Дмитро Донцов «Вибрані твори» Том 1 «Політична аналітика»: З УКРАЇНСЬКОГО ЖИТТЯ

З УКРАЇНСЬКОГО ЖИТТЯ

[Надруковано у виданні:Донцов Д.Вибрані твори у 10-ти т. Т.1 :Політична аналітика (1912 – 1918)/ Упоряд., ред., автор передм. О.Баган.  –  Дрогобич-Львів:ВФ”Відродження”, 2011]

 

Українські “безполітичники” і М. Драгоманов. – Культура і політика. – Полі- тична програма українських аполітиків. – Вперед чи назад? – “Двухглавий Орел”, гр. Бобринський, Мілюков і К°, – Знак запитання.

 

Чотири роки скоро мине, як перестала виходити на Україні остання робітнича газета “Слово”. Від того часу виняткове право забирати голос в українських спра- вах перейшло на нашу міщанську1 пресу. З гордістю вказує вона на довгий тернис- тий шлях, що лишився за нею, на свою важку працю для добра “неньки України”, для розбудження іскри національної свідомости серед загалюканого, темного укра- їнського селянства. Тепер, здається, відповідна хвиля (новий рік!) – подивитися, з якими ідеями й думками вступають у новий, 1913-й, рік ті, що взяли на себе важке завдання – бути виразниками інтересів і потреб цілої української громади.

Дивними дорогами ходить українська “громадська думка”. Її еволюція дуже по- дібна до слідів зайця, що тікає від хортів: крок наперед, два назад, потім знову вбік і т. д.

Ще у 1886 р. Драгоманов писав: “Я був загнавсь думкою, що Шевченко – вже пережитий фазис, що новий український рух піде далі по новоевропейській дорозі, а тепер бачу, що не тільки маса українофілів, але й українофільські писателі не тільки в Галичині, а й у Росії ще не догнали й Шевченка років на 10–20”. (“Перший лист, до киян”). Тепер уже й Драгоманов є “пережитий фазис”, а українське міщан- ство, б’ючи поклони перед ним, багато з його думок кинуло до коша – і не тому, що пішло вперед, лише тому, що посунулося назад.

З сумом, з жалем, часто з розпукою доводиться се щодня майже стверджувати.

Хоч би які були помилки Драгоманова або тої течії, яку заступало “Слово”, вони бодай мали певну національну програму і ясно ставили українство на політичний ґрунт. Про теперішних проводарів громадської думки в краю не можна сказати ані одного, ані другого.

Перш за все – вони є аполітисти. Зі старанністю маньяка в кожнім числі своїх газет силкуються вони, за словами Драгоманова, “одурити москаля”: довести, що українцям ані снилося займатися політикою, що український рух – “чисто куль- турний” рух, цілком “благонадьожний” і на переслідування начальства зовсім не заслуговуючий. Що займатися українством така сама невинна й нешкідлива річ, як збирати поштові марки, розводити голубів або вчитися есперанто! А як же? Чи

 

1. Се слово вживаю замість “буржуа”, не надаючи йому жодного погордливого значення.

 

не дивувалася недавно одна українська газета: “нащо вони (“Н. Вр.) нав’язують українському pyxові політичний характер? (“Рада”, 4/ХІІ м. р.), чи не вторували їй инші? Чи не читаємо ми щоденно в усій майже нашій пресі анатему політиці і тим демонам-спокусителям, що хочуть звести наших політично невинниx культурни- ків?

Букварі, граматики, просвіти, колядки, писанки, узори, гопак – усе, що хоче-  те, аби не політика! – таке гасло сучасного українства. Мало сього: воно навіть Драгоманова силкується нахилити до себе. Недавно один із українських журналів твердив, що після Драгоманова “український рух передусім і переважно є рухом культурним”. Тут, власне, і видко, як відстали наші культурники від свого вчителя. Бо ніхто инший, як Драгоманов, писав (у “Чудацьких думках”), що “поділ культу- ри від політики в основі своїй неслушний і в Росії поясняється власне необразо- ванностю”, а трохи далі навіть каже “спасибі “Кіевлянину” за те, що замітив, що український рух не може бути неполітичним, і тим трохи піддержав пошану до українства в очах освічених людей” (“Ч. Д.”, ст. 269).

Сі слова, якби вчора написані: як часто і тепер доводиться звертатися до “Кіев- лянина” або “Н. Вр.”, аби підтримати в собі “пошану до українства”!

Свято переконані, що українство має тільки культурні задачі, наші українці про- сто не годні зрозуміти, за що їх нищать?! Вони хочуть піднести духовно нарід, а на них кари адміністративні накладають! Вони хочуть просвітити люд, а їх “просвіти” закриваються! Просто, якась загадка для культурників, які навіть антиукраїнську політику Столипіна готові пояснити “непорозумінням”. Що українство може мати політичних ворогів (опріч “чорних душ” вроді Савенка), сього ніколи не припус- кається. До того не припускається, що деякі культурники думають, що “російська поступова громада мусить поголовно (!) підтримувати український рух”!

Ми не є ворогами культури (чим нас, запевно, незабаром окричать), ані культур- ної праці, ані не заперечуємо потреби пристосовуватися до обставин, хочемо лише, кажучи знову словами Драгоманова, “щоб “безполітичники” вже рішучо й не лізли в політику”, коли вони на ній не розуміються. Бо коли б вони на ній розумілись, вони б знали, по-перше, що не апелюється в ім’я культури до людей, яких ціллю і покликанням є душити всяку культуру; по-друге, що в нашій громаді життя пооди- ноких класів і груп є так поплутане, що жодна з них і поворухнутися не може, аби не стати на пальці сусідці. Особливо се треба сказати про нижчі класи, а ще й до того поневоленого народу. Чи зажадає наш люд рідної школи, зараз наткнеться на Маркових, Антоніїв, Маклакових й ин., яким, власне, залежить на його некультур- ності і, значить, буде мусити боротися з ними – а се вже політика!

Захочуть українці створити свою власну культуру, і Струве закричать про замах на російську культуру, бо втрата 30 мільйонового ринку для російської преси, кни- жок, видавництв та ин. – неабияка дурниця! Виходить, що і з сими людьми треба боротися, а се також політика. Поїдуть українці на слов’янський з’їзд – се політика. Лишаться вдома, сепаруючись від “братів-слов’ян”, – також політика!

