Дмитро Донцов «Вибрані твори» Том 1 «Політична аналітика»: ПОЛЬСЬКА КРИЗА

ПОЛЬСЬКА КРИЗА

[Надруковано у виданні:Донцов Д.Вибрані твори у 10-ти т. Т.1 :Політична аналітика (1912 – 1918)/ Упоряд., ред., автор передм. О.Баган.  –  Дрогобич-Львів:ВФ”Відродження”, 2011]

 

Кризи в польськім політичнім таборі не сходять з порядку денного. Від 1908 року, коли на Східну Европу важкою зморою впала тінь грядучих великих подій, втратила польська політика свою ославлену зрівноваженість і консеквентність. Втратила в Галичині, і лише познанчики зостали вірними своїй чисто провінційній “орієнтації”, не бачачи світу поза боротьбою з “гакатою”.

Суть сих польських криз, що від 1908 р. попереджували одна одну, лишилася аж до останньої хвилі тією самою. Форми, яких вони прибирали, могли мінятися: раз се називалося боротьбою між Бобжинським і національними демократами, раз спором між Начальним Комітетом народовим і більшістю соймового кола, герцем пп. Дмовського та Еразма Пільца з непесівцями або конфліктом між “активіста- ми” й “пасивістами”. Суть – вічний конфлікт двох, взаємопротилежних напрямків польської політики остала все тою самою. Не змінила сеї суті і світова війна та її наслідок – обсадження Конґресівки арміями центральних держав. Вона лише на- дала польській кризі драматичних рис, на яких їй досі збувало, і відвела їй певне окреме місце на терені світової політики.

Яке є се місце? Які є глибші причини того безнадійно заплутаного становища, в якім опинилася тепер польська справа? Які наслідки для нас матиме польська криза? Спробою дати відповідь на сі питання є ся стаття.

Страшна катастрофа, що впала на Польщу наприкінці XVIII ст., не була чимсь безприкладним в історії. Коли б історична Немезида захотіла поперестати на розв’язанню польської справи 1807 р. чи 1809 р. (Велике Князівство Варшавське), то casus polonus міг би знайти собі численві аналогії в европейській історії. Дис- пропорція між етнічно-політичною силою нації та її фактичним станом посідання, що врешті довела до ампутації білорусько-українських провінцій Речі Посполитої, ся диспропорція мала й для инших держав однакові фатальні наслідки. Еспанія мусила втратити свого часу свої південно-американські посілости, а в 1898 р. – Філіпіни й Кубу. Австрія мусила вступитися з Бельгії, Італії і Німеччини, Швеція розстатись із Балтикою – як “mare nostro”, вступитися з Фінляндії, Ліфляндії, Інфлянт та Німецького побережжя. Вибиті дужчою рукою низки великих держав, обмежилися вони скромною роллю вічноневтральних країн або, коли й залишили- ся великими державами (як Австрія), звузили коло своїх аспірацій. Подібно легко знайшла б свою розв’язку й польська квестія, якби етнографічна Польща не втра- тила державної самостійности. Як велика Швайцарія, існувала б вона й донині, стиснута серед сусідів-велетнів, позбавлена свободи рухів, сталий терен інтерна- ціональних інтриг. Переболівши втрату непольських частин, як, зрештою, переболіла втрату своїх европейських посілостей Туреччина, з територією, недоторкан- ність якої, може, була б загарантована міжнародною умовою, позістала б вона на убоччі великої політики, боячись устрявати в боротьбу гігантів. Сталося инакше. Химерній вигадці Наполеона – Великому Князівству Варшавському пощастило проіснувати лиш п’ять літ. Глупота одних, ненажерливість других і спідлення тре- тіх допровадили до остаточного упадку Польського Королівства, яке навіть у своїй етнографічній частині розшматовано між трьома сусідами.

Наслідки сього факту були незчисленні. Як для майбутнього розвитку евро- пейських відносин, так і для польської політики, що нас тепер спеціяльно ціка- вить. Остаточний поділ Речі Посполитої зробив програму відбудови етнографічної Польщі такою самою утопією, як і історичної. Се пхнуло польську політичну дум- ку в напрямку крайнього утопізму. Позбавлена надії здійснити хочби дрібку своїх мрій, фантазія поляка втратила всякий реальний ґрунт під ногами, розкошуючи в концепціях, засуджених давно на смерть. Чужі культурні впливи, яким підляга-  ла Польща, діяли в тім самім напрямі. Польща, писав колись Гайне, лежить між Росією і Францією. І се була правда на стільки, на скільки впливи німецької куль- тури не знаходили собі жодного відгомону серед поляків. Добровільний нахил до французчини з її бомбастичним ідеалізмом і культом слова і вимушена підлеглість московщині з її безкраїм утопізмом думки – дія сих двох таких розбіжних, а в дечім таких подібних до себе впливів лише утвердили поляків у тім політичнім утопізмі, до якого і без того пхала їх як їхня національна вдача, так і згадана вже своєрідна доля їхнього краю. Що за таких обставин програма історичної Польщі мусила не- подільно запанувати над головами поляків без різницї віку, статі та конфесії – се аж надто зрозуміло. Ще й друга обставина робила прийняття власне сеї проґрами поляками просто психологічною конечністю. Велика частина етноґрафічної Поль- щі, Конгресівка, дісталася Росії, себто державі, що вже проковтнула майже цілу не- польську територію Речі Посполитої. Тим способом ампутація “krajów zabranych” зістала направлена, експансії на схід, бодай теоретично, ніщо не стояло на пере- шкоді. Здавалося, що треба лише вдунути новий дух у завмерлі рештки польщини на Україні і особливо на Литві, а сі землі знову зіллються в єдине сполучене тіло, яким вони, здавалося, й не переставали бути. Еспанія, Швеція і Туреччина позіста- ли в своїх етнографічних межах самостійними, але нові границі відгородили їх, як муром, від колишніх теренів їх експансії. Польща з Варшавою, центром своєї полі- тичної думки, впала й через те опинилася “pod jednym dachem” з колишніми своїми “kresam”-и, маючи змогу діяти на них і культурно, й політично. Подібно річ малася і в Галичині. Що ж дивного, що ідеологія, що мріяла про реставрацію польщини на сих “kresach”, власне, через остаточний розбір Польщі зискала на силі і впливах.

