Дмитро Донцов «Вибрані твори» Том 10 «Твори різних періодів»: ДО СТАРОГО СПОРУ
Автор: Центр ім. Д.Донцова. 23 Вер 2016 в 0:48
ДО СТАРОГО СПОРУ
[Надруковано у виданні:Донцов Д.Вибрані твори у 10-ти т. Т.10: Вибрані твори / Упоряд., ред., автор передм. О.Баган. – Дрогобич-Львів:ВФ” Відродження”, 2016]
Рівночасно в обох наших культурних осередках, у Києві та Львові, здійнялася дис-кусія на тему нашої культурної приналежности. «Схід чи Захід»? – так ставлять пи-тання у Львові («Політика»). «Европа чи Росія?» – так формулюють питання в Києві, де воно стало злобою дня. Його обговорюють у журналах, на відчитах, у часописах, йому присвячують спеціяльні книги, як М.Хвильового «Камо грядеши» та ин.
Правда, з огляду на цензуру «рабоче-крестьянського» уряду, що дуже нагадує часи Миколи І, питання не ставиться так гостро на словах, але по суті – так. Назовні спір іде про «пролетарську літературу», про «просвітянство» та «халтуру», але на ділі – про найбільш тривожну справу на Україні: як рятувати національну культуру, що душиться за кільчастим дротом, яким себе відгородила Росія від Европи? Як борони-тися від того здичіння смаку, ідейного спростачення й зарозумілого неуцтва («комч-ванства»), які приніс із собою большевизм на Україну?
Хвильовий відверто каже: «Ахіллесовою п’ятою українського пролетарського мистецтва є не стільки відсутність відповідної критичної літератури і критики, скіль-ки відсутність самої літератури, що її варто було б критикувати». І далі: «Нове мис-тецтво утворюють робітники і селяни, тільки з умовою: вони повинні бути інтелек-туально розвиненими… Хто того не розуміє, той дурень»… А звідси два висновки: перший (який робить Хвильовий) – треба вчитися в Европи і другий (якого він ще не робить) – від Росії нам нема чого вчитися.
Ті самі висновки роблять і инші. «Европу ми знаємо не безпосередньо»… «Ми споживаємо Европу через російське видавництво «Мисль» – воно для зручности перекинуло сюди філію і друкує в Києві більше, ніж ДВУ»… Европа нам потріб-на, бо лише в атмосфері «суворої життєвої конкуренції, суворого мистецького добору» може розвиватися всяка культура, але не (знову недоговорений висно-вок) в атмосфері російської касарняної одностайности. Европа нам потрібна, бо нові пролетарські письменники, як і просвітянський «сатана в бочці», «орієнту-ються винятково на примітивність свого мислення»; «бо становище в нас таке, що людині, коли вона засвоїть певні принципи, що є офіційні, багато й багато прощається за бездарність»… «Не засвоївши й не перемігши в собі основних об’єктивно корисних традицій европейської (та й української) культури, ми на-вряд чи зможемо давати твори ширшого, не хуторянського масштабу»… А висно-вок знову той самий: нам потрібна Европа, via1 Росія ми Европи не досягнемо, від Росії вчитися нема чого2.
Росія давно вже здерла всі плащики з комуністичної доктрини, давно поставила спір між «комунізмом» та «капіталізмом» у його дійсну площину – в площину спо-ру за гегемонію в Европі між нею та її супротивниками. Тепер, нарешті, й українці, хоч пізно, але ще не запізно починають догадуватися, що не між «капіталістичним» Заходом та совєтською Росією мають вони вибирати, але просто між двома типа-ми культур, між двома засадами – засадою Окциденту і російського «евразійства». Недурно серед київських «москвофілів» зчинився страшний галас, що «европейці»
1 Дорога, шлях; через (у просторовому значенні) (лат.).
2 Шляхи розвитку сучасної літератури: Диспут 24 травня 1925 року. – К., 1925.
підривають самі підстави совєтського ладу. Не дивно, що стаття Хвильового, яка за-початкувала цілу дискусію, подіяла, мов свого часу «Лист» Чаадаєва.
Не знати, чи доведеться українському наслідувачеві Чаадаєва писати незабаром свою «Apologie d’un fou»3, але питання поставлено, і його вже не задушити. З приводу наново здійнятого в Києві й у Львові спору про Схід і Захід, хочу зробити тут кілька зауваг.
Коли ближче приглянутися до суперечок межи прихильниками різних «орієнтацій», то побачимо, що їхня суть не полягає ані у Сході, ані в Заході, а зовсім у чомусь иншому, в одній проклятій болячці нашого життя, що дилема, яку ставлять диспутан-ти, несвідомо для них самих зачеплює иншу, поважнішу і грізнішу…
Що вражає в наших «москвофілів» і «европейців», так це те, що одні у Росії, другі на Заході брали не найліпше, але все і, як правило, найгірше, несуттєве, другорядне, найкаламутніше з того джерела, з якого пили. Коли це був «москвофіл», то брав із російської культури все розкладове, анархічне. Коли «европеєць», то залюбки роз-кошував не в тім, що було сильне, динамічне в західній цивілізації, лише конче в тім, що вже скам’яніло, знепорушніло, звигідніло, зміщанилося.