Захочуть проревести своїх послів до Думи або до земства – і се політика.

Усе се так просто, що про се стидно писати, про се, зрештою, рятуючи честь українства, поучають наших “безполітичників” Мєньшиков і Савенко, а вони й досі мліють від самого слова “політика” і покликаються на Драгоманова. Як нагадують вони у своїй наївності російських земців девятдесятих років. Тамті також обурюва- лися, що уряд ані руш не хоче зрозуміти їхніх добрих замірів. Та ж вони рятували люд від голоду, будували шпиталі, школи і т. ин., а на них усе кривим оком   зверху дивилися, на все права вкорочували! Наївні земці аж пізніше переконалися, який  є зв’язок між “культурою” та “політикою”, але мудрі бюрократи (Вітте!) бачили се давно. Хто на тім ліпше вийшов, знаємо. Так і в нас. Столипін, Маклакови (обидва), Нікольські і прочі давно зрозуміли, що, ставлячи хоч би й “чисто культурні” вимо- ги, українство мусить зорганізуватися політично для політичної боротьби, і, відпо- відно до того, укладають своє ставлення до нього. А наші культурники тим часом співають сентиментальні гімни про “взаємне порозуміння”, про “на землі мир” і, взагалі, в усякий спосіб стараються “одурити москаля”.

Ясно, як день, що від людей, які так орієнтуються в суспільнім життю, годі спо- діватися якоїсь виразнішої політичної програми. Аби її укласти, треба наперед про- аналізувати інтереси різних класів російської суспільности, інституцій російського життя – чи для них не шкідливі часом деякі українські, бодай і культурні жадання? Та коли нашим “безполітичникам” навіть і через голову не перейде, щоб комусь могли шкодити їхні “чисто культурні” вимоги! Коли проти них виїжджає Савенко, то просто ж через те, що має “чорний характер”. Коли ліберали, – то се тому, що ще “не знають” або “недооцінюють” цілої “культурної ваги” українства. А коли з’явиться якийсь Струве і гукне: “наплювать нам на вашу культуру, ви не смієте мати иншої культури, опріч нашої!” – тоді зачинають говорити зі сльозами в очах про “винятки”. Яка політична програма може бути у сих людей, коли для них ще й досі не ясний зв’язок між культурою і політикою так само, як для темного робітни- ка – між “економікою” і “політикою”.

Українство міщанське з ідейного погляду посунулося назад, і то в порівнанню навіть із драгоманівством. У той час, як Драгоманов проповідував конечність по- літичної боротьби, у нас тепер стараються замість того переконувати прем’єрів у корисності українського руху і нешкідливості його для начальства. Тоді, як Драго- манов указував на потребу самостійної національної програми, наші “безполітич- ники” стараються, кажучи словами Костомарова, “примирить собою” коли вже не правительство (і се буває!), то російську суспільність. Часом згадується про авто- номію, але майже ніхто того поважно не бере, не кажучи вже про те, щоби привести в якийсь зв’язок сю вимогу з більш елементарними потребами нашого життя.

Не хочу сказати, аби ціле україське міщанство винне було в сій “безполітич- ності”. Є виїмки. Але виїмки правила не змінюють. “Правило” ж є таке, що су- часні культурники мають програми вечірок з танцями й популярних викладів, але національно-політичної програми й досі не мають, вертаючи ідейно до часів Кос- томарова і навіть ще далі.

Особливо в теперішній момент відчувається сей брак політичної української програми, хоч би такої загальної, на якій би могло зійтися ціле наше суспільство. У нас натомість панує повна безпорадність і непевність. І се в той час, коли укра- їнське питання стає чимраз складнішим, коли протиукраїнський похід стає чимраз нахабнішим, коли ненависть до всього українського прокидається в російській сус- пільності з якоюсь стихійною силою, коли “Просвіти” закриваються, газети ни- щаться, забороняється збирати гроші на пам’ятник Шевченка, українську книжку забороняють і т. д., і т. д. А головне, що сій політиці не видиться кінця; противно, з призначенням міністром внутрішніх справ чернігівського губернатора ся політика стане системою. Про се виразні нотки бриніли вже в декларації прем’єра. Особли- во приємно для нашого вуха, як райська музика, звучали ті слова п. Коковцева, де він запевняв своїх слухачів, що “подъ сению русскаго двухглаваго орла достаточно простора для спокойной жизни всехъ народностей, населяющихъ наше отечество”.

 

Додані услід за тим слова про “господство русской национальности” дають якнай- ліпше поняття про той “простір”, який великодушно одводиться прочим народам. Діла, що товаришили словам прем’єра, ще ліпше відслонюють правдивий характер національної політики кабінету. Поховання Державною Радою закону про міську самоуправу в Королівстві Польськім і заборона набувати землю на Правобережжу всім чужинцям, опріч чужинців, “усвоившихъ русскую национальность” були чу- довими ілюстраціями урядової програми, особливо ж тої її части, де говорилося про “просторъ для всехъ народностей”.

Декларація набирає для українців ще більшого значення тим, як до неї постави- лась опозиція. Слова прем’єра про зовнішню політику, за якими ясно чувся брязкіт шаблі, привели в захват ціле (за виїмком крайньо лівої) “народне представництво”. На хвилю Маклаков і гр. Бобринський, Мілюков і Крупенський опинилися в обі- ймах один у одного. Всі вони, як вони освідчали, хоч “не хочуть, але й не бояться війни” (тим більше, що нам на неї нe йти) і політику зачіпок приймають без засте- режень. Се довели наші ліберали також своєю поведінкою в монгольській авантю- рі. Кілька місяців уже права преса проводить політику під’юджування уряду проти Китаю, аби забрати в нього Монголію, а російська ліберальна преса як у рот води набрала, – і оком не веде!

Що для українців значить політика імперіялізму, яку хоче впровадити спілка Сазонов–Мілюков–Бобринський, не потребуємо хіба говорити. Вибух націона- лістичного шалу по боці “господствующей национальности”, культ “двухглавого орла”, перед якими мають сховатися всякі “частные вопросы” і “сепаратизмы” – ось перспективи, які відслонює нам ся спілка; ще гарніші відкриває вона нашим галицьким землякам… Додати до сього всього ту похмуру, зловісну мовчанку, якою стрічає кожний, хоч би найпотворніший факт протиукраїнських репресій, лібераль- на російська преса, додати цькування “Русской мысли”, “Утра России”, про “Новое Время” вже не кажучи, і прочих “застрельщиковъ” націонал-лібералізму, згадати про акцію св. Синоду, що закликає (на зборах “галицко-русскаго общества”) “осво- бодить русский народъ въ Австрии”, то й найзавзятіший оптиміст зачне впадати на думки, які б і Мєньшикова випровадили з рівноваги.