Коли цілковите знищення державної незалежности польського королівства й національна вдача поляків були головним чинником попупярности ідеї історич- ної Польщі, то поділ Польщі між трьома державами надавав, здавалося, сій ідеї деякий реальний ґрунт і ворожив їй можливість здійснення. Через сей поділ втяг- нено Польщу в коло різних великодержавних планів і аспірацій. Змагання вели- ких поділових держав не давало заснути польській політичній думці, не давало їй змаліти, скарловатіти, як, зрештою, змаліла політична думка Еснанїї або Швеції, і що неминуче сталося б із Польщею, якби їй судилася доля сих останніх. Змушена комбінувати в рамах великих історичних концепцій (“революція” за Наполеона І, “святе порозуміння” 1815 р., “національний принцип” Наполеона III, “панславізм” і “середня Европа” XX століття) польська політична думка звикла поволі оперувати широкими планами, ставити собі далекосяглі цілі. Втягнуті мимо їх волі в коло аспірацій невеликих держав, поляки почали на їх протилежності будувати свою політику, зв’язувати свою долю з долею тої чи тої групи держав. Те, що осягнути своєю силою було нездійсненною мрією, видавалося можливим з поміччю инших. Те, що не вдалося косинерам Костюшка, могло вдатися 30,5 см австрійським мер- зерам або не знаючій ліку піхоті царя. “Polska niepodległa” перестала бути лише те- мою патріотичних хоралів і віршів, стаючи програмою дня. Обставини, серед яких ся програма мала бути зреалізована (міжнародний конфлікт), причинилися і до її модифікації; змушений з погляду на свою слабкість опиратися на инших, поль- ський рух мусив представити себе авангардом якоїсь більшої ідеї, з боротьби яких складалася історія. Сими ідеями були: габсбурзька, з одного боку, панслов’янська з іншого. Менше або більше автономна Польща під скіпетром австрійського ці- саря, як охоронний вал проти Сходу, боротьба проти якого лучили Польщу з Габ- сбурґами ще від часів Собєського, мала реалізувати одну ідею. Другу – Польща як охоронний вал проти войовничого германізму, який колись на полях Ґрюнвальда було зламано польською силою. Так постали дві головні польські орієнтації, що були компромісом між політичним утопізмом і реалізмом, між мрією і фактом, між минулим і теперішністю. Польська національна вдача, катастрофа кінця XVIII. ст. й особливі обставини, в яких опинився польський нарід по розборах були соціо- логічними премісами сих обох орієнтацій.

Спочатку сього поділу не було слідно. Польща була справді інтернаціональною проблемою. Так її трактували і в 12, і в 46, і в 54 році минулого віку, але ширше її справа не могла бути поставлена, доки не заходив конфлікт між поділовими дер- жавами. Проблематичність збройного конфлікту між поділовими державами за- микала польську політику у вузькі рамки “малих справ” і міжпартійних сварок. Виділення Холмщини, школи з польською викладовою мовою й антисемітська агі- тація в Конгресівці, боротьба з вивлащенням у Прусії, соймова виборча реформа  й боротьба котерій у Галичині – ось чим жила Polonia перед війною. Нація була поділена, але не за тою чи тою “орієнтацією”, а за кордонами 1795, відповідно 1815 року. Се був час, коли польські публіцисти плакали над занепадом “zbiorowej duszy narodu”, коли виставлялися і захищалися тези про “три польські народи”, час 12 квітня 1908, агресивної націоналістично-крикливої політики Думи і систематично доцільної офензиви гакати.

Рік 1908 був переломовим роком, що відкрив ширші горизонти перед поль- ською політикою. Ревальська стріча короля Едварда з царем, на якій припечатано англійсько-російську “дружбу” й ухвалено поділ Туреччини, імпозантна відповідь на сю змову – молодотурецька революція, анексія Боснії та її наслідки – несподі- ваний вибух російського націоналізму, рішуча постава Німеччини в обороні свого союзника, проголошення самостійности Болгарії і панслов’янська шопка у   Празі ось події, які заповнювали 1908 рік і які значили, що політична мобілізація двох ворожих угруповань европейських держав стала фактом довершеним.

У польськім таборі вдарили на алярм. Зі страхом і надією сподіваний конфлікт висів у повітрю, польський табір також зачав мобілізуватися. Традиції 1832 і 1863 року, яких ще не здолала зовсім винищити своєю систематичною “освідомлюваль- ною” роботою національна демократія, вказували ясну лінію польській політиці. На сю лінію (в Галичині) напроваджувала і традиційна засада “przy Tobie stoimy”… Оргії царської бюрократії в Королівстві й польська політика російського “народ- ного” заступництва в Думі діяли в тім самім напрямку в Королівстві і “західна” орієнтація спочатку, здавалося, брала гору. Бодай так здавалося назверх. Се був час найвищої “chwaly” Начального Комітету національного, творення легіонів і шумливої агітації активістів у німецько-австрійській пресі. Скоро, одначе, почали показуватися тривожні симптоми. Зачалося від розбиття східногалицького легіо- ну, виступу з НКН східногалицьких консерватистів; відтак прийшла “еміграція” гр. Скарбка за кордон, якому слідувала окупація Галичини й “obywatelski сzyn” Рутовського, зачали рухатися Дмовські і Пільци, а невтральність познанчиків по- чала набирати дуже оригінальних форм… Се була найбільш критична хвиля для не- численних загонів “вузькоторового” табору, хвиля сум’яття, коли бракувало лиш одного необережного крику “sauve qui peut!”, аби зачалася масова дезерція.

