Дмитро Донцов «Вибрані твори» Том 1 «Політична аналітика»: ДЕЩО ПРО “ОРІЄНТАЦІЇ”

ДЕЩО ПРО “ОРІЄНТАЦІЇ”

[Надруковано у виданні:Донцов Д.Вибрані твори у 10-ти т. Т.1 :Політична аналітика (1912 – 1918)/ Упоряд., ред., автор передм. О.Баган.  –  Дрогобич-Львів:ВФ”Відродження”, 2011]

 

Цікавий лист В. Винниченка в “Украинской Жизни” порушив знову старе й ві- чно нове питання “орієнтацій”. Не боронити тут хочу тої прихильної до централь- них держав політичної лінії, на яку тепер став, здається, ввесь свідомий український загал. У сій статті хотів би я лише вказати на се непорозуміння, на якім значною мірою ґрунтується суперечка між прихильниками т. зв. “української”, або “само- стійницької”, з одного боку, і “австрофільської”, або “центрально-державної”, орі- єнтації, з другого боку.

Війна й виявлена нею наша національно-політична безсилість та непідготова- ність викликали у нашої громади цілком природну реакцію: накликування до ор- ганічної праці стали чимраз голосніші, чимраз частіше підноситься гасло роботи  у підстав, здатися на себе самих, розраховувати на власні сили. Ся реакція, повта- рюю, цілком природна й навіть пожадана, але великою помилкою було б протисто- вити її як справдешньо український напрям “австрофільству”, або “германофіль- ству”. Оидві орієнтації, як се буду старатися виказати, не лише, не виключають одна одну, а навпаки – взаємно себе доповнюють.

Час, у якім живемо, дуже нагадує нам XIV та XVIII століття нашої історії. Тоді одною з найважнливіших політичних завдань Східної Европи було створення од- ного великого політичного комплексу між Балтикою і Чорним морем. Нині йдеть- ся про створення одного колосального охоронного валу проти Росії від Північного до Середземного моря.

Можна різно ставитися до проєкту “Середньої Европи” і різних форм його здій- снення; можна різно оцінювати відому книжку Фридриха Навмана, який, пишучи про “Середню Европу”, думав зовсім про що инше, та з одним мусить числити-  ся кожний реальний політик: саме з тим, що живемо в добу поставання великих господарських одноцілостей. На сю дорогу давно вже вступила Англія (по війні треба сподіватися розквіту ідеї британського імперіялізму, яку трохи передчасно пропагував Чемберлен перед 20 літами!) На сю дорогу вступила рівно ж Фран- ція, створивши протягом кількадесятьох років велетенську колоніяльну державу   в Африцї; вступила Росія, зносячи цла, що відділяли від неї Польське Королів- ство, влучаючи до своєї торговельно-політичної системи Хіву, Бухару й Монго- лію; вступили Злучені Держави Північної Америки, також Південна Америка.   Так звані “Vorzugszölle” для держав тої самої господарської одиниці здобули собі симпатії навіть серед деяких соціял-демократів. Поруч із сею тенденцією висту- пає також друга – постання світових імперій (що є лише відворотною стороною першої тенденції), до яких, як планети до сонця, тяжіє ціла низка менших  держав (Бельгія до Франції, Сербія до Росії). Сі два факти: конечність творення більших господарських і політичних організмів та неможливість ізольованого існування малих, та й “великих” у 20–30 мільйонів мешканців держав змусила, між иншим, поляків до ревізії своєї самостійницької програми. Сі самі факти змусили й мене перед трьома літами виступити з програмою “сепаратизму”, названого тоді соціял- демократами “австрофільством найгіршого ґатунку” (як пізніше показала практика самих соціял-демократів, се австрофільство не було “найгіршого” ґатунку). В 1848 р , коли про світові держави ще нічого й не було чутно, коли була хвиля творення національних держав, гасло самостійности було найактуальніше. У 1913 р., коли правна самостійність багатьох держав, як Сербії, Чорногори, стала de facto досить ілюзорна, коли навіть великі держави втрачають дещо зі своїх суверенних прав (лондонська конвенція три-порозуміння!); коли зовсім незалежне існування малих держав і народів стало неможливе; коли йшлося про боротьбу трьох світових ім- перій проти одної, що була щойно in statu nascendi, – в таку хвилю не було акту- альне гасло абстрактної самостійности, лише сепаратизму: з якою стороною ми хочемо бути і проти якої хочемо йти? Без відповіді на се питання, домагання само- стійности втратило всякий сенс. Найкраще слідно се на прикладі поляків, що, хоч усі самостійники!, одначе розкололися на два ворожі табори. Не багато сенсу має тепер самостійницьке гасло – само в собі – і для Румунії; румунські прихильники Росії, мимо всєї самостійницької фразеології, засуджують свій край на політич-  ну смерть. Рівно ж смішним було б і в нас під теперішню хвилю гальванізування кирило-методіївської програми, якій самостійна Україна ввижалася не по сій, а по тій стороні, серед “слов’янського” світу. Коли той, перед ким стеляться лиш дві дороги – направо і наліво, – каже, що він йтиме вперед, то він не сміє дивуватися, коли його назвуть політичним фразером. Се “сепаратистичне” питання – з ким і проти кого? – заволоділо настільки політичною психікою навіть незалежних на- родів – шведів, румунів, – те питання так зв’язалося з питанням їх державної незалежности, що було б смішно, якби ми квестію нашого державного існування хотіли трактувати абстрактно й незалежно від сього проклятого питання – “з ким  і проти кого!” Деякі (не всі!) представники “української” орієнтації якраз роблять се, і в сім лежить їхня помилка. “Самостійна Україна” є нині, як і вчора, і завтра, нашою провідною зорею. Найліпше було б, якби ми могли до неї полетіти. Але коли се неможливо, мусимо собі сказати, яка дорога, на нашу думку, веде до сеї зорі, до сеї цілі, і тою дорогою йти. На інтрансіжантнім, непримиреннім, само- стійницькім становищі – ані направо, ані наліво! – хотіла стати Греція, і звідси те трагікомічне становище, в яке вона потрапила й завдяки якому буде, певно, мусити невдовзі таки добровільно піти з якоюсь однією стороною, замість того, щоб, як тепер, робити се проти власної волі.

