Дмитро Донцов «Вибрані твори» Том 1 «Політична аналітика»: КОНСТИТУЦІЙНА РОСІЯ І РОСІЙСЬКІ НАРОДИ

КОНСТИТУЦІЙНА РОСІЯ І РОСІЙСЬКІ  НАРОДИ

[Надруковано у виданні:Донцов Д.Вибрані твори у 10-ти т. Т.1 :Політична аналітика (1912 – 1918)/ Упоряд., ред., автор передм. О.Баган.  –  Дрогобич-Львів:ВФ”Відродження”, 2011]

 

Дня 10 травня с. р. якраз минуло десять літ із того моменту, коли в Петербурзі, в таврійській палаті, зібралися заступники російських народів. Того дня 1906 р. на- родилася нинішня конституційна Росія й одночасно велика російська національна проблема, над якою нині ломлять собі голову в обох групах великих держав. Яким шляхом піде розвій Росії як держави народів: чи шляхом ступнево лише пасивної, почасти власновільної асиміляції своїх народів, що виявилася так правдоподібною перед революцією? Або, може, вибере дорогу в напрямі федерації вільних народів? Або врешті піде шляхом непримиримої боротьби двох взаємно протилежних прин- ципів, а саме централізації й автономії, кривою дорогою війни всіх проти всіх? Так звучали питання, які для сусідів царської імперії не були без значення. Відповідь на сі питання дає дотеперішній вислід десятилітньої політики Думи супроти росій- ських народів.

Час, коли скликано першу Думу, зовсім не був до того догідний, щоб вести не тільки політику націй, але загалом яку-небудь позитивну політику. Депутовані за- лишили за собою розвалені економіки, зупинені фабрики і прибули з Петербурга, не щоб виконувати яке-небудь законодавство, а щоб отримати виконавчу владу. Як орган захопленого революцією народу, мала Дума тільки одне завдання – повалити самодержавство. Усі народи були згідні з сим, і гасло “Долой самодержавие”! – “Геть самодержавство!” стало у ті медові місяці російського конституціоналізму загальним кличем москалів, українців, поляків та инших народів. Тоді, у той ша- лений час, політична свобода була єдиною панацеєю проти усіх змор російського життя, проти неграмотності, голоду і холери, проти епідемії убивств у гімназистів, проти п’янства і також проти національних утисків. Так сталося, що слово “кон- ституція” стала перш за все національною програмою всіх поневолених народів Росії, а також самих москалів. Одначе, небавом виявилося цікаве Qui pro quo в інтерпретації того клича. Те Qui pro quo полягало в тому, що москалі лише че-  рез забезпечення “прав громадянина і людини” бажали розв’язати все національне питання – як у Сполучених Штатах Америки. (Була схильність лише для поляків зробити виняток у формі автономії, а також фінляндська конституція мала бути зу- пинена). На противагу сього бажали немосковські (неруські) посли проголошення громадянських прав, усі компетенції центрального парламенту обмежити також у питаннях закордонної політики, військових і поточних справ. Властиве вирішення проблеми народів мало бути зупинене в кожному автономному сеймові. Російське розуміння легко було вияснити: (як також і друга) Дума, оскільки були узгляднені її російські члени – а було їх 59% була заступництвом селян і робітників (їх  релятивне число перевищувало таке ж число заступників тих самих соціяльних класів у всіх инших парламентах) під духовим проводом інтелігенції. Характерними ри- сами Думи були: соціяльний радикалізм і політичний лібералізм. Перший зовсім не дбав про справу народностей, другий бачив у національних жаданнях тільки автоматичні консеквенції своїх власних засад: через свободу слова буде в логіч- ній послідовності свобідне також українське, польське і т. д. слово; через свободу преси буде також освободжена преса тих народів і т. п.: зрештою, через створення народного представництва влучено у сферу співвлади в державі також неросійські народи! Отже, загальний принцип звучав тоді: перш за все створімо конституційну Росію, а все инше прийде само собою! Тому Дума у своїй відповіді на престольну промову ледве натякнула на національні питання, коли вона між своїми “невід- кличними завданнями згадала також про розв’язку питання з метою заспокоєння вже віддавна актуальних жадань поодиноких національностей”.