Макензенові судилося стати тим мужем провидіння, який не лише завдав смерт- ного удару російській армії, а й вніс – із властивою йому переконувальною силою

– просвітлення в запаморочені мозки “широкоторовців”. Переламання російського фронту під Горлицями на весну 1915 і – що за тим ішло – падіння Варшави та захо- плення цілого Польського Королівства змінили моментально ситуацію. Коли перед війною Росія тримала з цілої давньої Польщі 80% простороні і 75% людности, то по втраті 17 ґуберній, тобто половини сеї території, зберегла лише 40% просторо- ні і 30% населення історичної Польщі. З тої ваги фактом не могли не рахуватися найзагоріліші прихильники “широкоторової” або, як її називали у Варшаві, “фі- лантропійної” орієнтації. Всепольську хоруговку згорнено. Але не надовго. У тім вирі подій, які несла з собою війна, дві особливо причинилися до нових хитань     у польськім політичнім таборі. Одною з них була російська революція, другою  та, про яку я щойно згадав (окупація Королівства арміями союзних цісарів) і яка лише з самого початку самою силою приголомшливого факту збила з пантелику польських Антантофілів. У дальших своїх наслідках ся подія виявилася якраз во- дою на їхній млин. Хоч як се звучить парадоксально, але доводиться ствердити, що подібно, як повна втрата польської незалежности в 1795 р. надала нової сили ідеї історичної Польщі, сили, якої ся ідея ніколи не мала б, якби зістала при життю невеличка етнографічна Польща, так і підбиття Конгресівки зміцнило позицію все- поляків. Як се сталося? Се сталося досить несподівано, але й досить просто. “Ши- рокоторовці” мали все багато симпатиків у Конгресівці. Кожна польська політична репрезентація в Думі перебувала під їхнім проводом. Сі самі люди розпоряджалися також “доброю пресою” в краю. Грало в сих симпатіях деяку роль політичне (зле чи добре, инша річ) обрахування, деяку – сліди вікової неволі, що витворила вже певну звичку, зрештою, деяка психічна спорідненість Варшави з Петербургом. Ма- шинова прецизність прусака доводила до пасії анархістичну “сарматську” душу обивателя “привіслянського краю”. Росія уявлялася толерантнішою. Правда, в її поведінці не було системи. Як п’яний “замоскворіцький” купець, що спершу ви- мастив кельнерові лице муштардою, аби відтак дати йому “трьошніцу на чай”, так і російська державна мудрість робила в своїй польській політиці найбільш карко- ломні скоки: раз жертвуючи конституцію (1815 року), навіть натякала на можли- вість ревіндикації Вільна і ледве чи не Києва, раз запроваджуючи режим Муравйо- ва і Скаллона, проголошувала військовий стан і цілу низку виняткових законів, але рівночасно створювала дуже вигідний корелятив, який дозволяв сі закони обходи- ти. Terminus technicus сього корелятиву звучав по-польськи “łapówka”. Німеччина діяла поволі, але тим певніше. Росія нагально, але без плану, як осел, що потрапив у теслярню, міг наробити богато галасу, вибити пару шиб, але з часом, задля браку системи і інтелігенції, особливих шкод не робив. Така “метода” більше відповідала польській натурі; до неї привикли поляки ще від часів обезсмертненого в Сторо- женковій “Голці” графа Потоцького, що міг за якусь дурницю ледве не до смерти затовчи людину канчуками, а завтра наділити її добрами. Мені не раз доводилося з багатьма поляками говорити на тему німецької і російської методи, на тему Ка- ліша. Ставлення було скризь однакове: тупа, зла ненависть у першім випадку й поблажливе нарікання, як на пустотливу, але любу дитину в другому. Щось із по- засвідомої психології, на яку можна злоститися, але яку годі зрозуміти…

Важливішим, одначе, від сього психологічного моменту був другий, чисто по- літичний. Як я вже зауважив, думка про історичну Польщу ніколи не виходила з голів польських політиків. Сеї історичної Польщі, як прудко виявилося, не могли жертвувати центральні держави, не могли й не хотіли. Чимраз меншими ставали надії навіть на сурогати давньої Польщі, на злучення в одну цілість Конгресів-   ки, Галичини, Литви й Волині. Інтереси німецької держави й українство були по- важними перешкодами в реалізації сих забаганок. А задоволитися етнографічною Польщею (нецілою і без моря) в епоху творення світових державних зв’язків – значило зречися всякої самостійної ролі в европейській політиці. З сього погляду становище поляків було аналогічним до становища Угорщини. Ся друга мусіла по- жертвувати частиною свого суверенітету на користь иншої держави, аби в цілості затримати свій стан посідання на неугорських землях, який ніколи не вдалося б затримати Угорщині власними силами, та аби запевнити собі вплив у світовій по- літиці. Подібну політику, тільки на меншу міру, робили поляки в Галичині і готові були робити в цілій Польщі. Так постала програма “Zjednoczenіа”, ідеологом якої був проф. Ґрабскі і яка за єдино можливу розв’язку польської справи вважала злуку цілої Польщі з Росією. Cя злука – розумували “з’єдноченці” – одиноко ворожила відбудування, може, напівсуверенної, але великої, цілої, історичної Польщі. Таке відбудування уявлялося цілком можливим всепольським фантастам: був же ж, пре- цінь, уже такий момент (у 1813 р.), коли в переможній московській руці опинилися не лише Київ і Житомир, але й Вільно, Ґданськ, Варшава, Познань, Краків, тобто 9/10 цілої колишньої Речі Посполитої. Чому ж ся хвиля не могла повторитися? Не менш важливим моментом, що вплинув на радикальну зміну орієнтації польського загалу, було стремління поставити польську проблему перед форумом державно- го Інтернаціоналу і непевність щодо остаточної перемоги Німеччини. Калькуляція була досить проста. По боці центральних держав були лише дві держави, голос яких заважив би на мировім конгресі, від якого залежала б остаточна розв’язка польського питання. По боці Антанти були натомість такі колоси, як Британська імперія, Росія і Франція, ба навіть домінантні потуги Азії й Америки – Японія та Злучені Держави. З’єднати собі голоси Антанти було, отже, річчю немалої ваги. Так постала нова (а в ґрунті речі – стара) теорія про потребу відбудування Польщі в інтересах привернення европейської рівноваги; порушення сеї рівноваги бачили, одначе, тепер не в тім, що Росія посідала Конґресівку (бо вона її вже втратила!),  а, згідно з цілою Антантою, в тім, що Прусія посідала Велику, а Австрія Малу Польщу. Ся політика обіцяла великі успіхи від того часу, як Антанта, бачачи не- можливість відбиття Польщі для Росії, зачала поволі освоюватиcя з ідеєю створен- ня нової, розуміється, антинімецької Сербії над Віслою. Коли у відповідь на акт 5 листопада царський уряд видав свою трагікомічну енунціяцію в польській справі, Ґрей і Пуанкаре телеграфом повідомили ген. Трєпова, що вони також (!) у неза- лежній Польщі бачать один із найважливіших чинників европейської рівноваги. Скоро потім те саме прокламував urbi et orbi у своїй велесловній і    малозмістовій енунціяції Вільсон. Зробити з утраченої для Росії, здавалось, на все Польщі нову антинімецьку станицю стало одною з найважливіших цілей Антанти, і від того часу в бік сеї останньої все більше виразно зачинають звертатися польські партії, одна по одній. Парадокс став фактом: втрата Польщі для Росії стала поволі її здо- бутком; здобуття її для центральних держав привело до її остаточної втрати. За таких обставин мало що міг допомогти і акт 5 листопада. Рівночасна прокламація відокремлення Галичини була б ще перед двома роками з ентузіязмом сприйнята поляками. У 1916 р. се значило (хоч би й тимчасове) поховання надій на злучення сього краю з Конгресівкою. Опріч того, на велике невдоволення поляків проблема східних кордонів проєктованого королівства залишалась відкритою. Ба, навіть не цілу територію конгресового королівства обнято актом 5 листопада. Вилучені були і віддані під окремий заряд ціла Сувальщина і чотири повіти Сідлеччини, разом понад 19 кв. км з понад 1 мільйон населення. Але зате з’явилася відозва, що за- кликала польську молодь створити армію. Ся армія, що мала битися проти Росії, мала бути відповіддю польського народу на акт 5 листопада та доказом, що поляки хочуть здобувати свою незалежність, спираючись на центральні держави. Та сього доказу чекалия даремно! Виявилося, що лише невеличка групка т. зв. активістів,  із яких багатьох уважали в польськім таборі просто за непочитальних киринників, готова була, нав’язуючи до листопадового акту, працювати над відбудовою тісно злученого з центральними державами Польського Королівства. Переважна біль- шість нації поставилася супроти 5 листопада вороже. Замість конгресового коро- лівства (з можливим прилученням Галичини) виставлено ідею історичної Польщі, яку сподівалися дістати від коаліції. Пасивісти (що пізніше злучилися в міжнартій- ний союз) перемогли на цілій лінії!