Ось наші «москвофіли». Хто був їхнім Богом у Росії, в кого з росіян училися вони нових і творчих ідей? У Ґрановського, Лєонтьєва, в теоретиків здорового націона-лізму? Ні, в народників, у Толстого, в учителя опростачення, суспільного атомізму, немічного анархізму. Хто з російських поетів володів думками українців? Ані патрі-отичний Тютчєв, ані Лєрмонтов, поет неспокою, тривоги й пориву, закоханий у жор-стоку борню за буття, лише класично зрівноважений Пушкін, поет нудної млости Надсон, співець перечуленої, слабонервної «людяности» Нєкрасов і инші «нитики». З Достоєвського знали лише плакальника за «уніженних і аскарбльонних», але не того, якого подивляв Ніцше.
Приклад Достоєвського особливо цікавий. Він симптоматичний. Достоєвський був той, хто радив не дуже захоплюватися пасивною масою, протиставляючи їй ак-тивно-творчу меншість, хто радив «не класти лаврових вінків на вошиву голову» му-жичка і не плутати «народність» із «простонародністю». Але чи щось із сих цінних думок засвоїли собі наші «москвофіли»?
Достоєвський ставив своїм землякам у приклад Англію за те, що вона не мала російської «слабосердности», проголошував цілком у дусі Великого інквізитора або Кальвіна, що «правда (ваша повинна бути) вища за ваш біль». Достоєвський при-страсно тужив за людьми «прочной нєнавісті, в противоположность нам, русскім, как ізвєстно, людям весьма нєпрочной нєнавісті». Він же був завзятий ворог космопо-літизму і всіх «общєчєловєков». Він учив, що кожна велика нація повинна носити в собі «гордиє і заносчівиє мєчти», щоби накинути їх світові. Достоєвський, нарешті, був апологетом війни, яка повинна була для нього «освіжити повітря». Він думав, що «скоріше мир, довгий мир звірить і робить жорстокою людину, ніж війна», що «те-перішній мир скрізь і завше гірший від війни, до того гірший, що навіть неморально стає нарешті підтримувати його». Він картав якнайбільш прокляту рису російської вдачі – «податлівасть і готовнасть на саглашеніє» з ворожими думками… А чи що з сих цікавих і сильних ідей засвоїло все, їм протилежне, все, від чого тхнуло роз-кладом, всі декадентські ідейки повільного «поступу», пристосування до існуючого погодження з оточенням. У нас навіть ще тепер виправдують тих провідників україн-ства, що тоді голосили «космополітичні» й «гуманні» ідеї, які, мовляв, у той час були зовсім виправдані… Так, ніби «в той час» уже не було навіть серед тих росіян, на яких вони взорувалися, думок, різко їм протилежних.
3 «Апологія божевільного» (фр.).
Правда, Достоєвський був виїмок, але все ж не єдиний. Опріч названих, до цих винятків належали і Розанов, і Самарін, і ще дехто. В їхніх думках відбивався той сильний, трохи татарський, первень у російській розхлябаності, який допоміг Мо-скві створити велику імперію, і якраз цей єдиний здоровий первень переочували наші «москвофіли» в захваті перед усім антисуспільним, декадентським, антипатріотич-ним, плебейським.
І так було до останнього моменту. Що зробили большевицькі придворні співаки з Лєніна на Україні? В несмачних українських одах на честь продовжувача діла Петра І на Україні знайдете лише сердолюбного приятеля бідного люду, що сміється й плаче з ним, – карикатуру червоного Торквемади. Читайте наших «радянських» письмен-ників. Із цілого гасла російської революції: «Пролетарі всіх країн, єднайтеся залізом і кров’ю під владою Совєтів» – наші «москвофіли» (або їх більшість) засвоїли лише пасивне «єднайтеся» і «визволяйтеся», але не активне «влада», перелицьоване «Де згода в сімействі».
Десять років перед останньою російською революцією звертався до европейських колег Д.Мєрєжковський: «З пильною і тривожною увагою приглядаєтеся ви (першій) російській революції, та все ж не досить тривожно, не досить пильно: те, що відбува-ється в нас, страшніше, ніж здається вам. Ми горимо, в тім нема сумніву… Російська революція не лише політика, але й релігія, ось що найтяжче зрозуміти»4… Цю, власне, «релігійність» російської ідеї переочили наші «москвофіли». Коли вони грі-лися коло цього «вогню», то лише для того, аби упекти свою малу печеню – «щастя трудящого люду», «федерацію», «українізацію», «з’єднання». Нерв сієї революції, її патос, хоч би й чисто від’ємний, залишився чужий нашим «москвофілам». Не творче, організуюче, не месіянство, не релігійність Сходу перейняли в нас від Москви, лише те, що свідомо нищили в своїм народі будівничі російської ідеї – розкошування в терпінні, пасивне мрійництво, безпочатковий егалітаризм – усе, що відповідало «ніж-ній» душі українця.
З чисто соціяльного гасла комунізму російські большевики зробили свою націо-нальну ідею, ідею панування Росії над світом, як Достоєвський зробив національну російську ідею із слов’янофільства. Наші «москвофіли» засвоювали східні ідеї раб-ськи, не творчо, не переробляючи їх для себе, не кермуючи з цих ідей чогось орга-нічного свого, як москалі з візантинізму, а потім із марксизму. Жодна східна ідея не стала творчою на Україні – ані слов’янофільство, ані большевизм, а їхні звістуни в нас усе були люди випадкові. Маяковський, Кручьоних та инші російські письменни-ки ще довго перед війною і революцією дивували світ своїми літературними вибри-ками. Тому, коли вони тепер стали співцями пролетарської революції, то се було лише використанням сприятливої ситуації, наповненням своїм міцним змістом випадко-вої форми. Але що сказати про наших раптових прихильників Лєніна та совєтської «українізації», які ще вчора були російськими кадетами «із малорософ», що сказати про таких «пролетарських письменників», як Гнат Хоткевич, Христя Алчевська або Микола Чернявський та инші милі, симпатичні і донесхочу знані нам учорашні «про-світяни»? Хіба тут може бути мова про органічне прийняття большевицької ідеї? Але й ті, що прийняли комунізм ніби щиро, досі борюкаються в суперечностях і сумнівах, механічно лучачи з новою ідеологією свою «селянськість» – таку їй далеку, чужу, а часто й ворожу. Тут було инше: насильне втиснення свого змісту в чужу форму.
