ЧИ ІСНУВАЛА “ПРАЗЬКА ШКОЛА” УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ?
Автор: Центр ім. Д.Донцова. 08 Кві 2018 в 0:15
Галина Сварник (Львів)
ЧИ ІСНУВАЛА “ПРАЗЬКА ШКОЛА” УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ?
“Се яскрава заграва блискучого дня нашої літератури.
Бурхлива й тривожна – гарніша за сам день”.
(Д. Донцов. Наша доба і література. – Львів, 1936. – С. 175.)
Поняття “празької школи” української літератури, точніше – поезії ніхто ніколи докладно не визначив. Під “празькою школою” чи “празькою групою” розуміють “частину української поезії, яка розвивалась в умовах української еміґрації 20-30-х рр. цього століття”[1], причому еміґрації не з власної волі, а з диктату таких життєвих обставин, коли доводилось вибирати поміж смертю чи таборами й еміґрацією. Термін був введений до наукового обігу українським еміґраційним критиком Володимиром Державиним після другої світової війни, коли самої групи вже не існувало. Сам термін радше умовний – в тому розумінні, що це не була група, об’єднана організаційно, яка б мала свій статут чи, принаймні, чітку ідеологічну або естетичну платформу. Євген Маланюк, наприклад, взагалі заперечував правомірність цього терміну.
До “празької школи” відносять поетів, життя і творчість яких у міжвоєнному двадцятилітті хоч якийсь час були зв’язані з Чехословаччиною, зокрема, з Прагою. “А з ними волею історичних обставин, – як пише Микола Ільницький, – була зв’язана доля переважної більшості людей, які після поразки Української Народної Республіки змушені були покинути батьківщину”[2]. Сюди традиційно зараховують поетів, творчість яких починалася переважно в Празі й Подєбрадах, навіть якщо потім Євген Маланюк, Олена Теліга й Наталія Лівицька-Холодна виїхали до Варшави, а Олекса Стефанович, Оксана Лятуринська, Галя Мазуренко та Олег Ольжич залишались у Празі до другої світової війни. Часто, пишучи про поетів “празької школи”, називають також ім’я Юрія Липи, як її яскравого представника, хоча він якраз ніколи у Празі не жив, отже був споріднений з нею за якоюсь іншою ознакою. М. Ільницький першим поетом “празької школи” вважає Юрія Дарагана[3]. Натомість, Володимир Державин, пишучи про першу політичну еміґрацію і пов’язане з нею велике піднесення національної літератури, датував “празьку школу” вже 30-ми роками, відзначаючи: “за 20-х років – поступове зростання поетичного мистецтва, позначене, в першу чергу, іменами Юрія Дарагана, Юрія Липи, Євгена Маланюка, а за 30-х років – блискучий розквіт так званої “празької літературної школи (О. Ольжич, О. Теліга, О. Лятуринська, О. Стефанович – у поезії, Ю. Липа, М. Чирський, У. Самчук, Н. Королева – в прозі)”[4]. Як виникає з цієї цитати, по-перше, Дарагана, який молодим помер у 1926 р. від туберкульзу, разом з Липою й Маланюком, він ніби виносить поза рамки “празької школи”, по-друге, до “празької школи” зараховує не лише поетів, а й прозаїків. Леоніда Мосендза (очевидно, цілком справедливо) він називає окремо, як продовжувача традиції київського неокласицизму 1920-х років. Взагалі ж Державин наголошує на “безперервности і чинности духових традицій нашого передвоєнного письменства, піднесеного “празькою школою” на небувалу мистецьку височину”. Схожої думки дотримуються Б. Бойчук і Б. Рубчак в антології “Координати”, називаючи єдину Дараганову збірку “Сагайдак” своєрідним мостом між традицією українських символістів і “празькою групою”. Вони не заперечують аксіоми про вплив Дарагана на всю “празьку школу”, зауважуючи проте, що “в деяких випадках (наприклад, Дараган-Маланюк) тяжко встановити, де впливи, а де паралельні починання, синхронічно зумовлені і літературними попередниками, і обставинами”[5]. Знову-таки, коли йдеться про відмінності, то “Дараганові твори не мають тієї дидактики і схематичности, які потім стали в основу для декого з поетів Празької групи. […] Проте, не можна заперечити: більшість учнів і послідовників Дарагана були кращими майстрами і довели багато з того, що він починав, до художніх вершин”[6].
Варто, мабуть, пильніше приглянутися й до творчості інших поетів, яких зараховують до цією групи. Слід зазначити, що поезія Оксани Лятуринської, яка “стоїть у першому ряді майстрів, що їх називаємо “празькою школою”, в “ЛНВ” публікувалася всього кілька разів, під псевдонімом, та й то на особисте прохання О. Ольжича. Знову-таки, у ліриці Галі Мазуренко з елементами метафізики й східної філософії, яка з’являлася на сторінках “ЛНВ” чи не виключно протягом одного 1929 року, майже, якщо не зовсім, непомітно ніяких рис, характерних для “празької школи”. Ще інакше виглядає справа з “фемме фатал” Наталею Лівицькою-Холодною. Це одна з улюблених поетес Донцова, котрій він, як мало кому іншому, вибачав нелояльність до “Вістника” (йдеться про участь у заснованому Липою-Маланюком літоб’єднанні “Танк”, що його Шерех оцінює як “бунт всередині імперії Донцова” та в конкуруючому журналі А. Крижанівського “Ми”, не кажучи вже про УНР-івську орієнтацію Лівицької-Холодної). Як відомо, її особиста лірика позначена “досить сильними тематичними впливами французького символізму, з домішкою пізнішого декадансу”, – це камерна поезія. Лише у збірці 1937 року “Сім літер” зустрічаємо патріотичні мотиви, тут “Лівицька-Холодна (разом з Юрієм Липою, чиї впливи помітні на цій галузі її творчости) намагається відтворити козацьку добу”[7]. Отже у цьому випадку або “празька школа” насправді має небагато спільних рис, або творчість Лівицької-Холодної дуже мало співвідноситься з нею.
