міг би я, коли б хотів, звести порахунки з особистими на мене нападами: з боку «Нової України». «Діла», «Культури», «Землі і Волі», «Вістей», «Комуніста», «Хлібороб[ської] України» та ин. Але я цього по змозі уникав. Так само не реагу-вав на нападки хліборобів-«державників»: ні на випади в їхньому журналі, ні на листа до мене В.Липинського, в якім такі слова, як «хам» і «гад» конкурують із ще елегантнішими висловами шляхетного «войовника». Не скористався я рівно ж із запрошення «Студ[ентського] Вістника» відповісти на ординарний виступ того самого «лицаря» в сім журналі. Та коли він, спровокований моїм ігноруванням його «полеміки», «ляпнув» свій шедевр у передмові до окремого видання «Листів до любезних земляків», я вирішив відповісти йому кількома словами для характеристики цілої течії хліборобів-«державників» і для того, аби вони нарешті побачили, що на цій по-леміці добре не вийдуть.

Отже, як усякий ідейний полеміст, п. Л. зачинає … з моєї метрики («паспорт єсть»?) і з тріюмфом стверджує, що я не є українець, бо … народився в провінції, що її московські колоністи прозвали «Новоросією». Липинський має рацію, як і п. міністр Ґломбінський, що нашій сільській депутації, яка домагалася українського шкільництва для Холмщини, відповів: «На Хелмщизнє, о ілє вєм, нема русінуф, а о ілє сон, нє повінні биць». Засоромленим українським послам (в тім числі й холмща-кам) довелося лише замовчати й схилити голову перед авторитетом людини науки.

Але віддаючи п. Л-му належне як людині науки в справах, що з наукою не мають нічого спільного, я дозволю собі йому дещо відповісти. Отже, другий мій капітальний гріх (опріч першого – невластивого уродження) є той, що я «зрадив хазяйно-витих і заможних батьків, ставши соціяльним проти них революціонером», а потім зрадив російських соціялістів, ставши соціялістом українським.

Ну, тут уже Ваша «wiedza»², пане Вацлаве, не дописала. Російським соціялістом я ніколи не був, чого не можуть сказати про себе деякі Ваші найближчі співробітни-

 

¹ Від редакції. Вмішуючи сю формально «особисту», а в дійсності суспільно-важливу відповідь доктора Д.Донцова на передмову п. Липинського до окремого видання своїх «Листів», редакція одночасно з глибоким жалем стверджує, що пристрасна праця над конструюванням дуже цікавої й корисної теоретично, але у висновках шкідливої, нереальної й суто інтелігентської політичної концепції («хліборобсько-монарх[ічної]»), знищила в українській культурі в особі п. Липинського В’ячеслава Липинського – історика з ласки Божої, людину із загостреною історичною інтуїцією і, що найголовніше, – з історіософським еросом.

Коли зважимо, що наша історіографія є й дотепер диким полем (сумлінні, але історіографічно нездарні й безкрилі праці професора Грушевського), що українська школа, за Аркасом, не має жодного державно-виховного підручника з історії, що історичні праці В’ячеслава Липинського, першого плугатаря на дикім полі нашої історіографії, були єдиним історично-виховним чинником для українця-громадянина і державника, то можна уявити собі всю невіджалуваність сієї втрати.

Українські «монархісти» можуть пишатися: знищивши в особі В’ячеслава Липинського, найбільшого сучасного державно-національного історика, вони залишили українську молодь на поталу «марксистам» Багаліям і решті «українізованих» московсько-жидівських колег малоросійського «краснаво профессора».

² Знання (польськ.).

 

 

ки, колишні активні члени «Украинского Союза Российской социал-демократичес-кой рабочей партии» (названої для «хохлів» «Спілкою»), що складалася з москалів і жидів, видавала свої публікації по-російському й боролася з «українським шовініз-мом». Вам і Вашим приятелям приємно це забути? Вірю, але ж нащо ж Ви їхні гріхи приписуєте мені?

