Дмитро Донцов «Вибрані твори» Том 10 «Твори різних періодів»: ДЕМОНОКРАТИ ЗАХОДУ, МОСКВА І НАШІ ПРОГРЕСИСТИ ПРОТИ НАЦІОНАЛІЗМУ

Автор: . 16 Лис 2016 в 20:40

ДЕМОНОКРАТИ ЗАХОДУ, МОСКВА І НАШІ ПРОГРЕСИСТИ ПРОТИ НАЦІОНАЛІЗМУ


[Надруковано у виданні:Донцов Д.Вибрані твори у 10-ти т. Т.10: Вибрані твори / Упоряд., ред., автор передм. О.Баган.  –  Дрогобич-Львів:ВФ”Відродження”, 2016]

 

Я не раз цитував пророчі слова Е.Берка (британського політика) про наші часи, ска-зані ним в добу Великої французької революції кінця ХVІІІ віку, що нові правлячі кола в Европі складатимуться незабаром з «економістів, софістів і калькуляторів», тобто з матеріалістів, словоблудів і угодовців-крутіїв. І справді, коли приглянемося ближче до тих, що звуть себе демократами, побачимо, що насамперед відкидають вони духовий первінь у житті, найважливіший, стаючи стопроцентовими матеріялістами. З таких і їм подібних глузував Шевченко, з тих адораторів «современних вогнів», які взялися суспільність «повести за віком» безбожництва і матеріялізму, з їхнім гаслом: «Немає Бога, тільки я!», тобто тільки фізична людина з її «божками» – шлунком, сексом і гро-шима, «щастям» і «добробутом», з неґацією ідеалізму, з софістично роздвоєною дум-кою – і білі, і червоні, і праві, і ліві, з гаслом і направо, і наліво водночас, і з тактикою опортуніста, готового пертрактувати з кожною ворожою силою, не змагатися з нею.

Коли замаскована під «демократію» мафія має змогу впливати на правлячу еліту, в суспільстві настає анархія: починається систематичне нищення християнської релігії і Церкви… Далі – нищення моралі, одверта пропаганда порнографії, сексоманії у пресі, телевізії, літературі, мистецтві, вульгарність «модерної» жіночої моди… Така сама вуль-гарність у модах «модерної» і «прогресивної» молоді, шал злочинства і параліч влади…

Нарешті, нищення почуття патріотизму (бо це «фашизм»), пропаганда «модерного» ін-тернаціоналізму і «дружби» з варварським большевизмом; з відчиненням настіж две-рей для пенетрації московсько-большевицьких «культуртреґерів» у дипломатії, в пресі, в театрах; у відданні московській орді половини Західної Европи і отворення їй шляхів до опанування Тихого океану й Атлантика (Куба, Мальта, Середземне море)… І все це веде до обернення націй і суспільств в двоногі отари худоби, над якою пануватиме той чи инший «світовий уряд», якому легше буде запрягти до свого воза нації, позбавлені патріотизму, релігії, великих ідей і волі спротиву та боротьби з силами диявола.

Щоб прискорити здійснення цього плану, таємні мафії повели завзяту боротьбу з так званим «фашизмом» у цілому світі. У 1945 році ці сили уступили, як відомо, поло-вину Західної Европи Москві, ігноруючи спротив відданих у рабство націй: України, Угорщини, Польщі, Чехії та ин., не даючи їм ні військової, ні моральної допомоги. У 1936 році ті сили явно стали по боці ворогів національної Еспанії, підтримуючи її ворогів – комуністів, большевиків. Навіть голова французьких соціялістів із «народ-ного фронту» Л.Блюм старався втягнути Францію для оборони «демократії» в союзі з большевиками у війну з «фашистом» Франко (з «реакцією»), який боронив свою кра-їну проти ворогів релігії і свободи… Те саме хотів зробити з Францією під час Другої світової війни президент Рузвелт. Недавно з’явилася в часописах замітка про план того президента і сил, йому сприяючих, не допустити по поразці німців, щоб Францією правив «фашист», француз де Ґоль, а щоб по однорічній окупації країни союзними військами усадовити там якогось другого Блюма… План, на щастя, не вдався, але він існував. Пізніше ті самі сили пробували усунути в Греції уряд «фашистських генера-лів», які якраз врятували свою країну від планованого комуністичного (офіційно «де-мократичного») перевороту… Ті самі «демократичні» укриті сили виступили проти «фашистської» Португалії, щоб у її колоніях африканських запровадити «демокра-тичний» режим. Але проти винищування людности підбитих Москвою націй вони не протестували… І в останніх заворушеннях у Франції, ті «демократи» співчували не де Голеві, а бандитові Кону… Точнісінько так, як ще в 1926 році «демократична» Франція вшанувала як героя большевицького бандита, що забив С.Петлюру, і нап’ятнувала як «бандитів» і «фашистів» тих героїв України, які роками в боротьбі з большевицькою ордою тратили мільйони жертв… Одним з останніх в наші часи прикладів цієї акції «демократів» є дика маніфестація «американських» демократів проти Помпіду за те, що посміла Франція вести не їх, а свою політику на Близькім Сході. Їхні «антифашист-ські демократи» рекрутуються і з-поміж автохтонів, иноді й з чужинців, які ведуть за-взяту боротьбу проти «дискримінації» національних меншостей, але, здобувши владу, не раз дискримінують більшість у цьому краю…

