Дмитро Донцов «Вибрані твори» Том 1 «Політична аналітика»: З ПРИВОДУ ОДНІЄЇ ЄРЕСИ

З ПРИВОДУ ОДНІЄЇ ЄРЕСИ

ВІД АВТОРА

[Надруковано у виданні:Донцов Д.Вибрані твори у 10-ти т. Т.1 :Політична аналітика (1912 – 1918)/ Упоряд., ред., автор передм. О.Баган.  –  Дрогобич-Львів:ВФ”Відродження”, 2011]

 

Сих кілька уваг pro domo sua уважаю потрібним тут зробити. Виключаючи мене з числа своїх співробітників, редакція “Дзвону” поясняла свій крок “принципіяль- ними непорозуміннями”. Проти сього нічого не можна було б закинути: жодна редакція не є обов’язана терпіти в своїм видавництві публіцистів, ідей яких вона не поділяє. Але редакція, опріч сього, спробувала (в ч. 9) кинути тінь на мій марк- сизм. Проти сього мушу рішучо запротестувати.

Наскільки ідеї, голошені мною, суперечать засадам марксизму, читач зобачить у сій брошурі. Тут зауважу лише наступне: коли редакція хотіла позбутися в моїй особі “немарксиста”, то чому вона досі лишила в числі своїх співробітників осо- би, з яких одна брала сталу участь у явно ворожій марксизмові часописі, а друга

– офіційно виключена з рядів українських марксистів? Як про се було оповіще-   но в № від 15. XI 1912 р. в газеті галицьких українських марксистів. Імена сих співробітників знані редакції і можуть бути названі мною кожної хвилі. Тут про се згадую, тільки щоб вказати на певну “неконсеквентність” “Дзвону”. Щодо п. Рибалки, то його – в усіх позвах о марксизмі – мушу визнати за falsus procurator’a, бо він, власне, належить до тої ідейної течії в марксизмі, яка кілька разів виразно була осуджена на конгресах. Маю на увазі т. зв. “професіональний сепаратизм”, вогнищем якого є Чехія і який полягає на визнанню потреби для робітників кож- ної нації гуртуватися в свої власні професійні спілки. Ось що говорив п. Рибалка  в грудні 1911 р. в Празі: “Не думайте, товариші, що обурення, яке зростає проти вас… шириться теж і серед нас. Так не є. Ми не можемо кинути на вас каменем, бо ви логічно продовжуєте національно-класовий розвій вашого руху” (див.: “Наш Голос”. – 1911. – № 11 – 12 р.).

Чоловік, отже, який відверто признається до “єресі”, осудженої на з’їздах в Ко- пенгагені, Інсбруці й у Львові, дозволяє собі ставати в позу оборонця “чистоти марксизму!”

Мушу ще додати, що які б “єресі” я не голосив, я голосив їх від свого імени,   п. Рибалка (в Празі) – від імени всіх українських марксистів. Моїх “єресей”, на- скільки мені відомо, не засудив ще жодний марксистський конґрес. Противно, та сама “єресь” є поширена майже серед усіх галицьких марксистів. Сього не може сказати про свою “єресь” п. Рибалка. Усі газети (в сім числі “Рабочая Правда” і “Naprzоd”), які що-будь писали про мій “єретичний” виступ, писали про мене як про марксиста, ніде мого марксизму не квестіонуючи. Сього не може сказати про себе п. Рибалка, якого за його “професійний сепаратизм” Каутський назвав у “Neue Zeit” “ein Herr” Рибалка (себто – “якийсь пан”), відмовляючи йому імени товариша (див.: “Neue Zeit”. – 1912/1. – С.531). У тім самім числі “Neue Zeit” говориться, що сей п. Рибалка “промовляв нібито від українських марксистів”, настільки в голо- ві Каутського не могло поміститися, щоб марксист міг виступити з подібними думками. Так само в 10 і 11 числах “Просвещенія” Лєнін немилосердно бештає п. Рибалку, рівно ж, як і Каутський, відмовляючи йому імени товариша.

Цікаво, якби мені впало в голову виступати на сторінках “Дзвону” не зі своїми, визнаними там за немарксистські, думками, а з осудженим Каутським та всіма ин- шими (опріч чеських) марксистами, але зате признаним п. Рибалкою професійним сепаратизмом? Чи редакція “Дзвону” і тоді розійшлася б зі мною?

Ся обставина, а також і наведені вище, дозволяють прийти до висновку, що мені довелося покинути “Дзвін” не через зраду принципів марксизму, лише через зраду… особистих поглядів п. Рибалки, ну й редакції, що виявила таку зворушливу спільність переконань із видавцем журналу…

 

Жодна шануюча себе суспільність не терпить серед себе єретиків. Се є стара аксіома, в правдивості якої всім єретикам доводиться переконуватися більш або менш неприємним для себе способом – залежно від тих засобів, якими “компактна більшість” розправляється зі своїми противниками. Се, одначе, не стримує мене звернутися до ширшого загалу знову з тими думками, які – за компетентним осу- дом “Ради” – так далекі від загальної лінії українства. Що робити! Вже віддавна всі єретики мають дивну зарозумілість уважати свою науку за єдино спасенну прав- ду. Се хай буде мені оправданням, коли я дозволяю собі, кажучи словами одного священика – кореспондента “Ради”, озватися “до живих і полумертвих від страху” земляків моїх із сею брошурою.

Прихильне сприняття моя “єресь” знайшла лише в Галичині (як серед українців, так і в польскій пресі*. На Україні всі, в чиїх руках змонополізована громадська думка, “єресі” відреклися. Мої опоненти є в щасливішім становищі, як я. Вони можуть про справу говорити, що хочуть і як хочуть. Я – ні. Я кажу: мої опоненти, хоч, властиво, ніхто мені не опонував, не полемізував зі мною. Правда, вони поле- мізували, але якось дивно. Так, приблизно, як чеховський дяк з оповідання “Архи- єрей”, здається. Так, як той дяк, на всякі “завиральныя идеи” лише крутив головою та мурмотів: “не ндравится мне это”, так роблять і мої противники. Писали вони про нову “єресь” у “Раді”, писали в “Дзвоні”, писали в “Речи”, писали в “Україн- ському Студенті”, писали в “Літературно-Науковому Вістнику”, писали, зрештою, в “Шляхах”. Але полеміки ніде не було (за винятком статті в “Укр. Студенті” і по- части ст. п. Садовського у “Дзвоні”). Кожне лиш висловлювало своє незадоволен- ня – і баста! Кожне лише крутило з докором головою і казало “не ндравится!” І що найцікавіше – ті самі особи, які є такі gross und wild на сторінках своїх журналів, де знають, що їм не можуть відповісти, – на самім студентськім з’їзді, де ухвалено нову “єресь”, в умовах вільної дискусії – були зовсім klein und mild! I або зовсім не виступали зі своїми думками (як п. Могилянський), або коли й виступали (п. Рибалка), то з далеко меншим завзяттям і успіхом.

 

* До моїх однодумців у тим відношеню належать, м. и., знані й у нас Л. Кульчицький і Л. Василевський- Плохоцький (див. журнал першого “Nowy Prąd” і статю другого в X кн. “Krytyk’’-и).

 

Але хай і так. Що ж закидали мені мої противники? Перше – що ся “єресь” є утопія, що спирається на передумовах, які не дадуться наперед обчислити. Друге – що вона є антидемократична та антимарксівська, третє – що вона здатна лише від- ривати нас від реальної, корисної праці. Так кажуть земляки мої, ті – знову вживу вислову другого священика з “Ради”, – що “сидять, як миша під мітлою”, для яких виглянути поза сю мітлу на широкий світ є небезпечна утопія. На всі сі закиди по- стараюся тепер відповісти, а мимоходом зачеплю і “модерне москвофільство”, з яким досі не можуть собі дати ради мої шановні критики.

Зачнімо, отже, від першого закиду. Що се є утопія? А що є, навпаки, реальна політика? Без відповіді на сі питання, без відповіді ясної ми не матимемо певно- го критерия для відрізнення одного від іншого: утопії від реальности. Передусім жодна програма сама собою – своїм змістом – не є ані утопічна, ані реальна. Розу- міється, коли її загалом можна назвати політичною програмою. Все залежить від обставин місця і часу. Напр., політика бойкоту законодавчих інституцій. У перші часи, може, навіть оправдана, в 1907 році вона стала в Росії цілковито утопічною. Або візмімо справу українського університету. Домагатися безпроволочної реалі- зації сього домагання в Росії було б дон-кіхотством. У Галичині – се одно з най- реальнійших гасел української політики, оправданість якого не заперечують засад- ничо навіть поляки. Якихсь 10 літ перед нами і в Галичині се гасло було химерне. Або звернімся до історії Франції кінця XVIII в. В липні 1791 р. щойно заснував Кондорсе перший республіканський орган, який, одначе, скоро мусив упасти через байдужість публіки! І навіть Марат – ся, може, наймудрійша голова тої епохи, Ма- рат, який передбачив імперію, який найглибше розумів правдиві, класові, причини перевороту – і той писав у своїм “Ami de peuple”: “Я знаю добре, що обмежена монархія є форма, яка до нинішних обставин нам найліпше пасує”. Не иншої думки був і Робесп’єр у той час. Коли в салоні m-me Роллан по втечі Людовіка ХVІ хтось зауважив, що ся подія приведе Францію до республіки, майбутній диктатор спитав, усміхаючись: “А що ж се таке, ся республіка?” 21 червня 1791 р. (втеча до Варену) зробило з гасла, що досі вважалося наймудрішими людьми утопією, – реальне до- магання дня. Герої Конвенту, ославлені цілою міщанською пресою як людожерчі, які врятували Францію від роялістичної коаліції, за кілька літ заслужили від На- полеона погордливе прізвисько “ідеологів”, себто крайніх утопістів і фантастів. І дійсно, тоді вже їх роль скінчилася.

Безустанно, невпинно життя йде наперед. Часом повільно, часом скоками. У сі повільні, так звані органічні епохи вириватися з різними карколомними гаслами, значить, осмішувати себе як непоправного утопіста, в епохи критичні ті самі гасла набирають чисто реального характеру. Біда тому, хто сього не знає, хто лише з самого змісту якоїсь програми, абстрагуючись від обставин місця і часу, судить про її реальність або химерність. Так сталося, напр., зі славнозвісним наслідником гр. Еренталя в уряді міністра закордонних справ. Його великий попередник, гр. Андраші, який займав сей пост у часі російсько-турецької війни і Берлінського конгресу бачив, що емансипаційні змагання балканських слов’ян, що, як сказав  би один мій опонент, будувалися “на піску всяких дипломатичних міжнародних комбінацій”, були з огляду на очевидний занепад Туреччини – найреальнішою річ- чю у світі. Тому на них він опер свою східну політику, незважаючи на те, що, на перший погляд, така політика мала всі прикмети авантюризму. Коли на засіданню австрійської делегації 6 грудня 1878 р. йому робили викиди за оккупацію Боснії, за те, що він виступив проти Туреччини – сего, як казав Леопольд II, “старого  муру, що відділяв Австрію від Сходу, гр. Андраші відповів: “Я ніколи не був тої думки, що ми маємо підпирати сей старий мур так довго, аж поки він не впаде нам на голо- ву”. Так говорив сей міністр, так він і робив, укладаючи Райхштадський договір (15 січня 1877 р.) з Росією, здобуваючи від неї за нейтралітет Австрії у майбутній війні згоду на анексію Боснії і Герцеговини. Можна осуджувати всякий імперіялізм, але треба визнати, що з погляду того класу, якому служив Андраші, його політика була дуже реальною; власне, тому, що він спекулював не на “нормальному” перебігу речей, а на “фантастичних комбінаціях”. На “нормальний” біг подій і на вічність та непорушність турецького status quo числив гр. Берхтольд і того зробився най- улюбленішою фігурою всіх карикатурних листків цілого світу. Кому сих прикла- дів мало, може звернути увагу на польську політику. Польські міщанські партії в Австрії і Росії по 1905 старалися щодо обох держав робити ту саму політику do ut des. В Австрії ся політика показалася дуже реальною, в Росії – утопією найчистішої води.