Але тут йдеться не лише про мене. Таких, як я, «зрадників своїх батьків», на Україні було більше – сотні й тисячі. В ту глупу ніч перед відродженням нації до української (не до російської, пане Вацлаве!) соціяльної демократії йшло все здорове, все чесне й сильне в нації, всякий, хто хотів прислужитися національній справі не самим нишпоренням у пожовклих фоліянтах. Ніхто з нас сього не вішає на вели-кий дзвін, бо це був наш обов’язок, бо нема в нас тієї несмачної автореклами, якою переповнені Ваші «Листи». Не заперечуємо ми й рації існування тих, що, сидячи за фоліянтами, уважали себе, як модерні Дон Кіхоти, казковими «войовниками» й «лицарями», але нехай же не думають, що вони, що лише ся праця мала якусь вартість. Нехай не осмішують себе, обпльовуючи ім’ям «зрадництва» цілу молодь перед і під час першої революції, якої вони ані її поривів своїм старечим мозком не в змозі зрозуміти.

Кажете, що я «невідомо з яких причин» опинився за кордоном. Але всі ті, що перебули 1903 і 1907-1908 роки, як я, у Петербурзькій в’язниці або в Лук’янівці, знають, чому я опинився за кордоном. У кожнім разі не добровільно й не на те, аби приємно проводити час у краківських музеях чи веселих домах… Кажете, що я зрадив соціял-демократію ? І тут Ви помиляєтеся, пане Вацлаве. Я не зрадив партії, лише хотів її зіштивнілу постать зробити звиннішою, хотів, щоб вона приготувалася до великих грядучих подій, висунувши на чоло гасло політичної незалежности. Партія за цим гаслом не пішла, видаляючи мене зі своїх рядів за «авантюрничі гасла», які її висланці лише чотири роки по тім поїхали реалізувати в Берестю… Але я можу по-тішити п. Л-го: синодик моїх зрад у нього не повний. Я зрадив партію, а ще й самого царя, якому урочисто присягнув у 1894 році служити вірою і правдою. Але цього вже не беріть мені за зле, бо мої предки не присягали в Переяславі цареві (як, здається, Ваші). Бо хоч якийсь полковник Донцов і був у Богдана Хмельницького (є він навіть в «Ogniem i mieczem»³ Г.Сєнкевича), але я не мав часу дошукуватися, чи був він мій дійсний предок, чи такий, як Петро Дорошенко – всім теперішнім Дорошенкам. Отже, Ви могли, навіть се був Ваш «лицарський» обов’язок, чекати триста літ, поки Ваш суверен звільнить Вас від присяги й дозволить стати українським незалежни-ком, я ж не мав цих скрупулів й тому трошки поспішив. Визнаю, що це провина, але чи вже така велика?

А втім боюся, що Вас не переконаю. Бо важко переконати людину, яка українській «зрадницькій» генерації 1905 року протиставляє таких лояльних і чесних лицарів, як… генерал Залєський, який в ім’я «реальної, не фантастичної традиції політичної української» «служив вірою й правдою державі Російській». Тут, очевидно, провалля, якого не засипати жодними аргументами: для Вас українською традицією є: «Боже, царя храні!», й служба державі і цареві російським, для нас – боротьба з ними; для Вас – нав’язати ще неіснуючий «союз» із Росією, для нас – уже існуючий розірвати…

Та й сим не вичерпуються мої зради. Я зрадив ціле офіціяльне українство, як його представляла наша преса перед війною, й поборював його не постфактум (як тепер ви), а тоді, коли воно було в силі й коли се було потрібно. Ви зачали виступати

 

³ «Вогнем і мечем» (польськ.).

