Дмитро Донцов «Вибрані твори» Том 1 «Політична аналітика»: GÖTTERDÄMMERUNG УКРАЇНОФІЛЬСТВА

GÖTTERDÄMMERUNG УКРАЇНОФІЛЬСТВА

[Надруковано у виданні:Донцов Д.Вибрані твори у 10-ти т. Т.1 :Політична аналітика (1912 – 1918)/ Упоряд., ред., автор передм. О.Баган.  –  Дрогобич-Львів:ВФ”Відродження”, 2011]

 

Те, про що гадка навіть не сміла донедавна пересуватися через наш мозок, те, що одним ударом могло б вимазати в нашій психіці раба цілі віки ганьби й упідлен- ня, реабілітуючи українців як націю, – сталося… На наших очах вперше – по довгих віках – зважилися українці подерти на шмаття старі українофільські ганчірки, що служили їм досі за прапори, й піднести свій власний, зі своїми власними гаслами стяг. Уперше сей стяг винесено з понурих склепінь учених кабінетів і редакцій на вулицю. Уперше стратили керму над українським рухом його дотеперішні провід- ники з курячим розумом і заячим серцем. Уперше невблаганне життя переступило через них, як через трупи, і вперше вдалося нам викликати на лиці у ворога не поблажливо-глумливу усмішку, лише скривлену злобою і худоб’ячим переляком гримасу…

З тупою злістю і зі збентеженою ніяковістю людей, які бачать, як іде намарно праця цілого їхнього життя, приглядалися до сеї хвилі “батьки народу”, пригляда- лися смерку своїх – ще недавно так сильних та дужих – богів. Події остатніх часів міцно захитали фундаментом, на якім стояли фігурки українофільських божків.    З одного боку, один по одному, а на останок цілими масами зачали відпадати від них вірні, шукаючи собі нової релігії, з другої – самі підстави, на які опирали свою політику наші patres patriae зачали ламатися й падати. Зовнішнім виразом сього фатального для українофільства факту були: 23 лютого й українська декларація кадетів у Думі. Про першу подію говорити не потрібно. Ясно, що вона значить повний розрив із традиціями українофільства, розрив із тою політикою страуса, політикою “вдавання, що нас нема”, головним ідеологом якої є “Рада”. В люто- му 1914 р. українство остаточно злізло з печі. Лишилися на ній, сій “фортеці міц- ній”, лише іхтіозаври руху, дні яких уже пораховані невблаганним розумом історії. Декларація ж кадетів вибиває з рук наших політичних банкрутів остатню зброю, якою вони досі побивали своїх противників: “веpy въ ожидаемое и будущее, какъ бы въ существующее и настоящее”, віру в політичні чуда, які мають довершити  на Україні маги і чарівники російського лібералізму. Бо у своїй добре продума- ній, а все ж необережній промові лідер кадетів ясно й недвозначно окреслив те зачароване коло, за яке українство не сміє переступити, кинув ясне й недвозначне quos ego! українству, висміваючи як безглузді мрії його елементарні, найжиттєвіші постулати. Десяток майже літ чуємо зі сторінок наших “поважних” органів преси проповідь “згоди в сімействі”, довір’я до “наиболее симпатичного намъ народа”, віри в його політичну чесність і готовність задовольнити всі наші “справедливі домагання”. Десяток літ –ще від часів Драгоманова – пропагується в нас засада кооперації з “созвучными элементами русскаго общества”, які навіть автономію нам вибороти поможуть. І все се для того, щоб 19 марта 1914 року в промові п. Мілюкова, прийнятій оплесками лівиці, почути, що російський лібералізм “совер- шенно не разделяетъ стремлений автономистовъ-федералистовъ и считалъ бы осуществление ихъ политической программы для России вреднымъ и опаснымъ деломь”! Як похоронний спів над розбитими мріями і зрадженими надіями не од- ного політичного фантаста, прозвучали сі слова з думської трибуни. Коротко, без- доказово, безапеляційно, як резолюція падишаха на уклінній просьбі останнього підданця. Ще від часів Антоновича й Житецького на всякі звинувачення у зраді, в тім, що українці заколочують спокій і добро держави, провідники руху незмінно відповідали, як вовкові ягня у відомій байці.

