Дещо про проблеми національних меншостей

Текст надрукований у виданні: Український націоналізм: історія та ідеї : Науковий збірник.  –  Дрогобич: НІЦ ім. Д.Донцова, 2014 – Вип. 2.

 

Микола Масюкевич

 

Дещо про проблеми національних меншостей

 

 

Поняття національної меншости узалежнене поняттям одмінної національно-дер­жавної більшости. Отже, сталість явища є надто умовною та припадковою. Меншістю в суспільности є група, що підкреслює свою окремішність супроти иншої більшої групи, з якою є зв’язаною в державнім організмі.

Виходячи з цього заложення, то щодо суспільно-політичного значення, можемо розрізнити поміж національними меншостями п’ять типів. 1) На першім місці стоїть населення суспільних країн із відмінною від державної більшости національною єдністю. У такому розумінні, напр., українці є меншістю у польській державі. І цілі народи можуть бути в такім положенні. Корея під Японією, або ще до останньої доби Каталонія під Еспанією, а перед світовою війною ціла низка поневолених на­родів (чехи, словаки, литовці, лотиші і т. д.) – ось кілька таких прикладів. Зрештою, корінне населення української держави «без державности» понад Дніпром є яскравим прикладом подібного поневолення, отже, меншости того типу. У цім відношенні ро­сійський большевизм дав дефінітивну відповідь тим правникам, що ще не так давно запитували: чи може існувати несуверенна держава? (Беролцгаймер та ин.). Націо­нальні меншості цього першого типу і постали наслідком займаницької політики сусідніх націй-держав. Так поставали старосхідні або антично-римські провінції, російські «окраїни», польські «креси» й т. д. Про населення деяких із них можливо справно балакати як про національні меншості щойно тоді, коли вихідною тезою буде державноправна основа займаницької держави. На своїх корінних теренах такі меншості є суцільною більшістю, а супроти завойовників заховуються лише як тимчасово переможені.

До инших типів національних меншостей можемо зарахувати: 2) більше чи менше сконсолідовані етнічні групи, що на своїх корінних теренах творять націо­нальну своєрідність; 3) національно-самобутні острови в чужонаціональнім оточенні (напр., бачванеькі українці, лужицькі серби й под.); 4) національно відмінні групи на прикордонних смугах (поляки в Німеччині та ин.) та 5) розсіяні національні мен­шости, як у нас, напр., жиди, москалі, поляки та різні національні групи скрізь по великих містах (напр., чехи у Відні).

*

В основі понять «нація» – «народність» лежить передусім ступінь своєрід­ности та інтенсивности того «національного», що розрізняє поодинокі етнічно-полі­тичні групи. Племінні різниці існують ще з доісторичних часів, але доки не витво­рилися умови для розвитку всебічної окремішности та, головно, доки група ясно собі не усвідомила цієї окремішности, доти неможливо справно балакати про національну спільноту групи. Впливають тут чинники дані (природою), уявлені (пси­хічно) та суспільні (що постають наслідком співжиття й спільности інтересів). Ми, сучасники, є свідками дуже повчальних суспільних процесів. Поруч із послідовним здійснюванням національного усуспільнення та політичною емансипацією цілої низки етнічно мішаних груп (сьогодні балакають і поважні автори про нації – австрійську, новозеландську, сибірську (?) й т. д.), – постають нові нації «неісторичні» (амери­канська у Сполучених державах Америки, швайцарська, – з різнородих етнічних груп німців, французів, італійців та ретороманців* й т. д.), а одночасно робляться спроби до злиття національних одмін у «збірну» націю, як це бачимо, напр., при тво­ренні ідеологічних підстав для соборности балканських слов’ян (Південнославія).

Кожна національна група має завше свої питомі прикмети, яких не знайдемо в инших групах. Шаблоновий підхід до проблеми національної самобутности не дасть добрих вислідів. Своєрідність духового життя поодиноких національностей викликала часом балачки про «національний характер»; доводиться навіть нерідко чути, напр., про «національний характер форми думок» або навіть про дивовижний «національний стиль у математиці»**. Ми підходимо до нації як до своєрідної гуртової єдности, що проявляє тенденції до всебічного розвитку своєї окремішности й самовистачальносги. Політична окремішність (самостійність) є частичним і назверхнім проявом чинности нації. Важнішим є, що нація розвивається як самоціль та виплекує тільки їй питомі засоби й шляхи розвитку.