І ось у такий момент, коли життя приносить нам приємність за приємністю, коли життя біжить і змінюється так скоро, як образи в кінотеатрі, коли навіть драгоманів- ська програма вже не відповідає сучасній дійсності, коли перед українством встає потреба нових гасел і кличів, – у сей час ідеологи українського міщанства безсило топчуться на місці, відмахуючись, як від докучливої мухи, від кожної свіжої ідеї, нічого більше не бажаючи, як лишитися у своїй “безполітичній” шкаралупі. Навіть у такий момент не можуть вони увільнитися від солодкаво-сентиментального тону, запобігаючи ласки у всіх і в кожного…

Більш, як 50 літ тому, в часі польских дебатів у Франкфуртськім парламенті, коли німецьке народне представництво санкціонувало своєю повагою політику розборів Польщі, посол Янишевський знайшов у собі відвагу сказати німцям: “ Я приходжу до вас не як жебрак, я приходжу з моїм добрим правом. Не хочу збуджувати ваших симпатій, я вимагаю лише справедливости”!

Чи здобудеться колись на такий тон наше міщанство? Чи знайде в собі сили ви- ступити не як жебрак? Чи потрафить ясно і твердо домагатися прав для того народу, заступниками якого вони себе вважають?

Валаамова ослиця лібералізму. – Російська “самобытность” і українство. – Лі- беральна “програма” і О. Бауер. – Чого вчить нас анкета? – Українські “свідомі”.

– Енвер-Бей, С. Бердяєв і віденська “Zeit”.

Довго українська міщанська преса сушила собі голову над питанням: що думає, як ставиться до українців російська інтелігенція? Дати відповідь на се, виходячи з оцінки суспільно-політичних інтересів сеї інтелігенції, – до сього провідники нашої громадської думки ще не догадалися. А сама інтелігенція російська, як на злість, завзято мовчала. Для пересічного українця, що вірить у симпатії до нас “хорошего русского интеллигента”, становище було досить скрутне.

Із сього скрутного становища виводить українців анкета “Украинской Жизни”.

Валаамова ослиця російського лібералізму зрештою заговорила! І нам відразу стало ясно, чому російські ліберали – назагал такі балакучі – так уперто мовчать про все українське? Мовчать, бо не мають що сказати, опріч заяложених, нікому не потрібних порожніх фраз.

Опублікована в “Украинской Жизни” анкета зайвий раз доводить, що російський лібералізм в українськім питанню не має жодної програми2.

Наражаючись на небезпеку стягти на себе гнів усіх тих, що так піклуються про “добрыя отношения” з російськими лібералами, постараюся моє твердження до- вести.

Перше, що неприємно вражає в анкеті, – се погляд на Росію як на якусь особли- ву країну, що живе за своїми власними історичними законами та для якої Захід “не указъ”. На Заході національне питання може собі розвиватися, як хоче, але нашу кохану Вітчизну се нічого не обходить; на Заході можуть бути національні полі- тичні партії, а в Росії се “ненормальное явление”; на Заході нація потребує повноти культурного розвою – в Росії можуть українці обмежитися і на народній школі;   на Заході національний рух неісторичних націй (українців, хорватів) є важливим чинником демократизації держави, а в Росії – се “величайшая опасность для дела политической свободы” і т. д., і т. д. Коротко:

Умомъ России не понять! Аршиномъ общимъ не измерить!

Бодай так думають панове ліберали. Думають же вони так передусім тому, що загалом ще не навчилися дивитися на українців як на осібну націю. Мимо “вели- ких слів великої сили”, накопиченої в анкеті, – се є факт. П. Юрист, напр., думає, що поки нарід є лише частиною російською, бо “великороссы и украинцы связаны другъ съ другомъ теснее чемъ каждый изъ этихъ народовъ съ другими славянскими народами”. На чому опирає шановний автор свої, в суті речі, цілком фантастичні твердження, не знати. Але знати зате, що його погляди не є лише його особисті. Покличуся хоч би на свідоцтво Ґорького, який каже: “Поскольку я знаю психику лучшей части русской интеллигенции, русский народъ всехъ трехъ племенъ чув- ствовался и мыслился ею какъ единое целое”. Отже, як вірити сьому свідоцтву, ро- сійська інтелігенція не бачила й не бачить в українцях осібної нації. Однак, шукаю- чи в сій дуже поширеній серед російської інтелігенції теорії “трехъ ветвей русскаго народа” причин неясности української програми російських лібералів, мусимо зна-

 

2. Стаття була написана ще до появи відповіді на анкету акад. Корша, отже, висновки отсеї статті до його тим самим не стосуються. – Д.Д.

 

чну частину вини за се зняти з їхніх плеч. Як покажу далі, ще завзятіших прихиль- ників ся теорія “тріединой Руси” знаходить, на жаль, серед самих-таки українців, вносячи хаос у саме розуміння нашої національної проблеми.

Як же розв’язують сю проблему ті немногі росіяни, що прислали свої відповіді до “Украинской Жизни”?

Я не буду  спинятися на гумористичних відповідях, як, напр., ш. п. Арсеньє-  ва, який бажає Росії триматися до українців політики “равноправности, свободы и справедливости”. Кажу “гумористичних”, бо, уникаючи конкретної відповіді, голо- сити засади “свободи і справедливости”, не наражаючи себе на кпини, для сього треба було родитися ще перед Великою французською революцією. У XX віці се рішуче запізно. Тому перейдімо до инших3 відповідей. Усі вони майже говорять одне: скасуйте всякі обмеження українського слова в Росії, дайте українцям змогу задовольняти свої культурні потреби шляхом приватної ініціятиви – й українське питання є розв’язане.