Прийняття найгіршого, не найліпшого зі Сходу, прийняття лише його зовнішньо-го, «програми», але не патосу, що се зовнішнє міг надхнути, механічне, не органіч-
4 Merezhkovsky D. Das Reich des Antichrist. – München: Drei Masken Verlag, 1921.
но-творче, невільницько-пасивне засвоєння чужих думок, чужої форми – ось головні риси нашого «москвофільства». Коли перейдемо тепер до наших «европейців», по-бачимо буквально те саме. У нас постала ціла група (за межами України і в Галичи-ні), яка точнісінько так, як «москвофіли» від Сходу, бере лише найгірше від Заходу, і каже, що се «правдива Европа». Мішаючи анархію з революцією, вони висунули твердження, що суть европейства – лад і порядок, громадська карність, послух владі, традиціоналізм, повільний поступ, врахування обставин, відкидування крайностей та вміння годити суперечності. Націоналізм, революціонізм і ширення ненависти – се, мовляв, «від Сходу», на сім не можна опертися, се треба відкинути. Висновок: треба годитися з існуючим станом на західних землях в ім’я оборони перед «диким Схо-дом».
Се було досить своєрідне розуміння Заходу. Наші «европейці» вилучили зі своєї доктрини «революцію» і «ненависть», але хіба вони не знають, яку величезну вагу на-давали «умінню ненавидіти» Шпенґлер, Карлайл, Стендаль? Хіба вони не знають, як високо цінив цю здатність людської душі Мак’явеллі? Чи вони не читали в Бареса, що ця «ненависть до сусідів» була єдиним чинником, який утримував новопосталі бал-канські держави при існуванні? Наші «европейці» рекламують у своє виняткове посі-дання Сореля, Лебона і того самого Бареса, але розуміють їх знову відповідно до своєї «м’якої» української душі. В них вони бачать лише ідеологів суспільної єрархії, куль-ту «землі й мертвих» предків, ірраціональної любови до рідного краю, але инша, так само істотна, частина їхньої ідеології залишається для них замкненою, як правдивий Достоєвський і правдивий Лєнін для «москвофілів». Вони не хочуть бачити, що Барес був апостолом крайнього «шовінізму», як вони висловлюються, і культу відплати за 1871 рік, що Лебон уважав перевороти, правда, за щось «алогічне», але конечне саме через їхню алогічність. Вони не второпали, що Сорель був завзятим пропагатором «революційного міту», леґенди «останнього бою», останнього порахунку, без якої, на його думку, мертва всяка ідея… Якраз сі думки викпивали наші «европейці». Вони знали Захід лише в його найгіршім виданні, пристосованім до тісного розуму лояль-ного громадянина, що звик продавати свої картки при виборах, платити податки, не виходити поза рамки конституції, а протестувати лише в часописах і на вічах.
Були це з певного погляду, може, й гарні речі, тільки се не був жодний европеїзм, лише карикатура на нього. Дух Окциденту стільки ж мав спільного з сією орієнталь-ною потульністю, як і з революційною махновщиною. Наші лоялісти забувають, що европейцями були не лише Ґладстон, але й Кезмент, не лише Метерніх, але й Кошут, не лише Едвард VII, але й Кромвел і Джексон, що приготував «бандитський напад» на Бурські республіки, Нельсон, що збомбардував Копенгаґу, не лише Людовік XIV, але й Сен-Жюст.
Наші «европейці» люблять в европейській літературі переважно «людяне», зво-рушливе і смутне – Золю, Бічер Стоу, Гюґо, Амієля, Барбюса. Але чому вони так мало знають, наприклад, Монтеня, який писав про смуток: «Не люблю його ані ціню… Ся прикмета лише шкідлива, завше боягузлива і підла». Про одну збірку Марка Вовчка писав европеєць (без наведення) П.Мериме: «Не хочеться вірити в сю дійсність, вона викликає більше жаху, ніж жалости. Оповідаючи про якесь страшне становище, на Корсиці кажуть: «Si vuol la scaglіа!» («Се вимагає каменюки!»). Таке почуття відчу-ваєш, читаючи першу новелу сієї збірки «Козачку»5… Але в наших «західників» така реакція на явища називалася або «романтикою», або просто «бандитством», наші «за-
5 Савченко Ф. Козаччина у франц[узьких] письменників та козакофільство Мериме // Україна. – 1925. – №5.
хідники» вчили, що «нація твориться… за лінією стримування природних імпульсів, але не розперезаного гасання під їхнім впливом.
