Дмитро Донцов «Вибрані твори» Том 1 «Політична аналітика»: УКРАЇНСЬКЕ СТУДЕНТСТВО Й АПОЛІТИЗМ

УКРАЇНСЬКЕ СТУДЕНТСТВО Й АПОЛІТИЗМ

[Надруковано у виданні:Донцов Д.Вибрані твори у 10-ти т. Т.1 :Політична аналітика (1912 – 1918)/ Упоряд., ред., автор передм. О.Баган.  –  Дрогобич-Львів:ВФ”Відродження”, 2011]

 

Українське студенство перебуває якусь тяжку внутрішну кризу – така є communis oppinio всіх, хто останніми часами забирав голос у тій справі. Найменше ми готові бачити в тім щось неприродне. Загальна суспільна апатія і пригноблення не могли не відбитися і на академічній молоді. Приглядаючись до її життя, надибуємо тут те саме симптоматичне з’явище, що характеризує цілий сучасний український рух – захоплення рухом чимраз ширших кіл громади, а рівночасно звуження розмаху й змісту українства.

Переді мною лежить справоздання з діяльности наших студентських товариств за минулий рік і деякі факти за 1913-й (“Український Студент”). Загальне враженнє майже пригноблююче. Головним виявом діяльности студентських громад можна безперечно вважати реферати і збори. В них, як у зеркалі, відбивається загально- культурний рівень учасників, коло інтересів, якими вони живуть etc.

Постараємось приглянутися сьому “дзеркалу”. Ось, напр., Громада при полі- техніці в Петербурзі. Протягом року в Громаді прочитано реферати: про Шевченка (2), про Драгоманова, про літню працю на Україні, про економічні відносини на Україні, про українське письменство, про етику, про Винниченка, Лисенка і про Струве! Иншими словами, коло питань, у яких оберталася Громада й відповіді на них шукала вона, носив виразно культурницький характер. Лише одинокий рефе- рат про Струве свідчив, що Громаді не цілком чужі були політичні інтереси укра- їнства.

Те саме в Гуртку українознавства при Петербурзькім університеті. Знову зна- ходимо реферати “про гадину”, про популярну літературу, про Самійленка, Ганну Барвінок etc. У цілім справозданні, що обіймав українські Громади в 6 (шістьох!) містах серед кількох десятків прочитаних рефератів, ледве чи з 10 присвячено по- літичним темам. Решта – література, мистецтво, архітектура, популяризація etc. Те саме в остатньому семестрі (див. “Укр. Студ.”): “Жіноцтво у творах Шевченка”, “Навчання дітей рідною мовою”, “Розкопки в українських могилах” і т. д., і т. д.).

І лише де-не-де серед сього культурно-літературно-археологічного моря гро- мадських рефератів знаходимо инші: “Політичні партії українські”, “Трактат 1654 р.”, тощо. Але тем сих – раз, два та й досить! Чи се добре, чи зле – про се на кінці статті. А тепер треба відповісти на питання: де причина сьому? Чому українське студенство так виразно й недвозначно повернулося задом до “політики”? Перша відповідь, що прийде до голови, се є та особливо популярна у нас suprema lex, яку загалом висувається для оправдання всього на світі, починаючи від власного недо- лузтва. Маю на думці славнозвісні “незалежні обставини”.

 

У них я – в данім випадку – був би ще готов повірити, коли б не тих кілька політичних відчитів, що таки читалися в студентських громадах. Коли, напр., у Гуртку українознавства при Бестужевських курсах можна було читати реферати “про українські політичні партії” або “про становище російської поступової преси в український справі”, то чому не могли їх читати де-инде?

Очевидно, стараючись знайти причини студентського аполітизму, “незалежні обставини” доведеться кинути до коша.