“Ні, паночку – ягня йому мовляє, Водиці я не сколотив,

Бо ще й не пив:

А хоч би й пив, то шкоди в тім немає, Бо я стою зовсім не там,

Де треба пити вам” –

запевняли панів лібералів наші “демократи”, склавши навхрест руки й заверта- ючи до неба очима.

Декларація кадетів авторитетно ствердила, що українці хочуть акурат “пити там”, де “треба пити нам”; що всякі рації на тому, що “шкоди в тім немає” ні для кого, коли українці виступають із гаслами автономії, – є бляґою і дурницею, та що коли вони хочуть і надалі купатися в промінні кадетської ласки, то мусять забути на всякі автономії, а сам сей “терминъ и понятие должны будутъ вычеркнуть” зі своєї програми. “Въ этомъ заключается моя надежда и мое желание”, – заявив лідер ка- детів: sic volo, sic jubeo! Ще більше! П.Мілюков відверто признався в одній із своїх наступних промов 20 лютого, шо в боротьбі з сепаратистами і автономістами він не гребуватиме йти навіть “разом із Савенком”. Ipsissima verba слов’янолюбного лідера партії “народної свободи”…

Коли б так звана українська “демократія” мала хоч крихітку політичної чеснос- ти, мусила б сконстатувати те, що є. Мусила б сказати, що її віра була оманою, її програма – маревом у пустині, її сподівання – утопією. Її моральним обов’язком було се ствердити. Вона сього не зробила, здобуваючись тільки на добру міну за лихої гри, славословлячи “доброзичливість” і “вирозумілість” конституційних де- мократів до української “програми minimum”. Але факт, на який воліла замкну-  ти очі наша “демократія” не перестав через се бути фактом. Veto конституційних демократів, накладене на найжиттєвіші домагання української нації, veto, в якім чулася укрита погроза, не перестало через се бути менш проречистим. А ціла без- глуздість і смішність наївної віри наших “демократів” у московський лібералізм виступила в цілім своїм правдивім світлі в сей памятний тепер для нас день 19 лютого. Ідеї “кооперации съ созвучными элементами русскаго общества” в сей день задало чутливий і важкий удар. А разом із тим і головним представникам сеї ідеї в нашій суспільності: нашим “безпартійним поступовим демократам”. Чимраз дужчими кроками зачало посуватися наперед Götterdämmerung українофільства. Не лише програмі, а й тактиці наших “демократів” нанесено у Думі тяжкий удар. “Розсудна поміркованість і поміркована розсудність” – були А і Z цілої офіційної тактики українства. Не вириватися зі “скрайніми гаслами” й “перебільшеними ви- могами”, що так чужі “загальній лінії українства”, – се було мудрістю “демократів”.

 

Поміркованістю заскарбити собі ласку переможців, скромністю своїх домагань до- могтися їх реалізації. Кадетська декларація й тут зробила нашим “політикам” ве- лику послугу. Є старою, перевіреною досвідом аксіомою політичного життя, що не добровільне зредукування своїх жадань, а розширення їх дає гарантію, що бодай частина з них буде здійснена. Не скромність, а непримиренність, яка не зупинялася перед найдальшими консеквенціями, збуджувала у ворогів пошану до противника й бажання вести з ним переговори. Кожний, хто знайомий із великими суспільни- ми рухами всесвітньої історії, знайде на те, скільки хоче, прикладів. Не промови Мірабо, а 14 липня звернули Людовіка XVI на дорогу задоволення конституційних жадань своєї “дорогої нації”. Певно, що і не “Освобожденію” і не петиціям земств завдячуємо ми акт 17 жовтня. Не Дмовським і не Димшам мають дякувати по- ляки за ті невеличкі національні концесії, що вони дістали в Королівстві в 1905 і 1906 роках. Бракувало лише, щоб сю очевидну для всіх, опріч наших “демократів”, правду ствердила авторитетно сама та партія, від якої наші “демократи” сподівали- ся, коли не рятунку для України, то бодай якогось trinkgeld-y за свою відданність і лояльність. Тепер і се зроблено.