Наші «західники» перестерігали проти «розпечення до націоналістичного жару національної свідомости». А ось що писав кардинал Мерсьє, в якім ніби втілився не-приєднаний дух давньої Европи: «Моліться щодня за сі двісті п’ятдесят тисяч людей і за начальників, що їх провадять до перемоги… У вашім імені посилаю я їм вислови нашої симпатії і запевнення, що ми молимося … за успіх їхньої зброї і за спасення їхніх душ»… Се говорив кардинал до своїх вірних на Різдво 1914 р. під німецькою окупацією. І далі: «Релігія Христа зробила з патріотизму закон: нема досконалого християнина, який не був би досконалим патріотом». Патріотизм для нього – це най-вища ідея, якій коритися має все: журба про особистий і родинний добробут, бажання миру і щастя. В разі потреби Церква благословляє війну, бо «коли для нашого зем-ного життя війна – се кара, то вона несе з собою й щось, що очищує душу». Є люди, які запитували: «Нащо наражати Бельґію на сі страшні втрати багатств і людей? Чи не вистачило б запротестувати проти чужинецького нападу словами?» Але кардинал відкидав із погордою таке рішення, бо жадав «відплати» Німеччині, бо «утилітаризм не є нормою громадянських чеснот християнства ні для одиниць, ані для народу». Право його нації на незалежність було для нього «абсолютним правом», а якщо хотіти підпорядкувати все праву, справедливості і правді означало підпорядкувати все Бого-ві, то патріотизм «набирає релігійного характеру»6.
Се був Захід XX віку, такий самий, як за часів Савонароли і Лютера. Гордий, упер-тий, непохитний у своїх догмах, зачіпний та ідеалістичний до шпіку кости, задивле-ний лише у свою ідею, лояльний, коли вона того вимагає, революційний, коли в цьому є її потреба.
Наше західництво виглядало инакше. Кожний спонтанний вибух вважало воно до бунтарства. Йому, сим «бунтарським інстинктам», протиставляли в нас «плекан-ня протилежних їм інтелектуальних і етичних сил», а розуміли під сими «етичними силами» – пропаганду «смєновіхівства» на ґрунті 14 березня. Як европейську чес-ноту поручали в нас повагу до Церкви, а розуміли се як автокефалію (їхньою мовою – «усамостійнення») Православної Церкви в Польщі, яка «стала пекучою потребою не лише для сієї держави, а й для самої Церкви та її вірних». Говорячи про «ідеали західної демократичної цивілізації», розуміли під ними «щиру й лояльну співпрацю для добра Речі Посполитої». Не дивно, що Шевченка, майже єдиного в нас виразника «фавстівського» духа, детронізують наші «західники» за «емоційний» характер його філософії, уважаючи його вплив «шкідливим», радячи «покінчити з культом Шевчен-ка» в його теперішній формі… Дійсно, се були европейці! Лише ті, з якими боровся доктор Штокман у «Ворозі народу» Ібсена, або ті, яких представляють педагоги з «Frühlingserwachen»7 Ведекінда або професор Флахсман Ернста.
Наші «західники» нехтували всім яскравим, активним, яке видав Захід і якому за-вдячує своєю перевагою над иншими частинами світу. Вони засвоїли собі його заса-ди, але приложені до «домового вжитку», а ідею, що їх одушевляла, без містики, без заборчого патосу, без «фанатизму».
Схід мав, як казав Мєрєжковський, свою релігію, і без неї не могла Москва видати ані царизму, що підкорив собі шосту частину земної кулі, ані большевизму, який по-важно загрожував існуючому ладу в Европі. Наші ж «москвофіли» взяли з нього лише вузько провінціяльний ідеал класового «добробуту», мертву шкарлупу без ідеї. Мав
6 Un Évêque défenseur de la cité. Letters de S. E. le Cardinal Mercier. – Bruxelles, 1919.
7 «Весняне пробудження» (нім.).
свою ще більше блискучу релігію Захід, ту релігію експансії, без якої не існувала б ані европейська матеріяльна цивілізація, ані готицькі катедрали, ані Британська імперія, ані римське християнство, ані европейський патріотизм. Але наші «европейці» взяли з нього лише свій вузько провінціяльний ідеал «порядку» і «єрархії». Відкидаючи «містику» Заходу і Сходу, вони не вміли перетопити їхні ідеали у вогні власного на-ціонального патосу, зробити їх органічно своїми. Всесвітянська слов’янофільська або комуністична ідея перетворилася в мозку москаля в російський хрест над Св. Софією і в Третій Інтернаціонал зі столицею у Москві. Всесвітянська ідея Римської імперії перетворилася в німецькім мозку в Das Heilige Römische Reich Dcutscher Nation8, а пізніше в Mitteleurop’y9, в наполеонівську імперію – у Франції. Російська західна орі-єнтація виявилася в обмосковленні західноукраїнських земель, східнопольська орієн-тація – в латинізації «східних кресів». Наше «москвофільство» знайшло свій вираз у беззастережній капітуляції перед Москвою, «европейство» – в «автономізмі». У своїй цікавій промові 25 лютого на академії на честь митрополита А.Шептицького отець-доктор Г.Костельник звернув увагу на се саме явище в духовнім житті Західної Украї-ни. Тут також було механічне засвоєння ідеї, не її «самостійна переробка», брали її як «взір», як «канон», «плагіят» (майже всі греко-католицькі богословські книжки були перекладом, як перекладами є українська марксистська література на Великій Укра-їні). Не старалися в нас поставити саму в собі велику ідею – Унію, «на власні ноги», вона «пригожим припадком родилася, пригожим припадком жила (за Австрії), а не-пригожим – пропадала (в Росії)», як пригожим припадком стали комуністами Хотке-вичі й Чернявські, як непригожим припадком із занепадом російського большевизму зникнуть вони. Наша Унія була не «єдністю у вірі», як єдністю у вірі був европей-ський католицизм, але власне «унією», чиєюсь філією, прилученням до чогось, як «унією» є український комунізм, причіпкою до російського. В обох випадках ми були крайні провінціяли, дбали не про суть ідеї, яку нібито засвоювали – чи то була східна, чи західна, а лише про її формальний бік. Із вузькістю хуторянина відхрещувалися від того, що надавало ідеї розмаху, сили, душі. В обох випадках не вміли ми органічно сплестися з ідеєю, зробити її не на словах, але на ділі своєю.