 

 

проти української «демократії» лише на еміграції, а перед тим були своя людина се-ред нашого провансальства, готова йти, як писали в «Z dziejow Ukrainy⁴», слідами Антоновича «ręka w rękę z przedstawicielami tego ludu⁵», цебто з тими демократами,

яких Ви аж тепер лаєте, коли вони лежать на землі. Отже, коли тут і можна говорити про чиюсь метаморфозу чи зрадництво, то, в кожнім разі, не про мої. З офіціяльним українським табором, з нашим «провансальством» я ніколи не йшов рука в руку і їхньою людиною ніколи не був… І перед моїй розривом із соціял-демократичною партією і по нім у моїй ідеології все було негативне ставлення не тільки до царату, але й до цілого російського суспільства (не відкидаючи соціялістичного відламу), й до рідного провансальства. Між Вашою ж колишньою ідеологією, коли Ви йшли рука в руку з провансальством, коли Ви «жалували», що Хмельницький не доконав соціяльного перевороту, вважаючи це за «блуд» його політики («Z dziejow»), і теперішньою є ціле провалля.

Тепер перейдімо до ближчих часів. Отже, моя чергова зрада хліборобів-демократів! Вона представляється так (деякі речі добре собі пригадати, пане Вацлаве!). На з’їзді партії в квітні 1918 року мене разом із Міхновським, В.Степанківським, С. і В.Шеметами і В.Липинським вибрано до Головної Управи партії (ані Скоро-пис, ані Д.Дорошенко, теперішні хлібороби-«державники» до цієї партії не нале-жали). Вже на еміграції у швейцарськім Берні я дістав, здається в 1919 році, так звану лілову брошурку, Проєкт Програми партії хліборобів-державників, підпи-саний В.Липинським, С.Шеметом, О.Скорописом і Д.Дорошенком, з проханням прилучитися до нової партії і пропагувати її ідеї, «проєкт програми» серед нашої еміграції. Я поминаю вже, що сей вчинок був крайньо нелояльний супроти мере, члена Головної управи Хліб[оробсько]-дем[ократичної] партії. Моя адреса була ві-дома, отже, коли б инші члени Управи Хліб[оробсько]-дем[ократичної] партії за-думували утворити нову організацію і до неї втягнути й мене, то їхнім обов’язком було б перед тим порозумітися зі мною, аби спільними силами такий проєкт (на-скільки би я до нього пристав) випрацювати. Замість сього, для сієї організаційної передвступної праці притягнуто двох осіб, що не лише з Управою, а й навіть із партією нічого не мали спільного. Ся крайня нелояльність була однією з причин мого відмовного становища. Другою – персональний склад нового угрупування, а найголовнішою – «єдинонеділимський» зміст «проєкту програми», де говорилося і про «союз» із Росією, і про костомарівські «три Русі», й иншу архівну україно-фільську мудрість. Отже, я відповів відмовою, і це і є моя «зрада» партії хліборо-бів-демократів, у програмі якої не було ні одного з тих абсурдів, які знайшлися в проєкті хліборобів-«державників».

Далі я «пристав до партії «Заграви» в Галичині, аби і її потім зрадити… Трохи нестисло, пане Вацлаве! До «Заграви» я не приставав, лише створив її, редагував орган групи і в трьох четвертинах заповнював його сам, виробив і програму ідеології «Заграви». Се по-перше. А по-друге – я не кидав «Заграви» (хоч це і загрожувало мені як чужинцю немилими наслідками), лише «загравісти» кинули мене. Спершу вони жадали, аби я (по пам’ятній афері Тютюнника) перемінив ідеологію журналу на «зміновіхівську», в чім я відмовив. Далі вони зачали підготовляти вступ групи «Заграви» до трудовицької партії. Я боровся з сим, доки міг, обстоюючи сам лише ту лінію групи, яку з самого початку її постання ми всі прийняли. Коли ж величезна більшість почала явно працювати над ліквідацією групи і над її злиттям із трудови-

 

⁴ «З історії України» (польськ.).

⁵ Рука в руку з представниками того народу (польськ.).

