Дмитро Донцов «Вибрані твори» Том 1 «Політична аналітика»: НАЦІОНАЛЬНІ СВЯТОЩІ

НАЦІОНАЛЬНІ СВЯТОЩІ

[Надруковано у виданні:Донцов Д.Вибрані твори у 10-ти т. Т.1 :Політична аналітика (1912 – 1918)/ Упоряд., ред., автор передм. О.Баган.  –  Дрогобич-Львів:ВФ”Відродження”, 2011]

 

“Warum sollten wir denn auch uns schenen vor dieser Klarheit ? Das Nebel wird duS die Unbekanntschaft damit nicht kleiner, noch durch die Erkenntnis grösser; es wird nur heilbar durch die letztere”.

Joh. Gottlieb Fichte.

(“Reden an die deutsche Nation”)

 

“Чому ж ми соромимося очевидного? Через незнання затуманеність не змен- шиться, а через знання не збільшиться; однак розвіяти її можна лише через останнє”.

Йоган Ґотліб Фіхте

(“Промови до німецької нації”)

 

 

У 1804 р., по страшнім погромі під Єною і Аверштедтом, коли Німеччина, лежа- ла у стіп Наполеона, кинено клич: “Спокій є найвищим обов’язком громадянина!” Се гасло, назовні так привабне і мужнє, невдовзі стало прапором усіх політичних кретинів від Райну аж до Німану, яких ані великі національні ідеали, ані пригади страшної дійсности не зуміли вивести з їхнього святого спокою – спокою філісте- рів.

Тим, чим для німців наполеонівської доби був оклик “спокою!”, стали для нас два кличі: “безсмертність нації” і “національна солідарність”, за які, мов за камін- ний мур, ховається тепер уся закостенілість, політичне неуцтво й лінивство думки української “суспільности”. Перший із тих кличів здобув собі популярність осо- бливо тепер, коли прийшов час роблення балансу нашої дволітньої політики, коли маячіння про зміну правно-державного становища нашого народу розвіялися, як дим, коли

з широких доріг любови і бою за всіх на круті та вузькі ми зійшли манівці.

Та аксіома мала бути бальзамом на ятрачі рани, потіхою для зневірених, роз- радою для вірних. Хай, говорили, ваші правно-державні аспірації не будуть і тепер здійснені, хай ми знову повернемося назад, хай знову опинимось не на возі, лиш “під возом”. Не горе ще! Мимо того всього, не сміємо “піддаватися під впливом сих подій гіпнозу, ніби рішалася справа самого нашого життя”, не сміємо “дошуку- ватися до сього, начебто хто-небудь, серед яких-небудь обставин міг справити нам, живій нації, “катову вечерю”. Джерело нашого життя безсмертне. У круговерті теперішніх подій більше ніж коли-небудь треба нам вірити, що будучність наша, що ніхто не в змозі нам її відібрати! Не сміємо допустити думки, ніби справа йшла за наше життя!” (див. ст. др. Старосольського в ч. 9-10 “Шляхів”). Аксіома безсмерт- ности нації виражена тими словами виразно і яскраво, і я вірю, що ті слова зна- йдуть гарячий відзвук у серцях тисячів українців, готових ще раз крикнути: contra spem spero! I мимо того, важуся твердити, що та аксіома є найшкідливішою, може, зі всіх, що кружляють по головах нашої розшматованої і розбитої ідейно громади, і найреакційнішою, бо присипляючою так тепер потрібну енергію народу, що пере- шкоджає зорієнтуватися у вирі подій. І, власне, ніхто инший, як цитований д-ром Старосольським Фіхте, був найзавзятішим противником тих уроєнь і потіх майже реліґійних надій на вічне життя народу. До його незвичайно цікавих висновків про се верну нижче, а тепер до самої речі. На чому, отже, полягає та віра, та надія? По- мойому, не на чім иншім, як лиш на нашій традиційній вірі в “українську піч”, в ту, як її називав Самійленко, “фортецю міцну”, яка є останнім захистом для нещасного патріота, де його ніякий чорт не дістане і де нація, обдерта зі всього, хоча б тільки в думках, буде жити – незнищенна й безсмертна! То є та сама віра, що, доки ми будемо могти ходити на так само безсмертну “Наталку Полтавку” або пити горівку і “вольнодумствувать в шинку” рідною мовою; що, поки селянин не зденаціона- лізується, доти ми ще як нація не пропали! А тому, що ми читали в Реннера, що селянство загалом не денаціоналізується, отже, ми мали доказ, і то науковий доказ, безсмертности нації. Коли ще згадано до того всього сакраментальну цифру 30 мільйонів, то тоді навіть найзавзятіший песиміст мусив стидатися і вірити…

