Дмитро Донцов «Вибрані твори» Том 1 «Політична аналітика»: ШАРЛЬ СЕЙНЬОБО ПРО АВТОНОМІСТСЬКІ ЗМАГАННЯ В ЕВРОПІ

ШАРЛЬ СЕЙНЬОБО

ПРО АВТОНОМІСТСЬКІ ЗМАГАННЯ В ЕВРОПІ

[Надруковано у виданні:Донцов Д.Вибрані твори у 10-ти т. Т.1 :Політична аналітика (1912 – 1918)/ Упоряд., ред., автор передм. О.Баган.  –  Дрогобич-Львів:ВФ”Відродження”, 2011]

 

Останні п’ять літ в життю народу повні колосального значення, коли не для теперішности, то для будучности української нації.

Протягом сих п’ятьох приблизно літ дві локальні справи: “kwestya ruska” та “малорусский вопросъ”, – кожну з яких старалися розв’язати свої доморослі зна- харі, нараз стали тим, що на всіх мовах цивілізованого світу називається тепер “українським питанням”. Европа, я хочу сказати: політична Европа! – та сама стара Европа, що, знищивши у себе абсолютизм, совгалася на колінах перед Росією, та Европа, що, прокламувавши свободу своїх поглядів, стала катом еманципаційних змагань народів Азії й Африки, що на всі зойки пригнічених націй мала вуха, на- пхані ватою, та сама Европа раптом зацікавилася справою одного з найбільш при- гноблених народів – народу українського!

Занадто експозитивні політики (а особливо неполітики) готові побачити в сім факті вияв опіній европейського світу, новий вибух ідеалізму. Настільки наївні ми не є. І коли, мимо того, тішимося, що, зрештою, й на нас звернули увагу в “поряд- нім товаристві”, то лише тому, що увага політичного світу є патентом живучости нації, її ростучого впливу і значення. Україна перестає, очевидно, бути “une nation litteraire”, як назвав поляків один французький критик, а натомість стає нацією по- літичною. Її будучина – така чи инакша – зачинає вже очевидно зачіпати інтереси різних европейських держав.

У сій замітці хочу переказати погляди на українську справу знаного францусь- кого історика Ш. Сейньобо на тлі автономістських змагань народів Европи.

У сім році з’явилася збірка праць французьких учених під титулом “Les aspirations autonomistes en Europe”. Книжка (XIX+377 cm.) має в собі статті про на- ціональний рух в Альзації, Польщі, Фінляндії, Каталонії, Албанїї, Ховатії, Ірландії, Македонії й на турецьких островах. Деякі нації, в тім числі й наша, зістали поли- шені через незнайдення референтів. Зате дещо про українців знаходимо у вступній статті Сеньобо, до якої і звертаюся.

Стаття написана з властивою французькому генієві легкістю і ясністю думки,  з елегантною систематичністю математика. Ціллю статті є дати загальний огляд національних рухів XIX і XX ст. на історичному тлі їх постання й розвою. Фун- даментальною ідеєю, що лягла в основу всіх національних рухів, була думка, що нація має творити незалежну державу, вільну від усяких чужих впливів, державу, яка би правилася сама собою. З національного погляду автор ділить Европу перед вибухом національних революцій XIX ст. на три групи. Перша – держави крайньо- го Заходу й Півночі: Англія, Франція, Піренейський півострів, Швайцарія і   скандинавські країни, де національні квестії не стояли на першому місці; 2-га – цен- тральна Европа: Німеччина, Італія – розбита на маленькі державки одної і тої самої нації. 3-а – східна Европа: Австрія, Туреччина й Росія, з яких кожна являла мозаїку найрізнорідніших націй. Із сих останніх деякі мали давніше національні держави (поляки й литовці, мадяри й чехи); другі мали колись “повну автономію і були прив’язані до свого суверена чисто номінальним зв’язком”. До них автор відносить фінів і українців, майже незалежних у часі, коли вони відірвалися від Польщі і ста- ли підданими царя, коли формувалася козацька “організація”, зрештою, хорватів. Останнє місце в сій – третій групі займають греки, болгари, серби, словінцї, слова- ки і трансильванські румуни.