В понятті народности (національности) бракує моментів самоцілі та самовиста­чальности (бракує всебічности розвитку), коли під «народністю» не розуміють ані ідеї, ані прикметника. Штайнметц*** означив національність як свідому свого поне­волення («abh?ngige, sich unterdr?ckt f?hlende») націю, що стремить до свого визнання та свободи.

Отже, народність є суспільною чинністю, рухом, та було б несправним обмежити можливости її пізнішого розвою якою-небудь формулою відповідно до сучасного стану.

*

Для існування суспільного витвору потрібна квалітативна більшість. Для вдержання або поширення стану посідання сама фізична перевага (численність) не ви­стачає (напр., війна «великої» Росії з «малою» Японією в 1904-1905 рр. та ин.). Про життєздатність народу вирішує зрештою не так його духова культура, як меткість та здібність зосереджувати творчі й оборонні сили. Або коротше: ініціятива, організація, а передусім – активність. І справді: державу висококультурних інків, що мала яких 12 мільйонів населення (отже, могла вирядити 250-300 тисяч вояків), фактично зруйнувало кілька десятків вірних друзів-пройдисвітів.

І це не припадок, що проблему держави здебільшого розглядають у площині понять сили та права. Безперечно, сила (духова й матеріяльна) рішає в суспільній боротьбі. Право силу доповнює, але само в собі конкретного творчого значення не має. З другого боку, силі без права бракує організації: програми, розподілу функцій та норм.

Державу утворюють певні люди, але не всі вони перед нею однакові. Ґідинґс («Основи соціології») розрізняв членів держави та підданих. До останніх зарахо­вував бунтарів, зрадників і т. д. Неточність такої класифікації встановимо легко: ясного та загальнообов’язкового критерія «бунтар-небунтар» не існує. Та сама особа або група є дуже часто для одних «бунтарем», для других – одним із носіїв націо­нального або політичного ідеалу. Приклади: Мазепа – в колишній російській державі, Петлюра – в 1918 р., еспанський Самора під час цьогорічної революції й т. д. Точніше можемо розрізняти елементи для певного державного ладу сприятливі (співбудівничі) та несприятливі (заперечливі). Для кожної держави з національними меншостями постає звичайно небезпека, що найактивніші члени її меншостей опиняться в цій другій категорії. Отже, державна влада стремить нейтралізувати автономістичний, згл. сепаратистичний рух меншости її участю (через партії, групи, або й одиниці) у центральній (напр., українські та ин. слов’янські міністри в Австро-Угорській монар­хії, сьогоднішні німецькі міністри в Чехословаччині й под.).

*

Вже з часів Віденського конгресу 1815 р. на мирових нарадах майже стало зу­пинялися над справами національних меншостей. Ще перед цим конгресом були між­народно-актуальними: польська справа та питання бельгійської меншости під голландським пануванням. Соціологічні основи та вигляди Версальського договору 1919 р. є, власне, подібні до тих, що їх мали, наприклад, Віденський трактат або Берлінський (після російсько-турецької війни). Скрізь ішло про схоронення й забез­печення досягнутої політично-господарської гегемонії. На конгресі 1815 р. гостро зустрілися два напрями: легітимізм «Святого Союзу», що проголошенням «вічного» миру намагався закріпити свій стан посідання, а з другого боку – інтереси націо­нального відродження цілої низки народів. Не дасться заперечити, що другий напрям переміг, хоч і не відразу. «Святий Союз», цей ідеологічний попередник Ліги Нації, через свою політику, що заперечувала проголошені ним засади, довго не втримався. Договір, підписаний на «вічні часи», стратив силу за неповних 14 років! Саме тоді довершувалась консолідація італійської нації та на місці зникаючих міст-республік (Венеція, Ґенуя й ин.) зав’язувалися підвалини національної держави. Німецький державний союз також став основою поглиблення соборности всіх отих прусів, баварів, саксонців і т. д. Постанови Берлінського конгресу з 1878 р., хоч їх і призна­вано нібито важними до кінця панування Вікторії англійської, все ж уже за її часів були в основі захитані господарськими конфліктами, що тоді саме настигали.

Сьогодні вже неможливо заплющувати очі на те, що напрям сучасної великодержавної політики захитаний у деяких своїх основних позиціях. Неясність, нері­шучість та подвійна гра у справах поневолених народів, нереальність та непослідов­ність в акції роззброєння, припадковість значної частини Версальського договору (напр., негативне становище Сполучених держав Америки, СССР, Хіни та ин.), непослідов­ність великодержавної політики в напрямі оздоровлення господарських відносин, тощо, все це спричиняє той стан провізоричности, яка найяскравіше характеризує майже кожну міжнародну постанову в европейській політиці протягом останніх одинадцяти років.

