Дмитро Донцов «Вибрані твори» Том 1 «Політична аналітика»: ДЖЕНТЛЬМЕНАМ ІЗ “ДЗВОНУ”

ДЖЕНТЛЬМЕНАМ ІЗ “ДЗВОНУ”

[Надруковано у виданні:Донцов Д.Вибрані твори у 10-ти т. Т.1 :Політична аналітика (1912 – 1918)/ Упоряд., ред., автор передм. О.Баган.  –  Дрогобич-Львів:ВФ”Відродження”, 2011]

 

“Сконати в боротьбі – се не зле. Але згинути в болоті, задушеним чиєюсь бруд- ною рукою!”. Сі слова великого корсиканця приходять на пам’ять усякому без- сторонньому глядачеві, що хотів би ближче приглянутися до боротьби “ідейних” течій на Україні. Хоч кожному з нас більше-менше відомо, якими способами моно- полісти нашої громадської думки борються зі своїми противниками. Над одним із епізодів сеї “ідейної” боротьби я дозволю собі тут зупинитися. Справа безпосеред- но тичиться моєї особи, та проте має, безперечно, трохи ширше значення.

Моя “єресь”, проголошена і прийнята у Львові, міцно не подобалася моїм зем- лякам. Особливо ж “марксистському” “Дзвонові”. Сій “єресі” присвятив він три статті, а тепер з’явилася ще й четверта п. В. Л., з приводу якої і маю сказати сих кілька слів.

Головною зброєю дзвонарів в їхній полеміці зі мною був, як відомо, закид у зраді принципів марксизму. З сим словом виробляють мої противники несотво- ренні речі. У кожнім майже реченню знайдете його. Загалом, слова мають велику сугестивну силу. Назвала себе “Рада”, наприклад, “поступово-демократичною”, а потім могла писати, що хотіла, і ані “поступовість”, ані “демократизм” від неї не відстали. Назвав себе “Дзвін” марксистським і уходить за такий, дарма що бодай 20 з його 25 українських співробітників або взагалі нічого спільного з марксизмом не мають, або вбираються в марксівську тогу лише раз на два місяці, щоб потім узятися знову за свою щоденну працю по “Радах”, “Ділах” та инших “прихильних” марксизмові часописах. Дивно, що у нас досі не звертали уваги на сей маскарад!  Є один співробітник, офіційно вилучений з числа марксистів, є другий, що скрізь пише так, як треба: в “Раді” – найчистішої води “радянин”, у “Дзвоні” – ніхто й не посміє заквестіонувати його марксистом! Німці називають таких людей “Mädchen für alles”, у нас їх називають “невтомними працівниками”. І ось публіцисти такого органу сміють закидати мені зраду переконань, немарксистськість й інші гріхи! Яке управнення, панове, маєте до сього? В ім’я кого і чого говорите??

Але йдімо далі. Лицемірство п. В. Л. іде так далеко, що він закидає мені мій виступ в “Ділі”. Щодо сього, то він мусить знати, що я в нім не співробітничав,    а лише раз виступив із листом до редакції. Натомість мусить він добре знати тих співробітників “Дзвону”, які були сталими дописувачими “Діла” й через те не пе- рестали бути добрими марксистами.

Се до характеристики “марксистськости” “Дзвону”.

Не подобається п. В. Л. моє співробітництво і в “Українській Xаті”. Вірю. Йому і його товаришам найліпше би подобалось, якби я ніде не писав. Але чого ж  нарікаєте, панове! Був же час, коли в “Українській Хаті” писали ваші “найкращі сили” (Черкасенко, Винниченко)! Чи “Українська Xата” й тоді була органом блазнів, як виражається своєю чудовою, до рівня своєї інтелігенції пристосованою мовою п. В. Л.?

Ціла, отже, різниця між мною і колишніми співробітниками “Української Xати” та, що я пишу там тепер, коли “Українська Xата” співробітництва не оплачує, а вони писали давніше, коли гонорари видавалися. Оце і все.

Се до характеристики літературної етики дзвонарів.

Комічні загалом сі докори мені. Або ви не визнаєте мене за марксиста, тоді що вас обходить, де я пишу? Або, докоряючи, все ж таки вважаєте мене за марксиста, тоді пощо видалили мене з “Дзвону”? На п. В. Л. гніватися не можу, бо знаю, що він лише “творить волю того, хто послав його”. Се видно вже і з самої статті. На- приклад, він закидає мені, що на конгресі соціял-демократів у Львові виступили “з гострою критикою програми Донцова”, а я, мимо сього, “не мав відваги виступити в обороні своєї програми”. Що я “відвагу мав” і навіть зголосився до слова, се має знати п. В. Л. Рівно ж повинен знати, що мені, як гостеві, а не учасникові з’їзду, голосу не дали. Се й було одинокою причиною, чому я не відповів на висунуті про- ти мене наївні і смішні аргументи. Се все, повторюю, мав був знати п. В. Л. І тому коли він, мимо сього, закидає мені брак відваги, то се лиш тому, що він або не має доброї волі, або просто дістав “ордер” нищити мене prawem i lewem.

Се до характеристики “ідейности” “Дзвону” в боротьбі зі своїми противниками. Даремно також п. В. Л. покликається на галицьких марксистів. Від співробітни-

цтва у своїм органі вони мене не відкинули. Навпаки, в обох числах нової газети “Праця” є мої статті. Даремно також п. В. Л. покликається на п. Ганкевича; головні тези реферату якого зовсім покриваються з моїми. Найліпшим тому доказ, що ті самі бесідники, що полемізували зо мною, рівночасно атакували гостро і його по- зицію. Ще ліпшим доказом є те, що пп. Юркевич і Винниченко вважали за потріб- не офіційно зректися всякої солідарности з резолюціями Ганкевича, прийнятими з’їздом. Се все також мусить знати п. В. Л.

Називаючи мене “пепеесником”, “Дзвін” сам дав якнайліпшу характеристику своїй безсторонності. Припустимо, що він має рацію, що моя програма є взята з про- грами PPS. Ну, і що з того? PPS є членом Інтернаціоналу. Пепеесівські посли у Від- ні є ціненими й пожаданими співробітниками німецького соціал-демократичного клубу в парламенті (Дашинський, Діяманд), співробітниками “Kampf”-у і ”Neue Zeit”-у (Дашинський). Але співробітником “Дзвону” (органу “дискусійного”!) “пе- пеесовець” бути не сміє! Натомість сміє ним бути людина, що признається до най- обскурантнішої, найшкідливішої для пролетаріяту та найнаціоналістичнішої, осу- дженої 3-ма конгресами течії в марксизмі, якою є т. зв. професійний сепаратизм, визнавцем якого є видавець “Дзвону”. Шкода, що не я є видавцем “Дзвону”. Може, тоді критерій розрізнення “марксизму” від “немарксизму” у редакції змінився б…

На сім кінчу. Пишу се не для дзвонарів. Із людьми злої волі не полемізують. Пишу се, аби прискорити у нас почату вже реакцію проти того лицемірства, повно- го браку літературної етики, сидіння між двома кріслами і рядження рівночасно в тогу принциповости, яке проникло так глибоко в літературні звичаї нашої компак- тної більшости.

Не лежить у моїй вдачі мовчки всі ті чудові речі зносити. Думаю, що виволікати сю гниль на денне світло є обов’язком кождого громадянина.