Дмитро Донцов «Вибрані твори» Том 1 «Політична аналітика»: СЕПАРАТИСТИЧНИЙ РУХ НА УКРАЇНІ
Автор: Центр ім. Д.Донцова. 09 Сер 2016 в 0:01
СЕПАРАТИСТИЧНИЙ РУХ НА УКРАЇНІ
[Надруковано у виданні:Донцов Д.Вибрані твори у 10-ти т. Т.1 :Політична аналітика (1912 – 1918)/ Упоряд., ред., автор передм. О.Баган. – Дрогобич-Львів:ВФ” Відродження”, 2011]
Російська революція вступила у свою третю, мабуть, найбільш небезпечну ста- дію: перша закінчилася політичним переворотом у державі, скиненням династії і фактичним встановленням республіки; друга, що довела до падіння ліберального уряду і його заміни переважно соціялістичним, виявила незаперечний соціяльний характер. Хвилево полагоджений конфлікт Тимчасового уряду з українцями запо- чаткував у Росії еру національних спорів, які матимуть далекосягле значення як для російської держави, так і для европейської політики. Немає основи сподіватися, що зроблені українцям поступки зможуть їх вдоволити на дальшу мету. Прецінь, створено для України Генеральний Секретаріят, компетенція якого і територіяль- ний обсяг влади докладно не означені, – обставина, що вже сама собою може дати притоку до безнастанних невзгодин між Петербургом і Києвом. Крім того, пекучі питання України – майбутню форму політичного й земельного устрою залише- но до розв’язання загальноросійській конституанті. А земельне питання є, власне, тим, що може довести до найнагальніших різниць між державою і краєм.
Україна (за винятком її східних ґуберній) у протиставленню до Росії не знає спільного посідання землі; з сього погляду, як також і багатьох инших, наближа- ється вона до Західної Европи. Се одно робить українців противниками тої, що походить з Петербурга, загальної розв’язки земельних справ у державі. Се загальне розв’язання, за загальним поглядом на Україні, приховує в собі поважну небезпеку для краю. Коли б перемогла аграрна програма російських революціонерів, що на- магається розпоряджування всією землею в Росії приділити державі, то се означало б величезний приріст влади центрального уряду супроти автономних країв. Сьому запобігти старалися українці під час першої революції, коли їхні заступники в Думі домагалися надання українському соймові всієї землі, сконфіскованої у фіскусу і великої посілости. Те домагання, довкруги якого з’єдинилися всі українські партії без виїмку, ставиться також і тепер.
Ще менше довір’я мають українці до того управильнення загальних політич- них російсько-українських відносин, що має вийти від скликаної в майбутньому російської конституанти. Досвід, який українці набули вже з декабристами (1825), відтак з лібералами (під час чотирьох перших Дум) і, врешті, з лівими (під час останньої революції), управнює їх до припущення, що ідея політичного централіз- му, мимо падіння його властивого творця – царату, безумовно, не буде закинена в новій Росії. За таких відносин є найправдоподібнішим, що при укладанню угоди з обох боків хотіли лише виграти час: з російського боку, щоб опанувати внутрішні заворушення і зовнішнього ворога, з українського – щоб національні сили злучити в одну, ще більш імпонуючу силу, яку в рішальний момент успішно можна було б кинути на вáжку подій. Існування крайніх партій в обох таборах, які відкидають думку того порозуміння, ще більше заколочує становище на Україні. Особливо на Україні, за звідомленннями російських газет, сепаратистична думка здобула не- сподіваний ґрунт під ногами. Але також і в Росії є цілком свідомі усієї ваги нараз вирослого у всій своїй величі українського питання. Там вони знають, що се питан- ня стоїть відокремлено серед инших національних питань держави.