Тому спробуємо докладніше придивитися до характеристик “празької літературної школи”, які зафіксовані в різні періоди літературознавцями різних напрямків і уподобань та співставити їх між собою.
Юрій Шерех у нарисі про Оксану Лятуринську підкреслює: “Те, що поети “празької школи в період між двома світовими війнами жили й творили – всі роки або частину їх – у Празі, звичайно, обставина зовнішня. Стилістично відмінності між ними дуже великі. Липа не писав як Теліга , Теліга була радикально відмінна від Стефановича або Маланюка. Спільними були хіба відраза до побутово-народницьких традицій – риса радше негативна – та ще піклування про формальну виточеність вірша – при дуже широкому діапазоні в виборі самих форм, від близьких до неокласики в Ольжича, через бароккові Юрія Липи до пунктирно-фольклорних у Лятуринської, з тим, одначе, що мало не завжди були присутні елементи стилізації [8].
Іван Фізер у передмові до дуже вдало складеної антології поезії “Координати”, яка багато дає для зрозуміння українського літературного процесу на Заході, також досить часто вживає термін “празька школа” (одночасно й інколи синонімічно з терміном “вісниківці”). Він пише про літературу України й еміґрації, Галичини й Західної Європи як про єдиний потік, ставлячи питання про паралелелізми, контексти, антитези, оригінальність чи залежність, традицію і впливи цього відкритого процесу, намагаючись вловити якісь закономірності й тенденції його розвитку. Він прагне не обмежувати явища дефініціями, цікавлячись більше їх суттю. Тому тут одночасно спокійно співіснують такі поняття як галицька та еміґраційна поезія вісниківської орієнтації і підрадянський неоромантизм. Поряд він твердить, що сьогоднішня поезія “шестидесятників” містить у собі елементи “празької школи”, як, наприклад, широке використання нерівних рим, технічне модернізування цілої серії символів-образів, невпопадливе творення неологізмів, накопичування рідкісної лексики, і т. д. Він схиляється до думки, що “празька школа” була проміжною стадією між поезією 20-х років і сучасною українською поезією, яка є, в свою чергу, її наступеньованою похідною, логічним продовженням.
Пишучи про літературні традиції, він дуже загально вказує на явище свідомого використання Дараганом, Лятуринською, Стефановичем, Липою, Лівицькою-Холодною української літературної спадщини у своїх віршах. “Їхні вірші пронизані поетичними шабльонами, метафорами, ритмічними формами з Слова о полку Ігореві, козацьких дум, з віршів українського барокко. Вони свідомо орієнтуються на творчість Шевченка, Сковороди, Гоголя. Їхня закоханість у цій спадщині веде до архаїзмів, до застарілих мовних норм. У сумі це робить їхню творчість дещо тенденційно національною, дещо утилітарною”[9]. Томас Стернз Еліот у есе про “Традицію та індивідуальний талант” писав, що ніякий поет і ніякий мистець не доосягає повного сенсу сам у собі, що його важливість, його розуміння є розумінням його зв’язку з тими поетами, що вже померли. І тому не можна оцінювати його ізольовано. Його обов’язково треба поставити для контрасту або для порівняння поруч з тими, що їх уже немає в живих”. Іван Фізер вважає, що цей метод контрастування й порівнювання міг би довести правильність теорії єдиного потоку, оскільки українська нація, як і інші, має свою мистецьку традицію. Ця традиція або свідомо вплітається в мистецьку тканину нового твору, або свідомо модифікується у творчому акті, або свідомо відкидається. Несвідомо ця традиція вкрадається в мовну тканину мистецького твору за допомогою таких ідіоматичних конструкцій та такого сполучення слів, що притаманне тільки одній національній літературі[10].
Ю. Шерех твердить, що спільними для пражан була, не стилістика, а риси світогляду, віри, ідеології. Спільним була віра в існування окремішної української “національної духовості” та що її знайдення приведе до “осягнення своєї самостійної державності”, яка конче має випливати з новознайденої духовості. Своєї неповторної духової традиції шукали в історії, у фольклорі. І втілювали – в історії княжої доби – Ольжич і Лятуринська, в козачо-барокковій – Юрій Липа, у своєрідній панепохальній історіософії – Маланюк. До цієї гердерівсько-романтичної, а почасти й гегеліанської культурно-літературної ідеології додавалася, на неї нашаровувалася типова для міжвоєнної Європи вже політична ідеологія сильної людини, аристократа, державника, войовника, лицаря[11].
Інший еміґраційний літературознавець зі США, Богдан Рубчак вважає, що спорідненість проблематики пражан вела за собої певні стилістичні відповідники, й отже є ряд спільних поетичних прийомів і засобів, які він простежує у творчості всіх празьких поетів[12].
Як твердить Шевельов, “українські письменники-пражани особливо підкреслено й гостро поставили наголос на абстрактному волюнтаризмі і волюнтаристичній абстракції. Леонід Мосендз, Олекса Стефанович, Оксана Лятуринська – кожний по-своєму рухався в цьому річищі. А надто, особливо виразно, до болю аскетично й самозречено – Олег Ольжич “Ріні” й “Веж” [..] У нього не тільки Україна переставала бути живою Україною, а українська людина – людиною, у нього майже зникав сам поет, перетворюючися на робота конспірації й організації, а в ідеалі й усі ставали “на СТАЛЬ перекутими в огні”, “брилами камінними”[13].
