Дмитро Донцов «Вибрані твори» Том 1 «Політична аналітика»: ВОСКРЕСІННЯ МЕРТВИХ

ВОСКРЕСІННЯ МЕРТВИХ

(ПЕРЕД ПОГРЕБІННЯМ ДЕСПОТИЧНОЇ РОСІЇ)

[Надруковано у виданні:Донцов Д.Вибрані твори у 10-ти т. Т.1 :Політична аналітика (1912 – 1918)/ Упоряд., ред., автор передм. О.Баган.  –  Дрогобич-Львів:ВФ”Відродження”, 2011]

 

Воскресіння мертвих – це найкращий вислів на останні події в Росії. Ґорємикін, Штірмер, Трепов, Ґоліцин – що инше являють собою ті люди, як не живих трупів з давно минулої епохи, з епохи царя-”миротворця” Олександра III? І чи вони, ті мерці, не є одночасно мужами провидіння, що знову мають на певний шлях звести вбік похилений віз російської державности? Попередник Ґоліцина був, мабуть, за своєю старістю новою людиною, та не за традиціями своєї рідні. Походив зі старої поліційної сім’ї другого і третього Олександра. Три инші – це типові представники передреволюційного часу (1905 р. зі всіма хибами і прикметами тої епохи і з по- вною нездатністю пристосуватися до духу нового часу. Обставина, що в тій поваж- ній хвилі звернулися просто до того старого складу бюрократії, щоб рятувати ві- тчизну, вказує, що збереження привілеїв тої касти, як і передше, становить suprema lex. Suprema lex, якому треба відчинити всі невідкличні питання твердої дійсности, війни, миру, нужди населення. Той простий факт, який зрозумілий навіть союзни- кам Росії, становить внутрішній сенс російської кризи. Хто його не розуміє, той безуспішно шукатиме розв’язки подій у царській імперії, що розвиваються швид- ко, як у калейдоскопі.

Як одна людина, призналася Дума перед двома роками до імперіялістичної про- грами правління, що змагала розторощити дві сусідні великі держави. Мало того, а може, й тому остало правління недовірливим супроти громадянства, того гро- мадянства, що за такий короткий реченець розтрощило легенду про миролюбну демократію й у ставленню до війни виявило себе “plus royaliste que le roi même”. Ґорємикін здавався незамінним, та коли все-таки мусив відійти, бо й для бюро- кратичних духів б’є колись дванадцята година, о котрій мусять зникати, прийшов Штірмер, один із тих німців старого покрою, що колись були ковалями російської держави. Також він хотів своїми старими ліктями пливти проти струї. Нужда, крик лібералів – усе те було йому знане. Для нього було те все лише голосом шаліючого плебсу, який треба старатися привести до розуму старими способами державної сили. Він хотів привести до розуму і при тому перевернувся. Мимо того, уряд не хотів зробити з того висновків. Пактувати з “революцією”, доки вона сама не по- каже своєї грізної голови у вікна Зимового Палацу, – це не у звичаю визначальних чинників у Петрограді. Особу знову змінено, бо, прецінь, сього конституційний режим вимагав, та система осталася та сама. І як уже анархія в краю стала незнос- на, як хаос у комунікації, у виробництві амуніції й у доставі продуктів харчування дійшов до найвищої точки розпряжности, коли вже не лише ціла Дума і майже ціла державна Рада, але також і з’єдинене дворянство “police verso” жадали смерти збанкрутованого режиму й замінення його на “міністерство народного довір’я”, тоді на хвилину завагалася бюрократія і посвятила Трєпова.

Здавалося, що драма, зміст якої творила боротьба між правлінням і народом, закінчується. За кулісами навіть злегенька нашіптували про “грядучого мужа”, “російського Клемансо”. Та коли знову відкрилася завіса, на сцені побачили кн. Голіцина, того князя, що вроджений у 1850 році, був вчислений до старих зробків, і його нагла поява на політичній сцені зробила майже таке враження, як Воскресіння Христа на римських легіонерів. Російський лібералізм дістав нового наймитчука, який за гріхи незайманої святої бюрократії одержуватиме стріли кадетського крас- номовства, одначе привілеї касти й тепер залишилися непорушені, як перед двома, двадцятьма, двомастами літами. Також політика тих примар минулого залишилась незмінена. Чи війна буде виграна чи ні, чи ся або та область буде втрачена і чи народ терпить голод – се для тих людей побічна річ. Головна лежить у тому, щоб укріпити становище касти. І його скріплено. Свободу зборів фактично, як і правно, заборонено. Право інтерпеляції народного представництва зроблено ілюзорним, законодавче право Думи анульовано через випробований спосіб § 87, русифіка- цію Фінляндії проводять зі здвоєною силою, Польщу здеградовано в Державній Раді знову на “Прівіслянскій край” і нужденні поступки, зроблені українцям, уне- важнено після відходу гр. Іґнатьєва. І хоч народові се може бути неприємне, то хіба для кабінету се таке важливе? Важливо, що Штірмер став шамбеляном Його величности, що Дума може багато кричати, але нічого не робити і що найбільше в Росії зненавиджений муж Протопопов, як пригвожджений, сидить на своїм мініс- терськім стільці й того, певно, не відступить ніякому Мілюкову. Таж у старих кріс- лах Державної Ради є ще споро посивілих мужів, що на службі вітчизні втратили своє здоров’я, а інколи й розум, щоб – homo proponit – dens disponit! – евентуально знову могти прикрасити своєю поваги достойною фігурою спорожніле крісло ро- сійського прем’єра.

Мерці, політично мерці, керують тепер Росією, і важко предбачити, коли скін- читься їхнє панування. Бо хто їх поховає? Ліберали? Ті хотіли вже, та не могли. Вони, натурально, зараз можуть знову прибити віко труни, як лиш підноситься один із тих мерців, щоб управляти живими. Та скоро він, як Трєпов, почне говори- ти про Константинополь і Галичину, про розгром Австрії, Туреччини та про инші воєнні цілі, яких домагаються “право і справедливість”, тоді ліберали забувають усе, щоб у ту ж мить з гробокопателів замінитися на ослів, які без нарікань даються запрягати в тріюмфальний віз російського імперіялізму.

Трагедія і комедія заразом. Боротьба касти за свої привілеї з нацією, що хоче боротися зі всіма народами Росії проти тої касти, але також проти всіх чужих народів з тою кастою… Хто з тих двох переможе?

Нова Росія збирається поховати своїх мерців. Передше ми тим захоплювалися. Тепер, одначе, після воєнних досвідів боїмося, щоб та нова Росія не змагала похо- вати не лише мертвих бюрократів, але й живі народи.