Дмитро Донцов «Вибрані твори» Том 1 «Політична аналітика»: ПЕТЕРБУРЗЬКИЙ ПЕРЕВОРОТ

ПЕТЕРБУРЗЬКИЙ ПЕРЕВОРОТ

[Надруковано у виданні:Донцов Д.Вибрані твори у 10-ти т. Т.1 :Політична аналітика (1912 – 1918)/ Упоряд., ред., автор передм. О.Баган.  –  Дрогобич-Львів:ВФ”Відродження”, 2011]

 

Quidquid est,

Timeo Danaos et dona ferentes!

 

Несподіваний і глупий кінець роду Романових викликав цілковите сум’яття по- нять в европейських політичних колах. “Росія” і “царат” так міцно зв’язалися в мозку пересічного європейця, що розрив сеї звичної для всіх асоціяції викликав повну дезорієнтацію, як у прихильників, так і у ворогів царату. Перші – Франція    і Англія – боялися, що революція переступить закреслені їй її протекторами кор- дони та, борони Боже, викличе рух за миром; другі тішили себе надією, що якраз, може, се і станеться. Помилилися і одні, і другі, бо жодні не знали й не розуміли Росії та були здивовані образом, що зненацька відкрився перед ними. А образ сей спочатку був цікавий! “Вільна” Росія зачала далі прясти нитку, що урвалася цара- тові. На чолі Тимчасового уряду став найгаласливіший крикун войовничого імпе- ріялізму П. Мілюков. “Константінополь” і “собіраніє русскіх зємєль” – воєнні цілі Ніколая ІІ і його камарильї – засвоєно, як свої, “революційним” урядом, зідіотілі провідники “інтернаціонального” російського соціялізму видали маніфест до “ци- вілізованого світу”, де, опріч “aux armes citoyens!”, не було ні слівця протесту про- ти загарбницьких планів пп. Мілюкових, великі князі зі скреготом зубів присягали новим панам Росії, а пострах всіх прихильників ладу й порядку – князя-анархіста Крапоткіна разом із революційним шефом жандармів Бурцевим покликано до уря- дової праці з метою успішної “організації перемоги”. “Union sacré”, яку так тяжко було створити старому ладові, і на якому завданню він, зрештою, зламав собі карк, привернено в перші дні перевороту одним махом, і портрети Чхеїдзе та Суханова – людей, на яких недавно вішала пси ціла антантська преса, прикрашають уже собою сторінки бульварного органу французьких капіталістів і “Kriegshetz-єрів” “Matin” як борців за “правду і справедливість”!”.

Відтак ситуація трохи змінилася. Марево аграрної революції, дезорганізації ар- мії, анархічна пропаганда Лєніна, анархія в краю і сполучена зі всім тим загальна туга за миром змусили “патріотів” трохи згорнути свій імперіялістичиий прапор. З болем у серці стерто з нього слово “Константинополь”; з болем у серці й усмішкою на устах (gute Mine zum bösen Spiel!) пожертвовано й “непідлеглою Польщею”, яку відзискати назад навіки втратили надію; з болем у серці зрезиґновано з анексій, до того ж дотичну формулу укладено з усією спритністю адвокатської казуїстики, що дозволяє на всякі тлумачення. Лібералізм зробив останні поступки    розбурханим масам плебсу, і кожний із противників стоїть тепер зі зброєю коло ноги, не спуска- ючи очей один з одного, очікуючи дальшого розвою подій.