То не є сатира, бо в самій річі так думали тисячі українців і думають ще й до- тепер. Забувають вони, одначе, про те, що не голе число творить націю, бо, як ска- зав відомий англійський державник ХVІІІ ст. Вurke: “сама за головами перелічена маса після переліку так само мало є нацією, як і перед переліком”. Забувають, що той сам Реннер, хоч визнавав нас окремою нацією, але в етнографічнім значенню, а не в соціологічнім. Забувають, що для того, аби народ перестав існувати як нація, зовсім не треба аж денаціоналізації його селянських мас. Про націю становить не мова, лиш почуття приналежности до тої самої культурної й політичної цілости, а те почуття може бути спільне навіть у племен, що говорять иншими мовами, голов- но коли одне із них майже позбавлене власної інтелігенції. Натурально, держання народу при своїй мові є тою основою, тою національною енергію, з якої колись може постати правдивий рух. Але де певність, що та енергія вічно буде лежати, як поклади золота в землі, у збірній душі народу, щоб заясніти шляхетною поломінню в слушний час? Де певність, що вона не прокинеться доперва тоді, коли співвідно- шення національних сил пересунеться так дуже на нашу некористь, що кожний рух буде хіба метушнею конаючою? Де певність, що, спихані протягом століть з одної позиції на другу, не полишимо нащадкам так важкого завдання, що вони впадуть під його вагою? У ХVІІІ ст. наші вигляди на будучину були кращі, ніж у XIX. Наш край був майже неткнутим степом, під чужим пануванням, але соціяльно однорід- ний, не пересякнутий ще чужими елементами, а маси наші, як і чужі, були ще без- владні. Сотки можливостей стояли відлогом перед нами! Иншу картину являє нам XIX століття, а головно ХХ-те, з його розвоєм міст і з його модерним націоналіз- мом, який втискається до мас нашого народу, до тої основи будучини нації. Прав- да, демократизація суспільного життя, яка пробудила нас зі сну, загалом беручи, сприяє нам. Але й тут політична мудрість панівних народів винайшла спосіб, щоб ті немилі для них наслідки демократизації зневтралізувати: нова виборча  ординація до Думи (1907 р.) і до віденського парламенту (1906 р.), з яких перша майже зовсім усунула українське представництво, а друга зредукувала його до числа у два рази меншого від представництва другої нації краю – є прикладом, як дасться погодити вимоги демократизації країни зі збереженням існуючого національного status quo. А прецінь, деякий minimum політичних свобод є конечною передумо- вою розвою й будучини таких демократичних народів, як наш! Говориться, що не треба переоцінювати значення правно-державних форм для будучини нації. Я на- томість сказав би: великою похибкою було б тих форм недооцінювати. Бо від них залежить багато, коли не все. І то не є моя особиста думка. Недавно, наприклад, сказав (у “Berliner Tageblatt”) Пернерсторфер, що, на його думку, політичне визво- лення України від Росії буде рішальним фактом про національну будучину нашого народу. Так скрайньо я справи не ставлю, але велика одробина правди лежить у тих словах. Коли на те відповісться, що Пернерсторфер є німець і що жоден українець того не сказав би, то тим самим ствердимо, що підкладом нашої незахитаної віри в будучину нації є не розум, а тільки почування. Без деяких правнодержавних форм, натурально, не згинемо, нація ніколи не гине так раптом, як людина, але чимраз скоріше будемо наближуватися до значення каталонців або провансальців, тобто до значення груп етнічно-літературних, а не політичних народів. Довге тривання в такім стані грозить небезпекою, що навіть можливе надання повноти політичних прав не пробудить “нації” з її летаргічного сну…