*

Життя суспільности є постійною боротьбою. «Status quo» є передумовлений вдер­жанням рівноваги поміж силами доосередковими та їм протилежними. У цім напрямі взаємини національної меншости та державної більшости характеризує відношення стремліннь сепаратистичних і централістичних. Як взір політичної централізації, часто буває згадувана Франція. Про це писав і Масарик («Слов’яни після війни», 27). Цен­тралізація м. ин. має на меті денаціоналізацію меншостей. Просто класичні приклади безоглядної денаціоналізації подавали Росія, Прусія, Угорщина та, особливо після світової війни, Польща. Повоєнний російський большевизм пішов слідами макіявелізму: теоретично дав меншостям найдалі йдучі права на самовизначення аж до «відокремлення», щоби на практиці ці меншості якомога певніше приборкати. Вже наш Драгоманов* підкреслював, що денаціоналізація є загальною прикметою евро­пейського політичного розвитку.

*

Дотеперішня історія Европи завжди була певним асиміляційним процесом. Про це була мова й на 2 нім[ецькім] соціологічнім з’їзді в Берліні в 1912 р. (Гартман). На по­чатку нової доби так само, як у середніх віках, рішали відносини абсолютистично-династичні. З поширенням демократизації політична основа усуспільнення в евро­пейських державах знайшла собі один з ідеалів у понятті народности. Особливо на це вплинули ідеї Французької революції, під впливом якої ідея національного егоїзму, як шлях до вселюдськости, стала основою поступового політика. На такім ґрунті поволі сформувалася ідея національної держави, яку, в розумінні її найбільш палких визнавців, можна формулювати так: що нація – то держава, що держава – то одна нація. Але на ділі під сучасну хвилю більше-менш послідовну національну суцільність знай­демо хіба тільки в Норвегії (наколи не рахуємо нечисленних фінів і лапонців), або в Португалії. До 1910 р. ще Японію можна було вважати за національно одностайну державу. Тільки з надто приблизною точністю можемо називати національними ті держави, де національні меншості є в відношенні до державної більшости нечислен­ними та не виявляють тенденції до всебічної окремішности. Так, напр., лужицькі серби, поляки, фризи та ин. не порушують у такім розумінні національного харак­теру німецької держави. Національні меншості в дійсности має кожна держава. На­віть Албанія має своїх греків, сербів, турків і ин.

Погляд, що робив національну державу ідеалом суспільно-політичного розвитку (як його формулювали, напр., Майнеке, Челлен та ин.), сьогодні часто виправляють і там, де неможливо добачати марксівської або подібної ідеології. Видатний аме­риканський соціолог Варнес рішучо став на такім становищі: національна держава є одною зі стадій суспільного розвитку. Про самостійність нації вирішують не її «при­родні» або «історичні» права, але здібність зосередити та зактивізувати свою творчо-оборонну чинність. Справно, напр., пригадав Челлен, що центр ваги проблеми Укра­їни лежить у волевих моментах («Політичні проблеми», 54).