Чому ця прихильна Москві і «дружбі» з нею демократія веде таку боротьбу з ви-щезгаданими «фашистами» в Еспанії, Португалії, Греції, на Формозі, в Україні? Тому, що ті «фашисти» і «реакційні ґенерали» вірні своїй релігії, а «демократична» мафія має за мету знищити християнство. Тому, що ті «фашисти» високо тримають прапор націоналізму й оборони своєї традиційної Правди, а «демократична» мафія прагне знищити дух патріотизму, щоб під знаком інтернаціоналізму і «дружби націй» привес-ти їх під своє ярмо… Тому, що ті «фашисти» готові в ім’я свободи своєї Батьківщини збройно боронити свою націю і не дати зробити свою країну колонією якоїсь чужої нації, яка уважає себе за «вибраний народ», щоб панувати над «недорозвиненими на-ціями». Таким народом уважала себе Німеччина націонал-соціяліста Гітлера, таким народом уважають себе москалі. У таку ж саму місію свого народу вірять юдеї. Один із них твердить, що пророки через його націю відкрили світові засади, якими всі народи мусять жити, що «Ізраїль є серце націй» та що «його роля в світі така, як серця в люд-ськім організмі», його месіянський ідеал був відкритий «для щастя всієї людськости».

Другий автор займається цією «месіянською ідеєю» свого народу спеціяльно від-носно України. Він осуджує печенізькі, половецькі та инші орди, які заливали колись Україну (яка для нього, як для Тисерана, є лише «полуднева Росія»), але звеличує хо-зарську орду. Пише він, що «доба хозарської експансії на Захід (тобто загарбання чу-жої землі – Д.Д.) була особливо корисна для прогресу слов’янського Сходу вздовж Дніпра і Дністра», тобто для України, частину якої колись загарбала для себе хозарська орда, яка, всупереч іншим ордам, на думку автора, була «прогресивна нація» і завдяки своєму «вродженому комерційному хистові» була корисна для України, на яку мала нібито «культурний вплив», що досяг своєї вершини у VІІІ столітті, коли провідні кола тої орди прийняли юдейську віру. Автор твердить, що навіть назва столиці України – Київ – є хозарського походження… (З книг: Й.Епштайн – «Юдаїзм», С.Крос – «Слявік сивилизейшен» і М.Номад – «Политикал Геретикс»).