Коли ми були «західники», то вже конче з латинізацією обряду. Коли «москвофі-ли», то силоміць вбивали в антиколективістичний череп нашого мужика комуну або есерівщину. Ні одні, ні другі не мали волі перемогти в собі провінцію, не мали віри в право творити власне, поставити над своїми деталями своє універсальне, навпаки – пристосовували їх до чужого. І «западинки», і «москвофіли» чули себе, як казав Винниченко, «органічною частиною єдиного цілого», навіть у сні не марячи створи-ти зі своєї ідеї цілість. Ні в одних не було власної всеобіймаючої догми релігійного характеру, без якої ніякий «взір» ані «канон» не поможе і без якої не перетривати ніяких «непригожих припадків». Що дивного, що цією несамостійністю ми просто провокували чужі ідеї силою себе нам накидати?
Тут я підходжу до правдивої сути нашого спору. Не йдеться про Захід чи Схід. Наші західники і москвофіли дуже до себе подібні (тому-то вони так часто і пере-ходять з одного табору до иншого), йдеться про иншу дилему, яка настирливо дома-гається розв’язання. Питання: не Захід чи Схід, тільки – додаток чи суть; провінція чи нація? Бо абстрагуючи від тої чи иншої орієнтації, поки ми не наллємо форми,
8 Священна Римська імперія німецької нації (нім.).
9 Серединна Европа, німецький геополітичний проєкт кін. ХІХ – поч. ХХ ст. створення з країн Центральної Европи буферної зони, яка була б під політичним, економічним і культурним впливом Німеччини та відділяла її від Росії (нім.).
яку прийняли своїм міцним змістом, що глядить у майбутнє, поки органічно не зрос-темося з нею, ми все будемо іграшкою в руках чужої ідеї. Світ може рахуватися з нацією, що живе ідеями Лєніна, якими б абсурдними вони й не були, але ніколи не рахуватиметься з нацією, яка живе перекладами з Лєніна… Світ міг би рахуватися з нацією, що має свою відмінну релігію, що стоїть посередині між Римом і Візантією, але лише коли вона надасть сій мішанині рацію буття яскраво вирізьбленою, мар-кантною за своєю формою, якою є, наприклад, англіканство – теж щось посереднє між католицтвом і протестантством. Росія нищила Унію власне через цю її невираз-ність, тому, що не була вона сконсолідованим твором. Перед римським католицтвом у Польщі царат зупинився, бо бачив у нім страшнішого, рівновартного противника, але перший вилім у нім (маріявітство) він у ту ж мить використав для нападу. Так само нова Польща не стрималася перед запровадженням автокефалії Православної Церкви в польській державі. Отже, йдеться не про Захід чи про Схід, лише про органічність і силу ідеї, яку засвоює нація.
А сю органічність і силу може дати нам лише Захід. Бо від нього маємо підстави нашої культури, від нього концепцію особистости, родини, власности, авторитету, від нього маємо все те наше локальне, на чім колись збудуємо наше загальне. Лише на Заході є та яскравість, стильовість, визначеність, вирізьбленість форми, яка дозволить нам протиставити себе східній аморфности, не дасть розпуститися в ній. Се заува-жили вже мудріші москалі. К.Аксаков писав колись: «Історія Росії не знає лицарства з його кривавими чинами, ані нелюдської релігійної пропаганди, ані виправ хресто-носців, ані взагалі ефектного драматизму пристрасти». В Росії є лише «пристрасть» заперечення і нівеляції, не творення, і тому, коли черговий вибух минав, коли всім Цицеронам пообтинали язики, а Коперникам повиштрикували очі (з «Бєсів»), тоді за-лишалося тільки або мріяти про «далеку загірну комуну», або повертатися «вспять». В одній полемічній статті проговорився один совєтський автор: «Хтозна, може, про-летаріятові краще вже заразитися класовою окресленістю західноевропейського бур-жуа, ніж млявістю російського «кающевася дворянина»10. Я б сказав – «млявістю» цілої російської культури, «дворянської» і «подворянської». Що, як не ся «млявість», викликала тривожні гукання, що ними повна російська література, за чимось незмін-ним, за догмою? Надаремне шукав у Росії чогось «прочного» і «твердого» той самий Достоєвський, нарікаючи на «русскую лєнь», на «наше унізітєльноє бессіліє проізвєсті ідєю, наше атвратітєльноє паразітство в ряду народов». «Я дивуюся, – писав він, – що нам пропонують діяти так, щоб усе провалилося. Се в Европі природно бажати, щоб усе провалилося, бо там пролетаріят, а ми – лише аматори і, по-моєму, только пилім-с». «Пиль», «дим» (Турґєнєва), замість ясних догм, – ось що бачили в Росії її світліші уми. «Наші малярі у Ватикані, – пише Турґєнєв, – Рафаеля уважають мало не за дурня, але самі безсилі і безплідні аж до гидоти, а в самих фантазія дальше «Дівчини коло криниці» не сягає, хоч ти що!» Успенський нарікав, що пересічний росіянин «сам особисто… не має поняття про те, що мудро, що глупо, що добре, що зле». Таку людину, «мов тоненьку галузку, хитають подуви ззовні», така людина стає «людиною чужих впливів, чужих наказів». Москаль – це людина передовсім «безвольна», з якої немов «вийнятий хребет»11. «Ми потребуємо дисципліни зовнішньої, бо не маємо внутрішньої дисципліни» (Б.Кістяковський). А ось що каже у Маркевича княгиня Кіра, що в західнім католицтві знайшла моральну підпору, яку не дала їй Росія: «Там – узда, там – дисципліна. (Там) знають твердо,
10 Життя й Революція. – К., 1925. – №11.