Іронічної поправки духовного депутованого Концевича – “Дума буде старати- ся також про те, щоб зникла навіть назва Росія” – вправді не прийнято, та зате не влучено до відповіді якого-небудь прецизування національних “жадань”, а також і слово “автономія” було старанно поминене. Той самий дух оживляв і законодатну діяльність першої Думи у стосунку до національної проблеми, наскільки загалом тою проблемою внаслідок свого короткого існування вона могла й хотіла займати- ся. Всі внесені кадетами (зі всіх партій тільки вони одні могли й хотіли зайнятися законодавством) в першу Думу або для них випрацьовані проекти законів про сво- боду преси, товариств, загальне право голосування і т. п., тільки діткнулися націо- нального питання, й ніщо, мабуть, так дуже не характеризувало провідних думок, які мали присвічувати політиці Думи щодо народностей, як внесений 111 членами 15 травня 1906 р. начерк закону про рівноуправнення громадян: усі чинними за- конами і розпорядками обняті обмеження в правах, включені з огляду на прина- лежність до сеї або тої національности або конфесії, належить знести.

Знесення обмежень! – нічого менше, але і ніщо більше. То було для першого російського парламенту оливою для чимраз грізніших хвиль національного невдо- волення в Росії!

І ті хвилі вдаряли, справді, дуже високо. Століттями душене, загорілось нараз ясно полум’я національної самосвідомости. Таврійська палата являла собою за- мітне видовище: европейські сурдути йшли в суміш із російськими селянськими одягами, духовний одяг православного попа із сутаною католицького священика. Там бачилися також польські кунтуші й українські свити, чалми магометан – зага- лом ціла мішанина народів святої Росії. 40% всіх депутованих послала в Думу не- російська Росія. Чого ж вони бажали? Різного, кожний народ за зрілістю й розвоєм своєї соціяльно-політичної структури. Тільки в однім сходилися вони разом. Усі не хотіли нічого й чути про російський централізм і думали наївно, що держава, яка займає сьому частину поверхні землі, не дасться управляти з одної точки. Вони домагалися автономії своїх країн, такої домагалися поляки, литовці, українці і кав- казці. Найяскравіше виступило те домагання в обрадах над аграрним питанням. Відомо, що перша Дума стояла при погляді, що всі державні, царські, церковні й приватні великі посілості тим або иншим способом будуть передані малоземель- ним селянам, і то тим чином, що з тих посілостей має бути створений фонд під управою держави. Проти сього протестували, одначе, власне заступники прикор- донних областей: деякі з них (як українці) були згідні з принципом примусового відвласнення, инші (як поляки) ні, одначе всі домагалися, щоб розпорядність    земельним фондом була в руках краєвого сойму, а не Петербурга. Через усяке инше управильнення реформи побоювалися вони не тільки величезного скріплення цен- тральної влади, але також можливости російської колонізації в прикордонних об- ластях. Так, наприклад, заступник українського народу Шемет говорив про все ще, мимо 250-літнього поневолення, живий спогад грабежу українських земель, яку перевело російське правління з анексією України. Ті спогади схилили депутованих жадати в імени своїх виборців не лише децентралізації в управі земельним фондом, але навіть щодо аграрного законодавства. Дума мала встановити тільки загальний начерк закону, тільки провідні лінії для майбутнього законодавства держави. Влас- тивий зміст того законодавчого уладження має бути ближче постановлений опісля утвореними самоуправними тілами кожної країни. Таке було загальне бажання не лише українців, але також поляків, литовців, а, що дуже цікаво, навіть ненімецьких заступників надбалтійських областей! Як видимий знак спільности інтересів не- російських народів у стосунку до держави було створення “Союзу автономістів” у Думі, який числив 120 членів – українців, поляків, литовців, лотишів, мусульман і донських козаків. Деякі з них були одночасно членами инших фракцій,  половина

(63) належала винятково лиш до клубу автономістів.