У сій програмі лібералізм зостав вірний собі самому. Бо, признаючи особі сво- боду слова, преси, зборів, навчання, лібералізм тим самим признає і свободу для українського слова і преси, для української школи і т. д. Признаючи особі чи групі осіб право дбати й боротися за свої економічні й політичні інтереси, лібералізм   не може відмовити їм права організуватися для боротьби і за свої національні по- треби, себто засновувати собі школи, театри, наукові товариства, але на приватні засоби. Отже, всі “права”, що признають українцям ліберали, (усунення обмежень українського слова і право розвивати свою культуру шляхом приватної ініціятиви) випливають, так сказати, чисто механічно з загальних засад лібералізму й жодною програмою не є. “Права людини і громадянина”, проголошені ще в часи Француз- ської революції, себто забезпечення прав одиниці, – ось ціла суть ліберальної про- грами в усіх сферах життя, в тому числі й у національній.

Яку вартість мають сі “права” для українців? Ось що відповідає на се один з видніших теоретиків у національнім  питанню  –  австрійський  соціял-демократ О. Бауер: “Але нація, щоб жити і розвиватися, потребує не тільки забезпечення прав одиниці, вона потребує також помочі законодавства й адміністрації, вона по- требує шкіл, театрів, музеїв і академій. Тут уже йде не обмеження державної влади, навпаки, тут уже нація потребує якраз помочі держави для своєї культури”. І фак- тично, як може розвивати свою культуру українська нація, здана лише на власні сили, хоч би завтра, як то хочеться лібералам, і впали всі обмеження, що тяжіють над українством? Як могло би постати на “частныя средства” українське середнє шкільництво або університет? Прецінь, своїх мільярдерів, своїх Карнеґі, Україна не має! Як мусять жити на “частныя средства” українські наукові товариства, му- зеї і театри? Як, загалом, може бідна нація плекати свою культуру, здана лише на власні сили, коли навіть далеко багатша за неї російська культура досі потребує (і цілком природно!) для свого розвитку мільйонів публічних грошей!

Добрий приклад, як може розвиватися національна культура шляхом приватної ініціативи, маємо в Галичині. Українська культура, яка у формі приватних гімназій та ін. значною мірою збудована на складках селян, ледве животіє. Тим часом поль- ська, що черпає, скільки хоче з публічних краєвих фондів, користаючи з державно- краєвого апарату, розвивається чимраз буйнійше.

 

3. Дальша характеристика не стосується кн. Урусова, одинокого, що потрафив як слід зрозуміти український рух у всіх його формах.

Підходячи до українського питання зі своїм доморослим “аршином”, ліберали забувають одне, що так само, як робітникові для оборони своїх економічних інтер- есів не вистарить свободи коаліцій, а потрібна ще й поміч держави (у формі соці- яльного законодавства), так і нація для заспокоєння своїх національно-культурних потреб, потребує помочі тієї ж держави. Але поміч держави матиме тільки той, хто має в ній значення й силу. Чи мають українці якісь вигляди здобути значення в державі? Чи мають вигляди, що держава тепер чи в будучині їхні культурні вимоги задовольнить?

Щоб відповісти на се, не треба забувати, що в російськім парламенті, хоч би який він був, і то в найліпшім вигляді, ще довгий час матимуть гору ліберали на зразок Струве, що вважає українство за “нещастя”, або штибу п. Обнінського, що має українців за “авантюристів”, або на кшталт п. Юриста, що рішуче противиться видаванню публічних грошей на українські потреби. Подивіться-но на Галичину, як там у сеймі доводиться українцям битися з польською більшістю за кожну гім- назію, за кожний марний крейцар на українські “Просвіти”, тоді як на польські культурні цілі плинуть сотні тисяч, подивіться-но туди, і ви зобачите те саме, що буде в нас, коли панове ліберали прийдуть до влади. Думати, що буде инакше, не маємо причин: ні ліпші, ані гірші від инших є росіяни.

Тому лише тоді будуть задовольнятися як слід культурні потреби українців, коли вони самі будуть про них дбати, коли заспокоєння сих потреб буде у їхніх власних руках; коли питання, напр., чи заснувати українську гімназію, буде залежати не від п. Струве й инших, а лише від тих, кого се обходить, себто від українців; коли гроші на се йтимуть не з добровільних складок і не із “частных средств”, коли бажання мати свою освіту і шкільну систему від сільської початкової школи й до університе- ту та академії буде вважатися не за сепаратистську політику (мазепинство), а за ціл- ком природну річ, що рішається відповідними місцевими органами й розв’язується місцевими ж, на те призначеними грошовими засобами.

Коли б бодай таке розв’язання українського питання запропонували ліберали, ми б признали, що й вони мають якусь позитивну програму в українській справі. Але коли вони твердять лише про скасування обмежень, то вони не мають жодної програми. Бо чисто негативна програма не є жодна програма.

Ще наївнішими показуються панове ліберали, твердячи, що українські політич- ні партії – “ненормальное явление”. О. Бауер каже, що сучасна держава зі своїм ставленням до нації просто “змушує населення ділитися на національні партії”. Так инакше й бути не може. Бо поки про культурні потреби нації дбає не сама вона, лише держава, одиноким виходом для нації, коли вона хоче позискати публічної по- мочі для розвитку своєї культури, є здобути вплив на державу. Для сього й потрібні націопально-політичні партії: чей же не п.п. Струве та Юристам полишать українці в Думі дбати про українську школу. Потрібні є політичні партії не лише тепер, але й по знесенню всяких обмежень, що тяжіють над українством, бо самим сим зне- сенням, як ми вже сказали, національні питання ще не розв’язуються.

Як бачимо, російські ліберали зі своєю “програмою” – здатися на ласку росій- ського лібералізму – в гіршім разі не хочуть признавати українцям змоги розвивати свою культуру, в ліпшім – показують брак всякого поняття, про те, що є національ- не питання і як його розв’язати?

Се і є наука анкети, зробленої “Украинскою Жизнью”. Запамятаймо собі сю нау- ку! Хай і російські ліберали запам’ятають собі, що коли вони хочуть у розв’язанню національної проблеми, вилазити з тими самими формулами, непрактичність яких уже тепер ясна для всіх на Заході, а зокрема в Австрії, то з певністю будуть мати у себе такий самий дім для божевільних, яким є тепер Австрія, де задля якоїсь чесь- кої гімназії може затамуватися ціла парламентарна праця.