Такий є моментальний образ російської революції. Чи він зміниться? Напевно. Неправдою є, що революції є твором одного дня. Перша Англійська революція тяглася роки; Велика французька – від 1789 до 1815, Лютнева – від 1848 до 1852. Цілі роки тривало й американське повстання проти Англії. Певно, не инакше буде й у Росії, бо раз розпутані різні суспільні сили не уляжуться так скоро. Може, пп. Львовим удасться вмовити російський нарід, який має такі самі довгі вуха, як кож- ний інший, що кадетсько-октябристська революція є його власна. Може, доведе- ний до останнього зростанням доріжні й господарською руїною нарід попроща- ється зі своїми новими опікунами російським “пошли вонъ!” і заініціює поважний рух за мир. Може, в Росії утримається фактично вже існуюча республіка, а може, повернуть до неї провчені Романови з каганцем на писку: революція все і скрізь починалася детронізацією одного панівного, а закінчувалася інтронізацією иншо- го. І коли по Робесп’єрі міг прийти Людовік XVIII, по Кромвелу – Карл II, а по Луї Блан’і – Луї Наполеон, то не є винятком, що по Керенськім прийде якийсь Романов, Салтиков або инший Гольштайн-Ґотторн. Сі історичні аналогії, а рівно ж загальна неясність ситуації в Росії не дозволяють ясно і недвозначно відповісти на питання, яке нас найбільше обходить: що принесе ця революція Україні? Як вплине вона на дальшу політичну еволюцію Росії? Але приблизна відповідь на це, пре- цінь, не є неможлива. Бо хоч би які форми приймав хід подій у сусідній державі, хоч би які пертурбації нею хитали, не трудно вгадати, який буде сталий результат березневих днів 1917 року. Цей сталий результат, який уже зарисовується перед очима глядача, який є незалежний від форми правління, – є перемога буржуазного лібералізму. Чи буде запроваджене загальне виборче право, чи ні, чи Росія стане краєм конституційним, чи парламентарним, правдивими господарями зістануть ті, хто має економічну перевагу в суспільності: великий капітал і його слуги. Так є у Франції, так є в Англії й Америці, так буде й у Росії, хоч би панове Чхеїдзи навіть на голову стали, хоч би Лєнінові вдалося, наслідуючи Паризьку комуну з 1871 р., залляти вулиці Петербурга потоками крови. Сей капітал, що моментально є ре- презентований буржуазним лібералізмом, не є вже жодним іксом, яким він був ще перед кількома літами. Як політичний чинник, бере він початок від епохи Алексан- дра ІІ, і має за собою вже досить довгу історію, з якої 12 останніх літ проведені на арені легального політичного життя. Чого нам від нього сподіватися, на це можемо знайти відповідь, не боячися закидів “реальників”, що кожного заглядання в буду- чину бояться, як чорт ладану.

Що ж то є сей російський лібералізм? Се є дуже складний конгломерат людей, класів і настроїв. Се є Ґучков і Керенський, се є герої Ґорького – “sans patrie” і па- тріоти par excellence, як П. Мілюков; це напівграмотні народні вчителі з Костроми або Орла з довгим волоссям, що в кожній людині иншої нації бачать етнічне не- порозуміння або помилку Творця, се є “сознательные граждане” з “черты оседлос- ти” з широкими пасами й синіми “косоворотками”, які щасливо сполучають ідеали “інтернаціоналізму” з практикою русифікаторства в Україні, Литві й Польщі; це “статечні” patres familias, які з переляку перед аграрною революцією кинулися в 1907 році в обійми цареві і Столипіну; але це рівно ж жовтодзьобі революціонери, що є “засадничо” проти “всякого уряду”. Се є конгломерат людей різних класів і народностей, надихнених одною спільною ідеологією. Головні елементи сеї остан- ньої є: західноевропейська “свобода”, заправлена апашівсько-ґорьківською   філософією ваґабундизму, і унаслідуваний від татарів централізм, злагоджений лихо зрозумілим марксівським “інтернаціоналізмом”. Але всі сі прикмети творять лиш одно лице російського ліберального Януса. Він має також і инше. Досі, засуджений на боротьбу зі своїм невблаганним ворогом – царатом, він обертав до нього, як Мі- сяць до Землі, лиш одно своє лице, повне ненависти до всякого гніту і насильства, факт, через який усі думали, що иншого лиця лібералізм загалом не має. Воно,    це инше, показувалося лише маленьким краєчком всякий раз, як царський трон зачинав хитатися: в 1825 році, в 1905 і тепер! Тепер, коли російський лібералізм обернув до нас ласкаво обидві свої тварі, бачимо, що друга з них є лицем заборчого імперіялізму.

