Дмитро Донцов «Вибрані твори» Том 1 «Політична аналітика»: ДО МОЇХ ПОЛІТИЧНИХ ОДНОДУМЦІВ

ДО МОЇХ ПОЛІТИЧНИХ ОДНОДУМЦІВ

(З ПРИВОДУ Т . ЗВ. “СОЮЗУ ВИЗВОЛЕННЯ УКРАЇНИ”)

[Надруковано у виданні:Донцов Д.Вибрані твори у 10-ти т. Т.1 :Політична аналітика (1912 – 1918)/ Упоряд., ред., автор передм. О.Баган.  –  Дрогобич-Львів:ВФ”Відродження”, 2011]

 

Останні роки перед вибухом війни ідея українського сепаратизму стало зв’язувалася з моїм імям як в українській, так рівно ж у польській та російській пресі. Ся обставина змушує мене виступити з поясненям мого ставлення до тої групки українських емігрантів, яка в опінії багатьох, а передусім себе самої, взя- лися практично реалізувати ідею української самостійности. Сею групкою є т. зв. “Союз визволення України”. До сього пояснення єсмь змушений відвертими напад- ками на мене в “союзницькій” пресі.

Перед сими нападками я був здецидований не ламати “громадянського миру” на Україні полемікою з будь-що-будь українською організацією, бо мені не хоті- лося давати зайвої поживи для “патріотичних” виступів різних російських “соціял- демократичних” апологетів “єдиної і неподільної Росії”. Відверті, до того ж свідомо неправдиві, виступи “союзників” проти мене звільняють мене від сього обов’язку, а цілу вину за його порушення складають на “Союз”.

Сею заявою, отже, по-перше, стверджую, що з “Союзу”, заснованого у серпні 1914, я вже з вересні того ж року виступив, о чім я тоді ж таки повідомив письменно як голову “Союзу”, так і президію Національної Ради. Перед моїм виступом, якій настав, по перших конституційних зборах розширеного “Союзу” у Відні, ціла ді- яльність сього останнього обмежилася на виданню двох (і зредагуванню кількох) відозв, що були апробовані і видруковані заходом Національної Ради. По приїзді до Відня на перших по уконституюванню “Союзу” зборах, заки він мав розпочати свою діяльність, я поставив внесення, аби президія давала нам регулярні звідомлення зі своєї господарки (доходи, видатки і т. д. ). Се моє внесення – самозрозуміле в кожній інституції – пропало, внаслідок чого я з “Союзу” виступив. Пізнішому тверджен- ню союзників, ніби я був усунений з президії як особа, “не здатна до організаційної праці”, перечить як наведений вище факт, так рівно ж і те, що на другий день по моїм виступі, голова “Союзу” й один із членів президії старалися мене нахилити  відмовитися від резигнації. Той самий член президії пізніше писав до мене лист, ви- словлюючи свій жаль з приводу мого уступлення. Лише коли сі спроби не повелися, “Союз” виступив агресивно проти мене. Перед тим він робив мені у своїй пресі всяку рекламу, думаючи, певно, тим способом мене собі з’єднати. Така є історія моєї учас- ти в “Союзі”. В жовтні я покинув місце осідку “Союзу” – Відень.

Другою ціллю сеї заяви є вияснити правдиве обличчя сеї групки, яка, не розумі- ючи комізму свого становища, старається вгратися в роль представників російської України. На се, однак, їм не дає права ні їхня минувшина, ні їхня теперешність, а ні їхня деякі особисті прикмети.

 

Щодо минувшини се є люди або політично на Україні зовсім не знані (як До- рошенко, Жук, Любарський), або коли знані, то лише як вчорашні русофіли (Басок “Ritter von” Меленевський, Скоропис “von” Йолтуховський). Два останні – се є чле- ни “Спілки”, себто тої організації російської соціял-демократії, що була поклика- на до життя з метою поборювання національно-українських соціял-демократичних організацій на Україні, яка стояла на позиції “не было, нетъ и быть не можетъ” української нації і яка тішилася загальною погордою цілої української громади як організація українських перекинчиків. До сеї власне організації і належали Скоро- пис “von” Йолтуховський і Басок “Ritter von” Меленевський.

Твердження обох “Ritterr”ів, ніби вони давно вже зі “Спілки” виступили, не да- ється погодити з випущеною ними ж таки брошурою (гл. передмову до Парвуса “На оборону демократії проти царизму!” – Царгород, 1914. Друкарня Союзу Ви- зволення України), з якої є ясно, що сі два союзники вже по вибуху війни належа- ли до русофільскої організації “Спілки”. Решта союзників перед війною стояли якнайдалі від усякого самостійницького сепаратистичного руху. Противно, деякі з них були сталими співробітниками органів, що сей рух як небезпечну утопію по- борювали й обпльовували.

