Дмитро Донцов «Вибрані твори» Том 10 «Твори різних періодів»: DA CAPO

DA CAPO¹

 

[Надруковано у виданні:Донцов Д.Вибрані твори у 10-ти т. Т.10: Вибрані твори / Упоряд., ред., автор передм. О.Баган.  –  Дрогобич-Львів:ВФ”Відродження”, 2016]

 

З приводу моєї статті «Невільники доктрини»² в XII зошиті київського журналу «Життя й Революція» надруковано «Лист до редакції», підписаний Бор[исом] Антоненком-Давидовичем, Мих[айлом] Івченком, Гр[игорієм] Косяченком, Єв[геном] Плужником і Дм[итром] Фальківським. Ось сей лист (з незначними скорочення-ми): «У книжці IX за цей рік ЛНВ … вміщено статтю Дм. Донцова «Невільники доктрини», де автор, аналізуючи наші та групи харківських письменників твори, характеризує нас як саму «душу комуністичної еліти» на Україні, що в її грудях бо-реться українська стихія із зовні накинутими нам большевицькими доктринами», внаслідок чого «розгублені, роздавлені, знеохочені, зневірені, заражені сумнівами, озлоблені, з надламаною душею, з розтраченими ідеалами, з затиснутими кулака-ми, шпурнуті на коліна ворожою дійсністю, розчаровані у своїй «інтелектуальній вітчизні» – Росії, розчавлені між російсько-большевицьким молотом і українсько-національним ковадлом, стоять безпорадно сі Гамлети… перед розбитим коритом.

…Передусім нам, письменникам, що виросли з революцією, що разом із нею вийшли на літературне поле, смішною видається думка Дм. Донцова, ніби «боль-шевизм» не є властивий українській психіці – досвід класової боротьби свідчить, що соціяльно-визвольні ідеї людства властиві всякій пригнобленій нації, отже, й українській… Заперечувати це може тільки людина, що не хоче бачити тої величезної творчої праці, що її збудила ідея «большевизму» серед українських тру-дящих мас, людина, що наперед ворожо ставиться до всього, що в нас, на Великій Україні, діється, і прагне творчість Радянської України за всяку ціну здискреди-тувати… Надаремно так само хоче Дм. Донцов виставити нас «розчарованими» у своїй «інтелектуальній вітчизні» – Росії, бо Росія ніколи жодною вітчизною нам не була, і зверхністю Росії ми ніколи не чарувалися, але коли Дм[итро] Донцов хоче ототожнити колишню Росію із Спілкою Соціялістичних Радянських Республік, до складу якої нарівні з РСФСР та иншими республіками входить і УССР, то в цьому його твердження напрочуд збігається з думками російських шовіністів. А ми якраз у цій Спілці бачимо єдиний шлях визволення не тільки української, а й инших націй колишньої Росії, «тюрми народів», якраз таку спілку визнаємо за «інтелектуальну вітчизну» не тільки для себе, але й для трудящих усього світу. Не випадає нам та-кож стояти «з розтраченими ідеалами», бо наш ідеал, що об’єднує всіх нас, попри різницю цінних мистецьких уподобань, є Соціялістична Радянська Україна, що несе соціяльне і національне визволення для української нації, і її суверенна Радянська держава в усіх її етнографічних межах… Для літератури цієї України ми працюємо».

Хоч мені й видається трохи дивним декларативне заперечення тверджень критичної статті, але нехай… Тільки чи воно аргументоване? Можна заперечити мої висновки, мою інтерпретацію, але як заперечити факти, на які я покликаюся? Або инакше їх освітити? А без якоїсь иншої інтерпретації сих фактів саме голе запере-чення не усуне їх зі світу.

 

¹ Від початку (повторити); знову (іт.).

² Донцов Д. Невільники доктрини. [Характеристика чільних письменників Радянської України] // ЛНВ. – 1928. – Т. 97. – С. 69-87.

 

 

Тим більше, що не лише я сі факти наводжу. Читайте передруковану в цім числі статтю Я.Савченка, читайте розкидані по всіх ваших журналах і газетах статті і замітки, постанови з’їздів у справах літературних – чи в них нема про «роздвоєння» укр[аїнської] психіки, чи сі документи не є один безперервний крик проти «націоналістичного ухилу» в нашій літературі або її занепадництва, себто безплідности в умовах диктатури большевицько-російської думки на Україні? При чім тут Донцов?