Багато наївних політиків із Куликова або Ромен, напихані літературою Турґенє- ва, Успєнського та Нєкрасова, літературою “любови до меншого брата”, не бачили сього лиця, а тих, що звертали уваги на грізну небезпеку, викпивано, як докучливих Кассандр. Тепер, по двох і пів літах війни, по упадку в гріх Плєханова й Алексин- ського та по переході в патріотичний табір тисяч колишніх революціонерів, факт існування ліберального імперіялізму як сильної течії не сміє бути заперечуваним. Чи цей імперіялізм у своїй скрайній, мілюковській, формі візьме гору, чи йому вдасться, за ласкавої допомоги “інтернаціональних” соціялістів із Гомеля або Ка- луги знову пхнути оглуплені мільйони гарматного м’яса на здобуття милих серцю “революційного” уряду Константинополя і Дарданелл, чи він буде змушений часо- во звинути свій прапор (як се сталося тепер), є важливо для теперішнього моменту і для питання війни або миру; але не для цілої нової епохи російської історії, що почалася в криваві дні березня на петербурзькому бруку. А на сій епосі, безпере- чно, буде витиснена печать імперіялізму та здобуття нових ринків і територіяльної експансії. Ці самі люди 4-ої Думи, що мають більшість у Тимчасовім уряді, завсіг- ди апробували (за малими виїмками) політику територіяльної експансії в Персії,   в Монґолії, у Вірменії та в Европі. І коли вони хвилево сю політику під натиском розбурханої демократичної фурії покинули, то се не значить, щоб вони її знову не розпочали, як прийдуть до того відповідні умови, як народна стихія знову відпливе у свої береги. Зовнішня політика кожної капіталістичної держави дефініюється її географічним положенням, і, поки Росія стоятиме твердою ногою на Дніпрі, доти лишаться всякі, хоч якнайбільш урочисті “резигнації” з Константинополя й инших анексій, облудою і брехнею. Ліберальний імперіялізм або імперіялістичпий лібе- ралізм – ось ім’я тої потвори, яка зродилася в сі криваві дні березня з неправого пожиття буржуазії і пролетарської демократії. Йому, й нікому иншому, призначено записати той розділ російської історії, що розпочався в 1917 році.

Чого маємо сподіватися від нашого нового багатоголового пана, що якраз тепер етаблює свою резиденцію в так глупо покинутім своїм господарем Зимовім палаці? Усього й нічого. Усього, бо новий режим, мимо своєї волі, як свою логічну консек- венцію принесе нам свободу організації національних сил, можливість організації мас для боротьби за національні права. Нічого, бо Росія є, з натури речі, нашим не- вблаганим і принциповим ворогом, який, не негуючи себе самого, не може ніколи дати нам скільки-небудь широких національних уступств. Добре сталося, що рево- люція вибухла під час війни. Якби се настало по війні, то потрібно було б, може, 20 або 30 літ, аби наші закордонні політики переконалися, що зовнішня політика “нової” Росії ні в чому не поступається старій. Тепер се стане ясним для кожного. Що більше, коли б “нова” Росія вийшла переможеною з сеї війни, то світова війна скомпрометувала б не лише царат (як се було дотепер), але й ліберальний імперіялізм Мілюкових, що для нас є дуже важливо. Ще важливішим наслідком революції буде, що нарешті наша боротьба з Росією прибере форми, відповідні до її суті. Тепер невільно вже буде так званому російському “общєству” та “інтєлігєнції”, що віднині вступають у права роду Романових, у своїй ворожій до “інородців” по- літиці ховатися за царську мантію. Тепер не династія, лише сам російський “нарід” буде мусити взяти на себе відповідальність за ту систему гніту, яка, хоч і змодерні- зована, але все ж тяжітиме над Україною. Що скорше стане загальною свідомість сього факту, то скорше ввійде українство в Росії на шлях боротьби не з “царатом”, не з “режимом 3-го червня”, не з тою чи тою системою в російській державі, тільки з самою сею державою як такою. З сього погляду треба лише вітати переворот у Росії як подію, що незмірно прискорить процес дозрівання української політичної думки.