*

Національні меншості, якщо вони не є етнічними островами або розсіяними групами, постають наслідком експансивного розвитку сусідньої державної нації. Са­мий нахил до поширення є ознакою життєздатности суспільної групи та може про­являтись у кожнім суспільнім витворі: в державі, в церковній організації, в науковім товаристві й т. д. Експансивність є одним із знаків зросту та безпосередньо впливає на сформування змісту суспільного явища. Напрям розвиткові суспільного явища часто падають скриті тенденції. Кожна далекосяжна та прозора політика, (напр., основоположників Католицької Церкви, політика Бісмарка або Кавура* й под.) завжди характеризується експансивністю та програмою на десятки років наперед. Для сучасників мета такої політичної підготовки часто буває зручно захована. Перед 1914 р. і в пер­ших роках Світової війни Сполучені Держави Америки зосереджували свої призна­чені для експорту капітали головно у Франції, Англії та ин. «антантських» держав. Воєнні успіхи Німеччини примусили Америку потурбуватися про платничу здіб­ність своїх боржників. Наслідком цього традиційно поміркована політика Сполуче­них Держав Америки рішучо приступила до активної участи у війні на боці Ан­танти. Для широкої суспільности була це оборона міжнародної справедливости. Боротьбі матеріяльній відповідало змагання гасел. Німецькій ідеї «свободи морських шляхів» (проти англійської) американці протиставили щасливіше гасло «визволення поневолених народів», що конкретно мало на думці головно німецьку, австрійсько-угорську та турецьку займанщини. Щойно після успішного закінчення своєї участи в цій війні зрозуміла Америка, що її гасла та характер спілки з антантськими державами розминулися з власними політично-господарськими інтересами. І вона зреклася Вер­сальського договору (досі не ратифікувала) так само, як і політики свого Вілсона. Не­щирість гасел та непослідовність провідних держав на кожній воюючій стороні сьо­годні мститься на всіх, а передусім на політично та господарськи найслабших. Криза світового господарства доходить до небувалих розмірів, опір розбурханих національ­них рухів проти поневолення приймає стихійний характер (Індія, Китай, Україна, Каталонія й т. д.), повстання африканських тубільців супроти білих не вгавають, насліддя останньої війни – большевизм (не лише політичний, але й суспільно-ідеологічний) загрожує сьогодні пануючому ладові на всіх теренах широкого світу, а особливо в Середній Европі. Наймаркантнішою прикметою сучасного життя, особ­ливо в Европі, є своєрідна атмосфера суспільної задухи, яку можна спостерігати не лише в політиці. Все ж і за ціну пауперизації свого населення та захитання класово-господарської рівноваги своїх внутрішньодержавних сил намагаються вирішальні чин­ники вдержати свій стан посідання, принаймні в його назверхніх формах. Щоправда, політика поодиноких держав на сьогодні узалежнена, як ніколи раніше, інтересами континентальними, або й світово-великодержавними. Напр., міжнародна публічна опінія значно утруднює прояви безоглядної сваволі державної більшости (виїмком є, з найближчих до нас, СССР, Туреччина й Польща) супроти національних меншо­стей, але офіційні міжнародні чинники за кожну ціну оминають ясне й послідовне порушення питання національних меншостей.

Знаємо, що гасла про національну автономію та самовизначення народів із най­більшою врочистістю проголошують особливо під час збройних конфліктів, коли їх проповідники потребують використати всі придатні для оборони сили та головно – внести колотнечу до рядів противника. Кутузов, потребуючи в 1813 р. ослабити евро­пейські позиції Наполеона, улещував різних «інородцеф» гаслами про новий евро­пейський лад, що м. ин. мав шанувати національні інтереси поодиноких народів. Заник великодержавного значення Туреччини та зріст російсько-англійської конкурен­ції в другій половині XIX стол. на Балканах спонукали Росію йти «визволяти» балканських слов’ян. У світовій війні заходився «визволяти» поляків великий князь Ми­кола Миколайович, що напівзадушеній Росією національній Польщі зробив, як знаємо, далекосяжні обіцянки. Так само улесливо, хоч непрозоро-однобічно, роблено обіцянки поневоленим народам у відомих 14 точках Вілсона.

*

Знаємо, що коли певна держава поневолює чужонаціональні групи, то цікавлять її не самі люди (автохтони), але їхні терени: природні багатства, стратегічно-господарські відносини й т. д. Напр., чому Польща намагається за кожну ціну вдержати свій стан посідання на українських землях (особливо в Галичині), пояснить нам і без коментарів коротке речення польського фахівця про українську нафту: «Nafta to dziś największe bogactwo kopalne Polski, pszedmiot zawiści wrog?w I pożądliwości zagranicznuch speculant?w*. Яр. Каллаб** каже просто, що «не є доцільним» злучити Закарпаття з дотичною національною державою – Україною («Україною або Ро­сією»), а то з мотивів географічних, господарських, воєнних і ин. Державна більшість скермовує свою політику супроти національних меншостей у такім напрямі, який ви­ключав би економічну консолідацію та унезалежнювання меншости. Ця сторінка на­ціонального утиску меншостей дуже часто бувала дотепер замовчувана й самими меншостями, а це для них самих на шкоду.

Поневолення національно-культурної самобутности національних меншостей із боку державної більшости закріплюється, звичайно, згори накиненими господарськими відносинами. Економічна залежність унеможливлює нормальний розвиток національ­ної своєрідности такої меншости. Як це виглядає практично, знаємо ми, українці, дуже добре. СССР нерозмірно до своїх комунікаційних труднощів вивозить за кордон увесь хліб, що вдається вирвати з рота голодного й обдертого українського селянина так само, як і робітника або «непролетарського» консумента. Значна частина населення західноукраїнських земель голодує, хоч її, з огляду на її рільничий характер, і не за­раховують до «щасливішої» категорії безробітних. Досліджуючи розвиток поодиноких національних меншостей, мусимо мати на оці його цілість, отже й економічну та ин. сторінки.