 

ками, я з групи виступив. Моєю програмою було: 1. Маси і молодь. 2. Робота в краю. 3. Самостійна організація. Метою ж більшости стало: 1) Захоплення інституцій. 2) «Висока політика» (маніфести і Ліга націй). 3) злука з трудовиками. Очевидно, тут мостів бути не могло. Під впливом нагінки зі сторони польської, большевицької і «трудовицької» настроєних «загравістів» «Заграва» потонула, але чи мають право щурі, що тікають із корабля називати зрадниками тих, що на нім залишилися?

Тепер, нарешті, про найголовнішу мою зраду – зраду гетьмана. Спершу, отже, Донцов «вкручується між гетьманців»… Ні, се не Донцов «вкручувався» до них. «Вкручувалися» ті його міністри» (теперішні хлібороби), які запобігали всіх і вся протекції, починаючи від генерала Ґренера і посла Мума і закінчуючи мною, аби їх зробили міністрами, які вірно служили гетьманській ідеї, боячись з’явитися на при-вселюдній панахиді по гетьмані Мазепі в річницю Полтави в Софійській катедралі в 1918 р. через те, що не було на це благословення московського патріярха. «Вкручувалися» ті, які пішли на службу гетьманові тоді, коли на це був пляцет Національного Союзу та ин. Щодо Донцова, то він пішов до гетьманців перший серед національної української інтелігенції на заклик гетьмана, приймаючи посаду, яку йому давали і не запобігаючи про неї, тоді коли «зрадою» вважалося те, коли на гетьманців тикали пальцями і погрожували їм обрахунком… Донцов пішов до гетьманців не тоді, коли за прихильність до гетьмана роздавалися посади послів. Пішов, повторюю, на перше візвання тоді, коли инших, у тім числі і пана Вацлава Липинського, треба було довго переконувати «зрадити демократію». «Вкручувалися» ті, яким залежало на посаді, а не на ідеї гетьманській, які (теж теперішні партійні товариші п. Л-го) по знаній розмові кореспондента однієї берлінської газети з прем’єром Лизогубом про «федерацію» з Росією висловлювали (між иншим, і переді мною) готовість моментально долучитися до нового курсу, хоч тоді ані Ено ще не сидів в Одесі, ані взагалі не було причин для цього «тактичного кроку»…

Донцов виявився лихим організатором і «нічогісінько не робив для пропаганди ідеї гетьманщини». Сей закид роблять мені і пан гетьман, і пан Вацлав, і я, може, докладніше відповів би на се, коли б не мав поважних сумнівів щодо компетенції якраз цієї сторони робити мені такі закиди. Щоб я цю компетенцію визнав без застережень, инакше повинна була б виглядати тепер і хліборобсько-демократична партія, і ціла держава українська. Урешті-решт для пропаганди гетьманської ідеї заложив я спеціяльний популярний орган, в якім писати закликав кілька разів усіх членів Головної Управи хліборобів-демократів, але «ліниві і нелюбопитні» політики хліборобські ані разу з достарченої їм змоги пропагувати гетьманську ідею не скористали. Пам’яті гетьмана Мазепи єдино сей орган присвятив окремий номер, а єдиний публічний відчит у пам’ять Полтавської річниці в Києві зробив я… Коли за се на мене йшли доноси до гетьмана (лояльно ним переслані мені) зі сторони російських кіл, я се розумію, але коли проти такої пропаганди підносять голову «державники» українські, то се лише кидає своєрідне світло на них же. Для вас гетьманщина була Переяславом, і лише Переяславом, та ще ліквідацією аграрної революції, для мене – Полтавою і рахуванням із доконаним фактом у сфері земельних відносин. Це й були ті мої «окремі й не такі, як у всіх у партії, індивідуальні переконання», про які згадує у своїх споминах пан гетьман і які він слушно називає «чисто революційним ставленням до ідеї і фактів».