Тоді, коли латвійське, литовське, фінляндське і навіть деякою мірою польське питання є лише питаннями російських прикордонь, які для будучини держави лед- ви чи є важлившими – як ельзаське або данське для Німеччини, то українська проблема є питанням життя для Росії. Територія, що простягається від Галичи- ни до Кавказу, від південної межі Курської губернїї до Чорного моря, що виказує округло 50 мільйонів мешканців, що творить шпихлір Росії, від якого дотепер за- лежить російський торговельний баланс, територія, що лежить на найважливіших шляхах російської експансії, та територія є стовпом Російської імперії, з яким вона стоїть і паде. Запоручити Україні автономію, значило б знову оживити старий іс- торичний процес, який битвою під Полтавою, де Карло XII і його союзник – геть- ман Мазепа були побиті Петром І, остаточно був вирішений на користь Росії. Тоді вдалося залізною рукою Петра, а мабуть, ще більше через історичний випадок дати російську розв’язку східноевропейській проблемі, а всім тим краям, які тепер на- гло знову виринають перед здивованою Европою під своїми історичними іменами
– Литві, Польщі, Україні – спільну назву “Росія”. Протягом ХVІІІ століття росій- ським царям вдалося перемінити Литву на “Западную Росію”, Україну – на “Мало- росію” і Польщу на “Привіслянський край” та викувати з великого московського князівства страшну европейсько-азійську могучість, якої далеко чутний голос од- ночасно грізно лунав у Відні, Берліні, Константинополі та Пекіні й деколи рішав про війну та мир Европи. Зовсім слушно побоюються російські націоналісти, що той золотий час Російської імперії з усамостійненням її складових частин (осо- бливо України), хоч би навіть релятивним, минеться раз на все. Петро І викреслив Україну як політичну індивідуальність з карти Европи, Катерина II знесла в краю римо-католицьку Церкву грецького обряду, щоб його і в релігійнім аспекті зрівня- ти з Росією, їх наслідники пересадили на Україну російську культуру й на позірно сильних основах триєдности російського народу (велико-, мало- і білорусів) збу- дували цілу, для европейського миру небезпечно виявлену ідеологію панславізму. І тепер мав би розсипатися той величний, багатьма царями і їхніми державними мужами створений твір, що, як здавалося, здобув понад 30 мільйонів мешканців південної Росії для російської культури, церкви й державної думки? На те жоден в історичних традиціях свого народу вихований москаль не скаже “так” і “амінь”, який ідею російського месіянізму засвоїв із творами Толстого і Достоєвського й виссав з маминим молоком.
Та чи значить се, що перестрій політичних відносин Росії буде зловіщий та- кож для Европи. Ледве. Експансійні плани Росії є згори визначені її географічним становищем. Карл Маркс писав колись: “Через захопленняу власність Петербурґа Москва стала Росією, через поділ Польщі й України і через приєднання Луцька та Модліна є вона на дорозі до того, щоб стати Всеслов’янщиною”. Після того, як вона посіла більшу частину бігу Вісли і Дніпра, вона мусила стремітися далі до Данціґа і Чорного моря (Константинополь!), куди вливаються ті дві ріки, мусила закинути малоазійське, індійське та єгипетське питання (як се робив, наприклад, Куропаткін), які її скоріше чи пізніше заплутали б у конфлікт з Англією; мусила держати в стані ніколи не вгаваючої горячки всю мішанину народів Габсбурзької монархії і Балкан; мусила врешті вести війну проти осередніх держав, найбільшої запори своєї влади на Балканах. Офензива Керенського в Галичині достатньо до- водить, що, власне, те географічне становище краю є більше важливим для його зовнішньої політики, як особисті переконання керманичів його долі.
Навпаки, коли про розвоєві дороги “Привіслянського краю” рішатиме Варшава, а про такі ж шляхи “Малоросії” – Київ, тоді ті краї не зможуть дійти до такої війни зі своїми сусідами, яку тепер веде Росія. Бо хоч її природні експансійні цілі в тім разі були б ті самі, то, одначе, несила до їх реалізації. Незалежна Польща також шукатиме виходу до моря; мабуть, як се й тепер діється; домагатиметься для себе Данціґа як пристані для вивозу, одначе не дорогою конфлікту зі своїм сусідом і не через привласнення чужих областей, а через інтернаціональні договори. Без сумні- ву, також Україна мусила б закинути питання Дарданелл, і розв’язку того питання вона шукатиме в порозумінню з Портою, а не через “прогнання турків з Европи”.
Роздроблення російської центральної влади, її розклад на багато нових центрів політичної думки й волі лежить, отже, в найбільш питомих інтересах европей- ського миру. В тім лежить вага тих подій, ареною яких є тепер Україна, і лише з сього загальноевропейського погляду належить їх оцінювати.
Дотепер Україна була історичною res nullius, політичним vacuum-ом, заповнити який уважала за свою історичну місію кожна експансивно пожадлива сусідня мо- гучість Сходу і Заходу, що давало привід до найбільш кривавих війн між Литвою і Польщею, Польщею і Росією, Росією і осередніми державами. Національний рух на Українї, що тепер знайшов широку основу між селянством і робітництвом, в армії, як також у земствах і серед міського населення краю, яким тепер кермує Ґенеральний Секретаріят, що його “Times” називав “something like а cabinet”, має покласти конець всім тим експансійним пожадливостям.
Як сказано, треба, на нашу думку, рахуватися з розбиттям поспішно укладеної російсько-української угоди. І то в найближчій будучині, що, правдоподібно, дове- де до нових пересправ і до нових спорів, а головно – треба буде поважно рахувати- ся з поверненням до влади в Росії централістично налаштованої буржуазії. Та се не має спиняти кожного чесного спостерігача оцінювати ту важливу проблему лише зі становища европейця. І сей останній погляд не стоїть у жодній суперечності до права українського народу – встановлювати самому свої стосунки зі всіма своїми сусідами. Чи се зрозуміють також провідні кола Росії?
На далекім Сході нашого континенту, на широких стенах України загоряється блискавка, за якою, мабуть, настане буря. Та се буде очищувальна хмара, що від- свіжить зачумлене царизмом повітря Східної Европи і збудує її відносини на здо- ровіших основах.