Другу помилку роблять наші австрофіли (особливо з недавно навернених), які щойно щасливо зробили вибір і нічого иншого не роблять, як тільки проголошу- ють про се urbi et orbi, не признаючи жодної иншої, набагато тяжчої, роботи: я думаю про ту організаційну працю, на яку звернули увагу наші “самостійники”, або “українчики” (прихильники “української” орієнтації! Яке величезне значення має ся праця та її доробок: матеріяльний – національна культура, й ідеальний – національна свідомість, найліпший тому доказ поляки. Для нікого не є тайною,  що многі бажали б собі розв’язання польського питання за взірцями 1772, 1793 і 1795 років, та вони залишають свій план, як гарну, але нездійсненну утопію. Чому? Тому, що мають перед собою одноцілу, компактну, солідарну масу, яку не можна, як отару овець, загнати в той або сей бік, якій не можна накинути імпортованих провідників, бо вона має своїх власних і то в такім числі, яке не дасться ні усунути, ні зробити нешкідливим.

У нас справа мається инакше. В XIV ст., коли перед нами вперше по втраті не- залежности стало велике завдання – створення великого політичного організму, ми се завдання виповнили. Та не як свідомий чинник, не як дійова особа причинилися ми до розв’язання сього завдання, тільки як погній у руках сильніших і міцніших будівничих. Аналогічне завдання стало перед нами у ХVІІІ-му, зглядно XVII-му в. Ми знову хотіли грати роль будівничих, а скінчили на властивій нам ролі погною. Кажуть, що ми не є “staatserhaltendes Element!” Навпаки, я думаю і римська імперія стояла б досі, коли б вона мала такий чудовий погній, яким є українська нація! При- чина, через яку ми не могли ані в XV, ані у ХVІІІ віці виступити і втриматися в ролі самостійного чинника, був недостатньому розумінні національної єдности і брак свідомости. “Ми могли вибирати лиху або добру дорогу, могли укладати досконалі “орієнтації”, але то нам на ніщо не здалося: позбавлений внутрішньої відпорної сили, кволий організм спотикався на найліпшій дорозі і вкінці падав. За нами, на- паденими зі сходу, заходу і півдня не лежали віки солідної національно-будуючої роботи, тої роботи, яка дозволила полякам, уже по розборі, не лише втримати, але навіть розширити свій культурний стан посідання на Литві й Україні. За нами не було традиції розумової і моральної карности, традиції солідної роботи, бо занадто поглинуті ми були боротьбою за власне існування. Наслідок: той стан, в якім ми опинилися тепер, коли історія втретє виставила нас на спробу, втретє покликала нас на іспит політичної і національної зрілости. Не заздрю сумній славі Касандри (хоч се лихий симптом, що геніяльна Леся Українка вибрала собі її за героїню!) і не хочу бачити будучини нації в тих образах, що є лише примарами хворобливої фантазії, але сі традиції моральної карности й солідної органічної праці мусимо собі присвоїти, коли не хочемо знову на два-три століття або й на все потонути в історичній нірвані.