Ви кажете, що неправдиве моє твердження, буцімто большевизм не є власти-вий українській психіці, бо «соціяльно-визвольні ідеї людства властиві всякій пригнобленій нації, отже, й українській» (підкреслення моє. – Д. Д.). Дивна логіка! Чи ж ви не бачите, що у вашім висновку є инший суб’єкт, як у вашій премісі? В однім випадку ви говорите про «соціяльно-визвольні ідеї людства», а в другім – про боль-шевизм. Що ж спільного має одне з одним? Чи мало є соціяльно-визвольних ідей (як націоналізм, соціялізм західноевропейський та ин.), з яких большевизм глузує? Отже, з того, що соціяльно-визвольні ідеї властиві українській нації, аж ніяк не ви-ходить, що їй є властивий большевизм. Я ніколи й не казав, що соціяльно-визвольні ідеї чужі Україні, але якраз тому, що вони їй не чужі, чужий її психіці російський большевизм. Найліпший тому доказ, що большевицька думка не постала в нас са-мочинно, лише щойно по приході Муравйова на Україну. І знову ж се не моє твер-дження. Загляньте хоч би в писання Коряка про початки большевицької думки на Україні: там пізнаємо, скільки в ній було большевизму і якої вона була бездоганно-сти перед приходом кремлівських Торквемад…

Ніщо, власне, так не промовляє за правильністю моєї тези, як те, що на Україні і тепер потрібний ще цілий апарат політичної та ідеологічної диктатури, треба безперестанної розправи з «уклоністами» дбайливої цензури тощо, щоб все-таки во-рожа большевизмові українська думка передиралася на поверхню життя.

Автори «Листа» відпираються від свого російського патріотизму для того, щоб прийняти його в иншій формі – у виді патріотизму совєтської вітчизни. Я цих тендітних меж не бачу. Ані не зворушує мене закид, що коли я ототожнюю колишню Росію з теперішньою, то, мовляв, моє твердження «напрочуд збігається з думками російських шовіністів». Ну, й що з того, що збігається?.. Ось твердження компартії, що український націоналізм треба нищити, теж напрочуд збігається з думками російських шовіністів!

Кажете, що Україна «нарівні з РСФСР» входить у склад Совєтського Союзу? Де ся рівність – в армії, у флоті, в Держвидаві, в трактуванні українських меншостей в Росії і російсько-жидівських на Україні, в економіці, зовнішній політиці, складі правлячої партії чи уряду? Де вона, ся рівність? Кажете, що ваш ідеал є «суве-ренна Радянська (українська) держава в усіх її етнографічних межах». Вірю, але раджу цього ідеалу не брати заповажно, бо його не визнає ваша «інтелектуальна вітчизна», Совєтський Союз, який колосальні простори української етнографічної території досі тримає в РСФСР. Певно, в ім’я тої «рівноправности», про яку згадано в «Листі»? А ще може й для того, щоб довести, що визвольна ідея української нації цілком покривається з ідеєю большевизму?

Не значить, що через се я ставлюся вороже «до всього, що у нас, на Великій Україні, діється», та що я прагну «творчість Рад[янської] України за всяку ціну здискреди-тувати». Навпаки, ЛНВ був першим журналом, який творчість великоукраїнських письменників інтенсивно популяризував у Галичині й на Західній Волині, передру-ковуючи твори Панча, Борзяка, Антоненка-Давидовича, Хвильового та ин. Лише що я розрізняю народжену в муках чесну – хоч часом і заблукану – творчість української душі (до якої я, безперечно, зараховую й авторів «Листа») від «творчости» інспіро-ваних із Москви літературно-поліційних фельдфебелів, наприклад, таких, як Щупак. Між одною і другою творчостями є прірва, така сама, як між ідеалами України і Росії, ім’я якої і в большевицькій шаті давно стало контрреволюційним принципом економічної і політичної експлуатації народів, що рвуться на свободу… Се я й хотів сказати в інкримінованій мені статті й нічого більше. Самими деклараціями, очевид-но, сього трагічного противенства не розв’язати…