Національні рухи XIX в. прийняли форму сепарації в 1-ій і почасти в 3-ій групі

• відірвання Бельгії, ослаблення залежности Норвегії від Швеції, відносна держав- на незалежність Угорщини; агломерації, сполучення кількох національно одно- цільних державок в одну – в 2-ій групі (з’єднання Німеччини й Італії); емансипації
• в 3-ій (постання незалежних балканських держав, складених із кавалків дотичних національних організмів). Сі національні змагання – на скільки вони мали успіх – завдячують його лише збройній інтервенції якоїсь мілітарної держави: в Італії, Німеччині й посередно в Угорщині як консеквенція погрому Австрії. На Балканах емансипація зістала недовершеною через те, що завданням “европейського кон- флікту” було підтримувати турецьке панування. В Австрії вона була зреалізована у формі дрібних національних концесій, у Росії національні рухи були безогляд- но задушені. Без помочі француської армії в Бельгії, французької і п’ємонтської в Італії, пруської в Німеччині, російської на Балканах – національні рухи не могли б похвалитися жодним успіхом.

У XX віці, за автором, настали инші відносини. Зріст мілітарної сили поодино- ких держав виключив можливість усяких революцій, у тім числі національних. Для патріотів лишилися лише засоби легальної боротьби: боротьба за загальне виборче право, за громадянські свободи, боротьба шляхом парламентарної, економічної і просвітньої діяльности. Відповідно до того maximum-у політичних аспірацій при- гнічених націй стало гасло автономії.

Нації, що борються тепер за національну автономію, автор ділить на чотири групи: 1) чотири нації в Россії: поляки, литовці, фіни й українці ; 2) данці і альзасці в Німеччині; 3) дрібні нації Туреччини й Австрії, з яких деякі зорганізовані в на- ціональні (хоч не охоплюючи всіх членів нації) держави; 4) ірландці й каталонці. Противники емансипаційних змагань слабких націй є: три великі держави – ні- мецька, австрійська та російська; аристократії: англійська, мадярська, кастильська й турецька, зрештою, римська курія, яка ще в 1848 р. засудила принцип національ- ности.

Національний гніт, який досі спирався на поліцію й армію, спирається тепер  на soi disant “волі народа”, розуміється, панівного: всі репрезентанційні органи панівних націй (пруський ландтаґ, угорський сойм, російська дума) виповились  за безоглядний гніт підбитих націй. Сим останним автор лишає тільки як засоби боротьби “пасивну резистенцію” – друкувати письма, вибирати послів, робити об- струкцію, організувати нарід економічно й тою силою впливати на уряд з метою здобуття національних концесій, вершком яких є автономія.

Це писав французький історик. Підкреслюючи дві надзвичайно важливі для нас його думки – відносну вартість для пригнічених націй політичної свободи в тій державі, до якої вони належать, і проблематичність здобуття національної незалежности власними силами – не можемо без застережень прийняти инші висновки автора, особливо ж його песимістичні гороскопи щодо майбутнього підбитих націй, приречених на боротьбу лише за автономію. Російська, турецька й португальська революція збивають погляди автора на неможливість у наші часи всяких революцій з огляду на колосальну мілітарну силу, якою розпоряджаються уряди. Балканська війна збиває погляди автора на неможливість збройної інтервенції чужих держав  у міжнаціональні конфлікти всередині певної держави. Навпаки, в наші часи, часи колосального зросту імперіялізму, в інтересах поодиноких капіталістичних дер- жав, власне, лежить збуджування національних квестій, приєднання собі симпатій пригнічених націй як засобу для успішнішої боротьби зі своїми конкурентами на міжнароднім ринку. Сі факти дозволяють не одній пригніченій нації розширити свої аспірації поза межі автономії.

Поминаючи сі уваги, стаття Сеньобо містить цікавий погляд на порушену тему, даючи читачеві те, що мусить дати кожна добра й гарна стаття, а саме змушує його інтенсивно думати над поставленими квестіями.

Розглядаючи українське питання – не відірвано, а в історичній перспективі, на тлі емансипаційних змагань усіх підбитих націй – великий французький учений показує нам цікаві перспективи, цікаві думки, які належно розширені і скритизо- вані, немало спричинилися б до вироблення політичної програми української нації під теперішню хвилю.