Висунеться, безперечно, і другий аргумент: Громади – не політичні товариства. Вони лише займаються просвітою своїх членів, вони мають нам заступати укра- їнський університет і хоча б шляхом самоосвіти заповняти ті люки в студіях, які відчуває кожний українець в російських університетах. Згода! Але в університетах викладається не лише історія й література, існують у них і катедри політичних дис- циплін. Чому сі дисципліни не репрезентовані в Громадах? Чи українського гро- мадянина обходять лише його минуле, його мова й письменство, а не також і полі- тичні відносини, в яких живе і розвивається його нація? Яким чином поставленим цілям Громад суперечить стремління розібратися (чисто науково) в національно- політичнім становищі своєї нації і виробити певну політичну програму для неї? Є остільки зарозумілий, що не припускав можливости даної відповіди на поставлене питання.

Не витримує, як на мене, критики і третій можливий аргумент: переважна біль- шість у Громадах – “непевний елемент”, “тоже малоросси”, які щойно переробля- ються на “свідомих”; з ними треба починати від азбуки. Нехай так, але невже ж    у всіх громадах (даного міста) не набереться кількох десятків уже цілком “свідо- мих”, які б відчували потребу поговорити не лише про Гребінку і “гадину”, але і про щось инше? Невже таких нема?

Скажуть, можливо, і є, але загальна шатія суспільности, загальна тенденція до аполітизму в російськім суспільстві відбивається і на наших студентах. Се вже ціл- ком незрозуміло: прецінь, власне тепер питання чимраз то ясніше стає питанням par ехсеllence політичним. Чим мотивують свої доноси Савенки і компанія на укра- їнство? Небезпекою для держави, яка б могла виникнути зі зросту українського руху. Чим мотивують потребу лагіднішої політики до українства різні “симпати- ки” українства, як Поґодін, кн. Трубєцкой та инші? Знову тою ж небезпекою для держави, яку б повела за собою політика дражнення українства. Ті самі мотиви керують і українською політикою уряду.

Усіми зацікавленими сторонами українство трактується як питання передусім політичне, зв’язок між українською культурою і політичною популяризується майже щодня на сторінках “Нового Времени” і”Кіевлянина”, потреба розібратися в національно-політичних постулатах нації стає чимраз пекучішою. І в сей саме час, коли потреба в ясній політичній програмі стає об’єктивно такою актуальною, суб’єктивно над сим думається менше, як коли-небудь! Не думає про се і студен- ство. І коли на пояснення наводяться аргументи, як вплив загальноросійського апо- літизму, то се не пояснює речі, а хіба лише свідчить, у якій рабській залежности від настрою, пануючого в чужій суспільности, живе українська молодь.

Одиноким поясненням студентського аполітизму1 було б констатування факту,

що воно, студентство, просто не хоче цікавитися політикою. А не хоче тому, що його національна свідомість робить щойно перші кроки, що почуття національної

 

1. Під аполітизмом розумію тут брак теоретичного інтересу до політичних квестій серед студентства.

 

відрубности нашого студенства обмежується в області мови й літератури, не сяга- ючи стремлінь політичних. Адже се факт, що кожний національний рух зачинав від маніфестації окремішности нації спершу в області убрання, мови (примітивний ет- нографізм), далі в чисто культурній сфері (народна школа), щоб перейти зрештою до вершин свого розвою – вимог політичних. Коли українське студентство плекає в Громадах свою мову, літературу, історію, мистецтво, то се значить, що воно вже настільки свідоме, що ті відомості, які воно черпає в російських університетах про російську історію еtс., для нього вже не вистачають, що під тим поглядом ціла російська культура й ті шляхи, через які вона йде до нього, публічні лекції, газети, журнали, українського судентства вже не задовольняє. Ну, а політична ідеологія російської ліберальної суспільности? Очевидно задовольняє. Бо не можна припус- кати, аби в інтелігента лишилось порожнє місце в його психіці. І тому, коли укра- їнське студенство, маючи до того змогу, політичних питань у своїм життю не по- рушує майже, то се вірний знак, що воно живе тими політичними ідеологіями, що панують у російськім суспільстві, які українець мимо волі впоює в себе на кожній публичніі лекції, по кожній прочитаній газеті, по кожнім університетськім викладі. Ще й тепер пануюча в нас безкритична віра в російський лібералізм і слов’янські симпатії нашої суспільности – найліпший тому доказ. Найліпший доказ тому, що для багатьох у нас загальна лінія російської ліберальної політичної думки покрива- єтеся з такою ж українською. Се і є причина аполітизму наших студентських то- вариств. Вона свідчить про те, що, загалом беручи, національна свідомість україн- ського студенства не досягла далеко ще свого вищого щабля.

