Дещо про освіту і реформи

Петро Іванишин

Дещо про освіту і реформи

29 червня 2023 р. на сайті «The Ukrainians» з’явилось програмне інтерв’ю радника-уповноваженого Президента України з питань Фонду Президента України з підтримки освіти, науки та спорту Ольги Будник, присвячене воєнним проблемам та повоєнним перспективам українських університетів. Воно, попри скромні застереження пані Ольги, таки має важливе стратегічне значення. Вельми тішить, що влада навіть під час війни не забуває про осмислення фундаментальних галузей культурної політики і при цьому намагається не нав’язувати суспільству певні рішення, а продискутовувати їх. Це правильний підхід. У плані обговорення й хочеться тезово висловити декілька принагідних думок та побажань, базуючись не лише на теоретичній традиції вітчизняних і світових авторів, а й на власному досвіді викладача та науковця.

Перше. Інтерв’ю містить чимало слушних спостережень та ідей, котрі варто осмислювати та розвивати. Йдеться, наприклад, про «об’єднання наукової діаспори», розвиток України як «країни можливостей», «зміцнення сфери оборони та міжнародної політики» через освіту, акцентування на розвитку «українських студій», перетворення університетів після війни на «центри розвитку регіонів» та ін.

Друге. Певну тривогу викликають тези про те, що в Україні «забагато» університетів, що ми «потребуємо оптимізації мережі закладів вищої освіти», їх об’єднання, що потрібна «інтернаціоналізація освіти» тощо. Думки ці не нові, у теперішній час актуалізовані ще й воєнними причинами й залежністю України від закордонних донорів. Однак при цьому не зовсім враховується досвід жахливо зруйнованої й окупованої повоєнної Японії, котра, попри всі труднощі, залежність і брак коштів, розпочала своє карколомне повоєнне зростання з розвитку національно зорієнтованої модернізації системи освіти. Певним прикладом може бути й економічно знищена Польща на початку 1990-х періоду «шокової терапії», коли система вищої освіти, попри всі матеріальні труднощі й залежність від світових кредиторів, була владою збережена й навіть розвинена в націоцентричному дусі. Це підхід до вирішення проблеми в національних державах.

Третє. Українська освіта, зокрема вища, справді потребує якісного реформування та розвитку, оскільки від цього залежить майбутнє кожного українця, народу і держави в цілому. Нам справді потрібен рух від колоніальної (радянської) системи освіти через систему постколоніальну (посткомуністичну) до власне національної. На цьому шляху багато що зроблено, але, мабуть, чимало й не зроблено. Ця модернізація могла б відбуватися, наприклад, у дусі запропонованої 28 червня 2023 р. президентом Володимиром Зеленським суспільству (і це вперше в історії незалежної України президент робить такий крок!) «Української доктрини» як новітньої ідеології державотворення, трансформації політичної системи. При цьому хочеться, щоб і обговорення, й удосконалення такої вкрай потрібної ідеології відбувалось у дусі минулорічного побажання президента парламенту: «мудрого раціоналізму та здорового націоналізму» (3 травня 2022 р.).

Націоналізм (котрий нездоровим у принципі не буває, протилежні, «нездорові» явища називаються імперіалізмом та шовінізмом) згаданий вельми доречно. Ця система ідей, котра є світоглядом національної свободи, свободи людини і народу, та стратегією побудови вільної і сильної національної держави, активно використовувалась як база для глибинних освітніх реформ у різних народів. Чого лише вартують знаменита концепція оновлення «німецького духу» через освіту в «Промовах до німецької нації» (1807-1808) філософа Йоганна Фіхте, продумані педагогічні філософеми Адольфа Дістервеґа чи Івана Франка. Відомий єврейський мислитель Володимир Жаботинський ще до створення держави Ізраїль запроваджував у сфері освіти імперативне гасло «прагніть національного!» й наполягав: «…основою нашого народного виховання має бути відтепер самопізнання. Так виховується на землі кожен здоровий народ, кожна нормальна особистість».

