Дмитро Донцов «Вибрані твори» Том 1 «Політична аналітика»: З ПРИВОДУ ДВОХ ПРОЦЕСІВ

З ПРИВОДУ ДВОХ ПРОЦЕСІВ

(РЕФЛЕКСІЇ)

[Надруковано у виданні:Донцов Д.Вибрані твори у 10-ти т. Т.1 :Політична аналітика (1912 – 1918)/ Упоряд., ред., автор передм. О.Баган.  –  Дрогобич-Львів:ВФ”Відродження”, 2011]

 

Дивні рефлексії збуджують два останні процеси про державну зраду в Австро- Угорщині: марамароський і львівський. Не дивує в них те, що вийшла на яв перфід- на й без краю підла робота людей, у руках яких увільнені, обсипані квітками рене- гати були лише платними агентами. Се ж, прецінь, продовження тої самої роботи, що велася у XVII віці у Глухові й Батурині, у XVIII – у Варшаві і Гродні…

Не дивує нас і просто неосудне поводження поляків, що зі сліпим завзяттям рили власними руками провалля не лише для краю і для нас, але й для себе. Не що инше, прецінь, робили і їхні духовні батьки: всі сі Коссаковські, Щепени-Потоцькі та инші герої Тарґовіци.

Не так уже дивує нас і тупа безпорадність владоможних кіл дунайської монар- хії: стала ж ся безпорадність предметом загального подиву цілого цивілізованого світу!

Ні, зовсім инші рефлексії тиснуться нам до голови з приводу сих двох проце- сів. Вони ясні, як день, і, може, для того стає від них так лячно… Оскарженими на мармароськім процесі були українські селяни. Два українські з походження свя- щеники, український студент і журналіст сиділи й на лаві оскаржених у Львові. Властиво ж, на сій лаві була, як вони сами хвалилися, ціла маса обдурених і отума- нених ними українських хлопів – жертв їхньої агітації. І як в однім, так і в другім процесі оскаржені виступали, свідомо чи несвідомо, як агенти панмосковитизму! Чи щось подібне мислиме є в якої-будь иншої нації?! Деінде також від часу до часу виряджуються процеси про державну зраду: знаємо процес Дашнакцутюна, про- цеси PPS, зрештою хорватські “Hoch Verrats Processe”, але там на лаві оскаржених ніколи не сиділи ренеґати…

У нас инакше. Угорщина – край, у якім живе кількасот тисяч – жменька! – укра- їнців. Хто в широкім світі знав загалом, що вони там є? Тепер по Марамароші вони є відкриті для Европи. І ким? Росією. Росія відкрила їх як свої заблудлі діти, що й сплять, а бачать, як би дістатися під її опікунчі крила.

Що досі робили в Угорщині українці? Майже нічого. Ні газети, ні книжки туди не доходили, агітації не велося. Наша нація там як гуртова одиниця перестала, зда- ється, існувати. Марамарош показує, що так не є, що там навіть виник масовий рух на національно-релігійнім підкладі, і сей рух був… москвофільський!

Галицька Україна. Сей нещасливий, густіше, як наше Поділля, польським еле- ментом перемішаний край. Хто не був свято переконаний, що москвофільство там доживає свої останні дні? “Старорусини” зникли з політичної арени, проводжені глузуваннєм чужих і щирою втіхою своїх скрайніших товаришів.    Новокурсники розчавлені на останніх сеймових виборах. Коли раптом – сей процес! Не про вну- трішню силу сеї чесної компанії говорю. Ся сила міститься винятково в їхніх і     їх протекторів кишенях, але… але все ж перед нами пройшов довгий ряд свідків; ми довідалися про систематичне виховання свіжих ренеґатів за їхніми численними бурсами; довідалися про десятки українських хлопців у семінаріях Житомира й Холма, довідалися про сотки й тисячі селян, що довірливо прислухались до їхньої нікчемної і злочинної агітації, готові у критичній хвилі кинутися наосліп за своїми провідниками. Знаємо добре причини сеї агітації, але, незважаючи на се, факт зо- стається фактом: у Галичині, сій, як здавалося, твердині (“П’ємонті”!) українства, міг відбутися процес, що як і угорський, знову вивів синів нашого народу перед форум культурного світу як агентів панмосковитизму!

А на Україні? На Україні ще гірше. Бо там наші перекинчики сидять не на лаві оскаржених, а на кріслах законодавців! Українців у Думі тепер ніхто не чує. Але зате всі чули, як Савенко, граф Капніст і Родзянко, у яких навіть вороги не відбирають їхнього українського походження, з цілим “малороссийскимъ самоотвержениемъ” ренеґата день у день опльовують найкращі ідеали свого народу в ім’я тої самої ідеї, що присвічувала Бендасюкові і иншим “героям” львівського процесу.