Другою додатньою консеквенцією перевороту для нас буде неминуча демокра- тизація Росії, бо процес демократизації багатонаціональної держави набирає на її окраїнах характеру націоналізації всіх сторін громадсько-політичного життя. Про- будження мас у 1905 році викликало колосальний попит на популярну книжку і часопис, на Україні – на українську книжку й український часопис. Втручання мас у політичне життя створило потребу нових, опертих на маси політичних “партій”. На Україні це повело до організації всіляких національних зв’язків – “українська селянська спілка”, “союз українських вчителів” і т. д. Отворення дверей Думи для селянства повело до постання українського представництва в палаті. І навпаки, хвилева перемога реакції, закріплена актом 16 червня 1907 р., скерована проти демосу загалом, поцілила і вкраїнський національний рух. Дума втратила своїх українських представників. Для того й революція 1917 р., що знову вивела на сус- пільну арену маси, стане великою підоймою національної, культурної і політич- ної самоорганізації українства. Сей факт і є другою додатньою для нас стороною петербурзького перевороту. Лише помилкою було б його переоцінювати. Кожна організація викликає контрорганізацію, контрорганізацію живих сил російської суспільности. Се поведе до т. зв. суспільного націоналізму, який буде тисячкрат небезпечніший від брутального, але часто глупо безпорадного і позбавленого сис- теми націоналізму бюрократії1.

Тут ми підходимо до тіньових сторін революції, які підкреслювати і прига- дувати за кожної нагоди є обов’язком кожного демократа. Я говорив щойно про нові можливості самоорганізації українства. Чи сі можливості є безмежні? Чи ре- волюція признає право української нації – становити о собі аж до його найдаль- ших консеквенцій? Розуміється! – відповідає вульгарна думка. Ніколи! – відпо- відає критичний розум. Ніколи, бо демократизація Росії знайде свої межі у двох важливих політичних чинниках: перший – національний склад держави, другий

– імперіялістичний напрям її зовнішньої політики, що, як зауважив я вгорі, мимо найбільш урочистих завірень, не так скоро дасться закинути. Обидва разом є сі чинники колосальним гальмом, який не дозволить російському державному возові котитися по дорозі демократизму так прудко, як би ми собі того бажали. Вплив сих чинників на політичний розвиток України може бути просто фатальним Що російський лібералізм любить “свободную Россію”, не підлягає сумніву. Але ще більше любить він російську Росію. Демократична, правдиво демократична Росія,

 

1. Про перші спроби контрсамоорганізації російської суспільности вже доносять газети: в Києві по- став “Клубъ Югороссовъ”, метою якого є боротьба проти далекосяжних українських жадань.

 

де б “інородці” мали політичний вплив, що відповідав би їхній кількості, не може бути російською, бо Росія є лише в 43% свого населення краєм російським. Дати “інородцям” відповідний політичний вплив – значить для московської буржуазії – зректися свого політичного, культурного й економічного впливу на найліпшій та стратегічно і господарсько найважливішій половині европейської Росії. Такі речі добровільно не роблять! Виборча ординація 1907 року і закон 1911 р. про земства в Україні й Білій Русі є зразками, яким способом можна погодити конечні уступства на річ демократії зі збереженням російського характеру держави. Можемо бути певними, що сі зразки не залишаться без дальшого наслідування. Там, де доведеть- ся вибирати між вірністю засадам лібералізму і збереженням російськости держа- ви, російська буржуазія завсігди волітиме останнього. Ця обставина має значно зменшити надії, які багато хто навіть серед нас покладають на щойно народжену “вільну” Росію.