Від кінця світової війни найбільш поширені гасла в світовій політиці поста­чають господарські проблеми. В цім напрямі розвиваються й такі ідеологічні рухи, як «паневропеїзм», «евразійство» та под. Найвідданіший ідеолог новітньої Паневропи та винахідник «европейської нації» (Coudenhove-Kalergi) просто каже, що сьогодні кожна культурна людина повинна працювати для того, щоб питання нації стало «приватною справою кожної людини». А рівночасно, як знаємо, першою конкретною метою паневропеїзму є усунення митних кордонів. Що національні меншості (взагалі поневолені та політично слабші народи) з такого «всеохопливого» та пацифістичного імперіялізму нічого не скористають, а навпаки – стратять усе, крім побутовщини, – доводити не треба. Евразійство, в розумінні його найактивніших репрезентантів (Н. Трубецкой, П. Савіцкий, П. Савчинський та ин.), хоч і проголошує московський на­ціоналізм у дусі Достоєвського, Леонтьєва, Блока та ин., все ж своє претензійно-бундючне бажання «визволити світ від рабства новітньої романсько-германською шаблони» («Евраз. Временн.», 3, 1923) формулює в лінії господарських інтересів майбутньої Росії. У цім напрямі «визвольне» бажання вповні покривається з господарсько-воєн­ною програмою большевицької «п’ятилітки».

*

Пануючі погляди на питання національних меншостей обмежувалися дотепер майже виключно відносинами культурно-етнічної побутовщини. Стара дискусія (Ґумплович та ин.) на тему, чи держава може творити дві національні культури, сьогодні вже уступила місце заперечливій це логіці фактів і життя. Державний режим під­пирає національний рух певної меншости лише тоді, коли це має скріпити саму державність пануючої нації. Так стара Австро-Угорщина конкретизувала свою полонофільську політику в українській Галичині, хоч для протиукраїнської пропаганди мало це бути «підсилюванням українського сепаратизму».

Психічний розвій одиниці під рівнобіжним впливом двох мов, двох культур, двох світоглядів має позитивні наслідки лише у яскравих індивідуальностей або осіб психічно усталених. Безпосереднє сполучення таких протилежних чинників убиває творчі нахили людини (часом навіть у зародках), або принаймні значно перешкод­жає виявленню їх вповні. Лише нечисленні одиниці потраплять творити з «роздвоєною» душею. Потебня казав, що «одна душа перешкоджає другій». Вже часто підкреслювано, що денаціоналізація ослаблює інтелектуальні можливости одиниці (Овсянико-Куликовський та ин.).

*

У дотеперішніх писаннях про національні меншості переважають правничі погляди, що стремлять до т. зв. «відполітизування» проблеми. І так до розгляду питання національної меншості підходиться зі становища правної системи тої держави, до якої належить меншість. Так це питання стає внутрішньодержавною справою. Якщо конкуренція великодержавних інтересів не підтримує на міжнародній арені «politicum» справи, то взірцем для налагоджування конфліктів поміж такою меншістю та державою стає засада цивільного позову. Є прийнято далі покликатися на міжнародне право, що основується на договорах держав та узалежнюється великодержавними інтересами. Справа в тому, що національні меншости найчастіше постають на тлі збройних конфліктів. З хвилею замирення забезпечують переможці, як звичайно, непорушність своїх здобутків ще й статутарно: правничі норми мають стверджувати стан посідання переможців. Так, та сама політика, що викликала утворення національної меншости, починає цю меншість «відполітизовувати», себто, нищити її значення як суцільної групи. Національна меншість, як гуртова єдність, лишається упослідженою.

Саме питання меншости розглядається в площині «охорони меншостей», а то го­ловно в напрямі охорони індивідуальних прав і потреб членів такої меншости. І справді, метою сучасної охорони меншостей є компромісове приведення до спільного знаменника інтересів пануючої в державі більшости та національної меншости. Пе­редумовою користування меншости з такої охорони є її лояльність та співпраця в роз­будові держави. Таке приблизно становище зайняла й Рада Ліги Націй в 1922 р. На практиці це найяскравіше конкретизується, напр., в домаганні поляків, щоб галицькі українці стали «поляками з українською мовою». Найновіше повторив це польський міністр на травневім засіданні Ради Ліги Націй цього року. Себто, ясніше: побутовщину залишіть собі, а віддайте нам усе, що нас, поляків, національно й державно зміцнює, та без чого ми вас, українців, без труднощів засимілюємо.