У таких обставинах рішилися центральні держави покликати до життя прові- зоричну державну Раду. Се могла бути велика концесія пасивістам. Але Рада не мала ні законодавчої, ні виконавчої влади. Привернення старих титулів (“маршал коронний”, “королівство польське”) і емблем (білий орел) також не викликало ба- жаного успіху. До того ще мусила Рада провадити сталу й невдячну боротьбу на два фронти: з окупантами за розширення своєї компетенції і з нацією, де з неї про- сто глузовано. Кампанія в пресі, нелегальні виступи й демонстрації та універси- тетські історії підкопали остаточно авторитет сеї інституції. Таке було становище в Польщі, коли вибухнула російська революція. Як, зрештою, всюди в Европі, і се- ред польських політиків революція викликала, мимо їх “politycznego wyrobienia”, констернацію. Повінь фраз, що поллялася рясним дощем із революційного Петер- бурга, не могла лишитися без наслідків у типовім краю фрази – Польщі. Вимушена резиґнація з Конгресівки і “великодушне” жертвування російським урядом неза- лежности Польщі, яка усунулася з-під його панування, відбилася голосною луною не лише в Парижі й Льозаннї, але й у Львові. Згадка про цілу, з’єднану Польщу, фраза, за якою ховалося ще менше змісту, як за “незалежністю”, впровадила у стан правдивого ентузіязму легковірні серця широко- і вузькоторовців. Вільнолюбні ви- брики незрілої демократії, що вперше почула себе вільною від царських кайданів, виглядала як заповідь нової ери в польсько-російських відносинах. Серця, загіпно- тизовані революційною фразеологією, і душі, спідлені віковою неволею, тяглися відрухово туди, де сходило, здавалося, сонце нової, ще ніде не зреалізованої сво- боди народів. Коли давніше лише праві партії хилилися до російської орієнтації, то тепер до них прилучилася і лівиця. Почалася обструкція Пілсудського, всі ліві партії відкликали своїх представників із державної Ради, а ся остання видала свою знану відозву, в якій ясно прокламувалося, що віднині чинна боротьба з Росією пе- рестала бути завдавнням польської політики. Прокламація мала в собі і легкий, але прозорий натяк на “території розташовані між Польщею і Росією”, яких Польща не думає зрікатися і доля яких має бути управильнена пізнішою угодою між обома державами, розуміється, з “урахуванням волі дотичних народів”. Несміливі спроби відновити в XX ст. політику Андрусівського договору.

Сей наглий зворот громадянської думки в Польщі захопив за собою і державну Раду, що рішилася на розпачливий крок. Дня 1 травня 1917 р. вручила вона оку- паційній владі ультимативний меморандум, у якому зажадала покликання реґента, польського уряду і скликання сойму. Коли уряди центральних держав дали ухиль- ну відповідь, агітація пасивістів змоглася з новою силою. В Росії почала форму- ватися польська армія, в Парижі відкрили “z przepychem” польську амбасаду із заслуженим супроти російської династії й уряду п. Е. Пільцом на чолі, галицькі поляки ухвалили свою відому травневу резолюцію (з Данціґом!), а Конгресівка прокламувала свою нейтральність. Новий гумбуґ скінчився розпущенням легіонів, відставкою державної Ради і перемиськими подіями. Всяка акція, яку можна би пояснювати як бажаннє будувати польську державність під егідою центральних держав, дістала, отже, в лоб. Варшавський університет не функціонував, армії не було, не стало державної Ради, фактично розпущено НКН, віденське польське коло зайняло гостру поставу супроти уряду, жадаючи негайно Данціґа й Галичини, за- взято витримували в своїй пасивній резистенції познанчики.