Не підлягає ніякому сумнівові, що, коли б першій Думі було призначено щас- ливо скінчити період свого законодавства й завести конечні демократичні рефор- ми, тоді також мусила б порішитися велика війна між централізмом і федераліз- мом. Одначе скоре розв’язання першої російської палати (20 липня 1906) знову з’єдинило всіх російських громадян у боротьбі проти самодержав’я. Заострення тої боротьби дуже значною мірою вплинуло також на вибори до другої Думи: Центр – кадети й помірковані ліберали – в новій Думі стопилися на користь крайних лівих і правих (останніх у першій Думі зовсім не було). Також народності вийшли з ви- борів наочно скріплені. Українцї вислали 40 депутованих, поляки – 37, магометани

Загалом була се ще більше, ніж перша, Дума соціялістів та “інородців”, які ще більш пристрасно підняли й вели свою боротьбу за чистий парламентаризм і проти шляхти. Друга спроба правління – оперти свою політичну систему на “дур- них мужиках” – не повелася. І другу Думу розв’язано. Наслідки тої події були, одначе, важливіші, ніж розв’язання першої: російські промисловці, дворянство, а навіть земські діячі, наполохані “безмірним радикалізмом” міської і селянської де- мократії, ставали поруч уряду, що дало йому силу відважитись на відомий замах 16 червня 1907, який законодавчу владу переніс на зовсім инші класи, які вправді не числом, своєю соціяльною вагою відігравали в державі провідну роль.

З того часу датується також нова ера в політиці конституційної Росії щодо сво- їх народностей. Два революційні роки – 1905 і 1906 – зі страшною ясністю поста- вили москалям перед очі всю вагу демократизації держави. Кожна, хоч би навіть   і найменша поступка принципам свободи потягала за собою зовсім автоматично скріплення політичного значення народностей у державі. Ледве проголошено сла- ветний маніфест від (30 [17]) жовтня 1905, як зараз постала ціла низка українських, польських і т. п. товариств, господарських організацій, різних часописів і брошур, що як носії національних ідей втискалися в маси “чужоплемінців” і грозили віді- рванням від російської держави. Небезпеку невдовзі пізнано й належно оцінено. Усунути їх через поворот до абсолютизму, натурально, не годилося, бо господар- ський розвій Росії наглячо вимагав основного зірвання з тою системою. Коли ж, одначе, вступити на шлях послідовного демократизму, як сказано, не означало би ніщо инше, як незвичайно скріпити політичне значення народностей у державі, тому постановлено знайти систему, яка, з одного боку, забезпечувала б російський характер держави, з другого – враховувала б деякі вимоги соціяльно-політичного поступу. Та система була власне системою з 16 червня, системою третьої і четвер- тої Думи.

Вона почала проявлятися перш за все зміною виборчої ординації. Спроба з двома першими Думами показала, що демократична Росія не є російською і не відчуває по-російськи, що нижчі верстви прикордонного населення ще замало просякнуті духом російської державної думки, щоб на них можна будувати суцільну, свідомо доцільну російську політику, та що ті елементи в покордонних областях, які є там носіями російської державної ідеї і ті області лучать з державою, можна знайти тільки у вищих верствах покордонних країв. Одвітно до того змінено також ви- борче право. “Державна Дума, – стояло в указі від 16 червня 1907 р., – яку створено для скріплення російської держави, також за своїм характером мусить бути росій- ською. Инші народи, що належать до нашої держави, повинні мати в державній Думі заступників своїх потреб, одначе вони не можуть і не будуть виступати в тім числі, яке давало б їм можливість вирішувати в чисто російських справах”. Ось так magna chartа з 30 жовтня не була змазана, тільки перемальована російською фар- бою. Се порішило на цілі роки політику конституційної Росії супроти народів.

