Дмитро Донцов «Вибрані твори» Том 1 «Політична аналітика»: ПЕРЕД НОВОЮ ПРОБЛЕМОЮ

Автор: . 28 Лип 2016 в 0:01

ПЕРЕД НОВОЮ ПРОБЛЕМОЮ

[Надруковано у виданні:Донцов Д.Вибрані твори у 10-ти т. Т.1 :Політична аналітика (1912 – 1918)/ Упоряд., ред., автор передм. О.Баган.  –  Дрогобич-Львів:ВФ”Відродження”, 2011]

 

Уже кільках місяців Волинь є тереном війни. Дивні ремінісценції збуджує пере- сування військ між Почаєвом, Кременцем, Дубном, Рівним…

Скільки претендентів мали колись сі міста! Останнім із них перед Росією була Польща, і xoч кордони 1772 року давно затерті історією, одначе сам факт їх іс- нування надовго лишиться в народній пам’яті. Не так давно минув той час, коли Київщина для полтавських заробітчан була Польщею. “Поляком” був і галицький русин для своїх же братів із Мукачева або Ясеня (Керезмези), “поляками” звуть себе часто й численні українські мандрівники, що їх юрбами можна стрінути на берлінському бруку або в робітничих конторах Амстердама.

Як смутний сон про давно минуле, були сі ремінісценції в консервативній пси- хіці нашого селянина, який, та й чи лише він один? – певно, й не гадає, що сей сон незадовго готов стати знову дійсністю! Ся можливість стає одною з найбільш палючих проблем нашого нового життя, яка – не нині, то завтра – зі ще неясної і несмілої ідеї стане, може, скристалізованим фактом. І що в тім було б дивного?

Чи є загалом щось дивного в наші часи? Коли події світової історії зміняються часті- ше, як образки в кінотеатрі? Коли те, що вчора збуджувало респект і повагу, нині стоїть на краю пропасти; коли те, чому всі вчені і невчені астрологи віщували неминучу смерть, показує нечувану силу мускулів і спритність думки? Коли мале стало великим, а велике

– малим, коли те, що вмерло, здавалось би, перед віками, починає рухатись, коли знена- цька зникли всі закони логіки, перспективи й часу! Що є неможливого в такі часи?

А тим більше у нас, на Сході Европи. Хто на Заході знав і розумів сей Схід? Прецінь, край коло Вісли і Дніпра – се ж був Орієнт для культурного европейця. Не даремно і Victor Hugo свою чудову поему “Mazeppa” помістив у збірці під загаль- ним написом “Les Orientales”. Орієнт! А в Орієнті народ, властиво, ніколи не існу- вав. Був лише пануючий, який на цілім просторі підвладних собі земель витискав печать своєї державної ідеї і своєї національности. Що ж дивного, що ще донедавна “культурний світ” за Волочиськами бачив таку саму Росію, що й у Калузі? Для нього було звичайним, що ціла ся збиранина народів була замальована тою самою фарбою, яка на всіх бібліотечних мапах уживаєть ся на означення Росії. Тепер, коли й найтупіший філістер переконався, що там, у волинських лісах і на степах Поділля, Росії, властиво, ніколи не було, а була лише російська поволока; коли він побачив сю поволоку здертою, перед його очима стала инша, що нею була вкрита наша нація, заки вона пішла під Росію. Коли філістер переконався, що Росія там згинула, він поліз до Konversationslexikon-y і, перекинувши кілька сторінок назад, аби побачити, що там було перед Росією, – знайшов Польщу…

 

Польщу Ягайлонів! Скільки споминів збуджує в нас сей старий образ, і я зовсім не належу до тих, що готові замазати сей образ чорною барвою, не лишаючи на нім ясної цятки. Зумію зрозуміти страшний біль, що добувається з пісні “Z dymem pożarów” замученої на смерть нації. Маю рівно ж досить естетичного почуття, аби цілою істотою обурюватися на саму можливість російського панування над поль- ським народом.

Та се панування, здається, минуло раз на все, а контури історичної Польщі за- рисовуються чимраз виразніше, збуджуючи цілу хмару споминів. А сі спомини! Сі спомини – то Цецора і московський похід Конашевича, то Хмельницький, що йде на руку Янові-Казимирові, бажаючи з геніяльною інтуїцією велетня, може, востан- нє відвернути від себе страшний 1654 рік, куди несла його хвиля подій; крикнути востаннє: contra spem spero!