Я згадав про Щупака тому, що він теж, але вже в иншім тоні, виступив проти тої моєї статті вже в «Прол[етарській] Правді» (16.ХІІ.1928). Щупак дивується, як «Донцов як-не-як, а людина … з немалою ерудицією вирішив «сфальсифікувати» сучасну українську радянську літературу, щоб довести цілковиту деградацію большевицької ідеї»… Помилка! Я не фальсифікую, фальсифікують совєтські редактори, як, наприклад, сфальсифікували вони Стефаника (гл. рецензію на совєтське видання його творів)³. ЛHB, навпаки, коли передруковував совєтських авторів, то не минав із них «ані титли, ніже тої коми». Коли ж навіть незмінені твори совєтської літератури свідчать проти вас, що я тут винен? Каже Щупак, що моє «завдання було серйозніше, пройняте певним політичним месіянством, а саме спровокувати декого з наших радянських письменників. Адже ж нічого ховати: хитливі є серед наших письменників. Адже є такі, в кого жевріє непере-жите націоналістичне почуття. То ось, чи не зробити спробу штовхнути декого на шлях цілковитого розриву з рад[янською] дійсністю?» Ні, таких геніяльних замірів у мене не було. Ніколи не спекулював і не спекулюватиму на «хитливих» (се теперішній сумний привілей большевизму і його агентів у Львові). Зрештою, це й непотрібне, бо «на шлях цілковитого розриву з рад[янською] дійсністю» штовхає й без того українців сама ся дійсність.

Щупак каже, що «Донцов добре знає, що тут робиться на Україні… Він не може не знати, що большевизм на Україні не є «накиненою Москвою ідеєю», що він є «органічне національне явище»… Що за претензійність! Та ж навіть той, хто повірив би в се «органічне явище», втратив би в нього віру, начитавшись Євгенії Бош, Лєніна, Сталіна і «Красной Нови», які водноголос кричать про «дрібнобуржуазність» України і про те, що з цією дрібнобуржуазністю без диктатури олігархії з Москви больше-визм собі ради не дасть. Зрештою, прочитайте вашу власну конституцію, товаришу Щупаку, коли б большевизм був органічним явищем на Україні, чи ви спихали б більшість української трудової нації до ролі меншости? Чи віддали б ви політичну керму «пролетаріятові» (в теорії), а не селянству? Дозволяю собі думати, що ви й самі в сю «органічність» не вірите. Инакше б ви (і маса инших літературних ваших критиків із вами) не зізнавалися, що багато у вас «хитливих», що «не всі наші поети і прозаїки … стоять на твердих ідеологічних позиціях» та ин.

Закінчує Щупак грізно: «Хай же Донцов і іже з ним добре затямлять цю відповідь українських радянських письменників. Хай їхня невдача буде для них … грізним сим-волом усіх їхніх майбутніх невдач, коли тільки вдадуться до будь-яких фашистських витівок, скерованих проти Радянської України…»

Ну що ж, таких некрологів читав я вже більше за Щупака, Хвилю, Затонського. Нема причин до журби й на майбутнє, особливо, коли російський большевизм мати-ме таких оборонців, як автор статті в «Пролетарській Правді»…

 

³ Ю. О. [Рецензія] // ЛНВ. – 1928. – Т. 96. – С. 355-359. Рец. [Юрія Окуневського] на книгу: Стефа-ник В. Твори / До друку підготував І.Лозинський. – Харків: ДВУ, 1927. – (Бібліотека укр. класиків).

 

 

Або коли ЛНВ таких ідейних противників, як автор статті про українську літературу в жидівсько-польській «Chwili» за 10 січня с. р. – доктор М.Рудницький. Наша преса скромно промовчала щодо цієї статті. А шкода, вона варта того, щоб по-знайомити з нею наш загал. Автор стверджує передусім, що української літератури нема, а те, що є, – марне. Ось, наприклад, Богдан Лепкий, що «gotów nа każde zawołanie do napisania poezji lub opowiadania»⁴ (що за стиль!). Ось Катря Гриневичева, Купчинський, що доперва «próbują swych sił w powieśсi»⁵, і то не з влас-ного надхнення, а просто «pod wpływem nalegań wydawców»⁶… Ось Бабій Олесь і Маланюк, що «pragnęliby (очевидно, безуспішно!) za wszelką сеną być wieszczami spiżowego wojującego nacjonalizmu»⁷. Ось і преса наша, що «nіе posiada najmniejszego zrozumienia dla literatury»⁸, та ин. Та це питання погляду. Але одне – чому ті самі автори, як Лепкий, Бабій, яких М.Рудницький робив майже геніяльними письменни-ками на сторінках «Діла», так низько оцінені на сторінках «Chwili»: та ж, читаючи авторові критики в «Ділі» на них і на Галана, можна було набратися віри в небувалий розцвіт нашої літератури, а тут нагло «Chwila»! Що сталося?