Ці надії зробляться ще меншими, коли ми згадаємо, яку роль у майбутій Ро-   сії гратиме воюючий імперіялізм. Кожна заборча політика потребує міцно скутого державного апарату; федерація, що замість одної зосередкованої державної волі, творить цілу низку воль, розбіжних часом у своїх напрямах і цілях, не є відповід- ним одягом для заборчої держави. Се і є причина тої нехоті, з якою Росія – цар- ська, як і ліберальна – все ставилася до вимоги автономії України. Край, що займає такий колосальний простір і понад 50 міл. людности, край, що межує з Австрі-   єю і Туреччиною, що лежить на найважливіших дорогах експансії Росії, не сміє, з погляду російського імперіялізму, дістати иншого осередку збірної думки й волі, опріч того, де сидить “революційний” уряд. Росія може обіцяти “незалежність” Польщі, яка зайнята військами центральних держав; се, прецінь, є ніщо инше, як акт десперації, яким теперішні пани ситуації в Петербурзі хочуть замаскувати оче- видну неможливість для себе відзискання назад Королівства Польського. Може Росія дурити різними обіцянками й литовців, ба, навіть дотримати їх: йдеться тут, прецінь, о маленький край, половина якого знову-таки зайнята німцями. Але щоб російські ліберали згодилися дати автономію Україні – даремні надії! Треба собі лише пригадати промову Мілюкова в лютому 1914 р. в Думі, де він сю автономію назвав “найбільшою небезпекою для Росії”, треба пригадати ухильну відповідь Ґучкова представникові українських автономістів баронові ІІІтейнґлеві, треба зга- дати засадничо вороже становище російського соціялізму до гасла автономії або нахабно брутальну поставу російських “ульстерців” на Україні супроти мінімаль- них жадань українського самоврядування, аби не робити собі в цьому сенсі жодних утопій.

Демократичні революції все йшли під гаслом  централізму,  а  не  федераліз- му. Кромвел, і ніхто инший, був тим, що manu militari задушив свободу Ірлан-    дії. Французькі якобінці були тими, що стерли з лиця землі історичні провінції Франції, аби переділити її в найдивачніший спосіб на 83 “департаменти”; російські революціонери-декабристи були ворогами всякої “партикуляризації”, і лише моло- дотурецькій революції 1908 р. вдалося створити поняття “отоманського” громадя- нина там, де перед тим були лише греки, албанці, жиди і турки.

Багатьом імпонує дійсно імпозантна українська маніфестація в Росії по вибуху революції. Але не треба тратити голови, не треба забувати, що ті свободи, які ми там здобули, маємо ми не як українці, лиш як російські громадяни. Сі свободи є автоматичні наслідки революції, а не щось таке, що дане спеціяльно нам. Инших нам добровільно не дадуть ні нині, ні присно, ні вовіки віків, коли не виборемо   їх самі. Наразі, здається, до того брак нам сил. Автономія – не скалічена, “культурно- національна”, а правдиво політична автономія – ось де є та межа, до якої не збли- зиться Росія у своїй політиці уступств для українців, хіба що зростаюча анархія розіб’є на частини штучну будову Російської імперії. Федеративна, що обіймає також Україну, Росія є таким самим дивоглядом, як федеративна Англія, що обі- ймає Ірландію, або федеративна Німеччина, що обіймає Познань і Шлеськ як осіб- ний польський край. На жаль, мені здається, цей погляд ледве чи знайде багато прихильників серед українців, які готові піти на жир московської демагогії. І в сім, власне, лежить одна з найстрашніших небезпек, яку несе нам російська револю- ція. Треба боятися, щоб “безсмысленныя мечтания’’ (кажучи словами Ніколая ІІ), збуджені на Україні революцією, не запрягли наших політиків у Росії до воза ро- сійського імперіялізму та не воскресили старих, шкідливих для нас “константино- польських” ідей Драгоманова; треба боятися погодження українців із російською державою ціною кількох ілюзій, які протягом пари літ розвіються, як дим.