Тепер уже, думаю, ми знаємо, в чім є об’єктивний критерій реальности якої- небудь політичної програми. Реальна програма є та, яка пристосовується до іс- торичних тенденцій свого часу. Реальна політика будує свої жадання на тих силах історії, які – за уважною оцінкою моменту – здобувають собі ґрунт, розвиваються. Такими були республіканські тенденції у Франції кінця XVIII в., децентралізаційні в Туреччині XIX і XX віків, тенденції усуспільненя засобів продукції в цілій сучас- ній Европі й Америці тепер. Старатися використати для себе рушійні сили  історії

– ось що значить бути реальним політиком. Відкидати ж якесь гасло (як се роблять деякі з наших політиків) просто задля того, що воно, на перший погляд, не стоїть  у зв’язку з черговими завданнями дня, – значить негувати можливість скоків в іс- торії. А се за “Наукою логіки” Геґеля, написаною сто літ перед нами, було б трохи смішно…

А тепер до суті речі: що ж є в моїй “єресі” утопічного?

Для одної часописі – те, що кажу я, се є “ширяння в політичній фантастиці”, бране під увагу “хвилевих настроїв і течій”, для другої – будовання “на піску різ- них дипломатичних комбінацій”, для инших – ще гірше, для п. Винниченка зага- лом якась “кумедія”, щось як французький балет для “наших за границей” Лейкіна. Дивне взагалом у нас ставлення до сих “комбінацій”. За п. Жаботинським (див. його відповідь на мою статтю в “Укр. Жизни”), се просто – “туманное пятно”, про яке нічого позитивного ніхто сказати не може і на якім, розуміється, нічого не збу- дувати: хто ж будує на плямі? Хто втягає його у свої рахунки? Не инакше думають і наші “політики”. Вони, очевидно, уявляють, що живуть ще в часи Мстислава Уда- лого або Людовіка ХІ-го, коли непорозуміння між князівствами або королівства- ми залежали від примхи королівської метреси або честилюбности міністра. Вони, певно, переконані, що франко-пруська війна вибухла лише через кандидатуру Го- генцоллерна на еспанський трон, і, можливо, нітрохи не дивувалися б, якби між Італією і Францією дійшло до зірвання дипломатичних зносин… через вкрадену “Джоконду”. Бо ся сфера – “туманна пляма”, в якій нічого зобачити не можна, ні причин, ні наслідків, нічого не обчислити, ні передбачити. Може бути так, а може й инак! Всі події останніх часів на екрані світової історії уявляються нашим “по- літикам”, як образи у кінотеатрі – без всякого внутрішнього зв’язку між собою. З’явиться сумний образ – сумують, веселий – тішаться, снуючи рожеві гороскопи на будучину: якийсь психічний danse macabre! Ні спроби розібратися у рушійних силах великих фактів, ні бажання знайти їхню тенденцію, ні – се вже найменше! –оперти на ній свою програму. Замість залізних законів історії вони бачать “хвилеві настрої і течії”, замість тенденції – “інтригу”.

Не маючи страху перед сим таємничим для тих противників царством, я по- стараюся до нього проникнути, а тоді зобачимо: чи передпосилки моєї “єресі”, чи їхньої ортодоксальної науки, або, скорше, ортодоксальних забобонів, є слушні? Чи Европа (щодо тих відносин, про які мова) є в періоді органічнім чи критичнім?

З кінцем XIX віку та доба релятивного спокою і стагнації в міжнародній політи- ці, в якій перебувала Европа аж від Берлінського конгресу, зачала уступати місце иншій. Кінець минулого віку приніс нам греко-турецьку війну, початок нинішньо- го – російсько-японську, італійсько-турецьку й кілька дипломатичних конфліктів, що ледве не допровадили до поважніших непорозумінь, зрештою, прийшли перша і друга балканські війни. Прийшли і минули. І ледве що минули, а наші “політики”, які в оцінку сих питань вносять акурат стільки далекоглядности, що й герої “Реві- зора”, – вже спішать проголосити “на землі мир і в человіцех благоволення”. Отже, зі спокійним серцем і ясними очима дивімся в рожеву будучину! “Браття слов’яни” визволилися щасливо з “турецької неволі”, “діло свободи і цівілізації” доконано,  а “Літературно-Науковий Вістник” (кн. IX) заповідає навіть зближення між най- більш заангажованими у щойно минулі події великими державами. Пригляньмося трохи ближче до ситуації, що постала в Европі внаслідки двох війн. Пригляньмося спершу до того нового status quo на Балканах, що прийшов на зміну старому. Чи він остаточно врегулював усі досі не рішені проблеми? Чи він усунув усі причини дотеперішніх конфліктів? Чи мають рацію наші політики, що не пам’ятають себе  з утіхи?

Головні, вічно відкриті рани европейської Туреччини, що робили з неї величез- ну скирту сіна, готову щохвилі вибухнути вогнем, були два питаня: македонське і албанське. Тепер сі питання як питання внутрішньої політики Оттоманської імпе- рії не існують. Сі країни дістали инших суверенів. Але чи ж се значить, що сі спра- ви зовсім зникли з лиця землі? Що вони основно й остаточно розв’язані? Що вони вже не будуть причиною непорозумінь, обсяг яких виходив би далеко поза межі балканських держав? Смію думати, що й найбільший оптиміст не дав би притаку- ючої відповіди на се питаня. Не кажучи вже про те, що мільйон албанців опинився в Чорногорії і Сербії, себто в державах, чужих їм мовою і релігією, до яких вони не виявляли найменшої охоти дістатися. Поминаючи се, чи відносини в самім князів- стві (чи королівстві?) Албанії вже впорядковані? Чи се не є публічною таємницею, що Албанія, хоч би й з принцом zu Wied як королем, трактується европейською дипломатією як hereditas jacens? Історія з непорозумінями на сербському і грець- кого кордонах Албанії, ультиматум Австрії в Білгороді і австро-італійська пресія на Грецію, зрештою, останнє невдале турецьке пронунціяменто у Валоні – все се свідчить, який чудовий ґрунт для всяких непорозумінь і конфліктів є Албанія, яка правно навіть ще не існує. Справи не змінить навіть і консолідація нової держави, на яку як Італія, так і Австрія віддавна дивляться, як на свою певну здобич, у якій від- давна приготовляється обома великими державами відповідний настрій і сприяючий для всяких можливих експериментів ґрунт. Знаючи, яке колосальне значення має для Австрії (й Італії) побережжя Адріатики, знаючи, що в сій справі мала би голос також і Греція, яка знайшла б раду підтримку у держав потрійного порозуміння, мо- жемо як слід оцінити вартість оптимізму наших “політиків”. Я вже не згадую, що, як кожний край, наражений на інтервенцію ззовні, Албанія повна всяких пройдисвітів (як, напр., Ессад-паша), готових кожної хвилі – за відповідний еквівалент –   внести анархію в без того заплутані стосунки нещасливого князівства. Я не згадую й про той сервітут, що дістала Сербія в Албанії у вигляді залізниці до моря, який також     з певністю не спричиниться до внесення миру і спокою до краю. Не згадую, що як за Сербією, так і за Албанією стоять инші держави. Все се найбільш непоправного оптиміста змусило б відкинути набік свій оптимізм, але наші політики твердять про “зближення”, а вони є, певно, дуже далекоглядні і досвідчені політики…

Або македонська справа! Тут ситуація лише настільки змінилася, що, замість ту- рецького, маємо сербське питання. А що Сербія вже засвоїла собі модерні способи нищення національних меншостей та їх денаціоналізації, то дуже рожевих гороско- пів для нових македонських підданих короля Петра ставити не доведеться. І коли Болгарія є по війні з п’ятьма державами заслабка, аби поставити македонську спра- ву зараз на порядок денний, то наївно було б думати, щоб вона від сього загалом відмовилася. Крім того, турки таки ще не викинуті з Европи. Туреччина лишилася, може, найважливішим політичним чинником на Балканах, готова кожної хвилі поча- ти manu militari ревізію так фатального для неї Лондонського миру. Не брак певних даних думати, що між Портою і Болгарією прийшло до формального союзу на випа- док війни одної з них із якою-будь иншою балканською державою. Зрештою, в реві- зиї Лондонського (відповідно Букарештського) миру зацікавлена не сама Туреччина. Не кажу вже, що кожна майже з балканських держав дістала національну  меншість

– предмет побожних зітхань сусідів. Але чи всі аспірації давніх союзників вже заспо- коєні? Про Болгарію, що важить на Македонію, і Туреччину, що важить на Тракію, я вже згадав. Але й Сербія не здійснила ще всіх своїх мрій, особливо ж найголовнішої з них – власного моря. Рівно ж Греція. Греція з усїх союзників з найменшою затра- тою сил найліпше вийшла з війни через те, що вона є нацією історичною, через те, що в значній частині поділеної турецької території міське населене було грецьке. Але греки творять масу міського населення (і не лише міського) також у Тракії, по- лишеній султанові, рівно ж на егейськім побережжі Малої Азії, а також і на островах. Уже тепер, за англійською пропозицією, зайняті Італією острови будуть, певно, звер- нені Туреччині й дістануть автономію. До чого ж ся автономія доведе, вчить приклад Криту. Що нова, зміцнена Греція потрафить вести щодо сих островів таку саму гру, яку вела вона колись на Криті, не підлягає жодним сумнівам. Посідання ж Хіоса й Метилени лише полегшить Греції її провокаційну роботу навіть у Малій Азії.

Не треба також закривати очі на внутрішній стан балканських королівств по війні. Конечні наслідки сеї останньої – загальне незадоволення людности – може повести до поважних розрухів, до загострення соціяльної боротьби (див. резуль- тати останніх виборів у Болгарії) і політичних конфліктів (антидинастичний рух там же), себто стосунків, які відкривають таке широке поле до діяльності різних непокликаних опікунів балканських народів. Не зменшує небезпеки і знищення єдиного Балканського Союзу. Тепер є їх два, готових кожної хвилі звести взаємні порахунки, до того ж, звичайно, не залишилися б набоці їхні протектори.

А які пертурбації викликало б дуже можливе сполучення Сербії з Чорногорою, яке одним ударом перекинуло б догори ногами всі “здобутки” на Балканах віден- ської дипломатії та яке, певно, не позостало б лише хатньою балканською справою. Як бачимо, в результаті балканської війни, замість одного – східного питання, пи- таня про турецьке панування в Европі, виникла ціла низка східних питань, аж ніяк ще не порішених, які приховують у собі великі несподіванки, великі небезпеки…

Але мої противники віщують настання органічної доби і “мир, і любов, і бла- женство”, а вони, без сумніву, є мудрі політики…

 

На наших очах – в крові й болоті – згинуло турецьке панування в Европі. За- мість міцної Туреччини, на полудні Австро-Угорщини – сього форпосту Німеччи- ни на півдні – постали, зміцнені й збільшені, держави, що ненавидять “швабів”.

Сей факт надзвичайної історичної ваги захитав політичну рівновагу в Европі. А се мало звичайні в таких випадках наслідки: коли сила одного з противників збіль- шується (в цьому разі потрійного порозуміння внаслідок погрому Туреччини), се лише додає йому охоти до використання своєї переваги. І дійсно, ми вже бачи-  мо непевні зірниці, що то тут, то там спалахують на політичному овиді Европи: алярмуючий, часто провокаторський тон французської преси, публікація сербсько- болгарського трактату в “Matin”, кокетування Трипльантанту з Румунією, агітація данєвців й гешовців (і їх протекторів) у Болгарії… Пригадується доля Баттенберґа, Стамбулова, знову встає мара Балканського Союзу – лише сим разом від Букарешту до Цетинья – знову ніби вертають часи Едварда VII-го і його “Einkreisungspolitik”.

Шанси “европейського миру” падуть чимраз нижче…

Але наші оптимісти бачуть перед собою рожеву будучину, а вони є, певно, да- лекогляді політики!