Сеї безнадійної ситуації, в яку потрапила польська справа, ледве чи розв’яже й новий експеримент 12 вересня. Сей акт не давав нічого нового: регента не призна- чено, законодавство обмежено, сойму не дано, а польській адміністрації поручено займатися школами, судівництвом, опікою над мистецтвом, ремеслом і публічною доброчинністю. Зрештою, навіть якби патент 12 вересня і містив якісь ширші кон- цесії, він ледве чи скаптував би собі ласку пасивістів. Бо пасивісти протестували   і протестують проти регулювання польської справи центральними державами не через хиби того чи того акту, тільки із засадничих причин, відмовляючи всяко-   му актові центральних держав в польській справі як актові односторонньому – правної сили” Ще до того патент 12 вересня виразно покликався на 5 листопада 1916 р., себто на той акт, який обмежував майбутнє Королівство Польське до са- мої Конгресівки. Не дивно, що за таких обставин загал у Королівстві прийняв, за свідченням “Naprzodu” (20/9), патент холодно, а його зміст – із розчаруванням. Відповідь польських угруповань на новий експеримент центральних урядів також не дала на себе довго ждати. День перед опублікуваням акту 12 вересня, зміст яко- го мусив бути знаний “невтралістам”, спрецизувало до нього своє ставлення між- партійне коло, що складається із угруповань реальної політики, соціял-демократів, націонал-демократів, поступовців, національного союзу, християнських демокра- тів і союзу господарської незалежности. У своїй енунціяції поручали згадані партії регенційні Раді все бути свідомою того, що суверенність польської нації повинна спочивати одиноко на самій нації, і висловлювали надію, що Рада не схоче зго-   ри рішати про кордони польської держави, ані про її конституцію, ані жертвувати кому-будь польську корону, ані укладати політичні й господарські умови. У поді- бнім колі думок оберталася й ухвала, прийнята в сій самій справі 15 вересня людо- вцями, всеполяками і… соціял-демократами (що за дивна спілка!) в Галичині. Який зміст приховувався за сими ухвалами, було аж надто ясно. Застереження проти означення Радою кордонів було мовчазним протестом проти створення Польського Королівства лише з Конгресівки й відкривало польським аспіраціям дорогу на захід; застереження проти дефінітивного полагодження справи корони або укла- дення господарських та політичних умов було рішучою відмовою “добровільного прилучення до центральних держав”, про яке говорилося в цісарських маніфестах. Чи патентові 12 вересня судився більший успіх, як його попередникові 5 листопада є, отже, з погляду на позицію, зайняту супроти нього поляками, дуже сумнівно. Активісти в королівстві є в меншості, пасивісти мають більшість не лише там, але, як виявилося, і в Галичині.

Укладати які-будь гороскопи щодо остаточного розв’язання польської справи за такого стану речей є тяжко. Тим тяжче, що “орієнтаційні” хитання в польськім політичнім таборі не мають кінця краю, а що важливіше – від подібних хитань не була забезпечена й політика центральних держав. Не кажу про ті скоки, які робила польська політика окупантів – від широких обіцянок до вузьких реформ, які, вправ- ді, з погляду на умови воєнного часу, може, й не могли бути ширшими, але вида- валися нужденними в порівнянню заповідженнями. Сі скоки причинилися також разом із безкраїм утопізмом поляків значною мірою до цілковитого заплутання польської проблеми. Але те, що зробило з сеї проблеми справу не до розв’язання, було щось инше. Се була нагла зміна в напрямку закордонної політики осередніх держав. Заскочена на двох дорогах своєї експансії – заморській і малоазійській – Англією і Росією, Німеччина мусила шукати між ними свого головного ворога. Ся проблема, може, не існувала спочатку війни, в момент перецінки своїх сил. Мірою того, одначе, як сили коаліції збільшувалися новими союзниками (Італія, Румунія, З’єдинені держави), перед Німеччиною стало в усій своїй застрашливій ясності фатальне питаннє: Англія чи Росія? По довгім, критичнім змаганню поодиноких партій і котерій, одним із наслідків якого була, між иншим, і канцлерська криза, перемогла течія, ворожа Англії. Варіянти на тему “Gott strafe England!” перестали співатися по берлінських кав’ярнях і тинґль-танґлях, але зате стало се гасло девізом німецької закордонної політики. Навпаки, угода з Росією знайшла собі прихильни- ків майже серед усіх партій цісарства, серед всенімців, націонал-лібералів, “цен- тру, ба, навіть серед соціял-демократів, які устами своїх покликаних вождів і пре- си (Шиппель, Коген, Social. Monatshefte) жертвували царатові Константинополь. Теоретично узасаднення нового курсу, що опанував широкі німецькі кола, було так само просте, як і нестійне. Росію уважали по трьохлітнім досвіді війни за слабшо- го противника від консеквентного, безоглядно систематичного та невблаганного у досяганню своїх цілей Альбіону. “Еine fabelhafte Nation” – сей вислів про Англію доводилося мені часто чути від німців, як вимушений подив перед колосальною моральною силою свого противника. Сей подив разом з почуттям (справдешньої чи ні, инша річ) нездатности Англії до жодного компромісу, викликав зворот у  бік Росії. До того самого причинилися торгові зносини з Росією, які за загальною сумою вивозу і довозу стояли на першому місці в торговім обігу Німеччини. Зро- бити з Росії вічного ворога – значило для німців пхнути її не лише політично, а    й, що важливіше, – і економічно в табір Антанти. За Росією промовляли рівно ж перспективи світової політики Німеччини. Колосальний, що не знав собі рівного зріст економічної сили сеї держави і її заморська торгівля поставили для неї питан- ня колоній і свободи моря на перший план. Так сталося, що та сама Німеччина, яка вирівняла в 1863, 1866 і 1870-71 роках свої континентально-европейські рахунки з Данією, Австрією і Францією, зважилася зректися подібного ж вирівняння з Росі- єю, відколи вона вступила на дорогу світової політики. Спочатку війни  думалося, що на дорозі до реалізації цілей її заевропейської політики (колонії, Мала Азія) стоїть також і Росія. По розгромі Сербії, Чорногори, Румунії, по невдачі Сарайль- ської і дарданелльської експедиції, по прилученню до центральних держав Туреч- чини й Болгарії та по російській революції вважалося, що панславізм, позбавлений своїх опорних підстав на Балканах й усередині держави, збанкрутував та що єди- ним ворогом у Малій Азії є лиш Англія, відповідно, меншою мірою Франція та Італія, але не Росія.