Коли б так сталося, коли б росіянам удалося червоною стяжкою прив’язати нас міцніше, як досі, до воза їхньої державности, то мусили б оплакувати революцію! Мусили б ми жаліти, що так зненацька й несподівано обірвала своє життя кон- цепція, якою дотепер жили самостійницькі елементи в Литві, Польщі та Україні, концепція сепаратизму.

Протягом останніх місяців ідея сепаратизму, відділення від Росії її т. зв. окраїн робила колосальні кроки наперід. Спершу віджили сі ідеї з вибухом війни серед самих “інородців”. Відтак прийшла історична промова німецького канцлера про визволення народів, що жиють під російським ярмом від Балтійського моря до волинських багн; з огляду на царський режим і на силу австро-німецьких армій    сі слова не були позбавлені великого і глибокого змісту; вони імпонували навіть противникам осередніх цісарств. Відтак настало 5 падолиста – перший практич- ний крок у реалізації сепаратистичної програми. Сей крок був таки зараз належито оцінений і Антантою, яка в телеграмі Брияна і Ґрея до Трєпова визнавала, що неза- лежна Польща має бути “одним із чинників европейської рівноваги” – новий удар по ідеї російської державности, по “единой и неделимой” Росії. До сеї нової методи розв’язання питань російської “окраїнної” політики прилучився врешті й Вільсон. Услід за тим постали чутки про створення литовського князівства, виростала в ці- лій її вазі проблема України… Білоруський “Гоман” зняв дискусію про потребу моря для свого краю, почалася пожвавлена дискусія про взаємні відносини нових, що мали утворитися, держав. Виникла знову ціла низка від кінця ХVІІІ віку вже не актуальних проблем політичного устрою і взаємин того конгломерату земель, що тепер називається “західною Росією”, а яка колись мала свою окрему культуру, по- літичний стиль та історичне призначення. Історичний шильд “Росія”, наданий сим землям за Петра І і Катерини II знову став видаватися такою самою недоречністю, якою він був тоді і якою, в ґрунті речі, є і дотепер. Противно, инша концепція устрою цих земель, концепція Мазепи, Карла X, Ґустава й Карла XII, Ягайлонів

– різні форми тої самої ідеї – робилася на наших очах знову дійсністю! Всередині цього процесу, як удар бомби, прийшла революція з її “визвольною”, але і центра- лістичною ідеологією. Ідея Петербурга як центру сих земель, ідея одної держав- ности на всіх краях т. зв. “Росії” знову готова серед багатьох засліплених обходити свої тріюмфи. І коли перед революцією сильно зростали сепаратистичні течії на Українї, і навіть “у більш поміркованих верствах української суспільности почала брати перевагу байдужність до долі Росії як держави” (гл. вивід з п. Василенком в “Утре России” від 14 квітня с. р.), то тепер ся невтральність щодо російської держави, за свідоцтвом того самого політика, на Україні щезла, а, на думку п. Ви- нниченка, висловлену ним на з’їзді 6–8 квітня, ся Росія стала українцям дорожчою, ніж росіянам. Коли б сі погляди стали поглядами українського загалу, мусили б ми, повторюю, жаліти, чому революція вибухла так скоро.