Значно глибше зрозумів це явище Іван Фізер, зазначаючи, що перерахувати різноманітні фактори впливу на творчість “фізично неможливо, а повнотою їх збагнути – інтелектуально претенсійно. А проте загальні контури деяких із них можна описати. Так, у випадку “празької групи” вельми сильним фактором було те, що колись Державин назвав “прометеївським світоглядом”, “українським месіянізмом” та “трагічним оптимізмом”. Цей фактор чи фактори, мені здається, не обов’язково рівнобіжні з волюнтаристичним світоглядом. […] Вісниківці (або бодай більшість з них) не поділяли головної тези волюнтаризму про те, що остаточною дійсністю є воля[…] Їхня поезія була б послідовно монотематичною, зосереджувалась на явищах та проблемах, які підлягають їхньому вольовому жонґлюванню. Так воно не було ні в Дарагана, ні в Маланюка, ні в Липи, ні в Лятуринської, ні в Теліги, ні навіть у Максима Гриви, нібито найяскравішого представника патріотичного волюнтаризму. Фактично погляд, що вісниківці – це волюнтаристи в поезії, є недоречний”[14]. Як бачимо, Фізер, дивлячись на явища ширше, розуміє й те, що навіть якщо у вістниківців є вірші, написані з позиції чіткого усвідомлення свого обов’язку щодо України, що, з не дуже зрозумілих (або й зрозумілих) причин так дратує Шереха, – то таке усвідомлення “ні в якому разі не стає поетизованою програмою бундючного патріотизму. Воно скоріше веде їх на шлях поетичного осмислення історичної трагедії України, використання таких мовних засобів, які найефективніше передають їхні патріотичні почуття”[15]. Цікаво, що ставлячи без будь-яких переконливих аргументів під сумнів можливість свідомої самопожертви у випадку Олени Теліги і взагалі існування щирих почуттів любові до невідомої батьківщини й до іншої людини, Шерех навіть патріотизм знущально перехрещує на “патріеротичне захоплення абстрактною Україною і дуже конкретним Донцовим”, в чому він вбачає “проблему не лише поетичну, а й чималої, коли не більшої частини літературної еміґрації тих років, особливо празької”[16].
Цей автор весь час намагається довести, що в патріотизмі еміґрантів і їхній тузі на недосяжною батьківщиною були елементи штучності, абстрактності, ілюзорності. Так, у нарисі про Оксану Лятуринську він пише, що її празький світ “був ілюзорним, як до певної міри таким є світ кожної еміґрації на чужому грунті. Історіософія Маланюка й Липи, варязькість Ольжича, фолькльорний міфологізм Лятуринської – в усьому цьому були виразні елементи свідомого ілюзієтворення, як були вони і в культі грюндера-“кулака” в реалістичнішого Уласа Самчука, як були вони і в волюнатризмі Донцова. […] Ілюзорність українсько-празького світу стала очевидною лише тоді, коли постала війна, або з її кінцем конфронтація з дійсністю. Для Теліги, Ольжича, Липи це була українська дійсність. Для Лятуринської й Маланюка – еміґраційна і американська”[17]. А оскільки з української дійсністю це в’язалося більше як протиставлення, як виклик, як заперечення сучасного в ім’я минулогого й майбутнього, образ якого у свою чергу теж був чималою мірою виплодом волі і уяви, керованої волею, то “у контакті з українською дійсністю празький світогляд вів до самоспалення, як у випадку Ольжича, Теліги, а, може, найяскравіше – Липи, або до аскетичного самовичерпання, як у випадку Стефановича”[18]. Коли йти за логікою автора, напрошується питання, чи, оскільки в основі життя і творчості емігрантів лежали ілюзії й волюнтаристична уява, їх самопожертва також була ілюзією? І для кого саме ілюзією?
Володимир Державин, натомість, ставлячи питання про те, чи відповідає скрайній і аскетичний героїзм Ольжича сьогочасному національному світоглядові українського народу, доходить до зовсім інших висновків. Він пише: “Гадаємо, що ніхто й ніщо не впливає на національний світогляд глибше й плодотворніше, як великий поет і великий мислитель, – зокрема, коли це герой, що заплатив своїм життям за вірність своїй ідеї”[19]. Сам Ольжич не вдавав з себе героя – він ним просто був і розумів це, пишучи від імені своїх друзів до Дмитра Донцова :”Відчуваємо в собі наро[дження], і то самобутнє, такої сили (Ви це назвете пробудженям західніх первнів національної психіки), що не дивно, що гордість кидається до чола. Не беріть цього за зле – це тільки віра в себе, певність своєї міци і відчуття свого покликання”[20].
Оцінюючи явище з більшої відстані часу, явно стриманіше ставиться до патріотичної ідеї у творчості “вістниківців” Іван Фізер. Віддаючи перевагу поезії Маланюка, написаній в тиші й самотності перед поезією, в якій він виступає трибуном державности, будівничим та ідеологом свого народу, критик пророкує їй в історії української поезії триваліше значення. Кажучи про обмеженість впливу “прометеївського духу” на зміст поезії вістниківців, він зауважує, що “його вплив на поетичну тканину помітніший і триваліший. Незважаючи на романтичну тональність, […] вона залишалася клясичною. Їй властива ритмічна реґулярність, симетричність та мовна конвенційність”[21].
Як можна побачити з цих численних порівнянь і протиставлень, серед літературознавців явно бракує однозгідності думок у трактуванні різних рис поняття “празька школа”. Якщо немає художньої і стильової єдності, єдиного джерела творчості, а залишається спільність ідеології та тимчасового місця проживання, то цього, мабуть, не досить для творення літературних категорій. Не кажучи вже про не дуже доречне застосування терміну “школа”. Бо де школа – там мусив би бути вчитель, ідеолог, метр і приклад майстерності. Хто ж тоді був засновником і метром міфічної “празької школи”?