Але сим нехай журяться зацікавлені. Нас тут цікавить инше. А саме – цікавий, гідний, лицарський і шляхетний (як і все у цього автора) виступ на шпальтах жидівсько-польської «Chwili» проти ЛНВ-ка. Видається, що винен у сьому занепаді літератури якраз цей проклятий ЛНВ! Ось що читаємо про наш журнал: «Zresztą ukraińska inteligencja w Galicji nie czyta poezji і nie rozumiała jej nigdy. Obecnie oducza ją od tego główny organ «Literacko-Naukowyj Wistnyk, redagowany od wielu lat przez polityka ocieniającego wszelką twórczość z punktu widzenia egocentrycznego faszyzmu. Miesięcznik ten redagowany przez Frankę jest dziś zdany na łaskę debiutantów і przygodnych amatorów, a krytyka literacka jest w nim uproszczona do przemilczenia całego ruchu Iiterackiego w Europie. Gdy umiera np. Żeromski tub Przybyszewski, milczy się tam o nich jako o Polakach ze względów demagogicznych, a cała literatura rosyjska z Dostojewskimi і Tołstojami na czele to dokumenta azjatyckiego barbarzyństwa»⁹.

Ось цей шедевр! ЛHB приносить твори дебютантів… Можливо! Але я певний, що уряджена мною анкета дала б першість перед М.Рудницьким таким «дебютан-там», як Карашевич, Мосендз і Маланюк. Зрештою, Рудницькому не догодиш. Не даємо ми його поезій, він нарікає. Дали були колись¹⁰ один його вірш (найкращий, що знайшли), він знову протестував і був незадоволений. Направду, ми безпорадні. «ЛНВ промовчує цілий літературний рух в Европі». І на доказ цього твердження на-водить п. М.Р[удницький] те, що ЛНВ ігнорує Жеромського (до речі, це неправда, в книзі Х.27 була стаття¹¹ про нього), Пшибишевського і Толстого. Аж ось коли ми довідалися, що М.Р[удницький] розуміє під Европою Польщу і Москву! Аж тепер

 

⁴ «Готовий за кожним покликом написати вірш або оповідання» (польськ.).

⁵ «Пробує свої сили у повісті» (польськ.).

⁶ «Під впливом тиску видавців» (польськ.).

⁷ «Прагнули б за будь-яку ціну бути пророками бронзового войовничого націоналізму» (польськ.).

⁸ «Не має найменшого розуміння літератури» (польськ).

⁹ «Зрештою, українська інтелігенція в Галичині не читає поезії і не розуміла її ніколи. Звичайно, відучує її від того головний часопис «Літературно-науковий вістник», який редагується багато років політиком, що оцінює усяку творчість із позицій егоцентричного фашизму. Цей місячник, редагований колись Франком, відданий на відкуп дебютантам і випадковим аматорам, а літературна критика в ньому спримітизована до замовчування цілого літературного руху в Европі. Коли помирає, наприклад, Жеромський або Пшибишевський, там мовчать про них як про поляків через демагогічні погляди, а ціла російська література з Достоєвським і Толстим на чолі – це документи азійського варварства (польськ.).

¹⁰ Рудницький М. Подорож // ЛНВ. – 1925. – Т. 87. – С. 319-320.

¹¹ Гаймалак П. Нова польська критика про Жеромського // ЛНВ. – 1927. – Т. 95. – С. 136-147.

