Діяльність ОУН-р та УПА на Наддніпрянській Україні в 1947–1949 рр.
Автор: Центр ім. Д.Донцова. 15 Бер 2016 в 0:05
Пропонуємо увазі читачів уривки з монографії Юрія Щура “Український націоналістичний рух на Наддніпрянщині (1920–1955 рр.)” (Запоріжжя, 2011)
Юрій Щур
Діяльність ОУН-р та УПА на Наддніпрянській Україні в 1947–1949 рр.
З 1947 р. український націоналістичний рух перейшов до оборони. Велика кількість учасників руху була змушена перейти до підпілля у буквальному розумінні цього слова – різко збільшилася кількість викопаних криївок та схронів. Це в свою чергу позбавило збройні формування свободи пересування, втрачалися бази стаціонування і можливість поповнювати припаси в селах, ускладнювався зв’язок та розвідка, загострилася проблема безпеки учасників бойових відділів та боївок. Будівництво схронів забирало багато часу та зусиль. Побут у підземних укриттях був важким фізично і психологічно.
Цей період боротьби характеризується і тим, що обидві сторони поволі переходять від широкомасштабних бойових дій до витончених методів поборювання націоналістичного руху радянською владою – переважно агентурою за підтримки військових підрозділів МДБ. Зі свого боку, ОУН і УПА приділяли основну увагу недопущенню радянізації села й ліквідації колгоспів, ідеологічним змінам у змісті освіти. Цього досягали пропагандистською роботою і шляхом індивідуального терору проти представників радянської влади, особливо її органів держбезпеки[1].
Упертий характер боротьби ОУН і УПА з радянською владою, про що свідчили події перших повоєнних років (1946–1947), пояснювався не лише свідомим ставленням учасників націоналістичного руху і тих верств населення, що їх підтримували, до ідеї української державності й можливості її практичної реалізації. В їх середовищі постійно жевріла надія, що зростаюче загострення між СРСР та країнами Заходу найближчим часом приведе до збройного конфлікту й зрушить з місця українську справу. Цього моменту з нетерпінням очікували й провідні діячі УГВР, ОУН та УПА.
У зв’язку з цим, 14–16 червня 1947 р. відбулося засідання членів Головного військового штабу УПА, на якому розглядався план дій на час світової війни. Основними військово-політичними завданнями ОУН і УПА за такого розвитку подій визнавалися: охорона етнографічних кордонів України, оволодіння політичною ситуацією на Східній Україні та створення сприятливого для формування УПА й осередків ОУН статус-кво на всій території України до приходу англо-саксів. Також було прийнято рішення про створення нових похідних груп для проведення роботи на Наддніпрянщині і закріплено східноукраїнські землі за західноукраїнськими підпільними структурами. Зокрема, Прикарпатський край – Крим, Кубань і Донбас; Львівський край – північно-східні терени і Харків; Подільський край – центральноукраїнські землі (Дніпропетровськ, Кривий Ріг). Наголошено, що військові частини, сформовані у вказаних краях мають направлятися на зазначені території[2].
Про діяльність на Східній Україні керівник Служби безпеки ОУН-р М. Арсенич 1947 р. у листі до Голови Проводу ОУН-р Р. Шухевича („Тура”) писав, що на Наддніпрянщині ОУН-р втратила свій вплив на населення. „Якщо ми не піднімемо Схід – писав М. Арсенич, – то у нас не знайдеться гідних спадкоємців боротьби”. На думку керівника Служби безпеки, існувало два шляхи поширення націоналістичного руху на Схід: „великим здвигом й спокійним невидимим просочуванням”. Він вказував, що для першого немає можливостей, а для другого можливість знайдеться, за умови самоорганізації підпілля[3].
Успішність здійснення планів підпілля на Наддніпрянщині значно залежала від якості проведеної агітаційно-пропагандистської роботи. У квітні 1947 р. було розроблено „Короткі вказівки з пропагандивної роботи”, де наголошувалося на необхідності ознайомлення „східняків” із метою та завданням українського націоналістичного руху. Окрема увага була звернена на вчителів, які приїхали зі східноукраїнських земель. Серед них потрібно було поширювати „Слово для вчителів із східних областей” та іншу літературу, допомагати від імені ОУН матеріально[4].
У інструкції Проводу ОУН-р від червня 1947 р. гасло „Лицем до Сходу” фігурувало серед найважливіших. В іншій інструкції пропонувалося направляти добре підготовлених підпільників на Наддніпрянщину, розгорнути активну пропаганду на фабриках, у колгоспах, на залізниці, в школах та установах, організувати збір точної інформації про умови життя, дислокацію Червоної армії тощо[5].
У серпні 1947 р. було підготовлено „Додаток до „Коротких вказівок щодо пропагандивної роботи”, де рекомендувалося пропагандистські розмови із „східняками” проводити не з групами, а з окремими людьми, щоб вони не боялись викриття. Зміст розмов треба було протоколювати й відсилати до вищого керівництва. Імовірно, це робилося для кращого ознайомлення керівництва націоналістичного руху з ситуацією на Наддніпрянщині. Автор „Додатку” рекомендував агітаційні матеріали роздавати й голодуючим із Східної України[6].
Ще одна інстукція націоналістичного підпілля – „До провідників і рядових революціонерів”, датована 3 листопада 1947 р. була захоплена радянськими органами державної безпеки. Тут містилися вказівки для членів ОУН, які повинні були проводити відповідну роботу серед тих, кого виселяють на Наддніпрнящину, або ж у інші місцевості СРСР. Згідно з ними, виселенці мали широко розповідати жителям інших регіонів, що їх виселили через участь їх рідних в УПА, пропагувати саму УПА й поширювати підпільну літературу[7].