Угорі сказав я, що ніхто инший, як Фіхте, глузував їдко з тої солодкої, непо- рушливої віри в безсмертність нації – німецької нації! Читав я його болем і почут- тям встиду за свій нарід перейняті “Бесіди до німецької нації”, і ніщо мене в них так не вразило, як глибока, хотів я сказати, майже звіряча тривога за її будучину, якої він зовсім не був певний. Він так і починає свої бесіди від питань, які ставить до розв’язки своїм слухачам: 1) “чи то правда, чи ні, що існує німецька нація і що її дальше існування є в небезпеці? 2) чи існує якийсь певний радикальний середник до вдержання нації”? Такі питання ставить своїм слухачам Фіхте й остерігає їх, “щоб вони не дали себе збаламутити плиткими й поверховими ідеями, які є поши- рені про сей предмет, щоб не відступали перед глибшою застановою над річчю і щоб не заспокоювали себе даремною потіхою”. Часто чули ми, говорить далі, “що коли навіть ми втратили нашу політичну свободу (ми сказали б: коли б навіть наші правно-політичні ідеали не зістали здійснені. – Д.Д.), ми все-таки задержали нашу мову й нашу літературу, і через них ми зістали нацією, отже, тому про все инше легко могли б ми потішитися. Але на чім же, – питається Фіхте далі, – полягає перш за все надія, що ми навіть без політичної самостійности все задержимо нашу мову? Ті, що так говорять, не приписують, прецінь, своїм переконуванням і пересторогам, зверненим до своїх дітей і онуків, і до цілих наступних поколінь, якоїсь чудами ді- ючої сили? Хто з наших дорослих співровесників звик говорити, писати й читати німецькою мовою, буде се без сумніву робити й далі, але що буде робити найближ- ча генерація, а що третя? Якою противагою наміряємо забезпечити ті покоління, що зуміла б невтралізувати їх жагу приподобатися тим, при яких увесь блиск, які роздають усі ласки, приподобатися їм також мовою і письмом? Мова вендів, чи- таємо далі, народу, що втратив свободу, живе також від віків у кріпацьких хатах на те, щоб вони, незрозумілі гнобителями, могли оплакувати свою долю”. Далі перестерігає філософ своїх краян перед “солодким задоволенням нами самими і самим фактом нашого існування” і говорить: “коли ви й надалі позістанете у вашій слабкості розуму й у вашій необачності, діждетеся всього найгіршого,   діждетеся невільництва; вас будуть всюди гонити, бо ви всім будете стояти на дорозі, аж заки ви через покинення вашої народности й мови не купите собі якогось порядного пристановища і поки, таким чином, не згине цілий ваш нарід”. Не правда, як те все далеке від певности? А коли б навіть Фіхте так не думав, уживаючи лише деякого педагогічного способу, щоб потрясти сумлінням своїх оспалих земляків, то і тоді мусимо віддати першенство власне тій методі, а не наших розрадників. В останніх сторінках своєї, так актуальної для нас, книжки поривається Фіхте до правдивого патосу й заклинає своїх земляків, “аби робилися повільними ані спускаючись на инших, або на щось, що лежить поза ними самими, ані через незрозумілу мудрість часу, щоб епохи робилися самі собою, без втручання людини, за поміччю якоїсь незнаної сили”. Віра в ту незнану силу і є, власне, вірою у “безсмертність нації”, яка не лише в цитованій зі “Шляхів” статті, але і в инших органах нашої преси підноситься як остання дошка рятунку, присипляючи енергію, впоюючи надію на якусь містичну, надземнку силу, закладену в збірній безсмертній душі народу. Як кожна віра, так і ся призвичаює до квієтизму, до надїї, що десь, колись, щось для нас зробиться, хоч би якими нездарами ми були і які удари спали б на нас. І, як кожна віра, гартує та віра про вічність нації лише до терпеливости і до зношення ударів долі, а не до їх відпертя, не до чинного втручання в боротьбу за долю – до мужности пасивної, а не активної. Та мужність не є відвагою self made man’а XX ст., лише бравурою середньовічного Kreuzritter-a, певного свого життя, не з довір’я до свого сприту й меча, лише до свого амулета, до йому ближче не знаної, таєм- ничої сили. І цікава річ! Той, що так скажу, фаталістично-оптимістичний погляд на націю підносив свою голову, власне, не в моменти найбільшого напруження енергії нації, лише в момент її упадку. Той погляд ширився серед поляків по здав- ленню листопадового повстання (ідея польського месіянства!). Той погляд переміг й у нас у найпідлішу добу нашого життя – вісімдесяті і дев’ятдесяті роки ХІХ ст. на Україні, коли постав сентиментальний славень “Ще не вмерла Україна” і коли (здається) Грінченко писав свої вірші:

О прийде запевне той день, Що ми відпочинем од мук!

І навпаки! Той фаталізм зникав, поступаючись місцем иншому світоглядові – світоглядові боротьби, хоч не певної перемоги, але зате веденої зі щораз інтен- сивнішим запалом перемогти або згинути. Не знаходимо ми того фаталізму ані в Шевченка, ані у Франка (“Не пора!”), вірші яких повні тривоги й болю за будучи- ну народу. Не видно того фаталізму й у часах Мазепи. Хто прочитає промови та диспути гетьмана і його полковників, що безпосередньо попереджають Полтаву, той здивується тій, відбитій у них тривозі за існування нації разом із невгнутою волею рятувати загрожену у своїм існуванню Вітчизну. Й у Франції, у велику добу її боротьби за життя і смерть, у часі Великої революції не знаходимо ні в кого сентиментальної віри в будучину. Ні, не тою потіхою підбадьорювали провідники революції енергію народу до боротьби проти европейської коаліції, лише нагаду- ванням, постійним, щоденним нагадуванням, що проти нації

de la tyrrannie

le contean samylant est levée!,

що проти неї піднесений кривавий ніж тиранства, який щохвилі може перетяти життя народу. Натурально, вибір фаталістичного або иншого світогляду залежить від того, що розуміти під “життям” нації. Для одних “життя”, яким ми жили остан- ніх двісті літ, є власне життям, для инших – то вегетування, гірше від смерти. І в тім, власне, лежить друга соціяльно шкідлива риса національного фаталізму, що він, хоч, може, несвідомо, принижує мету нації, навчаючи її навіть у марнім веге- туванню бачити чин, вартий згадки в анналах історії. Тільки віра у вічне тривання нації легко призвичаює нас до кожного тимчасового лиха, навіть до невільництва. І лиш той, хто за великим ударом долі бачить обличчя загрози смерти, зуміє здобу- тися на нелюдські зусилля. Живий організм ніколи не призвичаюється до смерти! Не потребуємо ставати Касандрами, але не сміємо забувати, що нарід наш – тепер, може, ближче, як коли иноді, стоїть перед нерозв’язаною   загадкою життя і смерти, якої розв’язка вимагає, щоб ми напружили всі сили, а не віддавалися солодкавій і деморалізуючій потісі, що, мимо всього, не згинемо! “Не сміємо до- пускати думки, начебто йшла справа по наше життя”! Ні, навпаки! Маємо всіма способами переконувати себе і всіх, що, власне, так є і що ніхто инший нас у   тім лихоліттю не врятує, коли ми не зберемо тепер усіх наших сил.