Не клятви й запевнення в любові до “спільної вітчизни” наших “демократів” змусили конституційно-демократичну партію приректи у своїй декларації низку уступок на річ українському рухові. Се зробила очевидна небезпека сього руху. Се зробила свідомість, що “движение это остановить нельзя, но раздражить его и обернуть его противъ насъ можно очень легко”. Не з любови до наших помірко- ваних зважилася кадетська партія підтримувати те “среднее настроение, которое теперь въ Украйн7, по счастью (для кадетів. – Д.Д.), господствуетъ”. Ні, на ті мі- німальні поступки, на які пішли у своїй декларації кадети, пішли вони лише тоді, коли серед нашої суспільности “начали громко говорить, что надежда на Россию есть утопія”. До сього виразно признався п. Мілюков у Думі, і се, власне, було тою другою компрометацією, тим другим ударом, який дістала в сей день українофіль- ська політика. Бо не з ними рахувався і не на них вказував п. Мілюков, простягаю- чи їм руку згоди, апелюючи до Думи зробити деякі нужденні полегші українству.

Не тактика українофілів вирвала з уст конституційно-демократичного лідера приречення бодай сих нужденних концесій. Конституційно-демократична партія є партією реальної політики, і з сентиментальними мазґаями рахуватися не звикла.

Захвалюючи добрих українофілів, видаючи їм “Fleisszettel” і ганячи сепаратис- тів, п. Мілюков, а разом із ним російський лібералізм, поставив ціле українство перед дилемою: або, зробивши глибокий реверанс перед pontifex-oм maximus-oм “народної свободи”, добровільно сховатися у відведену йому шкаралупу “малих діл” і “культурництва”, або, ігноруючи гнів кадетського Юпітера й погрози злучи- тися в боротьбі проти спільного ворога з Савенком, іти далі своїм конечним шля- хом і проти Савенка, і проти Мілюкова. Українофіли пішли першою дорогою й тим підписали свій власний засуд смерти. Другою дорогою пішла правдива укра- їнська демократія, дорогою новою, непевною, небезпечною, та одинокою, що веде до мети. Перші добровільно обмежилися, кажучи словами посла Мерщія, волею “петь и свободно плакать на своемъ материнскомъ языке”. Другі прийняли виклик, кинутий українству з трибуни російської Державної Думи й витягли з нього всі консеквенції.

Сею другою дорогою пішло все, що є живого в українській суспільності. Табір ідейних однодумців Мерщія зачав спорожнюватися. Їм залишилося робити сумні підрахунки своїм власним помилкам і невдачам: ціле своє життя кланялися   вони перед ідолом російського лібералізму, а сей ідол насміявся з них, називаючи їх за- душевні ідеали “вреднымъ и опаснымъ деломь”! Ціле своє життя закликали вони до лояльности, аби довідатися, що лоялісти можуть бути хіба об’єктом державної політики, а ніяк не мотором, який нею керує! Ціле життя були вони певні своєї українофільської отари. Тепер виявилося, що ся отара втікає від них на дорогу “не- безпечних авантюр”! Сумні підрахунки, сумні гороскопи на майбутнє. Як підра- хунки кождого банкрота.

Українофільство має ще своїх богів, свої храми. Але замість натовпу вірних,   їх наповняє купка девоток і девотів, у яких звичка заміняє релігійність, а традиція

– побожність. Крізь оплетені павутиням вікна не проглядає всередину храму про- мінь сонця, і ясні колись обличчя божків потемніли, їх жерці, осяяні колись авто- ритетом тисячної юрби вірних, стали нужденними клоунами, до церемоній яких, як до циркових вистав, приглядається з глумливим сміхом натовп, що йде попри них. Життя зі своїм шумом і гамором лишає на узбіччі і померклих божків, і їх впалих у дитинство жерців, і напіврозлізлий храм із його книжками старої, нікому не потрібної вже премудрости.

Один міцний удар, і сей храм обернеться на купу руїн. Не ми будемо плакати над сим!