У 1946–1947 рр. на східноукраїнських землях радянська влада спричинилася до нового, третього за останні 30 років, голодомору. Багато жителів Наддніпрянщини шукали порятунку від голодної смерті у Західній Україні, де радянське керівництво, зважаючи на масовий спротив, організований ОУН і УПА, не наважилось на тотальну реквізицію хліба. Наплив „східняків” на західноукраїнські землі ОУН-р вирішила використати для поширення діяльності на Наддніпрянщину та ознайомлення її жителів із українським націоналістичним рухом. Серед перехоплених органами НКВС документів ОУН-р містилася інструкція про ставлення до голодуючих: допомагати їм, одночасно давати пояснення про мету боротьби українського підпілля. Разом з цим необхідно було дізнаватися про життя й настрої населення на Наддніпрянщині[8]. Спеціально для голодуючих націоналістичне підпілля підготувало ряд листівок, зокрема „Українці з над Дніпра” та „Українці зі східних областей”[9]. Крім того, українські повстанці звернулися до жителів Західної України з проханням допомогти жителям східних земель, не відокремлюватися й не замикатися від них, ставитися до них приязно, приймати гостинно, як братів[10].
У цей час працівники радянських спецслужб вирішили використати допомогу повстанців голодуючим для боротьби проти керівників українського націоналістичного руху. Зокрема, органи МДБ „насилають більшу кількість агентів, які під ширмою голодних із СУЗ днем і ніччю волочаться по лісі та підлісних хуторах”[11]. Крім того, Служба безпеки ОУН-р фіксувала випадки, коли багато жителів Наддніпрянщини, приїхавши на Захід, займалися злодійством, грабунками й насильством селян тощо та активно допомагали радянським органам влади поборювати націоналістичний рух. Такі дії призвели до того, що 15 березня 1947 р. з’явилася відозва Служби безпеки до жителів Східної України, які приїхали на Західну протягом 1939–1941 та 1944–1947 рр. із вимогою повертатися на попередні місця проживання. Невиконання вимоги тягнуло за собою покарання, до позбавлення життя[12].
Виокремлюючи категорію злодіїв та прислужників більшовицького режиму, керівництво націоналістичного руху не полишало планів поширення боротьби на всю територію України. У 1947 р. автор, що підписався “І-в-нко” видав роботу „До питань нашої політпропагандистської роботи в середньоукраїнському середовищі” де вказувалося, що успіх боротьби залежить, в основному, від того, якою мірою Наддніпрянщина приєднається до цієї боротьби. Тому всі зусилля пропаганди мають спрямовуватися на Наддніпрянщину, з тим, щоб включити її у процес всенародної боротьби за волю[13]. Цю ж точку зору підтримував і невідомий автор брошури „З вірою в перемогу”, який писав: „Коли у визвольно-революційній боротьбі стануть побіч себе всі українці Східної і Західної України, ворожому пануванню на наших землях прийде кінець! Спільними зусиллями, спільною протибольшевицькою боротьбою українців східних і західних областей Україна буде врятована!”[14].
Загалом же, керівництво націоналістичного руху позитивно оцінювало агітаційну роботу, проведену за 1947 р. Провідник Яричівщини на Львівщині „Буй-Тур” стверджував, що пропаганда ОУН-р набрала широкого розголосу серед українців із Наддніпрянщини та червоноармійців[15].
За даними націоналістичного руху, дії ОУН-р та УПА разом із західними областями охоплювали частково й Житомирську, Кам’янець-Подільську, Київську та Чернігівську області. Зокрема, в першій половині 1947 р. повстанці здійснили 467 акцій, у тому числі 75 на території згаданих областей. За своїм змістом бої і сутички з радянськими силами носили переважно (60%) оборонний характер. Безпосередньо „зачіпні зіткнення” становили до 10%. Інші – це терористичні акти, саботажні і протиколгоспні дії.
У другій половині 1947 р. була зафіксована поява рейдуючих боївок чисельністю 4-5 осіб на території Макарівського району Київської області, а також у с. Катеринівка Каменського району Кіровоградської області. Повстанці вели агітаційно-пропагандистську роботу, вилучали зброю у радянського активу й гроші з колгоспних кас, реквізовували продукти[16]. На території Емельчинського, Городницького, Радомишльського, Ярунського та Олевського районів Житомирського області діяла боївка „Ярослава” у кількості 9 бійців та ряд інших груп, що прибули сюди із Рівненської області. Здійснюючи напади на сільради й колгоспи, повстанці знищували телефонні апарати, документи й поширювали антирадянські листівки[17]. В Орининському й Базелійському районах Кам’янець-Подільської області органами МДБ було зафіксовано 4 напади, здійснені повстанцями, прибулими із західних областей України[18]. Аналогічні випадки мали місце і в Сумській області.
Невдалим, за визначенням самих підпільників, виявився рейд на Лівобережжя. Боївка „Дем’яна”, до складу якої входили „Гриша”, „Яструб” та „Микола” намагалися проводити роботу у селах Снігурівка та Коробовка Золотоноського району Черкаської області[19].
1947 р. у доповідній записці міністру внутрішніх справ СРСР С. Круглову тодішній міністр МВС УРСР Т. Строкач відзначав активізацію антирадянської діяльності оунівського підпілля у східних областях. За період з 1 січня по 25 жовтня 1947 р. на Наддніпрянщині зафіксовано 111 акцій підпілля, серед них поширення листівок, зокрема до української молоді, інтелігенції та робітників, напади на сільські ради й колгоспи, державні заклади й підприємства та терористичні акти. Найбільше ОУН-р проявила себе у Кам’янець-Подільській, Вінницькій, Київській та Сумській областях[20]. В останній 30 листопада 1947 р. підпільна боївка здійснила напад на торфорозробку у с. Бочки Конотопського району[21].