І звідки мала би взятися та потіха, та незахитана віра в будучину нації? Чи, може, ту віру в нас збудити наша преса, що справді зійшла на скандальне ніво? Чи, може, наша еміграція, яка чекає ще на свого Swifft’a? Може, я б також піддався без- критично тій вірі, коли б я бачив націю, що горить одним-одиноким вогнем жаги нового життя, не відступаючи перед жодною жертвою для великого ідеалу будучи- ни; націю, яка, навіть придушена й кинена на коліна, самопевно кидає своїм катам Ґалілеєве “Ерpur si muove!”. Коли б я бачив націю, яка добровільно, як Христос, ступає по дорозі до своєї Голготи, з добровільно взятим на плечі хрестом, бо свідо- мо вважає сю дорогу за таку, що провадить до регенерації, до воскресення народу. О, тоді і я, мимо всього, мимо спалених сіл, згвалтованих жінок, мимо спідлення одиниць, повірив би в міць народу, в його світляну будучину, повірив би в чудо… Але так, прецінь, не є! Картина, яку являє нам нація (або краще: та її частина, яка її репрезентує), тепер инша, о, зовсім инша! Ми терпимо, ми знищені як тут, так почасти й там, і терновий вінець прикрашає чоло народу, але його похід, – то не ве- личний похід покоління, що свідомо себе жертвує в ім’я майбутнього воскресіння, яким був похід десятків тисячів українських селян і робітників у 1902–1906 рр., що згинули на шибеницях і в тюрмах царату. Ні! То похід людини, що тільки припад- ком знайшлася у становищі переслідуваного героя, що, як говорить поетка:

без одваги і бою

на путь заблукався згубливу, плачучи гірко від болю,

дає себе тернові ранить.

Се є тупання отари овець, що проклинає своє огидне становище, яке наражає її на нищення зі всіх боків, з боку тих усіх, на дорозі до яких ненаситної жадоби па- нування лежить вона, об’єктивно – через свої природні ідеали великий революцій- ний чинник, суб’єктивно – перестрашена руїною особистого щастя своїх одиниць, стероризована, здерорґентована зграя, готова за першої небезпеки, як зграя гороб- ців, опустити своє становище і шукати инших доріг, де нема ні терня, ні хрестів, ні Голготи. Тяжко не мати хоч одробини сумніву в будучині такої нації.

***

Коли тільки що обговорене гасло перешкоджало нам поважно застановитися над недомаганнями нації, то друге – “національна солідарність” – було тим “зась”, яке не давало докладно приглянутися до тих знахарських середників, які, вигада- ні в незчисленній кількості, мали виллікувати нарід від його хвороби. На однім із тих “універсальних засобів”, що стоять у зв’язку з т. зв. опозицією, бажаю тут застановитися. Та перш за все кілька слів про те, що то є, власне, “національна солідарність”? Се поняття не є оригінальне (що оригінального ми зуміємо видума- ти?!). Під ім’ям “національної солідарности”, “Burgfrieden” або “union sacré” воно відоме й иншим народам, та ніде не робилося з тим словом стільки нісенітниць, як у нас. Прикладів на те безліч. Великої популярности заживав у нас, а головно на підросійській Україні, один професор, який, хоч у науці дуже заслужений, у по- літиці відігравав менш почесну роль консерватора перестарілих частин програм Драгоманова й Костомарова. До ідейних струй, що нуртують у Галичині й серед молодшого українського покоління в Росії, як до утопій, ставився скептично, бу- дучи консеквентним автономістом і апостолом угоди з російським народом. З того професора зроблено у нас не лише авторитет у наукових справах, що, зрештою, було зовсім слушно, але і в політичних. Зроблено з нього політичного ідеолога. Спроби здезавувати його як політика, за виїмком виступу Павлика “Ділі”, не вда- лися, і професора всюди виставлювано як одного з найвизначніших речників не лише української науки, але й політичного українства, що, як знаємо, в останніх лі- тах як у Галичині, так почасти і на Україні, дуже, одначе, віддалилося від поглядів професора, набираючи виразного антиросійського, іредентистичного характеру. Прийшла війна, і професор у часі російських оргій у Галичині виступив у “Русских Ведомостях” зі своєю старою програмою згоди й викляттям усяких “ізмів”. На доказ своєї лояльности, запідозрілої одним правим органом, і на доказ стійкости своїх політичних переконань покликався професор на свої статті в “Літературно- науковому вістнику”. Тепер тим “Вістником” і статтями професора дуже заціка- вилися такі чинники, які, звичайно, того журналу не читали, шукаючи по цілім Львові за поодинокими примірниками того місячника. “Національна солідарність” перешкодила нам свого часу рішуче й відверто відмежуватися політично від про- фесора. В результаті за особисті погляди професора робиться відповідальним і до- тичний орган, і цілий український загал, натурально, і в Галичині. У нас, звичайно, того не розуміють: обурюються, що ніхто не вірить найбільш остентативним за- явам і за підірвання свого впливу роблять відповідальними “брехні” або “ворожу інтригу” замість власного боягузства і глупоти.