У своїх споминах, між иншим, пише пан гетьман, що «за його (мій) націоналізм я боронив його від його ж безпосереднього начальства». Лояльно стверджую правдивість сих слів, як рівно ж і те, що без такого ставлення пана гетьмана я ні хвилі не міг би залишитися на своїм пості. За таке ставлення я відплатив йому такою самою обороною особи гетьмана і його політики перед його прихильниками з Хліборобсько-демократичної партії, які (українська вдача!) раз на нього молилися, раз впадали в істеричний шал, присягаючи його (очевидно, на словах) замордувати.

«А сам створити нічого не зумів», – пише пан гетьман. Не входжу в цю спра-ву з поданих вище причин, натякну лише, що почасти це було тому, що твори-ли инші, якраз ті, перед якими мусив мене брати в оборону сам пан гетьман, які «творили» зовсім в иншім напрямку. Був, наприклад, у Києві в 1918 році такий пан А.Маляревський. У своїх споминах в «Архівє гражданськой войни» він пише, що його ідеєю було «створення нової здорової і сильної Росії», що з тією метою він «поєхал на Юґ» (тобто на Україну) і «пєрєкрасілся на врємя в украінскіє цвєта», уважаючи, зрештою, українство «чимось зовсім непотрібним і штучно плеканим». Отже, цей самий п. А.Маляревський залишився начальником пресового бюра при штабі гетьмана. І від таких Маляревських аж роїлося в гетьманськім палаці. Коли додати до сього тих українців, які вирікалися мазепинства або на перший кивок згори готові були іти на «федерацію», то стане хоч почасти зрозумілою справа, чому люди инших переконань, ніж пан Маляревський, Липинський та инші, «самі нічого створити не зуміли». Пан гетьман каже, що, мимо цього, він «власне за його (Донцова) націоналізм боронив його до самого кінця». Розумію тяжке становище, в якім опинився пан гетьман, розумію, що йому треба було лавірувати навіть межи німецькими союзниками (в порозумінні з ним я не раз організував пресову кампанію проти того чи иншого планованого кроку німців, шкідливого для України, але якого гетьман відвернути не міг), але, рахуючись із цим, я теж стояв при нім «до самого кінця».

Але коли цей кінець прийшов… «Наступного дня після занепаду гетьманства, – пише пан гетьман, – Донцов надрукував статтю, повну різких і несправедливих проти мене випадів, але я, пізнавши вже його, не був сим ні огірчений, ні здивований».

На це можу відповісти: коли майже наступного дня по урочистих запевненнях, що він ніколи не зрадить прапора незалежної України, пан гетьман проголосив «федерацію» з Росією, віддаючи край у руки російських добровольців, я, не пізнавши його (так, як він мене), був сим і огірчений, і здивований…

Щодо памфлетів, то справа була така: у самий розпал громадянської війни, коли війська Директорії облягали Київ, я, тікаючи перед «федеративними» шпицлями, за-ніс до редакції «Ради» статтю, підписану знаними вам моїми ініціялами, в якій різко осуджував «федеративний» маніфест і висловлював симпатії повстанню. Сю статтю було видруковано, як кожний може ствердити, не «наступного дня по занепаді гетьманщини», лише коли вона стояла ще міцно і коли виступи проти неї каралися…

Але, може, пан гетьман згадує про инший памфлет? Був і инший, той, який, дійсно, з’явився по занепаді гетьманщини в київській «Трибуні» під титулом «Гомункулюс», але який я, як і перший, даремно носив майже по всіх наших редакціях під час повстання і який ні одна з них не хотіла друкувати, опріч «Трибуни», яки тримала його аж до занепаду гетьманщини. До речі, за сей памфлет, коли я вже був у січні 1919 року у Відні, пан посол гетьманський В.Липинський складав мені ґратуляції чи не тому, що тоді вже став послом УНР і перебував під сильним впливом М.Василька, з яким безперестанно конферував?