Правне положення меншостей, як політично нерозвинених національних груп, бувало в договорах порівнювано з правним положенням дітей божевільних*. І перші, і другі потребують опікунів (курателів). У такім приблизно розумінні перебрали на себе після останньої війни спеціяльні зобов’язання щодо охорони меншостей, передусім, Польща, Чехословаччина, Румунія, Угорщина та ин. держави. Але більшість із них ці свої зобов’язання міжнародного характеру просто зігнорували. Польща, напр., (не лише судово-адміністраційною практикою, але й деякими законами) засадничо порушила свої міжнародні зобов’язання щодо охорони меншостей**.

Загальна лінія охорони меншостей перед такими «опікунами» згідно з міжнародними договорами охоплює головно тільки наступні питання: 1) громадської й по­літичної рівноправности, 2) однакових прав на адміністративні й виборні посади, на працю (служба, ремесла, торгівля й т. д.), 3) шанування мови меншости (й перед судом), та 4) права меншости на освітні, гуманітарні й культурні інституції та под. В дійсности держави здебільшого відносяться до членів своїх національних меншо­стей як до громадян другого (гіршого) класу.

Ліга Націй, ця конференція держав з ініціятиви переможців у великій війні, поставила в основу своєї політики заховання основних кордонів (політичних) з 1919 р., – отже, послідовно мусила взяти на себе роль найбільшого оборонця миру. Хоч остання війна розмножила кількість держав (у 1914 р. було їх 57, у 1922 – вже 73), все ж кількість національних меншостей в Европі збільшила*. На женевськім конгресі національних меншостей у 1925 р. загальне число їх, напр., заокруглювали на 50 мільйонів душ. В якій площині розглядають цей факт офіційні чинники, може подекуди ілюструвати речення автора відомої книжки «Слов’яни після війни» та сьогодні чи не най­більше впливового слов’янина на форумі Ліги Націй: «Сучасні держави відповідають національному принципові до тої міри, що війна з національних мотивів уже не потрібна». Справді, Ліга Націй стоїть на становищі, що всі проблеми національних меншостей належить (та можливо) вирішувати шляхом правничим. І хоч формальною про­цедурою Ліги Націй** здебільшого не задоволені ані самі меншості, ані уряди держав із національними меншостями, все ж офіційні чинники однозгідно стремлять сьогодні до того, щоб нейтралізувати (відполітизувати) гострі національні суперечки та цілу проблему звести на шлях адміністраційно-правничого розгляду в регіональнім масштабі.

Обмежування на розгляді конкретних норм і проявів охорони меншостей лишає на боці політичну сторінку проблеми, себто, занедбує те, що фактично творить на­прям розвитку національної меншости. Це так часто замовчуване ядро питання, що охоплює національну меншість, як суспільну єдність, у дійсности часом дає підставу балакати про якусь «державу в державі» (напр., українська Галичина).

*

Конкретним вислідом дотеперішніх змагань національних меншостей для збе­реження своєї національної окремішности є домагання культурно-національної авто­номії. Деякі держави після світової війни пішли в цім напрямі назустріч своїм мен­шостям. У Фінляндії признано шведську мову державною побіч фінської, не зважаючи на те, що шведів у 1920 р. було коло 11% – 2.571.145 душ всього населення та що їх число з кожним роком зменшується (в  1880 р. – 14,32%, в 1900 р. – 12,89%, в 1920 р. – 10,98%). Аландські острови дістали автономію. Зразково на сучасні по­літичні відносини підійшла до проблеми своїх меншостей молода естонська держава, де конституція з 1920 р. запевнила ясно права своїм меншостям, що творять коло 6% всього населення, або нараховують коло 65.000 душ. Від 1922 р. заповіли здійсню­вання культурної автономії Литва, що на понад 3,2 мільйони населення має понад 30% меншостей (з них коло 7% білорусів).

Зовсім протилежні відносини панують, напр., у Польщі, що й за урядовою ста­тистикою має на прибл. 28 мільйонів населення коло 35-36% меншостей. В Румунії на 13,5 міл. румунів припадає коло 1,2 міл. українців, елементарні національні до­магання яких не задоволені.