Органи МДБ-МВС у червні–липні 1947 р. ліквідували в лісах Баришівського району Житомирської області повстанську групу „Деркача”, яка діяла тут з 1944 р.[22], а протягом вересня – грудня 1947 р. заарештували 5 повстанців та 57 помічників підпілля, ліквідували 10 криївок, вилучили зброю[23]. У Васильківському районі Київської області була розкрита оунівська організація, створена „Марком”, який прибув із Рівненщини. У справі цієї організації заарештовано 15 осіб, виявлено 4 укриття і 6 конспіративних квартир, вилучена зброя, націоналістична література, у тому числі вказівки східного крайового проводу „Одеса” на північно-західних українських землях[24]. Під час оперативних дій з 20 вересня по 10 жовтня 1947 р. на території східних областей України заарештовано за антирадянську діяльність 668 осіб, з яких 48 ідентифіковано як українських націоналістів. Тим не менш, телеграма другого секретаря ЦК КП(б)У Д. Коротченка від 17 грудня того ж року на адресу обкомів партії західних областей з вимогою посилити боротьбу проти збройного підпілля засвідчила, що кінець 1947 р. не приніс радянській владі такої очікуваної і жаданої перемоги над силами українського націоналістичного руху[25].
У 1948 р. Провід ОУН-р видав інструкцію про проведення пропаганди у східних областях України, що, на думку В. Нікольського, було початком другого періоду в діяльності організації повоєнного періоду. Це був час пошуку нових орієнтирів для ОУН-р, як загалом, так і безпосередньо на Сході. Актуальним залишалося гасло „Обличчям на Схід”. Цю діяльність було поділено на „роботу ушир та роботу углиб”. Все подальше функціонування націоналістичного руху проходило саме за цими напрямками[26]. Направляючи у травні 1948 р. на північно-західні українські землі колишнього політичного референта проводу ОУН Закерзонського краю В. Галасу („Орлана”), Голова Проводу ОУН-р Р. Шухевич дав йому вказівки активізувати діяльність у північних районах Житомирської і Київської областей та погодити це питання з В. Куком, який здійснював загальне керівництво працею ОУН-р у Східній Україні.
На нараді членів Проводу ОУН від 14–15 червня 1948 р. учасники заходу зійшлися на необхідності різко посилити націоналістичну діяльність у східному регіоні України: виявити серед членів ОУН жителів Наддніпрянщини й надіслати їх туди для роботи; організувати активну пропагандистську роботу серед мешканців східних областей, які працюють на Західній Україні з метою залучення їх до лав підпілля[27]. Крім того, передбачалося використовувати всі наявні на сході родинні та інші зв’язки жителів Західної України, направляючи на їх адреси листи та листівки антирадянського змісту, оунівську літературу тощо.
Рішення Проводу ОУН-р втілювалися на місцях функціонерами підпілля. Керівник Служби безпеки ОУН-р Скалатського надрайонного проводу на Тернопільщині „Василь” у директиві районним працівникам зазначав, що необхідно використати усі можливості для збору відомостей про становище на східноукраїнських землях. Інформацію необхідно було отримувати від новоприбулих учителів, заробітчан тощо. У першу чергу, необхідно було збирати дані про голод. Необхідно було надсилати на Наддніпрянщину якомога більше націоналістичної літератури. В іншому документі – „Загальний план роботи для райпровідників ОУН” – вимагалося підготуватися до реалізації гасла „Обличчям до Сходу”, зокрема віддрукувати якнайбільше листівок для „східняків”, які шукали допомоги на Заході. Бесіди з такими людьми необхідно було протоколювати й надсилати в інстанції. У захопленій органами МДБ оунівській директиві до районних провідників і керівників окремих груп спеціального призначення, датованій січнем 1948 р., йшла мова ще про один метод поширення ідей ОУН – відправлення листів вглиб СРСР[28].
Проводячи роботу в рамках рішення Проводу ОУН-р, члени підпілля звертали увагу на спеціалістів із Наддніпрянщини. Провідник Яричівщини Львівської області „Буй-Тур” у своєму звіті вказував, що українці із східних областей, які проживають на території підконтрольної йому території головним чином працюють на посадах вчителів, фельдшерів та санітарів. Члени КП(б)У та комсомольці займають в основному вищі посади, а безпартійні виконують другорядні функції[29]. Із прибулими „східняками” проводилися розмови на теми антирадянської боротьби, життя українського народу під більшовицькою владою на Наддніпрянщині, більшовицького терору та русифікаторської політики, національного та соціального питання у майбутній українській державі тощо[30].
Серед пріоритетних напрямів роботи підпілля на 1948 р. визначалась і потреба залучення до націоналістичного руху молоді з Наддніпрянщини включно з комсомольцями[31]. Визначний підпільний публіцист М. Дяченко („Боєслав”) з цього приводу писав, що українців з Наддніпрянщини не треба називати „совєтами” і „де лиш українська молодь Східних і Західних Українських Земель не стрічалася б, там мусить бути братерство, солідарність і щира братня любов”[32].
Згідно з даними МДБ УРСР, залучення молоді до ОУН-р на Наддніпрянщині відбувалося досить успішно. У 1948 р. органи МДБ УРСР викрили в регіоні 10 молодіжних оунівських організацій у складі яких був 131 учасник.
Київський міський (молодіжний) провід ОУН-р був створений за безпосереднім розпорядженням керівника крайового проводу ОУН „Одеса” С. Янішевського („Далекого”). Очолив київський провід студент І курсу фізичного факультету Київського державного університету ім. Т. Шевченка І. Пронькін („Беркут”). Загалом у цій справі було заарештовано 12 осіб, вилучено листи підпільників ОУН, понад 400 примірників листівок та значну кількість старої історичної літератури, яку вважали антирадянською. За свідченнями членів київського проводу, органи МДБ ліквідували Союз вільних українців у м. Переяславі-Хмельницькому Київської області, до складу якого входили учні старших класів середньої школи міста. Керівником Союзу був учень 10-го класу О. Іващенко.