Але на тім не кінець. Ліквідація турецького панування в Европі не роз’яснила політичний горизонт, навпаки – лише його захмарила. Бо на зміну турецького пи- тання в Европі виникло турецьке питання в Азії. Може, ще небезпечніше. Колись сказав Мольтке: “Туреччині з усіх боків пропонують раду й поміч, навіть більше, як вона їх потребує. А по кожній такій помочі вона виходила ще слабшою, як у тій нужді, з якої її та поміч мала вирахувати”. Тепер усі держави спішать до імперії Османів, що хитається, з пропозицією помочі, і результати будуть, певно, такі, про які говорив Мольтке. На різні частини малоазійскої Туреччини вже зголошують свої претенсії всі великі держави. В Сирії стрічаються інтереси Франції з інтер- есами Англії, інтереси Німеччини в Месопотамії колідують з інтересами Англії. Зголошує свої права в Сирії Італія. Міцною ногою в Малій Азиї стає Німеччина. Ми знаємо, як поділили европейску територію Туреччини. Чи маємо припускати, що поділ азійської Туреччини піде иншим шляхом? Чи сміємо мріяти, що всі сі арабські, вірменські, сирійські та инші питання будуть так само легко порішені, як, напр., конфлікт між Ватиканом і Французською республікою? Особливо ж грізні форми приймає спір між двома певними державами, з яких кожна належить до иншої групи держав. Німеччина стремить – з погляду своїх інтересів – до непо- дільности, до інтегральности Туреччини, Росія… – до “реформ” у Вірменії. Німеч- чина стремить розширити свій вплив на полудневі береги Чорного моря і навіть на Персію, але се все – признана сфера інтересів иншої держави. Росія наполягає на “реформах” у Вірменії, але не може згодитися на “реформи” у Вірменії Німеччи- на, тому що сього вимагає цілість її “стану посідання” в Малій Азії. Хто є паном Вірменії, той є паном Малої Азії, Месопотамії і Західної Персії. А се є якраз ті області, що належать до сфери впливів Багдадської дороги. З другого боку, проти- вники Німеччини за ніщо не можуть дозволити консолідації Туреччини. Раз тому, що се загалом суперечить цілій їхній дотеперешній політиці, а друге – для того, що се знову на бозна-який час відсунуло б остаточне полагодження питання про- ток, яке багатьом видається вже таким близьким. Факти потверджують мої гадки. Вже тепер найделікатніша спроба порушити вірменську проблему стрічається з різким протестом Берліна, і переговори про вірменські “реформи” мусять вестися над Шпрее, а не над Босфором. З другого боку, кожна спроба Німеччини зробити щось для консолідації Туреччини (див. місія ген. Сандерса) викликає цілий рій нот, меморандумів і протестів від зацікавленої сторони. До чого сі меморандуми й про- тести сконсолідуються, покаже найближча будучина… У кожнім разі, наростаючий конфлікт займає цілий европейський політичний світ, але для наших політиків се все “містифікації”, а вони є, безперечно, надзвичайно мудрі політики!

Я вже вказав на ті противенства, що виникають між Німеччиною з її східною сусідкою в азійскій Туреччині. Але Німеччина не стоїть одинцем – вона має союз- ників. Спаралізувати силу сих останніх є, отже, давньою ціллю дипломатії тридер- жавного порозуміння! Особливо ж одного з сих союзників.

Звідси те надзвичайне зацікавлення Франції та її спільника внутрішніми спра- вами т. зв. “лоскутной монархіи”. Звідси та сатисфакція, з якою французька преса підраховувала “мільйон штиків балканського союзу”, звідси замкнене портмоне паризьких банкірів для потреб тої ж таки “лоскутної монархії”, звідси почасти й акція генералів Скуґаревських, Вергунів й ин. “Лоскутна монархія” мусить розпла- чуватися не лише за свої “гріхи”, але й за тримання з Німеччиною, яка має і справа і зліва ворогів. Незаспокоєні апетити в Ельзасі й Вірменії відбиваються гучною луною не лише в Берліні, але й у Відні.

Власне, в сій неприхильності до Німеччини тридержавного порозуміння й ле- жить перша причина напружених відносин між двома найбільш заангажованими на Балканах імперіями, названими колись п. Марксом – “the naturaly enemies” (“The Eastern question”). Другою причиною є їх конкуренція на Балканах, що її, як я ста- рався показати, ні Лондонський, ні Букарештський мир далеко не відсунули. Про третю причину див. “Нове Bpемя”, “Светъ” і “Прикарпатская Русь”.

Живемо в критичну епоху. В часи великих концепцій і вражаючих своєю широ- тою планів. Англїя стремить до реставрації арабського каліфату, натурально, під своїм протекторатом, що обіймав би величезну країну від вершків Нілу – через Малу Азію і Кувейт аж до Бомбею. Франція мріє про підпорядкування Малої Азії, де вона є протекторкою католиків, Італія носиться з теорією про mare nostro, ду- маючи загарбати обидва береги Адріятики, Німеччина займається – поки що тео- ретично – питанням про середньоевропейську федерацію з Австрією і Балканами, від Гельґоланду до Месопотамії, Російська дипломатія виступає пропагаторкою автономізму у Вірменії і Монголїї, рівночасно не забуваючи за протоки. Навіть малі держави пливуть за загальною течією: постають нові ідеї “Великої Сербії”, “Великої Греції”, зачинається боротьба за гегемонію на Егейському морі… Чимраз більше вибухового матеріялу нагромаджується у старій Европі… Не брак і чисто зовнішніх симптомів явища, яке я характеризую: малі держави, що досі безжурно дивилися в будучину, – Бельґія, Швеція, Голландія, Норвегія, Данія – вгинаються тепер під тягарем мілітаризму. А що ще є знаменніше – вони чуються самітніми    і зачинають шукати заздалегідь опертя, чиїхсь дужчих плечей: Еспанія готується офіційно стати членом тридержавного порозуміння, Швеція не нині – завтра при- ступить до тридержавного союзу…

Атмосфера стає важкою для дихання. Кожний день несе нові непевності. Кож- на дрібниця викликає нервовий неспокій і тривогу: якась нова інтрига Іззета або Ессада-паші, місія ген. Сандерса, збори Вірменського комітету в Парижі, непо- розуміння на албанскому кордоні, переговори з Сербією про тарифи у здобутих провінціях, новий крок Енвера – і цілий світ охоплює неспокій і розденервування. Скрізь дозрівають нові проблеми, про се кричить щодня преса цілого світу, лише наші доморослі політики спокійно перевертаються на другий бік. Що їх обходять сі “хвилеві настрої і течії”, їх, що потрафлять так міцно, так безжурно спати? Коли б вони могли подивитися незаспаними очима на ту грандіозну картину, що показує нам екран світової історії, тоді б вони здали собі справу, чи сей калейдоскоп об- разів є хаосом, чи в нім видко якусь тенденцію і яку? Тоді б вони инакше оцінили свій “реалізм” і мою “утопію”.

Але їм здається, як я вже сказав, що вони в кінематографі. Припадково перед ними веселий образ, і вони тішаться. А від усякого, хто їм звертає увагу, що про- грама ще не скінчена, відмахуються, як від докучливої мухи.

Хай і так, скажуть мої противники. Але що ж то все обходить нас, демократів? (бо вони є демократи). Або що ж то обходить нас, марксистів? (бо деякі з них є марксисти – з тих, що за кожної нагоди стають у позу, кричачи: “ми марксисти!”). Чи є ділом демократії, – кажуть вони, – спекулювати різними “фантастичними комбінаціями” й пертурбаціями? “Метою справжньої демократії є організовува- ти розсипані маси, викликати самодіяльність і виховувати надію і віру в самих себе!” “Праця у підстав – одиноке наше завдання”… Хай буде! Але тоді хай наші демократи витягають усі консеквенції зі своїх думок. Можна триматися за вся-   ку ціну і при всяких умовинах політики баронеси Зуттнер, але хто безумовно пи- шеться на таку політику, той мусив би, напр., (щойно два літа тому) писатися на гамідовський status quo в Македонії та Старій Сербії. Сі консеквенції витягав пр. Енґельс, який писав до Бернштейна у 80-х роках про балканських слов’ян: “Коли повстання сих хлопців (Burschen) загрожує світові війною”, яка знищить нам цілу нашу революційну ситуацію, то мусимо без пардону пожертвувати їх правом крас- ти худобу (Viehraub) для інтересів европейського пролетаріяту”. До того ж таки адресата писав Енґельс: “Ельзасці є також пригнічені… Але коли вони в перед- день певної революції спровокують нам війну між Францією і Німеччиною, то я кажу: стривайте! Можете мати бодай стільки терпеливости, що й европейський пролетаріят. Визволить він себе – тоді і ви є вільні” (гл. “Aus dem lit. Nachl”. ІІІ   В. – 77 – 78). Подібні думки голосив і Віктор Адлер, який пр. сказав на Засіданню міжнародного соціялістичного бюра 28/Х 1912 року: “Status quo має свої вигоди не лише для дипломатії, але також і для нас… Ми маємо інтерес відкласти конфлікт на якнайпізніше, поки робітництво зможе сказати своє останнє слово”. Як у меж- ичасі складеться доля турецьких сербів і болгар – річ другорядна. І цілком логічно: хто без застережень визнає політику “позитивної праці” наших демократів, той без застережень мусить ad infinitum продовжувати істнуюче status quo, і в дальшій консеквенції, як ми бачили, в цьому випадку ігнорувати неможливе становище га- мідовських підданих.

Ще більше! Аби бути консеквентними, мусили б наші демократи підтримувати status quo не лише на Балканах, але також в Австро-Угорщині, status quo поневолен- ня націй неісторичних націями історичними. Бо як боротьба балканських слов’ян за свою незалежність грозила порушенням европейського миру, так емансипаційні змагання неісторичних народів Австро-Угорщини грозять миру в середині краю, а, як каже О. Бауер, “робітники історичних націй бажають поперед усього вну- трішнього миру, який створює найліпші умови класової боротьби пролетаріяту… Безперестанні ж виступи неісторичних націй зі своїми жаданнями видається робіт- ництву націй історичних порушенням миру” (“Kampf”, August, 10).

І проти сього “порушеня миру” воно всіма силами протестує, а бодай його деякі провідники. Напр., боротьба українців за виборчу реформу (отже, за зміну status quo) в Галичині, перенесена до Відня у формі парламентської обструкції стрінула- ся з протестом не лише инших партій, а й соціял-демократичного клубу. І се знову зовсім логічно! Хто і як проведе обов’язкову для всіх межу дозволених форм бо- ротьби, за якими зачинається “порушення миру”? Адлер застерігався лише проти порушеня европейського миру, а його товариші на останньому партайтаґу у Відні й у цілій парламентарній діяльності виступали вже проти обструкції проти шкід- ливого для “позитивної праці” порушення хатнього миру. Той “боронив” status quo на Балкані, сі – status quo в Галичині, з яким вони (як і Адлер з балканським) зви- чайно не солідаризувалися, але який, прецінь, за сучасних порядків в Австрії не дасться змінити акцією на самім галицькім терені. Така вже логіка становища сих політиків. Проти своєї волі з проповідників миру обертаються вони на толеруючих національну анархію, панування одних (турецької, відповідно, польскої) націй над іншими (сербською, відповідно, українською). Quos ego! Всім сим “ельзасцям”, “буршам” та ин. – конечний висновок для кожного, хто, як Адлер, пише на своїм прапорі непорушність status quo або “позитивну працю” без застережень за термі- нологією наших демократів.

Добре схарактеризував сю політику О. Бауер в “Kampf” (März, 10): “Робітни- цтво історичних націй, яке вже здобуло ті права, за які щойно борються инші наро- ди, часто не бачить у національній боротьбі нічого, опріч перешкоди соціяльному поступові. Домагання неісторичних націй, що змагаються за свої права, здають- ся йому свавільним порушенням миру. І тому воно їх відкидає. Інтернаціоналізм стає національним консерватизмом”, стає тим консервованим status quo за всяку ціну, на яке хворіють мої противники. На практиці ся політика “національного кон- серватизму” значить підтримання панування турецьких аг на Балкані, німецької буржуазії і мадярського джентрі в Хорватії, польської шляхти в Галичині. Се ж  не є і не може бути програмою марксизму*. Енгельс оцінював національні рухи залежно від їх користи (або некористи) для західноевропейського пролетаріяту. Те саме в суті речі твердить і Бауер, різко виступаючи на останнім конгресі у Відні проти української обструкції в парламенті. Але тепер історію роблять не тільки нації історичні. Тепер з початком колосального процесу відродження низки неісто- ричних народів доля цивілізації не є залежна лише від розвитку, напр., французів, англійців і німців. Навпаки, на сході Европи, ми бачимо, що нації колись револю- ційні (німці, мадяри, поляки) відверто переходять до табору реакції, а їхнє місце   в лавах борців за поступ займають колишні попихачі ретроградства (під “нацією” розумію тут ті її класи, яким за або проти своєї волі нарід доручив ведення своєї політики). Власне мадяри, німці і поляки є в Австрії опорою клерикалізму, міліта- ризму, політичного напівабсолютизму і соціяльної реакції. І навідворот – хорвати, серби, українці борються за демократизацію виборчого права, волю зборів, преси, автономію націй, за соціяльний і політичний поступ. З погляду соціяльного і по- літичного поступу ми, власне, і відкидаємо сю, як її назвав Бауер, політику націо- нального консерватизму.

Ся політика не є політикою неісторичних націй. Але рівно ж не сміє вона бути політикою марксистів націй історичних. Ті, кому залежить на інтересах поступу й цивілізації, ті мусять допомогти розвинутися народам-плебеям, розвинути їх про- дукційні й культурні сили, піднестися матеріяльно й духово. Бо се все є конечною передумовою сили і значення нижчих верств неісторичних націй. Зробити з    сих

 

* Загалом я цілком поділяю вихідний пункт погляду на національні справи засновників соціялізму. Гл. мою невелику розвідку “Енґельс, Маркс і Лясаль о неісторичних націях” // ЛHВ. – І. – 14.