Инший приклад. Недавно в польській пресі появилася нотатка про постання но- вого угодового напряму в Познані, яким, одначе, польський загал зовсім не був захоплений і який був уважаний за вилім із національної дисципліни. Один із про- відників того напряму, Друцкі-Любецкі, як донесли газети, взяв участь у подоро- жі німецьких парламентарних послів до Софії і навіть там промовляв. Наслідком того появився офіційний комунікат “Польського кола” в Берліні, що кн. Друцкі- Любецкі діяв на власну руку, без уповажнення “Кола”. “Національна солідарність” не перешкодила полякам вказати своєму “outsider-ові” належне йому місце. Дру- гий аналогічний випадок зайшов із послом Лемпіцким. Відомо, що польські това- риства не вважали за відповідне взяти офіційну участь у конгресі народностей у Лозанні, вважаючи, що спільний виступ поляків з представниками инших народів Росії обнизив би значення польського питання, спихаючи її до значення одного з національних питань царату, тоді, коли воно, на їх думку, є одиноким національ- ним питанням Росії правно-державного характеру. Посол Лемпіцкі, який промов- ляв у Лозанні, був, мабуть, иншої думки, і за те був через “Сzas” легко, а через “Głos Narodu” і “Kurjer Codzienny” нивіть дуже сильно скартаний! Один із найпо- важніших представників Польського Королівства зістав прилюдно вилаяний!    Бо того вимагала національна солідарність – не в лапках, а без них. У нас річ мається звичайно навпаки. У нас вистане, щоб якась групка незнаних особистостей скомп- рометувалася якимсь нефортунним виступом або вчинила просто нетактовність, аби дотичний Пилип з конопель не лише не дістав по пальцях, а, навпаки, щоб його ще покрито цілим “авторитетом” національного заступництва. Логіка в таких випадках є дуже проста: Пилип є українцем (або твердить, що ним є, або зробився ним вчора), ergo, компрометація Пилипа є компрометацією України. Отже, криймо його! І за деякої енергії Пилип іде зі ступеня на ступінь, аж доки всяка дезавуація на ніщо не придасться, бо тим часом Пилипови відчинено всі двері, бо Пилип став також національним заступником! Таким чином, компрометація одиниці або груп- ки, яка в инших умовах остала б тільки їх власною компрометацією, виростає на компрометацію нації!