11 Характеристика Єсєніна // За свободу. – – Ч. 25.
чого хочуть і куди іти, у нас (цього) ніде нема, нікому себе в руки віддати, а в цім для мене єдиний рятунок. У нашій російській суспільності, де чеснота (la vertu), де виконання морального обов’язку – винятково справа особистого темпераменту, а не якихось твердих, усталених засад, є лише два виходи: ганьба або … школа тупої і безплідної озлоблености» – царська нагайка або большевицька «свобода».
Ні, сього морального гарту, морального стрижа, стилю, дисципліни не знайти в російському трясовиську. Тому в нім і панувало то одне, то друге самовладство. Все ішло за наказом згори. Спершу можлива була церква – лише синодальна, тепер – лише «жива». Давніше наказували співати «Боже, царя храні», тепер – «Інтернаціонал». Дав-ніше допускали лише церковні шлюби, тепер жадають лише цивільних. Давніше сило-міць голили бороди і вбирали в німецькі кафтани, тепер – за чистий ковнірець і плека-ні нігті йдуть «під стінку». Давніше наказували нам голити оселедці, тепер силоміць запроваджують «українізацію», чіпляючи кожному жидові на Україні примусового оселедця. Давніше забороняли всякі робітничі професійні спілки і всякі парламенти, тепер – до сих спілок вписували примусово, а участь у виборах стала обов’язковою.
Ніхто не скаже, щоб сі кінські курації виховали москаля ідеальним громадянином, а поголовна майже безвірність інтелігенції в Росії, де ще недавно панувала примусова церковність, і крайня релігійність американця, яка в такий чудний спосіб виявилася в «мавпячім процесі» і в постаті Браяна, показує безсилість «зовнішньої дисципліни» дати народові тверді моральні догми.
На сім моральнім болоті нам не збудувати душі нації. Здані на цю «курацію», може, неминучу серед російської анархії, ми завше залишимося «галузкою» Успен-ського, яку термоситиме той, хто схоче, завше залишимося «людьми чужих впливів і наказів», нацією без догмата. Хвильовий говорить про «азіятський Ренесанс», зарахо-вуючи й Україну до Азії, та про поміч Европи, потрібну для сього Ренесансу. Химери! Дня Ренесансу треба вільної конкуренції талантів, а де ж се дозволить офіціяльна ідеологія?!
Европа! Але «важко говорити про Европу в нас, коли з сотень наших молодих письменників … тільки три наші «щасливці» три місяці студіювали Европу за дер-жавний кошт. А Европи за три місяці, не знаючи мов, навіть не лизнеш!»12 Росія все або руйнувала Европу, або, коли чулася слабшою, замикалася від неї на три колодки.
Не Хвильовий має рацію, Достоєвський. «У нас, – казав він, – все так неподібне до Европи у всіх відношеннях, що европейських наслідків неможливо осягнути на нашім ґрунті». Але можна осягнути їх на Україні під Росією. Мріяти про це – ло-мити голову над квадратурою кола. Ми співчуваємо тій жменьці, що старається розі-рвати зачароване коло російщини і хоч трохи зачерпнути свіжого повітря з Европи. Але тяжко, щоб з цього щось вийшло. Росії засадничо ворожі свобідні засади окци-дентальної цивілізації: Лєніну так само, як «западникові» А.Ґерцену, Пуґачову так само, як Аракчеєву. Всі вони завше уважатимуть Рафаелів за дурнів, а за ідеал – свою моральну розхлябаність, яку вони називають «широкою натурою», та свої царські чи большевицькі кошари, які називають «свободою». У Росії неможливий свобідний розвиток думок ані вільний розвій національности. Ми вже багато потерпіли в стич-ності з нею, забагато всмоктали в себе її «м’якотілости», засильно перейнялися її ду-хом, щоби не набрати охоти раз із тим усім порвати. Перед революцією позичений у Росії шаблон «общєствєннай крітіки» (головним представником якої був С.Єфремов) заморозив у нас такі таланти, як Леся Українка, Коцюбинський і Кобилянська. По
12 Ґадзинський В. Шляхи розвитку сучасної літератури. (Замість рецензії) // Життя й Революція. – К., 1925. – №9. – С. 63-65.
революції той самий шаблон каже кидати до коша все сміливе, відважне і сильне, бо «на ідеологічній ділянці поступок бути не може. І якої б кострубатої форми радянська думка не набувала, треба, щоб це була радянська думка, а не якась инша». Не треба дивитися на Европу: «Ми її знищимо, ми, молодь, ми через кілька років … будемо мати таку культуру, що не ми в Европи, а в нас Европа буде вчитися» 13…
Се вже простацька зарозумілість ігноранта, що належить на большевицькій Укра-їні до доброго тону, се те «вопіюще неуцтво», «непоборне міщанство, яким зачинає перейматися так звана пролетарська література» і яка є конечністю в атмосфері моно-полізації думки. Дорошкевич у диспуті сказав: «Не засвоївши і не перемінивши в собі основних об’єктивно-корисних традицій европейської (та й української) культури, ми навряд чи зможемо давати твори ширшого, нехуторянського масштабу»14. Се правда і в сім ціла суть, що не лише наша література, але й ціла наша національна ідеологія ніколи не вийде з-за дужок «хуторянства», себто провінціялізму, поки ми не зачнемо її будувати на европейських засадах, а се доти буде неможливе, доки ми спершу ідейно, а потім і політично не відірвемося раз на все від спілки з Росією.