*

Слід згадати, що для означення національних меж у мішаних країнах ужи­вають часом т. зв. «національних кадастрів» та в виїмкових випадках плебісциту. Урядова статистика щодо національних меншостей у багатьох державах розминається з правдою. Напр., урядово стверджено в Південнославії, що загальний перепис насе­лення 31. І. 1921 не вдався (Winkler). Ще гірше зі статистичними даними в Польщі. Українське населення польську статистику в 1921 р. частинно бойкотувало. А для тамошніх відносин є дуже характеристичним той факт, що 38.557 осіб (коло 0,2%) означили себе в національнім відношенні яко «тутешні».

Одним із намірів такої неточної статистики з боку державних чинників є стремління закрити колонізаційну політику державної більшости на теренах національ­них меншостей. В основу політики держави супроти своєї національної меншости дуже часто входить підпертя переселення членів меншости на инші терени або й до инших держав та рівночасна колонізація теренів меншости своїми переважно вій­ськовими й урядничими осадниками. Історія подає нам багацько прикладів масо­вих етнічних пересунень: жиди за біблійських часів, рухи монгольських кочівників та великі пересунення колишніх европейських народів, кожна більша еміграція: ре­лігійна (жиди з Еспанії) або політична и т. д. Коло 1711 р., напр., Петро І примусово переселював українців з Правобережжя на Лівобережжя, щоб за кілька років фор­мально відступити Польщі цілі простори над лівим берегом Дніпра. Знаємо також і про міграцію цілих етнічно-суцільних груп (болгари, мадяри).

Шляхом етнічного пересунення спробували в 1919 р. частинно розв’язати пи­тання своїх національних меншостей Болгарія та Греція спеціяльним договором (під міжнародним доглядом) про взаємну виміну населення. В 1925 р. констатовано, що на землі національно дотичних держав виемігрували: з Греції – коло 49.000 болгарів, а з Болгарії – 34.000 греків. Але цим способом питання національних мен­шостей у цих держав не розв’язано.

*

Міжнародні змагання вирішити справи національних меншостей мають особливе значення в моральній площині питання. Реальні наслідки має міжнародна опіка над певною меншістю щойно тоді, коли сама меншість послідовно й рішучо боронить своїх домагань на збереження та успішний розвиток своєї національної окремішности. Є це в основі те саме, що вирішує про життєздатність кожного народу: здібність і спроможність зосередити та напружити творчі сили нації. Приклад раптового національно-політичного розмаху нещодавно маленької та «некультурної» Японії може
служити дороговказом не одному поневоленому народові, що саме тепер починає самотужки виходити на арену політичної боротьби народів. А передусім, найбільше всього нам, українцям.

 

[Розбудова нації. – 1931. – № 7-8].

 

* Тільки ретороманців (є їх у цілій Швайцарії яких 455.000 душ) можемо вва­жати за швайцарську національну меншість, тай то, оскільки вони домагаються при­знання їхньої мови (має кілька діялектів) за четверту державну мову. Ретороманський рух є більше внслідом невдоволення політикою більшости, ніж стремлінням до все­бічної окремішности. Подібно виглядає рух провансальських фелібрів.

** P. Duhem, «La th?orie physique». Пор. Jonas Cohn, «Nationale Wissenschaft und nationale Kunst» (Preussische Jahrb?her, 1915, ст. 193-204).

***  Steinmetz, Die Nationalit?ten in Europa, 1927. 5.

* Пор. «Чудацькі думки» (вид. 1915 р., ст. 54) та ин. Варто тут пригадати, що соціолог світового імени Макс Вебер на 2 нім. соціолог. з’їзді в 1912 р. сказав м. ин., що писання Драгоманова є «одним із найцінніших джерел» для того, хто хоче займа­тись справою наявного оформлення взаємовідношення національностей. («Verhandlungen», 72).

* Кавур мав, напр., сказати (до кардинала D’Azeglio) приблизно таке: «Італію ми вже створили, тепер маємо ще зробити італійців» (себто італійську націю). Пор. Штайнмец. Національності в Европі, 21.

* J?s. Siemiradzki. Płody kopalne Polski, Львів, 194.

** Див. Гайн. збірник (Проблема охор. менш.), 1924, 40.

* Пор. Каббал, Мирові договори, 6-7.

** Про це див., напр., Вішняк, Права меншостей (Париж, 1926, 72-73).

* Зі слов’ян найбільше були упосліджені українці, білоруси та болгари. Український суцільний загал розшматовано поміж чотирма державами; але укра­їнські меншости є ще в етнографічній Росії, на Сибіру, на Далекім Сході (Зелений Клин), у Хині, на Угорщині, в Південнославії (бачванські українці), в Канаді й Спо­лучених державах Америки й т. д.