Я сказав: до самого кінця. І справді, ні один український самостійник по «федерації» не міг залишатися з гетьманом, який, до речі, пізніше сам визнав свою помилку. Київ, переповнений бандами російської добровольщини, Пуришкевич, оваційно вітаний Протофісом, російські триколори над українським клубом, арешти і переслідування українців, навіть гетьманців, – так виглядала ся «українська» держава по федераційнім маніфесті! І треба, справді, розраховувати хіба на без-донну глупоту читачів, щоб умовляти їх, що повстання було повстанням проти української держави.

Коли Ви вже збираєте дані для моєї особистої біографії, то можу подати Вам, пане Вацлаве, до відома, що під час цієї «федерації» і я не сидів у віденськім «Grand Hotel’ю»⁶, а три тижні, аж до вступу військ Директорії, ночував кожну ніч деінде, уникаючи арешту, що добровольча банда раз шукала мене в українськім клубі, спізнившись лише на п’ять хвилин, раз – вдерлася, шукаючи за мною, до професора Яновського та ин. Під час випадкової зустрічі зі мною в Берні швайцарськім у 1919 році пан гетьман запевняв мене, що він не давав наказу на мій арешт. Нехай, але сей наказ не був таємницею, мої колеги-журналісти, росіяни (праві!), застерігали мене, зустрівши на вулиці, про наказ на арешт. А зрештою, коли такого наказу з боку гетьманської влади й не було, то се свідчить лише тим яскравіше, в чиїх руках знаходилася влада в «самостійній» українській державі. І що значила тоді повага українського гетьмана в Києві. Не гетьманщину зраджували ми тоді (її вже не було), ми зраджували графа Келлера і російські триколори, до яких хлібороби-«державники» хотіли нас завести практично в грудні 1918 року, а теоретично – за кордоном у своїх публікаціях тепер.

Таке розуміння «федеративного» маніфесту, зрештою, не є моє особисто. У своїх «Очерках русской смуты» пише генерал Дєнікін, що він спершу негативно ставився до спроб «гетьмана самостійної і ворожої до Росії України» нав’язати контакт із До-броармією. «Но когда министр иностранных дел нового украинского правительства Афанасьев в телеграмме ко мне (3 ноября) заявил, что «украинские силы в согласии с Доном і паралельно с Добров[ольчей] армией направлены на борьбу с большевиками и на восстановление единства России», я ответил тотчас же: «Paз Україна стала на путь русской государственности, предстоит необходимость войти в соглашение по вопросам единого фронта, единого командования для борьбы с большевиками и единого российского представительства на международном конгрессе»⁷.

Ось за що ми зрадили гетьманщину – за те, що вона стала на ґрунт російської державности, і треба мати дійсно якесь татарське поняття про лицарськість, аби ду-мати, що лояльність до гетьмана самостійної України може нас зобов’язати служити гетьманові, який працює разом із Дєнікіним для «восстановления единства России»!

З цих причин пішов я і багато зі мною від гетьмана, жаліючи, що він не вмів ви-користати єдиної нагоди створити українську державу, нагоди, яка для нього не по-вториться більше, як ще менше для полтавців-острянців та инших авантюрників…

Такі, отже, є мої зради. Я зрадив хліборобів-«демократів» через те, що вони ра-дикально змінили свою програму… Я зрадив і гетьмана через те, що він прийняв програму генерала Дєнікіна. Я зрадив «загравістів» через те, що вони стали «ділов-цями». Як се безконечно глупо!

Між иншим, видається мені, що головна причина напастей Ваших на мене, пане Вацлаве, лежить власне в сій, кажучи милою вам федеративною мовою, «атвєрґнутай любві» Вашій, бо люди з жіночою психікою, до яких належите й Ви, сього ніколи не прощають. Кілька разів зверталися Ви і Ваші до мене: раз до Берна з Вашим проєктом ліловим, кличучи до себе, раз у Відні в 1921 році через особу, яку тут не хочу називати (Ви знаєте, про кого мова), раз у Львові у 1922 році, коли Ви

 

⁶ «Великий готель»; тут: готель у Відні, неподалік оперного театру.