Ось чому, підкреслюючи вгорі однобокий, чисто культурний напрям діяльности Громад, я назвав сей факт сумним, пригноблюючим.

Абсолютно не заперечую корисности тої роботи, що провадиться у Громадах. Противно, надаю їй надзвичайно великої ваги в ділі організації і усвідомлення на- шого студенства. Але се все не відбирає значення тому, що я сказав вище.

Адже у своїй практичній діяльности на місцях академічна молодь формує по- літичний світогляд мас. Тому – передусім для себе – вона мусить розв’язати всі прокляті проблеми нашого національного життя, а в тім числі й політичну. Сила найрізнородніших квестій: ставлення до російського лібералізму, до українофіль- ствуючого чорносотенства, до недержавних націй, до поляків, до міжнародних квестій, питання про культуру й політику і сила инших – домагається настирли-  во свого розв’язання. І не лише задля теоретичного інтересу, який вони станов- лять. У практиці життя кожному українцеві доводиться з ними стрічатися. Чи то  в кооперативах, чи в Думі, чи на виборах, чи в просвітніх інституціях, чи в газеті нав’язуються кардинальні питання: боротьба чи співдіяння з російським лібераліз- мом?; культурна праця чи політика?; чи те і те?; а коли і політика, то в якім напря- мі? І т. д. Відповіді на сі питання, що висуває само життя, ледве чи дасть українець, що чув на рефератах лише про Грінченка і церкви на Україні, а у сфері політич- ній живе російськими концепціями. А результати? Результати – то ціле наше по- літичне недолузтво останніх літ. А щоб вибрати приклади зі студентського життя, наведу такі: перед чотирма, здається, чи трьома літами деякі українські студенти входили в пертракції з єп. Євлогієм, сподіючись від нього поліпшення долі україн- ського народу в Холмщині. Що з сього вийшло, відомо. Відомо також, що ся ціла історія була, компрометацією для українського студентства. Другий факт – збори варшавських студентів-українців (разом із иншими) на користь слов’ян – жертв балканської війни. Збираючи лише для одної сторони, наші “свідомі”, самі,  може, того не знаючи, опинилися в патріотичній компанії Скугаревських і Вергунів, ціла робота яких якнайбільше шкодила і шкодить українству. В результаті – нова комп- рометація українства.

Сі два приклади навів я як перші, що мені прийшли на пам’ять. Думаю, що кож- ному, хто ліпше знає життя українського студентства, як я, вдасться назбирати сих фактів чимало.

Вони могли б нам дати чудову ілюстрацію, як фатально відбивається на прак- тиці життя брак політичної орієнтації нашого студентства. Дбаючи лише про “культуру”, навіть не думаючи про вироблення національно-політичної ідеології, воно за першої зустрічі з фактами життя стоїть безпорадне, або, як в останнім при- кладі, плентається у хвості Скугаревских у найгіршім, Мілюкових у найліпшім ви- падку.

З тої дороги українське студентство мусить завернути, коли не пізно, коли ще по нім не переїхало колесо життя. Бо надходять і надійдуть часи, коли від студент- ства нашого вимагатиметься не лише знання української мови й літератури, але    й орієнтації у складних національно-політичних відносинах як свого краю, так і держави.