 

верств силу – ось є політика марксиста. А така політика жодним способом не дасться погодити з “національним консерватизмом”.

Загалом погляди Енґельса і Маркса на неісторичні нації були зовсім слушні – підпорядкування їхніх національних стремлінь інтересам соціяльного поступу. Вони лиш помилялися в оцінці ролі, яку грають у сім поступі нації неісторичні. Тепер ся помилка (як бачимо, зовсім другорядного значення) визнана і Каутським, і иншими видними марксистами, що змінили свою думку про сю справу.

Менґер, напр., каже в “Aus dem litter. Nachlass” (В. IІІ. – S. 76 – 78), що так ста- вити справу, як її ставив Енґельс, не можна вже тому, що все заходить ще небез- пека, що великі нації зі свавільною байдужістю ігноруватимуть життєві інтереси націй менших, ідентифікуючи свою будучину з будучиною поступу загалом. Го- ловною помилкою Енґельса, на думку Мерінґа, було то, що він “залегко” оцінював причини емансипаційних змагань неісторичних націй.

Я сказав щойно, що марксизм не може писатися на програму “національного консерватизму” без застережень, на програму status quo за всяку ціну. Тепер я хочу, бодай побіжно, вказати, що ся програмка якраз колідує з тенденцією історичного розвою.

Мушу знову вказати на Австро-Угорщину. Повільно, але певно там відбуваєть- ся великий процес переоцінення вартостей, певного політичного здвигу на користь неісторичних націй. Сила і влада в державі німецької буржуазії, польської шляхти і мадярської олігархії крок за кроком мусить поступатися місцем своїм противни- кам. Стара традиція австрійської державної мудрости – союз з польською шляхтою

– не є вже певною аксіомою. З’являються люди й органи, що додумуються навіть до постулату поділу Галичини на дві частини: польську й українську. Поволі нові ідеї національної рівноправности торують собі дорогу й у життю: хто знає, яким було становище галицьких українців перед 1906 р. і яким воно є тепер, той не зможе не побачити колосального здвигу щодо сил між обома народами, що населяють край. Уже недалекий той час, коли сей фактичний здвиг знайде свій вираз у правній сфе- рі (соймова реформа, університет й ин.). Не дурно вшехпольські газети співають “вічну пам’ять” status quo польської супремації в Галичині. Той самий процес від- бувається в Угорщині. Незважаючи на мадярський шовінізм, незважаючи на трак- тування “національностей” в Угорщині per non sunt залізна історична конечність виявляється і там міцнішою від мідяних чол Tic і Кошутів. І – о іронія долі! – той самий гр. Стефан Тіса, що зробив з пештенського парламенту петербурзьку Думу, що панує в Пешті, як той турецький паша, який резідував там перед 200 літами, сей самий Тіса уклав щойно компроміс із хорватами, привернув нечинну вже там від двох літ конституцію! Рівночасно зачинаються переговори з румунами, а ма- дярська преса зачинає трохи поважніше й мудріше трактувати українське питання в Угорщині (див. цікаву з сього погляду статтю в “Budapesti Hirlap” у січні 1913 p.). Виборча реформа, запровадження якої є лише питанням часу в Угорщині, за- вдасть нового міцного удару панмадярському status quo. Конечність нормального розвою держави, правильного функціонування парламенту, в чім зацікавлені всі класи людности, пхає Австрію на дорогу національної федерації. Конечність зміни у трактованні сербів і румунів – з огляду на зовнішню політику – приводить ав- стрійську політичну думку до ревізії системи дуалізму. З’явилася ідея триалізму, status quo в обох половинах монархії ясно хитається… П. Садовський у “Дзвоні” твердить, що се все лише нічим не доведені гороскопи. Звичайно у брошурі, яка порушувала стільки питань, не можна було широко розводитися над кожним з них, зауважу лише, що еволюція наддунайської монархії до союзу вільних націй ясна для кожного обсерватора її політичного життя. Не заперечена ніким, зростаюча житєва сила її неісторичних націй і, як уже сказано, потреба нормального функці- онуваня державного механізму – головні чинники сеї еволюції. Зрештою подібні ж погляди читач може знайти й у Бауера, й у Реннера, й у Вебера, й у Пернерсторфе- ра та й в инших австрійських марксистів, не виключаючи чеха Шмераля. До них і відсилаю п. Садовського.

Звернімося тепер до ставлення Австрії до Сербії. В попереднім викладі ми бачи- ли, як невпинний розвій неісторичних націй з конечностю веде до зміни існуючого status quo. Тепер прослідимо те саме з’явище, лиш в трохи одмінній формі. Як відо- мо, сербський нарід є двоєдиний. Він є розбитий на два головні відлами – хорватів і сербів. Відмінності витворені історією. Хорвати підпали впливові західної, сер- би – східної культури. Хорвати прийняли католицизм, серби – православіє. Перші горнуться до західноевропейської культури, перейнятої від мадярів і німців, другі пожинали культуру від Візантії. Перші засвоїли латинську писовню, другі – ки- рилицю. Суперечки щодо писовні й навіть мови ще й досі не припинялися в сій оригінальній (проте не зовсім позбавленій аналогій) нації. До Балканської війни ся нація мала чотирьох суверенів – австрійського цісаря й угорського короля, короля сербського, чорногорського й султана, і сім урядів (Австрія, Угорщина, Хорватія, Боснія, Сербія, Чорногорія і Туреччина). Для народу в 7 мільйонів рішучо забага- то.

Не дивно, отже, що скоро постали серед сербів змагання до національної консо- лідації. Дві програми мають на своїм прапорі сю консолідацію – великохорватська і великосербська. Кожна з них хоче влити життя цілого народу в одну з тих двох форм, які створила історія для його відламків. Перша має на меті сполучити всі сербські і хорватські землі в одну цілість, зв’язану в тій чи тій формі з наддунай- ською монархією. Першим етапом у реалізації сих планів мав би бути триалізм

– система, яка стремить створити з Хорватії поруч із Австрією й Угорщиною рівно- правний з ними третій член державного зв’язку. Дальшим етапом було прилучення до сього союзу балканських сербських земель. Державна конституція Німеччини вказувала хорватським патріотам на форму, в якій се сполучення могло б бути про- ведене без порушення суверенітету і династичних привилеїв окремих членів со- юзу. Анексія Боснії і Герцеговини сильно перехилила терези на бік сеї програми. Але остання війна знову дала велику поживу великосербським аспіраціям, бажаю- чим сполучити всі сербські і хорватські землі під скіпетром Караджорджевичів. І ся, власне, обставина, що обидві програми можуть здійснитися лише з перемогою або австрійської, або сербської ідеї, цілком змодифікувала проблему з’єднання різ- них шматків сербохорватської нації. Спір усередині самої нації став через зовнішні обставини життя спором між двома державами (Австрією і Сербією), а в дальшій консеквенції – між цілими групами держав, бо жодна з названих вище не стоїть самітньою. Се зв’язує проблему сербохорватської нації з питаннями міжнарод- ньої політики. “Але, власне, через се, – пише Weber в “Kampf”-і (April, 09) – гине всяка надія, що національна сербохорватська проблема знайде своє розв’язання    в мирній дорозі”. І коли хорватські патріоти числяться з сим фактом, то не тому, що над їхніми умами запанувала якась “легенда”, як сказав би п. Ignotus з “Літ.- Наукового Вістника”, не тому, що “в вищих колах настав повний перелом” або lucida intervalla, як сказав би п. Садовський, у поглядах на хорватське питання, а через щось инше. Тому, що невпинний розвиток хорватсько-сербської нації допровадить (уже допроваджує) до ідеї консолідації нації, а історичне становище народу означить уже, як се слушно зауважив Weber, форми і шляхи реалізування сеї ідеї. Означить цілком механічно, незалежно, чи в якихсь там “колах” зайшов перелом  у поглядах на хорватське питання, чи ні. Досі Сербія була для Австрії п’ємонтом південно-слов’янської ідеї, який треба було знищити, чи, як се було плановано в 1908 або могло бути переведено в 1903, – анектувати. Тепер (бодай так думають хорвати) вільно-національна Хорватія, де жила б більша частина нації, користаючи з усіх вигід великого господарського району, мала б велику притягальну силу для своїх сербських братів на Балканах. Се робило б Хорватію небезпечною для Сер- бії. Відень і Білгород помінялися б ролями, але суть справи від того не змінилась би. І коли в Хорватії фактично допускають можливість реалізації своєї програми, то не для якогось чорно-жовтого патріотизму, як сказав би п. Рибалка, а для того, що, як писав Renner (“Kampf”, I, 09): “Австрія, незважаючи на всі спроби, жод-  ної з середньо-европейських націй не зденаціоналізувала або політично уярмила, лише – з волею або проти волі – зберегла їх, випосажила в нижчі, середні й вищі школи…., підготовляє державну консолідацію південних слов’ян на демократичній базі – проти волі державних керівників, просто завдяки властивій інтернаціональ- ній своїй природі”.

З усього попереднього висновок: політика “національного консерватизму”, за- садничої негації всякої зміни status quo, як політика, санкціонує панування поль- ської шляхти, мадярської олігархії, турецьких феодалів та ин.. над нижчими вер- ствами неісторичних націй, – не може бути політикою марксизму. І не з погляду якогось абстрактного “права кожної нації на самовизначення”, а тому, що неісто- ричні нації стають важливим чинником соціяльного й політичного поступу. Поли- шаючи на боці навіть сі чисто теоретичні міркування, сей “консерватизм”, як що- йно я старався показати, колідує з тенденціями історичного розвою, з тенденціями розвитку неісторичних націй. Quasi-реальна програма наших демократів є, отже, в суті речі консервативною й утопічною.

Закидують хорватським політикам, що та програма все ж таки не може бути програмою марксизму. Се їм закидають quasi-демократи, які з крайности “націо- нального консерватизму” не хочуть потрапляти в крайність “національного аван- тюризму”. Хай за вікном шаліє буря, кажуть вони, припустімо навіть, що вона є ко- нечним наслідком певних атмосферичних і метеорологічних законів, але не нашою річчю є втручатися в гру розгуканих стихій, яких ні дії, ні напрямку ми змінити  не в змозі”. Хай собі Посейдон з Бореєм нищать і ламають усе навкруги, не маємо причин ставитися з особливою симпатією до одного чи до другого. Обидва роблять нам шкоду, ambo meliores.