Множачи ряд аналогій, живий класик українського літературознавства Ю. Шерех у рецензії на листи до Н. Лівицької-Холодної[22] нещодавно ввів поняття ще однієї відміни української еміґраційної літератури – варшавський літературний осередок, як другий після празького. Це поняття теж твориться за тимчасовим місцем перебування, очевидно, знову-таки тих самих поетів, які виїхали з Праги (Маланюк, Лівицька-Холодна) і Липа (який справді жив у Варшаві, а не у Празі). “Другий осередок нашої еміґраційної літератури – Варшава – пише він, – не був такий безоглядний і аскетичний. Варшавські автори були людяніші, гуманніші, відкритіші почуттям і людським контактам. Пишучи про відмінності між “пражанами” й “варшав’янами”, він твердить, що Теліга займала між ними посереднє становище. Він пише, що “Олена Теліга перенесла “празький” стиль життя й літератури до “варшав’ян”, але в ній вимоги ордену сполучилися з увагою до життя з його розмислами й переживаннями […]. Сказати б, її життя було в “варшавському” стилі, її смерть, якщо це була свідома самопожертва, у “празькому” (мовиться тут, звісно, не про поляків і чехів, а про відміни української літератури)[23]. Залишимо на сумлінні рецензента ці апріорні оцінки й повернемося до основної теми.
Явище доконане й завершене, окреслене в часі й місці – “празька школа” , коли подивитися на неї під іншим кутом зору, виявляє також інакші властивості й незакономірні риси. Виглядає навіть, що школа ця не зовсім празька й не лише поетична.
Так, Олег Ольжич, один з яскравих її представників, пишучи 1942 про сучасну йому українську поезію, спільним знаменником для неї, і, зрештою, для цілої української суспільності поставив “щораз потужніше тиснення стихії націоналізму”. Він виділив кілька ознак, характерних для літературної молоді, (залічуваної пізніше до “празької школи”): на терені еміґрації перший зав’язок молодих літературних сил постав уже на початку 1922 р. у концентраційних польських таборах, де було інтерноване українське військо. З них вийшла більшість еміґраційних поетів, як Липа, Маланюк, Дараган, Мосендз, Чирський, Грива та інші. Ця літературна молодь мала вже в таборі в Каліші свій орган “Веселка”. Покинувши пізніше табори і подавшись на студії до Центральної Європи, а в першій мірі до б. ЧСР, ця молодь розвинулась до групи виразних мистецьких індивідуальностей, якій судилось повновартно висловити нову українську духовість. […] Віддаль від рідної землі та інтенсивні емоції скитання дали цим еміґраційним мистцям змогу повнішої перспективи й глибшого пережиття української дійсности. Вони піднімаються до висоти до висоти історіософського охоплення та справжнього патосу у вислові основного двигуна сучасного українства – національно-державної ідеї. Осередком їх став у першій мірі львівський “Літертурно-Науковий Вісник”, пізніше “Вісник”, редагований Д. Донцовим, чернівецька “Самостійна Думка” і празький “Пробоєм”. Ця група може бути окреслена як виразно націоналістична[24]“. Серед представників цієї групи він називає Юрія Дарагана й Максима Гриву (померлих рано від туберкульозу, захопленого в таборах), Євгена Маланюка, Юрія Липу, Леоніда Мосендза, Олексу Стефановича, О. Ольжича, Миколу Чирського (помер 1942 р.), поеток Олену Телігу й Оксану Лятуринську та поетку меншої духовної культури Наталю Лівицьку-Холодну.
Ольжич, який очолював у той час Культурну референтуру ПУН, покликану здійснювати ідеолоґічну, освітню, видавничу, пропаґандистську діяльність, пише про виразно націоналістичний напрям у літературі. Він залучив до праці в референтурі широке середовище літераторів: Олексу Стефановича, Миколу Чирського, Леоніда Мосендза, Євгена Маланюка, Михайла Михалевича, Уласа Самчука, Наталію Ґеркен-Русову, Михайла Мухина, Олену Телігу, Івана Ірлявського, Оксану Лятуринську. Сам тільки перелік прізвищ дозволяє переконатися, що, в основному, це також коло авторів донцовського “Вістника”. Він свідчить про високий рівень цієї еліти. Багато з них, як і сам Ольжич, поклали своє життя за національну ідею й найдорожчою ціною довели, що можна не лише сповідувати високі ідеали у творчості, а й жити згідно з ними .
Ольжич часто писав Донцову про значення “ЛНВ” для пражан. Так, у листі від 1 січня 1933 року він підкреслює: “Можете уявити собі, як хвилювалася літературна Прага перед появою 1. числа. Брак ” Вістника”, принаймні, автори, відчували занадто гостро”[25]. Він дуже схвально приймає плани Донцова видати спільну збірку авторів журналу: “Думка видати збірку поезій “Вістниківців” – прекрасна. Вона б показала, що “Вістник” дав нашій літературі. З нього ж вилупились власне всі вольні птахи теперішніх літературно-партійних гнізд, всі Антоничі, Крижанівські і Косачі”[26]. Тим більше, що Празі явно бракувало літературних органів, де могли б друкуватися всі автори, а коли й був намір видати літературний альманах, він так і залишився в області мрій через фінансові труднощі. “Евентуальний тутешній альманах мислимо як Пражський. Проте я зовсім непевний, що пощастить зреалізувати його. Вимагає він багато грошей, а ми тут бідніємо. Шкода, що пражська група тепер слаба. Найбільше ставимо тепер на Мосендза, ну і на Самчука, що принаймні для альманаху муситиме дати не роман, а новелю. Хочемо витримати належний рівень і при теперішньому складі”[27].
Можна навести ще багато фактів, які свідчать і про частинну тотожність понять “празької” (утвореної, можна підозрювати, за аналогією з мовознавчою Празькою школою) та “Варшавської” поетичних шкіл з “вістниківською” школою націоналістичного напрямку. І про те, що до цього напрямку належали поети, прозаїки, літературні критики й публіцисти, яких об’єднував “ЛНВ” і “Вістник” – журнали Дмитра Донцова, хоч як би не намагалися затерти цього імені в літературі міжвоєнного еміґраційного покоління. Якраз розуміння належності до цього явища й напрямку спостерігаємо і у формі самовизначення й самодекларування цих літераторів, і в оцінках літературної критики того часу (як “вістниківського” табору, так і неприхильних до нього чи й відверто ворожих ).