Ця шовіністична теорія, очевидно, є така ж фантазія, як і мрія Гітлера про україн-ський «лєбенсраум» для німців. Зрештою, сам автор признає, що впливи хозарської орди в Україні нагло почали никнути з ростом потуги київської України, бо пропози-цію хозарських послів, щоб провідна верства України прийняла їхню жидівську віру, була відкинута Володимиром, коли він прийняв з Візантії християнство. А в 962 році великий князь Святослав зруйнував хозарське царство. Тим не менше, це авторове «wishfull thinking» ще живе в наші часи, наприклад, у пропаганді провідничої ролі його нації, у статті Е.Райса, в «Сучасності», яка кілька літ тому поручила ту статтю увазі своїх читачів (без жодної критики). Ці ідеї расової супремації активізуються та-кож Росією в таємних мафіях «демократії» Заходу. Як у давнокнязівські часи, хозари даремно хотіли принести Києву свою віру, щоб опанувати його, так само московський Суздаль, що за Андрія «Боголюбського» зруйнував цей Київ і обграбував його святи-ні… Пізніше, в часи козацько-гетьманські, тодішні (і нинішні) хозари й москалі піддали і досі піддають анатемі двох найславніших вождів у боротьбі за визволення України, одні – Богдана Хмельницького, другі – Івана Мазепу. За те, що нібито були вони «роз-бійники, вори», або «погромщики», а в дійсності за те, що не хотіли вони, щоб Україна стала «лєбенсраумом» чужинців… Нарешті, і в наші часи ті самі противники України ганьбили її борців за визволення «шовіністами», «бандитами», «погромщиками» за те, що не хотіли ті признавати диких претензій якогось «вибраного народу» на нашій зем-лі і підносили хрест і меч проти Лєніних і Троцьких, Сталіних і Хатаєвичів, Хрущових і Каґановичів, Валюхів і Шварцбартів, які нищили нашу релігію і Церкву, а вимордову-ванням штучним голодом і чекістським терором знищили мільйони нашої людности…

Що ці факти значать і на що вказують? Насамперед те, що вищезгадані просовєт-ські «демократи» Заходу, що прагнуть знищити і в себе християнство і націоналізм, обернувши нації в рабів «світового уряду» з часом, хоч прикриваються пишними сло-вами «миру» і «свободи», є, в суті речи, на службі того «отця брехні», яким є диявол. По-друге, й СССР, який, знищивши у себе християнську релігію й обернувши в раб-ство народи, пустився нищити її на Заході, те СССР є не союзом совєтських соціялістичних республік, а Союзом Слуг Сатани Росії. Найважливішого зі своїх ворогів вони бачать в Україні св. Володимира, Святослава, Хмельницького, Мазепу і тих бор-ців за правду Києва, які виступили на світову арену по 1945 році. Москва, як про це віщували Достоєвський, Л.Толстой, Бердяєв та инші, – це народ-«богоносець» для всіх инших рас, тому вона мріє про Москву, як про «Третій Рим»… Тому їхній «боголюб-ський» князь Андрій в 1169 році зруйнував вогнем і мечем святині Києва. Як його ду-хові нащадки большевицькі зруйнували київський храм Святого Михаїла, протектора Києва й України. А цар того «богоносного» народу, кат Петро, якого Пушкін величав як «Божію грозу», наказав своїм патріярхам голосити по церквах анатему Мазепі за те, що посмів той підняти меч проти того слуги диявола.

Ці сили, які хочуть або створити під своєю ферулою «світовий уряд», або поділити між собою світ, у службі «отця брехні» иноді ворогують, иноді роблять «приязнь» між собою; західні демонократії і московська орда ідуть під стягом антихриста, антипатрі-отизму, антинаціоналізму, нищення окцидентальної культури, пропаганди сексуалізму, брехні і гроша, знеславлення культу героїзму і боротьби із злом. Особливим же їхнім ворогом є націоналізм. Що треба під ним розуміти?

Я говоритиму лише про той націоналізм, який пропагую впродовж майже шістде-сят літ. Отже, про нього і говоритиму тут, бо в останні часи постали групи, які послуго-вуються тим гаслом, але які, крім назви, нічого спільного з ідеєю не мають. У «Літера-турно-Науковому Вістнику» львівському я підкреслив, що націоналізм має боротися з «трьома М»: матеріялізмом, Москвою і заприязненою з нею західноевропейською ма-фією, що виступає під псевдонімом «демократії». Основні тези мого націоналізму тор-калися питань (у книгах і статтях) містики і політики, ідеалізму і матеріялізму, «духа Россії», хреста і меча проти диявола, боротьби не угоди, наших традицій, маси і про-воду, Правди прадідів великих, духа нашої давнини, партії чи ордену… Мої тези серед демократів, соціялістів, комуністів, драгоманівців, очевидно, не знайшли відгомону. Значення духового первня було для них «схоластикою», різко окреслена своя Правда і віра в неї було у них «догматизмом», «односторонністю», «відсутністю тверезого ро-зуму». Почуття героїзму було «шкідливою емотивністю і людоненависництвом», бо-ротьба за свою Правду – шкідливим донкіхотством. Деякі емігрантські суспільні діячі або їхні групи брали собі вивіску, назву націоналізму або проголошували ідеологами націоналізму осіб, які нічого не мали спільного з доктриною націоналізму.