Студенти Харківського державного університету О. Курінний та Л. Безпалий намагалися створити молодіжну підпільну організацію Революційний авангард українського народу та проводили у своєму навчальному закладі антирадянську агітацію. Обидва організатори були заарештовані й засуджені. Ще одна молодіжна організація виникла у січні 1948 р. на вугільних шахтах у Ворошиловградській (Луганській) області. Члени групи „Борці за самостійну Україну” ставили своїм завданням заготовляти вибухові матеріали для здійснення диверсій на одній із шахт. Учаснику організації Гуцаленку вдалося встановити контакт із членами ОУН на Вінниччині. Після викриття групи її учасники були засуджені до різних строків ув’язнення[33].
Проводячи пропагандистську діяльність, підпілля не відмовилося від збройних акцій. Протягом 1948 р. ОУН та УПА провели 8 акцій у Київській області, 2 – у Кам’янець-Подільській, 2 – у Чернігівській[34]. Виявляли активність підпільні збройні відділи і на Сумщині, де діяла боївка братів Лузанів[35]. Серед акцій були не лише бойові зіткнення з військами радянських спецслужб, але й теракти проти представників радянської адміністрації, знищення пам’ятників В. Леніну, обладнання адміністративних будівель тощо[36].
У 1948 р. МДБ, на яке ще на початку 1947 р. була покладена відповідальність за остаточну ліквідацію українського націоналістичного руху, в цілому завершило перебудову всіх своїх структур і ланок. Боротьба проти ОУН і УПА набувала нових рис. Не відмовляючись від військово-бойових операцій, влада першочергового значення почала надавати подальшому вдосконаленню діяльності спецгруп і чекістсько-військових груп МДБ, посиленню уваги до роботи існуючої та залученню нової агентури, здатної проникати в середовище повстанців та підпільників, розшифровувати їхні зв’язки, підвести під удар переважаючих сил. Важлива роль у практиці органів держбезпеки відводилася розшуковим акціям з метою виявлення й захоплення бункерів і схронів, використанню кампаній із заготівлі сільськогосподарської продукції для викриття націоналістичного підпілля. Водночас одним із пріоритетних завдань вважалася ліквідація командно-провідницького складу націоналістичного руху або ж його компрометація[37].
До успіхів радянських органів держбезпеки на Наддніпрянщині у цей час можна віднести ліквідацію рейдуючої диверсійно-терористичної групи „Дніпро” проводу ОУН Східного краю „Одеса” на північно-західних українських землях, яка діяла у 1944–1948 рр. на території кількох районів Рівненської області, Берездівського й Славутського районів Кам’янець-Подільської області[38].
Влітку 1949 р. Провід ОУН-р під впливом обставин був змушений переглянути деякі питання стратегії й тактики націоналістичного руху. На нараді, що відбулася на Львівщині, керівництво підпілля визнало необхідність збереження кадрів ОУН і УПА, спрямування їхніх зусиль на організаційну та пропагандистську діяльність, на зміцнення існуючих і створення нових осередків, залучення до них молоді. Вважалося необхідним значно посилити присутність ОУН на Наддніпрянщині, а також зорієнтувати кадри на підготовку до активних дій на випадок війни між західними країнами та радянським блоком[39].
Вже 3 вересня 1949 р. відбулася знакова подія в історії націоналістичного руху. Головним командиром УПА Р. Шухевичем було підписано Наказ № 2 про тимчасове припинення діяльності бойових частин і штабів повстанської армії від кінця року. Таким чином, УПА розформовувалася, а бійці й командири переводилися до збройного підпілля[40].
У підпільних публікаціях того часу визнавалося, що „здобуття, і тим більше закріплення УССД без активної співучасти СУЗ у ньому, само собою, неможливе” і „тільки опанування СУЗ в ідейно-політичному й організаційному відношеннях, тільки вихід Організації, як і революційно-визвольної боротьби в цілому поза „вузький” (в порівнянні до СУЗ) закуток ЗУЗ скріпить наші моральні і фактичні сили – з одної сторони, зробить неспроможним розбити чи бодай поважно послабити наш рух – з другої”[41]. У той самий час в „Організаційних вказівках” (Волинська область, 1949 р.) зазначалося: „Є багато недоліків у роботі нашої пропаганди серед східних українців. Ця пропаганда ведеться від випадку до випадку, безсистемно. Не знаходяться засоби передавати нашу літературу східнякам й не використовуються старі методи для цього. Пропагандистський наступ на східних українців треба проводити систематично й плановано. Гасло «Обличчям до Сходу» є в подальшому важливим гаслом і його треба усіма можливостями реалізовувати”[42]. Через це у 1949 р. помічається значна активізація агітаційно-пропагандистської роботи націоналістичного підпілля на Наддніпрянщині.
У 1949 р. було видано „Додаткові інструкції з пропаганди на 1949 р.” Вони, як і попередні, вказували, що основним в діяльності ОУН є проблема залучення до боротьби українців зі східних земель[43]. У цьому ж році було видано листівку націоналістичного підпілля „Українці!”. Вона була звернена одночасно до жителів обох частин України. Основним її змістом було те, щоб не допустити розпалювання ворожнечі між українцями зі Східної та Західної України[44]. Близькі за змістом звернення „До українців західних і східних областей” та Проводу ОУН-р з нагоди 20-річчя організації „До народу українського в західних і східних областях України”[45].