Третя Дума зібралася восени 1907 р. Число поляків понизилося з 37 на 14, кав- казців з 29 на 10, сибірійців з 21 на 14, українців з 40 на 0! Та Дума була “істинно русская”: на 437 членів було 337 москалів! “Істинно руською” вона була також з иншого погляду: через зручні штучки у виборчій ординації понизилося число се- лянських виборців наполовину (з 2535 на 1147). Та ще більше понизилося те число у робітників. Зате підвищилося число виборців земельних посідачів більше, ніж на третину (з 1165 на 2044). Наслідком того був раптовий спад кадетів і соціялістів у новій Думі (54+19). Зате з’явилася там сильна правиця в числі 127 (пізніше 179) і сильний центр – октябристи (154), супроти яких лівиця числом 115 втратила вся- ке значення. Одначе, що особливо треба вважати за signum temporis, була поява суцільної групи націоналістів, які себе також так називали і які початково числи- ли 26 членів, пізніше – 913. “Безкласова” інтелігенція та селяни залишили тепер свої місця в таврійській палаті провідникам дворянства, великим промисловцям, під впливом “соціяльного остраху” “наверненим” земським діячам і демаґоґічно- націоналістичним кар’єровичам третьої, “панської”, Думи.

Се було діло Столипіна, довершене під безумовною (октябристів) або умовною (кадетів) мовчазливою апробатою дбайливої за російський характер держави бур- жуазії. Се діло належить, отже, вважати за перший крок нової політики конститу- ційної Росії супроти народностей, що, як сказано, мала погодити демократизацію держави зі своїм одноціло національним характером. Середником до того було – за ступеневого злагіднення абсолютизму – можливо обмежити всіх чужоплемінних у користуванню громадянськими свободами. Революція – на стільки ясно виступи- ли в ній також особливі жадання неросійських народів – засвідчила банкрутство офіційного, бюрократичного націоналізму. Спонтанний народний рух на Вкраїні, в Польщі, на Кавказї і т. д. довів, що тому народному націоналізмові поневолених народів мусить протиставитися з російського боку противага, щоб його успішно поборювати. І ту противагу знайдено у звільненню і самоорганізації сил самого російського (русского) громадянства, які йому дали спромогу придушувати небез- печний сепаратизм покордонних народів не тільки нагайкою і всякого роду забо- ронами, як дотепер, але також способами модерної демократії – через пресу, товариства, державні, приватні і самоуправні організації. Другим кунштовним твором тої системи (побіч замаху 16 червня) був закон про земства в шістьох українських і білоруських губерніях, який запроваджено в життя 14 березня 1911 р., згідно з 87 основного державного закону . Той закон, звернений проти двох найсильні- ших чужих націй Росії – проти українців і поляків – запровадив уперше земства в Київській, Волинській, Подільській, Мінській, Витебській і Могилівській губер- ніях, одначе з величезним упривілеюванням 4–8% російського елемента. Поляків (3,7% населення) та українців і білорусинів, що з 17 ½ мільйонів цілого населення шістьох губерній творять 14 мільйонів, значно обмежено в правах. Хоч полякам і шкідливий (закон створив одночасно нові, для поляків некорисні постанови для вибору членів державної Ради в західній Росії), ще більш діймаючо влучив той за- кон туземне українське населення. Коли б москалі були так непохитно переконані про приязне ставлення того населення, як се вони все твердять, то тоді не було б нічого більш природного, як у боротьбі проти польського стану посідання на Вкра- їні опертися на українській народній масі. Та се не сталося: поправка селянського депутованого Галущака, якою пропоновано збільшення селянських заступників у планованих земствах, була Думою відкинена, і 80–90% українського, відповідно білоруського населення западної Росії мусіло вдоволятися третиною депутованих у нових земствах. Один із найпомітніших починів “епохи великих реформ” Олек- сандра ІІ введено, отже, в життя також і на заході держави, хоч і в карикатурній формі, одначе туземний елемент через те не скріплено. Навпаки, Україна покрилася дотепер там відсутніми стежами войовничого російсько-народного націоналізму.