Спогади… Се Виговський і Немирич, се Гадяцька конвенція, се молодий Хмель- ниченко, що мусів невдалою рукою направити велику помилку великого батька, се Чуднів. Ми їх розуміємо. Коли не в сій конкретній формі, то бодай у cім напрямі їхньої політики слідно було добре розуміння завдання хвилі; в сім розпачливім шарпанню на захід слідно було навіяну страхом смерти впертість того, кого ведуть на заріз… А по тім всім, по Гадячі й Чуднові, як останній акорд – 1667 рік, Андру- сів, і його славнозвісний 28 артикул. Се чорнило, що ним “обидві пертрактуючі сторони” підписали Андрусівський договір, вимазали в пам’яти нащадків і Цецо- ру, і Гадяч, і багато-багато иншого, а із розстрілом Виговського зійшла в могилу раз на все і ся ідея, що його надихала.

Потім, потім не було вже ні Чуднова, ні Юрася, були лише Ґонти й Залізня-   ки, мстиві лицарі юрби. Далі прийшов спокій, серед якого накликування Колонтая “chociaż popiołom tych, którzy układali konwencyę hadiacką dotrzymać wiary” лунали, як голос із того світу, не знаходячи ні послуху, ні відгомону…

І не дивлячись у вічі історичній правді, можемо сміло сказати: не ми були тому виною, що не инші, лише Андрусівські традиції стали політичним дороговказом наших сусідів, що через Кречетнікова, який стлумив гайдамацьке повстання, сяга- ють аж до XX віку! Се мусимо собі усвідомити й витягнути з сього факту всі його консеквенції.

І політична думка українського народу вже їх витягла, сі консеквенції. Чому ім’я Мазепи є в нас таке популярне? Чому якраз воно і в нас, і в наших ворогів стало символом українських самостійницьких змагань?

Тому, що се була суцільна натура, що знала лиш одну мету. І навіть його пер- вісні хитання й запобігливість перед Петром, ціла ся покора – се була доцільна і свідома гра, се була покора папи Сикста І, що – як кардинал – чекав лише слушного часу, аби випростувати свою похилу постать і змінити свій хрипкий голос. Тому ім’я Мазепи таке популярне, що він з доцільною впертістю генія, яку часто беруть за обмеженість, ішов просто до одної ціли, і по-свойому хотів записати відвернуту перед ним сторінку світової історії. Його ім’я перейшло до сеї історії, пов’язане з ім’ям Полтави і більш з нічим. А инших? Хмельницький зв’язав своє ім’я не лише з Жовтими Водами, але й з Переяславом. Виговський – не лише з Конотопом, але й з Гадячем. Не ми кидатимемо за те каміння у їх пам’ять, але людській психіці є властивим міряти минуле очима сучасника і, певно, такими очима дивився на Бог- дана й Шевченко, проклинаючи його в своїх віршах.

Сими очима мусимо й ми глядіти на завдання сучасної хвилі, а тоді побачимо, що 1667 рік і все, що було по нім – поставив остаточно хрест над обома  Хмельницькими. Певно, що ані на одну, ані на другу з вказаних ними доріг наш нарід добровільно не вступить.

Тяжка ся дорога, що нею йде український нарід, та не є він уже тим сліпцем, що, як зблукана вівця, все вертає до тих самих і вже давно полишених стежок.

Пишу се не тому, щоб бабратися в минулім. Пишу се для того, що той сон, про який я згадував вгорі, готові нам знову навіяти!

І хто б міг тому перешкодити?

Історична Немезида? Але ж ся Немезида часом позбавлена всякої логіки. Надія, що се не відповідало б інтересам тих або сих важливих чинників? Що за наївність? Ще шведський канцлер Oksenstjerna писав колись свому приятелеві: “Ти не можеш уявити собі, мій друже, з поміччю якої дрібки розуму правиться світом!” Се ре- чення й досі не втратило слушности. І досі ми бачимо, як люди, поставлені силою подій на новий шлях, як отара, шукають за покинутим; як вони, замість того, аби відверто голосити нову євангелію, нову весну нових народів, з тупістю сектярів уперто перекидають старі шпаргали старих мудреців, аби вишукати, як сей або той великий муж, що помер перед ста літами, задивлявся на сю або ту квестію! Ні, не на логіку історії мусимо числити, а на щось инше. Се инше – є ми самі.

Manu militari здерто з нас – почасти – той російський саван, що вже від 100–200 літ зморою лежав на нашім народі. Здерто його під Кременцем і Дубном. Та оста- ється ще другий, і сей другий хочуть нам лишити. І до сього треба не допустити. І коли старі історичні шпаргали говорять не за нас, лише проти нас, відповідно, коли десь задалеко засунуті по шафах ті томи всесвітньої історії, які говорять і про нас, то мусимо ми самі про себе нагадати.

Мусимо кричати, не просити й не молити, – що ми тут є і хочемо позістати самі собою і на власній землі!

Маємо кричати так голосно, аби наш крик заглушив і стогін минулих поколінь, і ті фанфари, якими хочуть збудити з гробу поховані там традиції 1772 року, і гук гармат, і шепіт наклепів.

Се мусимо зробити тепер, зараз, у тій хвилі!

Рубрики: Видання Центру | Твори Дмитра Донцова