 

 

нам стало ясно, чому в журналі, в якім автор бере величезну, навіть керуючу участь, систематично знайомить він нас із такими репрезентантами Европи, як Сльозкін, Толстой, Турґєнєв, Лєрмонтов, Вєрєсаєв та ин. Ось яку Европу хотів би бачити М. Р[удницький] у ЛНВ! Як шкода, що не можемо задовольнити його бажання… Але нащо накидає М. Р[удницький] нам свої уподобання? Коли він цієї «Европи» дальше від Ібсена, Таґора і Сльозкіна «не брав», то яке має він право твердити, що Моріяк, Велс, Моран, Честертон та инші друковані в ЛHB автори – се не Европа? Чи маємо ми чекати 20 літ, аж М.Рудницький із ними познайомиться?

Та й не це найважливіше, а те, що по прочитанні сієї замітки поляки нарешті довідуються, який орган у нас займається ширенням фашизму, який журнал пере-сякнутий духом шовінізму антипольського та антимосковського, який орган, мимо доктора М.Рудницького, ані руш не хоче служити ідеї співжиття народів… Так, так! Це прекрасно зрозуміло і «Słowo Polskie», яке в ч. 12 з визнанням переповідає статтю М.Рудницького: «Redaktor «Diła», dr. Michał Rudnicki, kreśli na łamach «Chwili» obraz współczesnej literatury ruskiej… O ile chodzi o ruską twórczość w Polsce, uwagi autora są szczególnie pesymistyczne. Stwierdzając zupełny upadek ruskiej literatury w Polsce, zaznacza dr. Rudnicki, ze przyczyną tego upadku jest w pierwszym rzędzie zerwanie kontaktu z twórczością innych narodów przedewszystkim dyktowany głupią nienawiścią bojkot polskiej ksążki. Redaktor «Diła» pisze»¹² … І тут іде власне цитований уступ про ЛНВ.

Як бачимо, повна гармонія «Słowa Polskiego» z «redaktorem «Diła» dr. М.Rudnickim»¹³ в осуді українського фашизму і ЛHB-ка! Schöne Seelen finden sich¹⁴.

Аж тепер знатиме той, кому знати належиться, про все: хто фашист, хто шовініст, а хто (як доктор М.Рудницький) «благонамєренний» нешовініст, хто (як пише Рудницький про одного поета) od wielu lat dotrzymuje kompanji synom Bachusa¹⁵, та ин.

Інформації цікаві і стисло наукові. І як ми можемо після цього нарікати, що нашій літературі «brakuje… mózgu krytyka і płodnego pisarza o horyzoncie europejskim»¹⁶, як скаржиться M.P[удницький] в «Chwili».

Ми б тільки прагнули мати все ж обширніші інформації. Може, опріч Бaxyca та ин., поінформував нас шановний автор і про те, хто з наших авторів є підданий польський, а хто «обцокрайовєц», хто ходить, до якої реставрації або приятелює з консулом держави, на руках якої кров Міхновського, Щербаківського та ин., хто думає про видавання нешовіністичного нового журналу з реверансами до сусідських культур або про перебрання «шовіністичного» ЛНВ у свої руки, щоб зробити з нього «европейський» журнал зі Сльозкіними й Еренбурґами, та ин.

Аж тоді б ми зрозуміли, яких правдивих критиків ми маємо, аж тоді б зрозуміли ми покійного Гайне, якому в полеміці з супротивниками вирвався болісний крик:

«Und mit solchem Gesindel muss man sich herumschlagen!»¹⁷

 

¹² «Редактор «Діла» доктор Михайло Рудницький малює на сторінках «Chwili» образ сучасної української літератури. Оскільки йдеться про українську творчість у Польщі, то зауваження автора є тільки песимістичні. Стверджуючи певний занепад української літератури в Польщі, доктор Рудницький зазначає, що причиною того занепаду є насамперед розрив із творчістю инших народів, накидуваний глупою ненавистю бойкот польської книжки. Редактор «Діла» пише» (польськ.).

¹³ «Польського слова» з редактором «Діла» доктором М. Рудницьким.

¹⁴ Чудові душі взаємно впізнаються (нім.).

¹⁵ Багато років складає компанію синам Бахуса (польськ.).

¹⁶ «Бракує… розуму критика і плодовитого письменника з европейським кругозором» (польськ.).

¹⁷ І з такою потолоччю доводиться битися (фраза Фридриха ІІ) (нім.).

 

 

[«Літературно-науковий вістник». – 1929. – Кн.2]