⁷ Очерки. – Т. IV. – С. 192.

 

 

зверталися до хліборобів-«демократів», раз у Швайцарії, коли п. інженер К., колишній гетьманський ад’ютант, пропонував мені редагування газети в Берліні (пізніше «Укр[аїнське] Слово»). Щоразу я відмовляв, не вірячи ні у Вашу ідею, ні в її представників. Звідси й гнів Ваш. Коли б я захотів піти до Вас, Ви б дарували мені все, як «діловці» дарували «загравістам» усе, коли ті пішли до них, лаючи їх перед тим на чім світ стоїть.

Такі самі мудрі є Ваші обвинувачення в «зраді» Союзу визволення України. Цю справу пояснював я в осібній листівці, яку видав у 1915 році і до неї не маю що додати. Щодо мого «полонофільства», то по чотирьох роках моєї публіцистської праці у Львові говорити про нього може хіба лише той, хто тікає з криком: «Тримайте зло-дія!». На візу польську я чекав у Відні сім місяців, Ваші ж емісари безперестанно порхають до Варшави і назад, не потребуючи для цього і семи днів. Зрештою, в полонофільській «Політиці» не було статей Донцова, лише статті п.Липинського. Рівно ж не залицявся до польських монархістів у краківськім «Czas’i»⁸. Зрештою, можу Вас запевнити, що боротися з полонофільством, будучи самому чужинцем, тут, у Львові, є тяжче, ніж у прекраснім Райхенау. Можу також запевнити, що боротися річево з ворожими собі течіями серед галичан рівно ж набагато тяжче, ніж як се робите Ви – ділити їх на дві частини, «з яких одна частина служить у польській та большевицькій контррозвідці, а инша ще чекає своєї черги».

Закінчую. І даю Вам пораду: будуйте пам’ятники нерукотворні Залєським, Долгоруким і Келлерам, містіть їхні портрети, видумуйте найкращі форми «союзів» між Росією і Україною, пертрактуйте (як Ви самі зізналися) з російськими монархістами, Протофісом і Пуришкевичем, Ніколаями й Кирилами, обпльовуйте в безсиллі люті найгарніші традиції українського незалежницького руху, обпльовуйте велику визвольну боротьбу 1919-1921 років, протиставляючи їй ідеали Тарґовіци і «лояльности монарху», п’ятнуючи анархізмом кожний здоровий національний рух проти Росії, лише зоставте в спокою молодь, якої Ви не розуміли тоді, як самі були молодим, і яку розумієте ще менше тепер, коли самі стверджуєте, що хвороба Ваша поступає наперед.

Для того, аби називати противників «гадами», «каналіями» та ин., не треба бути ані «войовником», ані «лицарем», се зуміє, не знаю, чи ліпше від Вас, але, напев-но, зуміє, зробити й перекупка на жидівськім базарі у Києві. Чи не розумієте Ви, що, конкуруючи з нею, робитеся смішним, що осмішуєте і свою ідею гетьманську, і компрометуєте пана гетьмана, в якого ще вірите; що викликаєте лише у власних приятелів знизування плечима або почуття жалю і поблажливого милосердя? Зро-зумійте, що інспіраціями, в які самі не вірите, зраджуєте лише Вашу безсилість в річевій полеміці.

«Щоб могла постати Україна, всі місцеві сили, що хочуть своєї держави, мусять відділитися від сил, які підтримують держави метропольні». Се сказав ідеолог хліборобів-«державників». Сієї самої думки дотримуємося й ми, і тому ні один із тих, що прагнуть незалежности своєї країни, не піде з Вами, хоч би Ви у своїй ординарності самого себе навіть перевищили.

 

⁸ «Czas» (польськ.) – «Час», консервативне інформаційно-політичне видання, яке виходило у Кракові (1848 – 1934), а пізніше (1935 – 1939) у Варшаві.

 

[«Державна нація». – 1927. – №2.]