Відновлення сих традицій потрібне нам тепер більше, ніж коли-небудь, бо за- надто широко розставила в нас свої лікті всемогуча, всюдисуща і всезнаюча… бля- ґа. Ся бляґа народилася в нас уже давно, коли ми задумали “осередок українського культурного життя” переносити до резиденції Савенка; коли suprema lex національ- ної працї стало “чого-будь, аби найбільше!”; коли наші “наукові” журнали запо- внювалися марними компіляціями quasi наукового характеру; коли нудність стала видаватися за ученість, а пильний відписувач – за талановитого письменника; коли правник, що ледве навчився відрізняти поняття “федералізму” від “централізму”, вважав себе за покликаного писати розвідки з державного права; коли кожний сту- дент, що складав “одноголосно” останній риґороз, почував себе майбутнім профе- сором майбутнього українського університету; коли люди, що працювали розумо- во три години денно (часом і менше) вважали себе створеними до парламентської діяльности, а людина з хистом сільського агітатора бралася за видавання газети; коли кожний хотів бути українським Мікельанджело; коли Universalmensch або, як каже приповідка, “швець, кравець і на скрипці грець” став ідеальним типом нашого інтелігента; коли люди, що не знають ніякої иншої мови в світі, крім української (та ще хіба російської), ставали на чолі товариства, що мало інформувати Европу про українську справу; коли добрі музики видавалися за кваліфікованих політиків, а торгівці яйцями – за бистроумних дипломатів; коли сидження між двома крісла- ми вважалося за принциповість, а принциповість – за дивацтво; коли бляґа, лінивство, пересічність і важничання збудували собі неприступний замок, написали на нім “чужим вхід заборонений” і “провадили” націю за собою, аж поки не привели її до того провалля, перед якими стоїть вона нині…

Ся бляґа, недостача бажання до праці й недостача робітників довела у нас до того, що ми мусіли навіть здобуті становища – здобуті нашим криком – знову опо- рожнювати, що ми не робимо навіть того, що дозволено, що не маємо ким обсади- ти навіть ті позиції, що нам відступили, що ми присвоїли собі плаксивий голос і рабську душу жебрачки, що ми, як паралітик, уміємо лише кричати – часом навіть зворушливо й голосно, – але ані кроку рушити з місця.

Ся бляґа конче мусить бути уміщена на списку втрат української нації, коли   не сумніваємося в будучині нації. Перед нами стелиться щирокий шлях довгої і тяжкої роботи на полі економічного піднесення нації, її політичного виховання. Кожне з тих слів жде сильних, а головне – впертих і витривалих робітників (не “Übermensch”-iв!), яким би голова не хилилася від найбільшої бурі, які не міняли б своїх “орієнтацій”, як хоруговка на даху свій напрям від подуву вітру. Мусимо виховати націю, сильну економічно, здеклароваву політично і свідому національ- но, створити поважною, тяжкою, мозольною працею. Думаю, що нічого иншого не хотів сказати й Винниченко у своїй наведеній у ч. 2. “Шляхів” статті, яка варта того, щоб її читати. Але, розуміється, великою помилкою було б заклик до орга- нічної праці, заклик будувати лише на власних силах уважати за якесь справдішнє українське гасло, вороже всяким иншим “орієнтаціям”. З одного боку, як я ста- рався вище показати, саме “самостійництво”, без вибору “орієнтації”, позбавлене всякого сенсу. З другого боку, й вибір орієнтації нінащо не здасться нації, що не   в стані опертися на власні сили. Лікарі оповідають, що організмові, позбавленому відпорної сили й волі до життя, не поможуть ані ліки, ані зміна повітря.

Така коротка генеза непорозумінь, зроджених нашими орієнтаціями, які в суті речі доповнюють одна одну.

Наприкінці ще одне. Як із листа Винниченка видно, навіть ті групи, які досі вороже ставлялися до культурного москвофобства, дуже гостро підкреслюють, як ніколи, гасло націоналізації нашої культури. Се дуже втішна ознака. Культурне москвофільство деяких галицьких русинів привело їх до політичного москвофіль- ства. Навпаки, політичне москвофільство деяких російських українців привело до культурного, дуже небезпечного напівмосквофільства. Сей зв’язок я все мав на увазі, коли вважав боротьбу з впливами московської культури за одне з наших політичних завдань (за образу маєстату Андреєва і Ґорького – тепер істинноро- сійських патріотів, – мене прилюдно виганьбили на однім із конгресів української соціял-демократії). Тому я так тішуся, що гасло націоналізації культури так рішу- че проголошується в “Украинской Жизни”. Се приведе її до культурного, а від- так і політичного москвофобства, се наблизить і час, коли у нас пануватиме одна- одніська орієнтація – антиросійська, що обійматиме в собі як синтез і “українську”, і “австрофільську”.