16-е червня 1907 і 14-те березня 1911 р. були дороговказами, які остаточно порі- шили дальший напрям російської політики щодо народностей. До того ж наскільки проминав час, настільки тяжче було розрізнити, хто був властивим носієм й інспі- ратором тої політики – уряд чи народне заступництво? Столипін чи Крупенський і Бадашов? Перед 1909 р. йшов ще Столипін з октябристами. Два роки пізніше шу- кав він уже своєї підтримки в уміркованих правих і з ними злучених націоналістів, які тепер разом числили понад 200 членів. З кінцем 1911 р. також октябристи порі- шили спільно діяти з націоналістами і то на основі політики стосовно народностей тих останніх. Остаточно уряд у третій, а ще більше в четвертій Думі, яка зібрала- ся в падолисті 1912 р., найшло свою chambre introuvable i могло енергійно й без перепон продовжувати свою боротьбу проти покордонних областей. Розходилося про те, щоби спинити скорим кроком від 1905 доступаючу культурно-політичну організацію чужинецьких народів, а особливо, щоби звести на ніщо здобутки “ша- леного року”. Польські культурні організації знищено, створене приватне шкіль- ництво поважно загрожено в його існуванню всякими приписами і зарядженнями. Те саме сталося і на Вкраїні. Засновані після революції товариства й новоповсталу пресу переслідувано, найменші зародки власного шкільництва знищено. Те саме стрінуло естів, литовців і лотишів. Законодавство не остало позаду тих адміні- стративних способів. Прийнятий Думою 6 лютня 1911 р. закон про народне шкіль- ництво не містив у собі майже ніяких поступок на користь неросійських народів. Ще менше таких поступок мав прийнятий Думою 28 червня 1912 р. проєкт закону про локальне судівництво. І лише затверджений 28 травня 1909 р. начерк закону про свободу віри і (8 червня) про перехід з одного віросповідання в инше дав дещо позитивного (головно для російських старовірів). Одначе й ті зовсім дрібні користі, які могли містити в собі прийняті Думою начерки, майже всі остали без успіху: або тому, що були знесені державною Радою, або тому, що даний закон не був санкціонований, або був похований у спільній комісії (членів Думи і державної Ради), або, врешті, через свою, не все у практиці задовільну пристосованість, через незалежну від Думи і всемогучу адміністрацію. Клич цілого законодавства остав той самий, що при заведенню конституції 1907 і земств в західних областях: провести потріб- ні реформи і зберегти в цілості національний стан посідання російського народу (і його церкви).

Не було пощади також для лояльних німців. У жовтні 1910 р. внесено в Думі на- черк закону проти поселення в західній Україні російських підданих неросійської народности і неросійської віри – і майже 400 німецьких родин виперто звідтам через купівлю їхніх посілостей земельним банком. Ще гостріше, розуміється, поці- лено Фінляндію. Фінляндську конституцію, знесену лютневим указом 1889 і 4 па- долиста 1905 р. привернену назад, скасовано знову. Се сталося через різні закони, з яких найважливіший був ухвалений Думою 10 червня 1910 р. і 30 червня того ж року санкціонований царем “Закон” про “розпорядок щодо законів загальнодер- жавного значення, що стосуються до Фінляндії”. Та “реформа”, яка робила ілюзор- ною всяку законодавчу діяльність фінляндського сойму, мала становити зачаток повної інкорпорації великого князівства. На Кавказі розпочато політику “divide et impera”, яка одно з незчисленних племен під’юджувала проти иншого й тим спосо- бом мала там зберегти російське панування. Також хіба не треба згадувати, що ста- новище жидів зовсім не поправилося за час діяльности російського парламенту.

 