Угорі я сказав, що значна частина вини за легковажне ставлення лібералів до українців спадає на самих-таки українців. І се дійсно є так. Недавно ми довідалися з “Ради”, що п. Столипін був “першим і, здається, єдиним (!) на світі чоловіком, який зачисляв українців до самостійних націй” (“інородців”). Другий українець у “Русской Молве” називає відкриття українського університету у Львові “русскимъ (?) праздникомъ”. Побічних цитат можна навести ще десятки. А всі вони свідчать про те, що наші свідомі українці ще самі не знають, хто вони є. Чи ж дивуватися по всім сім, що й чужі їх національні претензії не беруть поважно, коли вони й самі гаразд не знають, “русские” вони чи українці, нація чи “ветвь”?

І так довго, як вони собі сього питання не вирішать, нам довго ще доведеться читати поучення п. п. Юристів і К°.

 

Р. S. Кінчаючи сей відділ з українського життя, не можу не згадати, бодай на- прикінці, одного з дуже характеристичних, а на жаль, так мало знаних фактів сього життя, що стався осе недавно. В ч. 13 “Ради” з’явилася талановито написана стаття п. С. Бердяєва “Турецький герой”. Спершу я був навіть приємно здивований, що серед українців є такі талановиті публіцисти, коли припадково згадав, що сю саму статтю я вже читав перед кількома днями в № від 25/І віденської “Zeit”. Стаття з “Zeit” називається “Енвер-Бей” і, за виїмком двох-трьох речень, йота в йоту подібна до статті п. С. Бердяєва в ч. 13 “Ради”. Ґратулюю п. Бердяєву за те, що йому вдалося втертися в таку поважну газету, як “Zeit”. Або, може, якийсь скриба з “Zeit” просто безсовісно вкрав свою статтю з “Ради”. То було б уже останнє свинство. Правда, п. Бердяєв?

Балканська криза й українство. – Три кити й російські ліберали. – Нова фор- мула й українці. – Російські трамтадрити й українські патріоти. – Слов’янський захват українців. – Ще раз о “трехъ ветвяхъ русскаго народа”. – Макк’явелі та гороскоп українства.

Зі щойно минулої політичної кризи, останній (або передостанній) акт якої від- бувається тепер на Балканах і в Лондоні, українство російське вийшло подвійно побите. Розуміється, морально побите. Ся криза відкрила два фатальні для нас фак- ти: по-перше, вона показала, що з українством ніде майже, мимо істеричних вигу- ків Мєньшикова, поважно не числяться; по-друге, що українці самі ще не знають, “куди йти”, не мають свідомости своїх історичних завдань.

Ґрунт зачав хитатися під ногами у російських лібералів, коли, починаючи від 1908 р., заскочили їх зненацька такі події світового характеру, як турецька револю- ція, анексія Боснії, італійська і, зрештою, балканська війна. Раз те, що не хотілося ліберальному імперіялізмові лишитися осторонь при поділі турецької спадщини,  а друге – було ще ясніше, що не старій, збудованій на традиційних “трьох китах” Росії грати рішальну роль на близькому Сході. Звідси та смертельна “патріотич- на тривога”, що огорнула російських лібералів, про яку так багато писав Струве і яку можна порівняти з тривогою кота, від якого втекла його, здавалось би, певна здобич. Звідси ж і потреба переглянути програму, що спиралася на трьох відомих китах.

Особливо ж замість формули “народність”, яка в стосунку до инших націй озна- чала їхнє безоглядне змосковлення, треба було знайти иншу формулу національної політики – спеціяльно для закордонного експорту.

Таку формулу знайшли, і тут, власне, зайшов той перший фатальний для нас факт, про який я згадав вище: нас, українців, у сій формулі поминено, для нас у ній місця не знайшлося. Знайшлося воно натомість для поляків. На всяких зборах російських ліберальних і неліберальних трамтадритів з приводу балканської війни вперто, послідовно й стало підкреслювалася потреба з огляду на міжнародні комп- лікації погодитися з поляками. Доходило навіть до посилання телеграм “Раді Наро- довій” у Галичині. Про потребу московсько-польського порозуміння зачала гово- рити не лише російська преса, а й такі газети, як “Temps”. Якщо вірити “Frankfurter Zeitung”, навіть Рим мав бути втягнутий у сю справу. Лише про українців мовча- лося. Вони не існували, з ними, як реальною силою, не рахувалися. Більше навіть. Конечність для кожного політика наших часів мати перед очами цілу – як росій- ську, так і австро-угорську Україну – обнизила й вартість Галичини на світовому політичному ринку. В Галичині окріпла наслідком того москвофільска течія серед поляків, ідейним вождем якої є проф. Здзєховський, що стремить до згоди з Росі- єю, заперечуючи національну осібність українців.

Коли б се ігнорування українців в “угодових” проєктах ліберальних росіян мож- на було пояснити свідомістю кардинальної суперечности інтересів обох “братніх” народів – се було б що иншого. Але в дійсності ігнорування було наслідком браку віри в реальну силу українства. Се є перший фатальний для нас результат минулої кризи, який відкрив ціле убозтво, цілу імпотенцію російського українства. Коли згадати ще, що час минулої кризи, яка знову висунула на порядок дня в Росії поль- ське питання, приніс нам лише нові репресії, книжку Щоголіва і елаборати Струве, Котляревського, Поґодіна та инших лібералів, то splendid isolation україців, зданих лише на власні сили, виступить ще яскравіше.

 

Ще більше недолузтво російського українства в час минулої кризи виявилося не в тім, як до нього ставилися инші, лише в тім, як само українство ставилося до по- дій, що розгорталися на світовій арені. Обридливе на сторінках мало не всеї росій- ської преси канібальське цькування de la “Turquie agonisante” не знайшло жодного голосу протесту в українській пресі. А воно мусило б його знайти! Мусило, бо, виючи в унісон з ліберальними рептиліями в обороні “діла свободи і цивілізації” на Балканах, наша преса лила воду на млин офіційної Росії. Що більше, такими статтями, як, напр., софійські кореспонденції “Ради”, наша преса впоювала в пу- блічність думку, що: 1) справа балканських словян, що стреміли загарбати не лише слов’янські, aлe й турецькі і албанські землі, є справою “справедливости” всупереч до своєкорисних замірів “коварної” Австрії; 2) що Росія все у своїм ставленню до слов’ян керувалася (не так, як Австрія!) етичними мотивами “справедливости”, 3) що існує якась ідентичність слов’янських інтересів.