В архіві Дмитра Донцова, відомого українського публіциста, громадського діяча, редактора “Літературно-Наукового Вістника” (1922-1931) і “Вістника” (1932-1939) у Львові зберігається величезне листування, серед якого празькі й побіляпразькі адресати займають одне з перших місць. Це й не дивно, оскільки українська еміґрація в Чехословацькій Республіці у міжвоєнний період була однією з найчисельніших і національно свідомих, а журнал, видаваний Донцовим, був органом, який ставив своїм першочерговим завданням формування національної ідеї, нації, як об’єкту історії. “Вістник” сформував і виховав кілька поколінь українських патріотів і борців за самостійну Українську державу. Він послідовно виконував завдання, сформульоване редактором вже у першому числі відновленого у 1922 році “Літературно-Наукового Вістника” зробити з національної ідеї стяг, коло якого гуртувалася б ціла нація.
Вістниківське середовище поетів, письменників, критиків і науковців становило творчу еліту тієї частини української нації, яка опинилась поза Україною після поразки визвольних змагань і падіння Української держави. Важко уявити собі силу й розмах українського літературного процесу 1920-30-х років, якби він не був штучно поділений на ці два русла, одне з яких, на підрадянській Україні, було майже повністю винищене у 30-і роки, а те, що не винищене – придушене й морально знівечене тоталітарною сталінською системою. Тим більшого значення набуває процес кристалізації української ідеї у молодого покоління письменників у Галичині й на еміґрації, об’єднаних Донцовським журналом.
1932 року журнал, після багатьох спроб Української видавничої спілки у Львові закрити “ЛНВ” або хоч передати в інші руки та впертої боротьби за його існування самого редактора, його авторів і читачів, врешті-решт повністю перейшов до рук Дмитра Донцова. Разом з ним залишилось певне коло літераторів, яке, очевидно, і складає основу того явища, яке в першу чергу асоціюється з середовищем “Вістника”, “вістниківською школою”, “вістниківською квадриґою”. Заради об’єктивності треба сказати, що з донцовського журналу поступово відходили окремі автори через незгідність поглядів та невдоволення авторитарним способом редагування, чому знаходимо багато свідчень. Донцов взагалі не надто дорожив своїми авторами й за висловом чернівецької редакторки Ольги Гузаревої, сам “фабрикував з них аутсайдерів”, як було у випадках з Ю. Косачем, А. Крижанівським, Ю. Липою та іншими.
Так, книжки “Вістника” 1932 року містять, в основному, поезію Євгена Маланюка, О. Ольжича, Олени Теліги, Олекси Стефановича, Леоніда Мосендза, прозу Уласа Самчука, Андрія Крижанівського й публіцистику Антона Крезуба (псевдонім Осипа Думина), Андрія Річинського, Луки Луціва та ін. У наступному, 1933 році серед поетів, що пишуть до “Вістника”, з 16 осіб можна назвати найвідоміших: Б.-І. Антонича, Ю. Клена (Бурґгардта), Б. Кравціва, Н. Лівицьку-Холодну, Є. Маланюка, Л. Мосендза, О. Ольжича, О. Телігу.
У 1939 році з усіх поетів “Вістника” залишилися тільки Ю. Клен, Є. Маланюк та Олена Теліга. Юрій Липа відійшов від співробітництва після великої полеміки з Донцовим у пресі й літературі, втягнувши до спершу зовсім непринципової, амбіційної суперечки досить велике коло осіб з обох сторін[28]. Після непорозуміння з підготовкою Українською студентською громадою у Празі “Свята моря” відійшов Олег Ольжич, а слідом за ним, взявши його сторону, – Михайло Мухин. Із 14 авторів белетристики й споминів до 1939 залишився лише Леонід Мосендз. Подібна картина спостерігається й серед літературних критиків. Більшість авторів 1939 року з політичних причин сховані під псевдонімами й криптонімами, зміст журналу досить-таки нецікавий. З іншого боку, необхідно підкреслити, що “вістниківський період” для нікого з поетів, прозаїків, критиків не пройшов безслідно (навіть якщо вони розійшлися з редактором з особистих міркувань). Відблиск “вістниківства” залишався на їх творчості до кінця життя.
Ю. Шерех у “Третій сторожі”[29] пише про внутрішню вичерпаність “празької школи”, прихованої тим, що її чільні діячі були знищені в перебігу війни. Але фізичне винищення це далеко не те саме, що внутрішня вичерпаність. У катастрофі другої світової війни не тільки були фізично знищені Ольжич, Теліга, Липа, зник з обріїв також “Вістник”, зникло празьке та варшавське еміґраційне середовище. Еміґраційне життя вступило в нову фазу. Так як і кардинально змінився політичний фон, змінився сам світ.
Про усвідомлення й визнання своєї причетності до середовища “ЛНВ” і “Вістника”, як до виразно й чітко окресленого явища в літературі й ідеології того часу пишуть у своїх листах до редактора “Вістника” багато його авторів.
Приводи для таких заяв могли бути різними, – починаючи від запрошення до співробітництва в журналі, які розсилалися редакцією відразу після відновлення видання у 1922 р. (тоді коло авторів було значно ширшим і демократичнішим за палітрою політичних поглядів, які вони сповідували й за жанровими та стилевими ознаками)[30]. Дуже виразно можна простежити еволюцію вістниківської автури, порівнявши зміст річників кінця 1920-х років, коли знаходимо в них твори Рильського, Плужника, Филиповича, Хвильового, з роком 1932-м, межовим у боротьбі Донцова за “Вістник”. Це був час, коли викристалізувалась ідеологія українського націоналізму донцовського напрямку, що відобразилося у створенні літературно-критичного напрямку націоналістично забарвленого спрямування. Можна сперечатися про корисність чи шкідливість впливу ідеології на літературу й формування смаків і поглядів читача таким чи іншим чином, але годі заперечувати сам факт існування й сили такого впливу.