Виступають проти мого націоналізму й ті, які уважають його за «перестарілий», і радять його «доповнити» ідеями, що націоналісти можуть бути ідеалістами, але й ма-теріялістами, що могли б по упадку большевизму встановити приязні відносини з мос-ковською ордою, і то не лише в секторі політичнім й економічнім, але і в культурнім. Очевидно, що для визнавців такого «націоналізму» мій націоналізм є «перестарілий»…

Инші знову декларують, що мій націоналізм відкриває шлях до милої їм «демократії» (тобто демонократії). Инші без слова критики друкують за своїм підписом інтерв’ю з однією совєтофілкою, яка «доводить», що виступи нашої еміграції проти большевиз-му лише «шкодять» Україні (Сосновський). І він теж зараховує себе до націоналістів. Инший «провідник ідеологічний» молоді доводить, що Україні потрібна «безкласова суспільність», писати це вільно і в націоналістичних часописах і в … «Сучасности».

Деякі «самостійники» доводять, що християнська «гуманність» має багато спільно-го з «гуманністю» комуністів. Цікаво при цьому, що дехто з тих, що уважають себе на-ціоналістами, і ті, що виступають проти націоналізму, повертають або до большевизму, або до драгоманівщини, тобто до давнього москвофільства. Один, що виступав проти мого націоналізму (В.Винниченко), скінчив, схиливши коліна перед большевицькими катами. Другий від драгоманівської москвофільської «демократії» хутко перейшов до большевиків, спершу ставши соціялістом-революціонером (М.Грушевський). Вороги націоналізму, редактори львівського «Діла» (Ф.Федорців, М.Рудницький), як і «заоке-анський» ворог мого націоналізму Ю.Косач, теж перейшли до «приязні» з Москвою.

Особливо треба демаскувати тих на еміграції, які у своїх писаннях віддаючи до архіву націоналізм, виступають самі під його маскою. Тоді з цього виходить якийсь «кофі-фрі» націоналізм. Як така «кава» без кофеїну, так і той «кофі-фрі» націоналізм не має в собі нічого з націоналізму, крім назви. Всередині ж – або «приязнь» до Москви, або заперечення потреби невблаганної боротьби з нею (в большевицькій формі ця Мо-сква чи у всякій иншій). Навпаки, пропаганда дружби з Москвою або з тими, які, як і московські політики, уважають і себе представниками «вибраного народу».

Недавно похоронну промову моєму націоналізмові (в «Сучасности») написав один з ненависників націоналізму, якому він закидає всім знані «гріхи»: непогамований емо-ціонізм, розгнузданий ірраціоналізм, волюнтаризм, ненависництво, безкритичність, антиінтелектуалізм і т.п., і «голошения абсолютних догм», і «виклинання нечестивих». І це все лише на сімох сторінках без жодної аргументації, просто каскада нестрим-ної злоби. Звідки береться ця злоба, зраджує сам автор (І.Лисяк-Рудницький), пле-мінник колишнього «демократа», а теперішнього славословця Москви і большевизму М.Рудницького. Зраджує він причину цього вибуху злоби тим, що уважає себе вели-ким адоратором одного з «найвизначніших політичних мислителів» М.Драгоманова, того Драгоманова, що був переконаним москвофілом і ворогом самостійности держав-ної України, адоратором і ширителем у Галичині російської літератури і «культури»; того, що уважав нашу націю за «плебейську націю», а народ московський (у своєму вірші) уважав за провідний у слов’янстві, за «старшого брата»; того Драгоманова, який був ненависником Шевченка і як поета, і як ворога Москви. Автор із «Сучасности» пропагує того Драгоманова, якого так блискуче демаскував свого часу І.Франко; по нім Мухин і автор «Націоналізму». Що ж противники націоналізму протиставляють його фанатизмові, «емоційности» і «донкіхотству»? Відповідь дають ті самі «сучасники». Другий, один із них, вмовляє читачів, що «трудовий народ» московський «погодився б на державну суверенність» України, лише московські імперіялісти «примушують» цей народ іти з ними. Отже, не сміємо «ненавидіти російський народ» ані «високорозви-нену російську культуру». Зрештою і Лєнін, на думку того автора, не був шовіністом, а з нашими совєтофілами-українцями треба «розмовляти по дружеськи». А згадувати наше козацьке минуле, «ще як були ми козаками» (Шевченко), – нащо це? Це були «анархісти»! І далі автор перестерігає читачів перед «романтичним бунтарством» і «героїчним безумством» козацької України (стаття Рахманного в «Сучасності», ч.1, за 1970 рік).