Політична свобода української нації, ба, навіть релятивна свобода є невіддільна від квестії міжнародної політики, і тому той день, у який наші українські політи- ки із Росії дали б себе, ідучи слідами Драгоманова, запрягти до імперіялістичного воза російської державности, був би найтемнішим днем у нашій історії. Коли з упадком Туреччини не викроєно з неї російських пашаликів, лиш самостійні дер- жави, коли Бельгія і Голандія зуміли віками відстоювати свою незалежність, то сталося се тому, що власне такого, а не иншого розв’язання сих квестій вимагали важливі міжнародні інтереси, інтереси кількох держав. Коли з “Привіслянського краю” та “південно-західних” ґуберній Росії раптом виникли польське, литовсько- білоруське та українське питання, то маємо цим завдячувати першою мірою тому, що поруч Росії були дві сильні мілітарні держави; тому що комплекс сих земель був важливим стратегічним тереном, на якім стикалися політично-економічні ін- тереси різних державних груп, доля якого так довго не могла бути дефінітивно й невідклично розв’язана, як довго сей етнографічний простір перебував у руках не одної, а кількох держав: Польща – Німеччини, Австрії і Росії; Литва – Німеччини  й Росії; Україна – Австрії, Угорщини та Росії. Коли б сього не було або не стало (як того хоче Мілюков і Кº); коли б під впливом висліду війни й вибуху революції українська політична думка дала себе відвести раз на все від дороги сепаратизму, від ставлення своєї проблеми як проблеми міжнародної – на дорогу перебудови російської держави на засадах федерації – справа вільного національного розвою неросійських народів Східної Европи стала б справою мертвою, справою внутріш- ньоросійською2. Се був би найстрашніший удар, що нам мала б завдати револю- ція.

Се є рівно ж причина, через яку наші земляки в Росії мусять, не зрікаючись конечних компромісів, розвинути прапор власної національної революції та випо- вісти відкритувійну централістичному якобінству та ліберальному імперіалізмові, з одного боку, ідеї російської державности, з другого. Першим тому, що вони гро- зять зіпхнути нашу проблему до ролі одного з “внутрішньоросійських” питань. Другій – бо вона гальмівно діє на поступ ідеї сепаратизму і є засадничим ворогом національної свободи України.

З попередньої оцінки додатніх і від’ємних сторін березневих подій у Росії ясні вже самі собою тактичні гасла, що їх мали б виписати на своїм прапорі в тепе- рішній хвилі російські українцї. Сі гасла були б: 1) боротьба проти російського імперіялізму, 2) скликання української конституанти в Києві з правом рішати про політичний устрій краю і його стосунок до Москви, 3) жадання (подібно до фінів) інтернаціональних гарантій для нашої свободи, незалежно від змісту сеї остан- ньої. Паралельно мала б іти інтенсивна організація всіх культурних, економічних і політичних сил на Україні.

Лише тоді, коли се поведеться, коли узглядняться всі додатні й від’ємні кон- секвенції революції, коли використаються без останку перші (самоорганізація)    і

 

2. Задля того ми мусимо всіма силами обставати за цілістю й неподільністю Австрії, включаючи сюди і Галичину з Буковиною.

 

зневтралізується вплив других (боротьба проти російського централістичного яко- бінства і за інтернаціоналізацію українського питання), лише тоді будемо могти сказати, що кров, пролита на петербурзькім бруку, була пролита не даремно. Лише тоді, коли ми – і політично, і духово – увільнимося від душних обіймів тої потво- ри – ліберального якобінства, що засяде на троні “вільної” Росії, лише тоді, коли з нескаліченою душею і міцною волею провадитимемо нашу політику не з Росією, лише проти неї, – лише тоді зможемо незаплямленим віддати наш національний стяг у дужчі руки нащадків.

Вільна Росія може – з конечности! – робити нам концесії, кокетувати нас. Але   і “найгарніша жінка Франції не в стані дати понад те, що вона має”. Не зробить сього її Росія. Треба від неї взяти те, що вона дає, і навіть більше, але відтак іти далі своєю дорогою, не впадаючи в телячий захват, не фратернізуючи з “братнім народом”, не даючи себе отруїти дурманом російської “весни народів”.

Аби і тут, як по кожнім упоєнню, не настала злуда й оспалість, зневіра у власні сили .

 

Берно, квітень 1917 р.