Річ природна, що в таких обставинах мусили змінитися і погляди Німеччини на значення та спосіб розв’язання національних проблем у Росії, а між ними і поль- ського питання. Передше “визволення з-під російського ярма всіх народів від Бал- тики до волинських боліт” (слова канцлерської промови) було завданням дня, нині говориться про “Befreiungspolitik” лише в лапках, гаслом стало “невтручання у внутрішні справи Росії” (також слова того самого канцлера), а прокламація непід- леглої Польщі називається вже “експериментом 5 листопада”, який якнайшвидше варто було б ліквідувати. Голосилося відтверто, що “ми маємо йти не з національ- ностями Росії проти Росії, лиш з самою Росією” і, очевидно, проти національнос- тей. Голосилося, що “Німеччина має інтерес у сильній Росії, національності якої, правда, можуть мати свободу культурного розвою, але політично мусять лишатися в рамах російської держави” (“Vossische Zeitunğ) Соціял-демократ Коген sшов ще далі і жадав у “Berl. Tagebl.” видання королівства його “правному власникові”. З сього погляду було вже ясно, що німці “не можуть освоїтися з думкою, що, як се сталося 5 листопада 1916 р., справа творення нових держав уже тепер рішається дефінітивно, тоді як се належить до компетенції мирової конференції” (Іdem). Зда- валося, що до сеї розв’язки питання прихилилися і найвищі чинники центральних держав, бодай у тім сенсі пояснювалося загально обставину, що питання польської корони залишено в маніфесті відкритою.

Якби уряди центральних держав засвоїли собі погляди “Berl. Tageblatt”-y або “Vossische Zeitung” та відтверто й консеквентно старалися перевести їх в життя, що, очевидно, під час війни є річчю нездійсненною, польська справа тільки вигра- ла б на ясності і її скорій полагоді (инша річ – добрій чи злій).

Подібну політику управляла й Росія. Колосальна вага поляків для панславістич- ного руху доцінювалася там віддавна, одначе отримати з того потрібні наслідки не давали Росії ані її централістичні забобони, ані її мілітарна сила. В результаті так само крок уперед, крок або два назад. Поляки із згаданих угорі причин не хотіли відмовитись від історичної Польщі. Але заслабі, аби власними силами витичити собі кордони 1772 року, мусили пактувати як з однією, так і з другою стороною та, стягаючи на себе нагінку крикунів і назву “чорно-жовтих” або “тарґовичан- ських” зрадників. Щиро хотячи відокремити Галичину від Австрії, вони, економіч- но слабкі, не хотіли зречися матеріяльної підмоги Відня, не хотіли походжати, “хоч з конфедераткою на голові, але без чобіт на ногах”. Хотіли відлучити Галичину від Австрії, але затримати Австрію при Польщі. Щиро бажаючи сепарації від Росії, не хотіли сепаруватися від українсько-литовських територій. Як поділóві держави по- требували поляків, так поляки потребували їх, до того ж кожна сторона намагалася зробити з другої знаряддя своєї політики. До одної великої синтези, яка обіймала  б і бажання поляків, і ту чи ту групу держав, не могли піднестися ні Німеччина,   ні Австрія, ні Росія. Зрештою, коли б така ідея і знайшлася, вона (оскільки б за- доволила поляків) неминуче наткнулася б на опір Києва й Вільна. Єдиний вихід    з ситуації, вихід, який зліквідував би раз на все ягайлонську ідею, полегшуючи центральним державам розв’язання польської справи – зробити з України і Литви політичні особистості sui juris, сього виходу, як побачимо пізніше, не знайдено ні у Відні, ні в Берліні.

Чи польска справа, отже, дійсно не до розв’язання? Не є завданням сеї статті відповісти на се питання. Тут маємо лише приглянутися, чим грозить польська криза й евентуально її розв’язання, а також та нова течія в політиці закордонних держав, з якої постали нові проєкти полагодження польської справи, для нас? Коли ся східна орієнтація в політиці центральних держав переможе, коли створене з Кон- гресівки Королівство Польське або буде злучене в тій чи иншій формі з Росією, або