Взяти хоча б Євгена Маланюка, якого в Енциклопедії Українознавства називають “провідним поетом у плеяді “вісниківців”, об’єднаних навколо “Вісника” Д. Донцова, що мав великий вплив як на еміґрації й Західних Українських Землях, так і в УРСР, викликаючи постійні напади ком. преси, яка називала його “українським фашистом”[31], як, зрештою, і самого Донцова. Серед листів Є. Маланюка до Д. Донцова є, наприклад, дві спільні поштові картки празьких літераторів за 1932 рік. Перша, з 18 березня 1932 року, піднесено говорить про єднання празьких авторів навколо “ЛНВ”: “Приготовуючи літературний вечір з нагоди 10-ліття нео-ЛНВ в спільнім почутті об’єднані – засилаємо Вам гарячий привіт з Праги. Сподіваємося, що ЛНВ міцно відбиває удари єдиного малоросійського фронту. […] Ваш Євген Маланюк, Микола Чирський, О. Ольжич, М. Мухин”[32]. В цей час вони були однодумцями у творенні нової культури, філософії нової епохи й модерної української нації. Друга картка, написана з Праги “після удачного вечора Л.Н.В.” 2 березня 1932 р. й підписана Уласом Самчуком, Олегом Ольжичем, Михайлом Мухиним, Євгеном Маланюком, Віктором Приходьком, Олександром Недільком, О. Тимошенком, Василем Макаренком та Миколою Чирським[33]. Маланюк взагалі часто пише до Донцова про інших “вістниківців”. Ось, наприклад, огляд празької літературної раті: “Втішили мене і навіть підбадьорили передовсім ніколи “неунивающий” Чирський, завжди живий Мухин, що остаточно прийняв форму Бідного Рицаря з тим більш славними AMD на полатаних доспіхах, стрункий і княжий Ольжич, напівмонах, напівдружинник з часів Святослава Завойовника, врешті по волинськи мужичому статечний важкуватий, але працівничий і твердий Самчук”[34]. Такого роду прикладів відчуття “вістниківськими” авторами, незалежно від місця їх проживання, єдності літературного середовища можна багато знайти і в листах О. Ольжича, М. Мухина, Ю. Клена, О. Грицая та інших. Ця єдність проявилася і в ідеології, і в тематиці та стилістиці творчості, у літературній критиці, а також у людських взаєминах.
Якби зобразити графічно спільність літературної території то побачимо цікаву річ: коли накласти на кола письменників міфічних “празької” та “варшавської” шкіл коло авторів “Вістника”, то це третє коло покриє обидва перші майже повністю та ще й включатиме в себе багатьох інших галицьких, волинських, паризьких, берлінських, римських авторів-кореспондентів. І, очевидно, не лише поетів і белетристів, а й літературних критиків, з якими тісно співпрацювали й часто були ті самі поети (напр. Юрій Клен, Юрій Липа, Леонід Мосендз, Олег Ольжич, Олена Теліга). Дуже часто вони займалися також публіцистикою й критикою, формували розділ “пресового фільму”. Чи треба доводити, що це середовище об’єднувалося довкола журналу й, перш за все його редактора, листувалося між собою, функціонувало в одному літературно-культурному колі проблем, зацікавлень і патріотично-героїчних уявлень про свої завдання. У листах є тисячі підтверджень (і в позитивному й негативному плані) цих взаємих зв’язків, захоплень, несприйняття, критики, суперечок і відчуття причетності до однієї справи. Перебільшувати цієї єдності очевидно також не слід. Творчі особистості великої напруги й індивідуальності, національної ідентичності, вони також змінювалися разом з епохою міжвоєнної Європи, її ідеологій, смаків та уподобань. Навіть коли йдеться про вістниківські антитези й паралелі – журнали зі схожою проблематикою з літератури, культури, громадського життя, такі як “Ми” А. Крижанівського у Варшаві (представлений, в основному, колишніми або недойшлими “вістниківцями”), “Назустріч” М. Рудницького та “Дажбог” Б. Кравціва у Львові, трохи меншою мірою “Самостійна думка” в Чернівцях і “Пробоєм” у Празі та ін., то можна спостерегти взаємозв’язок між ними у формі суперечок, відгуків і рецензій. Всі ці явища доповнюють себе взаємно і створюють таким чином тканину національної літератури міжвоєнної доби.
Перелік лише празьких і взагалі чехословацьких адресатів Д. Донцова становить біля 50 осіб, а на публікацію заслуговують збірки листів доброї половини авторів. Тільки ледве чи варто їх об’єднувати в поняття школи, лише для того, щоб підшукати збірне поняття. Поза сумнівом, дослідження літературного процесу 20-30-х рр. може стати дуже добрим приводом, щоб подискутувати про спільне й відмінне в українській та європейських національних літературах того часу. Тут можна простежити не менше паралелей і перегуків, як у творчості поетів і письменників так званої “празької школи” між собою. А якщо комусь просто хотілося уникнути називати школу “вістниківською”, бо тоді вона асоціюватиметься, як, зрештою, і кожна школа, також з іменем її ідеолога чи вчителя, у цьому випадку – з іменем Дмитра Донцова, – то це буде, м’яко висловлюючись, деформацією правди. Можна оцінювати Донцова по-різному, але годі заперечувати його вплив (позитивний чи й почасти негативний) на розвиток української літератури 1920-30-х років та на формування її націоналістичного напрямку. Колись, відповідаючи на схожий закид про шкідливість впливу редактора “ЛНВ” на молодих поетів (йшлося про Маланюка, Стефановича, Липу, Самчука, Крижанівського, Косача, Кучабського, Кравціва та ін.), висловлений сучасним йому галицьким критиком, Донцов писав: “Нашим критикам не подобається, що ніби то є вони “під впливом Донцова”. По перше далеко не всі, а по друге, чому під впливом Донцова? Чому не під впливом тих ідей, які – мов звуки нових мельодій, носяться в повітрі, і які оті “новики” схоплюють без нічийого впливу […] А коли б се був навіть “вплив Донцова” – то ще раз просимо шановних критиків довести нам його шкідливість”[35].