Казати ж се, повторюю, се лити воду на млин офіційно-ліберально- імперіялістичної Росії або, простіше кажучи, обертати кота хвостом. Бо який инак- ший ефект можуть мати кореспондеції (див. “Рада” №№ 13/І і 1/ІІІ 13 р.), в яких твердилося, що Румунія, забираючи чужу територію, робить “грабіж”, а   Болгарія

– “справедливість”, у яких погляд “справедливости” протиставляється поглядові Австрії і т. д.

Завданням, можна сказати, історичною місією, українців є боротися проти нео- славізму й так званої “слов’янської солідарности”, захитувати всі підвалини, на яких будується ідея неославізму. Для того українська преса мусила би передусім вияснити лицемірство своєкорисних поглядів російських лібералів на Балканах, не- щирість їхніх слов’янських симпатій, аби бодай в очах української публіки зірвати з ворони неналежні їй павині пера, аби показати, що у своїм ставленню до слов’ян Росія не може навіть і конкурувати з иншими державами. Замість сього всього наша преса, може, й несвідомо, підтримувала цілком протилежні думки, попираю- чи легенду про “справедливу” Росію – підпору неославізму.

Не дивно, коли ціла кадетська преса бреше, як найнята, про балканську війну; не дивно, що й Мілюков нічого не чув про звірства союзників; не дивно, що він присягався повірити в них лише тоді, як се буде стверджено з “об’єктивної сторо- ни” (болгарського уряду). Кажу: се не дивно, бо хвальна партія “народної” свободи давно вже впряглася до воза офіційної Росії в міжнародних справах. Добрий удар батога – і “народна свобода” біжить туди, де їй скаже її пан. Але звідки взявся слов’янський патріотизм української преси? Того ніхто не зрозуміє. Сим офіцій- ним поглядом на балканські справи, що панує неподільно в російській громаді, перейнялися наші українці цілком. Настільки перейнялися, що робили навіть (див. “Діло”, 20.ІІ.) збори на користь балканських слов’ян. Настільки перейнялися, що від виразів свого спочуття балканським завоюванням їх не могло стримати навіть елементарне естетичне почуття болю, суму й подиву на вид розпачливого конан- ня покутуючого за чужі гріхи талановитого, здібного народу! Повторюю, агонію Туреччини так, як і російські ліберали, наша преса використала лише для демон- страції своїх почувань та ідейної солідарности своєї зі “справою слов’янства” і – натурально – його “протекторки” Росії!

Виразнішого свідоцтва політичної короткозорости трудно було вимагати навіть від українства.

У сім незрозумінню завдань українства під теперешню хвилю й полягає той другий фатальний для нас факт, що принесла нам минаюча криза.

 

Загалом, читаючи українську пресу, тепер стрічається щось дивного не лише щодо змісту, але й щодо форми, щодо термінології зокрема. Перед трьома або чо- тирма літами ще ми знали, що ми є українці і більше нічого. Тепер майже ціла наша преса згідно повчає, що ми, хоч і українці, але “украинская ветвь русскаго народа”. Теорія “двох галузок” знову здобуває собі право громадянства в “українській” пре- сі. Остаточно ми б не сперечалися задля назви. Але річ знана, що з сею теорією зв’язане певне політичне credo, прихильники якого є галицькі москвофіли, Савен- ки, Щоголіви, Кашкарови і ин. Тому, коли українці не хочуть баламутити себе й инших, мусять із тими “двома вітками” дати собі раз на завжди спокій. Мусять, ідучи за вірним самозаховавчим інстинктом нашого народу, кинути набік ім’я, ві- дібране від нас чужими, і називати себе українцями і лише українцями. На жаль, до сеї простої речі ще не додумались українці і навіть у популярних часописах (“Маяк”) повчають, що наш нарід є рівночасно і український, і “русскій”.

Макк’явелі у своїм “Jl. Principe” сказав: “Є трьох родів люди. Одні самі все ба- чать; другі потрафляють зрозуміти, коли їм инші річ пояснять, а треті нічого не бачать ні самі, ні через поясненя инших”. Я б мусив скласти дуже сумні гороскопи про сучасне українство, якби люди були, дійсно, лише сих трьох родів, про які зга- дує великий італієць. Але я думаю, що колекцію його можна доповнити ще одним родом людей (найчисленнішим), які вчаться фактами життя. Сі факти, споді- ваюся, знищать колись усі дитячі хвороби українства, визволять його з-під впливу чужих ідеологій різних “неославізмів” і виведуть на шлях, що відповідає інтересам українського народу.

Тоді – але лише тоді – можемо бути певними, що сучасники нового акту великої історичної трагедії, що відбувається на окраїні Европи, не стоятимуть перед укра- їнством, як перед порожнім місцем, і не трактуватимуть його так, як трактують тепер.

Факти життя й український сентименталізм. – Літературна мова чи полтав- ський діялект? – “Rossia” і ми. – Сцилла і Харибда нашої культури. – “Les langues slaves” і провінціалізм. – Куди йти?

Несмілива надія на виховне значення фактів життя, надія, яку я дозволив собі висловити в попереднім “огляді”, здається, здійснюється скоріше, ніж можна було сподіватися. Переглядаючи останні числа наших журналів і газет, так і хочеться крикнути словами старого Ґалілея, сказаними ним зараз по урочистім засудженню його “помилок” і “єресей”…

Ось, напр., “Украинская жизнь”, що досі міцно боронила засаду “порозуміння”, друкує в останній (третій) книзі цілком иншого характеру статтю п. Смутка, в якій майже ні сліду нема того сентименталізму, з яким у нас звичайно підходять до російсько-українських відносин. Тверезе ставлення до російського лібералізму прокладає собі дорогу навіть до “Ради” – до того органу, що все був головним реч- ником “згоди” між вовком і ягням.