Буря бурею, а ми сидітимемо коло коміна з томом баронеси Зуттнер у руках. На жаль, я не можу входити in meritum справи. Можу лише тут сконстатувати,   що сі погляди зовсім не є панівні в теперішнім марксизмі, а в давнішім ніколи не були. Напр., німецькі марксисти (як Німеччини, так і Австрії) зовсім не тримають- ся політики Буриданового осла в інтернаціональних справах. Ось що читаємо в “Kampf” (IX, 09): “Ми не можемо жадати розв’язання Тридержавного союзу, бо се цілком би перетяло ту нитку, що лучить нас з Італією, збільшило б небезпеку війни з нею й, опріч того, змусило б Німеччину шукати инших союзників, результатом чого було б скріплення реакції в Европі”. Отже, не ambo meliores! Подібне пише Hielfering у “Neue Zeit” (27/ХІІ 12) “Цілком зрозуміло, що сей договір (Тридер- жавний Союз), який у першій лінії спрямований проти експансивних планів инших держав, може знайти симпатії в Німеччині, а навіть і серед соціялдемократів”. Отже, знову не ambo meliores! Хай, далі, панове quasi-марксисти спершу, ніж заки- дати иншим немарксизм, познайомляться ліпше з тими творами вождів марксизму, про які (як і про марксизм) вони не мають найменшого уявлення. Хай прочитають, напр., “Po und Rhein”, “Aus dem literarischen Nachlass”, “The Eastern Question”, “Der italienische Krieg” Лассаля та ин.,* а тоді вже забирають голос у справах, у яких вони поки що цілком не орієнтуються. Тоді вони зобачать, що Маркс у 1853 р. стояв на боці імперіялізму Англії і Франції, що аж до 1890 р. Енґельс покладав  усі надії для европейської демократії на Німеччину й Австрію. Той самий Енґельс у 1857 р. в конфлікті між Австрією і Наполеоном III ставав виразно проти остан- нього, вважаючи французького імператора найгрізнішим ворогом европейської демократії. Подібної думки був і Маркс, стаючи на бік противника Наполеона за його “безпорадний, неконсеквентний, боягузливий, але впертий опір” головному представникові реакції в тодішній Европі. (III том “Літературної спадщини”, ст.  92 – 93). З тих самих причин ставав Маркс спершу по боці Оттоманської імперії. В усіх сих випадках згадані автори думали передусім про справу европейської демо- кратії і лише її інтереси мали на оці. Лассаль, правда, думав инакше. Він був зовсім по боці Італії, що разом із Наполеоном боролася з Австрією. “Чи могла Сардинія, – питається Лассаль, – яка боролася тоді з Австрією, шукати помочі в Наполеона, що був символом реакції?” і відповідає: “Італія веде найсправедливішу й найсвятішу війну… Що є простішого, коли вона в сій нерівній боротьбі послугується поміччю французької нації? Коли завдання Італії – визволитися з-під австрійського ярма,   є великим і цивілізаційним; чи вона менше лежатиме в інтересі цивілізації, коли Луї-Наполеон, хоч і з яких нужденних мотивів, візьме її ув свої руки?” Так писав Лассаль в ґрунті речі стоячи на одній засадничій позиції з Енґельсом і Марксом, себто на якраз протилежній, як панове quasi-марксисти. Байдужости з них не про- повідував ніхто. Різниця заходила лише та, що вони різно оцінювали вартість обох ворогуючих сторін для европейської демократії. Тих самих ідей тримаються, як    я вже зауважив, деякі хорватські марксисти, між иншим, також і англійський со- ціяліст Квелч. Пишучи, про австро-сербський конфлікт (“British Socialist” XII, 12   і 1/13), каже він: “Твердити, що обидві сторони є тут однаково винні, – значить твердити неправду”. Ілюструючи свої висновки прикладом англо-бурської війни, Квелч каже навіть, що в деяких випадках марксисти мають зайняти становище, яке у праві характеризується назвою tertius interveniens. І що найдивнійше – Квелч і на далі лишився співробітником “British Socialist”, його навіть не посадили на паль! Що більше, всі сі Вебери, Дашинські etc і досі пишуть і в “Kampf”, і в “Neue Zeit!” Світ перевертається догори ногами…

Усе се, розуміється, не перешкоджало ні Енґгельсові, ні Лассалеві, ні Квелчу бути противниками мілітаризму. Так само не перешкоджало ним бути і Бебеле-  ві, який у своїх великих промовах проти світової політики Німеччини не раз за- являв, що, коли його народові грозитиме небезпека, він потрафить виконати свій обов’язок. Так, мої панове, писали й думали велетні марксизму, з творами яких   ви зобов’язані познайомитися, бо тепер методи полеміки навіть у Росії трохи змі- нилися. Давніше вистачило б назвати свого противника “пан” замість “товариш”, назвати його марксистом у наведенню, відшукати відповідний параграф партійно-

 

* Примітка для п. Єфремова. Я не “хвалюся” прочитанням сих книжок, лише наводжу їх як джерело, звідки я беру свої дальші твердження.

 

го карного кодексу, і за певної глупоти авдиторії – справа скінчена. Тепер сього замало.

Тепер уже треба бодай знати ту річ, про котру говориться. А тоді вже й знатим- емо, хто “компрометує свій напрямок”, – чи ті, що bona fide стараються розібратися у великім матеріялі, що нам несе життя і писання старих учителів, чи ті, які не зна- ючи сих писань і закриваючи очі на життя, без розуміння в сотий раз бурмотять свій старий “Рater noster”?

Я не хочу сказати, щоб всі цитовані мною марксисти були прихильниками ім- періялізму принципово. Ні, всі вони були його противниками. Не можуть навіть їм закинути, аби вони хотіли роздмухати маленьку іскру в велику пожежу (хоч щодо Маркса і Енґельса сього говорити не можна). Одиноке, що вони радили, – се, коли б таки пожежа мимо і проти нашої волі вибухнула не лишатися пасивним обсерва- тором, не лишатися у становищі осла, хоч би й Буриданового.

Скажуть: таке можна було говорити 50 літ тому, тоді й ситуація була зовсім инша, а тепер сі рецепти перестаріли. Се що иншого, але, кажучи так, наші демо- крати самі признають, що се є просто questio factі, себто квестія, що розв’язується від випадку до випадку, в кожнім конкретнім випадку окремо, залежно від обста- вин, а не якесь принципове питання. Се ж, власне, кажу і я. Казати ж, що кожний марксист має принципово відкидати погляди Енґельса, Квелча та инших, більше

– що марксисти ніколи сих поглядів не визнавали, се значить бити в лице істо- ричній правді. Значить бути неуком у цій справі. Рівно ж не можна думати, що “прийнята і допущена для послідовного демократа може бути лише така акція, яка б не виключала можливости участи в ній широких народних мас”, що “для послі- довного демократа не може бути дозволеним відійти від лозунга: все через маси і з масами”. Бо ж щойно ми бачили – один із незаперечених демократів підставляв у вище наведену формулу замість “мас” “Луї-Наполеона”. Не инакше робили і його товариші. Правда, се вони робили лише тоді, коли думали, що підставлений ними член формули, хоч і проти своєї волі, буде служити справі демократії; буде, як пи- сав Енґельс про Бісмарка, “своїм способом робити, сам того не хотячи, частину на- шої роботи” (див. його лист до Маркса від 15/VIII 1870 p.). Тому справа зводиться до того, чи в цьому конкретному випадку заходить така ситуація, яку мали на увазі згадані вище автори, чи ні? Але тоді справа знову стає questio facti, а не якоюсь принциповою, як думають наші quasi-демократи..

А тепер назад до моєї “єресі”. Кажуть, що ся “єресь” відтягає увагу від чергових справ дня, радить пасивність до панівної політичної системи. Справа тут зводиться до суперечности між програмою-maximum і програмою-minimum. Розуміється, ся суперечність існує лише в голові таких марксистів, як п. Рибалка. З такою самою рацією міг би хтось сказати, що боротьба за вісім годин праці і свободу коаліцій суперечить кінцевим цілям марксизму або що загалом негація капіталізму не може погодитися з боротьбою за певні реформи, не чіпаючи підстав системи приватної власности. В суті ж речі здійснення програми-maximum не виключає змагання за програму-minimum так само, як боротьба за ширше виборче право й ширшу компе- тенцію парламенту не виключає участи у виборах до 3-ої або 4-ої Думи; навпаки, сама ідея демократичнішого народного представництва може зародитися в масах не скоріше, як по досвіді цензової і куріяльної Думи. Та й загалом жодне ширше гасло не прийметься в масах скоріше, ніж вони самі не прийдуть до нього шляхом боротьби за свої елементарні щоденні потреби, боротися за які є обов’язком кож- ного демократа, хоч би які максимальні лозунги стояли на його прапорі.   Инакше думають лише анархісти, т. зн. люди, що не мають найменшого уявлення про за- кони політичного виховання мас. Крім того, саме ширення якихось ідей вимагає вже для себе певного демократичного minimumу (свободу преси, організацій etc). Панове Рибалки, що закидають “відірваність від життя” моїм ідеям, відтягання від чергових завдань дня, або не розуміють цілком щиро того, що я щойно сказав. Тоді се свідчить дуже зле про них. Або вдають, що не розуміють – з метою успішности полеміки. Тоді се ще гірше свідчить про них. Скоро я вже заговорив тут про п. Рибалку, мушу спростувати одну вкладену ним мені в уста нісенітницю. З присвя- ченої мені статті п. Рибалки в ч. 9 “Дзвона” виходило б, що я є прихильником одної спільної для нас і для українського міщанства програми – загалом, в усяких пи- таннях. Подібної нісенітниці я, розуміється, ніколи не говорив. І се найліпше знає автор статті. Я лише говорив, що вкладати таку програму можливо в деякі моменти в життю нації, які трапляються раз на 100, на 200 літ. Опріч того, сю спільність я обмежив лише на певні, цілком виразно названі питання, до яких, розуміється, ні вибори до Думи або до сойму, ні парламентська тактика, ні маса инших не стосу- ється.

Се знає досконало і п. Рибалка, і коли він, мимо того, старається представити мене прихильником “спільної програми” з міщанством, се значить покладатися не на силу своїх аргументів, лише на глупість своєї авдиторії. Однаково мудро було  б звинувачувати у зраді марксизму цитованого вже Hielferinga – за його ставлення до Тридержавного союзу, яке у нього є спільне з усіма міщанськими партіями Ні- меччини і яке не перешкоджає йому виступати проти сих останніх в усіх питаннях біжучої політики.

Про російський лібералізм п. Рибалка не згадує. Згадує зате про нього п. Садов- ський. Для сього останнього – “лібералізм” є “міфічною особою”, бо “процес утво- рення і формування єдиної цілісної ліберальні партії в Росії ще далекий до свого до- вершення”. Отже, “говорити, таким чином, про програму російського лібералізму (в українських справах – Д.Д.) як про закінчене і довершене ще трохи рано”.

Дивна аргументація! “Процес утворення і формування” єдиної партії російської буржуазії також “далекий від свого довершення” і, певно, ніколи не буде довер- шений. Але чи се значить, що ми не можемо говорити про певні спільні пункти в програмі різних міщанських партій, пункти, що роблять із сих останніх певного роду цілість?

Те саме і з російськім лібералізмом. Є певні погляди на справи внутрішньої політики, певний програмовий minimum, який єднає в певну цілість лівих октя- бристів, з правими кадетами (Маклаков), сих останніх з рештою своєї партії в одну групу, яку я, власне, і називаю ліберальною.

Що вони ще не мають сталої програми в українськім питанню, це цілком при- родно. Лише акція викликає контракцію. Зі збільшеною активністю українства за- декларують своє ставлення до нього й панове ліберали. Але се не значить, щоб ставлення до українства лібералів було “ніяке”. Так було, але тепер уже так не є. Іс- нує вже певна – досить велика – течія в російськім лібералізмі, явно до українства ворожа. Досить назвати імена Струве, Поґодіна, кн. Е. Трубецького, Кашкарова, досить назвати кілька поважних газет і місячників. Але течії, прихильної до укра- їнців, серед лібералів нема. Хіба що вважати за прихильників тих, що мовчать. П. Садовський каже, що се не слушно, що “є (лише) виступи й настрої окремих людей із поступового табору, які ще далекі від свого оформлення (!)” та що не можна “ро- бити за кожний індивідуальний виступ публіциста, що признається до поступових поглядів, відповідальними всі поступові політично активні групи”. Стара пісня про “винятки”: Поґодін – виняток, кн. Трубецький – виняток, Струве – виняток. Повто- рюю тут сказане колись у “Дзвоні”: виступи сих панів фактично були б винятками, коли б решта їх однодумців сі виступи рішучо засудила або бодай виразно замані- фестувала свої симпатії до українства. В дійсности ж нічого подібного не було.

Зрештою, треба ж мати і трохи логіки. Кожний зі мною згодиться бодай, що антиукраїнських виступів лібералів було набагато більше, ніж українофільських. І коли мої противники, не зважаючи на се, не хочуть мені признати права виснову- вати про ворожість лібералів до українства, то тим з меншим правом можуть вони говорити про якусь їхню прихильність до нас! Більше вже, в кожнім разі щирости виявив п. Садовський у своїй рецензії на мою брошуру в “Украинской Жизни”. Там він відверто бодай признається, що “в реальной действительности больше фактовъ говоритъ за автора (себто за мене – Д. Д.) и противъ насъ”, та що, “мы более полагаемъ надежду на будущее, чемъ основываемся на реальныхъ фактахъ настоящаго”.

Шаную горячу надію моїх противників, але коли вони, опріч сеї надії, нічого не можуть протиставити фактам життя, то вони просто не мають права забирати голо- су in rebus politicis. Віра й надія належать до зовсім иншої сфери.

Зрештою, не слушно думати, що антиукраїнство лібералів обмежується самими “індивідуальними виступами”, уживаючи слів п. Садовського. Ціла “неославян- ська” акція, в якій велику участь брали й кадети, навіть і після п. Садовського – ви- ходить, думаю, поза рамки “індивідуальних виступів”. Так само й кооперативний централізм.

Загалом у наших інтелігентських колах панують якісь дивні поняття про со- ціяльні й особливо політичні системи. Вони, очевидно, думають, що сучасний по- літичний лад у нас (а зокрема теперішній курс національної політики) опирається лише на матеріяльній, а не також і на моральній силі. Так, ніби який-небудь режим міг триматися, не маючи підтримки в певних класах суспільности. У теперішній національній політиці, думають вони, зацікавлена лише бюрократія, ну, може, ще й шляхта. А инші класи, коли б вони керували громадськими справами, певно, зачали б инший курс. Ся наївна думка, яка ні на чім не є оперта, і є підставою тої віри, що її з такою наївною щирістю уняв п. Садовський у формулу “credo, quia absurdum est”.