Під сучасну хвилю лише 4-5% всіх слов’ян залишається в неслов’янських державах. Отже, абсолютна більшість слов’янських меншостей знаходиться в слов’янських державах. Цей факт яскраво пояснює нам, напр., основи тої своєрідної «слов’янської взаємности», що намагається ігнорувати національні потреби українців або білорусинів і т. д. Білорусини (в СССР, Польщі та Литві) є другим (після українців) найбільшим слов’янським ще сьогодні поневоленим народом. Болгар є від 1919 р. поза межами Болгарії понад 25% (головно в Туреччині, Південнославії, Греції та Ру­мунії), але в самій Болгарії на прибл. 5 мільйонів людности є біля 20% національних меншостей (турків біля 10%). Статистичні дані в цій праці основуються головно (крім загальних статистич­них матеріялів згідно з переписом населення в СССР, Польщі, Ч. С. Р. і ин.) на такій літературі: збірник «Probl?m ochrany men?in», 1923 (за ред. А. Гайна); «Schriften» (1-5, особл. ст. 99-120) віденського Інституту для статистики меншостей (der Minderheitsv?lker), директор якого (В. Вінклер) вважає свою працю за «шлях до екзактної соціології меншостей; після року існування поляками заборонена публікація «Natio» (Варшава, 1927, 1-8); змістовний та супроти українців малооб’єктивний «Slovansk? Přehled» .(1913-1928), зокрема, його розділи «Слов’янський народ у чужій державі» та «Слов’янські меншості», «Zahranični Politika» (IV, І та VI, II); збірник. «Mirov? smlouvy», 1920,  (3-6); S. R. Steinmetz: Die Nationalit?ten in Europa ( в «Zeitsch. d. Ges. f. Erdcunde zu Berlin», 1927);  «Zeitschr. f. Geopolitik» (ПІ, 10,  ІІ та IV, 3)  та ин.

Література про національні меншости велика (особливо французькою та німецькою .мовами), але, здебільшого основується на правних поглядах і призначена для пропаганди. Останню рису мають і часописи самих меншостей (напр., віденський «Nation und Staat», наведене варшавське видання «Natio» та ин.) та офіційні публі­кації держав про їхні меншости.

Науково обговорював проблеми нац. меншостей 2 міжнародний соціологічний з’їзд у Відні в 1922 р. Того таки року присвятив цьому питанню велику увагу також міжнародний церковний конгрес у Копенгазі.

Самі европейські меншости від 1925 р. пробують виступати організовано на між­народнім форумі (конгреси). Цьогорічний конгрес (поширений) заповіджений на кі­нець серпня в Женеві.

З міжнародних організацій стало звертають увагу на проблеми меншостей «Між­народне Товариство для Ліги Націй», «Міжпарламентарна Унія» та ин.

** Приписи в цім відношенні є приблизно такі. Кожна людина, організація й т. д. має змогу подати до секретаріяту Ліги Націй свою петицію у справі якої-небудь меншости (расової, язикової, або релігійної). Секретаріят з’ясовує з формального й речового боку, чи може її розглядати Рада. Коли не добачає перешкод, пересилає пе­тицію урядові зачепленої її змістом держави. Вкупі з висвітленням останньої мають дістати текст петиції всі члени Ради Л. Н. Урядуючий предсідник Ради спільно з двома членами студіює петицію та перевіряє документи й наведені факти. На прак­тиці це часто провадить самий секретаріят Ліги Націй. Пізніше така «комісія трьох» вирішує, чи петицію треба відкинути, чи передати на обговорення Ради. Коли б справу петиції не вдалося комлромісово полагодити в самій Раді Ліги або безпосереднім впливом на уряд дотичної держави та на саму меншість, може покликаний чинник (член Ради, уряд великодержави й т. д.) порушити це питання перед міжнародним трибуналом («Сталий Двір міжнародної справедливости») в Газі.

Практика Ліги Націй у справах національних меншостей знає ще такі засоби, як делегування на місця мішаних або арбітражних комісій, т. зв. «високих комісарів», плебісцити й т. д. Про охорону меншостей згадують звичайно, крім міжнародних до­говорів, ще окремі точки конституцій держав із національними меншостями, яких, оскільки вони мають характер міжнародного зобов’язання, не вільно змінювати без згоди Ліги Націй. Кожний член останньої має право інтерпелювати в цім напрямі.