При цьому варто пригадати висловлювання, наприклад, Володимира Державина, писані ще в перші повоєнні роки: “Найсумніше стоїть справа з нашою літературної критикою. що вона, здається, більшою мірою дезорганізувала мистецьку творчість і дезорієнтувала читацтво, ніж сприяла нормальному розвиткові та виявленню письменницьких сил. Вона-бо – насамперед в особі Ю. Шереха, Ю. Косача і Ю. Корибута – практикувала взаємну адорацію, фабрикувала на швидку руку “пророків” і “геніїв” та вигадувала численні фантастичні дефініції неіснуючих літературних напрямків, як-от “органічний стиль”, “активний романтизм”, “трагічний гуманізм”, “реалізм атомової доби”, “народній класицизм” тощо, або ж – устами Б. Подоляка, Ю. Дивнича, П. Голубенка і того ж таки Ю. Шереха (наскільки це відповідало його замилуванню в матеріалізмі) – намагалась канонізувати колишній ваплітеанський хвильовизм і тим самим ідейно підпорядкувати українську вільну й незалежну літературу національної еміґрації невільній і під’яремній літературі УКП і її духовних спадкоємців і епігонів”[36].
Як не дивно, але це явище часів післявоєнної еміґрації відроджується через 50 років в Україні у ще більше викривлених формах. Бо перше ніж зацікавлений читач дістане до рук більш-менш повні збірки творів українських поетів і письменників “вістниківців”, щоб скласти своє власне уявлення про їхню творчість, він має читати широко пропаґовані й тиражовані тепер літературно-критичні праці Ю. Шереха-Шевельова. Як відомо, він завжди неприхильно ставився до Дмитра Донцова, а отже й до всього, що пов’язане з його іменем.
Зі згаданої вже рецензії “Скарби, якими володіємо” постають висміяні у спосіб “ад персонам” поети Євген Маланюк, Олена Теліга, а особливо, Дмитро Донцов. Ніхто з них уже не може ні захистити, ні виправдати себе, а з наших сучасників рідко хто бере на себе сміливість сперечатися з критиком-класиком. А листування, з приводу якого написана ця рецензія, є дуже специфічним, вразливим і особистим жанром, дуже делікатною матерією, в якій беззахисно проявляються потаємні людські почуття й взаємини, слабості й помилки (не лише орфографічні). Тому й підходити до нього, як це добре зуміла зробити упорядник збірника Марта Скорупська, треба дуже обережно й виважено. Формально нібито, розуміє це й сам рецензент, закликаючи до зваженості оцінок, а одночасно безжалісно і з видимим задоволенням розтинає скальпелем людські почуття, які ще світяться з рядків давніх листів. Бо, може, лише поет може зрозуміти як слід душу іншого поета. Як сказав колись Леонід Кисельов: “А інший хтось цей аркуш відшука // і в нім, далекім, блисне наче спалах // моя любов до жінки…”
Оскільки листування передбачає двосторонній обмін думок, то рівновелику роль тут відіграють і кореспондент, і адресат. Тому, з одного боку, тексти можуть виявити лише вартості, притаманні самому авторові, а з другого, безумовно, свідчать про загальний рівень особи, котрій лист адресований. Це, звичайно, дуже спрощений підхід, але коли йдеться про листування між добре й давно знайомими людьми, він, мабуть, значною мірою виправданий. Якщо, наприклад, можна висміяти (як це робить Ю. Шерех) трьох з чотирьох авторів листів до однієї особи, а четвертий автор, Юрій Липа врятувався, очевидно, лише за рахунок малої кількості листів, в яких ще не встиг вповні розкритися, – напрошується думка: чи не лежить бодай половина відповідальності на тій особі, до якої листи були адресовані. А якщо це власне її коло зацікавлень і рівень викликали у жінок бажання ділитися новинами про моду, косметику, кухню і взагалі про побут чи пліткувати про чоловіків? Серед чоловіків, натомість, ставлення одних до неї – як до дуже жіночної й небезпечної жінки, фемме фатал, що не одного поета “з’їла”, а у інших – легко згірдливі оцінки як поетеси, що “замерзає на “бабській точці”. Та до сивого волосу буде виставляти напоказ анемічну Weiblichkeit[37] своєї поезії”[38]. Може, саме тому в типових листах “редактора журналу, що замовляє, або випрошує вірші для чергового числа” даремно шукати “якихось широких проблем – літературних, філософських, світоглядових” і “з позаукраїнських справ заслужила на згадку тільки польська оперета!” А не тому, що як зневажливо хоче змалювати Донцова критик в образі “людини самовпевненої, самовдоволеної, але неглибокої й неориґінальної, щоб просто не сказати – сірої. Людини, що живе подіями дня, незмірно нижчої духово від Липи або Маланюка – інтелектуально та й емоційно”[39]. Це при тому, що щойно на попередній сторінці висміювано Маланюка, як “людину й поета пози”, “плюшевого ведмедика”, кумедно закоханого в Лівицьку, “зі стилю листів якого постає образ свого роду вередливої, зіпсованої дитини; чого про Липин стиль писання й життя не скажеш”[40].
Зрештою, не хочеться переповідати всіх з’їдливих оцінок і домислів, якими нагороджує Ю. Шерех Олену Телігу, Євгена Маланюка та Дмитра Донцова. Цікаво лише, чому ціле покоління потрапило під вплив “сірої” людини, чому всі поети, яких Шерех ставить незмірно вище інтелектуально й духово, писали до редактора “Вістника” протягом багатьох років як до свого порадника, ідеолога й критика? А саме про це незаперечно свідчить багатотисячне листування, збережене у варшавському архіві Донцова.