Єдине, в чім наші віруючі мають рацію, се є те, що кожне розширення грома- дянських прав у Росії – права особи, слова, преси, коаліцій, демократизація краю загалом – чисто механічно йтиме на користь недержавних народів. Се слушно. Але й тут треба стерегтися, аби не переоцінити значення сього факту. Бо розв’язання суспільних сил, ліпші умови для їхньої самодіяльности – сей наслідок демократи- зації країни піде на користь не лише народам недержавним. Спроби самоорганіза- ції одної сторони викличуть такі самі спроби сторони другої. А тоді емансипаційні змагання національностей будуть мати до діла – так, як у Галичині, – не лише з бюрократією, але й з організованим суспільством. П. М. Кушнір в “Укр. Студ.” по- миляється, коли думає, що у нас до того не прийде. Прийде! Бо коли самооборона російської суспільности ще далеко не поступила, то се треба брати не на карб яко- їсь вищости російського лібералізму в порівнянню з польським, лише на карб кво- лости українського руху. Але все ж і в нас не брак певних фактів, щоб свідчили про справу, про яку тут говоримо. Асигнування Каменецьким земствам 3000 рублів на “голодающихъ русскихъ” у Галичині, видавання таких органів, як    “Почаївський Листок”, обходи на Берестецькім полі, конфлікти українців із російськими посту- повими студентами, вчителями, просвітніми товариствами, якими багата хроніка нашої щоденної преси, все се перші ластівки того суспільного націоналізму (в протилежність до офіціяльного), який у вигляді різних “eksponоwek”, “obchodоw narodowych” і т. ин. так буйно розвинувся в Галичині і якого не минути й нам.

Навіть лишаючи сей факт на боці – коли б навіть російський лібералізм задо- вольнив усі вимоги національностей, обняті чисто механічно програмою лібера- лізму (свобода національної преси, національних культурних товариств та ин.), то, прецінь, лишається ще сила инших жадань: права національної мови в публічнім життю, школі etc., – які не є істотною частиною ліберальної програми. Припустімо, одначе, що й вони будуть полагоджені в бажанім нам дусі. Але се ще не передрі- шає становища лібералізму в такій кардинальній для нас справі, як справа краєвої самоуправи. Де, які підстави для віри маємо в сій справі? Не треба забувати, що тут ідеться про великий край, з якого московський капітал тягне немалі зиски. Сі зиски він може тягнути лише з поміччю політичної централізації, коли такі справи, як цілий бюджет, залізні справи, оподаткування, ціла господарська політика за- галом, сконцентровані в однім осередку. Справа ні трохи не зміниться, хоч би хто репрезентував московський капіталізм – дияволи реакції чи ангели лібералізму. Не треба рівно ж спускати з ока той численний клас культуртрегерів (урядники, ліка- рі, адвокати, професори, учителі, редактори), які не пристануть із легким серцем на ущуплення свого стану посідання і які з такою самою заїлістю будуть боротися проти краєвої самоуправи на Україні, як ціла польська демократія проти поділу Га- личини. Або, може, панове ліберали захочуть зробити з Думи друге видання вчи- тельського з’їзду, внести в законодавчі палати шум і гамір національної боротьби, яка б надовго паралізувала їхню працю й авторитет? Бо поки на нашій території українці вибирають до Думи членів “Союза русскаго народа” або пп. Іванових, Дума буде лише тереном соціяльно-політичної боротьби. Коли ж на їхньому місці засядуть національно свідомі елементи – такі, як поїхали на вчительський з’їзд, у тій хвилі справа зміниться. Кожна справа, питання набере національного характе- ру, і панове ліберали зобачать нових ворогів у цілій низці питань: школа, бюджет, університет, Холмщина, виборча система. Думати, що пп. Мілюкови зичать собі щось подібне, – значить бути дуже наївним. А коли так, то не лише краєва самоу- права (де вже там!), але все (навіть народна школа), що могло б привести до такого неприємного для панів лібералів стану, стріне в них своїх противників. Особливо ж серед імперіялістів, успішність акції яких залежить від внутрішньої сили держави та її національної єдности і які тому все будуть (так, як Струве) противниками на- ціонального відродження України.

П. Садовський думає, що “імперіялістичні тенденції, які, безумовно, існують    у деяких колах російського громадянства, навряд чи можуть мати таке поширен- ня, як се гадає автор” (себто я). Я думаю, що можуть. І коли я се тверджу, я лише констатую загально звісний факт. Прошу мені назвати кілька впливових лібераль- них газет, не заражених імперіялізмом! “Речь” – явно імперіялістична. “Русское Слово” – також. Імперіялістичне “Утро Россіи”. Не зовсім чужі імперіялістичним мріям і “Русскія Ведомости”. Кадети в Думі – переконані імперіялісти. Отже, до чого тут “деякі кола”? П. Садовський каже, що “йдеться тут, урешті, про можли- вість для російського капіталізму розвиватись на підставі (?) зовнішніх ринків. На скільки сей останній розвиток міг би бути успішним і можливим, настільки міг   би мати успіх й імперіалізм серед російського громадянства, маючи перед   собою певну реальну економічну підставу. Підкреслюємо лише, що марксизм сю справу (“про можливість розвитку російського капіталізму на підставі зовнішніх ринків”) розв’язує негативно; Д. Донцов, думаючи про великі перспективи імперіялізму, думає, очевидно, инакше”. Навмисне навів сей довгий витяг, щоб показати цілу на- ївність її автора. Отже, через те, що марксизм відмовляє рації існування імперіяліз- му, сей останній має зникнути з місця землі! Се було б не зле, але на жаль ледве чи можливо. І так довго, як для пп. Струве і Мілюкових у справах зовнішньої політики будуть міродатними не погляди марксизму, а їхні власні, так довго нам доведеться рахуватися з їхніми апетитами на протоки, Вірменію, Монголію і т.д. Коли б у сих справах мали значення погляди марксистів, ми би, певно, не мали японської ві- йни. А як може наш ліберальний імперіялізм відбитися на українстві, про се багато можуть оповісти ті з кадетських лідерів, які брали участь у неослов’янськім фарсі, разом із Бобринськими і Дудикевичами. На скільки їхня акція лежала в інтересі українства, не потребую тут ближче вияснювати. Рівно ж не потребую згадувати, що з такою політикою, політикою під прапором Бобринського і Меншикова, труд- но сполучити політику концесій на користь українців у Росії.

Інтереси, отже, великого капіталу, середньої і почасти дрібної буржуазії, що достачає культуртрегерів на окраїни, інтереси, зрештою, імперіялізму, яким зара- жені й ліберальні кола московської громади, – ось головні чинники, яким належить рішальна роль у справі самоуправи й загалом національного питання на Україні, не згадуючи вже бюрократію. Оцінка ролі сих чинників і приводить мене до моїх висновків. Питання про характер майбутньої еволюції Росії, яке так акцентує п. Садовський, не вважаю за істотне. Як прийде на свій ліберальна Росія – питання другорядне. А суть речі полягає на тому, що пануючий клас у ній буде власне та ве- лика або середня буржуазія, про яку я згадував вище. Бо взаємні відносини класів у Росії такі, що демократія (пролетарська і дрібнобуржуазна) може там за певних умов викликати радикальні зміни в політичному життю, але довго ще не буде мог- ти надавати йому тон. Мої опоненти “вірять”, що буде инакше. Хай, але в сю сферу я вже за ними не піду: там аргументам немає місця.

Що ж перешкоджає їм розглянутися в фактах, що змушує їх воліти віру? Відпо- відаючи на се питання, доведеться вернути до того ж самого десять разів хованого й усе ще не похованого “модерного москвофільства”.

І справді. Спершу взяв се “москвофільство” під мікроскопічний розгляд п. Єф- ремов і ствердив, що такого загалом не мається. Просто містифікація з мого боку! Здається, чого ще більше? Roma locuta, causa finita! Так ні: п. Єфремов знову вер- тається до поваленого ворога, щоб ствердити вже остаточно його смерть. Скоро потім з’являється рецензія в “ЛНВ”, в якій проголошується, що “москвофільство” таки є! А слідом за тим у тім самім журналі – ціла стаття, присвячена тій самій брошурі в 30 сторінок. Панове, з міфом так не воюють! Щось тут не теє. З двох експертів, що видали свій осуд у справі “модерної містифікації”… pardon! “модер- ного москвофільства”, безперечно, консеквентніший є п. Єфремов. Він бодай ясно каже: містифікація – і кінець. Натомість п. Залізняк* розглядає справу за знаним російським рецептом: “съ одной стороны, нельзя не признаться, однако жъ, нельзя и не сознаться”. І ніби є “москвофільство” (“на мою думку, сучасне українське

 

* М. и., закидає мені п. Залізняк, ніби одної з наведених у “Модернім москвофільстві” книжок (Са- масси) я не читав. Ні, не лише читав, а навіть маю сю книжку у своїй бібліотеці. З огляду ж на те, що і як каже про сю книжку п. Залізняк, сильно сумніваюся, чи він читав її дійсно, чи, може, лише так, як читається, аби написати рецензію в деяких наших журналах.

 

життя, справді, сильно пересякнуте російськістю”), і ніби його немає (“Коли ж він говорить про російскість у самім українськім життю, то се закид у части зовсім без- основний, у части випливає з перебільшених домагань”). У суті ж речі обидва вони погоджуються: того, що я нібито відкрив, немає, а є лише звичайне й сучасними обставинами цілком оправдане користання з того, що є під ручками. Для того, щоб ясніше показати, що я розумію під “москвофільством”, дозволю собі зацитувати кілька чудових фраз Венгерова про Гоголя, що введуть нас відразу in medias res. “А можетъ бытъ, – пише Венгеров в “Речи” (27/ІІ, 13), – самое малороссійское    въ Гоголе – это… общее отношніе къ русской действительности. Ведь Гоголь не имелъ ни капельки любви къ той жизни, которую онъ такъ безпощадно изобразилъ. Обличеніе обличеніемъ, но если обличается родное, то и сквозь обличеніе должна прорваться любовь. Щедринъ на что бичевалъ пошехонскую старину, однако же несомненно и привязанъ былъ къ ней. …Про Гоголя можно определенно сказать, что онъ не любилъ ни русскихъ людей, ни русской природы… А ведь для Малорос- сіи, для малороссійскаго быта, для малороссійской природы, для малороссійской исторіи… Гоголь имелъ въ сердце своемъ неизсякаемый родникъ любви и снисхо- дительности”. Для теперішнього українського інтелігента се ледве чи зрозуміло. Для нього, як се компетентно свідчить “Рада” (9/ХІ, 13), “російська література, як і вся російська культура…, далеко не чужа, а рідна”. Зіставте сі дві цитати і зобачите, в чім є “москвофільство” нашої інтелігенції. Неправда, як се кажуть мені п. п. За- лізняк і Єфремов, ніби тут грає роль лише утилітаризм: беремо з ближчої культури, бо се і економічніше, і легше etc. Неправда. Не можемо визволитися з чужих впли- вів тому, що не хочемо, що для багатьох із нас сі впливи зовсім не є чужі. Як кажете розуміти, напр., сей акафист, що вийшов з-під пера також українця: “…Польска нація обернена до минулого, тоді як Московщина вже заглядає очима в майбут- ність. І тому вона, власне, утворює тепер такі вартості, що перед ними з дивом і за- милуванням спиняється ціла Европа й Америка. Отже, москвофільство є не тільки на Україні та в Галичині – на нього тепер слабує певною мірою цілий культурний світ… Відвертаються од Москви й дивляться на Европу, а Европа (й Америка) сама дивиться на Москву і чекає од неї нового слова”. Звідки се? з Хомякова? Аксако- ва? Киреевскаго? Або вільний переклад з якогось листа Івана Грозного? Ні, се ідеї московського месіянства, що має покорити під нозі світ, голосить українець, на- віть ворог українофільства, в брошурі, що вийшла в 1913 році! (гл. П. Коряк. “До брами”, ст. 108 і 109). У ч. 2 “Українського Студента” читаємо: “Як би не нападали на московську культуру (збірник “Russica”, Львів, 1913), все-таки се культура зна- чна. Вона нам найближча, і довго ще доведеться користуватися нею або через неї як джерелом розвитку і утворення власної, навіть коли б ми одділились од Росії” (ст. 17 – 18). Коли таке говориться, то до чого тут утилітаризм, пане Залізняк? Ще один приклад “утилітаризму” наших “москвофілів” знаходимо у п. Могилянсько- го, що ставить як приклад нашій молоді… молодь москвофільську (без наведення!). Осуджуючи течії, ворожі російській культурі, п. Могилянський із признанням на- водить спостереження одного галицького студента, “что въ последнее время часто москвофильская молодежь бываеть развитее и культурно выше украинской, ибо  (! – Д. Д.) первая черпаетъ изъ русской культуры, которой начинаетъ цураться по- следняя”… (“День”, 4/VIII, 13).