Ще один цікавий документ було вилучено працівниками МДБ у загиблого командира УПА-Захід В. Сидора („Шелеста”). Серед іншого, автор цього документу розмірковує про справи на Наддніпрянщині. На його думку, населення там майже усе налаштоване проти режиму, очікує війни. Можливостей для діяльності підпілля багато, але очевидні й складності. Багато хто на Сході думає, що бандерівці тільки вбивають, тому треба докласти максимум зусиль, щоб більше зустрічатися із „східняками”. Тих із них, хто потрапить до рук збройного підпілля, агітувати і звільняти. Ліквідовувати треба лише конкретних відвертих ворогів[46].
Для ознайомлення із настроями жителів Наддніпрянщини та планування роботи на сході було розроблено „Квестіонар СХ” (опитувальник). Він був призначений для опитування українців, які прибули зі східних областей, або ж тих, хто там побував. З 55 питань „Квестіонару” щонайменше 10 стосувалися української молоді. Зокрема, членів ОУН-р цікавило, які духовні та матеріальні зацікавлення й інтереси у східноукраїнської молоді, чи цікавиться вона історією України, як ставиться до ОУН-р і як до комсомолу, радянської влади, колгоспів, чим невдоволена і що б хотіла змінити[47]. Паралельно з цим було розроблено „Теми які треба опрацювати у звітах про ситуацію на СУЗ”. Документ містить 158 пунктів, які об’єднані у 13 блоків, зокрема: національно-політичне життя, соціальне життя, компартія, МВС-МДБ та адміністрація, збройні сили СРСР[48].
Плани роботи на Сході України часто обговорювалися у листуванні керівників підпілля. В одному з листів до В. Кука Голова Проводу ОУН-р Р. Шухевич у 1949 р. висловив думку, що ОУН-р на цьому етапі має зосередитися на двох основних проблемах: молодь та Схід. В іншому листі Р. Шухевич вказував, що від 1948 р. для ОУН-р відкрилися нові можливості роботи на Наддніпрянщині, і це дає надію втримати і розширити позиції підпілля[49].
У рамках рішення літнього засідання Проводу ОУН-р було розроблено чотири тактичні схеми для реалізації поставлених завдань, одна з яких мала безпосереднє відношення до Наддніпрянщини. План „Орлик” (інша назва – „Харків”) передбачав поширення націоналістичного впливу на східні області України. Робота в цьому напрямку була закодована під словом „університет”, а особи залучені до організації – „університетки”[50]. Плани реалізації цієї програми простежуються в організаційних документах керівників ОУН-р, які співробітники МДБ вилучили під час чекістсько-військових операцій. Зокрема, у вбитого керівника крайового проводу ОУН-р „Захід-Карпати” П. Слободяна („Єфрема”) було вилучено блокнот із зашифрованими записами. Після розшифрування виявилося, що ОУН-р мала наміри широко розгорнути роботу на сході. Для цього за кожним окружним проводом ОУН-р було закріплено 2-3 східні області, де мала здійснюватися підпільна робота. Зокрема: за Коломийським проводом (умовний шифр „21”) закріплялися Дніпропетровська та Запорізька області; за Калуським („23”) – Миколаївська, Херсонська, Кіровоградська; за Дрогобицьким („24”) – Одеська та Ізмаїльська; за Буковинським („20”) – Молдавська РСР; за Станіславівським („22”) – Кримська область. Далі в записах були вказані невідомі МДБ окружні проводи під шифрами „25”, „26” та „27”, за якими були закріплені Кавказ та Кубань, Вінницька та Житомирська області й Харківська та Чернігівська області[51].
В одній з інструкцій про план „Орлик” писалося: „Відправлення людей на СУЗ – робота першочергова. Вона повинна йти по двом напрямкам: створення явочних квартир та створення сітки. Використовувати кожну, навіть малу можливість для зустрічі й розмов агітаційного характеру з українцями-східняками. Збирати інформацію про східні області з метою вивчення можливостей і конкретних умов для проведення там організаційної роботи … зацікавити і залучати східних українців в дружні зв’язки з нашими людьми, окремо звертаючи увагу на студентів, вчителів”.
Організація націоналістичної роботи у східних областях Проводом ОУН-р була доручена В. Галасі („Орлану”), який для виконання поставленого завдання направив у Вінницьку область з групою озброєних членів підпілля краєвого провідника ОУН „Поділля” В. Бея („Уласа”). Крім того, у червні 1949 р., за завданням Львівського крайового проводу, в Чернігівську й Київську області їздила Г. Голояд („Марта”), зв’язкова члена Проводу ОУН-р П. Федуна („Полтави”). „Марта” пробула у відрядженні 16 днів. За цей час вона створила у Городянському районі Чернігівської області осередок ОУН-р із місцевих жителів, збирала дані про колгоспи району, настрої колгоспників, здійснила поїздки Дніпром до Києва та Канева й розкидала націоналістичні листівки. Після повернення „Марта” написала звіт про можливість роботи оунівців на Наддніпрянщині, який обговорювався на нарадах львівських осередків.[52].
Питання поширення мережі на східні землі піднімалося й під час проведення радянською владою кампанії з переселення жителів Західної України на Донбас для відбудови господарства. Це переселення, за твердженням Р. Шухевича, повинно було створити базу, на яку могла б розраховувати ОУН-р у проведенні діяльності на Наддніпрянщині. Оскільки бажаючих переселятися було мало, ОУН-р та її низові ланки серед місцевого населення почали проводити глибоко законспіровану агітаційну роботу для збільшення кількості переселенців. Така робота проводилася для підготовки емісарів ОУН-р, які направлялись би у східні області, де вже проживали „західняки” для проведення там організаційної діяльності й залучення до неї „східняків”. Крім того, перспективним вбачалося направлення молоді на навчання у середні й вищі навчальні заклади та фабрично-заводські училища, оскільки після навчання їх часто працевлаштовували на Східній Україні. У відповідності до цього, ОУН-р проводила відповідну агітаційно-мобілізаційну роботу серед студентства[53]. У рамках проведення такої роботи від імені українського підпілля було видано листівку „Юначе! Дівчино!” де в
9 пунктах роз’яснювалися правила поведінки під час навчання у ФЗУ та за умови виїзду на Донбас[54].