Така є минувшина союзників, що так зненацька перемінилися з Савлів на Пав- лів! Ми могли б їм се дарувати, коли б вони – навернені грішники – енергійно взя- лися до реалізації самостійницьких змагань, але сього власне ми не бачимо, і їхня теперішність, так само як і їхня минувшість не дає їм жодного права репрезенту- вати свій край. Ціла їхня діяльність для “визволення” України обмежується на пре- совій пропаганді, яка через нездатність до сього самих союзників полагоджується за них переважно галичанами, – і на роботі серед бранців. Щодо сеї останньої маю дані припускати, що інтереси самостійницького руху в сій роботі стоять у со- юзників не на першім плані. Цим майже й вичерпується ціла діяльність союзників, коли не числити безперестанного розсилання гратуляційних телеграм “від президії Союзу” в цілях самореклами”. Що ж до тої роботи, котра здається для кожного українця тепер найважливішою, – підготування національної революції на Україні або організації національних сил, то на підставі цілком автентичних інформацій, поданих мені виделегованим у літі сього року до мене з Росії представником одної самостійницької організації, тверджу, що сеї роботи “Союзу” на Україні зовсім не слідно. Про “Союз” знають на Україні лише те, що можна про нього довідатися з “Нового Времени”. Література “Союзу” на Україні майже не шириться (у травні там бачили лише два числа “Вісника” й одну брошуру Л. Цегельского болгарскою мовою, що припадково дісталася до Петербурзької Академії Наук) У брошурі, ви- даній “Союзом” у Мюнхені, “Ukraine, Ukrainer” etc. твердиться, що “Союз” “zur Bildung von national-politischen organisationen in der rus. Ukraine geschritten ist”. Досі про такі союзницькі організації не знають нічого навіть представники нелегаль- ного руху на Україні. Ціле нелегальне українське життя і діяльність нелегальних українських груп іде там зовсім незалежно і без жодного контакту з “Союзом”. Одна лише група виступила була в обороні “Союзу”, але зробила се, про справу і діяльність “Союзу” нічого не знаючи і довіряючи політичній чесности нижчепід- писаного, якого помилково вважалося членом “Союзу”.

Як минувшина і теперішність, так не менше деякі особисті кваліфікації дея- ких союзників, роблять комічними їхні претензії виступати в ролі представників російської України. Характерним з сього погляду для “Союзу” є заснування чо- тирма його членами т. зв. Української соціял-демократії. У згаданій передмові  до брошури Парвуса говориться, що сю соціял-демократію заснували Закордонний Комітет “Спілки” зі “старими революційними практиками Української соціял- демократичної робітничої партії”. В дійсности під сими голосними псевдонімами ховаються ніхто инший, як пп. Скоропис і Меленевський, з одного боку, з другого пп. Жук і тепер також “von” Дорошенко, люди, що вже від кількох літ жодної учас- ти ні в партійному соціял-демократичному житті, ні в соціял-демократичній пресі не беруть, ба, навіть деякі з них з партії офіційно виключені. Верхом дурисвітства союзників є, одначе, їхнє послугування фальшивими і їм правно не належними ти- тулами з метою улегшення їх політичної кар’єри: колишній “товариш” Басок пере- мінюється на “Ritter-а von” Меленевського, Скоропис на Скорописа “von” Йолту- ховського, п. Любарський скромно прибирає титул “доктора”! Не менш смішним є бажання сих людей захопити уряд майбутньої України у свої руки, як про се вони не раз заявляли у своїх брошурах. Розуміється, ніякий уряд у світі їм сього завдан- ня не поручить, але все ж, коли о сім голосно говорять люди малоінтелігентні, з цензом укінченого гімназиста або волосного писаря (п. Жук), не вміють укласти до речі путньої політичної статті, то се є понижуюче для нашої нації! Ще більшою ганьбою є, коли сих дурисвітів, що, як червоношкірі в кольорові пера, строяться   в неналежні їм титули, трактується поважно! Про закулісову, інтриганську “ді- яльність” союзників, що очорнюють своїх політичних противників у найнемож- ливіший спосіб, уже не говорю. Досить згадати, що за сю свою “діяльність” “член президії” Союзу “Ritter von” Меленевський недавно був публічно побитий у Швай- царії і на суд побоявся з’явитися! Всі сі причини: минуле союзників, що протягом 24 годин міняють свої політичні переконання, перекидаючись із вчорашніх членів русофільської партії на нинішніх самостійників, із “товаришів” на “Ritter-ів von”; минуле, яке ніколи не дає передвидіти, яке salto mortale готові зробити сі “лицарї” в найближчій будучині; а головне – занедбання великої для нас справи організації ви- звольного руху на Україні, що “Союз”, який розпоряджається великими засобами, чейже за десять місяців свого існування зробити міг, сі причини змусили всіх, хто поважно думає й дорожить своєю репутацією українських емігрантів сторонитися сеї групи.

Сю заяву видаю, аби відкрити очі своїм однодумцям на Україні на роль сих по- літичних еквілібристів і запротестувати проти їхніх комічних претензій видавати себе за представників російської України.

Сподіваюся, що всі поважні сепаратистичні організації на Україні як дотепер, так і далі, цуратимуться сеї купки самозванців і далі робитимуть своє велике діло виборення самостійної України.