Подібну філософію плебея – як протиставлення націоналізмові – дає і перший «сучасник», протиставляючи «ірраціональному» і донкіхотському націоналізмові «позитивні прикмети» нашого «національного характеру». А ті прикмети такі: «Сер-дечність, теплість, людяність і гуманність», бажання «жити в згоді і любови з людь-ми», очевидно, тільки не з націоналістичними Дон Кіхотами (Лисяк). Цілком у дусі Драгоманова з його любов’ю до «старшого брата» і з ненавистю до «ненависника» Шевченка або в дусі одного нашого передреволюційного поета: «Чому не ймеш віри, брате москалю? Невже ти лякаєшся зради? З тобою недоля нас в кревні з’єднала, не буде між нами розладу».

Що криється за маскою цих фраз? Ніщо инше, як психіка, душа типового драго-манівства з його симпатіями й антипатіями. Свою любов до людини він сам називає «антропоцентризмом», бо хоч і прокламує він любов до людини «створеної по образу і подобію Божію», – це не є любов, бо хто проповідує «антропоцентризм», тобто хто ставить в центрі не Бога, а людину, той є стовідсотковий матеріяліст; як ті Шевченкові адоратори «современних вогнів», що гукали: «Немає Бога тільки я!», тільки людина з усіма її плотськими нахилами й уподобаннями. Тоді, каже Шевченко, у мозок, в голову такої людини, «у тую кістяну комору налізуть свині ізнадвору і сопуть»… Тоді в таких людей відпадає віра у вищість духового первня, тоді богом її стає шлунок, секс, гріш, плотське «Я», привата, вигода; тоді для нього мертве є гасло «без надії таки сподіва-тись», мертвою стає і всяка велика ідея, мертвим стає слово, що «пламенем взялось», що «огненно заговорило», що є «залізом для мечів» у борців за Правду. Такі люди не знають, що в людині є «крила за плечима», що з ними «неба дістав би, коли полетів би»… Таких Ярем завше можна купити всякими обіцянками – «щастя», «фізичного збереження нації», обіцянкою дружби із замаскованим дияволом… Тоді їм огидна міс-тика, героїчний патос, «емотивність», горіння великою ідеєю, як у лицарства козаць-кого Шевченка. Бо їх, противників націоналізму, емотивність є лише сентиментальна «теплість і ніжність». А щастя вони бачать там, де «мир і тишина» і забава. Такі люди з душею «плебея» за часів Шевченка не терпіли, щоб їм оповідали про гайдамаків, бо то ж «розбойники», «пятно в нашій історії». Воліли натомість почути пісню «про Парашу, радость нашу, паркет, султан, шпори». А тепер таким типам осоружне націо-налістичне «авантурництво», воліли б почути щось «про ту Галю, нашу кралю, бенкет, гопак, хори». Лають вони націоналістів за «ірраціоналізм», за їхні «фантастичні мрії», за те, що «не числяться з реальністю»…

Коли їм з’являються такі постаті як Шевченко, І.Франко, Леся Українка, які перед-бачали грядучу катастрофу, вони відмахувалися від них і питали (як ті трояни – Касан-дру): звідки вона знає, що Трої грозить страшна напасть ахайців, коли довкола «мир і тишина»? Касандра відповідала: «Нічого я не знаю, я бачу»… і малювала їм страшне майбутнє, яке кликала належно стрінути… Перед війною, в 1913 році, коли всі демо-крати і соціялісти в Києві також кпили з пересторог, що незабаром доведеться Україні збройно боротися з московською ордою за повну державну сепарацію від неї, вони кричали, що це божевільні і шкідливі для України фантазії. Де тоді був їхній розум, розум тих Грушевських, Винниченків та инших, які вірили в дружбу з московським на-родом? Або тепер, по 54 роках большевицької тиранії, розум тих, які, як згадані вгорі автори-«сучасники», проповідують про дружбу з московським дияволом?