Ні, на Україні инакше. На Україні не сидять під ключем за державну зраду.  Ані навіть за належність до “преступнаго сообщества, поставившаго ceбе целью etc”. Ce було колись. Давно пора ся минула. Навіть не сидять за закладання “не- дозволених приватних шкіл”, як се трапляється в Королівстві Польськім і навіть серед поляків на Україні. Правда, недавно в кількох місцях відбувалися походи з “преступными возгласами”, але сі “возгласи” в тій хвилі заперечено як чужими, так (ще старанніше!) своїми. З факту, про який зі здивуванням писалося в німецьких, французських та англійських газетах, зроблено плід злостивої фантазії нововре- менського кореспондента.

Ми, правда, мали також і 12 квітня, мали і процес 1010-го. Але перший був актом одиниці. Другий відруховим, не попередженим систематичною акцією про- тестом інтелігенції. Зрештою, локального характеру за своїми цілями, хоч би які шляхетні вони були.

Хвилевим протестом був і з’їзд учителів у Росії. Не чулося за всім тим того не- певного, грізного гомону мас, хай підло обдурених, але мас, який, власне, і творив такий зловісний фон обох москвофільських процесів.

Скажуть: вище від себе не підстрибнеш! Ніхто не зможе розсунути ті рамки,    в яких у нас обертається суспільна діяльність і організація. Але на Угорщині сі рамки для українців є ще вужчі, а, одначе, їх розсунуто… Скажуть: що дивного? Австрія – країна конституційна. Там усе можна. Але забувають, що львівські “му- ченики” робили власне те, чого навіть і там не вільно було робити. Рамки консти- туції, що ґарантують одиниці свободу діяння, і там розсунуто, і присуд присяжних про увільнення нічого в сім факті не змінює.

***

А коли нам скажуть: та ж ціла причина москвофільських “успіхів”, що за ними стоїть сильна, упосажена в гроші й зв’язки організація! – відповім: ніколи не по- сунемося і на крок наперед, коли силі й організації переможців не протиставимо координований ентузіязм підбитих. І коли ми признаємо, що рублі в нас мають більшу організувальну силу, як ентузіязм свідомої своїх цілей нації, волів би, що би вже раз загинули!

 

Не дивно, що в таких обставинах з недовір’ям ставляться до нас чужинці.  Знаю кількох гарячих прихильників українства серед поляків, які в його   буду-

чину не вірять. О. Бауер, рівно ж прихильник нашої нації, у примітці до одної зі своїх статей у “Kampf”-і скептично відзивається про перспективи будучого розвою українців як осібного народу. Недавно довелося мені розмовляти з одним англій- цем, великим симпатиком австрійських недержавних націй (в тім числі і нашої), автором великої і найліпшої книги про південних слов’ян. Він не вірив у польське москвофільство, бо се би був “ідіотизм” з їхнього боку. Признавав, що й для нас се не було б дуже мудрою річчю, але в наше москвофільство вірив. Не міг не вірити. Припускав можливість у нас всяких “ідіотизмів”…

Брак нашому рухові ширшого жесту, ширшого розмаху, щоб змусити й най- більших скептиків з респектом перед ним зупинитися. Двадцятий вік є віком нової “весни народів”, народів забутих історією. Але даремо шукали б ми в українськім відродженню аналогії зі стихійним напором мас у 1848-му році, що нищив усе на своїй путі, як гірський потік, що зриває мости й ломить із корінням прибережні вільхи. Українське відродження йде поволі, мляво і кволо. І – хто знає, може, ми знову, як у сорок восьмому році, стягнемо на себе прокляття цілої демократичної Европи, як сліпі попихачі реакції!

Час змити з себе сю ганьбу. Найвищий час. Чи ж і до віку найсвятіші визвольні змагання нашої нації визискуватимуться ad majorem gloriam убивчої для нас ідеї? Чи ж повік будемо показуватися назовні як темна маса, що йде на повідку платних агентів? Чи ж би для нас було неможливим те, що доконали вже инші?

***

Такі рефлексії насувають два минулі процеси. Чується, що чимскорше мусить прийти якась зміна. Прийти зараз-таки, в тій хвилині. Бо ще момент, і ніяка люд- ська сила не здолає вдержати нас перед тою прірвою, в яку поволі зсуваємося.

У муках родиться наша нація. Але досі не можемо сказати, чим скінчиться порід. Римські правники вимагали, щоб признати дитину за уроджену, аби вона “окричала стіни хати”, в якій прийшла на світ. Инакше не вважили її за існуючу. Повивачі нашої нації не є такі педанти. Бо инакше б не зацитькували так дитини, оберігаючи чутливі вуха присутніх від непотрібного галасу й инших “некультур- ностей”. А сього крику нам треба! Пронизливого, голосного крику, який би вирвав- ся з мільйонів уст нації, що рветься до нового життя! Який би віщував народини нового великого організму й давав йому право на існування.

Пацифікаторам, “культурникам” і людям зі слабими нервами нема що тут ро- бити, і вони б найліпше зробили, якби відсунулися набік… Порід є неестетична і страшна річ. У муках і крові видобувається на світ людина…

У муках і крові приходить на світ і нова нація.