Коротко:

Наш уділ Сенаар та Гарран, А наш шлях до востоку,

 

А на захід у твій Канаан Не поступимо й кроку.

Було би безличністю вкладати свої думки нашому найбільшому тепер поетові, але… чи часом не думав автор “Мойсея”, пишучи сі вірші, про своїх земляків з-за кордону?..

Ні, хоч би яких оборонців “модерне москвофільство” вишукувало собі, ясно, що се з’явище з жодним утилітаризмом нічого спільного не має або коли й має, то в далеко меншій ступені, як думають. Бо про який утилітаризм може бути мова, коли рекомендується російська культура навіть там, де вона ніколи не мала історичного коріння (в Галичині), де власне з поглядів утилітарних скорше надається користан- ня, напр., польською або німецькою культурами? Про який утилітаризм може бути мова, коли на 111 ступенях воюється з українофільством, з його половинчастістю  і поклонінням чужим богам, щоб потім упасти на коліна перед поваленим Перу- ном, благаючи “прийти і володіти нами”? (Коряк). Чи ж не можна мати подиву перед якоюсь культурою, скажуть мені, і бажати зміцнення її впливу на культуру рідну? Розуміється. Се, власне, я і хочу сказати, що в духовій залежности наших демократів від чужих впливів грають роль не стільки погляди практичні (і вони  є), скільки, власне, та любов до Пошехонья, яке було таке рідне Щедринові і таке чуже Гоголеві.

До сього матеріялу я міг би ще додати масу особистих спостережень. Знав, напр., одного письменника-українця, який говорив про галицьких земляків: “Подивіться- но, як вони говорять, як тримаються, які в них манери! Се ж поляки! Поляки!” За дослівність переданого не ручусь, бо се було десь перед трьома літами, але ручуся за сенс. Галичани, на яких вказував письменник, не були поляками. Вони були українцями. В товариських формах їхніх також не було нічого специфічно поль- ского ані “буржуазно-польсько-австрійського”, говорючи за Драгомановим, – було лише те, що відріжняє від росіянина не лише кожного пересічного галичанина, а загалом кожного европейця. І сього, власне, не міг знести наш письменник. Това- риські форми “пошехонской старины” були б його серцю ближчі. Не ходить тут, зрештою, про самі “форми”. Ходить про цілу психіку, цілий душевний стрій, ціле розуміння життя, що відбивається в сих формах. У Галичині – серед земляків – українець, про якого оповідаю, чувся чужим, як серед поляків. А в Пошехоньї, десь у Самарі або Саратові, певно, чувся б, як свій. Власне, про цю внутрішню, що пере- сякає цілу істоту сучасного українського інтелігента, спорідненість із російською культурою я і говорю. Сього, власне, у Гоголя й не було, певно, ні. Знав я і иншого українця, який також нарікав на “фальшивість” польского товариства і “щирість” російского.

Я вже колись звертав увагу на те, що під сею “щирістю” приховується властиво брак пошанування до иншого, а під “фальшивістю” – окреслена самим індивідуу- мом межа, за яку, не ображаючи його, не сміє переступати чужий. Але не в тім річ. Річ знову в тім самім духовнім спорідненню з російщиною, на яке хворіють майже всі інтелігентні українці. Знав я не одного російського українця, з тих, що мусили перебувати в Галичині довший час. Здається, вже чисто з утилітарних поглядів (правда, пане Залізняк?) мали б вони вивчиться по-польськи, ходити до польського театру, читати польську літературу. Декотрі з них так і робили. Але багато з них і досі спроваджує собі. “Сборникъ Знания” і “Журналъ для всехъ”, не виявляючи ні найменшого зрозуміння, ні цікавости до навколишнього життя*. Ні, на се ніколи не хворували ні Гоголь, ні Стороженко, ні Руданський. Читайте сього останнього!

 

Як він ставився до “російської дійсности”! Як у Гоголя – в кожнім томі його тво- рів видко не лише мовою, але й цілим складом своєї психіки, способом мислення людини иншої нації! Читайте ж деяких наших сучасних письменників. Можу за- кластися, що, якби від читача сховати ім’я, він вагався б сказати, чи се оригінал, чи переклад з російської.

Наслідком явища, про яке мова, є крайній опортунізм наших демократів у пи- таннях національного життя, який є так характерний і для Квітки, і Костомарова,   і почасти Драгоманова, загалом інтелігенції, і який ніколи не був властивий прав- дивій українській демократії, переходячи у неї у свою протилежність – крайню інтрансижантність (Шевченко!). Особливо помітний є сей опортунізм у сфері по- літичній. У таких питаннях, як школа, урядова мова, тощо, наші демократи вже додумалися до власної ідеології. Але в багатьох инших задовольняються шаблона- ми російського лібералізму, приймаючи їх без критики, без ближчого розгляду, як щось таке, що само собою розуміється, чого навіть доводити не треба.

Я вже вказував у своїй брошурі й у статтях у “Дзвоні” на неподільне панування над українською суспільністю політичних концепцій російського лібералізму. Най- ліпше се показалося в тім, як прийняла наша преса резолюції студентського з’їзду. За одним-одніським винятком ніхто не пробував навіть виступити з їх критикою. Вони видавалися настільки дивними, що навіть полемізувати з ними не уважалося за потрібне. Зневіритись у російському лібералізмі? Се ж, прецінь, щось так дике, що заслуговує лише найгострійшого осудження. І “єресь” осудили. В боротьбі зі спільним ворогом опинилися і “буржуазія” (“Рада”), і “пролетаріят” (п. Рибал- ка),** і “Киевлянинъ”, і “Новое Время”, а один із “наших знаних письменників” не посоромився навіть убратися в блазенський ковпак із дзвіночками, аби посміятися разом зі своєю авдиторією з того, з чого щодня сміються Волкови і Меншикови. Треба було виступити з “єрессю”, відбігаючою від шаблонів, апробованих “Рус- скими Ведомостями” і “Речью”, щоб на сю “єресь” посипалися прокляття і… майже ні слова критики. А може, се є містифікація? Може, й се не є залежність? Може, й тут говорить якийсь утилітаризм? П. Залізняк каже, що “з чисто тактичних моти- вів українська преса не веде проти російських лібералів тої кампанії, яка їм часом належалася б”. Невже? Але сі “чисто тактичні мотиви” не перешкоджають вести українцям кампанії проти, напр., польського лібералізму (напр., недавній випад у “ЛНВ” проти Л. Кульчицького)? У тім і є “москвофільство” наших “демократів”, що проти російських лібералів вони коректні, говорять з ними лише в білих ру- кавичках, бояться наступити їм на ногу, а бештати польських демократів (навіть соціял-демократів) дозволено, “чисто тактичні мотиви” там не зобов’язують. П. За- лізняк каже, що чи одно говориться у пресі, але треба ж пристосовуватися до рівня національної і політичної свідомости читачів! На се відповім, що я в перший раз чую, щоб газета мала пристосовуватися до нерозвинености читачів, а не підносити їх до свого інтелектуального рівня.

Візьмімо друге питання нашого життя – ставлення до російської громадської думки (переважно ліберальної). Знову та сама безкритичність, та сама “вера въ несуществующее, какъ бы въ существующее”. Ніколи у нас не пробували ближче приглянутися до соціяльної суті лібералізму, постаратися з його класових  підстав

 

* Певно, тому, що разом із п. Коряком думають, що “польська нація обернена до минулого, тоді як Московщина заглядає очима в майбутність!”.

** “Дзвін” похвалила навіть “Прикарп. Русь” за його патріотизм.

 

випровадити його евентуальну позицію в національнім, а зокрема в українськім питанню. Приймалося на віру, що “ліберал не зрадить!” Лібералізм, “визвольний рух” мав врятувати Росію і всі її язики – се так уперто і систематично повторялося ліберальними газетами, що їм повірили і наші демократи. Тепер cе – communis oppinio української демократії. Пошана перед лібералізмом досягла таких розмірів, що з нього загалом зробили якогось знавця, експерта в українськім питанню, що мав давати своє placet на ті чи инші наші домагання. Коли у нас хочуть довести ко- нечність народної мови в школі, то в першій лінії називають побожно ім’я Ушин- ського. Коли хочуть довести право на свою мову і літературу загалом, з глибоким реверансом поминають Петербурзьку Академію Наук і з переможним виглядом дивляться на противника: ану, мовляв, чи в тебе вистане одваги повстати проти сього ареопагу російського лібералізму?

Коли зайде мова про націоналізацію культури, то запобігливо впевнюєть росій- ских лібералів, щоб вони не дуже собі то брали до серця, бо, прецінь, націоналіза- ція ся зовсім “нікому б не пошкодила, а “великоруська культура мусила б… трохи (лише трохи! – Д. Д.) звузити межі свого розповсюднення” (Єфремов “За рік 1912”, ст. 51). Проф. Вовк серед аргументів за народну школу назвиває на першім місці, що література московська, навіть по націоналізації школи на Україні, не стратила б доступу туди; на другім – що вивчення московської мови йшло б легше в націо- нальній школі, і аж на третім – що національна школа піднесла б грамотність на- шої людности! (“Russian Review”. – 1912 Nov., С. 118). Хто знає українську пресу, згодиться зі мною, що наведена аргументація є характерна для наших демократів. Насовується питання: яку власну політичну ідеологію можуть мати люди, що навіть у справах чисто культурних не хочуть обійтися без куратора, що апробував би кожний їхній крок? Які навіть найневинніші свої постулати стараються виправ- дати не стільки корисністю їх для свого народу, скільки хосенністю (або бодай нешкідливістю) їх для російського лібералізму?! І фактично, вони ніби й мають політичну програму, говорять про автономію, але, здається, трактують се гасло так само поважно, як европейські уряди гасло роззброєння і скасування сталих армій. Зовсім несвідомо, але, може, найбільш характерно відбилося се в одній французь- кій публікації нашої демократії (“Les Annales etc.”). За виїмком одної статі (“Les Revendications des Ukrainians de Ruine”) решта, що трактують про Україну росій- ську, майже нічого не говорить про політичні змагання нашого народу в остатні часи. Кожний француз, що прочитає сей збірник, набере (і цілком оправдано) вра- ження, що має перед собою в особі українського руху друге видання свого про- вансальства. “Просвіти”, театри, газети, брошури, поети, концерти, академія наук, “найзнаменитіші філологи” – ось про що майже винятково говорять згадані статті. Ну, і про історію, річ природна. Деякі згадують про політичні змагання, але пере- важно кінчать їх історію на… Кирило-Методіївськім братстві. Читач думатиме, що

се був останній вияв політичних аспірацій в краю.

У такім трактуванню української проблеми відбився дуже важкий факт, про який я говорив у “Дзвоні”: українці поки що вважають свій рух чисто культурниць- ким, живучи у сфері політичній готовими концепціями російського лібералізму. Коли наші демократи таки зважуються від часу до часу витягти на світ Божий свою “автономію”, то і тут у першій лінії понесуть її до експерта з метою отримання на- лежної апробати. Що автономія краю зміцнить Росію, про сі аргументи вже не го- ворю. Се, так сказати, обов’язковий аргумент кожного що шанує себе українського демократа. Але деякі з них посуваються ще далі, аби дістати пожадане placet.

 

Навіть до інтересів російського імперіялізму апелюють вони. Напр., читаємо    в “ЛНВ” (кн. IX, ст. 332): “Російським імперіялістам треба відкласти надії на те, що якась міжнародна комбінація виведе російский корабель на простір, піднесе її великодержавний престиж, надасть сили і ваги впливам Росії. На се нема надій у близькій будучині; така Росія, як тепер, засуджена на те, щоби плисти у хвості й прилучати свій голос до “европейського концерту”, яким диригують инші – Англія з Німеччиною в данім моменті. Силу і значення Росія може здобути тільки через внутрішнє оновлення, через усе те, про що стільки говорилося: конституційні га- рантії, піднесення селянських і робітничих мас – і розв’язання національного пи- тання на основах широкої федеративности”.