Четверте. Варто бути обережними із надмірною космополітизацією (інтернаціоналізацією) освіти, коли природний для культурного буття міжнаціональний полілог заміняється «культурним імперіалізмом» (Г.Морґентау, Е.Сміт) та «культурним космополітизмом», «м’якою силою» Дж.Ная, нівеляцією природної й стрижневої для людини (як про це твердила класична й новітня соціологія Е.Дюркгейма, М.Вебера, Л.Леві-Брюля чи  К.Касторіадіса) етнонаціональної свідомості й заміною її інонаціональними, а то й виразно антикультурними, стереотипами, цінностями, навіть – чужими мовою, релігією чи мистецтвом (особливо літературою). З українців уже намагались витворити, в тому числі через освіту, слухняних космополітів, маргіналів, денаціоналізованих індивідів. Наприклад, «малоросів» у царській Московії, «гомо совєтікусів» (представників «радянського народу») в СРСР, вестернізованих апатридів (неоліберала-«кочовика» (Ж.Атталі) й знекоріненого споживача: «де добре, там і батьківщина») чи адептів «руского міра» в часи Незалежності… Може, досить?

Здається, до припинення таких згубних практик закликає й президент, коли слушно наполягає в «Українській доктрині» на «духовній незалежності» України. Бо в час цієї московсько-української війни повинно дивувати не те, що є окремі люди, в тому числі й молоді, котрі забувають про виконання громадянського обов’язку, намагаються уникнути мобілізації і, що найбільш прикро, збочують на шлях колаборації або, перебуваючи в запіллі, інколи зневажливо ставляться до своїх захисників-фронтовиків, а те, що так багато українців різних поколінь добровільно й відважно стали на захист Батьківщини, попри побоювання західних і сподівання московитських аналітиків. Стали на захист часто всупереч нав’язуваним через освіту, ЗМІ, інтернет, популярну культуру та ін. космополітичним ідеям лібералістичного егоїзму, комуністичного «славного минулого» чи деморалізуючого москвофільства. Промовистий факт: за свіжими опитуваннями, тільки 5 відсотків громадян Німеччини – органічний продукт повоєнної європейської системи освіти – готові захищати свою вітчизну зі зброєю в руках…

П’яте. Освіта й освітня політика є органічними складовими складніших духовних систем, передусім культури. Пригадаємо, що культуру більшість притомних філософів та вчених розглядають як систему національно-духовних вартостей (М.Вебер, П.Рікер, К.Гірц та ін.), скеровану на сформування духовності, людяності. Ця основна функція культури – духовнотворча – має два основні взаємопов’язані вияви: 1) індивідотворчий як індивідуалізацію (сформування неповторної, вільної, творчої особистості) і 2) націотворчий як соціалізацію  (сформування політично й соціально активного, культурно розвиненого, національно закоріненого індивіда). Пам’ятаючи це, а також те, що нам, як слушно нагадує президент В.Зеленський, доведеться жити в ситуації постійної «екзистенційної загрози» з боку імперської Московії, в ситуації «готовності до будь-якого зла», варто конкретизувати освітню мету й відповідну їй політику у сфері освіти.

Загальна мета української освіти може бути сформульована як всебічний розвиток дитини, сформування людини-громадянина (державника), духовно (культурно) й фізично (зокрема, у світлі новітніх загроз, мілітарно) розвиненої особистості, людини інтелігентної – етично й естетично вишколеної, мислячої, патріотичної, творчої, носія національної культури, національної свідомості, національної ідеї (як національного світогляду). І роль вивчення національної мови, літератури, історії в якості основних індивідо- і націотворчих предметів, як це окреслили свого часу Дж.Віко чи Й.Гердер, не змінилась.

 Систему вищої освіти утворюють передусім університети, котрі справді не є і не можуть бути просто «місцем навчання студентів». Університет – цей унікальний винахід європейського духу – є не лише простором передачі знань (навчання фахівців, професіоналів) чи створення знань, пізнання нового (наука), а й середовищем сформування культурного проводу нації. В цьому полягає надмета вищої освіти – формування духовної еліти народу, людини-інтелігента. Не просто носія, а творця національної культури, національної свідомості, національного світогляду. Людини розумової праці, котра за покликом власної совісті ушляхетнює середовище, в якому живе і діє.

Звичайно, таке бачення людини –  як самобутньої органічної складової національного та державного буття – дещо ширше від поняття «людського капіталу», за яким стоїть розгляд індивіда й освітніх структур як передусім елементів економічної системи, засобів отримання матеріального прибутку (навіть у сферах точних, природничих чи технічних наук). Проти такого прагматичного трактування освіти неодноразово виступали й західні філософи та вчені (Г.Арендт, М.Сендел, М.Нусбаум та ін.)

Схожі стислі міркування, як видається, могли б стати одним із елементів вкрай потрібної та важливої дискусії про майбутнє української освіти, а також – майбутнє нації і держави.

5.07.2023 р.