Наші комуністи виправдовують очевидне фіяско своєї спілки з Росією тим, що, мовляв, «український пролетаріят ще й досі не дав потрібного селянським та інте-лігентським письменникам компаса». Добра мені ідеологія, що жадає від маси, яку хоче вести, компаса, замість самій його їй дати. А що тоді, як сей «компас» захоче всунути нашій еліті не пролетаріят, а село? А зрештою, Раковський давно вже заявив, що український пролетаріят заслабий чисельно і якостево, аби надавати тон україн-ському життю, що він сам потребує компаса від Росії. Отже, чи не в сій орієнтації на чужу ідею й полягає причина кризи – не тільки української літератури, а й цілої нашої духовности взагалі? «Російські ж критики (як Троцький, Луначарський) не раз зазначали, що письменник не може … емоційно переконати читачів у правдивості своєї ідеї, коли він нею органічно не живе, коли сам на ній не будує власної психіки, власного світосприймання»15. «Дисгармонія між розумовою теорією та емоціями», штучне приймання чужої ідеології – ось причина нашої кризи, а її не позбудемося, поки сієї дисгармонії силоміць не розірвемо.
Се питання про розрив із Росією тепер більш тривожне, ніж коли снилося ідейним і всяким иншим рекламістам українізації, молдавізації та жидовізації України. Бо хоч і давніше сильні були «мляві» східні впливи в російській культурі, то все ж вони тро-хи паралізувалися европейським поверненням, що надав Росії Петро І. Тоді Росія, хоч засадничо ворожа Европі, не чулася передовою сторожею Азії. Вона з притиском, хоч невдало, симулювала свою приналежність до «сім’ї европейських народів»: скликала противоєнні з’їзди в Ґаазі, приборкувала разом із «европейським концертом» повстан-ня в Китаю… Тепер справа змінилася. Підсичувана слов’янофілами, западинками і соціялістами, давня ворожість до Заходу дала рясні плоди. Сама побита й обкраяна Росія не була вже в силі дужатися зі смертельними для неї впливами окцидентальної культури – свободи особистости й організації, та зачала собі шукати союзників на Сході. Столиця держави, що більше ніж двісті літ лежала на самому західному кордо-ні, перенеслася на більше, ніж пів тисячі кілометрів на полудневий схід. Тепер вона ближча до родинного міста Лєніна, столиці колишнього ханства Казанського, ніж до Києва. Росія виступила як «авангард Азії». Постійними гістьми Москви стали китай-
13 Шляхи розвитку сучасної літератури: Диспут 24 травня 1925 року. – К., 1925.
14 Ibidem.
15 Якубовський Ф. Майбутнє належить підземним річкам // Життя й Революція. – – №10. – С. 77-80; «Шляхи розвитку». – С. 59-60.
ські генерали. Кремль зароївся халатами середньоазійських мулл, висланців Кореї, Монголії і Персії. Московські канцелярії стали пристановищем величезних штабів пропаганди проти Европи серед народів Азії, «пролетарська» поезія відверто підне-сла клич боротьби не проти европейського капіталізму, лише проти европейської ци-вілізації взагалі.
Сей «евразійський» напрям у політиці відбився і на культурнім житті. Позасно-вували «інститути» для вивчення Сходу, Україну силоміць втягають у «азіятський Ре-несанс», в новий культурний Інтернаціонал, їй кажуть учитися не в «згнилої» Евро-пи, лише в грузинів, татарів, жидів і башкирів. Із творчістю сих народів знайомиться українського читача докладніше, ніж із культурним життям Заходу. Україна, що все ж чулася країною, яка бодай межує із Заходом, побачила себе далекою причіпкою якоїсь Евразії, таємної, брутальної, огидної потвори, що силоміць всмоктує її в себе, мов у слизьке трясовисько. Пам’ятник-велетень Лєніна, який має стати на кавказькім хребті, вказуючи Росії, замість створеного Петром західного моря, шлях на Схід, має бути символом сієї зміни, яка загрожує нам страшними наслідками…
Схід чи Захід? Очевидно, Захід! Але не той ближчий, з яким лучитися кажуть нам наші «західники», не механічне засвоєння його доктрин, лише на тих, узятих із Заходу «деталях», які ми вже маємо, органічно створити власну універсальну ідеологію, той «релігійний патріотизм», який один виведе нас із болота «хуторянства» і провінціялізму. Фавстівська культура для Шпенґлера передовсім Willenskultur16, та, що ламає перешкоди і сама різьбить свої форми, наповнюючи їх своїм змістом, а не компіляцією. Наші европейці її однобічно розуміють, москвофіли – зовсім ні. «Мину-ле і майбутнє однаковою мірою – феномени далечини. Звичайно дбають про двох або про жодне… Про мертвих і ненароджених, або лише про щастя сієї години»… Наші ж москвофіли нагадують того щедрінського вихреста-татарина, який «по распаряженію начальства пазнал істіннава Бога». Вони беруть собі девіз Семенка: «Я повторюю чужі слова і кажу, що се мої, що се з душі», гадаючи в пасивнім «плагіяті» чужого знайти своє «майбутнє» і переплачуючи се своєю безплідністю і душевною роздвоєністю. Наші «европейці», галицькі і наддніпрянські, відрізняються від москвофілів лише тим, що чуже «майбутнє» приймають не активно, не «з підскоком», але пасивно, силкуючись погодити з ним своє европейське «минуле», замикаючи очі на не-можливість такого погодження. Закінчать і ті, і ті ідеалом «щастя цієї години»: само-закоханим «комчванством» без розмаху – одні, філософією «для домового вжитку» – инші. Правда, вони ніби й опозицію роблять чужій ідеї, але, позбавлена широкого ідеалістичного розмаху, ця опозиція все залишається, як казав Бєлінський, «хохлацькім лібєральнічанієм во ім’я горєлкі і ґалушек со свінним салом»… Обидві дороги не допровадять до мети, бо обидві, в суті речи, не шукають за тою волею накинути себе оточенню, яка є суттю «фавстівської» культури.