Навіть імперіялістів російських хочеться поректати про потребу задоволеня на- ціональних вимог. Те саме робить і пр. Вовк. Він так просто і каже, що автономія України принесла б користь заборчим планам імперіялістів, бо притягла б до них  і инші слов’янські племена. (“Russian Review”. – 1912, Nov. С. 117 – 118). Те саме старання позискати для своїх постулатів апробати не лише російського лібераліз- му, але навіть імперіялізму! Той самий страх оперти свої домагання винятково на інтересах і добрі своєї нації. Той самий страх виступити з жаданнями, прийнятність яких для російских лібералів могла б бути ними хоч на хвилину взята під сумнів. І чи розуміють наші демократи, до кого вони звертаються, апелюючи до російського імперіялізму? Та ж ви, панове, звертаєтеся до Струве, Кашкарова, Поґодіна, та ж ви в них хочете знайти послух…

Ся нездатність унезалежнитися від того, що скаже або подумає той чи инший лі- берал, нездатність, яка свідчить про повний брак віри в життєву міць свого народу, робить таких демократів сліпими на всі факти життя. Вони можуть, правда, обури- тися і на Струве, але виступить, напр., єпископ Никон з законопроєктом, частину тексту якого позичено зі статті Меншикова, і український демократ забуде все, чується на сьомому небі. “Коли про школу і про мову, – каже він, – почули ми від таких людей, як Никон, то зовсім недалекий той час, коли пекучі чергові потреби українського народу будуть задоволені, хоч би се сталося силою самих педагогіч- них та логічних аргументів” (цит. з ЛНВ, X, 173).

Деякі з наших демократів (напр., п. Садовський) одверто признають, що хоч, напр., їхня віра в лібералізм зовсім не опирається на фактах, що факти скорше свідчать на користь моїх поглядів, але “мы более полагаемъ надежду на будущее, чемъ основываемся на реальныхъ фактах настоящаго”!

Де причина сьому? Причина та, що український демократ (як Щедрін), хоч ці- лий час і “бичевалъ Пошехонскую старину, однако же “несомненно и привязанъ былъ къ ней”.

Вони, наші демократи, так вірять у російський лібералізм, що навіть з приво- ду одного крайньо поміркованого законопроєкту готові простити йому всі вини і дзвонити про нову еру!

Вони так вірять у сей лібералізм, що навіть до його імперіялістичної фракції стараються промовити до серця!

Вони так у нього вірять, що, як самі признаються, віритимуть всупереч фактам, всупереч щоденному досвідові життя!

Але мої противники кажуть, що модерне москвофільство – се міф, що невільни- ча залежність від чужих ідеологій – се містифікація!

Не можу відмовити собі тут приємности ствердити, що “легенду” про “модерне москвофільство” ширять навіть не мої однодумці. В ч. 2 “Українського Студента” є дві полемічні статті проти мене, а серед фактичного матеріялу з життя студентства знаходимо, м. и., такі вислови: “Загалом поки що харківське українське студент- ство слабко диференціюється від російського” (ст. 71), на ст. 51 – скарги на апо- літизм варшавського українського студенства, на иншім місці читаємо: “модерне москвофільство”, себто великий вплив і, що гірше, духова залежність від росіян відчувається на кожнім ступні” (ст. 72). На 84 ст. доводиться потреба “відірвання від магнетної індукції на нас загалу великоруського студентства”. Що ви на се, п. Єфремов? Се ж “голос життя”, правда?

Або візьмімо ще инше питання, в якім невільнича залежність від чужих полі- тичних ідеологій так разючо виступає. Я маю на увазі останні події на Балканах. Драгоманов майже ідентифікувався з російською політикою на Близькому Сході. Але він бодай – слушно чи ні, инша річ – уважав, що ся політика лежить в інтересах його краю. В оцінці сеї політики він все виходив з погляду інтересів свого краю. А теперішнє українство? Теперішнє просто приймає майже без застережень погляд на східне питання конституційних демократів, як свої власні. Прошу, напр., при- гадати собі софійські кореспонденції “Ради” в час балканської війни.

Якась Немірова-Данченкіяда! Там можна було знайти і про підступних швабів, і про слов’янську взаємність, і громи проти держав за те, що вони противилися за- йнятю Чорногорією албанського Скутарі, і проти “вимудрованої” незалежної Ал- банії. У “Прикарпатской Руси” можна було б сі дописи друкувати!

Ні тіні зрозуміння великих історичних подій, ні – що головне – найменшої спро- би подивитися на них не через позичені скла. Або сей окричаний Drang nach Osten. З легкої руки Драгоманова, ціла українська преса оспорює у “Нового Времени”, “Речи” почесну монополію боротьби з сею марою. Перестерігала проти нової не- безпеки не раз “Рада”, перестерігає “Літерат.-Науковий Вістник” у IX кн. м. p. (“Після балканської війни, in fine) перестерігає проф. Волков у “Russian Review” (1912 November. С. 117). “Утро Росии” ліпше б не написало, Баян з “Русскаго Сло- ва” не потрафив би так красномовно на сю тему написати! У своїй патріотичній старанності “Рада” часом загалоповується так далеко, що викликає навіть загальне обурення в Галичині. (Говорю про “понеділкову” статтю* в ч. 254 сеї газети 1912 р. від 19 (6) листопада) своїм безглуздим і непотрібним сервілізмом.

Summa summarum: пересякнення нашої суспільности чужими впливами до- проваджує до повного браку самостійности в розв’язуванню найбільш пекучих і важливних справ, які обходять так чи инакше українство. Ставлення українства в Росії до студентських резолюцій, до російського лібералізму загалом, до минулих подій на Балканах etc. лише перші, які кинулися мені увічі приклади. Але і в них ся шаблоновість думання, ся духова залежність так яскраво виступає, що хіба сліпий не сконстатує тут явища, яке за всяку ціну хочуть заперечити мої противники і яке заперечити не дається.

Модерне москвофільство є факт, на жаль, факт, але факт… Найліпшим доказом, може, є то, що його вперто не хочуть бачити на Україні.

* Як може зобачити п. Єфремов, се “понеділкове” число “Ради” зовсім не є понеділковим. Инші ар- гументи мого опонента в останніх фельєтонах “Ради” також дуже подібні до сього з “понеділковим” числом. Тішуся, що мій діягноз п. Єфремова як публіциста зістав підтверджений п. п. Рудницьким і Томашівським: подібно, як і я, вони також сконстатували, що найбільш характеристичною методою полеміки п. Єфремова є чіплятися дрібничок, поодиноких виразів і старанно уникати суті справи. Зрештою, самий тон згаданих фельєтонів п. Єфремова свідчить, що моя оцінка (у “Дзвоні”) його пу- бліцистичної манери була досить влучна.

 

Даремно, одначе, стараються оборонці нашого “москвофільства” представити його як продукт містифікації одної особи. З Галичини і в Галичині се “москво- фільство” видно навіть для неозброєного ока. “Діло” передруковало “Модерне мо- сквофільство”, очевидно, з його думками до певної міри солідаризуючись. “Гро- мадський Голос” рівно ж негативно ставиться до пануючого курсу української політики в Росії і, зокрема, до курсу “Ради”.

Негативно до нього ставляться і галицькі марксисти. Лише наші його оборонці вдають сліпих і глухих… не хочуть нічого бачити!

Я кінчу. Завдання брошури буде виконане, коли вона змусить читача задума- тися над “єрессю”, яку різко осудила ціла communis opinio doktorum як антиде- мократичну утопію; поставитися критично до того мішка недоречностей і просто дурниць, якими “єресь” стрінуто.

Висловлюючи ніби думку цілої української громади, один з рецензентів моєї останньої брошури, писав: “Непонятно то, что свои планы онъ (себто я) хочетъ навязать украинской демократіи. Смеемъ надеяться, что по пути, указанномъ г. Донцовымъ, украинская демократія не пойдетъ”! Ще б пак! Розуміється, “не пойдетъ”! В ч. 46 “Современной летописи Русскаго Вестника” Каткова 1862 р. з’явився “Отзывъ изь Кіева”, в якім українська демократія старалася виправдатися з приводу “незаслуженныхъ упрековъ, несправедливыхъ обвиненій, подозреній, сплетень, ложныхъ анекдотовъ, нелепыхъ слуховъ, гоненій и преследованій”.

Між иншим, “отзывъ” ознаймує: “Не менее вреднымъ для нашего народа считаемъ проповедуемыя “молодою Россіею” революціонныя средства, какъ препятствующія всякому положительному спокойному труду общества… тратящія силы … вместо того, чтобы применять ихъ къ честному и плодотворному труду… Никто ведь изь насъ и не помышляетъ о политике, но всякое политическое стремленіе при настоящемъ состо- яніи общества до того смешно и ребячески наивно въ нашихъ глазахъ, что серьезно даже считаемъ лишнимъ возражать на этотъ упрекъ”. Сей “Отзывъ” підписали В. Ан- тонович, П. Чубинській, П. Житецкий, Ф. Рильский, А. Стефанович та инші.

Бачите, панове, якими дорогами колись ходила так звана українська демокра- тія? Тому, коли ви мені грозите, що духовні спадкоємці сеї демократії за мною   не підуть, се не є для мене жодна образа. “Українська демократія, за Донцовим   не піде”… Але, Боже коханий, за ким лиш вона не ходила! Вже бачили, що вона “ходила” і з Катковим, пробувала ходити, як я вже показав, і з “Кіевляниномъ”, ходила і з кн. Святополком-Мірським у 1904 р. Трошечки і з Евлогієм, кульгикала, і з Скуґаревським, а тепер вибирається в довгу дорогу з Никоном… Де лиш ся “де- мократія” не ходила! Що зі мною вона не піде, більше як певно! Бути носителем традицій сеї демократії мені зовсім не усміхається. Але я вірю в иншу демократію. Сучасну російську дійсність вона цінитиме не очима “Ради”, тілько очима Гоголя. Вона не буде пересякнута гуманно-плаксивим сентименталізмом теперішньої “де- мократії”, і мова, якою вона заговорить, виступаючи на арену суспільного життя, різнитиметься так само від косноязичія сучасних “демократів”, як мова Шевченка від сервілістичної мови авторів “Отзыва изъ Кіева”. Вона потрафить зрозуміти ви- моги свого часу і злучити свою будучину з будучиною своєї нації. У сю демокра- тію я вірю, бо я вже чую її важкі кроки… Вона прийти мусить, бо зневіритися в ній, значить, зневіритися в будучині цілої нації. За якими гаслами вона піде – даремне питання. Відповідь на нього дасть історія.

Сим наразі кінчаю розмову зі своїми противниками. За сеї нагоди можу їм зго- ри вказати легкий спосіб знищити мою “єресь” і вийти переможцями з   полеміки.

 

Вони можуть (се було б найбільш модерно!) просто замовчати брошуру. Можуть “збештати” мене, надаючи моїм думкам вигляду найбільш вигідного для успішної полеміки (як “Дзвін”), або урочисто констатувати в третій раз, що я голошу міс- тифікації (як “Рада”). Перемога була б певна. Бо щомісяця видавати брошури я не можу. Полемізувати ж в органах самої “компактної більшости” я не можу. В одних

– тому, що там загалом не пишу, в других – для того, що хоч і писав, але з метою легкости й успішности полеміки зі мною, був заздалегідь із числа співробітників видалений. Чи схочуть із сього мого рецепту скористати мої противники, не знаю. Одно лиш є певне: хоч би що вони робили, хоч би скільки разів кидали анатему на нову “єресь”, хоч би як від неї відпекувалися, знищити її вже не вдасться. Вона за- йняла вже своє місце в сучасній ідеології українства. Питання, що вчора здавалось не існуючим, уже дебатується в українській пресі і дебатуватися, хоч і зі скреготом зубовним, буде. Се питання стало на порядку деннім українського життя і вже з нього не зійде. У сім я бачу найважливіший результат мого “лжеученія”.

Але “компактна більшість” все-таки не є з вами! – скажуть мені. Ні, не є, відпо- вім я. У своїм “Ворозі народу” каже Ібсен: “Більшість ніколи не має рації на своїм боці, кажу я. Се є одна з тих всіма визнаних брехень, проти яких мусить повстати кожна вільна, думаюча людина. З кого складається більшість людности якогось краю – з розумних чи…?” Я прошу моїх шановних противників вибачити мені. Я не хочу бути вульгарним, і мені ані сниться робити тут якісь натяки. Я хочу лише ска- зати, що від того часу, як я прочитав відповідь Ібсена на поставлене вгорі питання, відтоді вороже ставлення до моїх єресей з боку більшости перестало бути для мене болем, який не можна було б переболіти…

 

У грудні 1913 р.