– хоч і самостійне – тяжітиме до сеї останньої, коли кордони ante bellum на Сході будуть привернені, і Росії тим способом удасться осягнути надзвичайний успіх у закордонній політиці, а також і у внутрішній через скріплення свого захитаного ві- йною авторитету серед підбитих національностей, – то се буде великим ударом для нас. Cе значило б, иншими словами, що політика Наполеона І і почасти Наполеона ІІІ, політика 1807 і 1854 років, політика, яку поручав Бунсен свого часу і до якої на віденськім конгресі схилялася Англія, отже, політика знешкідливити Росію через велике restitutio in integrum на її західних окраїнах, дістала б у лоб. Якраз тоді, коли умови для її здійснення є найбільш сприятливі! Бо можуть говорити всенімецькі або соціялістичні прихильники Росії, що хочуть, а жодна з преміс, на якій вони уза- саднюють наглий скрут у своїй польській і загальнозакордонній політиці, жодна з сих преміс не є стійна. Не є правдою, що Англія нездатна до компромісів. Навпаки, такий компроміс був уже між Німеччиною і Великою Британією укладений, і то не так давно – 15 червня 1914 р. Се порозуміння, яке давало Німеччині вільну руку в Asia minor аж до Басри-Кувейту, позбавляючи її рівночасно змоги втиснутися між Египтом та Індією, доводило, що англійсько-німецькі противенства – і то в їх найбільш пекучому пункті – дадуться полагодити. До подібного компромісу була б Англія готова, певно, і тепер, маючи Багдад у своїх руках, який забезпечує їй сполучення між африканськими й азійськими колоніями, маючи певність (а ся пев- ність існує!), що Бельґія буде відреставрована, маючи, отже, осягнутими найваж- ливіші свої сепаратні цілі війни. Англія була б готова до угоди навіть коштом Ро- сії, про що, зрештою, відверто пишуть німецькі часописи й говориться приватно. З другого боку, Англія офіційно виреклася поділу Австрії. Отже, quasi-неможливість осягнути порозуміння з “перфідним Альбіоном” відпадає. Ледве чи є оправданим  і побоювання русофілів про можливу втрату російського ринку для Німеччини в разі відштовхнення від себе Росії. Правда, англійцям вдалося створити нову тор- говельну лінію з Росією – через Норвегію, Швецію, Аландсьві острови, Езель і Фінляндію (тепер майже перетята). Але воєнні відносини не є значущими для тих, що настануть по війні. А по війні організація “господарської Антанти” й випертя Німеччини зі світових, в тім числі й російського, ринків є такою самою утопією, як науманівська “середня Европа”. Від економічної сили Німеччини буде залежати її торгівля і її зносини зі східним сусідом, а не від більш або менш дотепних проєктів паризьких чи лондонських біржовиків. За ближчого розгляду відпадає і другий ар- гумент русофілів (на якому вони узасаднюють свою нову польську політику), ніби панславізм і загалом російський імперіялізм збанкрутував; по-перше ніби тому, що впав царат, по-друге тому, що втратив свою зовнішню опору на Балкані, що, отже, територіяльна реставрація Росії в такому вигляді, як вона була перед війною, не загрожувала б ані европейському мирові, ані безпеці центральних держав. Сей аргумент не витримує жодної критики, бо півроку російської революції з її  безнастанною зміною течій і осіб показало, що власне імперіялістична мрія є одиноко незмінною величиною в Росії. Ся мрія так само живе в Мілюкові, як у Керенськім або Плеханові, – так, як вона жила в Ґорємикіні або в Трєпові. В ім’я сеї мрії про- кламовано єдину, з’єдинену (отже, з Галичиною і Познанщиною) Польщу, в ім’я сеї мрії зголосила нова Росія своє прилучення до лондонської умови про неукла- дення сепаратного миру, даючи тим самим свій placet анексійним планам Пуанкаре та Рибо (новий райнський союз), в ім’я сеї нової ідеї нав’язуються, як доносять газети, нові переговори між Петербургом і Лондоном у справі Константинополя, в імя сеї самої мрії жадав колись соціял-демократ Троцький поділу Австрії, і жадає нова Росія “вільної Вірменії”. В ім’я сеї ідеї бореться реакційна банда, що править Росією з Керенським на чолі, з революцією, відтягаючи скликання конституанти, розстрілюючи і кидаючи до в’язниць прихильників миру, пактуючи з військовими і цивільними прихильниками монархії. Як думає про се все правдива російська демократія, не знати, бо є оснóвні причини думати, що ся демократія є мітом. Що ж до тої демократії, до дискутує, робить демонстрації і ухвалює votum довір’я кож- ночасному революційному урядові, що ґвалтує її, коли лиш може і де лиш може, то ся демократія показала себе так наївною в державних справах, що перехід влади в її руки на довший час ледве чи є можливий. Заячі скоки Керенського, що, мимо всього, мусить опиратися на буржуазні елементи, показує, що без сих елементів правити Росією не можна та що вони (вони, і ніхто инший!) – майбутні пани Росії. А що сі люди – Ґучкови, Родзянки, Корнілови, Пуришкевичі, Бурцеви і Кропоткіни

– для приємних очей Берліна або Відня відмовляться від своєї традиційної, унаслі- дуваної від царату політики, то таку глупоту їх не будуть осуджувати їх найбіль- ші вороги. Так само мало, як у середині держави, втратив російський імперіялізм свою опору і на Балканах. Румунія і Сербія будуть сею опорою. Становище Бол- гарії не є певне. За такого стану речей зважитися випустити розв’язку польської квестії зі своїх рук і стреміти розв’язати її, як радить “Vossische Zeitung” не проти Росії, лише в порозумінню з нею – є блудом, і то блудом, який буде мститися на найдальших генераціях. У Росії відбувається великий процес, який я волів би на- звати процесом атрофії державної влади, агонією російської державної ідеї. На на- ших очах ідея Петербурга як центру того великого агломерату, що називається “Росія”, – банкрутує. Починають творитися нові осередки політичної волі й чину на “окраїнах” держави. Що сей процес не є штучний, видно хоч би з того, що такі центри постають не лише на землях, що насильно, як Польща, вирвані з-під впли- ву Петербурга. Сі центри творяться ще з більшою елементарною силою в Києві і Гельсінґфорсі. Ніхто не буде так наївним, щоб радити арміям центральних держав, які й без того чинять надлюдське, вести війну без кінця, аж Росія не буде викинута за Волгу. Ще більшою похибкою було б, одначе, втрачати раз здобуте; а вже про- сто політичною глупотою є всяка акція, яка стремить до того, аби стримати агонію російської державної ідеї і додати їй нових сил. Така акція є великою небезпекою для европейського миру, і власне таку акцію ведуть із старанністю, гідною ліпшої справи, всі ті Когени, Шиппелі, “Vossische Zeitung”-и і “Berl. Tageblatt”-и, допома- гаючи консолідації Росії в одно велике ціле, яке не нині, то завтра знову могтиме шпурляти мільйони своїх українцїв, поляків, білорусів туди, де йтиметься про ім- періялістичні інтереси Петербурга.

Паралізування національно-сепаратистичних рухів і консолідація Росії як наці- ональної держави – по-перше, повна перемога “широкоторової” орієнтації в Поль- щі й евентуальне польсько-російське порозуміння з усіма його наслідками для нас, по-друге, – ось ті перспективи, що відкриває нам польська і загальноевропейська криза в теперішній її стадії, коли вона розв’яжеться так, як того бажають німецькі і польські русофіли.

Навчена трилітнім досвідом війни Росія, все одно яка – царська, чи кадетська, чи “демократична”, буде в сім разі старатися зігнути всі свої національності в бара- нячий ріг з ласкавою допомогою нового святого порозуміння”. Візьме знову гору випробована політика: divide et іmpera, маркграфи Вельопольські або… Пілсудські, розчаровані в своїх західноевропейських екстратурах, запевне, не відмовляться провадити політику Ґрюнвальду, а ми опинимося, можливо, перед фактом нової спілки “двох братніх слов’янських народів”, спілки, про яку ми ще з історії – від ві- чної пам’яти Андрусівського договору, від генерала Кречетнікова, що на жадання Варшави тлумив гайдамацьке повстання, зберігаємо якнайживіші спомини…

Summa summarum, внутрішньоросійські умови, в яких вестимемо нашу бороть- бу, були б, може, ліпші, як за царату, але гірші, ніж би вони були тоді, коли б Поль- щу на все вилучено з Росії. Натомість інтернаціональна констеляція була б гіршою: вона була б, подібною до тої, серед якої доводилося працювати італійським і угор- ським революціонерам першої половини XIX ст. або критським повстанцям за Абд Іль Гаміда. “Святе порозуміння” в першім випадку та “европейський концерт” у другім не раз ставили хрест над найгарнішими результатами революційних зма- гань сих націй. Не иншу роль відіграватиме на сході Европи і новий, планований новітніми русофілами тридержавний союз, коли б його вдалося здійснити.