Які висліди були тої політики? Не дасться заперечити, що коли навіть вона й не багато причинилася до тіснішого зв’язку покордонних областей з державою, то, одначе, вдалося їй викликати між народностями страшний заколот. Деякі народи з’єднано для російської держави дрібними поступками й висуванням одних проти одних, инших гарними бесідами носителів ідеї “майбутньої ліберальної Росії”, в яку тим краще вірилося, що менше у створенім Столипином pays légale лучалася лібералам можливість чинно виступити в державній політиці й тим способом по- казати свою барву; инших знову привернено до резону і лояльности застосуванням “розсудливого насильства”, коли так світло справдився цинічний “bon mot” Ґуч- кова, що нагайка в руці не п’яного є, прецінь, дуже пожиточною річчю”! І лише    в останніх роках звільна проявлялося відречення народностей від конституційної Росії, загалом від російської держави. Важливим при тому було скріплення цен- тралістичної думки між російськими лібералами і поява старого панславізму в його новішій формі – ліберального імперіалізму. Шлях, яким ішли різні народи в тім процесі, був різний. Тих, що їх найвищі аспірації – чи то наслідком дрібноти  їх племени або їх змішання з иншими (як лотиші, литовцї, ести, магометани) об- німали переважно культурну область, освоєно початкопризволенням на приватне шкільництво й навчання релігії рідною мовою, головно, одначе, через “оборону” перед иншими (поляками, німцями). Вірмен позискано через попертя в їхній госпо- дарській війні проти “нелояльних” татарів і грузинів. Також і поляки не обминули кунштовних підступів столипінської політики. Як поляки, ставилися вони вороже до російської держави. Як нарід, який у західній Росії творив соціяльно вивищену меншість у морі українських, білоруських і литовських мас, мав він спільний інтер- ес з москалями придержати ті маси. Також інтересною була антисемітська політи- ка Росії, тому що жиди творили більшість у багатьох містах у Польщі. Ті обставини єднали поляків із російською державою. Вони голосували проти аграрної реформи кадетів – а за Столипіним. Вони в 1906 р. не підписали виборзького маніфесту і коли почували себе покривдженими куріяльною системою в західноросійських земствах, то, одначе, голосували за куріяльною системою міської управи в Польщі, яка давала їм охорону перед жидами. Те все спричинило привернення російських поляків до російської державної ідеї “без застережень” (Дмовскі!) і визначило їм важливу роль у неослов’янськім русі. Не останню роль грало й висунене з боку багатьох, і то, без сумніву, не лише ліберальних політичних кіл Росії, гасло “Авто- номія Польщі”!

Зовсім особливе було становище Українців. Після короткого тривання весни на- родів 1905 р. поставлено їх у виїмковий стан поміж всіма иншими позбавленими прав народами. “В ряді дезорганізуючих Росію і для неї фатальних граничних пи- тань українське є найстрашніше”, – сказав у Думі 19 лютня 1914 р. російський на- ціоналіст А. Савенко. Ціла світова могучість і будучина Росії залежить від того, чи 35 мільйонів українців будуть стоплені з москалями в одноцілий нарід, чи твори- тимуть самостійну націю з власними культурними, господарськими і політичними цілями. Отже, українці мали улягти асиміляції! Тут не було ніякого “але”, ніякого розважання! Тому, хоч рідна мова була допущена в нижчих класах народної шко- ли, українську як “наріччя” російської вийнято з того правила. Тому й пояснювано, хоч католикам дозволено сповнювати додаткові релігійні обряди рідною мовою, що “рідною мовою українцїв і білорусинів треба вважати російську мову”. Тому також знесено розпорядком Столипіна правосильність тимчасового закону про то- вариства з 1 травня 1906, котрим дано приказ місцевим властям для справ това- риств (в лютому 1910) “відмовляти реєстровання національно инших товариств” (між тим українських і жидівських) і т. п. І навіть там, де, як у західній Росії і Холмщині підпомагання туземного (українського) елемента проти поляків вповні відповідало б деинде гойно застосованим тенденціям російської політики щодо на- родностей, як сказано, від того відступлено, щоб тільки яким-небудь способом не скріпити їх, тому й не дивота, що українці серед таких обставин, одночасно також соціяльно тиснені москалями, вповні прилучилися до революційних і опозиційних російських партій, щоб невдовзі опісля зайняти вороже становище навіть щодо са- мої держави. Се сталося, як уже згадувано, під впливом сильно зростаючої “націо- налізації” російського лібералізму й нового напряму його закордонної політики. Сі причини викликали, зрештою, також між иншими народами царської імперії воро- жі державі настрої. Конституційне життя в Pocії, хоч як коротко воно тривало, ви- явило власне, що дух централізму пронизує не лише стару бюрократію, але також, і, мабуть, ще більшою мірою, лібералів всякого покрою. Пан професор Мілюков виявив зовсім певно не лише свою власну думку, коли з нагоди Шевченківських дебатів у Думі 19 лютня 1914 сказав: “Я зовсім не поділяю змагання автономістів  і вважав би здійснення їхньої політичної програми за річ для Росії небезпечну і шкідливу”.

