Дмитро Донцов «Вибрані твори» Том 1 «Політична аналітика»: ЯК НЕ ПОВИННО ІНФОРМУВАТИ ПРО НАС ЕВРОПУ?

Автор: . 21 Лип 2016 в 0:02

ЯК НЕ ПОВИННО ІНФОРМУВАТИ ПРО НАС ЕВРОПУ?

(БІБЛІОГРАФІЧНА ЗАМІТКА)

[Надруковано у виданні:Донцов Д.Вибрані твори у 10-ти т. Т.1 :Політична аналітика (1912 – 1918)/ Упоряд., ред., автор передм. О.Баган.  –  Дрогобич-Львів:ВФ”Відродження”, 2011]

 

Тупа байдужість, з якою ставилася ще недавно Европа до української проблеми, належить уже минувшині. Тепер, правда, можна говорити про недостачу тих відо- мостей, що про нас мають на Заході, але про ігноранцію вже ні. Річ природна, що зацікавлення европейської громадської думки новим питанням викликало цілу низ- ку статей (навіть книжок), присвячених українству і написаних самими ж україн- цями на різних світових мовах. Тут я хотів би обговорити бодай деякі з них, а саме:

1) Fedortchouk. Le reveil national des Ukrainiens, 2) “Les Annales des nationalites” (№ 3–4), 3) статтю О. Барвинського в нумері від 1-го мая 1912 p. “Оesterryeichische Rundschau”, 4) статтю проф. Ф. Вовка в “Russian Review” (november 1912).

Коли матимемо перед очима ту повну незнайомість із нашою справою, яка ще донедавна панувала скрізь у Европі, то появу наведених вище книжок і статей до- ведеться вважати річчю надзвичайно корисною і пожаданою. Але… але коли ми захочемо собі усвідомити мету і завдання такої інформаційної роботи, то конче дійдемо висновку, що одиноке цінне в перелічених працях це добра воля і подані факти. А в кожнім разі, не їх освітлення, невірне і неправдиве освітлення україн- ської проблеми. В такому вигляді, як ся проблема подана в сих працях, вона ледве чи збудить до себе зацікавлення чужинців.

Майже всі автори, про яких я говорю тут, хочуть своїми інформаціями промови- ти до серця Европи, до почуття справедливости европейської громадської думки, збудити її симпатії до поневоленого народу. Се, власне, і є найневідповідніший шлях до позискання чиєї-будь уваги. Тою дорогою ходили вже й поляки, і фіни без яких-будь реальних для себе наслідків. Цілий світ є великим цвинтарем роз- чавлених колесом історії народів, які не раз, не два зверталися зі своїми скаргами до “цивілізованого світу”, а “цивілізований світ”, у найліпшому разі, складав ці скарги і зажалення ad acta, у найгіршім – загалом нічого з того не робив. Правда, в деяких випадках скарги плебейських націй знаходили собі послух у своїх щасли- віших сестер (справи македонська, албанська), але це ставалося задля мотивів, які ані з чутливістю, ані з милосердям нічого спільного не мали. Українці апелюють до европейської демократії. Добре! Але ця демократія могла б зацікавитися їхньою справою лише тоді, коли б, кажучи вульгарно, бачила у тім який-будь інтерес для себе. Инакше, коли б їй було доведено, що український рух лежить в інтересах европейської демократії.

Для цього українці мусили б передовсім довести, що український рух є або стає важливим політичним чинником у слов’янськім світі й запорою для всяких реак- ційних, ворожих европейській демократії, течій серед слов’янства (панславізм); подруге – що цей корисний для европейської демократії рух має всі вигляди успішно- го розвитку. Якраз цього ми й не знаходимо в перечислених вище інформаціях!

У брошурі п. Федорчука знаходимо “appel а tous les nobles coeurs”, замість апе- ляції до розуму й до спільности інтересів. Знаходимо багато про переслідування українців, але лише про боротьбу з українською культурою, про політичні ж зма- гання нації – майже нічого. Співчуття до українців ця книжка, може, збудить, ін- терес – ледве. Що українці мають право на існування, це книжка п. Федорчука, може, й доведе своїм читачам, але що Україна має не лише право, але й усі дані для розвою – цього там не вичитати. А прецінь, лише це останнє й мало б якесь зна- чення для европейського демократа.