Ся евентуальність, як я вже сказав, є можливою, навіть дуже можливою та, на щастя, не є певною. Серед чинників, від яких залежатиме майбутній status quo в Европі, є пара цілком непередбачуваних. Непередбачуваним є становище Італії з її революційним рухом1, рівно ж становище Франції з її досить сильними мировими течіями. Занепад воєнної енергії сих двох країв може найбільш несподівано впли- нути на умови, серед яких установлюватиметься мир. Ще більш непередбачуваним чинником є Росія. Дуже можливо, що з тої боротьби сил, яка тепер роздирає її на частини, вийде переможна (на хвилю!) революція або реакція; новий Лєнін або новий Корнілов укладе сепаратний мир і новий тридержавний союз. Але можлива й инша комбінація, – в Німеччині візьмуть гору розсудні елементи, схильні до зго- ди з Англією. Можливо, що в сім випадку Росії доведеться миритися на підставі “воєнної карти” – се значить зректися не лише Польщі, але й Курляндії та Литви з частиною Білої Руси. В такім разі уклад східних проблем буде корисніший для нас. Польща, відтята від моря новими, створеними німцями політичними організмами (Литва, Курляндія), хоч і незалежна, тяжіла б так само до Сходу, сподівачися по- вернути Галичину й Познань. Але се тяжіння втратило б той небезпечний характер, який воно мало б, коли б Польща була (автономною чи ні) частиною Росії і коли  б її стратегічний кордон не був обезвартнений втратою Курляндії і Литви. Опріч того, велику вартість мала б моральна поразка російської державної ідеї внаслідок її ліквідації в трьох великих провінціях т. зв. Західної Росії і бодай часткової реа- лізації сепаратистичної програми. Який вплив мало б се на пожвавлення самостій- ницьких змагань на Україні і в Галичині, непотрібно вияснювати. Сей уплив був би ще більший внаслідок міжнародного обезвартнення Росії через втрату Польщі, Литви, Курялндії. Бо що по такій ампутації втратить свій сенс існування франко- російський союз, не підлягає сумніву. Відділена від Німеччини низкою  буферних

 

1. Писано перед дванадцятою битвою над Сочею.

 

держав, утратить Росія всяке мілітарне значення для Французької республіки, і про союз із нею в Парижі так само мало думатимуть, як за часів Людовика XIV та царя Олексія. Для розв’язання польської справи створення незалежної Польщі – за рів- ночасного постання незалежної Литви і хоч би напівавтономної України – значило б великий крок наперід, бо лише через усамостійнення колишніх “кресів” Речі По- сполитої далося б раз на все прогнати з політичного життя Европи привид історич- ної Польщі – сеї найважливішої перешкоди в розв’язанню польського питання.

За однієї умови, одначе, таке розв’язання польської квестії було б для нас не до прийняття: коли б воно обіймало не лише Конгресівку, а й Галичину. Ясно як день, що на таке розв’язання український нарід свого placet ніколи не дасть. Опріч того, се не було б ніяким “розв’язанням”, а більшим заплутанням польської справи, справи, що стала б хронічною европейською хворобою.

Немає нічого більш невдячного, як бавитися в пророцтва в політиці, особливо ж у теперішній час. Наші калькуляції, хоч би якими правдоподібними видавали- ся, можуть нас підвести в найбільш несподіваний спосіб. У найбільш несподіва- ний спосіб може розв’язатися й українська проблема, бодай у тій її частині, що пов’язана з польською. На щастя, однак, не все в нас залежить від позанаціональ- них чинників. Наша нація, що виявила таку несподівану життєву силу, не має ляка- тися знову погрузнути в тій безпросвітній ночі, що тяжіла над нею ще перед роком. Хоч би які невигідні констеляції вигадувала для нас химерна історія, то викреслити нас зі спису живих народів їй уже ледве чи вдасться. Та сей оптимізм був би дуже шкідливий, коли б він знову, як се вже не раз бувало привів нас до розумового й політичного квієтизму, навіваючи нам золоті сни про те, чого ніколи не було і, може, не буде. Mусимо стеречися прикладати до світових подій галицьку мірку. Маємо боротися всіма способами проти примари історичної Польщі на Волині,     в Галичині, в Холмщині, скрізь. Але коли б Польське Королівство знову оберну- лося в більш або менш незалежний “Привіслянський край” Росії, то се було б зле, бо збільшило б силу нашого головного ворога і могло б настати лише внаслідок такого укладу сил в Европі, яке ніяк не може бути нам бажаним. Маємо задивля- тися на польську справу (на скільки вона обходить і нас) з европейського погляду. Мусимо здати собі справу, що ідея історичної Польщі та її будучина залежить від загально-европейської констеляції, від взаємної боротьби різних політичних ідей та концепцій; що польська квестія є лиш частиною тої великої проблеми, яка нази- вається проблемою Східної Европи і яку вже Карл X Густав, Карл XII, Хмельниць- кий, Мазепа та Ягайлони розглядали як інтегральну частину сеї останньої. Лиш коли ми глядітимемо на польську справу з сього ширшого погляду, коли, як у на- шій політичній тактиці у Львові, Відні, Києві і Петербурзі, так і в дипломатичних канцеляріях Европи, так і перед її публічною думкою трактуватимемо польську     і нашу квестію з сього ширшого погляду, лише тоді не дамося звести на манівці політичним крикунам і надпатріотам, що за деревами не бачать лісу, що й досі бачать наївні сни кирило-методіївців про якусь російську, ба, навіть слов’янську федерацію…

Польська криза добігає своєї розв’язки. Їй на зміну прийде по війні друга – українська криза. Бодай би хоч досвід трьохлітньої завірюхи дав нам силу і розум розв’язати її так, як того вимагають інтереси і гідність нації.