А тим часом ніщо, лише ся воля надхнути великим власним ідеалом західні форми нашої культури в активній боротьбі з усіма ворожими впливами зробить нас із провінції нацією, яка ані боятиметься вже Сходу, що посягає на її душу, ані Заходу, що її хоче використати лише для себе.
Р. S. Стаття була написана, коли я одержав останні українські совєтські часописи, які, попри менш або більш дотепні відповіді на мою статтю про «Українсько-совєтські псевдоформози»17, дають багато матеріялу для розуміння кризи, про яку тут
16 Культура волі (нім.).
17 Донцов Д. Українсько-совітські псевдоморфози // ЛНВ. – – Т. 88. – С. 231-237.
мова18. Тут стверджується, що, дійсно, ідеться не лише про літературну, але й про кризу ідеологічну взагалі, викликану появою на політичнім овиді непролетарських верств. Се викликало, своєю чергою, у пролетаріятчиків «перегрупування сил», як висловлювалися колись військові звіти. На них «натискають рештки давньої і нової парости буржуазії, що НЕП їй дозволив піднести голову, а українізації – заговорити досить голосно й вимогливо». Наслідок – «ідеологічні ухили», «загублення перспек-тив революційного руху і революційного будівництва», «переляк перед куркулем», «зневіра в творчих силах пролетаріяту». Наслідок – комуністичний «молодняк у слі-пім куті. Ні плужани, ні гартованці зараз ясної перспективи перед собою не мають…
Хто об’єднає? Хто кермуватиме? Неясно». Іде «сутичка двох соціяльних сил». Курку-лізм «завжди й хутко може розквітнути. І … він уже цвіте».
Словом, «компаса» як не було, так і нема. У Пилипенка виривається, між иншим, таке цікаве речення: «Кризу ми маємо ідеологічну, що породжує різні організаційні плани, з новими гаслами – з тим, наприклад, азіятським Ренесансом. Бо що таке той азіятський Ренесанс як гасло? Бажання знайти для себе якусь перспективу, якусь мету для пропаганди. Що таке «романтика вітаїзму, що з України мусить перекинутися у всі частини світу й відіграти там не домашню роль, а загальнолюдську?»19 Се – ба-жання підігріти себе, найти базу для життя й творчости. Очевидно, що авторові таких гасел загальних наших комуністичних перспектив не досить (опріч першого, всі підкреслення мої – Д. Д.), що він пручається, шукаючи опертя, шукаючи, за словами одного з героїв М.Ґорького, «зацепкі, без каторой жить невазможна».
Се й є те, про що я говорив. Туга вийти з рамок провінції («домашньої ролі»!), знайти свою універсальну ідею, туга за шпенґлерівською «далечиною» (за «перспективою»!) і свідомість, що вже прокинулася, невистачальности для нас «комуністичних перспектив». Иншими словами, прагнення не пасивного прийняття чужої, а активного накинення світові своєї ідеї.
Eppur si muove!20
Харківські «Вісті» сумніваються, чи націоналізм ЛНВ-ка (або фашизм, як вони його через брак иншої назви охрестили) знайде вихід із кризи, бо на Великій Україні панує комунізм, а «інтелігенція галицька – з такого матеріялу, що кулю з неї виліпити важко». На цей нахабний закид, я гадаю, інтелігенція галицька, коли мине совєтська дурійка, сама відповість. Що ж до Великої України, то там справи приймають вигляд, який не повинен смутити жодного націоналіста і жодного ворога Росії.
Свою статтю закінчить Хвильовий уступом: «Коли треба буде і будуть на те можливості, то будьте спокійні: ми знайдемо місце не одному пану Донцову в «штабі Духоніна»… Певно, певно! Але не сі «перспективи», що відкриваються в Совдепії для різнодумців, найстрашніші. Найстрашнішою є та моральна смерть, яка чекає там кожного, кому переконання або просто почуття самоповаги не дозволяє присягати на кожну букву лєнінського Корану. Найстрашнішою є примусова мовчанка тих, які хотіли і могли б не одне сказати, проклинаючи годину слабкости, що змусила їх зігнути коліна перед «Месією зі Сходу»…
18 Культура і Побут. – Ч. 7-11; Вісті. – Ч. 35.
19 Хвильовий М. Камо грядеши. – Харків: Книгоспілка, 1925. – С. 37.
20 І все-таки вона рухається (обертається)! (іт.). Вислів приписують італійському вченому Галілео Галілеєві. Вживають для підкреслення руху вперед, неуникнення змін у розвитку суспільної дум-ки, непохитної впевнености в чомусь.
[«Літературно-науковий вістник». – 1926. – Кн.4]