П. Струве, “Утро России”, Щоголів і “Русская Мысль”, Старосельський, Ніколь- ський et cetera – все се такі “факти”, ударами яких захиталися найміцніші стовпи “любови”, найзавзятіші апостоли “порозуміння”. І той самий п. Єфремов, який був донедавна найбільшим противником узагальнювання наведених фактів, який все енергійно застерігався проти потягання до відвічальности цілого російського лібе- ралізму за україножерні вибрики поодиноких лібералів, сей самий Єфремов, згаду- ючи про ту спадисту площу, по якій котиться лібералізм в обійми п.п. Щоголівих, каже: “Туди йому і дорога. Сю дорогу я вже пророкував “русскому либерализму”, і дедалі вона все краще визначається і ширше розгортається” (“Рада”, 6/IV). Що пророкував автор цитованих рядків, лишімо набоці. Тут хіба лиш висловлю свою втіху, що такі думки загалом зачинають знаходити собі місце в нашій пресі: ліпше пізно, як ніколи! Хоч пізно, але апріорно прекраснодушні погляди на національні справи таки уступають у нас місце иншим, опертим на тверезій оцінці реальних фактів життя. А се має велике значення, бо лише сим шляхом дійде українське міщанство до створення власної національної політичної ідеології, брак якої так сильно у нього відчувається.

Сей “здвиг” у міщанській громадській думці, перші симптоми якого я осе за- значив, помітний не лише в області політичного думання. Зачинають писати про потребу для українства – навіть у чисто культурних справах – іти своїм власним шляхом, відкинути пріч костур, на який воно досі спиралося. Сей прапор культур- ної незалежности викинула передусім галицька міщанська преса, за нею – наша. Характеристичним під сим зглядом є видруковані недавно в “Ділі” цікаві статті  В. Гнатюка “В справі нашої літературної мови”. Ми, котрі дивимося на мову не як на “святощ”, а як на засіб порозуміння між собою широких мас чи на великий чинник у громадському життю, скорше, як хто инший, здаємо собі справу з по- треби сталої, близької до народу літературної мови. З тим більшою приємністю прочитали ми статті п. Гнатюка, який виступає, власне, в обороні чистоти нашої літературної мови проти стремління деяких письменників (особливо з Лівобереж- жя) принизити її до російсько-малоросійського жаргону Полтавщини, а навіть до жаргону лівобережної нашої інтелігенції. Я є профаном філології, але й профана часто аж разить мова наших газет. Дозволю собі твердити, що всі сі нарікання на т. з. “галицизми” і “полонізми” робляться не в обороні народної чистоти мови, а  в обороні, власне, ceгo російсько-малоросійського жаргону. Бо вжити якесь “галицьке” слово – се гріх! Але зато не в гріх писати “лоб” замість “чоло”, “пріз” замість “нагорода”, “младотурки” замість “молодотурки”, вживати систематично “самий більший”, “самий кращий” замість українських форм “найбільший” etc. Не гріх стало плутати слова “загальний” і “спільний”, через те, що по-російськи се перекладається одним словом (“общій”), не гріх перекладати французьке “essais” як “досвід”, а не “спроба”, через те, що на обидва сі слова є лиш один російський вираз (“опыт”); не гріх робити такі неологізми, як “зловживання” (замість “наду- життя”) – переклад російського “злоупотребленіє”, або “розгублений” (зам. “збен- тежений”) – переклад російського “растерянный” і т. д., і т. д. Проти такої мови   у нас не протестують, бо вона так близька до російсько-малоросійського жаргону нашої інтелігенції, хоч і разить вухо українського селянина або робітника! Нато- мість, проти кожного “галицького” слівця голоситься похід! Се є тим дивніше, бо, як каже п. Гнатюк, коли галичанин уживає полонізмів і германізмів, то “їх не дуже великий процент, по-друге, вони найбільше появляються в лексиці, а се ще не ве- лика біда, бо їх можна так само легко позбутися, як легко вони приймалися”. Не те в Росії, де в українській мові нашого інтелігента “занечищується не тільки лексика, але й фонетика, і флексія, а що найгірше, синтакса (прим., він оженився на ній), яку можна би назвати серцем мови і якої ушкодження впливає на цілий розвій мови. Виїмків від сього правила небагато, тому теперішня українська мова в Росії попросту упадає під тягаром російщини”.

Оперти літературну мову на діялектах Лівобережжя – не поправить справи. Бо, за словами п. Гнатюка, “коли приглянемося до мови наших старших письменників докладніше, переконаємося, що чим далі на схід від Дніпра, тим більше вона зане- чищена чужими примішками, особливо русизмами, а чим далі на захід від Дніпра, тим вона чистіша”. Численними прикладами з Квітки, Котляревського, Шевченка, Руданського й Федьковича та ин. автор доводить своє твердження.

Як реакція проти того культурного невільництва, в якім перебуває наша літера- турна мова, статті Гнатюка мають велике й корисне значення.

Не можна, на жаль, сказати того пpo другу збірку статей, присвячену також боротьбі з чужими культурними впливами. Маю на увазі недавно вийшлу у Львові збірку “Russiсa”4.

Можна різно ставитися до російських культурних впливів. Але те заложення, з якого виходять автори статей у згаданій збірці: проф. Ноцель, проф. Здзєховський  і М. Нордау, кожний марксист мусить безоглядно відкинути. Тенденція сих статей не лише реакційна, вона часом межує з чорносотенством. Згадані автори відкида- ють у російській культурі (і, зокрема, в літературі) не лише те, що є в ній нездо- рове, але і її додатні сторони. Я маю на увазі той дух протесту проти існуючого неладу, яким, мимо всіх своїх уємних рис, пересякнута російська белетристика і порятунку від якого один із авторів збірки “Russiсa” шукає у … ката! Протесту- вати проти російської культури через те, що вона ніби є духовою матір’ю “опри- шківства”, апелювати в боротьбі з ідеями Толстого до шибениці, накидуватися на російську інтелігенцію за її боротьбу проти політичних і релігійних забобонів – се, повторюю, значить відкидати в російській культурі те, що в ній є найціннішого, се значить іти нога в ногу з борителями всякої культури.

 

4. Цілком природно критика сеї книжки не стосується до передрукованої в ній моєї брошури “Мо- дерне москвофільство”. Моя брошура, так мені бодай здається, виходить з инших заложень, як инші статті збірки і з усіма ними подекуди стоїть у разючій суперечності.