Такі є засади “національної солідарности” так, як її у нас розуміють. І, власне, та засада, завдяки якій кожну критику “батьків вітчизни” уважано у нас за crimen lesae maiestatis, власне, та засада не дозволила на критику того нового середника для ря- тування нації, про який згадав я вгорі. Не вважаю себе за зв’язаного тою засадою, і тому дозволю собі приглянутися до того нового середника, про який говориться дуже широко і який баламутить не одну навіть тверезу голову. Той середник поля- гає, вульгарно висловлюючись, на заміні Івана Степаном, на поваленню існуючого українського “правління” й на заміні його опозицією. Загалом се слово має бути вживане у нас не инакше, як у лапках, як російська “конституція” або американ- ська “невтральність”, або мексиканський “президент”, – се значить, як щось таке, чого зміст має дуже мало спільного з тим, що загалом розуміється під сим словом. І справді! Майже через цілий час своєї новітньої історії не мала Галичина того, що в европейських мовах називається опозицією. (Розумію опозицію до пануючого серед самого громадянства напряму, не до правління). А головно, нічого про неї чути по сконсолідуванню існуючих тепер партій. Не місце тут входити в причини сього явища. Є воно заскомпліковане на журнальну статтю. Слабка чисельно інте- лігенція, слабка політична освіта, панування чужих, яке заганяло до одного табору всіх політично мислячих, слабке соціяльне різницювання суспільности – се були найважливіші з причин, які не давали у нас можливости постати правдивій опози- ції як групі. Одиниці не йшли в рахубу: їх або нищилося, як Франка, Павлика і ба- гатьох инших, або… “каптувалося”, і офіційний ридван прямував із тріюмфом далі. Не можемо назвати опозицією і ті дві партії, що в їхніх руках не лежала офіційна політика краю, – радикали й соціялісти. Перша, роблячи те саме, що й національ- ні демократи, виладовувала свою опозиційність у quasi-антиклерикальній агітації (вживання слова “піп” замість “священик” і “Гриць” замісць “єпископ” уважалося в пресі тої партії за вершок революційности). Молодші, натурально, часом бриди- лися такою “опозиційністю”, одначе не мали сили. Не була опозицією і соціяль- на демократія. По-перше, через свою слабкість, по-друге тому, що своє завдання добачувала не так у боротьбі з українською панівною партією, як радше проти краєвого і центрального уряду. А боротьбу з національною демократією ведено майже лише в часі виборів. В останніх двох роках соціяльну демократію зовсім “знаціоналізовано” дорогою кооптації до Загальної Ради. Правда, соціялістичний Санчо Панса й дотепер кепкує зі свого пана Дон Кіхота і часом навіть клене його менше або більше геніяльні задуми, але опустити його не має сили й урешті-решт далі плутається за ним на своїм ослі. Санчо Панса Сервантеса тримала при Дон Кі- хоті надія на обіцяне намісниківство на Острові, що мав його підбити ламанчський лицар. А що тримає соціялістичного Санчо Пансу при своїм пані – не знати. Зовсім инше становище займає опозиція в лоні самого націонал-демократичного напряму. Говорив я вже про неї в “Шляхах”; тому скажу коротко. Фактом є, що та опози- ція колись мала більшість у Раді, фактом є, що могла догори ногами перевернути цілу президію і вибрати свою. Фактом є, що могла бодай через парламентарний клуб (майже самі опозиціоністи!) взяти у свої руки провід політики. Того всього не зробила. Чому? Може, тому, що проводирі тої “опозиції”, хоч “мали талант” до ведення політики, але не доставало їм инших прикмет до того, може, через инші причини – досить, що “опозиція” воліла наразі остати в опозиції і через те задержа- ла (в очах загалу!) політичну невинність і опінію “eines kommenden Mannes”, який лише заявиться і все направить!

Ту, власне, бляґу треба раз на все розкрити. Зовсім не хочу тут боронити нашої офіційної політики або політиків. Не хочу вказувати на те, що члени опозиції цілою своєю поведінкою в час тої війни виявили, що не є нічим иншим, як кість від кости офіційної партії; що перейшли ту саму політичну школу, що і їхні фракційні проти- вники; що за ввесь час своєї парламентарної діяльности нічим не довели, що зуміють вести політику краще або гірше від них; а у своїй лояльності, перенесеній навіть на кінематографічний екран, не дадуть перевищити себе не лише панівному відломові національної демократії, але навіть і славутним “тирольцям сходу” з 1848 року. Про те все не потребую тут говорити. Хочу звернути увагу на щось инше.