Бо їх, як значиться в Євангелії, плотський розум плебея знає лише те, що обсервує фізичними очима, і тому вірить всякому злодієві, що, як москалі або модерні демоно-крати, приходять до них у якійсь пишній облудній масці… Так миша жадібно хапає кусник сала («шмат гнилої ковбаси») в лапці, бо бачить лише його, а не укритого за ним смертельного гачка. Дехто з таких «розумних реалістів», злапаних у большевиць-кій лапці, або їхні партійні товариші на волі, у своїх спогадах пишуть: «Тоді можна було думати»… Кому можна було так думати? Власне, лише «реалістам» з мишиним «тверезим розумом»… Таких «розумних реалістів» ворог може легко обдурити, як тих «антропоцентристів» звабити обіцянками політичного чи матеріяльного характеру.

По «емотивності» в серці, по «браку розуму», – третє, що згадані плебеї закидають націоналізмові, – це «авантурництво», «донкіхотство» і «волюнтаризм» – невгнуту волю осягнути боротьбою свою велику мету. Тому ці плебеї завше мають на оці «фізичне збе-реження нації», хоч під час штучного голоду, організованого большевиками, згинуло стільки мільйонів українців, скільки не згинуло б і під час найстрашнішої війни. Але «пацифісти» є проти всякої війни напастливої, як і визвольної… Це тому, що їхня воля така сама слаба, як емотивність їхнього серця і як їхній плотський розум.

Як два перші типи плебеїв можна було підкупити або обдурити, так цей тип мож-на було залякати. Вони є ті Шевченкові «свинопаси», яких поет протиставляє типові козака, на їхню думку, «авантурника» і Дон Кіхота.

Ті вороги націоналізму, які кличуть нас повернути назад до москвофільства і ла-кейства перед Москвою, ті, які або славлять «велику культуру» московського наро-ду; які сідають за «круглий стіл» переконувати наших Юд або кремлівських Пилатів і фарисеїв, або дозволяють у своїй пресі нащадкам хозарів доводити вищість свого, а нищість нашого «недорозвиненого» народу; які паплюжать героїчні традиції кня-зівського, козацького чи антибольшевицького Києва в його боротьбі в обороні нації і віри Христової; ті, які паплюжать ці традиції як безглузде донкіхотство чи божевільну емоційність, – ці наївно намагаються назвати свою духову імпотенцію «основними психічними прикметами нашого народу». Ні! Це прикмети певного відламу нашого народу! «Сердечна теплота» і «щира людяність» й инша нещира сентиментальщина – це прикмети тих, що прагнуть лише миру і спокою, а думають лише про те, щоб «сидіти нишком» під якимсь паном і не дражнити його, а йому служити.

Як я згадав про Шевченка, так і в Лесі Українки є ясний психічний двоподіл нашої нації. Бо в кожній нації є двоподіл: і політичний (народ і правляча верства) і психічний. Про цей останній говорю тут. У Шевченка є це козаки і «свинопаси»; козаки і шашелі; Ярема похилений наймит і Ярема Галайда-козак; є два Івани, один, що хоче «катів кату-вати» і другий – «катам помагати»; одні прагнуть «сидіти нишком», землю орати, другі за свободу тої землі свою кров проливати; одні вірять у свою національну правду, а другі – в те, що «німець», чужинець прикаже; одні з «овечою натурою», другі з натурою лева, борців і героїв; одні «за шмат гнилої ковбаси» готові віддати й рідну матір, другі – за свій край своє життя віддати; одні з натурою вола, другі з натурою орла; одні, що уважають за рідних «братів москалів», другі – за чужих людей; одні з душею Санча Панси, другі Дон Кіхота, Прометея, «Єретика»; одним в голові «наша дума, наша пісня», другим – «завзя-тий Головатий»; одні з «сукроватою» хровію раба, другі – з «козацькою кровію, чистою, святою»; одні, що караються, мучаться і каються, другі – і тоді не каються; одні кленуть борців за свободу нації, кличуть розбійниками, другі шанують у них героїв, які стають за святую правду, волю і визволяють «народ темний». Одних зве Шевченко недоумами, рабами, «малими душею», других, як Дорошенка, Мазепу, шанує як світочів нації. Для одних, наприклад, для Драгоманова, слово «ренеґат було безглуздям», а для Шевченка – огидним і ганьблячим. І якраз тих других людей, «лицарської, чистої крови», уважав поет за провідників нації, які воскреснуть або, як той «козак безверхий», упадуть на нашу окрадену землю, роздавлять трон чужого тирана й подруть порфіру і визволять народ темний із рабства. Подібне знайдемо у Франка, якого вожді (в «Мойсею») «з но-мадів лінивих люд героїв сотворять», які і не слухатимуть більше рідних ошуканців та дурнів. Яскраво ця ідея блискає в творах Лесі Українки і поетів «Квадриги Вістника» львівського (1922-1939). Всюди в поетки з’являються лицарі, борці, що мають визволяти «плоху гречкосійську породу», вірні тому духові, що післав нам «волі заповіт», щоб це лицарство виписало його на «своїх скрижалях серця».