Запевне, що ліберали бажали вільної, але також російської Росії. Там, де обидва жадання не далися погодити, перше, як се достатньо виказала законодавча діяль- ність третьої і четвертої Думи, все уступало місце другому. І хоч час від часу каде- ти й ліві ставали в опозиції до більшости Думи, та, одначе, в національних справах ставала все більше отяжілою. Під час цілої діяльности Думи опозиція не виступила з ніяким проєктом або системою щодо розв’язання національних питань у Росії або котрого-небудь із них. Вона обмежилася до поправок урядових начерків зако- нів або на інтерпеляції про закриття якогось польського товариства, або забороні якоїсь української газети, або з нагоди якогось жидівського чи вірменського погрому. Що, одначе, головно відстрашувало чужоплемінні народи, то дедалі ширший модерний націоналізм, якого найліпшими слугами були, власне, ліберали і який змагав своє діло русифікації виконувати не кнутом, але – що більш небезпечним було! – через кооперативи, банки, культурні й політичні товариства. І так сталося, що блиск майбутньої “вільної Росії” значно приблід в очах неросійських народів,  і вони були поволі змушені шукати рятунку свого племени поза кордонами росій- ської держави. І то тим більше, що навіть дрібні національні уступки, вже передше пороблені, ставали все більш ілюзорними через сваволю влади.

Нагло розцвілий російський народний імперіялізм, що з’єднав кадетів і деяких соцілялістів в однім таборі з націоналістами і який бачив свою ціль у завойован- ню чужих країв та поневоленню чужих народів, витворив ще більшу прірву між всіма російськими партіями й “чужинцями”, які поважно почали сумніватися в на- ціональній рівноправності в російській державі. У 1907 році виставляє вірменська конференція у Відні сепаратистичну програму – “кавказьку республіку”; того са- мого року подають грузини мировій конференції в Гаазі свій акт оскарження проти Росії, в якім покликаються на міжнародними умовами забезпечені права свого на- роду; знову відживають сепаратистичні стремління між поляками, а Київ навесні 1914 стає свідком української демонстрації, в якій голосно проносяться кличі “Геть з Росією! – “Нехай живе Австрія”!

Той процес відречення російських народів від держави був обнятий повставан- ням, коли вибухнула війна. У деяких спинено його в дальшім поступі останками старої, ворожої російському абсолютизмови, але не російській державі, ідеології: народні маси думають поволі; у деяких (як у поляків) через їх особливе становище в російській державі, яке на шляху сепаратистичних ідей клало багато перепон; в инших (як у кавказці або татарів) через недостачу сильного основного заложення й підпори для їхніх сепаратистичних змагань ззовні. Та всі ті причини, що діяли гамуючо на розвій сепаратистичної ідеології між народами Росії, можуть вправді відсунути конечний процес, та не можуть його здержати. Гарний сон 1905 року про вільну сім’ю народів під крилами розриваючого свої пута російського орла, пропав, заки ще міг прибрати конкретну стать. Обидві сторони побачили себе об- манутими у своїх надіях. По обох боках сіялось недовір’я і збирано палаючу нена- висть. Чи москалі – ті нинішні чи ті завтрашні – зуміють вирівняти провалля, яке вони викопали між собою та своїми неруськими співгромадянами? Ледве! Щонай- менше, не можна нічого судити за досвідом тої війни! Серед таких обставин може бути тільки один шлях для розвою Росії як держави народностей.

Ані шлях асиміляції, бо народи виявилися завперті, ані федералізму – про се  не хотять нічого знати навіть найбільш червоні революціонери серед москалів – тільки шлях боротьби, в порівнанню з якою спір народів у державі Габсбурґів є дитячою забавою.

Абсолютизм Олександра III зв’язав народи з державою: через їхню віру в “нову” Росію і через спинення їхньої національної енергії. Після 30 жовтня 1905 р. Росія знищила роботу абсолютизму: через звільнення дотепер зв’язаних національних сил неросійських народів, яких уже ніколи не зуміє зв’язати, й через забиття давні- шої віри у вільну і справедливу Росію, в російську державу.

Конституційна Росія хотіла, очевидно, завершити національну консолідацію держави Романових. Вона, одначе, зробила перший крок до її повільного розкладу. Не ми будемо її оплакувати!