 

Наш погляд на річ є иншим. Ми також бачимо лихі сторони російської культу- ри, але деинде. Російська культура зросла в атмосфері й на ґрунті панщини. З сього ґрунту й походять майже всі її характеристичні прикмети. Брак усяких форм ле- гальної боротьби принижених класів у Росії майже до останніх часів дав так буйно розвинутися там ідеології анархізму. І дійсно, Росія дала анархізму, може, найбіль- ше його теоретиків (Бакунін, Кропоткін etc.) Анархістом був і Л. Толстой, великий вплив сеї течії чується й у творчості М. Ґорького, а подекуди і в инших представ- ників російської літератури (Андрєєв). З другого боку, неможливе матеріяльне ста- новище мас було причиною двох наступних характерних рис російської духовної культури. Се є, по-перше – релігія покори і непротивлення злому, визнавцями якої були найяскравіші зірки російської літератури. Елементи сього геніяльного моска- ля, який, на мою думку, стоїть на першому місці серед тих небагатьох великих, що дала світові Росія, – Достоєвського. По-друге – се є негація всього того, що не йде безпосередньо на заспокоєння матеріяльних потреб загалу, отже, в першій лінії не- гація науки і мистецтва (Л. Толстой).

Тою ж таки нерозвиненістю правової психіки пояснюється дальша важлива прикмета російської культури: ще й дотепер голосить дехто в Росії, що регулято- ром соціяльного життя і міжкласових відносин має бути не право, лише мораль. На елементі любови хотів будувати суспільність Толстой. На тих же нормах мо- ралі мали бути уложені відносини між державою і населенням, на думку старих слов’янофілів, що відкидали всякі “гарантії”, ся ж нотка звучала й у старій народ- ницькій літературі, яка проповідувала не стільки право нижчих класів на ліпшу долю, скільки моральний обов’язок інтеліґенції помогти “меншому братові”.

Ось сі елементи російської культури, власне, і мусять стрінутися з критикою кожного свідомого марксиста. Бо ціллю максизму є: не анархістична жакерія, лише організована боротьба, не плеканння духу покори, лише міцної правової психики мас, не жолудовий матерялізм – лише стремління до всестороннього розвитку оди- ниці.

Се і є причини, що змушують нас критично ставитися до деяких впливів на нас російської культури. Очевидно, що ся засада цілком инша, як та, якою керувалися п.п. Ноцель, Здзєховський і М. Нордау. Тим елементам російської культури, за які вони її проклинали, елементам протесту й боротьби проти існуючого ладу, ми ви- знавали й визнаємо велике виховуюче значення.

Нове у нас стремління визволитися від чужих культурних впливів або “стати  на власні ноги”, опріч уже вказаної, приховує в собі ще й иншу небезпеку для нас. Кожна молода національна суспільність, мірою свого зросту, мірою унезалежнен- ня від чужих культур, виявляє одну дуже не пожадану тенденцію: замкнутися в колі своєї власної культури. Наслідки сього – звуження розумового горизонту оди- ниці, певний духовний занепад її.

Для пояснення наведу аналогію. Недавно один французький військовий журнал пише, що ще “les langues slaves”, які студіювалися в війсковнх школах Німеччини, є такі: “le turc, le greс modernе et le russe”. Як бачимо, журнал переконаний, що тур- ки і греки належать до слов’ян…

Що се значить? Се значить, що пересічний інтелігентний француз, не стикаю- чись ніде у своїм краю з національним питанням, став з сього погляду анальфабе- том. Національні стосунки усунулися поза межі його духового горизонту.

Щось подібне маємо й у нас.

Життя української (майже виключно селянської) нації крайньо убоге. Його не обходить маса питань, що хвилюють модерний світ. Тому кожний українець, що хотів би замкнутися в колі ідей і питань, якими живе його нація, неминуче мусив би стати – у багатьох питаннях – таким самим анальфабетом, як той француз у справах національних. Чи ж не ясно, справді, що, напр., справи трестів і картелів не дуже займатимуть пересічного нашого інтелігента, зайнятого справами дрібної кооперації? Чи не ясно, що український учений, який почуває міцний зв’язок із минулим і теперішнім свого краю, скорше знайде зрозуміння до таких дисциплін, як історія і філологія, аніж, скажімо, до соціології? Чи не ясно, чому наше мисте- цтво зайняте поезією села і досі не звернуло уваги на таке з’явище, яким, безпере- чно, є футуризм – сей овоч великого міста? Чи будемо дивуватися, що з поетами будучини, з поетами знов-таки великого міста (Вергарн) нашу публіку знайомить росіянин (Луначарський)?

Одна є причина сьому всьому: наш інтелігент, замикаючись у тісному колі по- нять та інтересів, якими живе його нація, наражає себе на небезпеку стати поза світом ідей, якими живе модерна суспільність. Бо сих ідей наша нація сама з себе видати не може: ми ще не є модерною нацією.

Тому треба стерегтися, щоби минаючи Сциллу залежности від чужої культури,

– не потрапити в Харибду провінціялізму.

Мені не раз доводилося чути, що абсольвенти німецької або польської гімназії в Галичині є значно розвиненіші, як абсольвенти гімназій українських. Може, в сім, власне, лежить прокляття кожної молодої нації, яка щойно творить свою культуру. Творячи її, вона не сміє в ній замкнутися, не сміє під загрозою духової смерти.

Не сміємо сього робити й ми. Особливо, як я вже сказав, марксистська інтелі- генція. Бо ті ідеї, які ми маємо понести своїй авдиторії, є типовим овочем модер- ного, капіталістичного життя, взірець якого є для нас Европа й Америка. До них ми й маємо звертатися, в них маємо позичати культурні цінності. Коли й ми маємо докласти свої цеглини до будинку української культури, то сі цеглини мусять бути принесені тільки звідтам. Пустий викрут – ніби на дорозі стоїть русифікація з      її школою, що не дає знання західноевропейських мов. Та сама русифікація є і в Королівстві польськім. А мимо того, правда, в силу історичної традиції, польська інтелігенція не втратила контакту з европейською культурою, що й помітно як на польському мистецтві, так і на літературі й публіцистиці. Згадаємо, зрештою, що завдячують Заходові молоді марксистські рухи Сербії і Болгарії.

Туди лежить дорога і нам.

Бо там розробляються найскладніші проблеми пролетарської культури; там роз- робляються так важливі для нас проблеми націоналізму та інтернаціоналізму; там кується теорія і практика пролетарського життя; на Заході ж появляться предтечі будучих артистів соціялістичного мистецтва й поезії.

Коли хочемо увільнитися від культурного рабства, з одного боку, від вузького провінціалізму, з другого, мусимо йти туди.

Але сей обов’язок лежить не лише на нас, а й на цілій нашій інтелігенції. Лише тримаючися сеї дороги, потрафить вона проплисти безпечно між Сциллою і Ха- рибдою нашого життя.