Основним засобом агітації у 1947–1949 рр., як і раніше, залишалося поширення підпільної літератури. У пункті 9 „Вказівок щодо пропагандивної роботи на 1949 рік” вказувалося, що з метою пересилання літератури в східні області України і в Радянський Союз загалом, треба збирати від демобілізованих червоноармійців адреси їхніх товаришів, виписувати з газет адреси різних людей, які звернули на себе увагу більшовиків. На всі ці адреси необхідно було висилати поштою матеріали ОУН[55]. Невідомий підпільник у звіті на ім’я провідника „Євгена” писав про поширення оунівських матеріалів на Наддніпрянщині. Зокрема, листівки, що стосувались працівників радянського партійного апарату та спецслужб, були направлені поштою на персональні адреси квартир і установ, а листівки до комсомольців направлені у східні області на адреси, які були взяті у журналі „Перець”[56].
Деякі підпільні друкарні робили спеціальні тиражі виключно для потреб Східної України. Так упродовж зими 1948–1949 рр. років у друкарні, організованій В. Галасою на Північній Рівненщині було надруковано кілька тисяч примірників літератури, призначеної для східних областей[57]. Серед матеріалів були видання „Чи большевики ведуть до комунізму”, „Колоніальна політика більшовиків на Україні”, „Наше відношення до російського народу”, „За що бореться УПА” тощо. Частину видань відправляли підпільним зв’язком на Схід. Решта розвозилась молодими людьми до міст Сходу. Ця діяльність була достатньо небезпечною. Влітку 1949 р. на залізничній станції Рава-Руська у Львівській області органами МДБ було ліквідовано оунівську організацію чисельністю 10 осіб, яка розповсюджувала націоналістичну літературу в поїздах, що відправлялися у східні області України[58].
Крім проведення пропагандистської роботи на Наддніпрянщині, підпілля вдавалося до практичних дій. Керівник Велико-Борківського районного проводу ОУН-р „Петро” у жовтні 1949 р. повідомив керівника пропаганди Скалатського надрайонного проводу ОУН-р „Леоніда” про направлення спеціальних рейдуючих груп по 2-3 учасники на Схід, де вони розповсюджували літературу й налагоджували зв’язки. Інший учасник підпілля повідомив „Леоніда” про те, що рейдова група з Тернопільського надрайонного проводу їздила на зв’язок в Одесу, звідки успішно повернулася, виконавши завдання. Восени 1949 р. з Житомирщини на Волинь прибув член підпілля, який доповів про роботу його організації на Сході. Керівник Житомирського окружного проводу ОУН „Роман” вважав, що необхідно продовжувати підпільну роботу в східних областях України, оскільки частина населення підтримує ідеї ОУН[59].
У середині літа 1949 р. відбулася структуризація підпілля на центральноукраїнських землях. Крайовий провідник ОУН-р „Поділля” В. Бей на чолі підпілля Вінниччини поставив Й. Демчука („Лугового”), якому було поставлено завдання закріпитися, організувати мережу та проводити пропаганду боротьби українського підпілля. На Кам’янець-Подільщині Дунаєвецький надрайонний провід очолив Х. Мартюк („Алкід”), а Віньковецький – В. Николин („Богдан”).
Структурно підпілля тут складалося з шести бойових груп. Першу очолював Х. Мартюк. Шифр цієї групи: „Авангард-2”. Група базувалася у Дунаєвецькому надрайоні.
І. Ліщинський („Матюшенко”) очолював другу групу, яка базувалася у Кам’янець-Подільському, Орининському, Смотрицькому та Чемеровецькому районах. У Віньковецькому надрайоні перебувала група В. Николина, а у Базалійському, Теофіпольському, Антонінському й Красилівському районах Кам’янець-Подільської області діяла група Т. Нагірного („Гейниша”). На території Вінницької області базувалася група Й. Демчука. У Київській області роботу проводила група „Кобзаря”[60].
Молодіжна політика українського націоналістичного руху на Наддніпрянщині давала свої плоди. У липні 1949 р. у м. Маріуполь Донецької області виникла організація „ОУН – „Свобода праці” з 15 осіб. Члени осередку мали свій герб – тризуб, прапор, печатку, членські квитки. На останніх було зображено стилізований тризуб на фоні сонця, під ним два перехрещених прапори червоного кольору, верхівка яких була жовто-блакитною; між древками прапорів знаходився символ праці – серп та молот. На другій сторінці під гаслом „Трудящі всіх країн єднайтеся!” було позначено „Членський квиток спілки „Свобода труда”, його №, прізвище, ім’я та по батькові, підпис голови спілки, особистий підпис члена та дата видачі. Структура організації включала голову, секретаря, скарбничого, керівника відділу агітації та пропаганди, керівників військового відділу, керівника юридичного відділу. На чолі організації стояв учень фабрично-заводського училища №113 В. Середюк. Переважна більшість членів організації працювала на заводі „Азовсталь”. Одним з головних завдань „Свободи праці” був збір зброї для приєднання до бойових відділів українського підпілля[61].