Це була б ота «нова людина», якої прихід в Україні я в моїм «Націоналізмі» уважав конечним для постання нової України з традиційною та забутою, психікою лицаря, во-яка, яку ближче схарактеризував я згодом з «Духу нашої давнини», в «Правді прадідів великих», в «Містиці і політиці». Це була суть й основа мого «Націоналізму». Основи психічні такої людини є віра в силу духа над матерією. Людина, що, як Прометей, «мов ураган той безупину іскру вхоплену з неба в могутній вогонь роздимає». Це була при-кмета й гетьмана Богдана, наприклад, який «отечество найпаче розлюбив, і його ради ні почто вмінимий спокій, користи і всі привати, з мужнім і прекрасним лицарської відваги серцем». Подібну мову стрічаємо у ґенерала МакАртура, що «писав мораль-ний кодекс шквал’єрії», найважливішою прикметою якої уважав «файтінґ спирит» («загониста вояцька вдача» Лесі Українки), не розмови з дияволом; кодекс, який дає відвагу, коли відвага слабне, збуджує віру, коли, здавалося б, не було причини вірити, і надію, яка, здавалося б, вже пропала. Як то нагадує слова Лесі Українки про «контра спем сперо»! І як це далеке від «мудрости» модерних «реалістів», що ганьблять непо-трібне, на їхню думку, «донкіхотство» націоналізму! Як це нагадує Шевченка «іскру вогню небесного», яка дає силу слову, щоб «огненно заговорило, щоб слово пламенем взялось», щоб стало незнищимою силою у світі матеріяльнім проти всіх сил диявола…

І це все у людей психіки шашелів є «нереальна фантазія» чи «шкідлива емотивність», непотрібна в наш «прогресивний, модерний вік». Сліпороджені реалісти про Шевчен-ка иноді теж згадують, та так, між иншим (згадують же про нього і большевики), але водночас на височину вивіндовують москвофіла і ворога Шевченка – Драгоманова, як ідеолога «Сучасности» і навіть сучасности без знаків наведення.

Друга прикмета активної людини й політика нашої доби, для націоналіста – це яскра-ва, стисло означена ідея, за яку бореться і до якої реалізації ідеться з уточненням проти кого, хто є наш ворог, яка є наша правда національна. Є при цім і глибока відданість ідеї і ненависть до тих, що її поборюють. Але це в очах модерно-реалістичних шашелів є шкідлива «емотивність», бо ж «ідеї міняються», а модерні «сучасники»-драгоманівці твердять, що наша визвольна ідея звертається не проти «культурної» московської орди як народу, а лише проти правлячих інтернаціоналістів та що із зміною режиму може встановитися ідейне, політично дружнє співжиття з московською ордою. А що «найви-щою мудрістю» в політиці є «відідеологізування» політики, тобто зробити нашу ідею без змісту, з одним «за», що нагло переміниться в «проти», а «проти» – в «за», біле в чорне, чорне в біле. Або що висока ідея «світового уряду» має стати програмою людства і дати повну рівність і щастя всім народам, а в тім числі й Україні. Одним словом, здіймання шапки перед ідеєю обернення народів у двоногу худобу з чужоземним чабаном із демо-нократичною чи кремлівського дубиною антихриста в руках.