Якщо б і насправді все було так, як хоче переконати сучасного українського читача літературознавець, то й сам він мабуть не продовжував би досі своєї боротьби з давно мертвим Донцовим та “вістниківцями”. Такій літературній критиці можна й варто протиставити лише видання в Україні більш-менш повних збірок творів письменників-“вістниківців”, публікацію їхніх мемуарів та величезного епістолярію, які все ще чекають на неупередженого дослідника. І вже на їх основі робити об’єктивні висновки й оцінки літературних та культурних явищ, грунтувати аналітичні дослідження з історії української вітчизняної й еміґраційної літератури.
Опубл.: Сварник Галина. Чи існувала “Празька школа” української літератури? // Українські проблеми. – Київ, 1995. – Ч. 2. – С. 87-97.
[1] Ільницький М. Юрій Дараган – перший поет “Празької школи” // Вісник Міжнародної асоціації україністів. – Київ, 1993. – Ч. 1. – С. 55.
[2] Там само. Вже з визначення “переважної більшості” легко уявити собі, наскільки неконкретно окреслене поняття.
[3] Там само.
[4] Державин В. Три роки літературного життя на еміґрації (1945-1947) // Українське слово. Хрестоматія української літератури та літературної критики ХХ ст. Упорядники Василь Яременко та Євген Федоренко. У трьох книгах. – Київ, 1994. – Кн. 3. – С. 575-576.
[5] Юрій Дараган // Координати. Антологія сучасної української поезії на Заході. Том І. Упорядкували Богдан Бойчук і Богдан Т. Рубчак. – В-во “Сучасність”, Мюнхен, 1969. – С. 25.
[6] Там само. – С. 24.
[7] Там само. – С. 113-114.
[8] Шерех Ю. Третя сторожа. – Київ, 1993. – С. 446.
[9] Фізер І. Вступна стаття // Координати. Том І. – С. ХІХ.
[10] Там само.
[11] Шерех Ю. Третя сторожа. – Київ, 1993. – С. 447.
[12] Рубчак Б. Серце надвоє роздерте // Лівицька-Холодна Н. Поезії старі й нові. – Нью-Йорк, 1986. – С. 25-26.
[13] Шерех Ю. Скарби, якими володіємо // Сучасність. – Київ, 1993. – Червень. – Ч. 6. – С. 162.
[14] Фізер І. Вступна стаття // Координати. – С. ХІХ-ХХ. Термін “трагічний оптимізм” стосовно творчості поетів-“вістниківців” вживав Д. Донцов.
[15] Там само. – С. ХХ.
[16] Шерех Ю. Скарби, якими володіємо // Сучасність. – С. 162.
[17] Шерех Ю. Третя сторожа. – С. 443-444.
[18] Там само. – С. 447.
[19] Державин В. О. Ольжич – поет національного героїзму // Українське слово. – Київ, 1994. – Кн. 2. – С. 537.
[20] Національна Бібліотека у Варшаві. – Архів НТШ. – Архів Донцова. – V. 3. (Далі – БНВ. – АД. – V. 3.) Листи на “О-С”. Опубл.: Українські проблеми. – Ч. 4. – 1994. (Лист № 13 від 3 травня 1934 р.)
[21] Фізер І. Вступна стаття // Координати. – С. ХХІІ.
[22] Джерела до новітньої історії України. – Т. 3. Матеріяли до новітньої історії літератури і громадської думки. Листування з американських архівів 1857–1933. (Редактори Богдан Струмінський і Марта Скорупська у співпраці з Едвардом Касинцем і Наталею Лівицькою-Холодною). – Нью-Йорк, 1992. Українська Вільна Академія Наук у США. В частині листів до Н. Лівицької-Холодної вміщені листи Є. Маланюка, Ю. Липи, Д. Донцова й О. Теліги.
[23] Шерех Юрій. Скарби, якими володіємо // Сучасність. – С. 162.
[24] Ольжич Олег. Незнаному Воякові. – Київ, 1994. – С. 180-181. Виділення в тексті зроблені автором.
[25] БНВ. – АД. – V. 3. Листи на “О-С”. Опубл.: Українські проблеми. – Ч. 4. – 1994. (Лист № 9).
[26] Там само, поштова картка № 19 від [27 лютого] 1935 р.
[27] Там само, лист № 20 від 26 березня 1935 р.
[28] Розриву й пізнішій спробі примирення Ю. Липи з Д. Донцовим присвячена вступна стаття до текстів листів Липи до Донцова, підготованих для 1 числа за 1995 р. журналу “Українські проблеми”.
[29] Шерех Ю. Третя сторожа. – С.447.
[30] Початковий склад авторів “ЛНВ” включав і Василя Стефаника, Марка Черемшину, Катрю Гриневичеву, Василя Бобинського, Олеся Бабія, Богдана Лепкого, Михайла Рудницького, Ярослава Гординського, Петра Карманського, Івана Крушельницького та ін.
[31] Енциклопедія Українознавства. Словникова частина. – Т. 4. – Париж – Нью-Йорк, 1962.
[32] БНВ. – АД. – V. 3. Листи на “Л-М”.
[33] Там само.
[34] БНВ. – АД. – V. 3. – Лист Є. Маланюка до Д. Донцова від 29 червня 1938 р.
[35] Донцов Д. Post scriptum // ЛНВ. – 1930. – Кн.12. – С. 1110.
[36] Державин В. Три роки літературного життя на еміґрації (1945-1947). – Українське слово. – Кн. 3. – С. 575-576.
[37] Жіночність (нім.)
[38] БНВ. – АД. – V. 3. – Лист Л. Мосендза до Д. Донцова за липень 1933 р.
[39] Шерех Ю. Скарби, якими володіємо // Сучасність. – С. 157..
[40] Там само. – С. 156-157