МДБ УРСР не збавляло обертів у боротьбі з націоналістичним підпіллям. У першій половині 1949 р. в східних областях було ліквідовано 4 молодіжні оунівські організації з 57 учасниками (у західних областях для порівняння – 162 організації, 1757 учасників)[62]. Протягом другої половини 1949 р. внаслідок проведених заходів органами МДБ на Наддніпрянщині було зафіксовано 87 фактів діяльності підпілля, переважно поширення антирадянських листівок. У цей же час МДБ на Наддніпрянщині виявило та заарештувало 575 учасників оунівського підпілля, вилучило 75 одиниць зброї й боєприпасів та більш, ніж 30 тисяч екземплярів націоналістичних листівок та брошур. Повністю було ліквідовано 4 підпільні бойові організації. Зокрема, в Орининському районі Кам’янець-Подільської області було виявлено й ліквідовано бункер технічної ланки східного проводу. У бункері знаходилися друкарська техніка, радіоапаратура, націоналістична література, важливі документи підпілля й величезна кількість листівок ОУН-р. У той же час було ліквідовано керівника східного проводу „Гомона” та його боївку[63]. Внаслідок спецоперації Тернопільського управління МДБ в березні 1949 р. було ліквідовано керівника Проскурівського (Хмельницького) надрайонного проводу Кам’янець-Подільської області „Чародія” – „Рубача”[64].
12 червня 1949 р. Військовим Трибуналом Запорізької області до різних строків ув’язнення було засуджено членів молодіжної підпільної організації „Група українських підпільників”, яка у 1947–1949”рр. діяла у Запорізькому, Василівському та Гуляйпільському районах Запорізької області. Група, на чолі якої стояв колишній учень ФЗУ Я. Троян, своїм завданням мала збирання зброї для вчинення терактів проти партійно-радянських працівників, виготовлення та розповсюдження агітаційних матеріалів тощо[65].
У червні–серпні 1949 р. в Києві органи МДБ заарештували 9 осіб, серед яких були студенти театрального й педагогічного інститутів, робітники. Їх було звинувачено в націоналістичній діяльності проти радянської влади за створення самостійної української держави. Керівник групи Я. Сербин зізнався, що перебуваючи у Дрогобичі на Львівщині, намагався встановити зв’язки з оунівським підпіллям. Однак йому це не вдалося. Постановою Особливої наради при МДБ СРСР всі члени групи були засуджені до різних термінів ув’язнення у виправно-трудових таборах[66].
Наприкінці літа 1949 р. Кременчуцьким міським відділом МВС у Полтавській області було викрито та заарештовано місцеву боївку, що складалася з 5 осіб. Підпільники чинили збройний опір. Під час бою загинув керівник боївки М. Моторний[67].
Таким чином, у 1947–1949 рр. український націоналістичний рух продовжував свою діяльність в умовах підпілля. У 1949 р керівництво націоналістичного руху прийняло рішення розформувати УПА й повністю перейти до збройного підпілля. Змінився і характер боротьби ОУН та УПА з радянською владою. Обидві сторони відійшли від великих бойових дій, перейшовши до операцій малими силами.
Керівництво ОУН та УПА усвідомлювало важливість охоплення націоналістичним рухом Наддніпрянської України. Щороку наголошувалося на актуальності гасла „Обличчям до Сходу”, розроблялися відповідні інструкції.
Націоналістичне підпілля практикувало різни види діяльності на східноукраїнських землях: поширення агітаційно-пропагандистського матеріалу, відправлення рейдуючих груп на Схід, здійснення терактів проти працівників радянських структур тощо. Для створення осередків націоналістичного підпілля на Наддніпрянщині керівництво руху намагалося використати приїжджих спеціалістів та голодуючих із східноукраїнських земель, робота з якими вважалася пріоритетною.
З метою залучення молоді Наддніпрянщини до націоналістичного руху членами ОУН було розроблено спеціальну програму „Орлик”. На успішність такої діяльності вказували керівники радянських органів державної безпеки. У 1948 р. на Наддніпрянщині було знешкоджено 10 молодіжних організацій (131 особа), а у 1949 р. – 4 організації з 57 учасниками. В той же час для порівняння на Західній Україні було ліквідовано 162 організації із 1757 учасниками.
У 1947–1949 рр. радянські партійне керівництво не збавляло обертів у боротьбі проти українського націоналістичного руху, спрямовуючи значні ресурси на його ліквідацію. Зокрема, у 1949 р. на Наддніпрянщині внаслідок проведення спецоперацій було знешкоджено 575 членів націоналістичного підпілля. Однак повністю розгромити український націоналістичний рух на східноукраїнських землях не вдалося. Про це свідчить подальша діяльність ОУН на Наддніпрянщині.
[1] Русначенко А. Народ збурений… – С. 326.
[2] ГДА СБУ. – Ф. 13. – Спр. 372. – Т. 9. – Арк. 57; Кентій А., Лозицький В. Боротьба без компромісів // Літопис УПА. Нова серія. – Т. 5. – С. 23.
[3] Роман Шухевич у документах радянських органів державної безпеки… – Т. 2. – С. 88.
[4] Русначенко А. Народ збурений… – С. 351.
[5] Іщук О., Ніколаєва Н. Діяльність молодіжних структур ОУН(б)… – С. 228-229.
[6] Русначенко А. Народ збурений… – С. 352.
[7] ГДА СБУ. – Ф. 13. – Спр. 372. – Т. 29. – Арк. 1-7.
[8] Сергійчук В. Десять буремних літ: західноукраїнські землі в 1944–1953 рр. Нові документи і матеріали. – К.: Дніпро, 1998. – С. 544.
[9] АЦДВР. – Ф. ЗЧ ОУН м. Нью Йорк. – О.з. 19. – Арк. 13.
[10] Веселова О., Марочко В., Мовчан О. Голодомори в Україні, 1921–1923, 1932–1933, 1946–1947: Злочини проти народу. – К.; Нью Йорк: Видавництво М. П. Коць, 2000. – С. 211.
[11] Сергійчук В. Український здвиг: Поділля… – С. 509.
[12] Літопис УПА. Нова серія. – Т. 5. – С. 344.
[13] Русначенко А. Народ збурений… – С. 352.