Нарешті, третя прикмета «нової людини, нової шквал’єрії лицарства», – це активна і невблаганна боротьба з усіма світо-урядниками, переконаними, що вони є вибраним народом. Ця боротьба для шашелів є «шкідливим донкіхотством», і тому вони радять нам, що треба виступати спільно з СССР проти таких «скрайних націоналістів», як генерал Франко, португальський Салазар, французький де Ґоль, та що той «світовий уряд» є щастям і для України. З такої відідеологізованої ідеології ворогів «вузького і донкіхотського націоналізму» випливають реверанси до «великої російської культу-ри», або що ворогом України є лише большевицький режим, не народ. Або друкування райсівської програми, що його народ, «вибраний народ», має бути центром націй та що Україні треба повернутися обличчям до Азії.

Отже, в анархії, в яку падає світ, готують свою останню атаку проти націоналізму – західна демонократія, чортівські сили СССР й емігрантські «прогресисти» і драгома-нівці-москвофіли. Мусимо їм протиставитися, мусить їм протиставитися Україна, на яку ті сили особливо зазіхають. Мусимо і на еміграції, і в краю протиставити когорту нових людей із вірою в нашу Правду проти диявола; ясну, непохитну ідею, не мішани-ну їх, бо «двоєдушні люди не тверді в путях своїх» – казав апостол Яків; протиставити войовничий, безкомпромісовий дух колишнього лицарства козацького. Так як вчили нас Шевченко, Франко, Леся Українка і квадрига поетів «Вістника». Так, як вчили ті, що за останні більше як пятдесят літ полягли в ім’я хреста і меча, зложили в Україні свої голови в боротьбі із силами Нечистого, з московською ордою.

Це те, що хотів я сказати в цій статті.

П.С. Наприкінці два слова про мій націоналізм, якому сучасницькі й инші реаліс-ти закидають разом із большевиками, всі гріхи у світі. Коли я в 1913 році виступив з ідеєю сепаратизму, проти неї виступили демократи й соціялісти українські разом із большевиками. Коли почався в 1922 році у Львові редагований мною «Вістник», про-ти нього виступив різко Грушевський і… скінчив разом із другим противником моїм – В.Винниченком, поїздкою «на родіну» для співпраці з большевиками. Так само скін-чили львівські редактори М.Рудницький, Ф.Федорців. По 1945 році в органі Шере-ха, Самчука і Ю.Косача виступив проти мого націоналізму Ю.Косач, який незабаром скінчив своїм заокеанським большевикофільством. Теперішні противники націоналіз-му теж кінчать або заявами приязні і дружби з «московським народом», або симпаті-ями до «світового уряду», розмовами за «круглими столами» з ворогами України, або вшануванням Марґоліна… Чи це не дивно?!

Але ще (для них лише) дивніше, що по кількакратних угроблюваннях «перестарі-лого» мого націоналізму, чи його перемалюваннях для себе в «кофі-фрі «націоналізм» вони чують і самі повідомляють читачів про голоси з України, які свідчать, що там підносять чоло якраз ті «перестарілі» ідеї. Там чуємо заклики до людей, одержимих пристрасною вірою, сильнішою за знання, вірою у вищу силу Духа і в свою Правду, нехтуючи всякими «реалізмами». Там картають тих, які не розуміють тої святої одер-жимости, якою горіли наші предки; картають тих, які читаючи про це у Шевченка, нічого не сприйняли від нього… Там чуємо клич схаменутися, чуємо насміх із тих реалістів, що сиплять свої лайки проти націоналізму, на який кидають свою анатему за його донкіхотство і «відсутність реалізму». Чуємо кпини з тих, що так наші емігранти тішаться з мрій про злиття всіх націй в одну і славлять лише «буденну працю» раба, мають в собі рабську безпринципність. Чи емігрантські невільники духа, що вміють безтямно і злісно топтати ідею націоналізму, не відчувають, що багато з того, що там прокидається, вже пів століття пропагувалося тут на еміграції? І ці шашелі думають, що «край» є з ними?!

 

[«Клич нації». – 1971. – №2]

Рубрики: Видання Центру | Твори Дмитра Донцова