Те саме дається сказати про збірник “Les annales”. У статті “Abrèиgè de l’Histoire de l’Ukraine” багато сказано про культурне відродження України, про Котлярев- ського, Гоголя, Бодянського є згадки, але про політичний рух знову майже нічого. Згадано тільки про кирило-методіївців, і читач цілком оправдано готов буде дума- ти, що “братство” було останнім виявом політичних аспірацій у нашім краю! Ті самі хиби виказує стаття “Oppression sеculaires”. Згадано в ній і про “братчиків,” і про Валуєва, і про указ 1876 року, про переслідування преси, літератури, театру, мови, але нічого про українські політичні партії, про репресії проти політично-   го руху на Україні в останніх часах. Трохи ліпшою з цього погляду є стаття “La Renaissance de l’Ukraine”, але й вона не вільна від хиб: маса місця призначено ука- зові 1876 p., постанові Російської імператорської Академії Наук про українську мову, про “Просвіти” й наукові товариства – і лише кілька рядків політичному відродженю українців. Не буде нічого дивного, що пересічний европеєць набере з лектури цього збірника поняття про українців як про російських провансальців, усі змагання яких обмежуються збереженням своїх звичаїв і плеканням своєї мови…

Єдино дві статті можна згадати, які цілком стоять на вишині свого завдання: одна про Галичину, друга “Les Revendications des Ukrainiens de Russie.” До решти статей (про літературу, театр, архітектуру) вже задля їх предмету повищі критичні уваги не стосуються. Цілий збірник робить таке враження, ніби автори поодиноких статтей не порозумілися спершу між собою; в кількох статтях говориться докладно про одні й ті самі речі (наприклад, про указ 1876 p.). Неприємно вражає неукра- їнська транскрипція деяких українських імен: Sagaidatchny, Nalevaiko, Moguila, Gliboff та инші.

Стаття О. Барвінського в “Оesterreichische Rundschau” є настільки ліпшою, що автор її явно здав собі справу про політичне значення української проблеми й тим, фактично, спричиняється до зацікавлення сею проблемою в Европі. Але зате автор робить другу помилку: він зовсім майже не старається показати теперішнє значення нового політичного чинника – чи це здатний до життя фактор, чи ні? Чи українство має вигляди на будучину, чи ні? Правда, автор каже: “Українсько-руський нарід має в собі здорову й невмирущу життєву силу, яка допоможе йому в найближчій будучині до чимраз то кращого розвитку,” – але це твердження, на жаль, не оперте в статті майже на жодних доказах. Не може бути, розуміється, таким доказом іс- торія, яка свідчить про те, що було і лише почасти про те, що буде.

Найменше відповідає своєму завданню стаття проф. Ф. Волкова “The Ukraine Question.” Передусім, дуже незручна термінологія. Наприклад, на стор. 107 автор говорить про “російську або українську” (Russian ou Ukraine) частину Литовсько- Польської держави. А далі говориться, що спроби Польщі зденаціоналізувати на- селення цього краю мали успіх лише серед аристократії та що “селянство, міста  і священики зосталися вірні своїй мові, релігії та національності.” По тім, що ска- зано вище, лишається неясним, якій національності – російській чи українській?   З багатьма тезами автора також не можна погодитися. Наприклад, міг би автор клопоти про те, чи українцям легше буде вчитися російщини в національній школі, залишити тим, кому на тім залежить. Міг би також автор не зазіхати на монополію правої преси в боротьбі з “німецьким Drang nach Ossten”…

З цього побіжного огляду видко, що інформації, про які мова, загалом не зо- всім відповідають вимогам, які можна б було до них ставити. Як збір фактичних даних про чуже і ще порівяно мало знане чужинцям питання – вони не позбавлені певного значення. Але в кожнім разі, було б пожадане, аби ті, хто на майбутнє ви- ступатимуть перед форумом Европи з обговоренням української справи, здавали собі ясніше справу про мету цих інформацій.

Мало показати національний гніт – цим збуджуються лише симпатії добросер- дих людей, але не політичного світу. Симпатії цього останнього здобувають лише народи і справи, що мають перед собою будучину. Рівно ж, ледве чи привабимо до себе увагу Европи, коли будемо вдавати з себе таких невинних провансальців, які дивляться на читача з деяких статей “Анналів”. Для цього треба показати, що наша нація стає поволі політичним фактором, силою, цілі якої лежать в однім напрям- ку з цілями европейської демократії. Потреба показати, що наша нація потрафить бути активним суб’єктом історії, а не лише об’єктом для демонстрування добрих почувань добрих людей. “Пожалей меня, родная!” – цей старий рефрен усіх старо- українофільських скарг перед російськими лібералами та перед Европою – найви- ща пора забути. Инакше чужинці все дивитимуться на нас як на російських про- вансальців, яким ані сниться робити жодних клопотів кому б то не було та які лише мріють про права “de leur langue et de leurs coutumes”. Так бодай висловлюється про нас Ш.Сейньобо у своїй плаксиво-гуманній, але для нас зовсім безвартній перед- мові до “Анналів”.

Рубрики: Видання Центру | Твори Дмитра Донцова