[14] З вірою в перемогу // Визвольний шлях. – 1954. – № 10. – С. 4.
[15] АЦДВР. – Ф. „Буй-Тура”. – О.з. 40. – Арк. 36.
[16] Кентій А. Нарис боротьби ОУН-УПА в Україні (1946–1956)… – С. 41-42.
[17] АЦДВР. – Ф. П. Касіянчука. – О.з. 93. – Арк. 1.
[18] АЦДВР. – Ф. П. Касіянчука. – О .з. 90. – Арк. 1.
[19] ГДА СБУ. – Ф. 13. – Спр. 372. – Т. 29. – Арк. 10.
[20] ОУН-УПА на Сумщині. – Кн. 1. – С. 85-87.
[21] ДАСО. – Ф. П-42. – Оп. 1. – Спр. 272. – Арк. 103.
[22] Кентій А. Нарис боротьби ОУН-УПА в Україні (1946–1956)… – С. 42.
[23] АЦДВР. – Ф. П. Касіянчука. – О.з. 93. – Арк. 2.
[24] Кентій А. Нарис боротьби ОУН-УПА в Україні (1946–1956)… – С. 42.
[25] Кентій А., Лозицький В. Боротьба без компромісів // Літопис УПА. Нова серія. – Т. 5. – С. 24-25.
[26] Нікольський В. Підпілля ОУН (б) у Донбасі… – С. 79.
[27] Кентій А., Лозицький В. Від бойовика УВО до головного Командира УПА // Літопис УПА. Нова серія. – Т.10. – С. 59-61.
[28] Літопис УПА. Нова серія. – Т. 6. – С. 159-160.
[29] АЦДВР. – Ф. „Буй-Тура”. – О.з. 41. – Арк. 23.
[30] АЦДВР – Ф. „Буй-Тура”. – О.з. 36. – Арк. 1.
[31] Русначенко А. Народ збурений… – С. 356.
[32] Боєслав М. За соборний моноліт // Визвольний шлях. – 1954. – № 2. – С. 7-8.
[33] Іщук О., Ніколаєва Н. Діяльність молодіжних структур ОУН(б)… – С. 240-244.
[34] Кентій А. Нарис боротьби ОУН-УПА в Україні (1946–1956)… – С. 233.
[35] ДАСО. – Ф. П-42. – Оп. 1. – Спр. 302. – Арк. 25-26.
[36] УПА в світлі документів з боротьби… – С. 289-414.
[37] Організація Українських Націоналістів і Українська Повстанська Армія. Історичні нариси… – С. 414-415.
[38] Літопис УПА. Нова серія. – Т. 6. – С. 209.
[39] Організація Українських Націоналістів і Українська Повстанська Армія. Історичні нариси… – С. 424.
[40] Літопис УПА. Нова серія. – Т.10. – С. 350.
[41] АЦДВР. – Ф. „Запорожець”. – О.з. 71. – Арк. 1-2.
[42] ГДА СБУ. – Ф. 13. – Спр. 372. – Т. 9. – Арк. 66-67 (переклад з російської – Ю.Щ.).
[43] Русначенко А. Народ збурений… – С. 359.
[44] Сергійчук В. Десять буремних літ… – С. 761-762.
[45] АЦДВР. – Ф. „Запорожець”. – О.з. 161. – Арк. 1-4; АЦДВР. – Ф. „Буй-Тура”. – О.з. 80. – Арк. 1-4.
[46] Русначенко А. Народ збурений… – С. 344.
[47] Іщук О., Ніколаєва Н. Діяльність молодіжних структур ОУН(б)… – С. 230.
[48] АЦДВР. – Ф. „Запорожець”. – О.з. 74. – Арк. 1-5.
[49] Іщук О., Ніколаєва Н. Діяльність молодіжних структур ОУН(б)… – С. 234-235.
[50] Нікольський В. Підпілля ОУН (б) у Донбасі… – С. 80.
[51] ГДА СБУ. – Ф. 13. – Спр. 372. – Т. 29. – Арк. 300-306; Іщук О., Ніколаєва Н. Діяльність молодіжних структур ОУН(б)… – С. 231.
[52] Шульженко Б., Хамазюк И., Данько В. Украинские буржуазные националисты… – С. 92.
[53] Літопис УПА. Нова серія. – Т.10. – С. 517-518.
[54] АЦДВР. – Ф. „Запорожець”. – О.з. 7. – Арк. 1-2.
[55] АЦДВР. – Ф. Г. Дем’яна. – О.з. 63. – Арк. 8.
[56] Там само. – Ф. „Запорожець”. – О.з. 85. – Арк. 1.
[57] Савчин М. Тисяча доріг. Спогади // Літопис Української Повстанської Армії – Торонто; Львів: Видавництво „Літопис УПА”, 1995. – Т. 28. – С. 302-303.
[58] Киричук Ю. Нариси з історії українського національно-визвольного руху… – С. 239.
[59] Іщук О., Ніколаєва Н. Діяльність молодіжних структур ОУН(б)… – С. 234-237.
[60] Мизак Н., Горбатюк В. За тебе, свята Україно… – Кн. 5. – С. 253-255.
[61] Нікольський В. Підпілля ОУН (б) у Донбасі… – С. 103-104.
[62] Іщук О., Ніколаєва Н. Діяльність молодіжних структур ОУН(б)… – С. 237.
[63] Сергійчук В. Український здвиг: Наддніпрянщина… – С. 713-714.
[64] АЦДВР. – Ф. В. Кука. – О.з. Хмельниччина. – Арк. 2.
[65] АПЗО. – ВПР. – т. 30. – Арк. 9.
[66] Організація Українських Націоналістів і Українська Повстанська Армія. Історичні нариси… – С. 424.
[67] АЦДВР. – Ф. П. Касіянчука. – О.з. 5. – Арк. 1.