Усі пам’ятаємо хлополапську агітацію декотрих осібняків перед війною, агіта- цію, що обіцяла рай від злучення Галичини з Росією, і всі ми дивувалися з наївнос- ти тих збаламучених, які в те все вірили. Ми знали, що з національного погляду злука з Росією буде для нас смертю. Ми знали, що суспільний націоналізм не є яко- юсь спеціяльністю поляків, що він підіймає свою голову й у Росії і там є в сто разів небезпечніший. Ми знали, що та можливість грозила би нам вилюдненням краю через протегування еміграції і зросійщення його російською колонізацією; грозила нам утратою цілої інтелігенції через запроторювання у тюрми одних,    видалення може, навіть на добрі посади – других, скорумповання третіх. Зрештою, ми зна- ли, що та евентуальність грозила б нам економічною руїною краю, бо російської конкуренції не витримали б ані галицькі яйця, ані галицьке збіжжя, ані галицькі воли, і тільки деякі осли думали про се инакше. “Розсудливі люди” думали инакше і, власне, до них, до тих, що глядять “глибше” в єство речі, правда, з різними “але” і “якби”, почали прислухатися деякі з офійних і неофіційних, прихованих або від- критих опозиціонерів. То є факт, про який відверто говориться. Не пишу з “гарної далини”, звідти, звідки не бачиться привдивого стану речей. Бачив я багато і чув багато. Знаю людей, навіть поважних, ображених у своїх найкращих почуваннях. Знаю факти, від яких мозок мутиться і п’ястук стискається з розпуки. І того всьо- го, певно, ніколи й нікому не забудемо. Та, мимо того всього, холодним розумом зваживши, з цілої сили мусимо розкрити небезпечну гру “розсудливих людей”. Ди- леми бути українцями в Австрії або українцями в Росії у нас немає і бути не може, бо Росія ніколи не визнає нас за націю! Про те у нас не думається, і “розсудливі люди” разом зі своїми збаламученими адгерентами припускають, що ті політичні немовлята, які забули азбуку політичного життя, зуміють вивести національну по- літику з її теперішнього роздоріжжя.

Повторюю, коли б розходилося лише про боротьбу особистих амбіцій, не по- требували би ми навіть про се згадувати. Нехай замість одного пана “ського” стане другий на чоло національної політики! Нехай бавляться в повалювання і творення кабінетів! Не було б ані ліпше, ані гірше. Гірше хіба настільки, що “новим” людям бракувало б рутини, ліпше на стільки, що “нова” мітла все спочатку мете краще. Але коли нам хочуть подати, що від висліду боротьби тих особистих амбіцій за- лежить рятунок і щастя нації – се вже забогато! І, мимо того, є люди, і навіть чесні і порядні люди, які в те все вірять, які сподіваються, що Авгієві стайні української політики зуміє вичистити “нова” мітла. Є люди, які вірять, що до мозку костей лояльні “опозиціоністи” зуміють здобутися на шляхетний жест і на незалежну по- ставу! Є люди, які вірять, що Савли не лише у Святім Письмі зуміють за одну годину перемінитися в Павлів. Є люди, які в політичних банкрутах дошукуються суспільних “Bahnbrecher”-iв, які готові від їхньої особистої поведінки ставити в за- лежність щастя і майбутнє цілої нації!

Приключка – stultorum infinitus est numerus!

***

Не мав я наміру писати; тут політичну розвідку, я бажав лише звернути увагу критично мислячих на те, що серед нас діється. Стоїмо над Рубіконом, за яким сте- литься незнана будучина. Щоб ту будучину собі вибороти таку, якої потребуємо, маємо відкинути солодкі байки про безсмертну душу нації – з малої або великої букви написаної. Ту безсмертність ми ще маємо вибороти! Ми маємо усвідомити собі, що йдеться про наше “бути або не бути”, про крок, хоч малесенький, уперед або про відступ назад, за яким приходить часом новий рух уперед, але частіше повільне вмирання. Далі маємо собі усвідомити, що рятунок нації лежить не в за- міні Петра на Семена. Треба поважніших середників, бо причини хвороби народу є глибші. Яких? Про те нехай подумає або радше думає кожний українець, якому будучина вітчизни не є байдужа. Великим здобутком буде вже, коли позбудеться святого спокою і віри в безсмертність нації, коли стару хоруговку “національної солідарности” й инших святощів подремо на ганчірку, коли відзвичаємося у зна- харських “середниках” добачувати чудесні ліки. Інтенсивне політичне думання й вільна від пересудів критика цілої нашої мізерії – ось дорога, яка одна виведе нас на широкий і простий шлях боротьби за своє національне існування.